Трансформація соціального устрою запорозької громади

Інформативні можливості джерельної бази з соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст., актуалізованої в процесі проведення дисертаційного дослідження, надають можливість визначити особливості традиційного соціального устрою низового козацтва та напрямки його трансформації впродовж досліджуваного періоду.

Зокрема, аналіз комплексу джерел різноманітного походження та видової належності - документальних, наративних, фольклорних - дає змогу визначити особливості формування й співвідношення основних соціальних груп населення Вольностей ВЗН - козаків (неодружених і сімейних) і посполитих, впродовж всього досліджуваного періоду часу.

Основу, стрижень соціальної організації Запорожжя становила власне січова громада, яка являла собою відкриту для вступу корпорацію неодружених чоловіків-воїнів («братство»), тривале історичне існування якої стало можливим завдяки постійному допливу нових членів. Найбільш поширеною причиною свого приходу на Запорожжя та вступу до Війська самі козаки, зазвичай, зазначали «неимение родителей, свойственных и пристанища, ни от кого в чем-либо призрения» [550, арк. 147]. І дійсно, досліджуючи автобіографічні дані (его-джерела), які знайшли відображення у матеріалах службової документації часів Нової Січі, важко не помітити того факту, що дуже великий відсоток козаків на певному етапі свого життя подався на Запорожжя саме через раптовий обрив (інколи через поступове зникнення) зв’язків зі своїм родинним і соціальним оточенням. У часі ці події, як правило, припадали на їх дитинство або юність. Смерть батька, повторний шлюб матері та напружені відносини з вітчимом; смерть обох батьків; поява на світ божий поза шлюбом та рання смерть матері-покритки - перелік комбінацій міг би бути достатньо довгим [717, арк. 20-29]. Фактично, в такому випадку прихід на Січ був актом набуття нового родинного оточення, актом вступу до «братства».

Специфіка наповнення ВЗН робила його вразливим до можливих спроб обмеження притоку нових членів з боку урядів держав, у протектораті яких знаходилося Запорожжя в кокретні періоди своєї історії. Якщо брати досліджуваний період - XVIII ст., то можемо констатувати, що ще за часів перебування запорожців у Кримському ханстві (1709 - 1734) російський уряд всіляко намагався якщо не припинити повністю, то хоч би мінімізувати поповнення Війська за рахунок мешканців Гетьманщини і Слобожанщини [444, 1, 11-11 зв. 13-13 зв.]. Пропозиції ж російських урядовців стосовно того, як припинити перехід чоловічого населення гетьманських та слобідських полків на Запорожжя, подекуди були досить радикальними - аж до позбавлення таких вихідців майна у їх вітчизнах [542, арк. 6 зв].

Разом із цим, обірвати цю живу нитку, на їх же думку, не вважалося за можливе, оскільки в такому б разі Військо почало швидко наповнюватися за рахунок вихідців із Польської України та Кримського ханства, що неодмінно б призвело до зникнення ментального зв’язку запорожців з населенням Гетьманщини [542, арк. 4 зв. 6 зв]. Стосовно останнього, то є цілком очевидно, що й у завершальний період існування ВЗН, зв'язок конкретного січового куреня з містечком-метрополією носив не тільки суто номінативний характер, але ж і був наділений цілком відчутними рисами духовного й матеріального характеру [479, арк. 131].

Тож, приймаючи у 1734 р. рішення про прийняття ВЗН в підданство, російські сановники підіймали й питання про те, на яких соціальних засадах воно існує [441, арк. 1-9 зв]. Традиційна соціальна структура запорозької громади, способи її наповнення, ніколи не були таємницею для російського уряду.

Звісно ж, що хоча перспектива постійного відтоку податного чи служилого населення на Запорожжя й не дуже їх втішала, на порозі нової війни з турками вона здавалася такою, яку можна відкласти на потім, вирішити її в мирний час, тим більше, що кількість запорожців-січовиків ніколи не була особливо великою. Так, чисельність ВЗН, згідно з відомостями поданих з Коша до Генеральної Військової Канцелярії на вимогу гетьмана К.Розумовського, станом на червень 1759 р., складала 11769 козаків. З них близько 5000 мали коней, тобто могли бути віднесеними до статечних, а решту становила піхота. Дана цифра, за запевненнями кошового отамана Івана Білицького, включала лише тих козаків, які мали зброю та отримували грошове жалування. Старики, малолітні, гультяї, які зайшли невідомо де та беззбройні до реєстру не увійшли. Кількість козаків по різних куренях різнилася досить значно - від 119 (мінімум) у Переяславському курені до 611 (максимум) у Мінському. Середня ж цифра коливалася у діапазоні 250-350 козаків [542, арк. 1054-1054 зв].

Аналізуючи питання про походження посполитого населення на землях ВЗН, не можна не відзначити того факту, що ще наприкінці XVII ст. ця верства не пройшла повністю інституалізацію, являючи собою вузький прошарок особисто вільної людності на самій півночі Запорожжя, фактично на самій межі Гетьманщини, з території якої власне і йшла на Низ. Стосовно обставин козацько-селянської колонізації північних теренів Запорожжя, можна стверджувати, що вони були прямо пов’язані з процесами соціального розшарування, що мали місце на підросійській, Лівобережній Україні в досліджуваний період.

Згідно з матеріалами статистичних переписів населення Гетьманщини першої половини XVIII ст.

Очевидним є, що саме козаки й посполиті 3-ї та 4-ї категорій мали становити основу переселенського руху на Низ і складали основну масу населення відомих нам із документальних джерел містечок й слобід - Кодака, Самари, Вільного, Кочережок та інших. Визнання новими осельцями юрисдикції Війська не завжди було добровільним, оскільки вихідці з козацьких полків не занадто схильні були змінювати одні «тяглості» на інші, нехай ці останні й були значно легшими. Події 1708 - 1711 рр. змусили тих із насельників-посполитих, хто не зазнав розгрому і нищення з боку російських військ, відійти на більш безпечні землі «волості», й тим самим фактично прибрати «посполиту» складову в соціальній структурі запорозького козацтва [620, арк. 20, 23, 25-26 зв, 44 зв.].

