3 ВИЗВОЛЕННЯ ЗАПОРІЗЬКОЮ СІЧЧЮ ПОЛОНЕНИХ 3 ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКОЇ НЕВОЛІ

Особливе місце в житті запорізького козацтва займало визволення невільників з турецького і татарського іга.

Ця сторона діяльності Запорізької Січі не розкрита в історичній лТтературі.

невільників у Криму, в яких не висвітлена вся різноманітна діяльність Січі по визволенню невільників від тяжкого полону в султанській Туреччині і Кримському ханстві. Протягом століть питання про невільників мало життєво важливе значення для українського і російського народів. Воно становило частину східної проблеми, вирішення якої затяглося на довгі роки.

Найтяжчим наслідком татарських і турецьких нападів було знищення продуктивних сил України, масове полонення українського населення. Захоплення полонених, ця своєрідна десятина людьми, становило традицію, що бере свій початок з часів Золотої Орди. Феодали Золотої Орди забирали з підкорених земель селян, ремісників, рекрутів і використовували їх у своїх господарствах і війську. Кримські, ногайські і турецькі феодали також перетворювали жителів українських міст і сіл на рабів і невільників.

Від навали татарських орд насамперед страждало селянство — основний виробник матеріальних благ феодального суспільства. Селянські господарства по-варвар- ськи руйнувались, посіви знищувались, хати спалювались. Нерідко з лиця землі стирались цілі села. Старики і діти зазнавали жорстоких катувань і знищувались. Bce працездатне населення виганяли в неволю. Часто татарські агресори захоплювали селян у полон просто на полі, під час сільськогосподарських робіт. B результаті таких нападів в окремих районах припинялось господарське життя.

Найбільше серед турецько-татарських полонених було українських селян. Проте татарські орди брали в полон і ремісників та міщан, а також купців, особливо під час нападів на промисли, ярмарки та ін.

Російський солдат Григорій Захаров, який втік з татарського полону, повідомляв: «А как де он шол из полону и от города Василькова за пять верст нагнали та- таровя... киевских мещан, которые были в Полши для торговых промыслов, а он де, Гришка, шол к Киеву с ними мещаны, и тех де киевских мещан татаровя порубили, а он де, Гришка, от тех татар ушол ранен» '.

Найменше лиха зазнавали від татарських нападів українські і польські феодали, які мали змогу сховатися за стінами укріплених родових володінь під захистом власного надвірного війська.

Основний удар татарських орд падав на сільське населення ще й тому, що татари уникали облоги міст. Вони вважали за краще спалювати навколишні села, ніж вести боротьбу з укріпленими пунктами, якими тоді були міста; орди були безсилі переборювати організований опір міського населення і гарнізонів.

Вдаючись до нападів, захоплюючи в полон і рабство населення, татарські орди не ставили перед собою завдання завоювання території. Відомі випадки, коли хан діставав прямі вказівки від султана про напад на українські землі з метою поповнити ряди невільників у Туреччині.

Становище дещо мінялось, коли хан брав участь у війнах як васал турецького султана або союзник польського короля. Проте і під час воєн ханські війська прагнули насамперед якнайбільше награбувати добра і захопити ясиру — полонених.

йдеться не тільки про захоплення військовополонених, які потрапляли до рук ханських воїнів внаслідок переможних битв. До речі, військовополонені так само служили предметом торгівлі. Як і взятих в неволю під час нападу, шеціально організованого для захоплення мирного населення, їх також чекала тяжка доля рабів. Захоплення в полон і торгівля невільниками були метою усіх воєнних акцій кримського хана і ногайських мурз.

Ханські війська вважали непорушним правилом:іперш ніж повернутися у Крим після битви пограбувати прикордонні українські та російські місцевості, піддати їх «вогню і мечу», захоплюючи іпри цьому велике число невільників.

мурзи протягом усього наїпаду чи походу на Україну кілыка разіїв відправляли захоплених іполсІнених у Крим і ,ногайські орди.

M. M. Бережков і А. Маркевич неправильно вважають, що татари переправляли полонених у Крим тільки після закінчення походу. «Полонених,— пише M. M. Бережков,— татари забирали, коли поверталися, щоб не утруднювати собі просування вперед в середину країни» ‘. Цим твердженням применшується кількість захоплених татарами полонених під час нападів.

Архівні документи свідчать, що татари відправляли полонених, не чекаючи закінчення боїв. Супроводжували невільників спеціально виділені загони, які, просуваючись по українській території, примножували свій ясир.

Ці загони курсували від самого початку нападу чи походу, бо ханські орди, вступивши на територію України, захо'плювали полонених ще до розгортання воєнних дій. Коли набиралась значна кількість полонених, хан відправляв їхіпартіями в Крим, щоб вони не перешкоджали пересуваннюї діям основного війська.

Рильський житель Герасим Зінов’єв разом з 300 російськими солдатами і 4000 українськими козаками потрапив у полон 21 жовтня 1660 p. внаслідок поразки російських та українських військ під Чудновом. Два дні полонених тримали в татарському коші, а на третій день від орди відокремилось 2000 татар і «пошли c полон в Крым. A идучи дорогою, те татаровья по ту сторону Днепра имали черкас в долинах и на полях, мужского и женского полу, много, и повели всех B Крым». Коли ночували на кордоні з Валахією, Герасим Зінов’єв утік^{[122] [123]}.

У 1665 p. козацький полковник Д. Ярмоленко писав лівобережному гетьману: «Добыли подлинную ведомость, что татары от Браславля много ясырю в свою землю отпустили, поза Бугом везде выбрали..., сами мурзы и все еще под Браславлем стоят» ^[124]. У той же час інша група

татар «исырь отведше в Крым, ныне вышли к Белой Церкви» *.

Як відзначалося, кожний напад татарських орд супроводжувався полоненням значної кількості украТнського населення. Неможливо точно підрахувати людські втрати Росії та України від нападів татарських феодалів. Чимало вторпнень не зафіксовано в історичних документах. У тих же описах, що дійшли до нас, не завжди знаходимо, навіть приблизно, підрахунок жертв татарських нападів. Проте не буде перебільшенням, якщо сказати, що за кілька століть свого існування Кримське ханство знищило і перетворило на невільників десятки мільйонів українців та росіян.

Відомі випадки, коли за один напад татари забирали по 20—40 тис. чоловік. У 1662 p. на Сіверщині татари захопили у полон 20 тис. чоловік, але вивезти їх вони не встигли, бо російські війська відбили полонених ^{[125] [126]}.

У 1666 p. татарські орди, які уклали союз з правобережним гетьманом Дорошенком, відправили свої загони по всій Україні, аж до Кам’янця-Подільського та Львова. Внаслідок цієї навали вони захопили в неволю 40 тис. чоловїк^[127].

У 1676 p. татари вчинили напад на Волинь, Поділля і Галичину і захопили майже 40 тис. полонених^[128].

