Розділ 7 РОСІЙСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ПЕРЕГОВОРИ TA ЇХНЯ РОЛЬ У ДОЛІ УКРАЇНИ

Нам видається доречним завершити свій виклад подій в Україні, звернувшись до питання про російсько-польські переговори. Автор цих рядків вважає, що саме вони в кінцевому рахунку вирішили долю Гетьманщини.

Головна проблема історіографії цього питання полягає в тому, що воно якщо й розглядалося, то лише з погляду фахівців зовнішньої політики Росії чи Польщі. I ті, й ті були недостатньо глибоко обізнані з внутрішніми процесами, що відбувалися в Україні. Крім того, у другій половині 1660-х років українське питання дійсно перестало бути основним у російсько-польських переговорах. Але головним наслідком Андрусівського перемир’я все-таки став розкол України, і зрозуміти причини та значення цього договору можна тільки виходячи з перебігу історичних процесів в Україні й генезису російсько-українських і польсько-українських відносин 1650—1660-х років.

Навпаки, для україністів на перший план виходили події попередні й ті, що відбувалися після підписання договору, а стратегічні плани сусідніх держав, об’єктом зовнішньої політики і змови яких стала Україна, залишалися не висвітленими. Тим часом розкол України об’єктивно був уже підготовлений на початку 1660-х років.

Згадуючи передісторію питання, не можна не торкнутися того, які ж завдання ставили перед собою договірні сторони. Втративши під час російсько-польської війни білоруські землі і Смоленськ, Москва плекала надію на їх повернення. У принципі, саме ця мета стала визначальною, коли приймалося рішення про союз із Богданом Хмельницьким. Але, як ми бачили, насправді все виглядало зовсім інакше. Наступ російського війська у Білорусії зненацька наштовхнувся на опір українського гетьмана, що прагнув посилення власного впливу на цих територіях. 3 другого боку — українські гетьмани дедалі більше виходили з-під контролю Москви, провадили незалежну політику. Це протистояння і наростання внутрішніх проблем у кінцевому рахунку призвели до поділу Гетьманщини.

Ще в 1656 p. надзвичайно тяжке воєнне становище змушує поляків шукати нових шляхів до угоди з козаками і з Росією. Особливе місце тут займали переговори частини литовських магнатів з Москвою. Наступ росіян і шведів, неспроможність повернути Україну воєнним шляхом підводили їх до думки про російського царя. Ще 1/11 листопада 1655 p. Б. Рєпнін у реляції повідомляв, що “Огинского князя сын c... шляхтою поехали к государю, а сам де старый Огинский князь из Вильны пошел в Литву, хочет привести c собою на государево имя литовских ратных многих людей. Многие де шляхта и литовские люди хотят быть под государевою высокою рукою, а к шведскому идти не хотят...”¹·

31 грудня 1655 p. В. Бутурлін передавав у своїй реляції слова Виговського: “Воєвода чернігівський Тишкевич писав гетьману й мені, що князь Богуслав Радзивіл хотів би бути у підданстві царя. Багато й інших сенаторів хочуть бути підданими царськими, а під шведським королем бути не хочуть”²· 16/26 січня 1656 p. віленський воєвода M. Шеховськой у реляції сповіщав: “Лицкого, Гродненского и Волкомирского... поветов шляхта бьют челом тебе, великому государю, чтоб послать к ним в те поветы твоих государевых ратных людей”, — тому що вони не хочуть повертатися під владу Польщі³. У 1655 p. з Москвою також ведуть переговори литовські гетьмани

В. K. Гонсевський і П. Сапега⁴. 18 листопада 1655 p. П. Сапега сповіщав козакам, що досягнуто домовленості з Ф. M. Ртищевим про тимчасове перемир’я³.

Ha початку 1656 p. ситуація змінюється — і для Литви й Польщі і для Швеції.

3 1656 p. замість російсько-литовських контактів починаються офіційні переговори поляків з Росією, а паралельно — з козаками⁶.

Мету зовнішньої політики Речі Посполитої дуже відверто було висловлено в інструкції польським коміса- рам-посланцям до Хмельницького від 26 січня 1656 p. B ній ставилося завдання “вести переговори із самими козаками, а не з Москвою, позаяк мета трактатів — відірвати козаків від Москви” й посварити їх з нею, щоб міцніше пов’язати їх з татарами⁷.

Треба відзначити, що впродовж усього цього періоду Хмельницький не тільки не радився з Москвою, а й навіть не повідомляв їй про свої зносини. Зате, коли український гетьман уперше довідався про переговори, що плануються у Вільні, він розлютився. Польські дипломати планували створити могутню коаліцію: Річ Посполита — Росія — Крим. У випадку поразки Швеції у війні Гетьманщина могла залишитися на третіх ролях — з її думкою та інтересами ніхто б не став рахуватися.

У листі цареві від 12/22 червня Хмельницький завіряв, що він у принципі не проти переговорів. При цьому він перелічував нещастя й кривди України і православних за дев’ять років і заявляв, що “всего причиною немилосердные й прегордые ляхи”⁸. Торкаючись установлення можливих кордонів між Росією і Річчю Посполитою, гетьман пропонував: “пусть... ныне будет, чтоб рубеж княжества Российского по Вислу реку был, аж до венгерские границы’*.

Ще 5 серпня гетьман повідомляв боярину Б. Морозову, що, згідно з царським указом, відрядив своїх послів до Вільна¹⁰.

He менш цікавий i наказ Хмельницького своему послу Гапоненку: 1) православній церкві мають бути повернуті її володіння; 2) православні вільно відправляють свої обряди; 3) священики не дають податків і підвід, підкоряються тільки єпископському суду; 4) православна шляхта має право урядувати, а православні міщани — отримувати місця в магістраті; 5) король і панове рада повинні присягнути, що вони на Військо Запорозьке війною не підуть і ніяким чином війську шкоди не завдаватимуть; 6) “...а якби Ян Казимир не захотів помиритися так, як хоче й. ц. в., тоді просити й. ц. в. дати нам негайно знати, а ми зі своїм військом готові”¹⁴.

Російські дипломати, однак, не допустили козацьких послів на переговори. Це було викликано як звичайною чванливістю російського боярства, так і небажанням визнавати за Україною право на певну незалежність у питаннях зовнішньої політики. Щоправда, за царським указом, російські посли мали врахувати на переговорах прислані Хмельницьким статті¹⁵. Але це не змінювало ситуації. 10 жовтня Бростовський, член польського посольства під Вільно, писав: “Козакам дуже не сподобалося, що московити наказали їм вийти з кімнати”¹⁶. I далі, 19 жовтня: “Козаки страшенно розсердилися на московитів за те, що ті не хотіли їх прийняти й виявляли до нас більшу повагу”¹⁷.

У жовтні київський наказний полковник В. Дворецький по секрету повідомляв А. Бутурліну: “...Которі їх черкаси послані на комісію, й до них аж до сих пір не бували, а думають, що вони затримані... вважають, що ти, пане, на них гніваєшся й... наказав їх, як раніше, польському королю віддати... і боячись того”, вирядили посланців до Трансипьванії, Молдавії та Криму¹⁹. 18 жовтня угорський посол до козаків передавав у своєму повідомленні слова Виговського: “Ходять чутки, говорять, вони (росіяни. — T. Я.) помирилися з поляками. Але (козаки. — T. Я.) мають там (у Вільні. — T. Я.) своїх послів і чекають від них звісток, чи був договір і чи розірваний їхній союз” із Москвою²⁰. 10 листопада О. Виговський (батько писаря) сказав Бутурліну: “Гетьман і писар бояться твого панського гніву й мають сумнів, аби, як раніше, не заволоділи ними ляхи”²¹. 9/19 листопада Хмельницький пише А. Бутурліну, що чекає повернення своїх посланців з-під Вільна²². У тому ж місяці старець Печер- ського монастиря повідомив про зносини Хмельницького зі Швецією, Трансильванією, Кримом і додав: усе це від того, що “думають... вони будуть видані, як і раніше, польському королю”²³.

Тільки в грудні О. Лопухіну було наказано запевнити українців, що їх не збираються віддавати Польщі²⁴.

О. Виговський рік по тому так зображував ситуацію: козацьких послів на переговори не пустили, а ляхи сказали, що Україна переходить до Польщі. Тут Ракоці попросив допомоги, Хмельницький зрадів і уклав з ним союз²⁵. Сам Богдан теж говорив: “А что есмя прибрали к себе в товарство Шведа и Ракоцу... то учинено страха ради...”²⁶ 23 березня 1657 p. Хмельницький писав царю: “Уразумели есмя подлинно что то суть лживые и ccop- ные статьи... и то все чинитцва со стороны польские на ссору”²⁷.

Як ми побачимо нижче, підозри козаків мали під собою ґрунт, хоча поляки і прикрасили свої досягнення.

Що ж насправді відбувалося на переговорах у Вільні? Безсумнівно, одним з найважливіших питань на цих переговорах було територіальне. B інструкції короля польським комісарам від 7 липня 1656 p. передбачалося обіцяти козакам амністію і поновлення Зборівського договору. Правда, поляки не виключали можливості, що козаки захочуть залишитися під протекторатом царя чи що той не відпускатиме їх, — у цьому випадку комісарам слід було очікувати нових вказівок³⁰. До нас дійшов і такий проект польських комісарів стосовно України: вона залишається в Речі Посполитій як “провінція, що століттями належала їй”. Король і Річ Посполита “усі минулі гріхи їм (козакам. — T. Я.) і нащадкам їх навіки прощають, не думаючи про помсту, і, прийнявши під свою ласку, при правах, привілеях і вольностях залишають їх...”. При цьому цар мав стати гарантом того, щоб “ці постанови жодною зі сторін не порушувалися”. Претензії поляків були величезними: “...Щоб мешканцям Корони Польської і Великого Князівства Литовського вільно було повернутися у володіння і домівки свої, щоб вони між козаками у різних воєводствах могли безпечно жити, а запорозькі козаки за лінію, описану в Білоцерківському пакті, не виходили й у державах царя, й. ц. в., і В. К. Л. ніякої шкоди, аґресій і утисків не чинили, але були готові для військових послуг як королю й. м., так і цареві й. м. проти всякого ворога, де буде потреба”³¹. Таким чином, крім припинення війни, поляки хотіли на переговорах у Вільні повернути собі Україну, а роль козаків вони зводили до мінімуму: це мало бути готове до послуг військо, розміщене лише на території Київщини.

