Специфіка створення, побутування та фіксації усно-історичних і фольклорних джерел

У процесі проведення даного джерелознавчого дослідження необхідно докладно проаналізувати такі аспекти формування джерельної бази за темою, як історичні обставини створення і побутування комплексів усно-історичних і фольклорних джерел у середовищі запорозького козацтва.

Серед усного наративу, який найбільш широко побутував на Запорожжі, особливо слід відзначити усну історію, історичні пісні, а також окремі жанри фольклорної прози (легенди, перекази, анекдоти, чутки).

Усні наративи, поза сумнівом, були не просто наслідком, але й безпосередньо супроводжували сам процес інституалізації запорозького козацтва, його соціального структурування. Адже пласт документальних джерел за початкової доби існування січової спільноти, практично не відомий нам, і не тільки через погану збереженість корпусу, але й з причини того, що ранній період запорозької історії здебільшого є безписемним (відносно самої козацької громади). Передача інформації від самого козакуючого елементу до широких верств населення тогочасної України та сусідніх земель відбувалася здебільшого за допомогою усного мовлення. Зрозуміло, що за таких умов довговічність та автентичність інформації були вельми й вельми умовними. Те, що дійшло до нашого часу - не більш як уривки, фрагменти, які перейшли до писемної традиції. Однак і вони дозволяють нам вести розмову про те, що запорозьке козацтво у всі часи свого існування мало достатньо представницький комплекс знань про події власної минувшини - свою усну історію.

Витоки усної історії сягають часів появи історичної свідомості. Усна, або «жива» чи «народна» історія (фактично - автоісторія) є невід’ємним елементом буття та елементом ідентичності будь-якої соціальної, етнічної чи конфесійної спільноти. У випадку із Запорожжям усна історія - це спогади і досвід, отримані в результаті комунікації між різними генераціями, соціальними групами та прошарками січової спільноти.

В січовій спільноті усна історія посідала особливе місце. Усна історія Запорожжя - це, насамперед, розповідь про минуле. В процесі розповідання (та слухання) усних історій відбувалося конструювання картини оточуючого світу, з неодмінною проекцією в історичний вимір. Оповідач конструював своє минуле і майбутнє, на основі світоглядних імперативів та моделей поведінки. Паралельно з цим, він (оповідач) живив традицію пізнання минулого й себе в минулому. Трансляція широкого спектру інформації відносно історії, традицій, права відбувалася шляхом усного мовлення - вербальні потоки були єдиними джерелами інформації щодо соціального стану Запорожжя. Фактично, усна історія того періоду - сукупність знань про найбільш важливі моменти історії Запорожжя, січові порядки та ін., які побутували та акумулювалися в свідомості широких верств населення. Найбільш повною та інформативною усна історія була в тих прошарках населення, які мали найтісніший контакт із січовиками. В різні часи інформативність була різною: впливали інтенсивність контактів та їх характер, депопуляція та розрив зв’язків між поколіннями.

Для самого Запорожжя усна історія про нього була не лише «історією», але й «легендою», своєрідною рекламною продукцією, до того ж життєво важливою та необхідною, оскільки вона прямо впливала на популярність в народі, кількісне зростання та інші фактори, які зрештою й визначали потенціал Війська. Такі «історії» були складним жанром, наповненим як конкретними історичними подіями, так і їх гіперболізованим відлунням, сюжетами легендарними та взагалі казковими.

Як вище було сказано, непересічну роль в процесі трансляції усноісторичного наративу всередині січової громади відігравали січові діди. У своїй пам’яті вони зберігали відомості про події піввікової давнини (а подекуди й більш ніж вікової!), відносно черговості перебування кошових, суддів, писарів та курінних отаманів, щодо меж козацьких земель... Інформацію відносно подібних функцій «дідів» зустрічаємо не лише в народних переказах, записаних вже після ліквідації Січі, у ХІХ столітті, але й в документах століття XVIII-го. Втім - нічого дивного! Не слід забувати про те, що «усність» в спільнотах із архаїчним соціальним устроєм (будь то чоловічий союз чи то селянська громада) ще й за Нового Часу була практично тотальною, грамотність же, хоча й присутня, однак була вузько вибірковою. І не тільки тому, що для її засвоєння потрібні були спеціальні умови соціалізації особистості. У січовій спільноті поширена була саме практика «вибіркової писемності», коли практично впродовж всього часу існування Запорожжя, прошарок людей писемних складав спеціальну меншину, свого роду еліту привілейованих розпорядників каналами письмової комунікації.

Усна історія, насамперед, обслуговувала потреби мас, які не дуже хотіли (та підчас і не могли) долучитися до слова писаного. Звісно ж, що у освіченої верхівки - старшини, повагу до писемної традиції мали, але повага ця була дещо «лукава». До писаного слова вдавалися лише тоді, коли воно було потрібне.

Разом із цим, ми, звичайно ж, далекі від того, щоб зображувати Запорожжя досліджуваного періоду як своєрідний «заповідник неписьменності» в «просвіченій» Європі того ж XVnI-го століття. При тому, що реально, на практиці достатньо високий відсоток козаків був грамотним, у справах загальновійськових, насамперед у зносинах з монархами та можновладцями сусідніх держав, ті з них, хто посів посади військової (та навіть і курінної) старшини, мали залишатися «неписьменними», тобто не мали права зноситися з другими особами самостійно, в обхід всього Війська [789-790; 791-803; 805818].

Свідчень подібних практик дійшло до нас безліч. Не можна не згадати детальні описи процедур прийняття повноважених представників від російських царів загальновійськовими радами: «и того ж числа кошевой атаман о приезде их в Сечю учинил раду. И дворянин и подьячей, вшед в раду, говорил речь по наказу. А потом подал кошевому великого государя грамоту. И кошевой приняв великого государя грамоту, отдал писарю и велел читать под знаменем» (приїзд на Січ Ф.Дурова та М.Второва, 26 вересня 1708 р.) [1165, с. 960-961]. Або ж більш пізні документи часів Нової (Підпільненської) Січі, наприклад наказ від всього ВЗН до Уложеної Комісії 1767 р., на якому демонстративно (!) всі курінні отамани замість підписів поставили хрести, і лише писар Іван Глоба засвідчив документ своїм підписом [105, арк. 490].

Маємо змогу дослідити «зразки» конфліктів між усною та писемною традицією у зберіганні та трансляції інформації. Показовим у цьому відношенні є приклад з історії Чортомлицької Січі, який стався за часів кошовування Костя Гордієнка. Коли у 1705 р., згідно з умовами Константинопольського миру 1700 р., російські та турецькі комісари розпочали процес розмежування земель між Запорожжям та Очаківським еялетом, січовики спробували відстояти свої права на риболовлю та видобуток солі в чорноморських лиманах.