Відносно джерел наповнення посполитого населення ВЗН за часів кримської протекції, доречно згадати свідчення запорожця Лук’яна Василенка, які датовано жовтнем 1712 р. та стосуються обставин заснування Січі в Олешках - «ныне в том урочище к ним из малороссийских городов идут многое число з женами и детьми, а сказывают, что они идут от налог и от поборов панских» [621, арк. 87 зв.]. Зрозуміло, що йдеться про процес виникнення військових слобід із посполитим населенням й навколо цієї, чергової з запорозьких січей. Нова хвиля переселенців спрямовується на землі Надпорожжя і Посамар’я вже після стабілізації російсько-турецького кордону, в 1714 - 1734 рр. Саме тоді втікачами з російської території, колишніми мешканцями Полтавського та інших козацьких полків вдруге було заселено Кодак та зруйновані селища Посамар’я [596, арк.

В перші десять років по поверненні ВЗН під російську протекцію, переходи козаків і посполитих з Полтавського, Миргородського та інших козацьких полків Г етьманщини на північні землі Вольностей продовжувалися. Вони заохочувалися Кошем, однак дуже несхвально сприймалися місцевою й вищою російською адміністрацією, яка вимагала від Війська повертати всіх самовільних переселенців на попередні місця мешкання та не приймати їх у подальшому. Здебільшого це стосувалося «військових посполитих» прикордонних Кодацької, Орільської і Самарської паланок [698. арк. 61]. Окрему групу «військових посполитих» складало населення монастирських слобод: Чернечої слободи - 50 селянських дворів, приписаних до Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря [336, арк. 239], та села Чернеччини, записаного за Нехворощанським Свято-Успенським монастирем - близько 100 дворів [548, арк. 128 зв].

Перші цілеспрямовані спроби збільшення числа власних посполитих за рахунок «державних» верств населення Військо здійснює з середини 1750-х років, коли намагається спрямувати потік втікачів з Польщі та Молдавії на землі Вольностей. І відразу ж наражається на заборону російського уряду імператриці Єлизавети Петрівни, задекларовану в актових документах [588, арк. 792].

Попри урядові заборони, практику збільшення посполитих підданців війська було продовжено й у наступні часи. Особливо масштабною вона стає за часів кошового отамана П.Калнишевського. Відтепер запорозькі команди не палили хат, не зганяли з нещодавно обжитих земель зайд, що не бажали визнавати підпорядкованості Кошу, як це було на початку 1760-х років [141, арк. 3-4]. Не вдовольнялося запорозьке крівництво й пасивним очікуванням нових переселенців. Відтепер Кіш пропонував кращі умови оселення по старшинських зимівниках та у слободах на військовій землі.

Не буде перебільшенням сказати, що «нова політика» Коша спричинила в регіоні хоча й не соціальну революцію, однак таки досить значні зміни у мобільності вільного податного та залежного від поміщиків населення, причому процеси ці охопили терени не тільки Новоросійської, але й Слобідсько-Української губернії [718, арк.

Проаналізувавши іменні списки втікачів із поселених полків Новоросійської губернії на Запорожжя, ми можемо дійти висновку, що переважав елемент український. Найбільш масову категорію їх складали посполиті та козаки Війська, які на початку російсько-турецької війни, у 1768 і 1769 рр. з міркувань безпеки перейшли з Вольностей на більш заселені і безпечні північні території. Друге місце посідали колишні козаки

Новослобідського полку, надзвичай невдоволені наверненням їх у пікінери у 1764 р. І, нарешті, багато було вихідців з Польської України, втікачів з магнатських маєтків, які вже певний час прожили «на слободах» у офіцерів Новоросійської губернії, та загрозлива перспектива подальшого покріпачення для яких була цілком реальною [716, арк. 19-23 зв].

Для населення Новоросійської губернії, яке або дійсно мало зв’язок із Запорожжям, або ж відчувало компліментарність до січового козацтва, достатньо було невеликих зрушень, аби далі вже самому, без підбурювавання з боку Коша, заходитися «покозачувати» своїх колишніх сусідів і допомогти їм вступити до ВЗН [716, арк. 16-18 зв.]. До справи якнайшвидшого залюднення земель ВЗН, його керівництвом також було вирішено підключити всіх козаків, які одружилися та мешкали за його межами. Оскільки ті вже були включені в оклад, або ж числилися на службі в поселених полках, їх перехід, тим більше разом із сім’ями, викликав хвилю протесту та протидії з боку місцевої адміністрації та військового командування [718, арк. 127-128 зв].

Ще однією характерною прикметою описуваних процесів була можливість вільного переходу посполитих у козацький стан. Головним критерієм віднесення до козацького або посполитого стану було відбування «козачої служби», причому цей фактор автоматично зараховував до «лицарства» тих із посполитих, хто у той чи інший спосіб долучився до військових виправ під час російсько-турецьких війн [225, арк. 108-108 зв, 109]. Головною преференцією «козацтва» перед «поспільством» була несплата ним жодних, навіть таких необтяжливих як на Запорожжі, податків [222, арк. 52].

За станом на початок 1775 р., як це видно за відомостями й екстрактами Новоросійської губернської канцелярії, сукупна кількість військовослужбовців, фаміліатів і заступаючих гусарських і пікінерських поселених полків, а також поміщицьких підданців, з’агітованих або силоміць переведених запорожцями на поселення до Вольностей, сягнула значної кількості: 2881 о.ч.с. у Єлисаветградській провінції і 2493 о.ч.с. у Катерининській провінції Новоросійської губернії [717, арк. 35-35 зв.].

Здебільшого ці переходи на землі Вольностей були абсолютно добровільними - умови оселення пропонувалися менш обтяжливими, причому без жодного натяку на перспективи покріпачення. Тож представники всіх згаданих категорій залюбки приставали на подібні пропозиції з боку запорозьких старшин [718, арк. 167-169 зв.]. Найбільш активним елементом у середовищі «перебіжчиків» слід вважати колишніх, абшитованих або одружених запорожців, які зазвичай виступали в якості натхненників виходу, а у разі потреби й боронили інтереси своєї громади.