Перед російськими послами стояли зовсім інші завдання. Україна, Білорусія і частина Литви були вже під владою царя. Російські посли заявляли, що “були Київ та інші міста з повітами споконвіку під владою великих государів російських”³². Єдине, що підштовхнуло Москву до переговорів, — це початок війни зі Швецією, що робила Річ Посполиту її природною союзницею, а також труднощі вести війну на два фронти. Саме тому 20 липня 1656 p. цісарським послам, які пропонували свої посередницькі послуги, було Оголошено, що “великий rocy- дарь... для цесарского величества братцкие дружбы и лю- бви и желанья, c полским королем на мир изволил...”³³.

Розуміючи, що без певних вагомих причин цар не поступиться козаками, поляки прагнули переконати росіян у невірності України. B перші ж дні комісії Бростовсь- кий — член польського посольства — записав у своєму щоденнику: “Почали ми з читання листа, що написав до нас й. м. король, в якому говорилося про успіхи Хмеля і шведів з Ракоці та про 0‘хні. — T. Я.) конференції”. Росіяни “застереження... стосовно козаків прийняли із вдячністю, додавши, однак, що вони цьому не вірять, вважаючи їх за вірних й. в. царя”³⁴.

18 серпня Ян Казимир пише своїм комісарам про новини, щоб вони довели їх до відома росіян. От які були ці новини: Хмельницький, “передбачаючи близький договір наш з царем й. м., схиляється до нового протекторату (з Ракоці. — T. Я.), утворити новий союз, можливо, не тільки проти нашої держави, а й... проти царя й. м. Маємо також вірну звістку від тих, хто це на власні очі бачив, що козацькі посли тепер у таборі шведського короля. Ніяк не можемо допустити, що це робилося з відома й. ц. в., і оскільки козаки продовжують свої зносини з ними, ми вважаємо за необхідне повідомити про це вас”³⁵· 9 вересня польські комісари показали боярам лист цісарського резидента в Польщі. У ньому, зокрема, говорилося: Хмельницький, побачивши, що сила поляків зростає, а шведів усюди б’ють, теж пише до короля, обіцяючи йому служити проти всіх його ворогів. Що це за людина: то Москві, то шведам, то полякам хоче служити, і так своїм злодійством уміє повернутися, як вітряк на кожен вітер. Це й не дивно — адже ще замолоду він навчився таких штук у єзуїтів³⁶.

Офіційно позиція росіян на переговорах залишалася незмінною. Бростовський у своєму щоденнику 1 вересня записав: “...Коли ми рішуче запропонували повернути нам Україну, то вони (росіяни. — T. Я.) навідріз відмовили: про Україну, мовляв, нема чого й згадувати, тому що українські козаки добровільно піддалися; а щойно б ми позбавили їх нашого заступництва, то вони віддалися б бусурманам, а у вас не залишилися б”³⁷. Росіяни не проминали нагоди вказати полякам на їхнє власне лукавство. Так, 6 вересня вони “з докором сказали: ви тут ведете з нами переговори, а там посилаєте до черкас”³⁸, тобто до українських козаків. Позиція Москви була така: “Польща має віддати Малоросію, Волинь і Подолію по Буг і не повинна торкатися України. Хмельницькому, писарю і полковникам... не мститися й війни з ними не вести”³⁹. Польські комісари доносили Яну Казимиру 25 жовтня під Вільно, що найбільші труднощі на переговорах викликали три питання: релігія, земля, а “по-третє, Україна і козаки, яких вони (росіяни. — T. Я.) самі бояться, щоб вони, зрозумівши, що цар думає приєднати їх до Речі Посполитої, не стали б шукати собі іншого пана”⁴⁰. Правда, один раз (6 жовтня) у бояр промайнула така думка: “Цар не може поступитися козаками, тому що це такий народ, який ні з вами, ні з нами не може в мирі жити і заздалегідь шукає собі нового покровителя, або шведа, або Ракоці, з’єднавшися з кимось із них, вони можуть бути небезпечні і нам, і вам, їх треба уникати, як скаженої собаки’⁴¹· Москва також висловлювала побоювання, що, коли цар не залишить козаків під своїм заступництвом, то вони “от гонения поневоле поддадут- ца к турскому или крымскому” султанам^.

Зіткнувшись із жорсткою позицією воєвод у питанні про повернення України, польські комісари пішли іншим шляхом — добиваючись для себе найвигідніших кордонів. 3 не зовсім зрозумілих причин московська позиція B цьому питанні виявилася дуже гнучкою. Чи то бажання обмежити владу українського гетьмана відіграло свою роль, чи то прагнення одержати польську корону штовхало їх на компроміс, або ж одне і друге разом узяте. A можливо, російські воєводи виявилися не занадто компетентними в умовах давніх козацьких договорів. У всякому разі, 7 вересня росіяни попросили поляків “показати їм лінію козацьку, яку ми призначимо, що ми й зробили...”⁴³. Як стало ясно згодом, цією призначеною поляками і прийнятою росіянами лінією виявилася білоцерківська. B офіційних статтях “між царем і королем”, відданих у листопаді 1656 p. в Чигирині Оврамом Лопухіним, говорилося: “Обывателем Коруны полской и Великого княжества Литовского волно и до маетностей своих и в домех, меж козаками по розных местех будучи, безопасно приезжать и жить мочно было. A козаки запорожские не только за межи, в статьях белоцерковских написанных, не убегали, и в панствах короля его милости Коруны полской и Великого княжества Литовского шкоды никакой... не делали, но на службу воинскую, как царя его милости, так и короля его милости и Речи Посполи- той, против всякого неприятеля... готовы были”⁴⁴. Це посилання на Білоцерківський договір з його кордонами аж ніяк не помилка. Таке саме формулювання, з невеликими різночитаннями, є й у польському списку Віленсько- го пакту⁴⁵ (вище ми процитували його текст).

Ta легкість, якщо не сказати легковажність, з якою російські посли погодилися урізати територію Гетьманщини до кордонів, визначених Білоцерківським договором (хоча навіть поляки спочатку сподівалися лише на кордони за Зборівською угодою!), не може не дивувати. По суті, це було прямим порушенням Переяславського договору 1654 p., що прийняв за основу кордони, затверджені під Зборовом. Крім того, без усякої з їхнього боку на те згоди, козаки виявились у становищі подвійного протекторату — що знов-таки ніяк не відповідало Березневим статтям. Навіть коли взяти до уваги, що цей пункг Віденського договору ніколи не було втілено B життя, козаки мали всі підстави вважати себе зрадженими. He менш поступливими виявилися росіяни і в релігійному питанні, навіть щодо унії: “...Будет и на том... уступать не похотят, и O том отложить до иных съездов”⁴⁶.

Пояснити цю позицію Москви можна таким чином. Як уже згадувалося вище, під час переговорів у Вільні росіяни запропонували полякам обрати царя чи його спадкоємця польським королем (зрозуміло, після Яна Казимира). Очевидно, вони пригадали те, як Владислав IV претендував на російський престол. Розрахунок росіян був простий — таким шляхом вони думали одержати всю Річ Посполиту й вирішити спірні питання про Україну. Бояри давали полякам недвозначні обіцянки, зокрема стосовно Смоленська й Сіверщини: “Коли почнете вибори, можете бути спокійними’⁴⁷. Гетьманщина з її територією й інтересами так просто була принесена в жертву мрії про польську корону! У доповіді цареві про підсумки переговорів у Немежі щодо скасування унії говорилося: “...Польские комисары в том отказали...”⁴* Таким чином, головну умову козаків на переговорах з поляками не задовольнили. Щодо скарг на утиски православних з боку католиків і уніатів відповіддю була порожня декларація про “вольности им всем равные” и пропозиція звертатися до судів Речі Посполитої в кожному конкретному випадку⁴⁹.

Вгея обрання царя на польський престол належала російському дипломатові M. Одоєвському і підтримувалася багатьма впливовими боярами. А. Ордін-Нащокін вважав її нереальною. Зі свого боку, Ордін-Нащокін виступав за союз Росії та Польщі як двох суверенних держав. I для тієї, і для іншої групи Україна була питанням другорядним, а Ордін-Нащокін, як ми побачимо далі, взагалі дотримувався думки про необхідність відступитися від України.

Серед польських магнатів ставлення до ідеї обрання російського царя королем Польщі було різне. Зрозуміло, католицькі єпископи були категорично проти обрання королем православного царя. Але поки що вони мовчали — їхня думка на повну силу пролунає пізніше.

Ha початку листопада 1656 p. було підписано Віленсь- ке перемир’я між Росією та Річчю Посполитою⁵⁰. Ним передбачалося припинення воєнних дій і продовження переговорів про обрання царя польським королем. 13 листопада польські комісари повідомляли Янові Казимиру: “До козаків, щоб за лінію України не переходили та якомога спокійнішими залишались, універсали й особисті листи вони (росіяни. — T. Я.) послали”⁵¹.

Хмельницький до звістки про наслідки Віденської угоди поставився різко негативно. 9/19 грудня він пише цареві: “Мы, яко верные вашего царского величества слуги, о неправдах и хитростях ляцких ведомо чиним, что они того договору... николи не додержат”. Він радив ца- реві не вірити обіцянкам поляків і замість переговорів віддати цю справу козакам — адже він, гетьман, може вирушити до Польщі разом з 300 тисячами війська і без усяких договорів посадити царя на польський престол⁵².