Варто проілюструвати спосіб мислення кошового (та й взагалі запорожців) за допомогою найбільш характерних та показових цитат з листів та переказів його розмов (мовою документів):

• «...у них запорожцев есть такие старые казаки которые породились на Днепре и знают все места и урочищи которыми издревле владели запорожцы...» (тут і далі підкреслення наше - В.М.) [557, арк. 47; 1152];

• «...на писма де, как на гетманские, так и на ево комисарские они не смотрят, ...а у них де запорожцов есть и живые пункты, то есть старожилы казаки...» [557, арк. 54];

• «...старожитных веков мы войско не покидая и давных наших обыкновеней, в Днепре границе быти не позволяем...» [557, арк. 71];

• «...в тех местех границе быть не для чего, и наперед сего не токмо

блаженные памяти при отце ево Государеве, но и при деде ево Государеве границы не бывало...»[557, арк. 47].

Тобто на першому місці стоять традиція та прецедент: якщо чогось ніколи не було, і цей факт можуть засвідчити (поважні особи), то це дійсно так, а інакше й бути не може. Звісно, що носіям державницьких традицій, які виступають контрагентами Війська Запорозького, подібний спосіб мислення здавався алогічним, а аргументація - хиткою та бездоказовою.

Запорожжя, яке ніколи не корилося силі зброї, того разу мало підкоритися силі писаного слова. Слова, за яким стояв потужний потенціал велетенської держави. Держави, що виходила з євразійського Середньовіччя до європейського Нового Часу. Кошовий К.Гордієнко, у розмові з посланцем від О.Украінцева, дуже влучно, однією фразою висловив своє розуміння ситуації, в якій опинилося Запорожжя: «...напред де того хаживали мы в поход к Москве, а ныне де вы учали к нам ездить вместо татар...» [557, арк. 47 зв]

І дійсно, «старі часи», про які розповідали січові діди - «живі пункти», як влучно назвав їх кошовий отаман К.Гордієнко, відходили у царину згадок та переказів. Змінювалися політичні кон’юнктури, мало змінюватися й саме Запорожжя. Попри те, що характерною прикметою усної історії є не тільки її «усність», але й (майже обов’язкова) альтернативність офіційній історіографії, баченню минулого, сконструйованого державними інституціями, насамперед такими, що діють у площині науки та освіти, усна історія наприкінці існування

Запорожжя, за часів Нової Січі, існувала вже не наодинці, а паралельно січовій же писемній традиції, причому подекуди це не зустрічало заперечення й з боку тих же владних інституцій. Показовою в цьому відношенні є грамота імператриці Єлизавети Петрівни ВЗН від 15 грудня 1744 р., в якій запорожцям пропонується надати урядові підтвердження прав Війська на землі Задніпровщини, без чого важко було б врегулювати поземельні суперечки з поляками. Інформацію можна було подавати у два способи - «какое б у вас в войсковой канцелярии об оных известие находилось, писмянное или по объявлениям старых людей» [698, арк. 42].

Попри таку (ситуативну) довіру до усного наративу, у більшості випадків лише писемність надавала можливості для передачі таких шарів інформації, які є неможливими для усної традиції, а відтак ставали пріоритетними за своєю точністю. Відповідно, до усного тексту починає виникати недовіра, як до незадовільного з точки зору комунікативної, і як до заздалегідь неправдивого за змістом. У відповідь на це усна наративна традиція (в тому числі й фольклорна) починає вдаватися до мімікрії, прилаштовуватися під документальність та літературність.

Зазвичай, як показують світові аналогії, потреба у записі усного тексту, який впродовж століть залишався самодостатнім, спостерігається, здебільшого, у тих випадках, коли в житті традиції наступає кризова фаза та виникає бажання врятувати усний текст від небуття, однак не тільки. Ще одним із факторів, які прискорюють процеси відходу від усних до писемних практик трансляції інформації, є необхідність тієї чи іншої соціальної групи у існуванні писемних наративів, на підставі яких можна було б не тільки поширювати знання про власну історію та таке інше, але й продукувати офіційну документацію, що мала б репрезентувати інтереси цієї групи перед державними інституціями (які, в певному розумінні, були свого роду представництвами писемної традиції).

Саме останній зі згаданих факторів зумовлював перехід наративів з одного (усного) агрегатного стану до іншого (писемного), який мав місце на завершальному етапі існування Запорожжя. За часів Нової Січі відбувається взаємопроникнення за напрямком: усна історія ^ писемні наративи (літописи, хроніки). Саме впродовж 1730-х - 1770-х років спостерігається тенденція до фіксації усних історій. Усвідомлюючи всю непевність усної традиції, запорозька старшина, все активніше долучається до писемної традиції в історії. По-перше, здійснюються спроби відходу від оповідання історії (запорозької, звичайно ж) до писання історії.

Однією з перших письмових наративних пам’яток, що вийшли з власне запорозького, січового середовища та були створені спеціально, із метою передачі колективного історичного досвіду всього ВЗН прийдешнім генераціям козацтва, може вважатися «пам’ятна записка», написана анонімним січовим історіографом впродовж перших двох місяців після повернення Війська під російську протекцію (квітень-липень) та оформлена письмово 29 травня 1734 р. [698, арк. 39-39 зв, 40]. Попри те, що розгорнутий аналіз цього нартиву вже було здійснено нами вище (див. Розділ 3.1), вважаємо за доцільне ще раз акцентувати на окремих аспектах його побутування.

Так, нам невідомо, чи використовувалася згадана «записка» з метою ознайомлення широких мас запорожців (а хоч би й вузьких, наприклад тих же учнів січової школи) з обставинами «кримського» періоду історії Війська, однак вже сам факт її появи є симптоматичним, а достовірно встановлені спонукальні мотиви створення, дозволяють констатувати тенденцію до перетікання наративів з усної у письмову форму. Зауважимо, при цьому, що запорозька усно-історична традиція хоча й не встигла повноцінно трансформуватися у письмову форму у власне козацькому середовищі, однак послугувала базою для створення письмових наративів, авторами яких були російські науковці та військові, які відвідували Запорожжя за часів Нової Січі. При нагоді не можна не згадати праць Готліба-Фрідріха-Вільгельма Юнкера 571, арк. 7-10] та Семена Мишецького, [576; 1117] про які вже йшлося вище, та інформаційний шар яких несе виразні сліди знайомства з усно-історичною традицією січовиків.

Поточні потреби функціонування ВЗН викликали до життя не тільки спроби письмово зафіксувати власну усну історію, але й використати її здобуток при створенні «новоробів» документів, перш за все актових. Найбільш відомою з таких спроб залишається намагання Війська довести свої права на землі, захоплені російським урядом під Новоросійську губернію. Обставини її є достатньо відомими - втрачаючи надію відстояти свої північні землі, запорожці вчинили неординарну, хоча й дещо наївну, спробу підкріплення своїх прав, спираючись на документальну базу. З цією метою ними було випродуковано так звану «копію з універсалу Богдана Хмельницького 1655 року», в тексті якої йшлося про пожалування гетьманом земель Військові [575, арк. 51-52 зв]. Як йшлося з тексту, цей «Універсал», у свою чергу, «спирався» на жалувану грамоту польського короля Стефана Баторія. В цілому, «новороб» документу було виготовлено досить добротно - стилізація під полонізовану (латинізовану) мову XVII ст., аргументоване доведення прав Війська на його ж власні землі... Не виключено, що автором його був ніхто інший, як сам військовий писар Іван Г лоба, яким і було завірено копію.