У 1688 p. під час перерви між першим і другим кримськими походами хан в результаті ряду нападів на Україну захопив близько 60 тис. чоловік^[129].

Напади татар мали місце майже щороку, а то й по кілька разів на рік. Крім цього, велись повсякденні групові і одиничні напади в прикордонних місцевостях, в українських південних степах, в результаті чого нерідко захоплювалось багато українського населення.

B 1667 p. /із Іслам-Керменя частина турецького гарнізону відправилась «на четырех суднах... для добычи», її розбили запорізькі козаки. У 1670 p. з Криму вийшло на Україну 56 татар «для добычи своею волею». B степу вони розділились. 40 перекопських татар очолив Купчук- ага, а 16 чоловік з улуса Ширим-бея — Сеіт Єлізар-ага. Bci татари були також розгромлені запорізькими козаками '.

У ході нападів татари виробили свою тактику, що забезпечувала дії на великій території і захоплення значної кількості полонених. Прибувши на Україну, хан з ордами розташовувався кошем в якому-небудь пункті, обравши його місцем своєрідної ставки чи штабу татарських військ. Коші охоронялись відбірними ханськими військами і являли собою оіпорні пункти, ВІД ЯКИХ, ЯК 3 центру, в різні напрямки рухались великі загони, спустошуючи міста і села, захоплюючи в полон людей. Ці загони в свою чергу послідовно дробились на менші загони, які розтікалися по країні, покриваючи її сіткою чамбу- ліїв. Така тактика давала змогу татарським ордам проникати далеко в глиб країни.

Татарські орди захоплювали дуже багато здобичі і ясирю. Після виділення данини ханові і султану кожний татарин, який брав участь у поході, одержував одного- двох полонених, а мурзи — по десять і більше невільників.

Інтерес становлять листи учасників одного з татарських нападів 1664 p. Маметша-мурза писав до свого родича у Крим: «Ходили іпод Канев не одиножды и издобы- лися так, что никогда такой добычи не бывало, ни единого человека без добычи нет, у последних по два, по три ясыря». Оджан-мурза повідомляв у Туреччину: «А про добычю нашу спросишь, ни в которых походах такой добычи не бывало». Якийсь Бабаш писав своему приятелеві Арслан-Алею: «А добыча наша: у кого два, у кого три ясыря, что никогда такой добычи не бывало. A яз Бобаш у всего войска начальника у Маметши-мурзы приказным человеком; и ясырю три-четыре у меня есть». Гджан-мурза надіслав ще більш докладні відомості: «Честному брату моему Саферелею-аге челобитье. Про нас спросишь, и мы все от мала до велика здоровы; у меня двадцать ясырю, у Арслан-Газы мурзы десять ясырю, у Каплан-мурзы десять ясырю, у Аблы-мурзы шесть ясырю, у Абдагул-мурзы восемь ясырю, у Алиш-мурзы десять ясырю, у Темерши-Улана пять ясырю, у Майли

Перекопского четыре ясырю, у всех наших товарищей ясырю по два и по три есть, кроме Алаша, никого без яеыря нет» *,

Як правило, татари ділили здобич, особливо ясир, ще іпід час походу.

Розподіл здобичі завжди супроводжувався внутрішньою боротьбою в татарських ордах. Мурзи виступали проти виділення десятини султанові. Один з невільників розповідав: «Татаровья... нового хана за полонянников, которых учал было сбирать в отдачю султану, взволновались, и тот новый хан побежал у Царьгород» ^{[130] [131]}

Тяжкий був шлях полонених. Незважаючи на те, що у татарському війську коней було багато, щонайменше два-три коня на кожного ординця, полонених дуже рідко переправляли на конях. До речі, маючи значно більше коней, ніж людей, татарські війська надзвичайно швидко пересувались, долали величезні відстані, пересаджуючись на всьому скаку з одного коня на іншого. Крім того, вони використовували коней як основний продукт харчування і тому не возили з собою обозів, чим також полегшувалось їх пересування. Тільки у випадках, коли татарам доводилось поспішно тікати, вони садовили полонених на коней, але це траплялось лише в тому разі, коли захоплених було мало. Вже згадуваний полковник Ярмоленко розповідав, що орди переганяли полонених пішки: «Ясырь пеш, и лошадей столько не могли иметь чем везти»^[132].

Полонених нерідко гнали як худобу—по-варварському закованими або зв’язаними. Далекий шлях захоплені брели, потавровані розпеченим залізом, оточені вершниками, які підганяли їх нагаями і канчуками.

Дуже яскраву картину розорення українського села татарською ордою і вигнання його жителів у неволю дає народна дума:

За річкою вогні горять,

Там татари полон ділять.

Село наше запалили,

I багатство розграбпли.

Стару неньку зарубали,

A миленьку в полон взяли.

A в долині бубни гудуть,

Бо на заріз людей ведуть:

Коло шиї аркан в’ється,

A по ногах ланцюг б’ється.

У народних переказах розповідається про те, шо татари прив’язували полонених до однієї довгої жердини і таким чином гнали їх. Від спраги, голоду, нестерпних мук в дорозі гинуло багато людей.

Після прибуття у Крим полонені потрапляли на невільницькі ярмарки. Торгівля рабами проводилась у містах Карасубазарі, Козлові (Євпаторія), Бахчисараї і особливо в Кафі (Феодосія).

Кафу — центр невільницької торгівлі — сучас.ники називали «конторою невільницької торгівлі», «упирем, шо п’є руську кров» і т. д. Звідти раби натравлялись для перепродажу в Константинополь, а також як податок султану. Недивно тому, що запоріжці нерідко обирали Кафу першим об’єктом нападу під час своїх походів у Крим.

У Кафу і Константинополь з’їжджались для скуповування рабів купці різних національностей. Там можна було побачити турецьких, перських, вірменських та інших купців, які купували полонених для різних східних країн. Попит на рабів у цих містах був дуже великий. Потребу Кафи і Константинополя в невільниках в основному задовольняли татарські феодали. Українські і російські невільники були розсіяні по всіх землях, підвладних султанській Туреччи.ні — у Греції, Сірії, Палестині, Єгипті, Анатолії, а також в інших країнах Сходу.

3 російських та українських невільників відбирали дівчат і жінок для поповнення гаремів хана, султана та їхніх сановників, а сильних, молодих чоловіків як веслярів на судна весельно-,пapусного турецького флоту — каторги. Цих чоловіків чекала жахлива доля. Вони служили живою силою, що приїводила в рух турецькі флотилії. Нелюдські умови праці і життя повністю виснажували організм. Нагаї безперестану свистіли над спинами веслярів, які, сидячи іпо п’ять-шість чоловік за одним веслом, прикуті цепами до лав, повинні були важкими веслами рухати 50-метрове судно. Недарма слово «каторга» стало номінальним в російській мові.