Однак після підписання Віденського перемир’я, припинення воєнних дій на російському фронті і з наближенням сейму, на якому треба буде затвердити короля спадкоємцем польського престолу, настрій шляхти в Польщі починає мінятися. Як справедливо писав 3. Вуйцик, централізована Московська держава і деспотична влада царя лякали прихильників “золотої вольності шляхетської”⁵³. 8 січня 1657 p. Я. Лещинський, архієпископ гнізненський, писав Є. Любомирському, коронному маршалку: “...Важко, щоб один пан міг панувати над двома народами — одним вільним, а другим невільником”⁵⁴. Обрання православного царя на польський престол особливо не влаштовувало католицьких архієпископів і Ватикан. Результатом Їхньої діяльності став протест єпископів на сеймі 1658 p.⁵⁵. Кандидатура царя не влаштовувала і Яна Кази- мира, а особливо — Марію Людовіку, його енергійну дружину, що мріяла передати престол французькому претендентові. У даному випадку не можна не визнати правоту Ордіна-Нащокіна, який вважав, що всі розмови про обрання царя — лише хитрість поляків, котрі сподівалися таким чином якомога довше зволікати з рішенням.

У польському уряді тим часом визріває план зриву Bi- ленського перемир’я. Однак, пориваючи з Москвою, поляки, з одного боку, не хотіли втрачати Україну, а з другого — не здатні були воювати на два фронти. Тому магнати докладають зусиль для укладення сепаратної угоди з козаками.

Втім, це було не так просто. Б. Хмельницький не відштовхував поляків, але й не укладав якихось конкретних угод. Його позиція щодо Речі Посполитої перебувала у прямій залежності від ситуації на польсько-шведському фронті, а також від перебігу війні Польщі з Трансильван- ським князівством, яка почалася в січні 1657 p.; участь у цій війні взяла й Україна. Події, що супроводили похід на допомогу Ракоці, ясна річ, не сприяли поліпшенню й без того непростих російсько-українських відносин.

B такій обстановці, після провалу походу, відновлюються козацько-польські переговори. 9/19 липня Хмельницький відправляє лист до Беньовського, в якому висловлює надію, що “ліпше, довіряючи давній нашій приязні, з Божою поміччю безпечно вирушити в дорогу, 3 певністю в тому, що ніякої перешкоди чи затримки від нас не зазнаєш, але після задовільного обговорення потрібних справ цілий і здоровий повернешся до порогів своєї домівки”⁵⁶.

Смерть Богдана Хмельницького відкрила для поляків нові можливості. Погіршення російсько-українських відносин, внутрішня громадянська війна змусили Виговсь- кого згодитись з умовами Гадяцького договору, який одночасно став ліквідацією Віленських угод. У момент обговорення статей Гадяцького договору католицьке духівництво рішуче виступило проти ідеї обрання православного царя польським королем. Угода з Україною робила мир із Москвою не таким уже й привабливим. Починаючи з травня 1658 p. M. Одоєвський знову вів переговори у Вільні, сподіваючись зберегти перемир’я і наполягти на обранні царя на польський престол, обіцяючи поступитися землями, зокрема Ліфляндією, вимагаючи призначити місце коронування, скасувати унію. Але, довідавшись про підписання договору з Виговським, польські комісари зажадали повернення всіх литовських земель, зайнятих російським військом⁵⁷. З’їзд закінчився 19 жовтня нічим. Через три дні почався бій, і Гонсевський потрапив у полон⁵⁸. Ha цьому віленський етап переговорів завершився.

Спроба примирення з Польщею не була підтримана в Україні, Іван Виговський утратив булаву, й з обранням Юрія Хмельницького Річ Посполита знову втратила надії на повернення України.

Ці події створювали сприятливий ґрунт для поновлення російсько-польських переговорів, які й почалися 1660 p. B січні була визначена делеґація на “з’їзд” у складі бояр Микити Івановича Одоєвського, Петра Васильовича Ше- реметєва, Федора Федоровича Волконського і думного дяка Алмаза Іванова⁵⁹.

Державницьке угруповання старшини, як ми бачили вище, вело в цей час боротьбу за зміну положень нової Переяславської угоди і вирішило скористатися тим єдиним пунктом з їхніх прохань, який все-таки затвердив цар: правом козацьким послам брати участь у російсько-польських переговорах. Уже 1 березня Юрій Хмельницький пише цареві, дякуючи за “багату... царську ласку”, яку той зробив його послам Одинцю й Дорошенку. Далі гетьман писав про те, що цар дав вказівку своїм послам Ф. Протасьєву й А. Прокоф’єву їхати до Борисова на переговори з поляками і також “наказав, абисьмо своїх військових посланців там же, у Борисів, на ту ж з ляхами комісію послали. Ha який ми наказ вашої царської величності охоче схиляючися, з-межи себе вибравши: Василія Ничипоровича (Золотаренка. — T. Я.), полковника ніжинського, Федора Коробку, товариша військового, й Костянтина Матюту, людей розумних, послів від себе й усього народу, давши їм інформацію про рубежі подільських, волинських та інших земель, що здавна належать Малоросії, й про всі діла добрі, послали до Борисова”⁶⁰. Але сталося щось незрозуміле: в Україну прибувають воєводи I. Желябузький та А. Титов з наказом цим послам їхати до царя “у Москву... для усної інформації’^¹. Послам довелось повернутися прямо з дороги на Борисів, і Юрій Хмельницький настійливо просить царя, щоб їх скоріше відпустили з Москви, як вони відпустили без затримки Желябузького⁶².

Очевидно, цю ситуацію можна пояснити тим, що, як занотував поляк Мацкевич, комісія затягувалася через смерть російського посла, а Москва не призначила нового. Крім того, “з’явилися й інші труднощі: козак Хмель- ниченко... хотів, щоб неодмінно і його комісари засідали на переговорах. Ha що наші комісари нізащо погодитися не хотіли, говорячи, що це холоп короля, пана нашого, і ми не бажаємо разом з нашими холопами засідати. Через це вони послали до царя, а наші до короля, його милості”⁶³.

23 березня посли Ю. Хмельницького для переговорів з Польщею приїхали до Москви, і в Золотій палаті цар “жаловал к своей государевой руке на приезде нежинского полковника Василья Золотаренка с товарыщи...’*⁴. 27 березня у тій же Золотій палаті “у стола ж пожаловал государь велел быть Войска Запорожского посланцом, которым быть на посолстве с боярином с князь Никитою Ивановичем Одоевским с товарищи, нежинскому полковнику Василью Золотаренку и черкасом, которые с ним приехали’*⁵. Відпускають їх з Москви 4 квітня⁶⁶.

Які інструкції мали козацькі посли і як їхня позиція узгоджувалася з позицією росіян? Ми згадували вище, що в документах зберігся фрагмент інструкції, даної послам гетьманом і старшиною для переговорів з поляками, яка являє собою унікально цікавий документ. Козаки вимагали скасування унії, згідно з “першим Гадяцьким договором”, підпорядкування Білоруської православної церкви київському митрополиту, а останнього — константинопольському патріархові, утвердження “руського язика” рівноправним у Речі Посполитій⁶⁷.

Крім цих статей, що торкалися статусу Гетьманщини, послів турбувало й питання кордонів. У травні 1660 p. Юрій Хмельницький під приводом подяки за те, що його посли були допущені на переговори, писав цареві: “...Вел- це дякуєм, жа ваше царское величество изволил послов нашых: Василіа Никифорова Золотаренка, полковника нежинского, Федора Коробку и Константіа Матюту з своими... великими и полномощними послами... Одоевским с товарищы, на комиссию полскую, позволившы им вол- ное мовене там о границы вашего царского величества Украинной отпуститы...”⁶⁸

Далі він говорив про приїзд в Україну дворянина Івана Желябузького: “...Где и о граници Украинной поне- важ зменна была, теды и вашему царскому величеству слушне ведлуг Зборовских статый учиненой ознаймьгги умыслили, которую небожчик славной памяти пан родич мой и все войско вашего царского величества Запороз- кое с королем полским и его сенаторами постановили’*⁹. Тобто, побоюючись зміни кордонів, Юрій Хмельницький і старшина визнали за необхідне докладно описати лінію кордону за Зборівською угодою: “А починается тая Збо- ровская граница окресленая от реки Горыни и от места Острога; теды Острог, Заславль, Гуща гранычит от Волыни; Межибож, Винница, Бар, Зенков — граничит от Подоля; Студеница, Могилев, Янполь, Рашков — граничит от Волоской земли. A седят менованые городы над Случью, Гореню реками и Бугом. Горень упадает в Припять, а Припять впадает у Днепр и не займают Каменца Подолского, а не Волыня, а не Подоля”⁷⁰.

Тут необхідно зазначити, що перед приїздом послів від Війська Запорозького до Москви на російсько-польські переговори Василеві Золотаренку були дані статті про кордони. У них говорилося, що хоча Богдан Хмельницький у 1654 p. писав, щоб “рубеж княжества Росийс- кого по Вислу реку был аж до венгерской границы”, але в самого Богдана “договор был c полским королем под Зборовым, и границу положили от Днепра мимо Бар на Винницу, от Винницы поверх Паволочи, от Паволочи к Полосью, к Словечню, от Словечня к Днепру, от Днепра до городов царского величества на Чернигов, наНежин”⁷¹. A на Віленських переговорах 1656—1657 pp. було сказано, що “за великим государем Малая Русь и Волынь и Подоль, и польскому королю в ту Малую Русь и в Волынь и в Подолье, где великого государя Войска Запорожского люди, в городы и в уезды не вступатца вечными времяны. A быти той Малой Росии и Волыни и Подолю царского величества к Московскому государству по реку Буг вовеки”⁷².

Однак не питання кордонів стає каменем спотикання на переговорах. Вище ми вже бачили, що факт появи козацьких послів став прикрою несподіванкою для поляків. Чому росіяни пішли на це, хоча й усіляко намагалися обмежити повноваження гетьмана, особливо в зовнішніх зносинах? Ймовірно, все-таки ще свіжими були спогади про непорозуміння, що виникли через недопущення козаків на віленські переговори. Крім того, саме допуск послів на переговори став тим єдиним пунктом з чолобитної старшини, який цар погодився виконати, — очевидно, розглядаючи його як найменше зло. I відносини з Чигирином не були настільки безхмарними, щоб відразу ж скасовувати й це рішення.