Не дивно, що відразу ж після ліквідації Січі та опанування земель Вольностей російськими військами, саме ця категорія їх населення - «покозачені» впродовж початку 1770-х рр., відразу ж стала предметом зазіхання з боку поміщиків Новоросійської, Малоросійської і Слобідсько- Української губерній, які сотнями почали з’являтися до вищого російського командування та просити видати їм втікачів, вписаних за ними в подушний оклад (рапорти, донесення та інші форми звітної діловодчої документації російського військового командування тієї доби сповна відібражають цей процес) [715, арк. 150].

Так само ревно, як він боронив інтереси переселенців, які хотіли перейти на землі Війська, запорозький Кіш намагався запобігти відтокові населення з- під своєї юрисдикції. Це стосувалося не тільки нових поселенців. Розшарування всередині запорозького козацтва досить наочно проявилося у 1771 р., коли значна частина сімейних козаків звернулася до командира Української лінії генерал-лейтенанта Чернцова з проханням вивести їх з-під юрисдикції Коша, прийняти під свою команду та відвести місця під поселення перед Лінією. Натомість запорожці зобов’язувались нести сторожову службу [615. арк. 235].

Аналогічні випадки мали місце й на «Новій» - Дніпровській лінії: одружені запорожці більш комфортно почували себе у поселеннях, напряму підпорядкованих російському урядові. Щойно з 1770 р. вздовж течії річок Кінської і Берди почали зводитись фортеці Дніпровської укріпленої лінії, багато запорожців-купців, які подвизалися на торгівлі з Кримом і внутрішніми губерніями, оселилися в їх передмістях. Фортеці розташовувались на магістральних шляхах, були краще захищені від небезпеки неприятельських нападів, самі по собі були чудовими ринками для збуту товарів... Тож не дивно, що запорожці-«гніздюки» свідомо прагнули вступити під юрисдикцію російського прикордонного командування. Кіш вбачав в цьому зазіхання на свої права та вимагав від комендантів фортець вислати всіх зайд на Січ та наперед не приймати, окрім таких, які б мали паспорти від військового уряду [718, 213 зв.-214].

Слід відзначити, що соціальні процеси, які відбувалися всередині запорозької громади та були пов’язані зі структуризацією її устрою, були складовою процесу більш широкого. Впродовж усього XVIII ст., у Російській імперії, яка більший час зазначеного періоду відігравала роль сюзерена по відношенню до ВЗН, відбувалися процеси побудови соціально стратифікованого, станового суспільства. Ними були охоплені й широкі верстви військово-феодального, служилого стану. Актуалізовані в процесі нашого дослідження документальні джерела мають потужний інформаційний потенціал, що дозволяє реконструювати окремі аспекти соціальної історії запорозького козацтва, як складової історії всіх козацьких спільнот Російської імперії XVIII ст. в цілому.

Згідно з традицією, у російській державі всі «служилі люди» прирівнювалися до козаків. Таким стан речей залишався ще й в середині XVIII ст., коли поняття іррегулярної військової служби було практично тотожним поняттю про службу козацьку. Козацький стан на той час все ще стояв осторонь, від «непривілейованих» верств, маючи певну ауру «шляхетства» і у власних очах, і в очах представників інших соціальних груп.

Процедуру «розбору» різноманітних категорій «служилого» населення країни та віднесення його до козаків, однодворців або ж до «податних» верств (державних, чорносошних та інших груп особисто вільного селянства), російський уряд розпочав ще наприкінці 1720-х і на початку 1730-х років. В процесі формування ландміліцій, які мали утримувати та захищати укріплені лінії по південних і східних кордонах, всі гідні до служби пушкарі, затинщики, біломісні козаки, діти боярські та інші подібні, зазвичай під загальною назвою однодворців включалися до складу поселених полків [670, арк. 6-7 зв].

Досить значна частина таких однодворців, вважаючи себе представниками шляхетного стану, вбачали у подібних ініціативах уряду пониження їх соціального статусу та воліли інкорпоруватися до козацтва - здебільшого до слобідського та донського, рідше до гетьманського [669, арк. 235 зв.]. Спроба включення таких осіб до ландміліції Української лінії спричинила серед них потужний рух «пошуку козацтва». Ті з однодворців, хто брав участь у воєнних виправах впродовж першої чверті XVIII ст. та мали відповідні атестати, абшити чи інші засвідчувальні документи, зрештою, домоглися того, аби їх та їх нащадків включили до компутів козацьких полків [595. арк. 315-316 зв].

Слід зауважити, що в порівнянні з іншими козацькими військами та громадами Російської імперії, запорожці були втягнуті до процесів урядового реформування достатньо пізно. Певний імунітет від реформування подібно іншим козацьким військам, ВЗН отримало в зв’язку із тим, що у 1737 р. (2 грудня) його не було разом зі всіма включено до штату Військової Колегії. Невключення пояснювалося просто - у генералітету Військової колегії не було ніяких відомостей відносно запорожців, які лише три роки як повернулися з кримського підданства, в якому перебували аж чверть століття [669, арк. 368].

Спроби реформування ВЗН, принаймні на стадії проектів, активізуються вже у перші місяці воцаріння Катерини ІІ, коли президент Військової Колегії граф Петро Салтиков запропонував до розгляду свої «мнения» відносно реорганізації російської армії в цілому, та козацьких військ зокрема [554, арк. 1 зв.]. Однак, найбільш повно спроби реалізації офіційного бачення можливого структурування суспільства імперії, в тому числі й фіксації в ньому станових меж козацтва проявилися під час роботи Уложеної Комісії 1767 - 1769 (1774) рр.