Більшість невільників тримали під посиленою вартою прикутими у земляних в’язницях. У 1678 p. в Константинополі побував, супроводжуючи царського посла Пара- сукова, челядник переяславського полковника Федір Яковлєв. Він розповідав, що невільники, які працювали на каторзі, живуть у в’язницях. «За морем,— повідомляв він,— двор—то тюрма, а суды — каторги, в тюрме и на каторгах все невольники, русские и малороссийських городов жители» ·. Яковлєв за дорученням Запорізької Січі розшукував чотиритисячну групу запоріжців, які потрапили у полон .під Ладижино'м у 1674 p. Він знайшов місце їх перебування: «Невольники их сидят в тюрьме, а в тюрьму к ним никого не пускают и видеться ему c ними нельзя» ^{[133] [134]}.

Про перебування іневілыникіе у казематах розповідається у думі піро Марусю-Богуславку:

Що на Чорному морі,

Ha камені біленькому,

Там стояла темниця кам’яная.

Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,

Бідних невільників,

To вже тридцять літ у неволі пробувають,

Божого світу, сонця праведного в вічі собі не видають.

Переважну більшість невільників на каторгах становили українці і росіяни. Цікавим є свідчення Юрія Кри- жанича. Католицький свяіценик серб Юрій Крижанич, який багато мандрував і в 1659 p. проїжджав через Україну, а в 60—70-х роках жив у Росії, написав трактат «Диалог о государстве». У 51—52 розділах трактату, де Крижанич намагається обгрунтувати ідею союзу Росії і Польщі проти Криму, він пише: «На всіх військових кораблях турецьких майже не видно будь-яких інших веслярів, крім людей руського походження, а в містах і містечках по всій Греції, Палестині, Сірії, Єгипті і Анатолії, тобто по всьому турецькому царству, така величезна кількість руських невільників, що вони звичайно питають у новоприбулих земляків, чи залишились на Русі які-небудь люди»^[135]. Ця заява до певної міри відбиває справжнє становище речей.

Частина полонених розподілялась по рудниках і маєтках турецьких і татарських феодалів, де невільники також працювали і жили в нелюдських умовах. Вдень — під пекучим сонцем або на морозі, майже без одягу, виконували вони виснажливу роботу, зазнаючи катувань. Вночі їх кидали у в’язниці, а то й в ями, закутих в кайдани з покаліченими ногами (цим татари намагалися позбавити невільників можливості втекти). До того ж нещасним давали ,погану їжу ii гнилу воду.

B українській народній поезії є багато пісень, які називаються «невільницькими плачами». B них полонені виражали свою тугу за рідним краєм, нарікали на тяжку долю в турецькій неволі:

У святу неділю не сизі орли заклекотали, .

Як то бідні невільники у тяжкій неволі заплакали,

У гору руки підіймали, кайданами забряжчали...

Да вже ся нам турецька — бусурманська каторга надоіла,

Кайдани-залізо ноги повривало,

Біле тіло козацьке молодецьке коло жовтої кості пошмугляло...

To ті слуги турки-яничарн добре дбали,

Із ряду до ряду захожали,

По три пучки тернини і червоної таволгн у руки

набирали,

По тричі в однім місці невільніика затинали...

Кров христьянську неповинно проливали.

B іншому «невільницькому плачу» полоненики скаржаться:

Тогді далася бідному невільнику Тяжкая неволя добре знати:

Кайдани руки-ноги поз’їдали.

Сирая сириця до жовтої кості Тіло козацьке проїдала.

Майже всі «невільницькі плачі» закінчуються прокляттям на адресу султанської Туреччини:

Бідні безщасні невільники...

Toe піромовляли,

Землю турецьку кляли проклинали:

«Земле турецька,

Проклята вІро бусурманська!

Розлука ти на світі християнська!

Що ти не одного розлучила мужа з жоною,

Або брата з сестрою,

Альбо кровну родину з родиною,

Альбо близьку сусіду з сусідою».

Армія страждальців постійно поповнювалась внаслідок хижацьких інападів турецьких і татарських феодалів- работорговців, хоч смертність серед невільників була надзвичайно високою.

Незважаючи на це, відомі випадки тривалого перебування в турецько-татарській неволі, в тому числі і на каторзі, українських і російських людей, що витримали десятиріччя страхітливого життя, протягом якого їх кілька разів перепродували турецькі і татарські феодали.

Священик Іаков, який у 1634—1635 pp. відвідав Крим з посланником Дворенііновим, розповідав, що в Інкерміані він бачив російського полоненого Максима Новосільце- ва, який прожив у неволі 32 роки, білоруса Василя Хромого, який перебував у турецькому полоні 40 років '.

Дуже .незначна частина полонених переходила в мусульманство, що до деякої міри полегшувало їх долю, проте не давало їм волі. Більшість же невільників зберігала вірність своїй релігії, а це в той час було рівнозначне збереженню національної гідності.

Дані про становище невільників у Криму і Туреччині дослідник може черпати з автентичних історичних матеріалів, що зберігаються в радянських державних архівах. Ми маємо на увазі насамперед так звані «Крымские дела»^{[136] [137]}. Вони становлять значну групу документів, що охоплюють кілька сторіч і містять чимало відомостей про Україну, в тому числі і про Запорізьку Січ та її взаємовідносини з Кримом.

Найбільш цікавими є матеріали про полонених і невільників. За формою— це найрізноманітніші документи. Зважаючи на те, що питання про невільників, їх розшук, викуп, визволення, безкоштовний обмін і т. д. протягом століть були життєво важливими у відносинах Росії та

України з Кримом і Туреччиною, — ці питання займають велику питому вагу у листуванні, що здійснювалось через російських, кримських і турецьких послів. Збереглися списки полонених, яких викупали, акти обміну полоненими, щоденники учасників обміну, «расспросные речи»невільників, записані послами безпосередньо в Криму або зафіксовані в Києві та інших містах України, а також у Москві і на Запоріжжі після повернення їх на батьківщину. Особливо докладні відомості знаходимо в «Крымских делах» простановищеневільників утурецько- му і татарському полоні — «бусурманській неволі».

Ці разючі, повні трагізму оповідання самих страждальців про довгочасний полон, про виконання ними різноманітних важких повинностей особливо переконують у гуманності місії козаків, які визволяли під час походів величезну кількість полонених.

Визволення невільників являло собою найбільш важливий і цінний результат походів запорізьких козаків. Сотні, а іноді тисячі росіян, українців, білорусів та інших невільників, розкиданих по кримських містах і селах і по турецьких володіннях, діставали волю з рук козаків під час походів останнііх на Туреччину і Крим. Серед визволених були запорізькі і донські козаки.

Ha жаль, нема узагальнюючих даних, що дали б уяву про кількість визволених хоча б за певний період. Але навіть ті відомості, які збереглись, свідчать про те, що козаки визволили з турецько-татарського рабства величезну кількість невільників.