Принаймні ще 22 березня польські комісари писали з Мінська про прохання козаків до царя мати вільний голос на комісії — і заявляли: “Це прийняти ні в якому разі не можемо, оскільки вони на сеймі нам у підданстві присягали, і це вже на публіку вийшло й усьому світу відомо”⁷³. Мабуть, тоді ж комісари оголосили цю позицію царським послам: оскільки козаки присягали їм на сеймі, а сам Юрій Хмельницький — навіть двічі, то козаки є польськими підданими і не можуть, брати участі в переговорах⁷⁴. У відповідь росіяни заявили, що Військо Запорозьке “забило челом в винах своих”, обрало Юрія Хмельницького і разом з ним присягнуло на вірність цареві на Переяславській раді⁷⁵. A щодо того, що Юрій “...после сейма через послов своих королевскому вели- честву присягал, и это дело несхожее, видно, что написано это по наговору вора и изменника и клятвопреступника Ивашка Выговского”⁷⁶.

Кожна сторона стояла на своєму і кожна по-своєму мала слушність. Поляки знали, що козацькі посли дійсно присягали на сеймі — у 1659 p., під час утвердження Гадяцького договору. Комісари так і писали королю, просячи дати вказівки, що ж робити в цій тупиковій ситуації⁷⁷. Царським послам вони писали про це двічі, додаючи, що після обрання Юрія Хмельницького присяга була знову підтверджена козаками, а тому — “поки указу від короля не буде, вони нічого робити не можуть”⁷⁸. Росіяни ж, у свою чергу, посилалися на більш пізню присягу Юрія в Переяславі і не вірили, що той писав на сейм. Між іншим, вони наводили й такий арґумент: “...Наперед сего на первой комиссии при великих и полномочных послах царского величества подцаных Войска Запорожского посланы были, и в то время королевского величества от великих и полномочных комиссаров выговоров никаких не было”⁷⁹.

Ha словах польські комісари засвідчували активне бажання домовитися. Так, коли поляки разом з російськими послами оглядали місця для з’їзду, вони твердили, що прибули “...для самого доброго дела, хотя де не вечной мир учинить, ино бы перемирье учинить на урочные годы, а без дела б не розъехаться”®⁰. При цьому, як звичайно, вони не проминули нагоди кинути тінь на козаків: “...K королю де от Хмельницкого присланы были черкаские послы, и те де послы были задержаны, а ныне, одаря их золотом и серебром, король отпустил, для того чтоб их наговором Войско Запорожское обратить к королю в подданство по-прежнему; и от тех де послов к королю приехали посланцы [с т]ем, что Уманской полк и иные, которые полки по сю сторону Днепра... хотят быть у короля в подданстве по-прежнему; а тому де они, посланцы, дивятся, что послом черкасским быть с государевы стороны... ”®¹

Насправді зовнішнє становище Речі Посполитої зовсім не сприяло швидкому підписанню перемир’я. Позиція поляків стосовно російсько-польських переговорів була чітко висловлена в листі C. Потоцького до комісарів: “Я з подивом дивлюся на допоміжні турецькі війська: коли ми підпишемо мир з Москвою, тоді обидві фурії, і турецька, й татарська, неодмінно кинуться на нас. Бо ж господарі волоський і молдавський вселили в татар велику недовіру до нас, навіявши їм, що ми змовилися з Москвою проти них. Я бажав би цього миру; але якщо за ним має вибухнути турецька війна, тоді необхідна тривала нарада”®². Цікавою є й така інформація, отримана I. Xo- ванським від комісара Ю. Глібовича: “...Писал де король польский к комисаром, что помирился c шведом, а швецкой король пошел против цесаря крестьянского, a c швецким пошел французский король... а польской де ко- роль в Гданске, а Любомирского с корунным войском послал на Украйну против великого государя ратных людей и против черкас Выговскому на помощь, с Любо- мирским же велел сходиться Потоцкому, и писарю корун- ному Сопеге, и Чернецкому, и Полубенскому... A надежен де польской король на крымского хана...”⁸³

3 того самого джерела ми знаємо про суперечності, які виникли на переговорах між коронними і литовськими комісарами. Король написав їм, що коли росіяни “поступятся по Ивоту реку, и то б учинить вечной мир; а будет c великою нуждою — по Березину, и TO б учинить перемирие на IS лет; а по Немон поступаться не велел, а что за Немон, того на комиссии и говорить не велел: отнюдь поступка не будет”⁸⁴. Ha це литовці “побранились с корунными комиссары”, заявляючи, що вони “отпущены от короля c сейму, а что им на комиссии учинить, и то приговорили все паны рады; а ныне пишет король один, и они того указу не будут слушать”⁸⁵. Литовці загрожували, що, коли переговори зірвуться, вони проситимуть царя бути під його “высокою самодержавною рукою... потому что Великое княжество Литовское в разоренье большом от великого государя ратных людей; а только де ныне доброго на комиссии не учинить, и им будет впредь и в конечном разоренье”⁸⁶. A тому “...на том меж себя комиссары Великого княжества Литовского... присягали, что, не учиня доброго, с комиссии не ехать”⁸⁷.

У свою чергу, посланець литовського магната Б. Pa- дзивіла повідомив I. Хованському, що мета переговорів — будь-яким обманом “городы свои отобрать, которые завоевал великий государь, ни которые де государства им так не грубны, как государство Московское; всякими обманными статьями хотят промысл чинить, а перемирья не додержать, и на том и положено у всей По- сполитой Речи”⁸⁸.

У травні стало зрозуміло, що поляки всіляко зволікають з прийняттям рішень комісії, намагаючись виграти час. Це стає особливо зрозумілим, якщо врахувати, що 3 травня 1660 p. в Оливі було підписано польсько-шведський мирний договір. Ксьондз А. Завлецький, інформатор

I. Хованського, повідомив, що на банкеті у Глібовича комісари “стали де меж себя... говорить речь про комиссию”, щоб продовжити її до серпня, а Завиша запропонував — аж до кінця вересня⁸⁹. Глібович кричав, що на той час Велике князівство Литовське буде цілком розорене російським військом⁹⁰. Але з загальною ідеєю погоджувалися всі: “А для того де хотят комисею продолжить, чтоб войско их, собрався, пришли в Великое княжество Литовское против великого государя ратных людей...’⁴¹ У ті ж дні травня король писав до комісарів, “...велел комиссею продолжить, хотя и съедутся великого государя с великими послы, а чтоб переманивать до тех мест, как соберется посполитное рушенье’⁴².

У свою чергу, росіяни завзято наполягали на присутності на переговорах козацьких послів і навіть відіслали ні з чим дворян, посланих для присяги до Борисова⁹³. Нарешті, дипломатична казуїстика вперлася в небажання поляків внести до низки титулів царя слова “Біла Русь” у присязі послів, необхідній для формального початку переговорів, тому що в цьому вони вбачали формальну відмову Речі Посполитої від Війська Запорозького, України і Білорусії⁹⁴. У свою чергу, росіяни на прохання поляків не називати послів Війська Запорозького “підданими царської величності” оголосили, що “...вы требуете вещи неслыханные, которые никогда стать не могут’⁴⁵. Заяви поляків про схилення України під королівську руку і про присягу Ю. Хмельницького в Шубині росіяни, посилаючись на В. Золотаренка з товаришами, називали неправдою з подачі “злохитренного изменника Ивашка Выговского’⁴⁶.

Ha цьому тлі починається активне польсько-козацьке дипломатичне листування. 30 травня козацькі посли направляють польським комісарам послання, у якому декларують своє прагнення до “любого й давно бажаного миру”⁹⁷. Відразу після цього йшла така декларація: “Не бажати Військо Запорозьке визнавати підданими великого государя нашого, царської пресвітлої величності є не що інше, як противитися волі Божій, позаяк Військо За- порозьке через тяжкі й нестерпні кривди, які старовинній релігії християнській, вольностям козацьким і всьому малоросійському народові завдавалися кілька сот літ, відступило c Божою поміччю від Корони польської й до нашого пана та єдинородця руського, до православної сусідньої держави раз приєднавшися з усім народом... відірватися не мислить”⁹⁸. Козацькі посли стверджували, що Гадяцьку угоду було укладено без відома війська, а коли козаки про це довідалися — скинули гетьмана й обрали Юрія, що присягнув цареві, “...і тепер жодного в Україні нема полку, полковника чи товариша, який Польщі був би” вірний⁹⁹. A тому козаки вважали безглуздим подальші зволікання комісії через цей пункт (тобто введення Війська Запорозького до складу Речі Посполитої) і радили шукати якийсь інший вихід, ніж чекання нового рішення сейму, — бо від такого зволікання буде тільки зайве пролиття крові християнської¹⁰⁰. Насамкінець говорилося: “3 християнською покірливістю просимо ваші милості, панове, схилитися до миру, а нас довше без діла не затримувати”¹⁰¹.

У відповідному посланні польських комісарів теж декларувалася добра воля: “...Кому вже не любий святий мир після такого у сусідніх державах заворушення...”¹⁰² При цьому поляки запевняли, що на цей час ідеться тільки про “шляхетську присягу”, яка б Гарантувала безпеку послів на переговорах, і тому всі дебати про введення козацьких послів до складу комісії поки що не мали значення, — а коли вже мова йтиме про самий мир, тоді вони не будуть “того забороняти, щоб ви питання інтересів України трактували”¹⁰³. Далі пішла схоластика: “Може, цар, його милість, значністю своєю як монарха посприяє тому, щоб між нами й вами фундаментальне заспокоєння було, а під таким миром ми розуміємо, щоб Річ Посполита не забороняла, аби на послуги цареві, його милості, (козаки. — T. Я.) іноді йти могли, були не проти Речі Посполитої і не приятелями її”¹⁰⁴. 3 цього розпливчастого формулювання зовсім не ясно, яку ж форму поляки пропонували для примирення, але все-таки вона явно не могла задовольнити козацьку сторону, оскільки далі стає зрозуміло, що поляки не уявляли України поза складом Речі Посполитої.