Комісія, скликана маніфестом імператриці Катерини ІІ від 14 грудня 1766 р., для розробки проекту нового загальноімперського кодексу законів являла собою спробу прямого діалогу державної влади із регіональними та локальними спільнотами держави, в тому числі й козацькими. Документальні комплекси, що відклалися як у фондах центральних державних установ, так і у фондах, чия поява напряму пов’язана із документообігом запорозького Коша, повною мірою розкривають окремі аспекти бачення державою та місцевими козацькими елітами ролі та місця козацтва (в тому числі й січового) у сучасному й майбутньому устрої імперії.

Спираючись на проведений аналіз тексту «Наказу» від Війська до Комісії, датований 24 липня 1767 р., можна стверджувати, що в цілому, засади власної «соціальної політки» ВЗН на початок роботи Законодавчої Комісії, тобто бачення його керівництвом та масами в цілому, перспектив свого подальшого розвитку в рамках суспільного устрою Російської імперії, були вкрай розмивчастими та нечітко сформульованими [611, арк. 477-490]. З десяти пунктів наказу лише один - під номером 8-м, стосувався побажань Війська щодо правових засад допливу у Військо нових членів та перебування під юрисдикцією Запорожжя всіх абшитованих козаків[611, арк. 485 зв.]. Та й то, проблеми ці було ув’язано з все тими ж територіальними суперечками Війська з Новоросійською губернією (тобто, за великим рахунком, вони й тут не становлять окремого, самостійного пункту пропозицій до Комісії, а мають розглядатися комплексно, «в пакеті»).

Звертає на себе увагу той факт, що під «Наказом» ВЗН в Законодавчу Комісію відсутні засвідчувальні підписи від ряду січових куренів, як-от від Пластунівського, Платнірівського, Іванівського, Донського та Крилівського [611, арк. 488 зв.-490 зв.]. Скоріш за все, що тут маємо справу із внутрішнім розколом всередині Війська, коли частина козацтва окремих куренів або свідомо саботувала всі заходи «примиренської» політики військового керівництва, або ж так же свідомо була усунена тим самим керівництвом від участі в законодавчих ініціативах Війська.

Формулюючи низку своїх побажань, а фактично претензій до уряду, які здебільшого стосувалися вирішення територіальних суперечок, грошового обігу, ВЗН було достатньо далеким від справжнього розуміння того, які ж саме «козацькі питання» обговорюватимуться під час роботи Комісії. А обговорюватись мали проекти, які б лягли в підвалини майбутнього суспільного устрою держави. Бачення цього майбутнього владою та запорожцями докорінно різнилося. В чому ж саме?

В традиційній уяві запорозького козацтва, окремі групи тогочасного суспільство належали до «духовного, рицарского, посполитого стану»[620, арк. 46]. Звісно ж, що козацтво мало вважатися станом «рицарським», тобто шляхетним. Так обстояли справи на українських землях. Подібний стан речей був традиційним не тільки для Запорожжя і Гетьманщини, але й для всіх європейських земель доби пізнього Середньовіччя та раннього Нового Часу. Не була виключенням і Російська Держава. Виключенням було саме козацтво, як явище, яке несповна вписувалася в традиційні схеми держави.

Бажаючи значно спростити дещо плутані соціальні структури імперії, уряд Катерини ІІ здійснив спробу «розставити по полицях» всі ті різноманітні прошарки боярства та дворянства, духовенства й міщанства, служилих людей та селянства, які складали тогочасне суспільство. В процесі роботи Законодавчої Комісії були розроблені проекти, які в подальшому мали регламентувати права всіх підданців, а також узаконити їх розподіл по станах. Всі ці проекти неодноразово змінювалися, доповнювалися, мали по кілька редакцій текстів. Згідно остаточних із них, всі російські підданці мали належати до трьох «родів людей» - вищого, середнього та нижчого.

Верхівку суспільства, його перший, «вищий рід» мали становити люди «благородні». Благородством вважалася метафізична чеснота, наявність якої вирізняла її носія від решти людей, та яка дарувала особливі права та привілеї. Благородство бувало двох видів - спадкове та таке, яке заслужили від монарха своїми подвигами чи іншими вчинками. Все благородне людство імперії складалося з князів, графів, баронів та загалу дворянства [612, арк. 62-62 зв.]. Фактично, таке трактування шляхетного стану не містило жодних елементів революційності, а лише мало узаконити той стан речей, який повівся ще з часів реформ Петра І.

До так званого «середнього роду» (другого) людей пропонувалося віднести три категорії: 1) вчених, митців та священнослужителів ( «упражняющиеся в науках и службах»); 2) купців, фабрикантів, мореплавців та власників суден ( «торгующие»); 3) ремісники, міщани та звільнені кріпаки ( «упражняющиеся в разных приличных мещанству работах») [612, арк. 267 зв.].

І, нарешті, третій, «нижчий рід» людей складали землероби (однодворці та інттті люди «старых служеб»; іноземні колоністи; чорносошні, економічні, палацові та заводські селяни; державні селяни; ямщики; кріпаки) та кочівники (представники народів, які не займаються землеробством та платять ясак) [612. арк. 370].

Питання про те, де ж тут місце козацтва, мабуть було несповна зрозумілим не тільки для депутатів від козацького населення імперії, але й головним «диригентам» Законодавчої Комісії. Врешті-решт, спробу визначитися з їх місцем у соціальній структурі держави було здійснено, розробивши «Проект законов о правах войск казачьих» [612, арк. 413-427, 428-442].

Попри те, що дію цього «Проекту», не було впроваджено по відношенню до ВЗН, аж до кінця його історичного існування, безсумнівно, справив неабиякий вплив на подальший перебіг подій, оскільки не тільки продемонстрував військовому керівництву подальші сумні перспективи примусової зміни традиційного устрою війська, але й підштовхнули його до рішучих дій щодо зміцнення власних позицій у регіоні. Одним із найбільших подразників при цьому було те, що законодавці таки знайшли, нарешті, куди ж саме, до якого з «родів» їм віднести козацтво. Як того й слід було очікувати, ним став найпринизливіший для «лицарської» гідності третій, нижчий рід.

