Специфіка продукування документальних джерел

Продукування (створення) джерел фіксованої інформації є універсальною складовою процесу соціального розвитку суспільства й цивілізації у цілому. Досліджуючи проблему формування комплексу документальних джерел з соціальної історії запорозького козацтва, ми відштовхувалися від погляду на писемне джерело як на продукт цілеспрямованої діяльності окремих суспільних груп, яке, в свою чергу, спроможне дати уявлення про своїх продуцентів.

Військово-політична та соціально-економічна діяльність ВЗН впродовж досліджуваного нами періоду та, відповідно, різноаспектна за своїми комбінаціями соціальна активність січової громади, яка проявлялася у процесах взаємодії з багатьма контрагентами інших соціальних структур, а також у різних прошарках самої соціальної групи, супроводжувалася продукуванням різноманітними фондоутворювачами значної кількості різних за своїми походженням і видовою належністю документальних джерел, нині розпорошених по фондах і колекціях архівних, бібліотечних і музейних зібрань України, Російської Федерації та деяких країн Центрально-Східної Європи. Значна частина із них може трактуватися як такі, що можуть скласти основу досліджень з соціальної історії запорозького козацтва.

Попри те, що злам ХУЛ/ХУШ ст. у вітчизняній історії традиційно розглядається як період, коли відбуваються якісні й кількісні зміни в складі корпусу історичних джерел, і перш за все джерел документальних, стосовно Запорожжя це справедливо лише частково та вимагає ряду обмовок. ^рава в тому, що специфічною рисою буття Січі в досліджуваний період було те, що документальні зносини військових інституцій запорозького козацтва з управлінськими структурами відповідних держав часто не тільки не були жорстко регламентованими, але й взагалі не мали регулярного характеру, відзначаючись спорадичністю.

Так, наприкінці XVII - початку XVIII ст. відбувається перша спроба Російської держави адміністративно підпорядкувати ВЗН управлінським структурам місцевого та вищого рівнів.

На загал, низький ступінь підконтрольності урядові населення прикордонної спільноти, якою було запорозьке козацтво, не міг не позначитися на ступені репрезентативності документальних (згодом - архівних) фондів державних установ, які здійснювали контроль за реалізацією управлінських рішень з боку держави. За таких обставин постає цілком резонне запитання: наскільки (чи, взагалі) можливо реконструювати склад початкової джерельної бази з соціальної історії запорозького козацтва впродовж усього досліджуваного періоду? Очевидним є те, що відтворення її у повному обсязі, подібно до вже здійснених вітчизняними дослідниками реконструкцій регламентованої джерельної бази з окремих аспектів соціально-економічної історії південноукраїнського регіону в постсічовий період його розвитку, не виявляється можливим [1280; 1287; 1299; 1469].

Це підтверджується і вже існуючими джерелознавчими дослідженнями, які показують, що стабільного продукування регламентованої документації кошовою канцелярією не велося. Відтак, реконструкція регламентованої джерельної бази з історії запорозького козацтва можлива лише на вузько тематичних ділянках і в обмежені хронологічні періоди - наприклад, з історії діловодства запорозьких військових і паланкових канцелярій часів Нової Січі в цілому, або на матеріалах документальних комплексів, утворених кількома конкретними фондоутворювачами [1446].

Попри обмежені можливості в справі реконструкції регламентованої джерельної бази, цілком можливим є визначення специфіки формування генеральної джерельної бази в процесі продукування документальних джерел за темою дослідження різноманітними фондоутворювачами.

Особливості діловодства Коша Старої (Чортомлицької) Січі та специфіка продукування ним документації залишаються слабко дослідженими через практично цілковиту загибель січового архіву в травні 1709 р., під час штурму фортеці російського та гетьманського війська. Наскільки видно із його фрагментарних залишків, які у вигляді вхідних документів відклалися в фондах державних установ Російської держави, зокрема Посольського та

Малоросійського приказів, переважаючим видом продукованої документації було службове та приватне листування кошових отаманів, яке велося від імені Коша і всього Війська [1211, с. 453-782; 1368]. Тож можемо, хоча й з певними обмовками, зробити припущення, що й наприкінці XVII ст., і на початку XVIII ст., діловодна практика на Запорожжі була традиційною і обмежувалася найбільш простими різновидами письмової комунікації.

Не менше проблем виникає і з реконструкцією процесів продукування документації за часів кримської протекції: основна причина - втрата переважної більшості архіву Коша під час запорозької міжусобиці 1728 р. на Олешківській Січі [698, арк. 39]. Спираючись на матеріали тих документальних комплексів, які збереглися до нашого часу та є знаними українському дослідницькому загалу, можна лише в загальних рисах дати відповіді на запитання стосовно того, в який спосіб відбувалися документальні зносини запорозького Коша з владними інституціями Кримського ханства.

Серед документів кримської доби, які дійшли до нашого часу в складі АКНЗС, збереглися лише три ханські ярлики/фірмани Каплан-Гірея І в діловодних перекладах. Тож, вірогідніше всього, основним видом актових документів, якими регламентувалися стосунки між запорожцями та їх сюзеренами - кримськими ханами, були ярлики (накази, грамоти). Згідно з існуючими джерелознавчими класифікаціями, їх було б варто віднести до категорії ярликів-послань і ярликів-настанов, якими золотоординські хани та правителі більш пізніх татарських держав, у тому числі Кримського ханства, доводили свою монаршу волю до підданців і васалів [1428, с. 76-78].

Автентичні документи другої декади XVIII ст. засвідчують вживання паралельної, османсько-турецької назви для документів з подібною функцією - фірман. Наприклад, гетьман П.Орлик у своєму листі до кам’янецького каштеляна Калиновського від 17 грудня 1713 р. прямо вказує на те, що запорожці, які перебувають на території Правобережної України, не є свавільцями, а чинять так на підставі наданого ханом фірману [820, к. 2-3].

Попри спірне датування створення згаданих вище ярликів - у друге (1713 - 1715) чи третє (з 1730 р.) правління цього хана - всі вони споріднені між собою тим, що стосуються гайдамацької проблематики: прямою причиною продукування ханських наказів стали вбивства та грабунки запорожцями шляхти і євреїв у прикордонних польських воєводствах на Правобережжі [1077, с. 46, 48-50]. З одного боку, подібна тематична спрямованість усіх трьох збережених ярликів може бути суто випадковою, з другого ж, може прямо вказувати на нагальність здобичницької проблеми в відносинах Війська зі своїми сюзеренами - кримськими ханами.

Окрім наказів (ярликів/фірманів), якими оформлювалися управлінські рішення державного рівня, прийняті кримськими ханами по відношенню до ВЗН, повсякденні зносини між цими двома суб’єктами відбувалися на рівні службового листування [1179, с. 214].

Наявність облікової документації, яка б фіксувала кількісно-особовий склад ВЗН за часів кримської протекції, до нашого часу не збереглося.

Таким чином, часи перебування ВЗН в підданстві Кримського ханства (1711 - 1733), подібно до часів Чортомлицької Січі (до 1709 р.), через низку суб’єктивних причин, полишили по собі мінімальну кількість документальних джерел. Видова належність і походження цих документів дозволяють зробити висновок про те, що документальні зносини Коша з державними інституціями і можновладцями Кримського ханства та Османської імперії відбувалися в контексті традиційних систем справочинства, незмінних з часів середньовіччя. Причому, наявні в нашому розпорядженні документальні матеріали з турецьких архівів, дозволяють поширити це твердження й на останню чверть XVIII ст. - часи, коли частина запорожців перейшла в підданство Османів (див. Розділ 4.3).

Повернення ВЗН в російське підданство в 1734 р. і включення його до системи адміністративного управління імперії неодмінно мало спричинити реорганізацію характеру зовнішнього та внутрішнього документообігу Коша. У діловодстві Запорожжя мали відбутися ті ж сам процеси, які в попередні роки відбулися на Гетьманщині - перехід на модернізовану систему діловодства, прийняту в роки правління Петра І усіма установами Російської імперії [1415].

Треба відзначити сильний вплив на цю систему діловодних практик країн Західної Європи, перш за все - союзної Австрійської імперії, особливо традицій військового діловодства, привнесених офіцерами-іноземцями, які в першій чверті XVIII ст. масово, тисячами, заступають на російську службу, що добре оплачувалася. Саме цим пояснюється виструнчена вертикаль системи обміну документацією, згідно з якою: документація від підпорядкованих установ до установ керівних надходила у формі рапортів, донесень, чолобить; від керівних до підпорядкованих у вигляді наказів, ордерів, пропозицій та інструкцій; установи, які знаходилися на одному рівні вертикалі спілкувалися між собою за допомогою таких видів документів, як промеморії, повідомлення, листи (див. Табл. 5.2).