«Універсал» відразу опинився в центрі уваги, оскільки виринув на сцену на початку травня 1775 р. Побіжно відзначимо, що навіть у разі своєї автентичності, він вже нічого б не вирішив, оскільки принципове рішення про ліквідацію Запорозької Січі було прийнято вже через два тижні, втім мова зараз не про це. На прохання дійсного статського радника Петра Бакуніна копію «універсала» дослідив радник канцелярії імператриці Катерини ІІ (а фактично, провідний придворний історіограф) Герхард-Фрідріх (Федір Іванович) Міллер. Проаналізувавши документ, він присвятив його критиці третину свого твору «Рассуждение о запорожцах» [575, арк. 39-46 зв]. Фактично то був прискіпливий текстологічний аналіз «універсалу», яким Міллер довів його компілятивну сутність.

Для нас в контексті тематичного розділу цей документ цікавий, насамперед, тим, як у ньому відбилася історична традиція Запорожжя. В тексті маємо не тільки окреслення територіальних меж Вольностей ВЗН, але й, по суті, рафіноване викладення історії Запорожжя як такого: фігурують прізвища гетьманів-засновників та кошових отаманів XVI - XVII ст. - Лянцкоронського, Барабаша та ін. Питання про те, чи базувався цей інформаційний шар виключно на усній традиції, чи маємо місце з переходом текстів колись реально існуючих, але згодом втрачених, документів у площину усної трансляції, а звідти знову в письмову форму, поки що залишається відкритим.

Процес перетікання усної традиції запорожців в писемну було перервано у 1775 р., коли з одного боку в задунайському козацтві традиції усності консервуються, а у чорноморців вона розпочинає свій відлік з нуля, під пильним урядовим контролем, за якого усність остаточно втрачає свою легітимність, хоча «рецидиви» мають місце ще довго. Як приклад подібного рецидиву січової доби можемо навести приклад із усним переказом одного з чорноморців (колишніх січовиків) - Петра Дроб’язка, про гайдамацькі клади, зариті на землях Війська Донського, які сколихнули чорноморську спільноту (насамперед військове правління), майже через півстоліття після ліквідації Січі (1823 р.) [505, арк. 8-8 зв, 9, 11-11 зв, 18-18 зв, 19, 51-51 зв].

В цілому ж, від з кінця XVIII ст. усна історія Запорожжя консервується у нащадків запорожців саме на півдні України - у задунайців та чорноморців точиться своє, не менш наповнене яскравими подіями життя, перекази про яке витісняють усну історію січової доби. Цьому сприяла й консервація архаїчних рис запорозької громади в консорціях чумаків та рибалок [1108; 1144, с. 115; 1191].

Враховуючи статеву специфіку та професійну спрямованість запорозької спільноти, ми можемо з великою долею вірогідності викреслити з її ужитку цілі пласти фольклору - сімейно-обрядову поезію, календарно-обрядову, казки та деякі інші. Звичайно, що їхній вжиток/обіг не був зведений до абсолютного нуля, оскільки в пасиві у кожного січовика на все життя залишався фольклорний шар, засвоєний ним ще до часу появи його на Січі, однак він мав бути ледь помітним, прихованим. Натомість важливу роль відігравали кілька видів фольклору: історичні пісні; різновиди фольклорної прози (легенди, анекдоти, чутки); магічна поезія та проза; афористичний фольклор (прислів’я та приказки).

Функціональне «навантаження» на кожен зі згаданих різновидів фольклорної прози та поезії в запорозькому соціумі було надзвичайно вагомим: це й трансляція історичного минулого, і виховання представників молодої генерації (неофітів), і розвага (релаксація) і, врешті-решт, сублімативне заміщення.

З перелічених вище різновидів фольклору магічна поезія та проза були найбільш табуйованими та відомими лише малій кількості втаємничених (характерники, галдовники). Важкість у їх фіксації (яка, до речі, підтверджується й прикладами з сучасного інтерв’ювання представників консорцій сільських «бабок» та «дідів-ворожбитів, шептух, «відьом» та т.ін.), спричинилися тому, що до нас, практично, не дійшло більш-менш автентичних їх взірців, таких, які можна було б з великою долею вірогідності ідентифікувати саме як «запорозькі». Афористичний фольклор - прислів’я та приказки, на Запорожжі XVIII ст., втім, як і у наші часи, часто носив суто прикладний характер, і використовувався, так би мовити ad causa (до ситуації). Лише одиничні його зразки можуть слугувати маркерами (індикаторами) соціальних процесів, які мали місце всередині січової громади. Натомість такі фольклорні жанри як історична пісня та анекдот, безперечно, не тільки були справжніми фаворитами січовиків, але й дали безпрецедентну кількість справжніх «шлягерів» в царині їх трансляції, завдяки чому й спромоглися пережити майже віковий відрізок, який відокремлював час їх створення (або піку вжитку) від часу фіксації.

Ведучи розмову про анекдоти, особливості їх створення та трансляції у запорозькому середовищі, вважаємо за доцільне визначитися з тим, які ж саме різновиди усних текстів, відомі під цією назвою, ми розглядатимемо. По-перше, тут і далі по тексту йтиметься про анекдот, який вийшов власне з січового середовища, а не про польські, російські та кримсько-турецькі та загальноукраїнські запозичення та нашарування, які також входили до загального репертуару анекдотів, які передавалися теренами тогочасних українських земель, в тому числі й на Запорозьких Вольностях. По-друге, під запорозьким анекдотом згадуваного періоду ми розумітимемо фольклорну прозу, яка набагато ближче стоїть до традиційної народної сатиричної прози в цілому, аніж до того анекдоту (так званого «історичного» або «літературного»), який був поширеним серед освіченої верхівки європейських країн Нового Часу. Під останнім розуміли, насамперед, повчальні та курйозні історії з життя відомих людей, які переказувалися, поширювалися у списках та навіть свідомо збиралися, впорядковувалися та друкувалися окремими збірками.

До нашого часу не дійшли (та й навряд чи вони існували взагалі) зразки запорозької усної словесності, які б могли трактуватися саме в останньому розумінні анекдоту. Натомість, маємо достатню кількість наративів, які значною мірою нагадують звичний нашому сучаснику фольклорний жанр, який нині й розуміється як власне анекдот. Невід’ємними його прикметами є добре знані всім гострота мови (подекуди/насамперед з ненормативними елементами), наявність в оповіданні матеріалу для численних асоціацій і бісоціацій (несподіваного перенесення властивостей одного предмету/особи на другі), відвертий або прихований глум над представниками некомпліментарних етнічних (конфесійних) груп, персоніфікаціями чи прямими носіями вищої (насамперед, державної) влади тощо.

