Соціальні рухи у середовищі запорозької громади: гайдамацтво

Недостатній рівень дослідженості політичної та соціальної історії Запорожжя XVIII ст. не дає змоги однозначно й у повному обсязі відповісти на питання про витоки та характерні риси гайдамацького руху в середовищі запорозької громади часів Нової Січі.

Одним з них є питання про соціальну сутність і мотивації гайдамацтва, оскільки цілком очевидним є той факт, що у багатьох задокументованих випадках прагматичний здобичницький фактор відверто й показово домінував над міркуваннями національними, релігійними чи то класовими.

Студіювання першоджерел наводить, зрештою, на думку про те, що цей напрямок у гайдамацтві сприймався сучасниками як прояв здобичницької діяльності саме запорозького козацтва. Не можна сказати, що наявність здобичницьких мотивів у гайдамацькій активності запорожців не була помічена українськими істориками ХІХ - ХХ ст. При цьому вони або абсолютизувалися, ставилися у головний кут дослідження, як-от у А.Скальковського [1451], або ж лишень констатувалися, без детального розгляду, як у дослідженнях Д.Мордовцева та В.Антоновича [1256; 1405]. У працях істориків радянської доби проблема здобичницької течії у гайдамацтві старанно оминалася, оскільки не вкладалася у загальноприйняті концепції класової і національно-визвольної боротьби українського народу [1293; 1314; 1357]. Лише в українській діаспорній [1512] та сучасній українській історіографії [1483; 1502, с. 480-490] можна зустріти оцінки гайдамацтва як соціального бандитизму.

Показовим при цьому є те, що всіма згаданими дослідниками гайдамацтво сприймалося як явище, яке зародилося в глибинах українського етносоціуму достатньо пізно - на початку XVIII ст., та чия поява на світ була прямо пов’язана з драматичними подіями польсько-українського протистояння, зокрема з боротьбою селянсько-козацьких мас Правобережжя проти іноземного панування, осторонь від традиційного запорозького здобичництва.

Час появи перших писемних згадок про гайдамацтво не випадково припадає на першу чверть XVIII ст. - час широкомасштабних заходів польського, російського й турецького урядів з делімітації кордонів та налагодження прикордонної служби та паспортного контролю на теренах Північного Причорномор’я (1700 - 1705, 1711 - 1714 рр.). За таких умов традиційні «молодецькі» (тобто, здобичницькі) виправи підданців кожної зі сторін неминуче починають розглядатися не просто як акт агресії проти сусіда, але ж і як вияв непокори по відношенню до влади країни, підданцями якої вони були.

Розпочинаючи розгляд інформативних можливостей акутуалізованих документів і наративів з історії запорозького гайдамацтва, ми не можемо обійти увагою питання стосовно часу появи та смислового навантаження як термінів «гайдамацтво» й «гайдамаки», так і того явища та соціальних груп січового козацтва, яке вони характеризували.

Починаючи з середини XVI ст., для означення дій запорозьких здобичників, за формою відповідних гайдамацьким, польською стороною, здебільшого, використовувався термін «lotrstwo» або «lotrostwo», похідний від «lotr», «lotry»[889, к. 297-301]. Він зберігає своє поширення і впродовж практично всього XVII ст., використовуючись у дипломатичній документації з акцентуаціями на кшталт «lotrstwo kozackie» та тому подібними [889, к. 413415]. Використання словосполучення «swawolne kupy» по відношенню до ватаг запорожців-здобичників, які, незважаючи на постанови польського уряду, «гуляли» степом до Буджаку включно, зустрічаємо серед матеріалів польсько- кримського дипломатичного листування ще з першої половини XVII ст.[913, к.

Побутували вони й у XVIII ст.: достатньо часто в рапортах і листах командирів польського війська фігурують зневажливі терміни для означення запорозьких ватаг і самих запорожців-здобичників - «kupa», «hultaji» та тому подібні [868, к. 1]. Так, 3 серпня 1714 р. у листі до очаківського паші Абди польський гетьман Сенявський скаржився на «swawolne kupy kozactwa z niemal^ szkod^ wypadaiuce» з території Очаківського степу (Єдисану) у Польську Україну [558, арк. 1 зв.].