Той факт, що запорожці повернулися з-під кримської протекції фактично напередодні чергової російсько-турецької війни, як не найкраще сприяв поширенню на його канцелярські практики російських форм документообігу. Оскільки під час воєнних дій Військо підпорядковувалося особисто фельдмаршалу Б.-Х. фон Мініху та його штабу, вже з кінця 1736 р. воно пристосовується до армійських діловодних практик [1077, с. 95-97]. Часи Нової

Січі, взагалі, характерні домінуванням документообігу, який вівся в рамках спеціалізованої - військової (чи то мілітаризованої) - системи діловодства.

Стрімкий перехід до модернізованих систем документування не міг не позначитися на статусі осіб, які ним опікувалися. За часів Нової (Підпільненської) Січі статус військових писарів, у порівнянні з XVI - XVII ст., помітно зріс, оскільки після повернення під російську протекцію, значно збільшилася питома вага ділової документації Коша, особливо кореспонденції з урядовими установами. Відповідно до цього збільшилася потреба Війська у грамотних та досвідчених розпорядниках процесів письмової комунікації. Свідченням підвищення ролі військових писарів може бути й той факт, що впродовж 1734 - 1775 рр. на Січі змінилося 14 військових суддів, 27 кошових отаманів, та лише 4 військових писарі [1461, с. 68-70, 657-658]. Подібному стану речей сприяла і та обставина, що військові писарі (як власне і весь штат підлеглих їм службовців), внаслідок специфіки своєї професії, фактично були наділені своєрідним імунітетом, який слугував їх надійним захистом не тільки у разі приходу до влади на Січі представників тієї чи іншої «партії», але й під час більш глобальних змін [517, арк. 210].

Нові історичні умови, в яких опинилося ВЗН за часів Нової Січі, спричинили не тільки включенню в ведення нових уніфікованих систем діловодства та впровадження модернових практик його ведення, але й спричинили зміни у видовому складі комплексу документальних джерел, у тому числі й тих, які стосуються соціальної історії запорозького козацтва. Саме тоді в діловодних практиках з’являються кілька нових різновидів документальних джерел, які є визначальними для проведення історичних реконструкцій за темою.

Їх поява була викликана до життя складними процесами взаємодії між державою і людиною (як індивідом, так і групою), характерними для часів постання централізованих держав абсолютистського типу. Зміна механізмів управління населенням, фіксація соціальних станів й імплементація чіткої фіскальної системи, контроль за мобільністю населення та постання системи фіксованих державних кордонів, поширення дії уніфікованого законодавства на всі сфери життя й витіснення ним звичаєвого права, регламентація засад військової служби державі та системи відповідних заохочень за неї - ці та інші, їм подібні процеси спричинили впровадження спеціалізованих систем діловодства та продукування облікової, судово-слідчої й засвідчувальної документації. У порівнянні з актовими документами (більшою мірою законодавчими, меншою - приватно-правовими) ці нові різновиди документальних джерел мають більш потужний інформаційний шар, який є відбиттям складних соціальних взаємодій січової консорції - всередині та за її межами, як на макро- так і на мікро рівнях.

Специфіка формування комплексу облікових документів значною мірою коригувалася тією обставиною, що впродовж досліджуваного періоду і саме ВЗН, і усі пост-запорозькі козацькі формації, продовжували поповнювати свої лави здебільшого за рахунок допливу нових членів з інших соціальних груп тогочасного суспільства, перш за все з теренів Г етьманщини та Слобожанщини. Зауважимо, що решта козацьких військ на території Російської імперії під тиском уряду була змушена відмовитися від практики «відкритості» вже наприкінці 1720-х років. Від цього часу сусідні козацькі спільноти - донська та яїцька - стрімко еволюціонують від соціальних консорцій до субетнічних груп російського етносу (хоча й з чітко вираженим соціальним забарвленням). Говорячи простіше, наступні генерації тих же донських козаків формуються за рахунок козачих дітей, але ж ні в якому разі не з числа вихідців з інших соціальних верств (насамперед, «податних»).

У тих випадках, коли до лав того чи іншого війська вступала людина «стороння», кількість документів, випродукованих у процесі прийняття рішення про її зарахування чи не зарахування до козацького стану сягала інколи кількох десятків одиниць. Звісно ж, що інформаційний потенціал кожного з них для досліджень у площині тієї ж соціальної історії переоцінити важко. Можемо навести класичний приклад процедури прийому до козацького стану, який практикувався наприкінці 1730-х років. Ситуація: колишній кріпак

Василь Неустроєв отримав волю згідно із заповітом свого померлого господаря, полковника Т.Кутузова, та побажав разом із двома синами записатися до Яїцького козацького війська. Звісно ж, що на цілком «законних» підставах. Для цього йому знадобилося набагато, не мало, як подати прохання на ім’я імператриці та пройти процедуру розгляду справи у Сенаті. Після піврічного розгляду справи (березень-жовтень 1739 р.), прохання В.Неустроєва було задоволено [595, арк. 188-208].

У справі про перехід до козацького стану, відповідно, присутні наступні документи: чолобиття на ім’я імператриці [595, арк. 188-188 зв]; завірена копія «вільної» [595, арк. 189]; запит із Правлячого Сенату до Військової Колегії, відносно наявності відповідних наказів [595, арк. 190]; довідка, складена Печатною Конторою щодо потенційної законодавчої бази прийняття рішення [595, арк. 192-194]; резолюція Правлячого Сенату в справі В.Неустроєва [596, арк. 197].

Весь цей документальний міні-комплекс з різноманітних за своїм походженням джерел демонструє нам механізм документаційного забезпечення легітимності входження до яїцького козацтва сторонньої особи. З іншого ж боку, несе великий інформаційний шар так званої «его»-інформації, за якою дослідник може простежити життєвий шлях конкретної історичної особи, коло його соціальних зв’язків, з’ясувати спонукальні мотиви переходу з одного соціального стану до іншого, та ще багато чого.

В цілому ж, як бачимо, ситуація прямо протилежна тій, яка мала місце на Запорожжі. Там процес прийому нових членів та включення їх до числа січової громади, навіть у останні часи існування Запорожжя, коли продукування документації канцелярією Коша набуває небачених до того обсягів, абсолютно ніяк не документувався. Вступ до лав запорозького козацтва залишався абсолютно неформалізованим, супроводжуючись у кращому випадку принесенням усної присяги на вірність російському престолові підданцями сусідніх країн. Відповідно до цього, через брак все тих же «его»-джерел дослідникові залишається або вибудовувати концепції та схеми шляхом екстраполяцій, або ж взагалі лише здогадуватися відносно істинної сутності соціальних процесів, що протікали в середовищі запорозького козацтва.

Так само відсутні в документальних комплексах, утворених кошовою канцелярією, і традиційні для решти козацьких військ Російської імперії облікові відомості про кількість мешканців у козачих поселеннях та стройового складу військ, які займали помітне місце в функціонуванні такої спеціалізованої системи державного діловодства XVIII ст., якою була військова справочинна система. Починаючи з 1730-х років вони у обов’язковому порядку надсилалися до Військової колегії поквартально, чотири рази на рік (так звані «третные ведомости»). Таким чином, у фондах Військової колегії, починаючи з другої третини XVIII ст. акумулювалися представницькі комплекси документів, які містять інформацію щодо соціального й статево-вікового складу не тільки війська в цілому, але й з розбивкою по населених пунктах (які водночас були основною одиницею воєнної організації) та навіть по родинах.

Зауважимо, що формуляр відомостей включав такі обов’язкові для заповнення пункти, як:

• кількість старшин і рядових козаків (із розподілом на тих, що відбувають службу, які не відбувають її в силу якихось обставин та таких, які вже пішли у відставку);

• кількість дружин та вдів старшин і рядових козаків;

• кількість дітей старшин і рядових козаків всіх трьох категорій, із розбивкою по статі та по вікових категоріях (1-10, 10-15, 15-18(20) років) [556, арк. 1, 3-10, 11-15, 16-27, 29-118, 121-127, 178-220].

Зрозуміло, що регулярне надходження до тієї ж Військової колегії регламентованої документації сприяло формуванню документальних

комплексів, які є цінним джерелом інформації для дослідників соціальних структур усередині зазначених козацьких спільнот Російської імперії.

Якщо ж звернутися до матеріалів, які дають змогу з’ясувати особливості створення облікової документації населення Вольностей ВЗН кошовою канцелярією та її контрагентами, то стає зрозумілим, що виняткове (в порівнянні з іншими козацькими військами) місце Запорожжя в системі адміністративного управління Російської імперії (див. Розділ 2.1.3) не сприяло продукуванню аналогічних видів облікової документації.

Перші, за часів Нової Січі, переписи населення окремих областей Вольностей, які супроводжувалися створенням обліково-фіскальної документації Кошем, були спричинені суперечками між Запорожжям і Миргородським козацьким полком за землі по р. Самарі. Показово, що початок розгляду на документальному рівні урядом конфлікту, який тягся ще з кінця 1730-х років, від часу повернення Війська під російську протекцію, був спонтанним, а не регламентованим - його поклала міжособистісна сварка, яка виникла із зазначеної причини між кошовим Якимом Малим і представником гетьмана на Січі миргородським сотником Василем Зарудним наприкінці 1752р. Саме вона спричинила письмові претензії Коша на ім’я імператриці Єлизавети Петрівни та її накази гетьманові з вимогою примирити сторони [991, к. 29].