Особливості побутування сучасного анекдоту та близьких до нього жанрів прозаїчного фольклору (наприклад, р0манів) серед представників тривалих та ситуативних чоловічих соціальних консорцій (військовослужбовців, засуджених, членів парубоцьких громад (вуличних /дворових компаній) та тому подібних) дозволяють не тільки визначитися з його сучасними функціями, однак і з великою долею правдивості дають змогу осягнути, яку ж саме роль виконував його історичний попередник у січовій громаді [1345, с. 12-37].

Розважальна функція у всі часи, фактично, була чи не найголовнішою із них. Переповідання один одному дотепних історій не тільки допомагало зняти сміхом психологічну втому, легше перенести сукупність станів фізичного дискомфорту, які постійно супроводжували запорожця, але й були важливим механізмом підвищення соціального статусу особи, яка анекдоти переповідала. В тому випадку, якщо хтось із козаків міг похвалитися вмінням утримувати в своїй пам’яті безліч повчальних, смішних, інколи страшних, як реалістичних, так і вигаданих, фантастичних, історій, можемо не сумніватися - він був завжди бажаним гостем в будь-якому курені чи зимівнику, за столом у корчмі, та завжди міг розраховувати на піднесену чарчину, миску юшки та таке інше. Не буде перебільшенням сказати, що наявність рис гарного оповідача (а практично, й промовця (оратора та агітатора) була також хоча й не обов’язковою, але бажаною для претендента на роль курінної, а зрештою й військової старшини. У всякому разі, маємо документальні свідчення того, що подібними якостями сповна були наділені останній кошовий отаман Петро Калнишевський та його найближче оточення [543, арк. 15 зв].

Однак, як це трапляється й в наш час, у XVIII ст. гарно підвішений язик міг не тільки вивести свого власника до вищих щаблів офіційної та неофіційної ієрархії куреня, але й запроторити його у менш приємні місця, аніж почесне місце за корчемним столом, чи то біля тепло натопленої груби в курені. В зібраннях фонду «Дела тайной экспедиции» Російського державного архіву давніх актів зберігається справа, матеріали якої напрочуд гарно ілюструють нам механізми зародження та обігу анекдотичних наративів серед запорожців. Рідкісною вдачею наявності подібного інформаційного масиву маємо «завдячувати» пильним очам та чутливим вухам одного з січових священнослужителів, який не полінувався та не побоявся виголосити «слово и дело», почувши крамольні насмішки з приводу височайшої персони.

Події розгорталися наступним чином: одного дня 1736-го року (матеріали слідчої справи не містять точної дати подій) в зимівнику козака Данила, який стояв на річці Базавлуці, неподалік від Січі зібралося веселе товариство. Як годиться, випили, після чого почалися застільні бесіди, що перемежалися піснями та всілякими оповіданнями. Один з присутніх, козак Федір Великий, переповів товариству наступну історію: нещодавно на Січі з’явився козак

Коренівського куреня Буряк, який незадовго перед цим побував у Москві, звідки й привіз якусь «рыкунью». Зацікавлений Великий попросив Буряка показати йому її. Той повів його до куреня, підвів до покуття та мовив: «Познавай тою рыкунью». У пошуках означеної «рыкуньи», яку йому слід було б «познавать», Великий оглянувся навколо та побачив поставлений поблизу ікон портрет імператриці Анни Іоаннівни. Далі, що, однак, заперечують всі фігуранти справи (і це цілком зрозуміло!), мав би прозвучати сміх. Гадаємо, він неодмінно лунав у стінах Коренівського куреня, оскільки Великий, прийнявши гру, розпочату Буряком, поцікавився, навіщо ж він привіз до них таку негарну «рыкунью», в якої очі витріщені (що було, то було, імператриця й справді була дещо бульката) неначе кислиці, та ще й корона на ній, немов би вона свята [512, арк. 3-3 зв]. Далі теж мав би лунати сміх... Сміялися, мабуть довго та неодноразово, аж поки ієромонах Прохор, який служив при церкві Покрови Пресвятої Богородиці, не угледів крамоли та не доніс російським офіцерам, що перебували на Січі. Всіх фігурантів справи було арештовано й відправлено для ведення слідства до військово-похідної канцелярії фельдмаршала Б.-Х. фон Мініха, а звідти до Москви, у тортурні Таємної канцелярії.

Нашим сучасникам подібний «анекдот» навряд чи здасться дотепним, та й взагалі мало нагадує звичний для них сучасний жанр. Дійсно, розгледіти зразок народної сатиричної (та ще й сороміцької) прози, виокремити його серед просякнутих кров’ю та жахом рядків слідчої справи, коли кожен з фігурантів зрікається своїх слів, даючи при цьому клятви на Святому Писанні, не легко. До того ж, початковий сенс анекдоту (його сіль, так би мовити) значно спотворено іносказаннями слідчих, які не наважуються слово у слово повторити крамольні речі злочинців. Тож ми спробуємо розібратися, «прогнавши» сцену ще раз.

Отже, Січ, два козаки, один/другий з яких просить/пропонує показати/подивитися на привезену з Москви «рыкунью». Відразу виникає питання, що ж то воно таке, якщо настільки зацікавило бувалого козарлюгу? Звернення до словників російської мови XVIII ст., якою й було створено цитований нами документ, не виводить нас на прямі аналогії, за якими можна було б судити, про що йшлося. Залишається припустити, що згадане слово є нічим іншим, аніж ситуативним «новоробом», фактично евфемізмом, за фасадом якого цнотливі душогуби з Таємної канцелярії намагалися заховати образливий для персони імператриці смисл. Побіжно зауважимо, що заплічних справ майстрам з Канцелярії в правління Анни Іоаннівни доводилося добряче напружувати фантазію, аби кожного разу при розгляді справ, пов’язаних з образою монаршої персони хоч би якось завуалювати численні непристойності, які винаходив язикатий простолюд для характеристики своєї правительки [1253; 1254, с. 98].

Корінь, від якого походить слово - «рык», означає щось (когось), що видає низькі мембранні звуки. За класичними канонами сороміцького жарту, народного анекдоту, це, скоріше, має таки бути «щось», вірогідніше за все, котрась із частин людського тіла, причому частина табуйована (соромна). Звісно, що бажання побачити таку «рыкунью», природно буде сильнішим для молодого (нестарого) чоловіка, позбавленого тривалий час її бачити (через певну специфіку внутрішнього розпорядку життя січової спільноти), аніж, бажання уздріти, скажімо, приручену ведмедицю, яка ричить на ланцюгу. Заінтригований козак входить до куреня та починає оглядатися у пошуках. Не знайшовши «її» у прямому сенсі, він чує поруч голос другого учасника жарту, який пропонує йому «познать» предмет свого інтересу. І тут роздивляється «персону» російської імператриці, яка висить собі поблизу ікон. Підстьобнута двозначністю вимовленого дієслова (яка до речі зберігається і в сучасних російській та українській мові), уява миттєво здійснює вже згадувану нами бісоціацію, принцип якої лежить в основі будь якого анекдоту. «Рыкунью» знайдено, на неї можна подивитись! Подальший перебіг подій залежав вже виключно від кмітливості та почуття гумору особи, яку розіграли. Згаданий вище козак Великий не тільки зрозумів жарт, але й зробив спробу включитися в гру, почавши оцінювати зовнішні дані побаченої ним «рыкуньи», причому роблячи це виключно з позиції класичного оцінювання жінки чоловіком. На щастя, «персона» з її погрудним портретним зображенням не дає забагато місця для того, щоб розгулятися чоловічій уяві та язику, й відповідно імператриця- «рыкунья» піддалася «критиці» лише через свою надмірну «булькатість».