Інституалізація терміну «гайдамак» (але ж не явища як такого!), як це можна простежити на матеріалах службового листування польських посадовців, відбувається за часів перебування ВЗН у підданстві кримських ханів з династії Гіреїв. Найбільш ранні звістки про гайдамакування запорожців у польських володіннях датуються 1714-м [980, к. 33-33 v] і 1715-м [973, к. 205-207, 209-219 v] роками. Напади на польське прикордоння в зазначені часи мали характер регулярних, добре організованих рейдів: на початку 1720 р. польський посланець в Туреччині радив королю Августу відправити на польсько-турецький кордон по Дністру кілька досвідчених комісарів, які б організували викорінення гультяїв («kup ludzi swywolnych», «kup exorbitantow»), аби, за його влучним висловом, з таких іскор, які між кордонами жевріють, не сталося якогось більшого інциденту [882, к. 279-280].

Часті дипломатичні зносини з цієї проблеми спричинилися тому, що за співзвучністю тюркського дієслова hajdamak, яке означало акт розбою, грабежу, з терміном тюркського ж походження козак, яке на той час вже давно використовувалося в українській, польській, російській та інших мовах, слово гайдамак увійшло до повсякденного вжитку для означення явища прикордонного здобичництва в цілому. Подібна версія має повні підстави для свого існування, оскільки чітко прослідковується за матеріалами польсько- турецького дипломатичного листування з приводу набігів запорожців на польські володіння з метою захоплення здобичі та ясиру [884, к. 492].

В часи свого виникнення терміни «гайдамак», «гайдамацтво» та інші похідні не вживалися для оцінки антипольської боротьби правобережного козацтва чи то селянства, означаючи виключно здобичницькі рейди запорожців на польську територію [973, к.

Досить швидко вживання терміну «гайдамак» переймає не тільки польська, але й російська сторона, оскільки здобичницькі рейди запорозьких ватаг з території Кримського ханства починають турбувати південні й східні окраїни українських земель - Гетьманщину і Слобожанщину. Причому такою мірою, що з метою запобігання наскоків запорозьких «харцизів» або ж «гайдамаків» (документи тієї доби вживають обидві назви як синонімічні), відбувається зведення по кордонах нових фортів та заселення їх все тими ж «черкасами», себто українськими козаками [627, арк. 179-181]. При цьому напади ці не були абстрактними військовими діями проти тих же російських військ, розташованих в українських землях, об’єктом їх ставало українське населення.

Маємо чимало подібних задокументованих випадків, в тому числі й у формі его-джерел, зокрема, в текстах судово-слідчих документів російського прикордонного командування - «расспросных речей» і «сказок». Найбільш ранні із них відносяться до самих початків перебування ВЗН у підданстві Гіреїв - 1711 - 1713 рр. Він є досить характерним: група молодиків з прикордонних містечок Орла, Кишеньок, Китайгорода тікає на Січ у Олешках; там вони живуть зо два роки - рибалять у Великому Лузі, беруть участь у військових виправах січовиків на Північному Кавказі, однак, очевидно, все це не приносить головного, заради чого так різко змінили звичний плин життя - багатства.

Зрозуміло, що гайдамацькі напади на власне українські землі багато в чому були зумовлені самими обставинами перебування в кримському підданстві. Питання про вплив ногайсько-татарського здобичництва на особливості здобичництва запорозького, за часів кримської протекції, все ще залишається малодослідженим. Як вже йшлося, маємо звістки (переважно з рапортів російських військовослужбовців вищому командуванню) про те, що саме в цей період серед частини запорожців поширюється практика захоплення ясиру в Г етьманщині та Слобожанщині, з метою його подальшого продажу в Криму. Не думаємо, що до неї залучалися широкі верстви козацтва - скоріш за все то була прерогатива виключно січового маргінесу, яка до того ж мала приховуватись від більшості Війська [672, арк. 1, 13].

Втім, і заперечувати той факт, що особливого розмаху здобичницькі виправи січовиків набувають саме під час та в перші роки після перебування під владою Гіреїв, не доводиться. Очевидно, що практика работоргівлі на території турецько-кримських володінь, яка зберігалася впродовж всього XVIII ст., ставала принадою для окремих запорозьких маргіналів. Показово, що й після 1775 р., коли частина січовиків «йде до басурмана», випадки захоплення ясиру «турецькими» запорожців знову фіксуються: лише у першій половині 1780 р. згадується три випадки захоплення гайдамаками молодих жінок з ціллю їх продажу в Очакові, причому ніде інде, як в одному з найбільших з колишніх запорозьких військових селищ - Г арді-на-Бузі [409, арк.