Відповідно до цього, низкою ордерів гетьмана К.Розумовського, які було впродовж 1753 р. надіслано до Коша, військовій старшині пропонувалося розпочати виведення мешканців козацьких полків, які оселилися в Посамар’ї на попередні місця мешкання, зі стягненням із них подушних зборів за весь період їх відсутності [1077, с. 86-88]. З боку Коша справа йшла неквапливо: лише 3 лютого 1754 р. Кошем було видано відповідну інструкцію військовим старшинам І.Домонтовичу та І.Чугуєвцю, згідно з якою їм доручалося провести ревізію населення Старого й Нового Кодаку, Самари, Новоселиці та інших військових слобод. При цьому всі зайди з Гетьманщини мали бути виселені, а одружені запорожці та вихідці з Польської України, які залічувалися до стану військових посполитих, вписані у відповідні реєстри [1077, с. 103-104].

Від самого початку своєї практичної реалізації проведення ревізії наштовхнулося на відкритий та пасивний саботаж населення військових слобод. В результаті проведення ревізії та укладення відповідних реєстрів і відомостей розтяглося аж на три роки - до 1757 р. включно [1077, 195-196, 204-206].

Якщо ж говорити про інформативний потенціал зібраних даних, то він був мінімально формалізованим:

• прізвище та ім’я особи, яка мешкала на військових землях;

•зазначення підданства - до ВЗН;

•місце прибуття з конкретного населеного пункту козацького полку чи то котроїсь із губерній Польської України.

Вказівка на вік самої особи, статево-віковий склад його родини і тому подібні клаузули, характерні для відомостей, які збиралися стосовно решти згаданих вище козацьких військ імперії, були відсутні [1077, с. 119-122, 211265, 281-289, 290-292, 333-337].

Очевидно, що подібний мінімалізм витікав не тільки з протидії населення, яке пручалося включенню в фіскальні списки, але й через недосконалість формулярів відомостей. Вже в листопаді 1756 р. Кіш мав виправляти це упущення: 4 листопада полковникам Самарської та Кодацької паланок було надіслано наказ із вимогою включити до відомостей дані про термін служби того чи іншого поселенця у Війську чи хоч би час його перебування на Січі, коли він і вписався в той чи інший курінь [1077, с. 275-276]. Втім, паланкові полковники у зворотних рапортах доповідали про неможливість подання таких відомостей через сезонну мобільність поселенців, частина з яких пішла на зимівлю до Гетьманщини [1077, с. 277].

Черговими кроками гетьмана К.Розумовського на шляху оптимізації адміністрування ВЗН стали кроки, спрямовані на створення облікової документації, яка мала б упорядкувати засади існування козацького і посполитого станів на Запорожжі. Кінцевою метою було отримання відомостей стосовно кількості запорожців на Січі та по зимівниках, виявлення у його складі дезертирів і втікачів, і подальша фіксація соціальних структур шляхом припинення несанкціонованого переходу мешканців Гетьманщини і Слобожанщини. Тобто, перепис, який переслідував цілі адміністративно- поліційного характеру та мав стати своєрідною прелюдією до «підгону» соціального устрою за зразком Війська Донського. З цією метою 6 жовтня 1755 р. гетьманом було надіслано ордер Кошеві з вимогою скласти та надіслати йому відомості стосовно кількості козаків і старшин у ВЗН.

З’ясування загальної кількості особового складу у ВЗН розтяглося на півроку: в листопаді 1755 р. було складено лише відомість про кількість військової і полкової старшини, урядовців і служителів, та й то лише із зазначенням посад і кількості осіб, які їх обіймають (не були навіть вказані прізвища) [1080, с. 35-37]. У цілому, логіка дій Коша вказує на те, що з його боку мало місце затягування перепису, його фактичне саботування: у рапорті Коша гетьманові К.Розумовському та Київській губернській канцелярії від 23 листопада 1755 р., який був відповіддю на вимоги скласти точні реєстри Війська, зазначалося, що абсолютно точними вони не можуть бути за визначенням, оскільки частина січовиків знаходиться у тривалих відлучках від своїх куренів, а відтак не має можливості їх складення [1080, с. 34-35].

Втім, подібна тяганина могла лише на час відкласти складення реєстрів - 13 березня 1756 р. Кошем було отримано черговий ордер К.Розумовського, в якому проблему перепису козаків по куренях і зимівниках було напряму ув’язано з виплатою Військових жалувань [1080, с. 37-39]. Незважаючи на те, що після повторної вимоги гетьмана складення реєстрів відбулося у відносно короткий термін - між 14 березня та 15 квітня 1756 р. - довільний, ніким не регламентований характер формуляру не кращим чином позначився на їх інформативності.

Фактично, реєстри являють собою ніщо інше, як лише іменні списки (на це вказує і сам Кіш [1080, с. 234]) козаків кожного із 38 січових куренів (із зазначенням курінних отаманів) [1080, с. 39-234]. Такі відомості, як вік тієї чи іншої особи, час її запису до куреня, нотатки стосовно походження та т. ін. - цілковито відсутні. Вказівки на соціальні зв’язки всередині курінної громади присутні в реєстрах лише кількох куренів. Зокрема, у реєстрі козаків Вищестебліївського куреня присутні зауваження стосовно знаходження окремих козаків у родинних зв’язках із військовою старшиною: «Данило Якыма Игнатовича родич» (йдеться про Я.Малого - кошового отамана у 1744, 1748 - 1749, 1752, 1754 рр.) [1080, с. 68]. Або ж у реєстрі Кальниболотського куреня зустрічаємо вказівки на існування мікрогруп родичів (зазвичай, кількох рідних братів) серед загальної маси курінного козацтва: «Тимеш Кравец, Стефан Кравцев брат, Андрей Кравцев брат», та ще кілька подібних [1080, с. 51-52]. Втім, такі приклади є щасливим виключенням, але ж ніяк не правилом.

Попри те, що реєстри куренів дають нам певне (хоча й дуже наближене) уявлення щодо кількості січовиків, їх інформаційний шар стосовно соціальних структур є надзвичайно низьким: на такій мінімальній кількості фактичного матеріалу можна лише простежити певні тенденції; для проведення ґрунтовного аналізу та подальших узагальнюючих висновків він є явно недостатнім.

Доповнення курінних реєстрів було продовжено восени 1756 р., згідно з вимогами гетьмана та його представника на Січі В.Зарудного [1080, с. 238239]. Мали бути переписаними ті козаки, які мешкали по зимівниках, знаходилися у відлучках по чумацькому чи торгівельному промислах, перебували на рибних заводах. Перепис мав супроводжуватися паралельним впровадженням паспортного режиму: передбачалася масова паспортизація усіх мешканців зимівників [1080, с. 239-241]. Відповідальними за його проведення було назначено полковників гардового, перевізького, самарського, козацького та кальміуського [1080, с. 246].

Укладені реєстри козаків, не включених до основних реєстрів січових куренів, подібно першим, являли собою звичайні іменні списки [1080, с. 255256, 261-267, 275-279, 281-282, 289-292]. Реєстри господарів зимівників на землях тієї чи іншої паланки були складені так само формально: прізвище та ім’я козака, назва куреня, до якого він належав. Кількість населення в зимівниках, його соціальний склад, антропонімічні дані мешканців не були вказані в жодному з реєстрів [1080, с. 258-261]. Навіть більш-менш приблизна локалізація зимівників, на кшталт - «при речке Московце» - присутня тільки в описах зимівників Кальміуської і Самарської паланок [1080, с. 256-258, 267274].

Цілком очевидним є той факт, що надання в розпорядження гетьмана та його урядовців деталізованих переліків аж ніяк не відповідало інтересам не тільки населення зимівників, але й паланкових полковників: занадто ретельне виконання обліку населення могло спричинити заворушення, переходи на інші місця й т. п. проблеми, що неминуче позначилося б не тільки на ступені довіри до них, але й призвело б до втрати робочих рук чисельних самовільних втікачів і переселенців, доходів від перетримання гайдамацьких ватаг й т. ін. Зворотнім боком пасивного супротиву населення Вольностей та керівництва ВЗН комплексу заходів з облікування та взяття під державний контроль, стала мінімальна інформативність документації, спрямованої на адміністративно- поліційний облік населення Запорожжя, випродукованої впродовж першої половини 1753 - 1756 рр.