Анекдот-жарт-розіграш добіг свого кінця. Сміючись, всі його учасники, а фактично й творці, виходять з куреня, не виключено, що для того, аби знайти, заінтригувати та розіграти чергового легковіра. Переконані, що дійство це повторювалося кілька разів, аж поки край веселощам не поклав занадто пильний чернець (на користь цього свідчить і те, що козаків було заарештовано більш ніж через рік після початку «жартування») [512, арк. 2, 3-3 зв, 4]. А це, - багаторазовість трансляції, - вже теж є нічим іншим, як типовою ознакою анекдоту (в сучасному його розумінні).

Розглянутий нами епізод та його центральна подія - ігровий анекдот, не є поодиноким випадком, висмикнутим з контексту фактом, вплетеним заради концептуальних уподобань дослідника в загальну канву. Це витікає, насамперед, з самої поведінкової моделі січовика, стиль та норми якої зберігалися тривалий час та дотриманість якої громадська думка пильнувала досить жорстко. Як зауважував безпосередній свідок порядків у останній Січі - Микита Корж: «Звичаї запорозькі чудними є, вчинки хитрими, а речі та задуми гострими, та здебільшого на глузування схожими» [1191, с. 21]. Корпоративність січової громади, її традиціоналізм робили анекдоти, які зароджувалися саме в козацькому середовищі, на очах багатьох свідків та його ж безпосередніх учасників, одним з улюблених жанрів фольклорної прози.

Разом із тим, та ж сама корпоративність запорожців часто-густо ставала на перешкоді розповсюдження анекдоту, що вийшов із січового середовища. Справа в тому, що зазвичай фольклорні тексти продукуються всередині певної соціальної групи для внутрішнього ж ужитку, що призводить до того, що «виживає» та розповсюджується лише такий текст, глибинний смисл (денотат) якого відомий всім представникам цієї групи. Наративи із заздалегідь малозрозумілим змістом зазвичай не виконували своєї комунікативної функції: адресат не міг стати адресантом та, в свою чергу, передати текст далі [1272, с. 3]. Саме тому анекдотична продукція запорозького козацтва практично не виходила за межі січової консорції.

Найбільш часто зразки «запорозького анекдоту» можна зустріти в наративах, зафіксованих збирачами фольклору від останніх із запорожців та їх прямих нащадків по всій Нижній Наддніпрянщині. Як приклад можемо навести спогади мешканця села Вознесенки (Нескребівки) Якова Шутя про козака- бурлаку Степана Великого, який жив у побратима його діда - запорожця Скута. Химерність поведінки цього січовика-сіромахи виявляється щохвилини його життя, при цьому він же її сам свідомо й моделює. Посланий дідом Скутом в село за дріжджами для великодніх пасок, Великий зникає аж на 7 років, однак не забуває з’явитися перед очима діда в той же самий день та час, перед Великоднем, та ще й принести із собою глечик закваски, який тут же через необережність розбиває на порозі, промовляючи: «Гиря його батькові, тим-то, що швидкої роботи не хвалять!» [1165, с. 165]. Зрозуміло, що цей анекдот, як задуманий козаком, так ним же й майстерно виконаний, миттєво став надбанням мешканців навколишніх сіл та настільки закріпився в пам’яті їх та їхніх нащадків, що прожив своїм життям без малого століття, аж поки був зафіксований фольклористом наприкінці ХІХ ст.

В цілому, як вже було помічено, запорозький анекдот на стадії свого створення (дійства) та закріплення інформаційного масиву про нього у свідомості безпосередніх учасників або свідків, досить близько стоїть до «розіграшів» (як «білих», так і «чорних»), генетично пов’язаних з випробуваннями-ініціаціями, через які проходили новачки в козацькому колі, як от добре знаний епізод з варінням каші молодиками, один з яких не виявляє достатньої кмітливості, в той час як інший гідно виходить із ситуації, прийнявши вірне, хоча й дещо ірраціональне рішення.

«Розіграші», які згодом перетворювалися на «анекдоти» подекуди постають жорстокими, навіть кривавими, однак оскільки вони стосувалися представників «некомпліментарних» соціальних чи конфесійних груп, то масою слухачів, які слухали переповідання про них, вони, однаково, сприймалися в якості «анекдотів» [1108, с. 497].

Отже, запорозький анекдот XVIII ст. - це все ж таки «анекдот», хоча й не дуже нагадує настільки звичні для нас алюзії на вчинки літературних чи кіногероїв. Попри те, що подібно до класичного «великосвітського» європейського анекдоту того ж століття, він є цілком конкретним випадком із життя, який через свою дотепність стає надбанням широкого кола; він більше за нього пов’язаний із ігровими моментами, що перетворювало його на імпровізоване театральне дійство.

Продовжуючи розглядати специфіку утворення та побутування усних наративів у середовищі запорозького козацтва, ми не можемо обійти увагою й такий різновид фольклоризованого усного мовлення, як чутки, адже вони також є одним із різновидів інформації, яка поширюється шляхом усного мовлення. Всі інваріантні форми чуток можна поділити на кілька різновидів: чутки- бажання, які компенсують нездійснені потреби людини; чутки-страхіття, які є виявом внутрішніх острахів людини; чутки-агресія, які є виявом фольклоризованих погроз; чутки-напівправда - поєднання правди та вигадки/брехні. Практично в усі історичні епохи чутки були невід’ємними супутниками бунтів, заколотів та народних хвилювань. Чутки інколи виступають причиною, а інколи й наслідками соціального невдоволення. Основна причина їх виникнення - брак інформації, яка компенсувалася «включенням» уяви. Мотивація розповсюдження чуток була найрізноманітніша: це й бажання підвищити власний статус (через удавану «інформованість»); свідоме чи несвідоме бажання убезпечити себе та представників своєї соціальної групи від реальної чи уявної загрози. В цілому ж, чутки були нічим іншим як висловленням узагальненого страху перед невідомим майбутнім. Характерною прикметою чуток є їх вихід за рамки критичного контролю. Навіть найбільша маячня здавалася людям цілком реальною, не фантазійною, оскільки неминучість прогнозованих у ній подій виглядала достатньо вірогідною на фоні нестабільного становища соціуму в цілому, чи окремої соціальної групи.