Попри наявність подібних одіозних проявів здобичництва в запорозькому середовищі, вони, очевидно, несхвально сприймалися всією січовою громадою. Повернення ВЗН під російську протекцію у 1734 р. поставило гайдамакування подібного, людоловського, штибу не тільки поза законом польської, турецької чи російської держави, але ж й за межами запорозького звичаєвого права. Заборони кошової адміністрації, однак, не завжди ставали на перешкоді діям достатньо потужних у військовому відношенні груп гайдамакуючих січовиків.

Гайдамацька активність запорозького козацтва на польському й турецькому прикордонні стала справжнім каталізатором створення потужних масивів службової документації військових і дипломатичних відомств Речі Посполитої, Османської і Російської імперій, здебільшого представлених матеріалами службового листування та розпорядчо-звітною документацією. Інформаційний потенціал зазначених джерел, виявлених і введених до наукового обігу в процесі проведення дослідження, є надзвичайно потужним і дозволяє реконструювати основні напрямки й специфіку діяльності запорожців- гайдамаків за часів Нової Січі.

Вже впродовж першого десятиріччя після повернення ВЗН в російське підданство, гайдамацькі ватаги починають не просто здійснювати рейди вглиб польської території, але й влаштовувати там сезонні табори, часом надзвичайно добре укріплені [597, арк. 1-8]. Про масштаби й характер запорозьких виправ на польсько-турецькому прикордонні яскраво свідчить випадок, який мав місце наприкінці 1737 р.: більше сотні городових козаків під командою шляхтича Скоржевського йшли понад кордоном, переслідуючи гайдамацьку ватагу. Коли ж вони їх наздогнали, з’ясувалося, що ті встигли долучитися до ще однієї запорозької партії. Чисельно запорожці настільки переважали польську міліцію, що опиратися було марно: останнім наказали спішитись й відійти від коней, після чого розстріляли; врятуватись вдалося лише кільком козакам, які й повідомили про те, що трапилося. Гайдамацька ж ватага чисельністю в півтисячі ще кілька тижнів гуляла біля Летичева «plondruia tam okolicznie» [922, к. 189].

За часів Нової Січі необхідність спільних дій під час війн з російськими військами, під началом російських же воєначальників, практично унеможливлювала традиційне здобуття «козацького хлібу». Можна було за їхнім наказом взяти участь у диверсійному рейді по тилах турецького війська, взявши багату здобич, в тому числі й для себе, однак вже не можна було на власний розсуд «пошарпати жидків» у сусідній Польщі [759, арк. 2-3, 24].

Не кращими були справи для гайдамаків й у мирний час - здобичницькі виправи запорожців на турецькому прикордонні після укладення чергового миру з турками однозначно сприймалися вищою російською владою як прояви «разбоя, воровства и грабежа», а в загальному розумінні - гайдамацтва [698, арк. 55, 62, 64-66 зв.]. Під категорію гайдамацтва підпадало й скоєння грабунків на території самих Запорозьких Вольностей [591, арк 5].

Спостерігаючи інституалізацію гайдамацтва як явища, вірніше процес перетікання традиційного степового здобичництва - «харцизства» - в якісно нову стадію, треба бути свідомими того, що витоки його коріняться не лише в гіпертрофованій схильності запорозьких козаків до «прикордонного спорту», їх також треба шукати в реаліях тогочасного життя, які часто перетворювали вихід «на великий шлях» на єдинy можливість бодай чогось досягти в житті для сотен і тисяч козаків.

Велика кількість біографічного матеріалу, який відклався в матеріалах судових слідств по гайдамацьких справах, що велися адміністрацією Коша, цивільним і військовим командуванням російських і польських прикордонних губерній, спільними комісіями з розслідування прикордонних конфліктів, дозволяє не тільки узагальнити велику кількість фактичного матеріалу, але й зробити певні висновки аналітичного характеру.

Шлях до гайдамацької ватаги у кожного був своїм, окремим, втім, глибинна психологічна мотивація безсумнівно тотожною, дуже схожою. Внутрішній психологічний дискомфорт, викликаний змінами звичного способу життя; негативні почуття як до справжніх, так і до удаваних винуватців цього; невдоволення власним соціальним статусом і майновим статком... До цього слід ще додати відсутність міцних родинних чи соціальних зв’язків у середовищі, в якому відбувалася початкова соціалізація особистості, спричинену смертю рідних, відсутністю умов чи бажання до створення власної родини [724, арк. 34-35 зв.].