Кількість визволених полонених залежала від багатьох обставин, зокрема від складу Запорізького Війська, що виступило, від тривалості походу тощо.

У 1659 p. запоріжці пішли походом на ряд ногайських улусів, визволили всіх полонених, які перебували там, і відпустили їх по домівках *. У грудні 1663 p. невеликий загін, що налічував 90 запорізьких козаків, 30 російських солдатів, 60 донських козаків і 60 калмиків, діючи з північної сторони перекопських укріплень над Чорним морем, відбив у татар понад 100 українських і російських невільників^{[138] [139]}. У липневому поході 1666 p. запорізькі козаки визволили 150 українців і росіян, які томилися у неволі ’. Восени 1667 p. великий загін запоріжців за тиждень перебування в Криму визволив майже дві тисячі полонених. Півтори тисячі визволених прийшло разом з своїми рятівниками на Січ ^{[140] [141]}. B результаті спільного запорізько-донського походу 1675 p. у Крим одержали свободу 700 невільників ^[142].

Крім походів у турецькі і татарські володіння, запорізькі козаки організовували спеціальні експедиції, метою яких було іперетнути шлях татарським ордам, перешкодити вигнанню невільників у Кримське ханство і ногайські кочовища.

Ці експедиції проводилися на шляхах, якими татарн звичайно повертались додому. Саме там, як доносив у Москву кошовий отаман Іван Сірко, запоріжці «промысел прилежно чпнят». Тільки-но діставши повідомлення про татарський напад, козаки відправлялися у степ, вичікували повернення татарських загонів, громили їх і відбивали полонених. Так, навесні 1675 p. в результаті розгрому одного лише великого татарського загону запоріжці визволили 1 тис.полонених«избусурманской неволи»^[143].

He тільки в степу громили запорізькі козаки татарські орди, які поверталися в Крим з полоненими і здобиччю, награбованою на Україні, а навіть і на території полків. Завдяки запоріжцям багато полонених ще на рідній землі діставали свободу. Так, у 1659 p. полтавський козак Гнат Стасик, який, утікши з татарського полону, прожив літо на Січі, розповідав, як запоріжці перетинали шляхи татарам, відбивали у них полонених, влаштовуючи засідки на переправах: «Татаровья... шли на ту сторону Днепра в Крым c полоном, и тех де татар запорожские казаки на перелазах у Днепра іпобивали и полон у них многой отбили» ^[144].

3 червня 1660 p. загін російських солдатів і запоріжців, керованих Іваном Сірком, за річкою Бугом, в урочищі Начертання, наздогнав татарський загін, який повільно просувався з великою кількістю українських полоне-

Нил. ч^іигіїками, жінками, дітьми. Татари були повністю знищені, а всі полонені визволені'.

Восени 1660 p. орду, що поверталася у Крим з полоненими, перехопив великий загін запорізьких козаків, який ішов на допомогу російським військам. Запоріжці відбили у татар всіх полонених.

Під час боїв з каральними польськими військами, очолюваними Чернецьким, кошовому отаману Івану Сірку донесли, що татарські загони повертаються у Крим з українськими полоненими. Запоріжці не могли не скористатися нагодою визволити своїх співвітчизників від тяжкої неволі. Козаки перетнули шляхи татарським загонам, розбили їх і визволили кілька сот полонених ².

Велике місце у житті Запоріжжя посідали і мирні форми визволення полонених—викупи, обмііни і т. д. Січ постійно намагалась всілякими засобами, мирними і воєнними, вирвати полонених з неволі. У боях, під час обмінів і викупів запоріжці визволяли по можливості всіх полонених християн. Для них не існувало національних відмінностей. У цьому проявлялась їх гуманність і демократичність, відсутність в них національної обмеженості.

Запорізька Січ укладала договори з Кримським ханством про тимчасове перемир’я для обміну полоненими, а також для визволення їх шляхом викупу. Так, самі запоріжці вважали, що однією з ооновних причин перемир’я 1677 p. був викуп полонених. «Перемирье,— повідомляли вони царського посла Перхурова, який перебував у Січі,— учинили для того, чтоб им учинить окуп полоненни- ками» ³.

Діяльність Запорізької Січі, зв’язана з обміном, викупом та іншими формами мирного визволення полонених у другій половині XVII ст., була складовою частиною величезної роботи Російської держави щодо цього.

У Росії викуп з «бусурманской неволи» набрав організованого і систематичного характеру вже з середини XVI ст. У цей час Собор спеціальною постановою запровадив певний податок для викупу невільників і забезпе- ^{[145] [146]}

чення їх після повернення з полону. Сума «полоняннич- ных» у XVII ст. досягала 150 тис. єфімків на рік *. Собор також визначив розміри викупу, що його давали за полоненого залежно від його соціального становища на батькіївщиіні. B основу був покладений кл ас ов о -ст а н ов и й принцип феодальної держави: за крїпоОлого селянина — 15 рублів, за «іпосадакого человека» — 20, за стрільця: московського — 40, прикордонного — 25 рублів; за поміщика викуп давався відповідно до розмірів його земельного волоаіння—20 рублів з кожних 100 четвертейземлі.

He існувало певних норм видачі допомоги визволеним полоненим для забезпечення їх в дорозі, як-от «милостынь», «на корм» та ін., хоч і тут, безперечно, соціальне становище в минулому відігравало неабияку роль. B середньому полонені одержували 1—2 алтини на чоловіка. Так, у листопаді — грудні 1667 p. чотирьом московським стрільцям, які йшли з полону із Криму, було видано 4 алтини, колишнім невільникам вдові — жительці Курська, а також кріііпакові князя Щербатого — 2 алтини, п’яти чернігівським селянам — 10 денег, двом рейтарам (які йшли з Туреччини) — 4 алтини, «курчанам» — синові боярському і солдатові — 2 алтини, двом невільникам без вказівки соціального становища — 2 алтини 4 деньги².

Певна сума «полонянничных» грошей призначалася для виплати жалування невільникам, на яких уже був складений розпис, але викуп яких затримався чи був неможливий з тих чи інших причин. Так, боярин Шереме- тєв, який потрапив у полон після поразки російських та українських військ під Чущновом у 1660 p., перебував у неволі 20 років і майже весь час одержував жалування. Жалування одержували не тільки представники феодального класу; воно посилалося у Крим, правда, в значно менших розмірах, невільникам, які належали до різних соціальних верств Росії та України.

У другій половині XVII ст. законодавство про полонених у Росії було ще більш впорядковано. «Полоняннич- ный» податок стягувався з служилих і посадських людей та селян. Феодали звільнялися від нього.

Ha російських послів, які відправлялися у Крим і Туреччину, покладався обов’язок викуповувати невільників. Для цього їм давалися спеціальні кошти — «казна».

' Б e p e ж к о в M. H., Русские пленники..., стор. 26—27. ^г Акты ЮЗР, т. VI, стор. 219.