В контексті цього дуже доречною виглядатиме замальовка із запорозького повсякдення першого року по ліквідації Січі [1487]. Отже, червень 1776-го року, колишня військова слобода Грушівка на території колишньої ж запорозької Барвінкостінківської паланки (на той час однойменного повіту Азовської губернії). В селищі мешкає урядовий конфідент, з числа колишніх же запорожців, такий собі Верхогляд. У своїх донесеннях до російського командира згаданого повіту, секунд-майора Івана Краміна, він регулярно і, що головне, дуже точно переказує зміст розмов своїх сусідів, колишніх січовиків [225, арк. 116-117]. Подібних же конфідентів мають й інші командири повітів - Кінсьководського (капітан Корчагін), Кальміуського (секунд-майор Г орлинський) та інші. Як слідство, маємо «чудову» добірку з їх донесень, бесід, що точаться у зимівниках, по шинках, на ярмарках тощо. Показово, що центральне місце в цих розмовах посідають чутки. Зміст їх є найрізноманітнішим, однак, на загал, все можна звести до єдиного: люди бояться змін, нововведень, люди прагнуть повернення минулих часів: ось, нібито, на Очаківському степу турок на ім’я Абдула збирає колишніх запорожців (насправді йдеться про полковника Григорія Абдулу) [225, арк. 116 зв]; а там кажуть, що скоро повернеться старий кошовий - Петро Калнишевський, і чутки ці цілком перевірені [223, арк. 5-5 зв]; ні - кошовий не повернеться, але ж натомість якийсь отаман Метелка, котрий «подобен Пугачу» (тобто Омелянові Пугачову - В.М.) веде з собою безліч війська з колишніх запорожців, та ще й орду калмиків на додаток, з гарматами, а гармати ті такі, що й 80 волів не зрушать з місця - йде для того, аби відновити Січ [715, арк. 179-279 зв, 280; 1410, с. 46]. І так далі...

Це й не дивно - запорозька громада насторожена, вона очікує. Один зі згадуваних російських командирів - секунд-майор І.Крамін, якому теж не відмовиш у спостережливості, дуже влучно підмічає характерні прикмети прихованого невдоволення: в розмовах зі сторонніми запорожці дуже й дуже стримані («робки»), по шинках народу майже немає, окрім найгіркіших п’яниць - «сказывают что пить нехочетца, затем - Бог де знает куды нас повернут» [225, арк. 117 зв]. Тнтттий - секунд-майор Горлинський, не деталізує подібно до Краміна, однак сутність уловлює не менш чітко: «говорят меж собой шепотом, от подслушивания стерегутся» [223, арк. 3].

Т в цій атмосфері тривожного очікування буйним цвітом розквітають чутки... Показово, що реагують на них колишні запорожці по-різному. Одні нібито радіють їм, як провісникам можливих змін: «Дай Бог! Авось либо лутче или хуже будет...». Другі виглядають явно занепокоєними: «Вот беда на нас новая! Не дай Бог! ...Старшинам нашим живым не бывать, да и на всех невинных запорожцев будет недоверка» [715, арк. 279 зв]. Не важко здогадатися, що у першому випадку маємо справу з козаками, які є представниками кіл, близьких до «лицарства», в другому ж, скоріш за все, з представниками так званого «гніздюцького» елементу.

Попри свою не безсумнівну (а подекуди й цілком сумнівну) інформативність, чутки, як інваріантна форма усних наративів, є дуже важливими для розуміння соціальних процесів, які відбувалися в постсічовий період запорозької історії. Висвітлення механізму появи та ретрансляції чуток серед населення Запорожжя (й України в цілому) дозволяє дослідникові виокремити критичні фази в житті конкретної соціальної групи, прослідити особливості та форми реагування її окремих представників та їх груп на «загрози ззовні».

Так само актуальним виглядає й визначення місця та ролі в побутуванні запорозького козацтва такої групи наративів, як історичні пісні, реалізоване в практичній площині наукового дослідження реконструкцією механізмів створення та поширення історичної пісні на теренах Запорожжя, а також її подальшої трансляції на сусідніх українських територіях.

Головна специфіка запорозької історичної пісенності, у всі історичні періоди існування січової громади, полягала у її гендерному, суто чоловічому, характері. Якщо не рахувати другої половини XVIII ст. (фактично, двох останніх десятиліть історії Січі), коли на землях Вольностей ВЗН стартує повномасштабна «гніздюцька» колонізація, жіноцтво було усунуте від прямої участі у формуванні та поширенні регіональної версії українського пісенного фольклору.

Творцями, слухачами й критиками (часто-густо ці іпостасі накладалися одна на одну) на Запорожжі були виключно чоловіки. Це й не дивно, адже до лав січової громади більшість її членів вливалися або в юному (якщо не зовсім дитячому), або в дуже молодому віці. Практично паралельно із завершальним етапом їх соціалізації, особистісного розвитку, відбувалося засвоєння ними основних моральних чеснот, кодексу поведінки, правил соціального співіснування запорозької спільноти.

Не в останню чергу міжгенераційний педагогічний діалог вівся за допомогою специфічних фольклорних текстів - історичних пісень, дум, легенд та переказів. Цьому як не найкраще сприяло тематичне спрямування запорозького фольклору, центральною фігурою якого був ідеалізований образ лицаря-січовика (або Війська в цілому) та його подвиги, в яких Січ вбачала сутність свого існування. Як і усно-історичні наративи, історичні пісні та думи були не тільки формою автоглорифікації (уславлення самих себе), та передачі досвіду, але й засобом творення художньої історії Запорожжя та поширення його світоглядних імперативів [1412, с.221]. Як вже йшлося вище, часто-густо було дуже важко відрізнити, де ж саме в усно-історичному наративі закінчується «історія» та починається фольклор. Все це повною мірою є справедливим і по відношенню до запорозької історичної пісні. Очевидно, справедливою буде твердження про те, що належність тексту до того чи іншого жанру - питання співвідношення у наративі питомої ваги реальних та фольклоризованих подій.

Попри потужну соціальну функціональність (перш за все педагогічну та морально-етичну) запорозької історичної пісенності XVIII ст., не можна відкидати й того факту, що однією з головних функцій залишалася й функція розважальна. Пісня у січовиків, зазвичай, була супутницею весілля, відпочинку, часто пов’язаного із вжитком алкоголю. Однак, навіть жартівливі, застільні пісні, практично завжди несли потужний інформативний шар, були своєрідними шлягерними «гімнами» тієї чи іншої соціальної групи чи «політичної партії» на Січі. Найбільш показовою в цьому відношенні є надзвичайно популярна серед запорозьких низів «Пісня про дуку» («Ой та збиралась чорная хмара...»), і досі поширена на Нижньому Дніпрі та на Кубані. Нагадаємо коротко її сюжет: Січ гуляє - старшина під шатром, сірома просто неба, починається дощик. Старшина-дука (дукатчик) глузує із сіроми, дивуючись «за що, за що тая голота напивається?». Фінал закономірний - розпалена сірома добряче лупцює знахабнілого старшину, після чого продовжує гуляти.