Середній вік абсолютної більшості членів гайдамацьких ватаг впродовж всього XVIII ст., як свідчать дані судово-слідчої документації, коливався в діапазоні 20-30 років [548, арк. 29-31, 86-106; 591, арк. 2-4, 7]. Соціальний склад - сірома, яка окрім праці на рибальських заводах чи то наймитування по зимівниках не цуралася й більш легких способів здобуття коштів [725, арк. 8282 зв]. Вистачало серед запорожців-гайдамаків й звичайних шукачів пригод. Авантюрна вдача багатьох із членів гайдамацьких ватаг цілком виразно проглядає навіть за сухими рядками вироків - окрім тривіальних грабунків зустрічаємо навіть згадки про афери із фальшивими документами і самозванство [548, арк. 104].

Зрозуміти нам те, як же усвідомлювали гайдамацькі виправи безпосередні їх учасники, ми, знову ж таки, можемо не тільки на матеріалах тогочасної судово-слідчої документації, але й завдяки зразкам гайдамацького фольклору, які дійшли до нас. Характерною в цьому відношенні є пісня «Плач гайдамака в тюрмі». Сюжет її є цілком «шлягеровим»: молодого запорожця-гайдамаку, який ходив «погуляти» до Польщі, схоплено та кинуто до в’язниці (очевидно польської, оскільки сам він передбачає скору та люту смерть, чого, як ми знаємо, не практикувала по відношенню до гайдамаків російська сторона). Осмислюючи свій короткий життєвий шлях, він із сумом констатує - «Годі мені козакувати, / Годі птахом в полі літати». Тобто, поняття гайдамачити та козакувати, як бачимо, виступають цілком тотожними, синонімічними. Втім, цілком заборонена, кримінальна сутність подібного козакування, очевидно не є секретом для гайдамаки, оскільки трохи нижче він підводить межу, яка може розглядатися як своєрідна моральна оцінка власних діянь, фактично самовирок - «Сам собі причина, / Що такою смертю вмираю...» [760, арк. 13 зв.].

Той факт, що більшість грабунків з боку Запорожжя відбувалася від непідконтрольного Кошу елементу, не викликає сумнівів. Численні ватаги заробітчан, які ходили в Крим на «аргатування» (від тюрк. аrgat - наймит) на соляні чи інші промисли, не гребували часом і здобичництвом. Достатньо висока концентрація в їх рядах асоціального елементу лише сприяла цьому [417, арк. 6 зв.]. Показовим в цьому відношенні є те, що й у самому гайдамацькому пісенному фольклорі слова «бурлака» - «сіромаха» - «гайдамака» вживаються синонімічно [760, арк. 11]. Суто здобичницька мотивація гайдамацьких виправ чітко простежується й за фольклорними джерелами, як, наприклад, у пісні з «уманського» циклу (запис А.Скальковського), в якій дві тисячі бурлаків, зайнятих на запорозьких риболовецьких заводах П.Бугу й Дніпра, приходять висновку - «...годі нам рибу ловити. / ... підемо жидову й ляха палити.» [760, арк. 11].

Січова «сірома» подібного ґатунку хоча була постійним головним болем не тільки для поляків чи татар, але й для Коша ВЗН, хоча за певних обставин досить успішно використовувалася ним же для виконання різноманітної «брудної роботи», якої намагалося уникати статечне курінне козацтво. Переслідуючи гайдамаків із числа січової сіроми, військова старшина, тим не менше, часто сама була таємним організатором здобичницьких виправ, причому виключно з корисних міркувань [582, арк. 78-78 зв., 79].