Депутат в Комісії від ВЗН, Мусій Скапа з цього приводу робив подання до підкомісії, яка працювала над укладенням зводу прав шляхетських, вимагаючи вивести Військо (цілком!) з «третього» до «першого» роду. Наголошувалося на винятковому становищі запорожців, їх давнині та тому, що Військо «всегда в числе шляхетства, а не черносошных, пребывало» [1143, с. 296-297]. Підстави для такої точки зору, безперечно, існували. Власне походження з «козачого звання» Гетьманщини, Слобожанщини чи Правобережжя сприймалося самими запорожцями як певний доказ «шляхетності» не тільки за способом життя, але й за народженням. У тому випадку, якщо котрийсь із запорожців походив саме з козацької, а не селянської чи міщанської родини, він неодмінно намагався не тільки зробити цей факт публічним, але й задокументувати його [466, арк. 22]. Про згадану обставину козаки ніколи не забували нагадати в процесі документальних зносин з офіційною владою, як наприклад вже після ліквідації Січі робили численні шукачі офіцерства з числа колишньої запорозької старшини. Семен Білий, наприклад не тільки вказує свою належність до старшини Переяславського полку, але й апелює до свого родового імені, знаного і шанованого на Гетьманщині - Руденків [723, арк. 73-73 зв., 75]. Так само чинять і інші - Петро Гнойовий («из малороссийских старшинских детей») [723, арк.85-85 зв], Йосип Сопілка («сын выборного козака») [723, арк. 146] та Клим Перепілка («из польской шляхты») [723, арк. 114-114 зв., 118]. Крім того, впадає в око значний доплив на Січ представників дрібної гетьманської і слобідської старшини після 1764 - 1765 рр., у яких урядом було здійснено серію заходів із реформування козацьких полків у полки гусарські, пікінерські, драгунські та карабінерні [723, арк. 73-73 зв., 75, 85-85 зв., 143143 зв., 146]. Очевидно, що для частини козацтва, шанси якої на отримання армійських чинів та подальшу нобілітацію були мізерними, єдиною альтернативою виглядав вступ до ВЗН, в якому їх старшинське (для них - шляхетне) походження, ні у кого не викликало сумніву.

Як вже було сказано, попри саму детальну розробку проекту закону про права козацьких військ, на практиці його втілено не було. Уряд встиг зробити лише кілька кроків у напрямку його реалізації. Так, 20 грудня 1768 р. Катериною ІІ було підписано наказ до Малоросійської колегії, згідно з яким всі козацькі війська, які перебували у відомстві цієї колегії (йшлося про ВЗН, оскільки інших військ не було), мали у цивільній частині керуватися та судитися згідно «малоросійських прав та статутів», а у всіх справах належних до військової частини - підлягати дії «Військового уставу» та «Військового артикулу». Передбачалося якнайшвидше поширення текстів цих юридичних документальних комплексів серед запорозького козацтва та впровадження їх у дію вже з 1769 р., однак обставини воєнного часу відклали реалізацію указу на пізніший термін - по закінченні війни з Османською імперією [723, арк. 126126 зв.].

Через те, що втілення згадуваного «Проекту» було відкладено на кілька років, невдоволення широких верств козацьких спільнот запланованим реформуванням та майбутнім статусом військ, зрештою стало поживним середовищем для зародження та визрівання кількох бунтів/повстань, які сколихнули козацькі окраїни Російської імперії на початку 1770-х років [511, арк. 1-1 зв.]. В колі тогочасних протиурядових виступів донських і яїцьких козаків, дії керівництва ВЗН по поверненню собі споконвічних запорозьких земель та переведення їх населення під юрисдикцію Коша, сприймалися і трактувалися вищим і місцевим імперським командуванням не інакше як «буйство».

Питання про необхідність ліквідації Січі, або, як мінімум, арешту її вищого керівництва чергового разу стало на порядку денному відразу ж по закінченн івійни, у травні 1774 р., коли на кількох засіданнях перед імператрицею висловили необхідність «учинить решительное по сему положение». Та відмовилася, зробивши наголос на вірній службі Війська Запорозького у минулу війну. Надалі, впродовж цілого року на засіданнях придворної Ради із запорозького питання плани ліквідації чи бодай реформування Запорожжя не обговорювалися, попри сотні скарг від вищого командування Новоросійської, Слобідсько-Української та Київської губерній на дії запорожців із переведення поміщицьких підданців і військових поселенців згаданих губерній до Вольностей [743, арк.188-188 зв., 190-190 зв., 199, 203 зв., 265, 269].

Ситуація докорінно змінилася у квітні 1775 р. коли з Києва було отримано чергову реляцію П.Румянцева відносно намірів кошового отамана П.Калнишевського перейти, разом зі всім військом, у турецьке підданство. Зважаючи на це, до столиці терміново було викликано П.Румянцева і на черговому засіданні Ради 7 травня 1775 р. було вирішено зайняти всю територію Запорожжя, заарештувати всю січову верхівку, а в перспективі й взагалі розпустити ВЗН [743, арк. 290, 294 зв.]. Долю Запорозької Січі було вирішено - вранці 4 червня 1775 р. угрупування російського війська під командуванням П.Текелії підійшло до Січі...

«Ліквідація Запорозької Січі», як прийнято називати цю подію в історіографії, не може розглядатися виключно як військова операція із зайняття козацької столиці. Фактично, вона розтяглася на кілька років і складалася, насамперед, з комплексу заходів, спрямованих на уніфікацію адміністративно- територіального устрою Запорожжя та всіх боків життя його населення згідно з загальноімперськими нормами.

До першочергових завдань російського командування в регіоні відносилося поступове взяття під контроль всього населення Вольностей та уніфікація його суспільного устрою згідно із загальноімперськими нормами. Дуже показовими в цьому відношенні є інструкції-настанови щодо першочергових заходів у цій сфері, видані командирам на місця вже впродовж перших місяців літа 1775 р. Другим пунктом цієї інструкції наказувалося не ламати різко старих порядків на Запорожжі, а нові запроваджувати поступово та обережно, аби не викликати соціального вибуху. Кілька наступних пунктів (§§ 6 і 8) стосувалися порядку облаштування прийшлого люду та викорінення бурлаків, які у великій кількості тинялися запорозькими степами та знаходили притулок по зимівниках. Значну увагу було приділено якнайшвидшому одруженню колишніх січовиків (§ 22): додатковою мірою їх заохочення стало віддання виморочного майна померлих неодружених козаків тим із їх товаришів, які візьмуть шлюб [715, 173-178 зв.].