Комісари визнавали, що Військо Запорозьке “через тяжкі кривди відступилося від Речі Посполитої”, але вважали, що “вже Пан Бог покарав тих, хто був причиною кривд”¹⁰⁵. До того ж вони категорично заперечували факт, що “через релігію в Україні ребелія почалася”, оскільки, на їхню думку, православ’я було надійно захищене постановами більш ніж тридцяти конституцій сеймів¹⁰⁶. Зрештою, робився висновок: “...Ми не бачимо, розглядаючи історичні події, щоб хтось міг бути таким, як належить, Війська Запорозького паном, окрім Пана, що стоїть над Річчю Посполитою”¹⁰⁷. I підтвердження цієї тенденції поляки вбачали в Гадяцькій угоді, що була “гарматами війська та радою старшини всієї проголошена, і яку на минулому сеймі посли від гетьмана і від війська присягою затвердили”. Потім присягу давав Юрій Хмельницький, прийнявши булаву від Виговського, потім її знову підтвердили його посли в Шубині, і нарешті, під час посольства Селецького до Суботова Юрій і Ковалевський знову висловили бажання вдосконалити Гадяцьку угоду, змінивши лише низку статей¹⁰®.

Ha закінчення комісари ще раз поклялися у своєму прагненні до миру і навіть виразили готовність почати переговори без шляхетської присяги, задовольняючись тільки царською охоронною грамотою¹⁰⁹.

Відповідь козацьких послів була дуже рішучою. Вони заявили, що як покійний Богдан Хмельницький, так і його син, і весь “малоруський народ” — “добре розсудили, що під високою державною його царської пресвітлої величності як єдиновірного монарха рукою залишатися повинні навічно”¹¹⁰. Тому козаки радили полякам не тільки не писати про можливе приєднання Війська Запорозького до Польщі, а й навіть не думати про це — “бо ж великі й повноважні посли тому й присяги шляхетської не хочуть давати, щоб не тільки мови, а й буквочки маленької ні в яких листах комісарських про віддалення Війська Запорозького від руки його царської пресвітлої величності не було”¹¹¹. При цьому декларувалася мета переговорів: “...Щоб фортець не брати, землі не плюндрувати, крові християнської не проливалося...”¹¹² Козаки заявляли, що не мають потреби у посередниках у своїх відносинах з царем, тому що вони вже одержали з Москви “підтвердження стародавніх вольностей та звичаїв, не треба ні доповнення, ні поправки у пунктах”¹¹³. He менш прикметна й така декларація: “Що ж до підлеглості Війська Запорозького панові, самі ваши милості погляньте, хто Руссю кілька сотень літ володів, коли не самодержець руський Володимир Святий, який всі — Велику, Малу, Білу, Чорну й Червону Pyci до віри християнської привів і над ними панував, а потім, по смерті його, чвари дванадцяти його синів, братів рідних, руські країни в руки різних панів пороздавали. Можете самі бачити, що... єдина віра і єдиний хрест нас до православного государя царя в’яже та його належним над нами паном робить”¹¹⁴. Ha закінчення козацькі посли знову стверджували, що Гадяцький договір було укладено лише “деякими лядськими головами”, на раді він нібито ніколи не читався, а Юрій Хмельницький по ньому ніколи не присягав¹¹³. I радили полякам не намагатися шукати з ними угоди (бо вони вже мають свого пана), а скоріше братися до миру, тому що “зволікання може бути шкідливе крові християнській”¹¹⁶.

Таким чином, переговори остаточно зайшли в глухий кут. 21 червня 1660 p. Ян Казимир пише цареві листа. У ньому знову дебатується питання участі в переговорах козацьких послів. Король дуже казуїстично викладав суть справи. Він нагадував, що “й на минулих комісіях були посли козацькі, але вони не вимагали собі ні місця, ні голосу між нашими... Якщо цар московський вважає козаків за своїх холопів... то це було б великим нашим безчестям, щоб ми вели переговори з його холопами, але пан за підданих вести переговори звик і повинен. Тому, якщо московські комісари за царським указом хочуть представляти інтереси козаків, треба, щоб вони самі... за них вели переговори. Якщо ж козаки бажають бути вільним народом, то треба, щоб вони нас і Річ Посполиту просили про це, аби ми їх на переговори допустили, чого вони не зробили, й ми їх за наших власних і Речі Посполитої, не царських, підданих вважаємо”¹¹⁷. Король також обіцяв передати російським послам листи, послані йому від Юрія Хмельницького і старшини, а від козацьких послів, “які нам і Речі Посполитій зберігають вер- ність”, видати відмовився, не бажаючи безневинних людей піддавати небезпеці¹¹⁸.

27 червня під селом Поланкою польсько-литовське військо завдало великої поразки А. Хованському, що поклало кінець переговорам. 2 липня Ян Казимир пише своїм комісарам, що отримав листа від царських послів, у якому ті наполягають на згадці при титулуванні царя “Білої Росії”, “...більше того, проти всякої справедливості, бажаючи тільки зволікання з підписанням святого миру, щоб козацькі депутати на переговорах з нами засідали і вільний голос мали, чого ми... (допустити не можемо. — T. Я.) оскільки козаки з гетьманом Хмельницьким присягнули нам на вірне підданство у Шубині, що ясно видно з листів самого Хмельницького, до нас написаних...”, а позаяк з підданими сідати за стіл переговорів — велике безчестя, TO “...ми свідчимо перед Господом Богом та всім миром, що ані ми, ані Річ Посполита не є причиною” дальшого пролиття крові. Тому король наказував, щоб комісари, “марно часу і грошей не витрачаючи, до нас повертались”¹¹⁹. Наприкінці листа говорилося, що інших наказів і листів не буде¹²⁰.

29 червня російським послам — M. Одоєвському, П. Шереметєву, Ф. Волконському й А. Іванову — дається указ іти з Борисова у Смоленськ, тобто перервати переговори¹²¹.

Оцінюючи позиції сторін, слід визнати, що росіяни, заперечуючи факт присяги Юрія Хмельницького полякам, опинилися у вельми дражливому становищі. Адже присяга ця, як ми бачили вище, справді мала місце. У даному випадку дуже цікаве послання королівського секретаря Є. Бобецького В. Лянцкоронському від 9 липня 1660 p. Він писав: “Комісарів... щодо безпеки яких ми вже мали сумніви, відізвано, й після перервання переговорів вони повертаються до нас”¹²². Далі він висловлював сподівання, що з наступом війська і “козаки прив’яжуться до нас, як обіцяють”, а вже тоді й Москва почне шукати миру¹²³.

Отже, у поляків дійсно були підстави вважати, що козаки захочуть перейти на їхній бік, і, як показали незабаром чуднівські події, їхня переконаність мала під собою ґрунт. Безперечно, слід визнати, що російські посли, наполягаючи на участі козаків у переговорах і заперечуючи будь-які можливості пропольських симпатій серед козаків, таким чином поставили себе у смішне становище. Нарешті, треба відзначити, що з’їзди в Борисові стали останнім етапом російсько-польських переговорів, коли присутні були й козацькі посли. Надалі про їхню присутність уже не йшлося, а суперечки про Україну перестали бути наріжним каменем угоди.

Воєнні успіхи Польщі під Чудновом і в Литві стали серйозним ударом по продовженню російсько-польських мирних переговорів. Хід їх загальмувався майже на два роки. У грудні 1660 p. на з’їзді під Могилевом В. Неча- єв робив безрезультатні спроби домогтися договору про розведення військ і термін перемир’я¹²⁴.

1661 p. до Варшави був відряджений 3. Леонтьєв із пропозицією про мирні переговори та перемир’я на три роки. Посли затрималися і прибули до польської столиці тільки у квітні, а були відпущені 25 липня з рішенням укласти перемир’я в жовтні¹²⁵.

Червневий сейм призначив комісарами понад тридцять осіб, зокрема M. Пражмовського, C. Потоцького, Я. Ca- пегу, C. Чарнецького, C. Беньовського та інших, не менш значущих і знайомих нам осіб¹²⁶. B інструкції від короля на сейм говорилося: “Якщо б козаки захотіли прислати послів до комісії чи засідати в ній, панове посли, як і на минулій комісії під Мінськом, не повинні цього дозволити”¹²⁷. Там же на сеймі було складено інструкцію комісарам, де, зокрема, говорилося: “Щодо повернення України: зажадати окремої відмови від брехливих клятв козаків як за старого, так і за молодого Хмельницького, також і іншою старшиною даних, особливо козаками задніпровськими, попереджаючи, щоб у майбутньому ніякої протекції цар й. м. і держава Московська не давали і ніякого походу в Україну собі не дозволяли”¹²*. Цар також мав відмовитися від титулу царя Малої і Білої Росії¹²⁹. Умови, певна річ, неприйнятні для Москви.

У цей же період активних зусиль як посередники російсько-польських переговорів докладали посланці цісаря Священної римської імперії. Зокрема, до Москви відрядили барона А. Маєрберґа¹³⁰. Ha початку червня 1661 p. він виклав позицію цісарського двору і пропозиції щодо посередництва в умовах можливої польсько-шведсько- французької змови¹³¹. Посередництво було прийняте і місцем з’їзду призначено Полоцьк на Двині¹³². Але у вересні виникли різні ускладнення з посередництвом — було арештовано посла імператора у Варшаві барона де Лізо- ля і затримано дяка Є. Прокоф’єва¹³³. Цісарські посли пояснювали це тим, що польська королева на сеймі запропонувала у спадкоємці польського престолу французького принца Конде, з чим був не згодний цісар¹³⁴. У грудні 1661 p. Ян Казимир офіційно відмовився від цісарського посередництва¹³⁵.

З’їзд не відбувся, і росіяни послалися на неможливість висилати послів в осінню негоду¹³⁶. Було призначено нову дату — 17 січня 1662 p.¹³⁷, але і в цей день з’їзд не розпочався. У лютому російські посли нарешті виїхали на комісію в район Смоленська на запрошення Є. Bep- бовського, а в березні 1662 p. посередництво цісаря було нарешті прийняте королем, і цісарські посланці теж прибули на переговори¹³⁸.