Практикувався викуп невільників приватними особами, зокрема родичами. Крім того, невільників викуповували і кулці, яюі відправлялися в Росію. Вони привозили їх у Москву і там одержували викуп, нерідко з процентами, або від уряду, або ж від родичів. Купцям був забезпечений вірний прибуток, бо за рішенням Собору полонені, привезені в Москву, повинні були обов’язково викупатися. Турецькі і татарські посли, відправляючись у Росію, також везли з собою невільників, щоб одержати за них викуп. Ці невільники були виключно вихідцями з пануючого класу, оскільки саме за них работорговці сподівалися одержати великий викуп. Адже розміри викупу, як правило, були більші, ніж допомога, що її надавав уряд, і тому багаті родичі, звичайно, додатково доплачували.

Українських і російських полонених викупали купці різнах національностей: турецькі, татарські, грецькі, вірменські та ін. Так, у 1674 p. житель Ясс Дмитро Іванов за дорученням грецького купця, що жив у Києві, викупив у Константинополі «разных городов детей боярских, и рейтар, и драгунов, и стрельцо.в з 29 человек, да женско- во полу 5 человек, а окупу за них дал 8280 ефимков» *.

Викупали російських полонених і українські купці, які їздили з товарами в Росію. У жовтні 1668 p. челядник багатого переяславського козака Івана Томари, який через спеціальних представників—прикажчиків вів великі торгові операції в Туреччині, привіз у Москву рейтара Петра Афанасьева. Як заявив останній, він був захоплений у полон у 1660 p. і відправлений у Крим, «а из Крыму продан был в Царьгород, и был на каторге 2 года, с каторги де выкупил его Переяславского жителя Ивана Томары прнкащик Юрья Григорьев, а окупу за него дал 400 талерей, и прислал его в Переясловль к Ивану То- маре и он де прислал его к великому государю к Москве с челядником своим с Ивашкою Герасимовым»^{[147] [148]}.

Оскільки у другій половині XVII ст. Україна вже входила до складу Росії, серед полонених, що їх викуповував царський уряд, було чимало українців.

У значно менших розмірах царський уряд мав змогу обмінювати невільників — російських і українських — на військовополонених татар і турків. Турецькі і особливо татарські феодали дивились на полонених як на свою здобич, за яку вони можуть одержати викуп. Тому вони нерідко перешкоджали обмінові, навіть у тих випадках, коли з дипломатичних міркувань на нього погоджувався хан.

Вже згадуваний воєвода Шереметєв повідомляв у 1671 p., що мурзи висловлювали протест проти згоди хана на обмін полоненими без викупу. Вони говорили, що «по их старому обыкновению и вольностям хан не волен отбирать у них ясырь, то им дано за службу, за кровь, за смерть, кто, что возьмет на войне, тем они и живут» '. Рядові ординські татари — «черные люди» також виступали проти обміну: «Нам, говорят, в размене прибыли нет, только прибыль одному хану: прибыльнее нам пленников отпускать с посланниками и брать за них окуп в Москве»^{[149] [150]}.

Списки («росписи») невільників у Криму і Туреччині з величезними труднощами складалися російськими послами або іншими особами, яким це доручалося, зокрема купцями.

У 1672 p. російські посли в Криму Ларіон Болховіті- нов і Василь Булгаков у своїх статейних списках відзначили: «Приходили де к ним — на стан к записке, т. e. включению их в роспись, русские люди — полонянники и сказывали, что их братья русских полонянников в Крыме и в дальнех улусех много. A к записке их татаровя до размены не приводят» ^[151].

У 1678 p. переяславець Федір Яковлев за дорученням Січі склав розпис 4 тис. невільників — запоріжців, які потрапили на каторгу після поразки в 1674 p. під Ладижи- ном. Проте «увидя то письмо, каторжный іприкащи.к учал невольников бить; и невольники велели ему ту роспись отдать; и он роспись отдал, и тот прикащик ту роспись изодрал и бросил в море» ^[152].

Крім розпису, що складався в Криму, в списки для обміну включались невільники, за яких клопоталися родичі.

Так, у 1662 p. священик с. Лукнового, Коропського повіту, над.іслав царю чолобитну, в якій повідомив, що татари спалили церкву і забрали у полон його сім’ю. Він просив шляхом обміну визволити рідних. Ha чолобитній є резолюція царя: «Дать наказному гетману грамоту; велеть отца его и мать и попадью и братью обменять на взятых татар; а что ему дать на дорогу, и о том выписать с посланцы» '.

Незважаючи на перешкоди з боку татарських і турецьких феодалів, обмін полоненими у другій половині XViI єт. набуває дальшого поширення в результаті посилення могутності Російської держави. Визначились на- вітьтрадиційнімісця обміну — це насампередПерево- лочна на Україні. Для його проведення залучався і гетьманський уряд.

Велику роль в обміні полоненими російський і гетьманський уряди відводили Запорізькій Січі, яка мала в цьому значний досвід. Розташована у сусідстві з татарськими кочовищами, Січ мала широкі зв’язки з Кримом, була добре обізнана з умовами, на яких татари звичайно обмінювали і продавали полонених.

4 жовтня 1677 p. гетьман Іван Самойлович повідомляв царя, що він має намір шляхом обміну визволити через Запорізьку Січ десять переяславських козаків, які потрапили у полон. Про перебування полонених у Криму стало відомо з їх листа, якого їм вдалось переслати у Січ до кошового отамана Сірка і в якому вони просили запоріжців визволити їх з неволі^{[153] [154]}.

Такі листи надходили у Січ досить часто, бо українське населення дивилося на заіпоріжців, як на своїх захисників і визволителів від турецько-татарської агресії.

Запорізькій Січі доручався внкуп деяких російських та українських полонених в Криму, переважно знатного походження. Через Січ здійснювалось і листування цих невільників з родичами, що було дуже складною і рискованою справою. Так, кошова старшина вела з ханським урядом переговори про обмін синів російських воєвод Po- модановського і Скуратова на вісім турецьких феодалів, яких полонили запоріжці. Кошовий отаман Іван Сірко писав 14 липня 1676 p. до Ромодановського, що його листа і листа Скуратова в Крим до їх синів «с добрыми посланцы отослали» ^!.

Турецькі і татарські феодали з свого боку дивились на Січ як на найближчий пункт, де можна обміняти полонених чи дати викуп за своїх родичів або співвітчизників, захоплених російськими та українськими військами або безпосередньо самими запорізькими козаками.

Під час походів запоріжці не тільки визволяли полонених, а й самі намагались захопити якнайбільше турків і татар, з метою їх дальшого обміну або одержання викупу. Розміри викупу були великі, коли йшлося про знатних людей. Ha Запоріжжі як резерв для обміну, а також для одержання викупу завжди перебувала якась кількість турецьких і татарських полонених, навіть після відправки частини їх лі.вобережному гетьману і в Москву. Запорізька старшина одержувала великі прибутки від цих полонених.