Замальовка, як бачимо, цілком реалістична, така, що нібито зійшла зі сторінок документів XVIII ст., які часто-густо подають нам відомості про сутички всередині січової громади між представниками антагоністичних груп запорожців [1438; 1461, с. 420-421]. Це й не дивно, адже вся історія Запорожжя після повернення під російську протекцію є перманентною спробою військової старшини пристосувати традиційний спосіб життя козацької громади до нових умов, досягти компромісу у стосунках з місцевою та вищою російською адміністрацією, зберігши при цьому рештки автономного устрою. Намагання запорозької верхівки запровадити у Війську порядки, які б дозволили йому у буквальному розумінні «вижити» в імперії, відштовхували від неї ті маси козацтва, які стають уособлювачами його традиційних духовних цінностей та хранителями споконвічного козацького способу життя. Все це повною мірою відноситься до запорозького люмпену - «сіроми», ідеалом та взірцем наслідування для якої радше виступає козак-здобичник XVI-XVII ст., аніж зимівчанин-гречкосій часів Нової Січі. Саме в середовищі сіроми зріють опозиційні настрої, саме тут викристалізовуються вони у вигляді різноманітних виявів непокори рішенням російського уряду та січової адміністрації, насамперед бунтів сіроми (1749, 1756, 1768 рр.), у діяльності гайдамацько- здобичницьких ватаг та започаткуванні у відлюдних місцевостях Вольностей нових куренів, в яких можна жити так, як тобі до вподоби.

Таким чином, згадана пісня є нічим іншим, аніж висловленням уподобань, прагнень, ідеалів частини січової громади. Не виключено, що й народилася вона саме на застіллі, подібному до згаданого у пісні. Загальний антураж уявити собі дуже просто: корчемна чи то курінна компанія, панує колективна атмосфера піднесеного настрою, народжується пісня... Народжується з «підказками» слів, рими, мелодії, реготом від дотепних словоформ.

Завівши розмову про особливості створення історичних пісень у запорозькому середовищі, відразу обмовимося, що ні в якому разі не схильні вважати більшість із них виключно продукцією абстрактного «народу». За текстами пісень цілком виразно відчуваються особистісні уподобання авторів, їх агітаційна спрямованість, яка подекуди є спонтанною, а подекуди й носить сліди соціального замовлення, наприклад, того чи іншого соціального (політичного) угрупування [760, арк. 8-8 зв, 9]. Продуктом діяльності бандуристів (як «професіоналів» так, і аматорів) слід вважати й цілі цикли запорозької пісенності, наприклад «гайдамацький». Документальні свідчення постійної присутності бандуристів у гайдамацьких ватагах запорожців є численними та охоплюють практично весь період найбільшого розвою руху у 1750 - 1760-х роках. Цілком слушною виглядає й думка про те, що саме творчість цих «бардів» допомагала накинути ореол богоугодності, святої справи, війни «за віру» кривавим виправам гайдамакуючого елементу [1121]. Відчуття героїзму, любові до рідного народу та віри, погорди за славетні діяння своїх попередників - спектр чеснот, які прищеплювалися слухачеві за допомогою пісні чи думи був надзвичайно широким. Творчість бандуриста, її постійне «споживання», було життєво необхідною потребою лицаря- запорожця, де б він не знаходився - на війні чи в мирі, вони були підтвердженням значущості, важливості його місця в оточуючому світі.

Показово, що слідом за усною спонтанною мовою (розмовою, балаканиною) та чутками, історична пісня на Запорожжі була, хоча й не такою швидкою, однак таки безпосередньою реакцією на подію. Документальні джерела XVIII ст., на відміну від попередніх, подекуди дають нам змогу не тільки дослідити обставини створення історичних пісень, а навіть й демонструють цілком конкретних історичних осіб, з середовища яких виходила запорозька пісенна творчість. Серед паперів військово-похідної канцелярії Г.Потьомкіна нами було виявлено кілька документів, присвячених обігові у колишній Січі, впродовж літа та осені 1775 р., як в усній, так і в писемній формі тексту однієї пісні [715, арк. 386-387 зв]. Тому факту, що такий, здавалося б, мало цікавий російським можновладцям предмет, як народна пісенність, потрапив на скрижалі офіційних документів, маємо завдячувати елементові «крамольности» в тексті пісні. Як наслідок, маємо чудовий взірець того, як саме та наскільки оперативно запорозька громада реагувала на ті чи інші історичні події.

Отже, 30 жовтня 1775 р. на стіл Г.Потьомкіна, на той час вже президента Військової колегії та головного командира кількох південноросійських губерній (в тому числі й створених на землях колишнього ВЗН - Азовської і Новоросійської), ліг рапорт головного «пацифікатора» Запорожжя генерала- поручика П.Текелії. В ньому йшлося про те, що серед мешканців колишньої Січі (Микитиного, Нікополя), почала ходити у списках «пасквильная и бунтовная песня о разрушении Сечи». Розповсюджувача було виявлено та заарештовано. Ним виявився колишній запорожець, а нині козак Гадяцького полку, мешканець містечка Зіньківки Іван Карнаух. Винуватця було старанно допитано та відправлено для слідства до Малоросійської колегії. Копія з протоколу допиту пропонувалася й до уваги Г.Потьомкіна [715, арк. 386386 зв].

Згідно власних свідчень, І.Карнаух народився у 1747 р. у тому ж самому містечку, де й жив згодом - у Зиньківці, в сім’ї козака Нестора Матвієнка. Родина його, очевидно, вирізнялася статком, оскільки Іван змалечку володів грамотою, причому не тільки літерною, але й нотною, з чого можна припустити, що навчання його велося безпосередньо зиньківським священиком.

У 1768 р., у віці 21-го року, Іван опиняється на Січі, де записується у Поповицький курінь. Тут, вірогідно, він отримує своє прізвисько - Карнаух, однак не поспішає долучатися ані до військових виправ (як раз розпочинається війна з турками), ані до традиційного рибальства на заводах чи то розведення худоби по зимівниках. Ні. - Карнаух співає у хорі січової церкви Покрови Пресвятої Богородиці, мешкає при січовій школі, де й навчає співам школярів. Влітку 1773 р. він з дозволу кошового отамана П.Калнишевського отримує з канцелярії паспорт та виїжджає на батьківщину для одруження.

Починаючи з листопада 1773 р., вже сімейний козак Карнаух тихо й спокійно жив собі з дружиною у рідному містечку, аж поки 22 червня 1775 р. у його житті не трапляється подія, яка змінює розмірений плин часу. На ярмарку в Зиньківці він (нібито) зустрічає місцевого ж козака Романа Клименка. Той похвалився йому текстом тієї самої «крамольной» пісні, який він видобув у себе з пазухи. Прочитали... Пісня настільки сподобалася І.Карнауху, що він в той же день зробив із неї копію. Як з’ясувалося, вже не першу - сам Р.Клименко отримав список від свого рідного брата Івана, який служив канцеляристом у Гадяцькій полковій канцелярії. До того він потрапив від писаря Веприцької сотні того ж полку Тимофія Г оробця. Звідки прийшов текст до Горобця, було (поки що) невідомо [715, арк. 387].