Відомі випадки, коли з дозволу військового керівництва на грабунок до татарського степу вирушали ватаги, які приганяли табуни по кілька тисяч коней. Під час перетину кордону, чи безпосередньо на Січі, гайдамаки арештовувалися та без зволікань каралися на горло. Свідки-виконавці йшли у небуття, коні на продаж, або у зимівники. В такий спосіб були нагромаджено значні первинні капітали таких відомих запорозьких старшин-багатіїв, як Петро Калнишевський, Микола Касап, Іван Глоба, Іван Чугуєвець та Василь Пишмич [543, арк. 13, 16 зв.]. Втім, подекуди, хоча й нечасто, проти старшини, яка виступала організатором гайдамацького промислу, розпочиналися карні справи: у 1751 р. до смертної кари, із заміною довічною каторгою, було засуджено одного з курінних отаманів - Олексія Ляха, та осавула Кіндрата Біду [598, арк. 26], а на початку 1756 р., було викрито бугогардівського полковника Тарана - його було взято «на гарячому»: схоплено кількох гайдамаків з вирядженої ним ватаги, а також знайдено у нього речі, пограбовані у новосербського поручика Константінова [588, арк. 691].

Однак, неправильним було б сформувати для себе уявлення про гайдамацтво 1750-х років як про явище, покликане до життя виключно здобичницькою діяльністю запорозьких люмпенських низів, які тільки й були спроможні, що шарпати ногайські улуси та панські маєтки, а після цього дуванити здобич та пиячити. Як «партія» всередині січової громади, він, безперечно мав не тільки безпосередніх фігурантів, але й своїх ідеологів, у тому числі з числа курінної та військової старшини, січових дідів. Саме цей прошарок в середині гайдамацького руху був автором проектів повернення під кримську протекцію, створення альтернативної військової організації запорожців під владою ханів, або ж, взагалі заснування паралельної «гайдамацької» Січі.

Ліберальне ставлення Коша до гайдамаків мало й інше пояснення. Невдоволення січової сіроми примиренською політикою адміністрації Коша, зокрема, переслідуванням гайдамаків на вимогу російського уряду, загрожувало вилитися у серйозні заворушення, що й сталося у червні 1756 р. Очевидно, певна напруженість відчувалася вже у лютому, а тому старшина вирішила не доводити сірому до кипіння прийняттям жорстких заходів проти гайдамаків. Тим більше, що пошуками «козацького хліба» займалися широкі верстви січовиків.

Про розмах гайдамацтва-здобичництва у середовищі січових запорожців може свідчити «Реєстр», складений військовим судом польської Української партії у таборі під м.Роскопицями у вересні 1757 р. та надісланий до російського Сенату: на семи аркушах цього документу було подано прізвища та імена 474 запорожців, з конкретною вказівкою на приналежність до того чи іншого куреня. Відомості, що склали основу цього реєстру, було отримано від захоплених на території Річі Посполитої гайдамаків, під час проведення слідства. У середньому кількість звинувачених у гайдамацтві коливається у межах 10-12 козаків у кожному курені, що складає приблизно 3-6% від загальної кількості членів. В той же час помітна і певна нерівномірність поширення цього соціального явища по куренях: від 1-2 (Уманський та Шкуринський курінь) до 29-33 козаків (Васюринський та Кисляківський) [589, арк. 120-127].

Гайдамацький промисел мав чіткий сезонний характер, активізуючись у теплий час, та практично припиняючись взимку. Де ж гайдамаки перебували зиму? Проблема ця для них самих стояла настільки гостро, що відомий навіть випадок, коли група з 50 запорожців-гайдамаків, не витримавши жахливих умов мешкання та голоду, добровільно з’явилася у лютому 1756 р. на Січі з проханням пробачити їм провини [588, арк. 786-787]. Наявність «подземных воровских убежищ», про які згадується у документах, навряд чи могла б задовольнити гайдамакуючий елемент у суворий зимовий час - «схрони» слугували базами та притулком влітку та консервувалися до наступного сезону [588, арк. 599 зв.].

Оскільки гайдамацькі ватаги формувалися ситуативно, кожен з їх учасників сам мав подбати про зимову стацію: січовий курінь, зимівник у запорозькому степу, слобода на «волості», всі вони ставали притулком для численної сіроми. Відповідно до цього, саме зимівники й стають об’єктом прискіпливої уваги з боку російської та січової адміністрації. Так, починаючи з середини грудня 1755 р., на вимогу командира російських військ у Новосербському поселенні, генерал-майора І.Глєбова, Кіш сформував спеціальні команди на чолі з «надійними» старшинами, які об’їжджали всі зимівники на землях Вольностей ВЗН з метою виявлення та арешту всіх безпаспортних бурлаків, які зимували по зимівниках. Втім, ефект від цього був невеликий, через пасивне ставлення до подібних ініціатив з боку основної маси запорожців, про що Глєбов і скаржився до Правлячого Сенату [588, арк. 625628]. Додатковим заходом мав стати перепис населення зимівників разом із господарями та робітниками. Після видачі хазяям зимівників «білетів» на кожного із мешканців, ті могли законно відлучатися з зимівника лише з документом на руках. Прийом нових мешканців без документів суворо заборонявся, а всі зайди мали б під караулом відправлятися в Січ для слідства [588, арк. 690]. Надання житла гайдамакам, утримання у себе вдома награбованого, прийняття його в подарунок - всі ці діяння розглядалися владою як співучасть та відповідно каралися. Маємо навіть випадок відправлення в монастир на довічне каяття коханки одного з гайдамаків [548, арк. 89 зв, 103-103 зв.].