Слід зазначити, що татари й далі були категоричними противниками російсько-польського миру. Зокрема, на прийомі у Москві кримський посол усіляко підкреслював “вічну дружбу й любов” між ханом і королем. Татари хотіли від царя ось чого: “...3 Киева, и з Переяславля, и з Нежина, и з иных городов ратных людей вы- весть, и черкаские городы все очистить, и польскому королю взятые его городы все ему отдать... И буде царское величество то учинит, и на том де меж их государей и мир будет, а буде того учинить не изволит, и того миру никогда не будет”¹³⁹.

Тим часом 14 березня 1662 p. з російського полону був відпущений литовський гетьман В. Гонсевський — без викупу і разом з 212 іншими полоненими¹⁴⁰. Він, зокрема, сприяв у прийнятті цісарського посередництва¹⁴¹. У серпні 1662 p. до Москви прибув польський гонець C. Медекша¹⁴², який брав участь у переговорах ще з 1656 p., і висловив подяку за звільнення Гонсевського. Але події в Польщі були на руку противникам мирних переговорів. Конфедерати вбили В. Гонсевського. Російські комісари повідомляли до Москви, що до кінця серпня поляки на переговори так і не приїхали¹⁴³.

У вересні 1662 p. у Львів до короля був відряджений стольник А. Карпович. Коховський писав про нього, що він “...видавав себе за великого посла... приймали його придворні чемно, однак після декількох зустрічей відкрилося, що він був посланий тільки для шпигунства, дізнатися, що робиться в Польщі, не для переговорів стосовно вічного миру, а тільки перемир’я до трьох років хотів укласти. Тому король, зібравши раду сенаторів, радився, як його вирядити. Сенатори порадили, що в інструкції титули володаря князівств Смоленського і Чернігівського й інших цар собі привласнив усупереч давньому договору, на що, коли сенатори з ним сперечалися, посол сміливо відповідав: царська канцелярія віддала ті титули цареві, тому що ці князівства перебувають в його володінні, і ви, поляки, даремно вимагаєте ті титули, не маючи землі у своїх руках. Ha це обурений Чар- нецький, руський воєвода, відповів: “3 Божою поміччю, ми сподіваємося незабаром цим пером, — схопившись за рукоять шаблі, — поганий стиль вашого листа в самій столиці виправити, а якщо вам не вистачить чорнила, щоб перелічити всі титули нашого короля, ми вашою кров’ю ясно і чітко їх надрукуємо!” Ha що розлючений москаль, будучи швидким на відповідь, сказав: “Я б не дивувався, якби це хто молодий, у кому гаряча кров б’є, заявив, а тобі, вже старому, — однією ногою в труні стоїш, — війною погрожувати — не можу цьому не дивуватися!”¹⁴⁴ Проте, згідно з доповіддю Ордіна-Нащокі- на, у 1662 p. у Львові “...договор учинили с польскими комиссары о титлах Малыя и Белыя Росии, чтоб теми титлами польскому королю не писатца”¹⁴⁵.

29 жовтня 1662 p. до короля було відряджене посольство А. Ордіна-Нащокіна i Г. Богданова¹⁴⁶, з наказом, “крепко подтверждающим прекратить брань и учинить между обоими государствами давно желанный мир”¹⁴⁷.

Восени 1662 p. відбулося засідання боярської думи, на якому було вирішено зобов’язати послів “совершенно вечного миру всячески искать и на поляков и литву привести”¹⁴®. Ha думі знову розгорілися суперечки: чи треба наполягати на обранні царя королем (прихильниками цього плану була частина бояр), чи ж іти шляхом укладення вічного миру й союзу (лінія Ордіна-Нащокіна). B результаті Нащокін отримав усі повноваження на ведення переговорів. Що для нас особливо важливо, був визначений кордон, за яким передбачалося укласти мир: розділити країни по Дніпру і Двині, залишивши за Росією Вітебськ, Полоцьк, Бихів, Київ і Запорожжя¹⁴⁹. У крайньому випадку, бояри погоджувалися поступитися Двиною з містами “да черкас поделить”¹⁵⁰. 29 жовтня 1662 p. Нащокін одержав з Приказу таємних справ спеціальну інструкцію, за якою дозволялося у випадку відмови поляків ділити Україну і загрози польсько-татарського союзу — “...от своего имени... говорить C клятвою, что им и другая сторона будет отдана на посольстве, как будет съезд у государевых великих послов с королевскими комиссарами”¹⁵¹.

Спочатку король розпорядився, щоб Нащокіна затримали в Гродно аж до вирішення питання з конфедератами. Однак російський посол поїхав до Бреста і наполягав на продовженні шляху, загрожуючи в іншому разі повернути назад. Поляків вразила та помпезність, з якою був обставлений приїзд Нащокіна: з ним була понад сотня коней у багатій упряжі, сам він їхав у кареті, а слідом їхали вози¹⁵². Врешті король наказав довідатись, що було сказано в указі послові. Виявилося, що у своєму титулі цар не перелічував Смоленське, Чернігівське й Ci- верське князівства, які були предметом попередніх суперечок. Поляки вбачали в цьому знак; що Москва дійсно хоче миру. Нащокін, вразивши поляків своїм знанням іноземних мов, заявив, що в нього мало часу: він або укладе мир, або повернеться чимскоріше назад¹⁵³. Сенатори висловили своє прагнення до миру, і Нащокін просив, щоб вони, “відмовившись від будь-якого зволікання, говорили з ним про спосіб та умови укладення вічного миру”¹⁵⁴. За указом короля литовський референдар Брос- товський оголосив готовність негайно укласти мир, якщо будуть повернуті всі провінції князівства Литовського і відшкодований завданий збиток¹⁵⁵. Нащокін посилався на те, що не має від царя повноважень приймати такі рішення. При цьому він підкреслював, що навряд чи Москва захоче відмовитися від земель, такою ціною завойованих військом, а з другого боку — натякав, що цареві відомі фінансові труднощі польської скарбниці і що він готовий допомогти грошима в разі укладення угоди¹⁵⁶.

Незважаючи на найсуворішу таємницю, деякі чутки про ці плани все-таки дійшли в Україну. 23 січня 1663 p. під час переговорів з I. Брюховецьким Ф. Лодиженсь- кий сказав, що московські посли з Одоєвським виїхали “на з’їзд з польськими комісарами, і нині вони у Смоленську, а з’їзду й договору в них ні про що ...по цю пору не було”, а в наказі їм сказано: “...бути Війську Запорозькому у великого государя... у підданстві, як і досі, з усіма містами і без будь-яких поступок”¹⁵⁷. Він також запевняв, що поступатися козаками у Москви і “на думці ніколи не було”, що всі ці чутки, мовляв, — підступи й облуда. Брюховецький відповідав, що вони на “облуду давно не дивляться”¹⁵⁸. Мабуть, це питання постало надто різко, тому що під час переговорів з Я. Сомком на початку лютого 1663 p. Ф. Лодиженський знову звертається до російсько-польських переговорів. Так, він сказав Сомкові, що “з’їзду й договору в них ні про що з польськими комісарами по цю пору не було”, що тільки відряджено послів і їм наказано, “що бути Війську Запорозькому у великого государя нашого... у підданстві, як і досі, з усіма містами і без будь-яких поступок. A що великому государю... вічною своєю вітчизною, черкаськими містами, польському королю поступитися, того у великого государя й на думці ніколи не було”¹⁵⁹. Дуже цікаво, що Сомко у відповідь на це повідомив, що про намір царя поступитися Військом Запорозьким “безперестану” з Правобережжя “листи пишуть і посилають, але вони на це не дивляться, служать великому государю вірно”¹⁶⁰. Приблизно в той самий час ніжинський протоієрей Симеон і воєвода В. Волконський з Переяслава писали до Москви, що “наказной гетман Яким Сомко и черкасы в великой шатости, будто их хотят отдать польскому королю”¹⁶¹.

Писар Сомка розповів Ф. Лодиженському, що Тетеря посилав листи, умовляючи його підкоритися королю, — і той відповідав, “що в нього того й на думці немає... а якщо, мовляв, царська величність помириться по Дніпро, і вони готові бути під рукою Царської Величності; якщо ж царська величність королю поступиться містами, й ми собі добудемо місце, а під королівську руку не хочуть”¹⁶². Інший козак повідомив Лодиженському такі чутки: “Кажуть, що царської величності посли у короля, і черкаськими містами, кажуть, королю поступаються, а король, мовляв, від конфедератів хоче помиритися з государем, але турецький цар присилає, миритися не велить”¹⁶³.

Як ми бачили вище, тривоги козаків не були безпідставними.

За литовськими звістками, у березні 1663 p. “...великого государя послы... Ордин-Нащокин, у польского короля в Варшаве, и принят де он с большой честью... король польский и санатыри, и все польские люди с великим государем миру желают и чают де того, что по Двину реку Лютин и иные городы уступят поляки великому государю в сторону...”¹⁶⁴. Ці плани явно не влаштовували литовців, але їхні спроби (Ю. Глібовича та ін.) зірвати переговори нічого не дали.

He меншу протидію чинили й татари. Так, на переговорах у Москві посланець хана Сефер-аги заявив, що козаки були і є підданими польського короля. Росіяни відповідали, що Україною вони не поступляться. Тоді Ce- фер-ага висловив погрозу, що в такому разі не може бути й мови про мир між Росією і Кримом¹⁶⁵.

Втім, процес переговорів повільно просувався вперед. 3 польської сторони були призначені K. Пац, C. Потоць- кий, M. Радзивіл та ін.