Російському послу Кікіну, який у 1672 p. відправився на Запоріжжя, було доручено, «чтоб они крымский и ногайокий полон, который у них в Запорогах на кошу есть, отдавали на размену крымским и ногайским людем на государевых взятых людей» ^й.

Відомі непоодинокі випадки, коли у кошової старшини і взагалі запоріжців захоплених ними у полон турків і татар купували родичі тих українців, які перебували в турецько-татарській неволі, з метою обміну їх. 3 червня 1670 p. гетьман Многогрішний писав царю: «От которых языков татарских ко мне единого привезли, а тех сами там же товарство освобождения ради, которые отцов, матерей, братию имея в бусурманской неволе, един у другого покупали и задержали»³.

У 50—70-х роках XVII ст. на Січі часто можна було бачити посланців з Криму і Туреччини, які приїжджали, щоб розшукати і викупити своїх полонених співвітчизників. Іноді вони привозили сюди російських полонених для одержання викупу. Це було звичайним явищем у той час.

У 1676 p. на Запоріжжя прибули представники султанської Туреччини, які заявили, що хочуть розшукати і викупити знатну людину — Мустафу-агу. «А для ради его ^{[155] [156] [157]} аки би желают,—повідомляв гетьмана кошовий отаман Сірко,— весь полон у нас окупить». Це викликало підозру Сірка, і він послав перекладача Данилу в Крим. Останній привіз точні відомості про те, що розшукують ще більш знатного сановника — Хапіч-пашу, який, потрапивши на Січ разом з іншими турецькими полоненими, приховував своє високе становище, щоб за нього не вимагали великого викупу. Після з’ясування особи Хапіч-паші Січ погодилась відпустити його тільки в обмін на молодого Ромо- дановського, за якого татари вимагали 40 тис. єфімків і 60 полонених татар '.

У грудні 1677 p. ханський посланець Тегія запропонував запоріжцям викупити козацьких старшин Дворецького і Брайка. Дворецького він привіз з собою на Січ. За кожного старшину Тегія вимагав по 500 рублів^{[158] [159]}. Це була середня сума викупу представників пануючих класів.

Царський уряд також направляв на Січ полонених турків і татар для обміну їх на російських та українських невільників, в тому числі і на полонених запоріжців. Так, у 1674 p. з Москви був відправлений «на размен» захоплений у полон під Телігулом багатий і впливовий ногайський мурза Магмет Кантемиров. Іван Сірко хотів обміняти його на своїх родичів, які перебували у неволі в Криму ^[160].

У періоди мирних взаємовідносин Запорізька Січ вимагала від кримського хана безоплатної видачі всіх захоплених татарами полонених запоріжців. Але цього вдавалося добитися в дуже рідких випадках.

Як відомо, ще Богдан Хмельницький відправив у 1656 p. посланців, що мали вивести велику кількість українських полонених, які потрапили в Крим після возз’єднання України з Росією. Незважаючи на те, що ханський і гетьманський уряди формально перебували у союзницьких відносинах, хан, наче на сміх, погодився видати всього чотири чоловіки. Посли відмовились їх брати, вимагаючи звільнення всіх полонених^[161].

Безрезультатними виявились клопотання запорізьких козаків у 1677—1678 pp. про звільнення за допомогою

Юрія Хмельницького 4 тис. товаришів з тяжкої неволі на каторгах у Константинополі. 2 березня 1678 p. Іван Сірко писав гетьману Самойловичу: «А нам ныне паче жаль вечно тех оскорбити невольников, которых уже несколько сот c каторг отыскивано и изготовлено на волю; а не чиня об них радения, будут нас, доколе живы, проклинати» ^].

Безуспішно закінчилась ii місія посланців Січі в Криму весною 1678 p. Вони добивались видачі захоплених під Переволочною полонених. Хан наказав розшукати невільників і відпустити. Разом з невільниками посланці було вже доїхали до Перекопа. Але в цей час хан зненацька втік з Криму, а замість нього з Туреччини приїхав новий ставленик султана. Невільники і запорізькі гінці були затримані ².

У шляхетській Польщі викуп і визволення полонених мали випадковий характер і здійснювались тільки приватними особами, переважно родичами, в основному людьми, що за своїм соціальним станом належали до верхівки феодального суспільства. Уряд Речі Посполитої клопотався про обмі.н чи викуп полонених тільки тоді, коли це стосувалось великих магнатів. Тому жахливою була доля не- вільникїв — селян, міщан і козаків Правобережної України, які терпіли особливо багато лиха від татаро-туре- цьклх вторгнень. Якщо їх не визволяли запорізькі козаки, вони лише власними зусиллями могли вибратись з полону: втекти чи викупитись з неволі. .

Типовим щодо цього e такий приклад. Під час турецько-татарського .нападу в 1676 p. на Покуття та інші райони Західної України деякі селяни намагались сховатись в Угориицькому монастирі. Піддані магната Кали- новського —селяни c. Якубівки Фітей та його дружина Яадоха закопали свої гроші і цінності коло монастиря. Але їм самим не вдалося сховатися. Турки схопили їх, забрали у них худобу, розбили пасіку. Фітею відрубали голову, а його дружину продали в тяжку неволю. Через одного полоненого, якому вдалося визволитись, Явдоха попросила розшукати закопані гроші і викупити її. Монахи гроші розшукали і «обернули на власний пожиток». Заінтересований у поверненні кріпачки Калиновський почав проти монастиря судову справу, яка тривала 13 po- ків, «а нещаслива Явдоха позастає ще до теперь в неволи» — читаємо в одному документі. Тільки в 1689 p. суд зобов’язав монастир повернути гроші T

Велика роль належить також Запорізькій Січі у наданні допомоги невільникам, які самостійно тікали з полону. Втечі з іневолі або, як тоді говорили, «вихід з полону», були дуже поширеним явищем. Російським послам у Криму невільники розповідали: «И таких полонянни- ков, которых нмян в росписях не написано, в Московское государство из Крыму выходят много» ^{[162] [163]}.

Незважаючи на пильність рабовласників, на величезні труднощі і перешкоди, полоненим вдавалося тікати ще в дорозі. Запорізький козак Про.нька Лекся зумів у 1672 p. втекти на Січ, «не дошед Перекопа»^[164]. Тікали вони і з Криму і з далеких турецьких володінь.

Українські народні маси, які протягом вікі.в вели непримиренну боротьбу з гнобителями — зовнішніми агресорами і своїми феодалами, завжди виявляли в найтяжчих умовах велику силу духу і вільнолюбство. Незламним було в українських селян, міщан і козаків, захоплених у полон, прагнення до свободи, бажання повернутись на батьківщину. Десятиріччями томлячись у неволі, на каторгах, у рудниках під гнітом турецьких і татарських феодалів, вони мужньо переносили всі злигодні, чекаючи нагоди втекти, і кінець кінцем з великою відвагою тікали. У 1674 p. у Київ прийшло шість «вихідців». Один з них Дмитро Алексєєв, родом з Полтави, захопле- нийтатарами в лісі біля рідного міста 37 років тому, був проданий на турецьку каторгу, де він і провів весь цей час^[165]. Українські козаки Кіндрат Степанов і Мартин Прокоф’єв провели на каторзі 10 років, а Іван Антонов— 16 років^[166].