Звичайно ж, що те, в який спосіб було проведено перепис Кошем, не могло вдовольняти російських урядовців, однак подальший розвиток подій був таким, що на Військо намагалися «не тиснути»: вступ імперії в Семилітню війну (1756) супроводжувався постійною загрозою втягнення у війну на пруському боці й Османської імперії; лібералізм перших років правління Катерини ІІ та початок чергової російсько-турецької війни (1768) фактично унеможливили продовження тотального державного обліку, насамперед такого, який би міг «зафіксувати» козацький соціальний стан, припинити доплив до нього вихідців із інших верств. Переписи ж козаків по куренях, які були здійснені самим Кошем впродовж 1769 - 1770 рр., ставили собі за мету здійснення не поліційного, а військового обліку козаків, які брали участь у війні з турками [169, с. 2-139 зв].

Інакше обстояли справи з посполитою верствою на землях Вольностей. Перший перепис посполитих відбувся впродовж 1758 - 1759 рр. З одного боку, він був логічним продовженням ініціатив гетьмана К.Розумовського, про які вже було сказано вище, з другого ж, сповна відповідав інтересам Коша, який і сам був зацікавлений в тому, щоб започаткувати практику фіскального обліку некозацького населення Запорожжя з метою подальших зборів податків на користь Війська.

Відповідно до цього, 16 березня 1758 р. старшинська рада ухвалила рішення про обкладення податками посполитих у найбільш заселеній частині Вольностей - Самарській і Кодацькій паланках [120, арк. 3-4]. Тоді ж було складено відомості стосовно населення цих паланок. Те, що першим було вирішено облікувати саме ці дві паланки, має своє пояснення: саме на їх території, наближеній до земель «волості» існували багатолюдні військові слободи, населені самовільними переселенцями з Г етьманщини,

Слобожанщини та Польської України, в той час як для південних паланок переважною формою колонізації були козацькі зимівники. Наприклад, перепис посполитих Протовщанської паланки було здійснено лише в 1768 р. [120, арк. 46]. Оскільки мотиви, якими керувався Кіш, здійснюючи перепис посполитих, були суто прагматичними - отримання коштів на потреби Війська, - то формуляр відомостей був довільним, нерегламентованим. Зазвичай, полковники й служителі паланкових канцелярій укладали дані тільки стосовно кількості посполитого чоловічого населення в тому чи іншому населеному пункті й розмірів податків, які вони мали сплатити [120, арк. 20-32 зв]. Тож, інформаційний потенціал такого роду облікової документації обмежується неповнотою даних стосовно статево-вікового складу посполитих, їх реальної кількості.

В подальшому Кошем було зроблено спробу регламентувати процес складення відомостей про кількість посполитого населення. Так, 9 січня 1762 р. самарському та кодацькому паланковим полковникам і канцеляріям було запропоновано до виконання інструкцію, згідно з якою надалі відомості мали складатися поіменно, на підставі даних, отриманих від «посполитих отаманів» [1456, с. 536-537]. Згідно з настановами цієї інструкції було здійснено переписи у військових слободах Старому і Новому Кодаку, Романковому та Кам’янському [137, 11-18 зв].

Плин російсько-турецької війни 1768 - 1774 рр., у якій ВЗН взяло найактивнішу участь, викликав потреби в більш точному адміністративно- фіскальному обліку Кошем козацького і посполитого населення на підвладних йому землях Вольностей. З метою встановлення точної кількості, а також стану їхніх господарств, на початку березня 1770 р. Кошем було надіслано ордери паланковим полковникам з наказом провести описи населення слобод і зимівників [176, арк.3 зв-7].

Матеріали ревізій паланок 1770 р. відзначалися найбільшою детальністю (див. Табл. 5.3) в порівнянні з реєстрами та відомостями попередніх років: усі мешканці були описані по дворах і хатах, що дає змогу прослідкувати форми соціального співіснування, які мали місце; присутні були й дані відносно ротації населення у тому чи іншому населеному пункті, викликані обставинами воєнного часу [176, арк. 164-182 зв]. Слід зауважити, що облікова та звітна фіскальна документація, яка надсилалася з паланок до Коша, не була прив’язана, зрештою як і сам процес збору та відсилки податків, до жорстких хронологічних меж, подекуди між виконанням та відправкою звітних форм проходило 3-4 місяці [815, арк. 1].

Збільшення населення Вольностей внаслідок масових переходів на їх землі самовільних переселенців Новоросійської губернії упродовж 1772 - 1773 рр. (див. Розділ 6.1), викликало потребу в ще більшій деталізації фіскальних відомостей. Це добре простежується на матеріалах переписів Протовщанської паланки 1773 р.: у них фігурують вже не тільки козаки та посполиті, але й новопоселенці-зайди, які живуть при них в якості підсусідків або наймитів [188, арк. 3-6].

Відзначимо, що окрім продукування облікової документації паланковими та військовою канцеляріями, потужний інформативний шар з проблем соціальних груп населення Вольностей відбився в документації, яка походила з канцелярій місцевих губернських установ і поселених полків. Зокрема, процеси перетікання людності до Вольностей ВЗН (відповідно, з подальшим включенням до посполитого стану), що відбувалися на початку 1770-х років, сповна знайшли відображення в обліковій документації місцевого російського військового командування, зокрема у представницьких комплексах, сформованих з щомісячних екстрактів, які складалися в Новоросійській губернській канцелярії на основі рапортів ротного та полкового командування поселених гусарських і пікінерських полків [716, арк. 16-18 зв,19-23 зв, 2527 зв, 28-32 зв, 34-37 зв, 38-39 зв, 40-41 зв, 42-43 зв, 61-68 зв].

Показовим є той факт, що по-справжньому повний комплекс облікової документації, що відображала соціальний устрій Запорожжя, з’являється лише по припиненні останнім свого історичного існування. Так, вже 7 липня 1775 р. командування Новоросійської та Азовської губерній отримало повний перелік відомостей, які мали б надсилатися особисто Г.Потьомкіну, та в яких би повною мірою були висвітлені різні аспекти економічного та соціального становища на щойно інкорпорованих запорозьких землях [716, арк. 103]. Із загальної кількості у 60 позицій переліку («расписания») відомостей (50 основних та 10 додаткових), 6 мали відбивати інформацію відносно демографічних змін, загальної структури населення та його соціальної мобільності [716, арк. 104-108].

Нагальні потреби адміністрування території колишніх Запорозьких Вольностей та управління їх населенням викликали до життя появу кількох, достатньо ретельних, описів, створених вже у перший місяць після ліквідації Січі. Зокрема, маємо описання правобережної та лівобережної частини запорозьких земель, надісланих до канцелярії князя Г.Потьомкіна, відповідно, новоросійським губернатором В.Муромцевим [716, арк. 236-236 зв] (6 липня) та азовським губернатором В.Чертковим (29 липня) [716, арк. 238-238 зв, 239239 зв]. Окрім суто географічного та економічного описання, кожен із них містив обов’язкові облікові відомості відносно ступеню заселеності територій, соціального складу населення, а також сукупність пропозицій щодо уніфікації устрою та способу життя колишніх запорожців згідно з настановами про губернський устрій у Російській імперії.

Подальше розгортання уніфікаторської політки викликало потребу у все нових і нових видах облікової документації, які б відбивали специфіку соціальної структури запорозької громади: так, вже наприкінці серпня 1775 р. генерал-поручиком П.Текелією, згідно з наказами імператриці та ордерів князя Потьомкіна, було завершено створення відомостей відносно кількості старшин, козаків та посполитих ліквідованого ВЗН, які мешкають на землях, розподілених між Азовською та Новоросійською губерніями [716, арк. 259259 зв]. Головною метою їх створення був фіскальний облік населення - сам головний виконавець, П.Текелія прямо іменував документацію, яку було випродуковано, не інакше як «подушными переписями» ]716, арк. 167].

Стала практика обліку населення колишніх Вольностей ВЗН, започаткована в перші часи після ліквідації Січі, була продовжена після відродження військової організації колишніх запорожців - Чорноморського козацького війська (Війська вірних запорозьких козаків) (1787). Потреба державних установ і можновладців Російської імперії, насамперед Військової колегії і князя Г.Потьомкіна, у наявності точних даних стосовно соціальних категорій населення тогочасного Півдня, які мали б наповнити Військо, в інформації щодо кількості козаків, здатних відбувати військову службу та перспектив їх заміни в майбутньому за рахунок дітей чоловічої статі, й т. п., була реалізована шляхом створення представницьких комплексів обліково- адміністративної документації.

Перші роки інституалізації Війська характеризувалися переважанням таких різновидів облікової документації, як іменні списки колишніх запорожців (тих, які заступили в службу; тих, які перебувають у міщанстві, державних селянах і поміщицьких підданих й т. ін.) [471, арк. 24-28] та екстрактах, зроблених на підставі іменних списків [1, арк. 1-5, 7-8 зв, 9-145; 461, арк. 37, 52-54, 74-80, 109-115, 117-123]. Те, що на підставі отриманих з місць відомостей складалися документи саме такої спрямованості, пояснювалося необхідністю усвідомлення представниками імперської влади в регіоні реального стану речей та потребою в перспективному плануванні заходів, які мали б оптимізувати процеси відродження Війська з колишніх запорожців, як самодостатньої соціальної структури, що мусила стати провідником російських інтересів у прикордонних регіонах держави.