10 квітня 1663 p. у Нащокіна відбулася таємна розмова з канцлером Великого князівства Литовського Криш- тофом Пацом. Є список статей, які Нащокін вручив Па- цу. Нащокін наполягав на передачі Московській державі Смоленська з усіма сіверськими містами і пропонував на цій основі “учинить союз неразорванного вечного миру; а будучи в союзе к прибылем тем обоим государствам...”¹⁶⁶. У подальших статтях Нащокін доводив литовцю корисність вічного миру Росії з Польщею. Його аргументи були такими:

1.Насамперед — необхідність союзу проти спільного ворога — Швеції. Нащокін дуже красномовно демонстрував лукавство шведів, що за статтями Оливського миру віддавали Динабурґ Польщі, а наступного року його ж за Кардійським договором — Росії¹⁶⁷.

2. Союз із Росією мав принести Польщі допомогу “...от волошан, и от мунтян, и от Семиградцкой земли. Услышит турок союз меж теми великими государствы, будет уступлен тех краев в своем владенье”¹⁶⁸.

3. Кримський хан теж, на думку Нащокіна, “...рад будет без шкоды дружбу держать и отдален будет ко всяким страхом от тех обоих государств для их союзу”¹⁶⁹.

4. Бранденбурзький курфюрст теж стане другом Польщі, тому що він вірний цареві: “...Неразорванные вечные дружбы присягал во 1665-м году”¹⁷⁰.

5. Російський дипломат вважав, що союз із Росією допоможе вирішити і проблему з конфедератами: по-перше, король зможе покладатися на союзницькі війська, а по-друге, Москва обіцяла виділити зі своєї скарбниці гроші на погашення боргів із виплати жалування коронним і литовським військам¹⁷¹.

6. Разом з Росією Польща могла б стати надійним союзником християнського цісаря у війні з турками — “и за то слава будет во всем свете...”¹⁷².

Взагалі, турецькій загрозі, яка постійно зростала, Нащокін надавав великого значення, і, якщо подивитися на події кінця 60-х— 70-х років XVII ст., не можна не визнати, що він був правий.

B очі впадає приголомшливий факт: у всьому досить великому документі жодним словом не згадані ні Україна, ні Військо Запорозьке, які під час усіх попередніх переговорів завжди ставали каменем спотикання. Отже, Москва вже вирішила для себе це питання, і дискусії підлягало лише те, яку частину України варто було віддати Польщі — всю чи тільки Правобережжя.

У Короні, однак, ще не були готові до вічного миру, а передусім — до ідеї відмови від Смоленська. Про позицію польського двору стосовно переговорів ми можемо довідатися з інструкції коронної канцелярії I. Мазепі, посланому до Війська Запорозького 31 березня 1663 p. B ній говорилося: “На Московські трактати малу надію має його королівська милість, тому що ці люди, бачачи смуту нашу домашню (тобто конфедерацію. — T. Я.), у неї більше вірять, ніж у свої власні сили. He бачить його королівська милість кращого способу до заспокоєння того ворога (тобто Москви. — T. Я.), хіба що після заспокоєння тих смут і зворушень; коли усе в домі нашому стане на своє місце і сили об’єднаються, тоді ворог облишить свій намір, заохочений до нього нашою домашньою смутою. Ti посли, що тут перебувають, дуже розважно ведуть переговори, хочуть виторгувати у короля, й. м., Сіверське князівство і Смоленськ, і заявляють, що в іншому разі не мають дозволу на укладення миру”¹⁷³. У Речі Посполитій ходили всілякі чутки, пов’язані з поверненням Смоленська. Так, у травні 1663 p. Єрлич записав звістку, що “король, й. м., московських послів послав до в’язниці в Мапьборку, яких було 700 чоловік, тому що не хотіли поступитися Смоленськом з усім належним”¹⁷⁴.

Але, очевидно, ідея поділу України уже висіла в повітрі. Так, на початку квітня C. Чарнецький писав Б. Pa- дзивілу: “Татари майже не ймуть віри, щоб (король. — T. Я.) з царем трактат уклав, але й нам самим він не дуже вигідний, тому що розділена Україна стала їхнім притулком, і нині через Дніпро вони плавали і чимало захо-

пили ясиру”¹⁷⁵. 3 другого боку, після обрання гетьманом I. Брюховецького у Москві явно вирішили Лівобережну Україну полякам не віддавати, а от від Правобережної там уже готові були відмовитись. У своїй грамоті до Мехмет-Гірея Олексій Михайлович писав: “А днепровские каздки, вспамятовав предков своих и взяв подлинную ведомость от летописных книг, что Малая Россия была яко от единого корени отрасль Великой России и з давних многих лет в единой с нами христианской вере под единой державой предков наших, великих государей российских, а отлучена от Великой России полских королей ухищренным вымыслом и неправдой...”¹⁷⁶

Приблизно в березні Нащокіна було відряджено додому, як пише Коховський, із секретною резолюцією, B якій поляки вважали за можливе отримання грошової компенсації за низку земель¹⁷⁷.

У липні 1663 p. Гордон писав у своєму щоденнику, що повернувся з Польщі Ордін-Нащокін, посланий туди “...з деякими дорученнями... але повернувся звідти, нічого не досягнувши, й повідомив, що Польща активно готується до вторгнення в Росію”¹⁷⁸. У серпні приймається рішення відпустити цісарських посланців — тому що поляки на з’їзд не приїхали і посередництва не прийняли¹⁷⁹.

Ta навіть початок воєнних дій не міг уже зупинити процес підготовки до укладення “вічного миру”. Перед поверненням послів до Москви було зроблено запис “про близький для перемир’я на кордоні з’їзд обох держав послів для мирної постанови і про титули королівські й государеві”¹⁸⁰.

Наприкінці 1663 p., у розпал походу Яна Казимира, Ордін-Нащокін пише велику доповідну записку Олексієві Михайловичу про необхідність миру з Польщею. Дипломат доводив, що колишні угоди “на урочные лета” вели тільки до того, що в роки перемир’я країни готувалися до війни, а не до миру. Нескінченні ж війни призводили до взаємного ослаблення сторін, а як наслідок — до нападів інших ворогів-сусідів. Звідси робився висновок про необхідність “вічного миру”: з одного бо- ку, “помочь от посторонних краев всегда надобна”, а з другого — “...такое затверждение вечное... впредь от всчинающиеся войны прочнее...”¹⁸¹. Крім того, Нащокін думав, що внаслідок такого союзу сусіди “страшны будут войною наступать, но и сами склонятца за страх и покорно дружбы учнут искать”¹⁸².

Серед зовнішньополітичних причин корисності союзу у доповідній записці називалися необхідність виступати разом проти спільних ворогів — Швеції і кримського хана, а також можливість приєднання до союзу волохів¹⁸³. Можна помітити, що це саме той зовнішньополітичний курс, якого надалі дотримувався Петро I. Нащокін, однак, явно спрощував ситуацію, звалюючи всі невдачі в ході російсько-польських переговорів на підступи шведів. Так, він писав, що шведський комісар у Москві послав до Львова Кир’яка-грека з “печатными злыми вестями” — “...и при послах царского величества во Львов привезены и того часу разголосилось меж сенатыри и народу польского во Львове. И учали в мирных статьях горды быть и несходительны сенатыри”¹⁸⁴. Навіть похід Яна Казимира Нащокін пояснював не українськими, a шведськими обставинами: “...Для того с обеих сторон король и войска литовские пошли к московским краем, что им наслушили шведы: рати де московские против башкирцов все высланы с Москвы”¹⁸⁵.

3 другого боку, дуже цікаво, що Нащокін виступав категоричним противником ідеї обрання Олексія Михайловича на польський престол (такої любої багатьом боярам). Він так і писав: “И в том обрании много прикрытой хитрости польской, чтоб по воле своей ныне одержав мир, а после того обрания противными статьями отбыть, так же как и у великой Росии о Владиславе королевиче... и такого несостояния и ныне опасным быть”¹⁸⁶.

I знову впадає в око цілковита відсутність згадок про Україну в міркуваннях глави московського Посольського приказу. Це корінна відмінність від суті переговорів 1656-го чи 1660 p.

1 грудня 1663 p. Д. Башмаков, який був на присязі I. Брюховецького, говорив гетьману і старшині: цар дові-

дався, що “...писал из Корсуня архимарит Слутцкой Феодосий Васильевич ко игумену куринскому Мелетию Дзи- ку на смуту, хотя Великого Государя... отчиною Малою Росию возмутить, а Войско Запорожское в сомненье привести, будто великий государь наш... хочет уступить Киева и малороссийских городов Яну Казимеру, королю полскому. A у великого Государя нашего... того и в мысли николи не бывало...”¹⁸⁷. Башмаков запевняв Брюхо- вецького i старшину, щоб вони були “на государскую милость... надежны... не верили и ни на какие прелести и на подсылки не склонялись”¹⁸⁸. Цього разу ми можемо точно сказати — слова росіян були неправдиві, а план поділу України вже не тільки існував, а й активно розроблявся.

Провал походу на Лівобережжя докорінно змінив настрій у польських вищих колах. Так, навіть Чарнецький заявляв улітку 1664 року: “...Щоб з великим государем мир укласти на тому: Смоленську бути за великим государем, а Києву б і всім черкаським містам по обидва боки Дніпра бути за польським королем. A коли це станеться, то черкасів усіх піддати мечу й вогню за їхню велику злість”¹⁸⁹.

Парадокс історії полягав у тому, що через діяльність української старшини, яка докладала всіх зусиль ддя зриву походу, поділ України став неминучим.

У січні до короля під Глухів прибуває К. Пущин з умовляннями припинити пролиття християнської крові¹⁹⁰. Під час перебування короля під Севськом посол повторив свою пропозицію. Коховський пише, що “всім ця пропозиція була любою”, але воліли домовлятися у Варшаві чи на сеймі у Львові, коли король уже вибереться з України, а не в момент, коли поляків з усіх боків оточувало російське військо¹⁹¹. Пражмовський заявив послові: росіяни порушили мирну угоду, укладену із Владиславом IV, відібрали Смоленськ, надають допомогу бунтів- никам-козакам, не маючи на те права, претендують на Україну, яка належить Польщі. Вони, поляки, прийшли і стоять під Москвою, готові до бою, — і запитують у царя про його рішення: хочете битися? Військо готове. Чи хочете миру, повернувши забране й відшкодувавши збитки? За словами Коховського, російський посол зрадів, почувши про мир, і запропонував укласти перемир’я, призначивши час і місце для основних переговорів. Король до цього й чути не хотів про перемир’я, але, з огляду на тяжке становище війська, погодився, призначивши переговори через чверть року¹⁹². 3 України був негайно відряджений C. Венславський, який мав висловити прагнення поляків до вічного миру¹⁹³.