Втечі невільників іноді супроводжувались знищенням охорони і навіть повстаннями. Вже згадувані жителі Котельви Йосип Михайлов і Семен Федоров, захоплені в полон під час промислу, повернулись на батьківщину після п’яти років перебування на каторзі. Вони розповіли, що організували втечу невільників різних національностей («иных земель c полоненники») з двох каторг, знищивши наглядачів і охорону («на двух каторгах турок повыкалали»). Спочатку невільники втекли у Венецію, а потім «шли они на Краков, на Варшаву, иа Львов, на Кнев» '.

Про повстання невільників на турецькому судні-ка- торзі розповідав у липні 1656 p. у Путивлі Филимон (Філька) Новохрещенов, який потрапив у полон в 1651 p. під Азовом. Він був проданий яничару, що в свою чергу перепродав його в Константинополь «каторжному паше». Після трирічного перебування на каторзі в Константинополі Новохрещенов у числі інших веслярів був разом з судном направлений на індійський кордон, куди рабовласника призначили воєводою. B дорозі, коло міста Станкова «полонянники—русские, белоруецы, литовские люди (українці.— О. A.), всего 12 человек, которые были с Филькой на каторге, перебили всех турок, которых там было 35 человек»^{[167] [168]}.

Визволення українських невільників шляхом повстання і втечі з каторг дуже яскраво відображено у думі про Самійла Кішку. Запорізький гетьман Самійло Кішка — постать історична. Він організував повстання невільників з великої каторги султанського флоту на Чорному морі.

To козаки добре зачували,

Самі з себе кайдани скидали,

У Чорінеє море кидали,

Hi одного турчина не збудили...

Тогді козаки од города Козлова забігали,

Турків-яничар у пень рубали,

Которнх живих у Чорнє море бросалн,

A Кішка Самійло Алкана-пашу із ліжка взяв,

Ha три часті розтяв,

У Чорнее море побросав.

Траплялись випадки, коли втікачів перехоплювали в дорозі, повертали, перепродували на нові каторги, але вони знову тікали.

Двічі тікав з турецького полону один козак Канівського полку. 25 червня 1678 p. він розповідав: «Взят он,

Василий, в полон под Белым городом... тому ныне 9 іод. И был на каторге 6 лет, а через сколько лет скорым убегом из неволи у некакова господина волоского служил в Волоской земле. Тот его господин сызнова было продал туркам, откуды ушел вдругоряд и пришол в Кишенев»¹.

Шлях з Туреччини на батьківщину був дуже довгим, важким і небезпечним. Втікачі проходили майже через усю Європу, часто пішки. Минали роки, поки їм вдавалося добратись до України. Вже згадувані козаки Дмитро Алексєєв, Кіндрат Степанов, Іван Антонов і Мартин Прокоф’єв по півроку і навіть протягом року добирались додому, втікши з полону ^{[169] [170]} У статейних списках російських послів є відомості про «вихідців», які пробиралися з величезними труднощами, поневіряючись по європейських країнах^[171]. Російські посли у Венеції Чемоданов і Постнїков у 1657 p. записали у своєму статейному списку, іцо до них з’явилось 50 українців і росіян, які втекли з полону; втікачі просили надати їм допомогу («милостыню») і повідомили важливі дані про становище в Туреччині ^[172]. Вже згадуваний Новохреіценов утік спочатку у Венецію, звідки німецькі купці на кораблях іспанського короля відвезли його на Мальту, а через півроку у Флоренцію, з Флоренції він на початку весни 1656 p. «сухим путем» іпішов через «іпапские земли», а потім знов «на Be- нецейскую и цесаревую землю». Після цього шлях його лежав через Угорщину і Польщу, а далі він пішов па Стрий, Журавне, Галич, Підгайці, Теребовлю, Ново-Па- волоч, Київ і Путивль^[173].

Особливо багато невільників тікало з Криму і ногайських орд, бо звідти було легше вибратись, ніж з Туреччини. Проте і цих втікачів чекали великі випробування. Про трагічну загибель в дорозі біглого українського невільника розповідає дума про втечу трьох братів:

...I буйний вітер повіває,

Бідного козака безщасного з ніг вже валяє!

Or меяший брат на Савур-могилу лягає,

Головку зклоняє,

I вовки сіроманці набігали,

I орли снзопери налітали,

Ha кудрі наступали.

Вони смерті дожидали.

«Вихідці» з Криму і ногайських орд обов’язково проходили через Запорізьку Січ.

Втікачів з неволі — людей різних національностей разом з тими, кого козаки визволяли під час походів або викуповували, нерідко у Запоріжжі збиралось дуже багато. Потік «вихідців» був майже безперервний. Про це свідчать документальні дані відносно приходу на Січ «вихідців», в основному жителів українських міст, за період з кінця 1663 до початку 1664 p.

28 жовтня 1663 p. на Запоріжжя прийшло шість невільників, які втекли з Криму. У листопаді того ж року «в разных числах» на Січ прибули втікачі з Козлова, з сіл навколо Бахчисарая, з Перекопа та інших міст Криму. 20 листопада 1663 p. туди прийшло три «вихідці», в тому числі житель Шаргорода Іван Мельников. Вони втекли з c. Бастурчікая, розташованого в десяти верстах від Перекопа. 15 січня 1664 p. на Запоріжжі з’явились три «вихідці» з Криму, серед них житель Козельця Григорій Явриченко. 18 січня того ж року з Криму прибув рейтар Іван Калугін. 20 лютого 1664 p. на Січ прийшло п’ять жителів Переяславського полку і серед них росіянин Можарін, а 11 березня двоє козаків Миргородського полку¹. 23 квітня 1670 p. на Запоріжжя прибула велика кількість невільників-українців, які втекли з Криму з тюрми^{[174] [175]}.

У Січі «вихідці» перебували більш-менш тривалий час, іноді вони брали участь у походах запорізького козацтва, в його господарському житті. Серед них було чимало російських служилих людей, в тому числі солдатів, які потрапили у полон після поразок російських військ під Конотопом (1659 p.) і Чудновом (1660 p.).

3 документів видно, що деякі втікачі з полону або неволі намагались якнайдовше затриматись на Запоріжжі. Вони вважали, що краще жити тут, ніж виконувати тяжку військову службу. Це викликало невдоволення царських властей.

30 травня 1669 p. «выходец из полону» солдат Стенька Полешов розповів київському воєводі, що він потра- п'Иїв у полон в 1660 p. іпід Чудновом, «а ушел нз Крьиму тому недель c десять и жил в Запорогах» ■.