За результатами роботи в 1750 році спільної польсько-російської прикордонної комісії у гайдамацьких справах, польською стороною було розроблено ряд рекомендацій цивільному й військовому командуванню прикордонних воєводств, зокрема Брацлавського [866, к. 345-349]. Першочерговим заходом вбачалося видання універсалу, яким би заборонялося всім мешканцям воєводства Брацлавського, Подільського та Київського їздити до Січі та до Гарду, з метою скупки там речей, награбованих гайдамаками [866, к. 345]. Заборона пересувної торгівлі пояснювалася тим, що вона прямо була пов’язана з гайдамаччиною. Тому й наказувалося, аби купці, які привозили зі Запорожжя рибу на продаж, торгували нею лише в містечках на самому кордоні, і в жодному разі не заглиблювались вглиб польських володінь більше ніж на милю: паралельно з торгівлею вони примічають добробут шляхти чи інших хазяїв та слугують таким чином приводцями гайдамаків [866, к. 346]. Тим же універсалом наказувалося затримувати всіх безпаспортних волоцюг, які нишпорили краєм та передавати їх до найближчих фортець. Війти мали провести люстрацію маєтностей, доповісти про результати її в Брацлавську прикордонну комісію та пильнувати, аби ані в містечках, ані по селах не було «wagebundow» (мандрівних ченців).

Значно сприяв розвиткові гайдамаччини, на думку авторів «Пунктів», й фактор «трьох кордонів» (йдеться про зону сходження кордонів Речі Посполитої з Османською та Російською імперіями): гайдамаки, щойно переходили на російський бік, почували себе у повній безпеці, а переслідувати їх там не дозволяли полякам російські вояки. Тож, необхідно було клопотатися перед російським урядом, аби й вони відловлювали гайдамаків та передавали їх на комісію. Також треба було списатися з кримським ханом та просити, аби татари посилили контроль за своїми територіями [866, к. 346], оскільки гайдамаки з Гарду йдуть на кримський бік, на Мигію [760, арк. 1], а звідти вже чинять напади на польські володіння.

Слушною видавалася польським можновладцям й практика викорінення гайдамацьких ватаг за допомогою таких же самих гайдамаків, апробована ще на Саві Чалому. Тому всі реґіментарі партії Подільської та Української отримували наказ не поспішати відразу страчувати впійманих гайдамаків, але ж відшукувати серед них таких, які б самі добровільно погодилися стати мисливцями на гайдамаків (оскільки вони як ніхто інший знають їхні звички, а багатьох і особисто). Таких наказувалося ставити командирами козацьких загонів по фортецях та прикордонних форпостах [866, к. 347].

Головною причиною розмаху гайдамацтва польські можновладці вважали недостатньо жорстку систему паспортного контролю на прикордонні. Так, коронний гетьман Браницький на початку 1752 р. надіслав до російської амбасади у Варшаві пропозицію опублікувати всім підданцям Російської імперії про необхідність обов’язкового отримання паспортів у разі перетину кордонів. У разі їх відсутності польські прикордонні командири залишали за собою право покарання всіх безпаспортних осіб. Особливо жорсткими діями поляки відзначалися по відношенню до запорожців, яких у разі затримання, навіть без доведення їх участі в гайдамацьких ватагах, карали на горло [884, арк. 1, 2-5 зв.].

За таких умов, Правлячий Сенат 6 квітня 1752 р. видав чергову постанову, яка була покликана вгамувати розмах гайдамацтва. Згідно неї, всі особи, які

брали участь у рейдах на Польську Україну та були захоплені, спочатку мали бути покарані в присутності польських комісарів, а потім заслані на довічну каторгу у Рогервік. «Покарання» передбачало ніщо інше, як биття батогами, таврування та виривання ніздрів [884, арк. 1-1 зв., 7-8 зв.].