Відведення Війську землі під поселення між Дністром і П.Бугом спричинило масове переселення в цей регіон козаків з їхніми родинами. Необхідність взяття на облік цієї маси населення, поширення на них владних повноважень Коша та запровадження системи і форм підзвітності місцевій і центральній російській владі стимулювали проведення заходів, пов’язаних із адміністративно-поліційним і фіскальним обліком населення [483, арк. 5-50].

Складення переліків населення всіх населених пунктів, які було засновано на військовій землі, не тільки полегшували контроль за відбуванням військової служби та громадських повинностей, але ж і слугували підставами для збору податків, стягнення штрафів і т. ін. [483, арк. 4 зв], Окрім суто прагматичних завдань переписи, також узгоджувалися з логікою необхідності відзначення військових заслуг його різних категорій, виказаних під час минулої російсько- турецької війни 1787 - 1791 рр.: окремо укладалися відомості стосовно колишніх запорожців, які брали участь бойових діях [498, арк. 6-7]; тих із них, хто не воював, але вписався до Війська пізніше [483, арк. 2-2 зв]; особах, які ніколи не були на Запорожжі, й побажали стати чорноморцями вже після підписання миру [483, арк. 13-20].

Особлива увага з боку місцевої російської адміністрації - того ж таврійського губернатора - приділялася надходженню інформації стосовно чисельності, статевого й вікового розподілу, перебуванні в шлюбі чи поза ним чорноморських козаків та членів їх родин. На відміну від часів до переселення Війська на Кубань (1792), її продукування було жорстко регламентованим: фактично, на Чорноморське козацьке військо було поширено практику створення та відправки «третных» і навіть щомісячних відомостей, яка мала місце і в решті козацьких військ імперії ще з 1720-х років [483, арк. 86-130].

Постсічовий період в історії тієї гілки запорозького козацтва, яка після 1775 р. залишилася в південноукраїнському регіоні та трохи згодом склала основу чорноморського козацтва, відзначився започаткуванням постійного церковного обліку. Після ліквідації Січі відбулася швидка інтеграція церковної мережі колишніх Вольностей до загальноімперських структур. Оскільки в Російській імперії XVIII ст., з часів реформ Петра І, православна церква була значною мірою секуляризована та займала підпорядковану роль по відношенню до держави, церковні інституції не просто перебували в стані вимушеного симбіозу зі світськими, державними інституціями, обслуговуючи її прагматичні інтереси та виконуючи завдання, які, подекуди, мали мало спільного з прямим покликанням [1352, с. 47].

Одним із таких завдань було ведення обліку парафіян, слідкування за дотриманням ними канонів православної обрядовості, зокрема причащання та сповіді. Останнє вважалося обов’язковим, оскільки засвідчувало лояльність до церкви та, відповідно, до держави. Основною формою церковного обліку були сповідні розписи (реєстри парафіян, які сповідувалися та причастилися), що велися парафіяльними священиками. Завдяки визначеній структурі формуляру у сповідних розписах відклалися поіменні списки мешканців того чи іншого з населених пунктів на території колишніх Вольностей, із вказівкою на їх стать і вік, із зазначенням належності до конкретного господарства (двору) та форм соціальних зв’язків між членами подібних соціальних мікрогруп. Непересічний характер даного різновиду облікової документації полягає в тому, що річний характер складених розписів сповна ілюструє процеси консервації, або ж навпаки, трансформації традиційного соціального устрою старого Запорожжя за нових умов [263-264].

Таким чином, у Російській імперії останньої чверті XVIII ст., відбулося остаточне впровадження систем адміністративно-поліційного, фіскального та церковного обліку представників тих соціальних груп, які походили з козацьких і посполитих верств населення Вольностей ВЗН. Прямим наслідком цих процесів стало стабільне регламентоване продукування представницьких комплексів облікової документації, у якій повною мірою відображені тенденції і характер соціальних перетворень у середовищі постсічових козацьких громад.

Плин процесів централізації державної влади та уніфікації автономного устрою окраїн Російській імперії, з якими зіткнулися запорожці після повернення з Кримського ханства, безпосередньо позначився на всіх сторонах життя козацтва. Впровадження системи лінійних кордонів у Північному Причорномор’ї, яке розпочалося ще на початку XVIII ст. [1156, с. 3-6], після Бєлградського миру 1739 р. почало набувати все більш і більш завершених рис: уздовж кордонів, які охороняються кінними роз’їздами, зводяться стаціонарні форпости, шанці та карантини; їх самовільний, безпаспортний перетин починає трактуватися як злочин (див. Розділ 2.1). За таких умов стан перманентної степової війни та хиткого миру, в якому впродовж попередніх століть співіснували прикордонні спільноти регіону, втрачає право на подальше існування [1248]. Здобичництво, як один із видів традиційної діяльності запорозького козацтва опиняється поза законом і трактується як гайдамацтво (див. Розділ 6.2).

Будь-які його прояви стають предметом спеціальних розслідувань як з боку Коша, так і з боку місцевої - Г енеральна Військова канцелярія та Київська (з 1764 р. і Новоросійська) губернська канцелярія, і центральної влади Російської імперії - Правлячого Сенату і колегій (Іноземних справ, Військової та Малоросійської (з 1764 р.)), а також дипломатичного і військового відомств і прикордонних командирів Османської імперії і Речі Посполитої.

Конфлікти між мешканцями прикордоння трьох держав - Речі Посполитої, Російської та Османської імперій, призводили до необхідності їх врегулювання на державному рівні. На практиці, зазвичай, це реалізовувалося утворенням і діяльністю двосторонніх (кримсько- і польсько-запорозьких (російських) Слідчих комісій. У свою чергу, діяльність комісій з розгляду взаємних претензій спричинила комплекс заходів з боку російського, польського та османського урядів, спрямованих на впровадження ще більш жорсткого прикордонного режиму [991, к. 8].

Вищий контроль за роботою комісій здійснювався центральними державними установами - Правлячим Сенатом, Колегією іноземних справ і

Малоросійською колегією (з 1764 р.), а також гетьманським урядом через генеральну Військову канцелярію (в 1751 - 1764 рр.).

«Гайдамацькі» питання та пов’язані з ними проблеми роботи прикордонних комісій регулярно обговорювалися на засіданнях Секретної експедиції Правлячого Сенату, наслідком чого ставало видання відповідних наказів до Колегії іноземних справ, гетьмана К.Розумовського та інших [588, арк. 2, 4 зв].

Колегія іноземних справ ініціювала розгляд тих чи інших претензій як на підставі нот, надісланих при реляціях від російських посланників у Стамбулі/Бахчисараї або Варшаві, так і безпосередньо через отримання подібних претензійних нот від зарубіжних амбасадорів у російській столиці [826, к. 5-7]. У свою чергу, і російські дипломати ініціювали початок роботи комісій, висуваючи претензії стосовно, кривд спричинених неправомірними діями підданців сусідніх держав [822, к. 3].

Місцевий контроль знаходився в компетенції Київської губернської канцелярії: вона відповідала за організацію роботи конференції - з’їзду депутатів і комісарів, забезпечення діловодних і робочих перекладів, інструктаж запорозьких депутатів і російських комісарів, дотримання дипломатичного протоколу та затвердження результатів. Компетенція Коша була достатньо обмеженою в порівнянні з функціями не тільки київського генерал-губернатора та його канцелярії, але ж і російських комісарів, і зводилася до вибору депутатів, які представлятимуть Військо на комісії, складання письмових переліків претензій і т. п.

Документообіг Коша з урядовцями Кримського ханства та Польської України відбувався у вигляді обміну листами, розписками та реєстрами. Адресатами запорожців з польського боку були губернатори, полковники, комісари, посесори, коменданти, старости, воєводи, магнатерія. З кримського (і турецького) - хан, його наступники (нурадин- і калга-султан), ор-бей (перекопський каймакам), коменданти турецьких фортець і паші різних рангів [1446, с. 20]. Найбільш масовим видом джерел, які створювалися в процесі подібних зносин, було службове листування (див. Табл. 5.4).

Зазвичай, обмін кореспонденцією подібного роду здійснювався від імені самого кошового отамана, який виступав представником інтересів усього Війська. Прикладом подібного листування може слугувати лист кошового Семена Єремієвича до реґіментаря Української партії Милославського від 5 серпня 1742 р. і зворотній лист останнього від 17 вересня того ж року. Предмет зносин - конфлікти на прикордонні, спричинені взаємними грабунками запорозької і польської сторін [856, к. 3-4]. У ряді випадків ініціатором листування виступала й польська сторона - вже згаданий реґіментар Милославський 2 квітня 1743 р. першим надіслав листа до переобраного кошовим отаманом І.Малашевича з проханням вжити превентивних заходів для недопущення чергового нападу гайдамацької ватаги запорожців під проводом Гната Голого, яка впродовж 1741 - 1742 рр. вже ходила в рейди на Уманщину, грабуючи польську шляхту, єврейських купців і навіть заможних селян [829, к. 1-2].