Вже через два дні, 24 червня 1775 р. І.Карнаух виїхав у якихось справах до колишньої Січі. За пазухою, чи ще в якомусь надійному місці, було сховано список із текстом пісні. Прибувши до колишньої запорозької столиці, щойно позбавленої свого імені, Іван відразу ж вирушив до свого рідного брата, теж запорожця Максима Писаного. Як і годиться братам, посиділи. Не виключено, що й поспівали. Принаймні, списками обзавелися і Максим, і його друзі, козаки Іван Зуб та Кирило Великий [715, арк. 387 зв]. Пісня вийшла в люди...

Питання про те, яка ж саме з відомих нам нині пісень про зруйнування Січі, стала предметом спеціального розгляду російських можновладців вже в перші місяці після події, залишається відкритим, оскільки (на жаль!) її «список» не додавався до протоколу допиту І.Карнауха. Невиразний натяк у рапорті П.Текелія Г.Потьомкіну про те, що пісня «о разрушении Сечи», може бути як квінтесенцією тексту пісні в цілому, так і прямим (чи трохи зміненим) цитуванням її фрагменту. У першому разі на роль «пісні» можуть претендувати близько десятка історичних пісень, у другому ж найбільш вірогідною кандидатурою виглядає ранній варіант пісні «Ой летіла бомба» (Ой летіла бомба, впала просто з неба, / Зруйнували Запорожжя - колись буде треба) [1123, с. 288; 1162,с. 87, 90, 93-94; 1207, с. 201; 1213, с. 617; 1410, с. 20]. Втім, якщо питання про яку ж саме пісню йшлося, навряд чи буде колись закритим, то питання щодо її авторства, як нам здається, вирішити значно простіше. До того ж воно має набагато більше відношення до предмету нашого розгляду, оскільки дозволяє остаточно з’ясувати механізми створення та трансляції історичних пісень у середовищі січовиків.

З великою долею вірогідності ним має бути названий неодноразово згадуваний Іван Карнаух - запорозький козак, вчитель співів січової церкви, фактично запорозький бард. Ймовірніше за все, що його розповідь під час допиту про складний кружний шлях, яким потрапив до нього текст пісні, насамперед, був покликаний «замулити око», збити зі сліду, й відвести від нього самого увагу слідчих. І дійсно, важко сподіватися такої оперативної, практично миттєвої реакції на ту історичну подію, якою була ліквідація Запорожжя, від котрогось з полкових писарчуків, далеких від запорозьких справ. В той час, як вона була цілком передбачуваною з боку особи, значний відрізок життя якої був прямо пов’язаним із січовою громадою, і яка, до того ж, була тямущою у співах та музиці.

Епізод із «крамольною» піснею для нас є цікавим, насамперед, тому, що показує нам взірець запорожця-барда, представника того прошарку січової громади, яка в силу своєї освіченості, обдарованості, ліризму натури, могла набагато швидше, якісніше та зрозуміліше відреагувати на ту чи іншу історичну подію словоформою, аніж енергійний, зухвалий, не чужий абсолютно пісенності, але й здатний виключно до її засвоєння та подальшої трансляції запорожець-нетяга, запорожець-воїн, запорожець-гайдамак (тут маємо на увазі психотип, а не конкретні соціальні групи).

Власні переживання, які зрештою, були нічим іншим як інтуїтивним відчуттям того, що лежить у даний момент на серцях та в душах січовиків- побратимів, помножені на дар римування та накладення музики на слова, могли буквально за кілька днів (якщо не годин) призвести до появи зворушливої пісні- шлягеру. Раз виконана, вона заволодівала думками своїх слухачів, викликала бажання не забути, запам’ятати, переповісти чи переспівати далі - звідси й «списки». Переконані, що на кожен із письмових «списків» приходилося щонайменше кількадесят таких, які закарбовувалися не на папері, а в пам’яті слухачів. Щось забувалося, передавалося у зміненій формі вже під час переходу до другого-третього реципієнта, щось змінювалося під власний смак та уподобання. Фактично вже через місяць-другий реальне авторство або забувалося цілковито, або ж авторів/співавторів ставало вже кілька. Пісня ставала інваріантною, вже по-справжньому «народною».

Зауважимо, що фіксація пісенного фольклору відбувалася у кілька способів: по-перше, це органічне перетікання усного тексту в письмову форму в самому середовищі (практично відсутнє); по-друге, фіксація неблагонадійних пісень та анекдотів (спорадично, по ситуації); й по-третє - фіксація збирачами фольклору (масово).

Фіксація фольклору збирачами-аматорами, яка відбувалася впродовж всього ХІХ та початку ХХ ст. не носила системного характеру. Характерною прикметою цього процесу був суцільний збір всього матеріалу, який тільки траплявся - фіксувалася вся сукупність фольклорних жанрів та усної історії, які тільки міг видати «на-гора» оповідач-інформатор. На відміну від збору матеріалів етнографічних, які у досить короткий час «обросли» запитальниками, інтерв’ювання нащадків та самих колишніх запорожців відбувалося спонтанно-інтуїтивно. Так само недосконалою є і фіксація (фонографи вже використовувалися, але майже виключно для запису пісенного фольклору), передача тексту залежала від уподобань публікатора (як слідство - у більшості випадків опубліковані наративи занадто літературизовані). Звичайним явищем була й наявність невірно зафіксованого тексту, що значно знижує його інформативний потенціал, наприклад:

Таблиця 3.2

FTT · U ·

Текстологічнии аналіз

писемного та усного варіантів пісенного фольклору

(У записі В.Ястребова) [1217]

Навіть цей приклад показує, наскільки специфічним видом джерел є фольклор та усна історія. В той же час саме вони дають нам найбільшу кількість матеріалу для дослідження ментальності, повсякдення.

Таким чином, розглянувши особливості створення/виникнення та побутування усних наративів у середовищі запорозького козацтва у XVIII ст., ми можемо констатувати наступне: серед жанрів усних наративів, які найбільш широко побутували на Запорожжі, слід відзначити усну історію, окремі жанри прози - як фольклорної, так і реалістичної (перекази, анекдоти, чутки) а - також історичні пісні. Поширення «усних історій» та історичних пісень серед січової спільноти було викликане, насамперед, потребами тих важливих соціальних функцій, які вони обслуговували - формування корпоративної історичної пам’яті та маркерів автоідентифікації, посилення міжгенераційних зв’язків тощо.

Можна стверджувати, що фольклорна та фольклоризована проза (анекдоти, чутки) здебільшого стояли на периферії згаданих процесів і або були покликані обслуговувати релаксаційні потреби січовиків, являючи собою імпровізоване театральне дійство, або ж слугували індикаторами соціальних процесів, які мали місце в середовищі січової спільноти (очікування зовнішніх загроз, змін стану та ін.).

Процеси створення та розповсюдження окремих різновидів усних наративів - історичних пісень та анекдотів, - як свідчить російська урядова документація (зокрема, матеріали судово-слідчі), хоча й можна вважати такими, що були плодом колективної творчості січової громади, у окремих випадках мають чітку авторизованість (наявність конкретних авторів та виконавців з числа самих же січовиків).