Настанови, щодо якнайскорішої зміни традиційного соціального устрою населення Запорожжя, сформульовані у згаданих інструкціях, на практиці реалізувалися в результаті прийняття управлінських рішень. При цьому слід відзначити, що функції контролю й допомоги місцевим командирам у зборі та оповіщення мешканців колишнього Запорожжя відносно тих чи інших урядових настанов, необхідних до виконання, покладалися на місцевих священнослужителів православної церкви [221, арк. 97].

Дослідження документальних комплексів, що відклалися в процесі документообігу між похідною канцелярією Г.Потьомкіна та російськими військовими командирами південного краю, дозволяє сповна проаналізувати основні напрямки реалізації соціальної політики імперського уряду на запорозьких землях. Так, можна стверджувати, що великою проблемою для російського командування на місцях стало дисперсне розміщення, а відтак і фактична непідконтрольність запорозького населення на теренах колишніх Вольностей. Окрім 15-20 великих військових слобод, таких як Старий і Новий Кодаки, Тритузне, Петриківка та інших, решта його була розпорошена по зимівниках, розкиданих по степах на відстані щонайменше у 5-10 км один від одного [715, арк. 181-182 зв]. Лише у Великому Лузі налічувалося до 600 зимівників [715, арк. 440-440 зв, 441].

Зрозуміло, що сподіватися за таких умов поставити під контроль всіх зимівчан було справою марною. Єдиним, можливим для влади, рішенням здавалося переведення мешканців зимівників до державних слобод, розташованих неподалік від магістральних шляхів або ж від вже існуючих фортець і шанців. Чутка про можливий згін зимівників спричинила самостійний відтік їх населення: на кінець серпня 1775 р. 4106 зимівчан заявили головному російському командирові на теренах колишніх Вольностей ВЗН П.Текелії про свій намір покинути регіон та повернутися на попередні місця мешкання, до внутрішніх губерній (Малоросійської і Слобідсько-Української) [715, арк. 259259 зв.].

Як свідчать матеріали службового листування військового та цивільного керівництва Азовської і Новоросійської губерній, ані важкість практичної реалізації плану з переселення зимівників, ані його можливі негативні наслідки, не зупинили вище керівництво в особі Г.Потьомкіна, який в будь-яку ціну бажав покінчити з рештками запорозької традиції: впродовж 1776 - 1777 рр. переважну більшість зимівників на території колишніх Вольностей було ліквідовано, а їх населення переведено на мешкання до державних селищ [715, арк. 368, 378-378 зв.].

Разом із цим, компаративний аналіз службової документації Азовської і Новоросійської губернських канцелярій (періоду 1775 - 1783 рр.) та військової канцелярії Чорноморського козацького війська (1790 - 1800-і рр.), дають змогу стверджувати, що соціальні структури, притаманні населенню запорозьких зимівників, достатньо часто реанімувалися колишніми запорожцями в умовах послаблення контролю з боку державної влади. Після переселення чорноморців на Кубань, значна частина козацького населення розселилася по хуторах- зимівниках, а не в курінних селищах. Ліквідація зимівників у Чорноморії розтяглася без малого на двадцять років. Серед основних причин, які спонукали уряд до цього, фігурували ті ж самі, що й за часів Нової Січі: невиконання їх мешканцями громадських повинностей і військової служби, а також укривання втікачів, дезертирів та іншого подібного, «непевного» елементу [508, арк. 6-7].

Чимало зусиль було докладено місцевою російською адміністрацією до зміни співідношення питомої ваги одружених і неодружених чоловіків серед колишніх запорожців. Це цілком зрозуміло, оскільки найбільш лояльною групою всередині запорозького козацтва урядові здавалися одружені запорожці - «гніздюки». В цьому випадку візія урядовців і справді мало розходилася з дійсністю [550, арк. 148]. «Прив’язані» родинами та господарствами, ці з запорожців і справді були найменш схильні до переходу в турецькі володіння, участі в гайдамацьких виправах та такого іншого. Обов’язкове одруження якомога більшої кількості запорожців здавалося представниками російського уряду чи не найкращим засобом до викорінення «гультяйського» духу на теренах колишнього Запорожжя. Козаки всіляко заохочувалися до обзаведення родинами, отримуючи матеріальну допомогу у розмірі 3-5 крб. на розбудову господарства. Командири повітів (паланок) з числа російських офіцерів, щомісячно рапортували азовському та новоросійському губернаторам відносно кількості колишніх січовиків, які вступили до шлюбу. Зведені відомості відправлялися самому князеві Г.Потьомкіну, який особисто переймався проблемою [550, арк. 184].

В результаті подібної цілеспрямованої корекції соціальних процесів, упродовж перших 5-15 років після 1775 р., значна кількість січовиків створює власні родини. Намагання російського уряду, який за часів правління Катерини ІІ звів ідеї популяціонізму та фізіократії в ранг державної доктрини, докорінно зламати практику січового «целібату», а також й зусилля, докладені до цього, все ж таки досить швидко почали давати потрібний державі ефект.

Найбільш прикметною рисою цього процесу, згідно з матеріалами майнових описів і церковних відомостей був значний розрив у віці чоловіків і дружин (в середньому 15-25 років), зумовлений достатньо пізнім вступом до шлюбу колишніх запорожців [466, арк. 79, 110-112]. Вважаємо за доречне проілюструвати це на конкретному прикладі родини козака Титарівського куреня Василя Заруби: наприкінці 1775 р. цей 52-річний (!) січовик одружується на 32-річній жінці та в шлюбі з нею, у період з 1776 до 1792 рр., з інтервалом у 1,5-2 роки, народжують дев’ятеро дітей (8 доньок та 1 сина). Після відродження Війська вірних запорозьких козаків ця родина вливається до складу чорноморської громади [498, арк. 186]. Приклад вельми характерний і далеко не поодинокий.