Втім, можемо стверджувати, що подібні епістолярні зносини між кошовими отаманами та місцевим польським командуванням були суто ситуативними, позбавленими регулярного характеру. З початку ж 1750-х років взагалі намічається тенденція до обмеження російською владою права документальних зносин Коша з іноземними кореспондентами, а 1 вересня 1754 р. наказом київського віце-губернатора ІКостюріна було остаточно заборонено Кошеві самостійно листуватися з приводу прикордонних комісій без дозволу Київської губернської канцелярії [1079, с. 569].

Реєстри претензій на грабунки являли собою основний вид документації, що продукувалася в результаті діяльності власне прикордонних комісій [1078, с. 479, 515-561]. Вони являють собою приклад облікової документації, випродукованої на стику діловодства дипломатичного та судового. Прикладом реєстру претензій, висунутого з боку Коша, слугує зведений реєстр кількості вбитих та страчених поляками козаків (із зазначенням захопленого в них майна) за період 1733 - 1749 рр. [1077, с. 342-359] З польського боку здебільшого фігурують реєстри майна, захопленого гайдамаками, які надсилалися Кошеві при листах польських можновладців або прикордонних командирів [1077, 289-291, 301-303]. У окремих випадках зустрічаємо іменні реєстри гайдамаків, захоплених поляками, або ж таких, яких вимагали видати на розправу. Як правило, реєстри подібного роду складалися на підставі свідчень бранців. Особливої цінності їм надає вказівка на походження особи з тієї чи іншої місцевості польської чи підросійської України [833, к. 3-4], або приналежності до конкретного січового куреня [589, арк. 120-127]. Окрім реєстрів, поширеною формою обліково-засвідчувальної документації були екстракти, в яких коротко викладалася суть конфліктів і претензій по них. Вони надсилалися протилежними сторонами (тією ж польською), як до Коша, так і до Київської губернської канцелярії [857, 1-5].

Специфічним різновидом засвідчувальної документації, яка продукувалася в процесі діяльності Комісій, були також «инструменты» (також фігурують як «разменные инструменты»), які укладалися на місцях за єдиною формою, що надсилалася з Київської губернської канцелярії. Вони носили нормативний характер та засвідчували взаємне задоволення: в інструментах, за підписом депутатів і комісарів, двома мовами зазначалися пункти претензій, у відшкодуванні яких сторони дійшли згоди [1078, с. 370-372].

Між собою прикордонні комісари, як це видно, наприклад, з матеріалів російсько-польських прикордонних комісій, спілкувалися або за допомогою листування, або ж промеморіями. Остання форма була більш характерною для звернень російської сторони та мала засвідчувати рівнозначність представників з обох сторін. Для таких промеморій було характерне екстрактне викладення суті тієї чи іншої справи, з відправкою, у разі необхідності, до вже існуючих діловодних матеріалів [834, к. 2-2v, 3-3 v, 4].

Оскільки територія Нової Сербії (з 1751 р.) внаслідок свого прикордонного становища знаходилася в епіцентрі подій, пов’язаних із гайдамаччиною, між Кошем і командуванням Новосербського корпусу (головний командир - генералом І.Хорват) відбувався інтенсивний документообіг, як правило, у формі службового листування або ж обміну промеморіями [1079, с. 520, 524]. За подібним зразком відбувалися зносини й з рештою новосербського генералітету - Ф.Юстом, І. та О.Глєбовими, М.Муравйовим [1173]. У більшості випадків предметом зносин ставала координація спільних дій у справі викорінення гайдамаччини, або ж прохання відшкодування збитків, завданих їх підлеглим. Відповідно до цього, у супроводі відповідних листів від генералітету, з Канцелярії Новосербського корпусу до Коша надсилалися реєстри претензій на кривди з боку гайдамацьких ватаг запорожців [1079, с. 702].

Серед загалу документів, які продукувалися різноманітними відомствами у справах порубіжних конфліктів, на особливу увагу заслуговують «протоколи» допитів, які знімалися з осіб, звинувачених у гайдамацтві [1307, с. 398]. Слід зауважити, що поява подібного різновиду документальних джерел була наслідком не тільки уніфікації повсякденного життя населення

південноукраїнського фронтіру шляхом поширення на нього дії

загальнодержавного законодавства, але й свідоцтвом нових взаємовідносин конкретної особи з державою, в першу чергу з тими суспільними групами, які її представляють. Порівнюючи нечисленні (якщо не сказати одиничні) свідчення запорожців у кримінальних справах (наприклад, пограбування купців і посольств) з XVII ст. із типологічно подібними гайдамацькими допитами XVIII ст., можемо стверджувати, що останні є більш персоніфікованими, несуть в собі більше інформації стосовно людини як такої, її суспільного оточення, соціальних зв’язків і т. п. [1211, с. 12-13]

Продукування «протоколів» допитів (рос. «допрос», інколи також фігурують як «распросные речи» чи «распросная сказка»); було прямим результатом проведення допитів - комплексу дій, головна суть яких полягала в отриманні і фіксації, в установленому порядку, свідчень підозрюваних стосовно подій, які стали об’єктом розслідування. Оскільки найбільш досконалим доказом вважалося визнання самих звинувачених, то з допитом тісно було пов’язано застосування тортур до обвинуваченого.

Істотними рисами проведення тогочасного слідства була повна відсутність прав у обвинуваченого, зосередження функцій захисту та звинувачення, в руках одних і тих же осіб. Оскільки карна справа вирішувалася на основі тільки письмових матеріалів попереднього слідства, часто навіть за відсутності звинуваченого, то «допросы», або «расспросные речи», які містили в собі фактичне визнання провини особи, звинуваченої у скоєні злочину, становили каркас усієї справи.

З огляду на специфіку інформаційного шару «допитів», безперечною є їх типологічна наближеність до такого виду джерел, як інтерв’ю - тексту, створеного в процесі письмової фіксації вербальної інформації [1322, с. 21]. Каталізатором інтерв’ювання у даному випадку виступали не тільки запитання «інтерв’юерів», у ролі яких виступали слідчі, але й поширена практика застосування тортур, яка сприймалася як така, що сприяла більшій відвертості особи, яку допитували. І дійсно, ініційована специфічними методами спонукання, «оповідь про себе» в більшості випадків відзначалася великим рівнем відвертості й конкретики - людина в буквальному розумінні змушена була «розкрити душу», у найменших подробицях повідати про свій життєвий шлях, оточення, діяння [1079, с. 634-635]. Можна стверджувати, що складання психологічного портрета гайдамаки, або будь-якої особи, що скоїла злочин, було невід’ємною часткою слідчого процесу над ним: у більшості випадків можна прослідкувати, що слідчі явно намагалися визначити мотивацію, підкреслити специфічні риси поведінки затриманого, виступав він у якості лідера або керованої особи.

Переважна їх більшість з’явилася в процесі діяльності слідчих органів і комісій при канцеляріях різноманітних російських державних установ, при запорозькій військовій канцелярії за часів Нової Січі а також, меншою мірою, при гродських, земських і військових судах прикордонних воєводств і губерній Польської України.

Найбільш ранні з допитів запорожців, зроблені російськими прикордонними командирами або гетьманськими урядниками, відносяться ще до часів перебування ВЗН в кримському підданстві та датуються 1710-ми роками [758, арк.1-1 зв, 2]. Після повернення ВЗН під російську протекцію та поширення на нього дії російського карного законодавства, отримання свідчень козаків, звинувачених у здобичництві за кордоном, ведеться служителями канцелярії київського генерал-губернатора, який стає головним урядовим куратором Запорожжя [1079, с. 80]. Аналогічними російським «допросам», як за процедурою отримання, так і за формою документального оформлення, були польські «mterrogatoria» (лат.), притаманні судовому діловодству Речі Посполитої від самого початку й до останньої третини XVIII ст. [1122]

Перші за часом появи матеріали допитів, зроблені у власне запорозьких військових і паланкових канцеляріях, які зберігаються в складі АКНЗС, датовані липнем 1747 р. Це - «допит» козака Левушківського куреня О.Теплицького, зроблений кодацьким полковником В.Зеленком, та надісланий в копіях до Коша та Київської губернської канцелярії. Поява документа напряму була спричинена необхідністю судового вирішення справи про пограбування ватагою запорожців київського міщанина, який віз Дніпром для продажу на Січ горілку [115, арк. 51-52].

Очевидно, що започаткування практики проведення допитів з одного боку було виявом поширення судових повноважень київського генерал-губернатора на населення Вольностей, з іншого ж, складовою частиною імплементації спеціальної, судово-слідчої системи справочинства в діловодство, яке велося військовою і паланковими канцеляріями. Фактично, на запорозьких теренах поширювалися ті ж самі форми ведення і документального оформлення слідства, які вже були апробовані в 1710-х - 1730-х роках сотенними і полковими канцеляріями Гетьманщини. Обов’язкове письмове зняття показань особи, взятої під стражу, було їхньою невід’ємною складовою [1297].