Запорізька Січ завжди готова була прийняти втікачів з полону, подавала їм матеріальну допомогу, забезпечувала їх (продовольством іпід час перебування тут. Вона сприяла поверненню колишніх невільників у рідні мі'сця. заібезпечуівала їх харчами на дорогу і предметами першої потреби, давала провідників.

Допомагати визволеним з іполону було давньою традицією, яку свято берегли не тільки на Запорізькій Січі, а й на всій Україні; особливо дотримувались її народні маси. Дуже показовим щодо цього є універсал кошового гетьмана Петра Суховія до полкової і сотенної старшини і магістратських урядовців про подання допомоги невільникам, які поверталися з полону в Росію. B універсалі говорилося: «Паном полковником, асаулом, сотником, атаманом и всей старшине и черни Войска Запорожского. Туте же панам войтом, бурмистром и вщеляким лю- дем, на президиюже зостаючим... иж, яко здавна в Зало- роги каждого невольника, приходячого з неволи, хлебом накормивши и присягнувши, добровольно отлускати, якож й из русские люди — Борис, Максим Исаин, Григорий Игнатьев, Корний Федоров, высвобождение з неволи и запустились в свои краи, которим аби всюда... давши, добровольно пропускали, пильно того по вас, братии на- шой жадаем и покорне просим. Дан с коша, с Чертомлы- ка февруалия 1669 ιρ.» ^{[176] [177]}.

Допомагало і підтримувало невільників і ДонськеВій- сько, яке також має великі заслуги у визволенні полонених. Ця спільна традиція була одним з проявів тісних зв’язків запорізького і донського козацтва.

У 1657 p. під час літнього походу на Чорне море донці відбили і привезли на Дон «русского полону» 200 чоловік, серед них було 180 українців — «запорожских черкас» ^[178].

16 серпня 1659 p., повернувшись з походу, донські козаки «с полону... русского привезли с собой с моря..., который имали на посадах, и по селам, и по деревням крымским, мужеска полу и женска 96 душ» ‘. Серед визволених полонених були рооіяни і українці.

Ha Дон, як і на Запоріжжя, поодинці і групами приходили полонені, яким вдалося самим утекти з неволі, особливо з ногайських орд і Азова. Отже, для невільників, росіян і українців, які визволились з турецького і татарського полону, Січ і Донське Військо були майже обов’язковим перехідним пунктом по шляху на батьківщину. B обох козацьких дентрах колишні полонені зустрічали гуманне ставлення до себе.

Ha Дону зберігався недоторканний заіпас продовольства для колишніх невільників. Донські козаки ,писали у військовій відписці 2 серпня 1655 p.: «А хлебные запасы блюдем для ради іневольниіков, которые невольники выходят из Турской, из Крымской земли, из Ногая... И мы, государь, холопи твои, тем невольником твой государев хлебной запас даем» ^{[179] [180]}.

Колишнім невільникам — українцям і росіянам донські козаки допомагали також переправитись у рідні місця.

Восени 1655 p. на Дону жило 130 чоловіків, жінок і дітей, визволених в Криму козаками. «Их поили и кормили, — писали донці до царя,— все своим же войсковим запасом». 95 українців — колишніх невільників донці відпустили в Київ, як повідомлялось у відписці Донського Війська, з «провожатыми, с своими ж казаки, вверх по Донцю Северскому до Святых гор судами, а суды мы им ,дали и заіпас, и одежу, и казны, и топоры, все ж свое войсковое. A от Святых велели своим же провожатым тот полон проводить до... Полтавы и отдать имянно полтавскому полковнику» ^[181].

Слід відзначити, що більшість колишніх полонених являла собою джерело хорошої інформації про внутрішнє становище у Туреччині і Криму, про наміри султанського і ханського урядів, про важливі події, зв’язані з Україною, козаками і т. д. Значна частина невільників була обізнана з міжнародними і внутрішніми справами

Туреччини і Криму, з політичними подіями в сусідніх країнах, з побутом і звичаями татар і т. д. Повідомлення невільників про напади, що готувалися, про дислокацію турецько-татарських військ мали винятково важливе значення для російського командування, гетьманського уряду і Запорізької Оічіі. Для дослідника «расспросные речи» колишніх невільників являють велику цінність як ■свідчення очевидців.

Визволених полонених допитували не тільки B Січі, їх повідомленнями цікавились й гетьманські власті і царські воєводи. Російський уряд розіслав своїм воєводам на Україні дуже широку програму допиту колишніх полонених, що включала питання внутрішнього становища у Туреччині, Криму, ГІольщі, про збройні сили цих країн, про міжнародні відносини і т. д.·.

Після допиту вихідців з полону воєводи іноді відправляли їх разом з «расслросными речами» в Москву.

Але найбільша заслуга у збиранні і систематизації відомостей, одержуваних від колишніх полонених, належить Запорізькій Січі, через яку проходили основні потоки втікачів і визволених. Ці дані запоріжці використовували при підготовці походів. 1 березня 1665 p. на Січ прийшов полонений Бут, який утік з Перекопа. Він розповів, «что Нагай с улусы выпущен из Крыму кочевать иа поле, и одне сказывали пошли подле Гнилово море, а другие подле Чернова моря, к Стрелице пошли». Дізнавшись про вихід ногайців у степ на кочовища, запорізькі козаки на раді вирішили організувати похід проти них^{[182] [183]}.

Січ одержувала відомості не тільки від колишніх невільників — росіян і українців. Дуже важливі дані запоріжці змушували повідомляти полонених ними турків і татар. Захоплення полонених, особливо таких, що займали високе положення у турецькому і татарському військах і тому добре інформованих про становище в Туреччині і Криму, займало одне з найважливіших місць в діяльності запоріжців. Внаслідок цього Запорізька Січ мала можливість інформувати лівобережного гетьмана і царські власті про плани, наміри і дії султана, візира, хана, калги і нуррадина. Таким шляхом про підготовлені у великій таємниці напади татарських мурз або турецьких військ на російські та українські землі дізнавались завчасно, що давало можливість організувати відсіч або навіть попередити напад '.

Запоріжці не тільки влаштовували спеціальні експедиції для захоплення язиків, а й організовували безперервне збройне чергування на лиманах («на морских разливах»). Запорізькі команди контролювали шляхи в Крим, Очаків і перехоплювали гінців від польського короля, турецького султана і т. д. Нерідко листи, а іноді і самих гінців, запоріжці переправляли лівобережному гетьману або у Москву. Так, на початку 1673 p. вони затримали посла правобережного гетьмана Дорошенка Сенкевича, який їхав до кримського хана. Тоді ж запоріжці перехопили листи хана, візира, беїв та ін.^{[184] [185]}

Як бачимо, Запорізькій Січі належала видатна роль у визволенні воєнними і мирними шляхами полонених з турецько-татарської неволі.