Не розуміючи соціальних мотивів гайдамацької активності запорозького козацтва, прикордонне російське командування вдовольнялося суто репресивними діями, традиційно нарощуючи кількість військ у прикордонному регіоні перед початком кожного нового «гайдамацького сезону» (тобто, перед настанням тепла) [583, арк. 44-44 зв.].

Оскільки зазвичай з Січі на гайдамацький промисел козаки йшли невеличкими партіями - до 5 чоловік, подібні невеликі партії гайдамаків часто ставали легкою здобиччю для російської прикордонної варти або команд гетьманських козаків. Процедурне зняття показань із захоплених гайдамаків у таких випадках, дозволяє простежити сукупність соціальних зв’язків всередині здобичницьких ватаг, виокремити спонукальні мотиви їх дій. Вельми характерними та показовими є тексти допитів чотирьох гайдамаків під проводом М.Обертаса, зафіксовані в жовтні 1750 р. Попри індивідуальність кожного, життєві долі всіх членів згаданої гайдамацької ватаги багато в чому були подібні: всі четверо були вихідцями з соціальних низів козацької та посполитої верств Г етьманщини та Слобожанщини; соціалізація в дитинстві та юнацтві пройшла в неповних сім’ях або взагалі за відсутності обох батьків; всі вони не мали визначеного соціального статусу та економічного статку на Запорожжі; всі четверо розглядали гайдамацький промисел як можливість вирватись із замкненого кола життєвих обставин, у яких вони опинились [583, арк. 7-9 зв.].

Констатуючи той факт, що від гайдамацьких нападів часто-густо потерпало й українське населення, не можемо не погодитися, що головним їх об’єктом, насамперед, був елемент іудейський та католицький (уніатський): «за починенные в Полской области многие разбои жидов и ляхов, и забратие их пожитков умышленно», «за умерщвление жидов», «за последовавшие в

Полской области в разных местах разбои и воровские насилние разграбления жидов» - такими є стандартні формулювання у винесенні вироків запорожцям, засудженим за гайдамацтво [598, арк. 23-26, 54-55, 80-81, 138].

Фактично, основою вибору потенціальних об’єктів гайдамацьких виправ ставали непрості міжетнічні колізії у відносинах українського і єврейського населення Польської України. Зрозуміло, що антиіудейські настрої, які опанували згадані землі, мали під собою цілком реальне підґрунтя та жевріли ще з часів Хмельниччини, спалахуючи раз по разу у слушну мить. Втім, абсолютизувати релігійну складову не варто. Часто-густо жертвами нападників ставали й православні одновірці, які, проте, належали до інших етносів - болгари, волохи, серби, росіяни [548, арк. 89, 98-98 зв.]. Варто, мабуть, погодитися з тим, що ксенофобія в цілому таки була одним із визначальних факторів у виборі потенційного об’єкту нападу, навіть у тому випадку, якщо особистісні мотиви скоєння злочину у потенційного нападника були відсутні.

«Гультяйський» елемент складав базу гайдамаччини на Півдні й після ліквідації Січі. Розслідуючи можливість заворушень колишніх запорожців напровесні 1776 р., російське командування Азовської губернії відзначало, що найбільш небезпечними для нього ні в якому разі не є «статечне» козацтво, яке відбувало раніше військові служби, мало господарство та родини. Найбільша небезпека походить від бездомної сіроми, яка традиційно зимує по хуторах, працюючи за самі лише харчі, а навесні збирається у ватаги по навколишніх лісах та прямує на грабунок до польських чи татарських володінь. Показовим фактом є те, що подібних зборищ побоювалося не тільки російське командування, але й осіле запорозьке населення, яке зазначало, що непогано було б продовжувати практику розгону люмпенських ватаг, започатковану ще Кошем [229, арк. 6-7 зв.].

Після того, як значна частина запорожців після руйнування Січі опинилася на турецькій території, елемент, схильний до гайдамакування, знову взявся до звичної справи. При цьому об’єктом виправ частіше всього ставали прикордонні селища на російському боці, без огляду на етнічну чи конфесійну належність їх мешканців. Запобіганням гайдамацьким наскокам переймалася підчас не тільки російська, але й турецька адміністрація, яка щиро намагалася ліквідувати цей чинник напруження у відносинах із сусідами [547, арк. 27, 2929 зв.].