«Протоколи» допитів запорожців (здебільшого, впійманих на гайдамацтві), переховуються серед документальних збірок багатьох архівних установ

України, Російської Федерації і Польщі (див. Розділ 4). Однак найбільша їх кількість зосереджена в ф. 229 ЦДІАК України - більш ніж три сотні «допитів». Той факт, що в АКНЗС було акумульовано таку значну кількість матеріалів допитів - в переважній більшості, або частково документи 31 справи [110, арк. 23, 43-44, 55, 75-77, 80-81, 118, 130-131, 148, 168, 177, 192, 198, 225, 228] - пояснюється тим, що саме Кіш був первинною судовою інстанцією в розгляді справ стосовно гайдамацтва, та й взагалі всіх злочинів, скоєних запорожцями або на території Запорожжя [1252, с. 50-51].

Проведення попереднього слідства та допитів затриманих гайдамаків входило також до компетенції російських комісарів, які очолювали роботу прикордонних комісій [75, арк. 10-15 зв, 35-35 зв, 67]. Відповідно до реалізації цього їх повноваження, певна частина допитів знімалася ними з гайдамаків, привезених на прикордонні суди закордонними комісарами, за участі останніх [830, к. 2-5].

Подібним правом - попереднього допиту - були наділені й штаб-офіцери Новосербського корпусу. Проведення допитів, зазвичай, велося офіцерами та служителями полкових (Хорватового гусарського та Пандурського полків), гарнізонних (Новомиргородської та Св. Єлизавети) і корпусних канцелярій [1120, с. 179, 188, 195, 222, 252, 263-264, 266, 276]. Восени 1763 р. в Новій Сербії з дозволу російського уряду взагалі було створено окрему Комісію для вирішення гайдамацьких та інших карних справ, яка сконцентрувала в одному місці ведення слідства та продукування відповідної слідчої документації [15, арк. 177 зв].

«Протоколи» допитів гайдамаків при рапортах, донесеннях і промеморіях Коша, спільних судових комісій (з Польщею та Кримом), Новосербської комісії у гайдамацьких справах надсилалися до київського генерал-губернатора й, відповідно, накопичувалися у поточному архіві (Київської губернської канцелярії). Звідси вони відправлялися до Секретної експедиції Правлячого Сенату або в якості додатків (копії допитів) до донесень, або ж в якості екстрактних форм (екстрактів), які складалися на їх підставі. Кінцевий адресат

був зумовлений тим, що саме Секретна експедиція курирувала «гайдамацькі справи», як такі, що викликають напруженість у стосунках із сусідами та можуть спричинити воєнне протистояння із ними [583, 1-1 зв, 2, 5-5 зв].

Динаміка подібних відправлень від генерал-губернатора до Сенату та їх інформаційний характер прямо залежали від активності гайдамацьких виправ у прикордонних регіонах та отримання відповідних рапортів від прикордонних командирів. Ті, в свою чергу, прямо були пов’язані із календарними сезонами - активними у теплі пори року та майже відсутніми в зимовий період. Так, якщо впродовж весни-осені донесення до Сенату були майже щоденними, то взимку вони надсилалися не частіше ніж раз у 5-10 днів (подекуди і раз на 2 тижні). Зокрема, маємо відправлення донесень за листопад 1750 р.: 2, 7, 9 та 24-го числа. Зміна у щільності відсилки рапортів наприкінці місяця, очевидно, була пов’язана з кліматичними умовами, зокрема, з випадінням снігового покрову, що зводило гайдамацькі рейди на нуль. Це підтверджується й матеріалами наступного місяця грудня: донесення від 4, 13, 18, 28-го числа, в яких прямо вказується, що фактів переходу гайдамаками кордону, нападів на польські та кримські (турецькі) володіння не зафіксовано - випав сніг, і гайдамаки не наражаються на небезпеку бути викритими по слідах [583, арк. 12-26].

Зауважимо, що влада - як місцева запорозька, так і центральна російська - і сама мала труднощі із класифікацією різних форм бандитизму, грабунків, розбоїв і крадіжок, часом використовуючи їх синонімічно для означення усіх різновидів карних злочинів. Диференційований підхід, однак, теж мав місце - це видно з традиційних формулювань наприкінці деяких допитів: «в гайдамаках же, на разбоех, грабителствах и воровствах нигде не бывал», або «болше он ни на каких воровствах и разбоях не бывал» [1080, с. 634, 664]. Віднесення того чи іншого з правопорушень до гайдамацтва залежало від присутності зовнішнього або закордонного вектору в діяннях - під категорію гайдамацтва підпадали всі злочини, скоєні проти підданців інших держав чи то вихідців з-за кордону, які прийняли російське підданство, наприклад, тих же новосербців. Це простежується й за матеріалами допитів - у більшості випадків запорожці, які ходили «на промисел» до поляків чи ногайців, трактуються як гайдамаки, в той час як ті з ватажників, хто діяв на землях Вольностей чи Гетьманщини, зазвичай просто як злодії («воры») [1080, с. 667].

Втім, не так вже й важливо, який саме «протокол» допитів нам відносити до гайдамацьких, а який до звичайних кримінальних, оскільки й ті, й інші, незалежно від подібних аспектів зовнішньої атрибуції, перш за все, цінні для нас як унікальний взірець «его»-джерела. «Гайдамацька» складова не є визначальною - то був лише один із факторів, що сприяв появі саме цього різновиду джерел. Наприклад, у 1780-х - 1790-х роках, коли гайдамацька проблема як така, практично сходить у Російській імперії нанівець, масові колись «протоколи» фактично зникають. Натомість, з’являються не менш інформативні допити перебіжчиків і полонених з турецької сторони - запорожців-буткалів [461, 7-7 зв; 1082, с. 8-16].

Таким чином, тексти допитів у цілому надають у розпорядження дослідника соціальної історії запорозького козацтва і постсічових козацьких груп широкий спектр інформації стосовно належності конкретної особи до тієї чи іншої соціальної верстви, його походження з котроїсь із місцевостей, особливостей соціалізації, причетності до різноманітних соціальних мереж, детермінованих родинними, земляцькими чи приятельськими стосунками, мотивацій вчинків, вибору життєвих стратегій і т. ін.

До часів Нової Січі відноситься й поява ще одного з видів документальних джерел, які хоча й поступаються своєю інформативністю допитам, однак теж достатньо повно відображають процеси наповнення січової консорції, ілюструють механізми адаптації і кар’єрного зростання козаків, дають уявлення про динаміку ротацій генерації козацтва у Війську. Йдеться про атестати.

Попри те, що військовою канцелярією в цей час продукувалося ще кілька споріднених функціонально різновидів документів - паспорти, білети та довідки - жоден із них не може конкурувати з атестатами, являючи собою найпростіші форми засвідчувальної документації.

Атестати були одним з різновидів засвідчувальної документації, що видавалися російським генералітетом і Кошем старшинам і рядовим козакам: 1) в якості військової відзнаки їх служби під час російсько-турецьких війн 1735 - 1739 і 1768 - 1774 (також 1787 - 1791) рр.; 2) у зв’язку зі звільненням їх від служби у Війську. Серед відомих нам сьогодні атестатів, виданих запорожцям, переважають ті, які виходять з Коша. Загалом в АКНЗС зберігається 163 атестати, видані Кошем козакам і старшинам в період з 1754 до 1774 рр. [109, арк. 1-169; 143, арк. 1-239 зв; 164, арк. 1-259].

Засвідчувальна документація від російського командування, видана запорозьким козакам, у більшості випадків фігурує саме як «аттестаты». Маємо лише одиночні випадки, коли документи, тотожні атестатам за формою і функціями, іменуються «салвогвардиями» (від лат. salvaguardia - рекомендаційний лист; гарантія відповідності особи рекомендаціям) [143, арк. 134] та просто «свидетельствами» [1077, арк. 469]. Наявність подібної інваріантності, очевидно, була свідченням відсутності жорсткої регламентації і настанов з боку вищих державних установ стосовно не тільки формуляру засвідчувальних документів, але й щодо їх номінації, коли могли використовуватися як паралельні назви, так і різномовні номінативи (лат. attestatum - свідоцтво).

Через якісь обставини в діловодній практиці запорозької військової канцелярії Нової Січі не закріпилася загальновживана в російському війську з петровських часів форма «абшит» (від нім. аbschied, і пол. аbszyt - звільнення) для означення документу, який засвідчував відставку тієї чи іншої особи з військової служби. І це при тому, що за всіма формальними ознаками атестати, видані Кошем, були їх відповідниками. У якості робочої версії можна висловити припущення, що іменування документації подібного виду абшитами було характерне саме для регулярного війська, оскільки це було регламентовано ще «Табелью о рангах» 1722 р. у той час як козаки, як військовослужбовці іррегулярних формувань, після відставки рекомендувалися саме атестатами [1177, с. 490].