Також впадає в око поширена практика включення до складу подібних, нещодавно створених, сімей осіб, які не були кровними родичами - зазвичай, січових товаришів голови родини. У останній чверті XVIII ст., аж доки не зійшло з історичної арени покоління справжніх січовиків, споконвічні форми «життя гуртом» виключно чоловіків зберігалися у чистому вигляді: і як тимчасові або тривалі соціально-професійні об’єднання (ватаги козаків-рибалок при «неводах») [483, арк. 5-50], і як мешкання по хуторах-зимівниках неодружених товаришів/побратимів [498, арк. 2-2 зв.].

Паралельно із процесом трансформації гендерно-соціальної структури запорозької громади, відбувалися процеси подальшої диференціації колишньої запорозької старшини від козацького загалу та інкорпорації її до складу регіональної, південноукраїнської групи російського дворянства.

Слід відзначити, що попри ліквідацію російською владою ВЗН, арешт і заслання його керівництва, репресивні заходи по відношенню до всієї запорозької старшини не входили до планів вищого виконавця волі імператриці в регіоні - князя Г.Потьомкіна. Багатьох старшин він знав особисто ще з часів російсько-турецької війни, коли командував угрупуванням російських військ на Нижньому Дунаї. Своїм ордером від 18 липня 1775 р. він зажадав від П.Текелії докладних списків всіх запорозьких старшин і козаків, нагороджених золотими та срібними медалями, а також і тих, які мали атестати від російського генералітету [715, арк. 283]. Списки ці було складено в самий короткий термін і подано на розгляд князеві - всього 138 осіб [715, арк. 284-286]. Кінцевою метою складення подібних списків було надання офіцерських чинів запорозьким старшинам.

Головною умовою надання офіцерського чину запорозькій старшині після припинення існування Січі була сумлінна військова служба та неучасть у «буйстві» Коша, тобто у діях, спрямованих на підрив влади російського уряду в регіоні [652, арк. 348]. У Російській імперії з часів Петра І надання штаб- і обер- офіцерського чина, фактично, являло собою отримання особистого або ж спадкового дворянства - нобілітацію. Документація Козацької експедиції (повиття) Військової колегії, випродукована впродовж 1776 - 1779 рр., дозволяє констатувати, що невдовзі після ліквідації Січі відбулося кілька масових нобілітацій запорозької старшини, найбільш масштабна з яких припадає на грудень 1777 р., коли за поданням князя Г.Потьомкіна імператрицею було нагороджено штаб- та обер-офіцерськими чинами 89 старшин [652, арк. 349-349 зв., 350-350 зв.].

Разом із цим, не зупиняючись перед масштабною нобілітацією колишньої запорозької старшини, нагородження її чинами та землями, російський уряд, разом із цим, не вагаючись ізолював окремих її представників, які могли становити для нього загрозу. Збереглося чимало документальних підтверджень цього: варто було на початку березня 1776 р. пройти чутці, що запорожці Кальміуського повіту Азовської губернії готуються до втечі на Кубань, як губернатор В.Чертков негайно вислав старшину Якова Бершадського під нагляд коменданта колишньої Січі полковника П.Норова [550, арк. 201-201 зв.].

Процеси соціальної градації, пов’язані із нобілітацією колишніх запорозьких старшин, значно підсилилися після реанімації владою військової організації колишніх запорожців - Війська вірних запорозьких козаків (Чорноморського війська) у 1787 р. Вже впродовж перших років існування відродженого війська, розподіл на старшинську і козацьку частини поглиблюється. Апеляція до власної «першості», яке є слідством благородства, здобутого ратними подвигами, чітке відмежування військової старшини від решти козацтва стають звичними формулюваннями, які використовуються в процесі документальних зносин з імператрицею та іншими можновладцями імперії [756, арк. 105-106 зв.].

Переселення чорноморської громади на Кубань з одного боку стимулювало подальший етносоціальний розвиток цієї консорції, поглиблювало її здатність та самовідтворення та інституалізацію в якості окремої етносоціальної (субетнічної) групи в рамках українського етносоціуму, з іншої ж, сприяло якнайшвидшому відживанню традиційних для «старого Запорожжя» соціальних структур і рис громадського устрою.

Домінуючою формою родини у чорноморській спільноті станом на початок 1790-х років вже стає «мала сім’я» (батьки та їх діти). Спільне проживання в рамках однієї великої родини кількох родин близьких родичів (батьки-діти + одружені діти/племінники (сини/племінники з дружинами; доньки з зятями-приймаками); кілька братів зі своїми родинами) трапляються вкрай рідко [475, арк. 12-81 зв.] і зазвичай є більше виключенням, аніж правилом [498, арк. 21-77 зв.]. Включення до складу сім’ї племінників зазвичай було викликане запорозькою традицією брати на виховання хлопчиків-родичів; саме племінники відбували й козацьку службу у разі малолітства чи просто відсутності власних синів [476, арк. 213-224].

Інформативна наповненість звітної документації й матеріалів службового листування російських командирів початку 1790-х рр. дають підставу для тверджень про те, що в чорноморській громаді, яка була однією з прямих спадкоємець громади запорозької, тенденція домінування «гніздюцьких» настроїв вже в перші роки інституалізації Чорноморського Війська здобула тих крайніх форм, коли частина заможного одруженого козацтва взагалі воліє позбутися свого козацького стану, не бажаючи поділяти з рештою громади тягот переселення на нові місця та необхідності приймати участь у військових виправах [756, арк. 101-102]. Відзначимо також, що російські урядовці у більшості випадків не перешкоджали таким козакам, вбачаючи в них елемент, корисний і для цивільної колонізації регіону [755, арк. 75-76]. Показовим є те, що у більшості подібних випадків такий «гніздюцький» елемент було сконцентровано в «сухопутних» командах Чорноморського Війська, в той час як у командах «морських» переважали неодружені козаки, які й виступали носіями традиційної «лицарської» ментальності [624, арк.12-12 зв.].