Здобичницькі рейди «турецьких» запорожців впродовж перших років по ліквідації Війська поширювалися не лише на російські, але й на польські землі. Так, на самому початку 1778 р. запорозькі ватаги значно «пошарпали» містечко Летичів, вирізавши до сотні його єврейських і польських мешканців і пограбувавши їх майно. Показово, що головні фігуранти-винуватці у тогочасній урядовій документації, як і на початку століття, продовжують зватися гайдамаками, без огляду на їх підданство та походження [354, арк. 1-7].

Чисельність гайдамацьких ватаг з «турецьких» запорожців, які здійснювали рейди на російському боці кордону, зазвичай коливалася у межах 20-30 осіб. Соціальний склад - сірома, яка окрім праці на навколишніх рибальських заводах не цуралася й більш легких способів здобуття коштів [725, арк. 82-82 зв.].

Серед задунайців-буткалів практики традиційного здобичництва- гайдамакування січової доби зберігалися довше, аніж у тих же чорноморців. Риси «фронтірної» території, які сповна зберігала дунайська Дельта впродовж всієї першої чверті ХІХ ст., слабкість централізованого контролю з боку турецького уряду, стан перманентної війни з некрасівськими козаками- старообрядцями, в сукупності, створювали надзвичайно поживне середовище для консервування подібних практик [504, арк. 32].

Відродження за ініціативою князя Г.Потьомкіна-Таврійського Війська вірних запорозьких козаків (Чорноморського війська) викликало занепокоєння у багатьох польських можновладців, які вбачали в цьому небезпеку активізації гайдамацьких нападів на терени Речі Посполитої [859, к. 152]. І дійсно, ситуативно створені з козаків-чорноморців гайдамацькі ватаги, як і за січової доби, створювали неабияку напруженість у відносинах військової адміністрації з сусідами. При цьому у якості потерпілих фігурують і одновірці - православні [477, арк. 57-57 зв.].

Зі свого боку російські урядовці докладали максимум зусиль для того, щоб начисто викорінити дух «гультяйства», вдаючись для цього не тільки до дій репресивного характеру, але й до засобів ідеологічного впливу, зокрема до пастирських повчань. Так, коли чорноморцям було пожалувано землі на Кубані, у центральному поселенні (коші) на Дністрі - у Слободзії, 15 серпня 1792 р. відбулися збори всіх козаків і поселян для публікації імператорської грамоти та молебну подяки. Урочисте богослужіння провів особисто катеринославський архієпископ Амвросій, який в’їхав до Коша супроводжуваний гарматним салютом [756, арк. 101]. Намагаючись використати традиційну релігійність запорозького козацтва, цей ієрей у своїй проповіді, окрім всього іншого, спробував відвернути серця чорноморців від їх «гультяйства» січової доби [552, арк. 1-2].

Поступове згасання гайдамацтва розтяглося не тільки на всю останню чверть XVIII-го, але й до почтаку ХІХ ст. І російському, і турецькому урядам, у сферу впливу яких потрапили дві найбільші з постсічових запорозьких спільнот - чорноморська й задунайська, довелося докласти чималих зусиль до викорінення здобичництва в козацькому середовищі, переорієнтовуючи його виключно на військово-службові функції.

Отже, всебічний аналіз актуалізованих комплексів джерел дає змогу стверджувати, що гайдамакування запорозького козацтва на польсько- російсько-турецькому прикордонні впродовж досліджуваного періоду часу, значною мірою було зумовлене традиціями здобуття так званого «козацького хлібу», які склалися в попередні історичні епохи. Інституалізація гайдамацтва як окремого вектору військово-політичних виправ відбулося за часів перебування Війська Запорозького Низового під кримською протекцією, та має зв’язки з практиками татарсько-ногайського здобичництва. В більшості випадків гайдамакування-здобичництво було позбавлене національних, релігійних чи то класових (соціальних) мотивацій, являючи собою різновид соціального бандитизму. Фіксація державних кордонів Речі Посполитої, Османської та Російської імперій, введення карантинно-форпостної служби та паспортної системи на «трикордонні» поставили гайдамакування запорожців поза законом та сприяли його поступовому згасанню.

6.3.