Вважаємо, що практика видачі й отримання атестатів поширилася в службовому діловодстві кошової канцелярії під безпосереднім впливом аналогічних практик, які закріпилися в модернізованих справочинних системах регулярного війська Російської імперії в першій чверті XVIII ст. і з якими запорожці зіткнулися під час російсько-турецької війни 1735 - 1739 рр. Подібне твердження сповна підтверджується й автентичними документами того часу: зокрема, завдяки археографічній публікації Д.Яворницьким матеріалів з фонду Правлячого Сенату (по Малоросійській експедиції), нам відомі два атестати, видані особисто фельдмаршалом Б.-Х. фон Мініхом запорозькому старшині Степанові Рудю в 1737 і 1738 рр., на підтвердження його заслуг і хоробрості, виявлених під час бойових дій. Після закінчення війни, коли згаданий запорожець побажав оселитися на Г етьманщині та отримати посаду сотника, на його прохання йому було видано ще один атестат - від кошового отамана Я.Малого (Гнатовича) і всього Війська. За основу його, як це видно з нарації, було взято атестати, видані фон Мініхом. Випадок не поодинокий, оскільки окрім Рудя атестати було видано ще кільком запорожцям - В.Гриві, П.Негрулі, Ф.Галагану [1212, с. 1769-1771].

Чергова російсько-турецька війна - 1768 - 1774 рр., як і попередня, сприяла появі значної кількості нагородних атестатів, виданих козакам за їх участь у різноманітних виправах у складі імперського війська. Більшість атестатів, виданих запорожцям в цей час, були за підписами таких російських полководців як П.Румянцев, В.Мусін-Пушкін, О.Прозоровський, Г.Потьомкін, П.Текелія, О.Ісаков й ін. [723, арк. 33-44, 67, 11]. У свою чергу, рекомендації вищого офіцерського складу слугували підставою для видання атестатів Кошем: так, атестуючи козака Щербинівського куреня С.Розлача, кошовий отаман П.Калнишевський посилається на «свидетельство» генерал-майора Ісакова [1212, с. 1992-1994].

Відомі випадки, коли атестування того чи іншого старшини Військом ставало структурною частиною чолобить, поданих від Коша російським монархам з проханням нагородити особу, що атестується, чином або державною нагородою (наприклад, медаллю) [1079, с. 472-477]. Втім, переважна більшість атестатів від Коша видавалося у зв’язку з фактичною відставкою козаків і старшин через хвороби, спричинені пораненнями та намір узяти шлюб і оселитися «на волості» [164, арк. 3-515-22 зв, 86-86 зв, 111-118].

Наступні в часі «сплески» створення засвідчувально-інформаційних документів, які містять значні шари «его»-інформації, припадають на 1775 - 1777 [715, арк. 284-286; 723, арк. 2-158] і 1783 - 1789 рр. [721, арк. 54-55, 156208]. У першому випадку вони були пов’язані з процесами присвоєння армійських офіцерських чинів, фактично - нобілітацією, колишньої запорозької старшини. В другому ж - з прийняттям колишніх запорозьких козаків і старшин на службу до Чорноморського козацького війська і плином російсько- турецької війни 1787 - 1791 рр.

Практична значущість цього різновиду засвідчувальної документації стає особливо відчутною після 1775 р., коли самі широкі верстви колишніх запорожців намагаються забезпечити собі офіцерство (а відтак і дворянство), або ж навпаки - убезпечити себе від покріпачення чи насильного включення до інших «непривілейованих» верств тогочасного суспільства.

Зазвичай атестати, які видавалися впродовж 1775 - 1778 рр., переважно засвідчувалися тими з вищих російських воєначальників періоду попередньої російсько-турецької війни, які продовжували свою військову чи цивільну службу на українських землях - П.Румянцевим, П.Текелією, В.Чертковим і, меншою мірою, російським офіцерами, яких було призначено наглядачами над запорожцями після 1775 р. - наприклад, підполковнику П.Норову, який впродовж 1775 - 1776 рр. виконував обов’язки коменданта в Покровському (Запорозькій Січі) [723, арк. 18, 21-23, 67, 82-83, 125-127, 132; 289, арк. 16].

Окрім представників російського генералітету до процесу видачі атестатів колишнім січовикам долучилися й окремі представники запорозької старшини, які мали неабиякі заслуги перед урядом та були нагороджені армійськими чинами практично відразу після 1775 р.

Найбільш помітною фігурою із них був колишній кошовий отаман Пилип Федорів, який мав чин полковника та перебрався на життя до Самарської Пустині (Самарсько-Пустинського Миколаївського монастиря). Людина надзвичайно доброї вдачі (цю рису його характеру неодноразово відзначало чимало сторонніх спостерігачів, в тому числі й російські можновладці), він не відмовляв у виписаному атестаті практично нікому з колишніх січовиків, які приїхали до Пустині для того, щоб не тільки провідати його, але й отримати бажане посвідчення [466, арк. 22]. У результаті кількість виданих ним атестатів рахувалася сотнями. При цьому, чи то похилий вік та слабка пам’ять, чи то згадана широта натури стали причиною того, що й чимало з них було видано не тільки колишнім запорожцям, але й людям, які ніколи не перебували в складі січового товариства[481, арк. 2-3, 4, 5].

Серед колишніх запорозьких старшин, які активно засвідчували атестати, зустрічаємо також Сидора Білого, Опанаса Ковпака, Василя Пишмича, Кіндрата Г ука. Всі вони отримали російські армійські чини в першу хвилю нобілітації - впродовж 1777 - 1778 рр. Час видачі згаданими старшинами атестатів іншим колишнім запорожцям припадає на 1783 - 1789 рр. - роки, в які відбувалося організаційне оформлення Війська вірних козаків (див. Розділ 2.1). «Атестація» козаків, які після 1775 р. потрапили до різних соціальних станів, у тому числі й до «податних», була одним із складових механізму повернення їх до козацького стану та навіть подальшої нобілітації, оскільки у більшості випадків подібні атестати складали доказову базу відповідних прохань на ім’я імператриці Катерини ІІ та Г.Потьомкіна [732, арк. 3, 10, 14, 19, 82, 108, 135]. Звичайно, що самі старшини були зацікавлені у швидшому наповненні Війська, а тому атестати виписувалися у великих обсягах.

Після переселення Чорноморського козацького війська на Кубань в 1792 р., упродовж наступного десятиліття, практика атестації старшинського та рядового козацького складу була узгоджена стосовно норм, прийнятих у решті козацьких військ Російської імперії. Формуляри атестатів стандартизуються, втрачають свою довільну форму та отримують чітку структуру, регламентовану

Правлячим Сенатом і Військовою колегією. Атестати видаються за підписом військових уряду та отамана і слугують підставою для відставки, нагородження та нобілітації [485, арк. 7-13 зв].

Регламентація продукування засвідчувальної документації була складовою більш широких процесів остаточного впровадження модернізованих систем діловодства у військовій канцелярії Чорноморського козацького війська та уніфікації її справочинства, яка відбулася наприкінці XVIII ст.

Таким чином, ми бачимо, що великий ступінь автономізму ВЗН у контексті його документальних зносин із державами-сюзеренами в першій половині XVIII ст. прямо сприяв консервації незмінних з середньовіччя систем діловодства та видової належності продукованих документів.

Лише з часів Нової Січі (1734 - 1775 рр.) відбулося впровадження російських спеціалізованих систем діловодства - військової, дипломатичної, судово-слідчої - в управлінських і справочинних практиках кошової та паланкових канцелярії, яке було виявом більш загальних процесів уніфікації Запорожжя до складу Російської імперії. Слідством цього стали якісні зміни у видовій належності корпусу документальних джерел з соціальної історії запорозького козацтва.

Поза всяким сумнівом, практика фіксації кількості населення Вольностей ВЗН та встановлення над ним поліційного і фіскального контролю, які здійснювалися гетьманським та імперським урядами, сприяли появі нових різновидів облікової документації - реєстрів, відомостей, списків і переліків. У останній чверті XVIII ст. урізноманітнюються вже форми фіскальної облікової документації, та з’являються нові, зокрема, церковного обліку. Під впливом російського військового діловодства відбувається й активне використання засвідчувальної документації, насамперед, атестатів.

Насамкінець маємо зазначити, що поширення на Запорожжя дії загальноімперського законодавства, в комплексі із впровадженням системи фіксованих лінійних кордонів, спричинили продукування представницьких комплексів судово-слідчої документації у гайдамацьких справах - протоколів допитів, реєстрів, екстрактів, інструментів й ін. У подальшому всі зазначені види документальних джерел укорінилися в діловодній практиці військових канцелярій постзапорозьких спільнот у Російській імперії, зокрема в Чорноморському козацькому війську.