У чорноморців зовнішні шляхи наповнення Війська остаточно переходять у легітимну з точку уряду площину планових переселень вже з початку ХІХ ст. Громада перестає відчувати гостру потребу у прийнятті втікачів для підтримання чисельності. Численні втікачі, які прямують до Чорноморії з українських губерній, з наївною надією отримати козацький стан, ретельно відловлюються розставленими по кордонах військових земель поліційними командами з числа самих чорноморців (при цьому старанність останніх не викликає зауважень навіть у сторонніх спостерігачів з числа російських можновладців). Разом із цим, попри те, що сама чорноморська громада станом на початок ХІХ ст. вже мала цілком легітимні шляхи наповнення (в тому числі й зовнішні), в народній уяві по всіх українських землях все ще продовжували існувати дещо застарілі уявлення про збереження чорноморцями січової моделі соціального устрою. Так, ще й у 1802 р. Степан Морачевський, священик одного з сіл Таращанського повіту Київської губернії, розповідав селянам про нібито читаний ним наказ, згідно з яким селяни мали віддавати своїх синів чорноморцям [744, арк. 12].

Якщо, на підставі аналізу документальних і наративних джерел, порівнювати соціальні процеси, що відбувалися в найбільшій з постзапорозьких громад - чорноморській, із аналогічними процесами всередині іншої козацької спільноти - задунайської, то стає зрозумілим, що консервація архаїчних, січових рис соціального устрою була в ній набагато сильнішою. Однак, для їх підтримання і збереження був відсутній необхідний демографічний потенціал.

Значна віддаленість Задунайської Січі від етнічних українських земель стояла на заваді достатньому притоку людності. Це видно хоч би з того, що за оцінками російських розвідників початку ХІХ ст. (1804 р.) загальна кількість козаків оцінювалася у 3000. Явний регрес, якщо згадати, що за часів Нової Січі кількість Війська коливалася в межах 8000-12000 козаків. Із вказаної кількості задунайців-«буткалів» половина була нежонатими «лицарями» (1500) [745, арк. 14-14 зв., 15, 20-20 зв.]. При тому, що тенденція до збільшення питомої ваги одруженого елементу (відповідно до цього й жінок), який селився у розташованому неподалік Січі селищі - Раї (від тур. raya - посполиті), була постійною, питання про остаточне витіснення традицій січового целібату було лише питанням часу [745, арк. 4-7, 20-29 зв.].

Згубні наслідки подібного стану речей для воєнного потенціалу Буткальського війська чудово розуміли не тільки січовики-задунайці, але й турецький уряд, який докладав зусиль для збільшення буткальської громади. У південноукраїнські губернії та в Чорноморію розсилалися емісари-агітатори. Кожен з новоприбулих на Січ отримував 50-60 левів підйомних грошей з суми, яка спеціально надсилалася турецьким урядом Кошу для вербівлі. Вірогідно, саме цим фактом пояснюється те, що найбільші скупчення втікачів на території південного краю Російської імперії спостерігалися у дністрових плавнях, у прикордонному Тираспольському повіті Херсонської губернії [747, арк. 1-2 зв., 4-4 зв.]. Втім, подібні намагання могли лише трохи погамувати процеси остаточної втрати основ січового устрою й перетворення його на реліктовий залишок, що зрештою і сталося.

Таким чином, унікальна первинна інформація офіційної документації центральних і місцевих установ, військових канцелярій козацьких військ, у поєднанні з потужним інформативним потенціалом наративів, допомагає дослідити основні напрямки трансформації традиційного соціального устрою запорозького козацтва впродовж усього XVIII ст.

Згідно неї видно, що в основі соціальної структури низової козацької громади, з самих часів її виникнення, лежала корпорація (конвіксія) неодружених чоловіків-рицарів, яка наповнювалася за рахунок постійного допливу нових членів з сусідніх українських земель (для XVIII ст. - переважно з Г етьманщини та Слобожанщини). Сімейне, одружене козацтво та посполите селянське населення, що перебувало у колективній васальній залежності від усього ВЗН, інституалізуються в якості окремих складових та інкорпоруються до складу запорозького соціуму відносно пізно - на зламі XVII - XVIII ст., та не відіграють провідної ролі. Починаючи з часів Нової Січі спостерігається тенденція до збільшення питомої ваги «гніздюків» і військових посполитих.

На фоні поземельних суперечок з російським урядом, Кіш розпочинає політику масштабної колонізації території Вольностей, в першу чергу за рахунок селянського, посполитого населення. Соціальна мобільність всередині запорозької спільноти, при цьому, є високою: за умови долучення до відправлення військової служби, посполиті переходять до козацького стану та звільняються від сплати податків на користь Війська. Політика запорозького керівництва в особі кошового отамана П.Калнишевського, спрямована на переформатування соціального устрою козацької громади, перетворення її на самодостатній соціальний організм, здатний до самовідтворення власними силами, не збігалася з урядовим баченням місця й ролі козацтва у соціальних структурах імперії.

Було встановлено, що спроба діалогу уряду Катерини ІІ з елітами козацьких військ держави, реалізована в процесі діяльності Уложеної Комісії 1767 - 1769 (1774) рр., виявилася неконструктивною, оскільки

продемонструвала полярність поглядів на соціальну сутність козацтва та шляхи його подальшого існування. Слідством цього стала ескалація конфлікту та подальша ліквідація урядом ВЗН.

Вдалося з’ясувати, що соціальні процеси, які протікали в середовищі колишніх запорожців після 1775 р., мали свої особливості в кожній з двох найбільших постзапорозьких козацьких спільнот. В чорноморській громаді вони характеризуються відмиранням традиційних форм соціального устрою (зокрема прошарку неодружених козаків-рицарів), диференціацією рядового козацтва й старшини, та інкорпорацією останнього до складу російського дворянства. Задунайська (буткальська) козацька громада, навпаки, демонструє більшу консервацію традиційних рис соціального устрою січової доби, однак, їх тривале збереження стає неможливим через проблематичність допливу до спільноти нових членів.

6.2.