Переговори почалися з прохання поляків видати вбивцю Гонсевського, який ховався у Смоленську¹⁹⁴. Залишаючись під Севськом, король писав цареві, що польські повноважні посли перебувають у його війську, і запрошував Одоевського з товаришами приїхати для переговорів, гарантуючи їм безпеку¹⁹⁵. Тоді ж у Москву був посланий “кредекс” Венславському, що давав йому всі повноваження¹⁹⁶.

Цікавим моментом є те, що непримиренну позицію займав канцлер Великого князівства Литовського K. Пац. Так, у своїй відповіді Нащокіну він звинувачував Москву в порушенні Поланського мирного договору, братанні з бунтівниками й захопленні литовських міст. Заперечував він і думку Нащокіна про необхідність союзу проти татар, заявляючи, що з ними можна дружити (вони “добрі сусіди”), і запитував: як же ви тоді дружите з калмиками?¹⁹⁷ Проте він теж висловлював прагнення до миру¹⁹⁸.

5 лютого 1664 p. А. Незабитовський писав Є. Любо- мирському, що польські “комісари в столиці готові, але не чутно, щоб їх вислали, і сам цар на війну готується”. I хоча король тепер теж рвався у бій, Незабитовський усе-таки висловлював сподівання на мир, “якого й москалі всі хочуть, за винятком патріарха”¹⁹⁹.

5 березня цар дає згоду на з’їзд комісарів²⁰⁰. Але завершення походу вносило свої корективи до планів сторін. 23 березня московські посли писали польським комісарам, що вже давно перебувають у Брянську і не знають, куди їхати далі. Вони висловлювали своє занепокоєння, тому що король відступив до Могилева, а комісари були з ним²⁰¹. Hapeuirri у квітні призначаються переговори під

Червоним²⁰². Угоду про недоторканність послів було укладено 26 квітня у селі Шейновому з П. Бростовським²⁰³. Шейновська угода, підписана польськими комісарами П. Бростовським і C. Ледоховським, а також А. Ордіним- Нащокіним та Ф. Михайловим, передбачала майбутній з’їзд послів між Червоним і Звіринцями в травні того ж року²⁰⁴.

У травні 1664 p. в царській грамоті до Соловецького монастиря говорилося, що Ордін-Нащокін був у Львові, домовлявся про мир, але король пішов походом²⁰⁵. Після вигнання поляків з Лівобережжя “...полской же король из малороссийских городов писал к нам, великому государю, с посланником своим с Самойлом Венцпавским... что он с нами, великим государем, вечного миру желает со всяким усердством и комиссаров своих на съезд обещал прислать вскоре. И мы, великий государь... указали, для мирного договору, с полскими комисары на съезд послать наших великих и полномочных послов, ближнего боярина и наместника астараханского, князя Никиту Ивановича Одоевского с товарыщи, а съездом быть меж Смоленска и Могилева...”²⁰⁶. Цар просив монастир дати грошей на мирні переговори, які й були отримані²⁰⁷.

Дуже цікаві відомості щодо позиції Москви містить листування Ордіна-Нащокіна з Олексієм Михайловичем. Навесні 1664 p. цар дуже неґативно висловився стосовно можливості віддати полякам Лівобережну Україну. Зокрема він писав: “А о черкасском деле, о здешней стороне мысль свою царскую прилатать непристойно, потому что за помощию всемогущего Бога и твоим усердством и верною службою во Львове о здешней черкасской стороне ты отговорил, впредь эта статья упомянута не будет. Собаке недостойно есть и одного куска хлеба православного; только то не от нас будет, за грехи учинится”²⁰⁸.

Ha початку червня 1664 p. переговори в районі Червоного тривають. 4 червня Ордін-Нащокін зустрічав повноважних послів M. Одоєвського і Ю. Долгорукова²⁰⁹. Польсько-литовські посли — P. Вербовський, П. Брес- товський, Я. Храповицький, C. Ледоховський, C. Кожу- ховський — стояли в Звіровичах, за 10 верст від Червоного²¹⁰. “А Юрья Глебовича к себе ожидают вскоре, а сказывают, что он в Шклове, а бискуп Пражмовской на съезд будет же; а Завиша, маршалок литовский, на съезд не будет”²¹¹. 21 червня був зроблений запис про безпеку з’їзду і, домовившись про титули, посли почали переговори про мир²¹².

Наказ російським послам на переговорах містив низку положень щодо України: “...A рубеж бы учинить по Днепр. Если польские комиссары рубежа постановить так не захотят, то вам бы по конечной мере говорить о стародавных городах, о Смоленске с 14 городами (тобто, як крайній захід, знов-таки йшлося про відмову від Лівобережжя! — T. Я)”²¹³. Про Правобережну Україну послам випадало говорити, “чтоб там церквей в костелы не обращать и униатам не отдавать, а города и черкас не неволить ничем, дать волю”²¹⁴. Дуже слушною і пророчою видається така думка: “О черкасах обеих сторон говорить... что они люди вольные, и какая будет прибыль обоим государствам, если их напрасно в Крым отогнать?..”²¹⁵ Тобто у Москві формувалося розуміння зростаючої сили “прокримського” напрямку серед українських козаків.

Але поляки ще не були готові до нових політичних реалій. Так, дуже прохолодно поставилися вони до ідеї російських послів про коаліцію проти Туреччини, яка могла б схилити турків до угоди з цісарем Леопольдом²¹⁶. He бачачи зростаючої загрози Речі Посполитій з турецького боку, вони твердили, що спершу треба укласти мир з Росією, а вже потім — вести переговори про союзи²¹⁷.

Як ми бачили у попередньому розділі, влітку ситуація на театрі воєнних дій корінним чином змінилася не на користь Москви. Дуже показовим у цьому плані є лист K. Паца польським комісарам. Він з радістю повідомляв, що Чарнецький розбив Брюховецького під Черкасами, той відступив за Дніпро, Ромодановський — до Білгоро- да, і що кримський хан дає 7 тисяч вояків на Задніпров’я. При цьому канцлер з відвертою зловтіхою ділився новиною, що росіяни “і вдома матимуть забаву”, оскільки були посли від астраханських і казанських татар, які висловили бажання визнавати тільки султана²¹⁸.

За цих умов поляки не проминули нагоди знову звернутися до таких любих їхньому серцю статей Полансь- кого миру²¹⁹. Вони зажадали повернути їм Смоленськ, Стародуб, Новгород-Сіверський, а також замки і фортеці, захоплені в Україні, відступити від козаків, відшкодувати збитки, заподіяні під час війни у Польщі й Литві²²⁰.

Докладніше про перипетії переговорів можна дізнатися з повідомлень польських комісарів. Поляки пропонували взяти за основу статті Поланського миру, але росіяни навіть читати його не захотіли²²¹. Дуже цікава заява, зроблена московськими комісарами: “А в Украине мы мало нуждаемся. Если мы козаков не получим, то они пойдут к татарам и к туркам, уйдя под их поганскую протекцию, и могут быть угрозой и нам, и им (тобто полякам. — T. Я.) самим, а отгого что это народ свободный, от присяги его королевскому величеству освобожденный, когда их Зборовский договор нарушили”²²². Ці слова викликали бурхливе обурення поляків²²³.

Ha переговорах росіяни наполягали на таких кордонах: у Литві по Двині, по Дніпру і всій Україні. При цьому вони були готові заплатити за Полоцьк і Дина- бурґ. У кінцевому підсумку Москва погоджувалася поступитися половиною України з Києвом і хотіла мати кордон по Дніпру і Смоленськ “с принадлежностями”²²⁴. Ще через чотири дні росіяни заявили, що готові віддати й другий бік Дніпра, аби лише зберегти Смоленськ²²⁵. Як ми бачимо, царські посли діяли відповідно до положень отриманої інструкції.

Незважаючи на такі максимальні поступки, поляки не пішли на угоду. Російським послам не вдалося “за упорством и несходством королевского величества великих и полномочных комиссаров... добиться ни мира, ни перемирия”²²⁶. Гордон писав, що 22 липня Ордін-Нащокін повернувся до Смоленська з новими інструкціями²²⁷. Ha початку серпня польські комісари передавали чутку, що до Смоленська мав приїхати сам цар для прискорення переговорного процесу²²⁸. 12 серпня переговори ВІДНОВИЛИСЯ²²⁹, але також безрезультатно.

Дуже показовими в цьому плані є “відповіді московським послам на їхні пункти”. Зокрема поляки заявили: “Якщо укладати вічний мир, як ми бажаємо, треба порушені пункти у... Поланському пакті описати й утвердити, щоб... усі міста й землі... під час нинішньої війни забрані, — повернути... хана кримського в його справедливих претензіях заспокоїти...” При цьому в них і гадки не було віддавати Динабург, Інфляндії і Задніпров’я²³⁰. I знову ж — дуже характерний вислів поляків про козаків: “Один з провідників, Сірко, загинув, і Брюховецького тільки тінь залишається”; щойно козаки побачать польське військо й орду в російських землях — “ті, XTO нині біля вас перебуває, допоможуть нам вас воювати й пустошити...”²³¹.

Польські комісари оголосили, що не можуть вирішити питання про повернення Смоленська без згоди сейму, й запропонували росіянам в очікуванні миру відступити з інших міст. Ha це московські посли заперечили, що якби твердо знали, що сейм віддасть Смоленськ і Сіверщину, то відступили б, а так — ні²³². I знову ж впадає у вічі яскравий вислів поляків щодо козацького питання: “Про Україну — самі бачите, що як тільки військо наше увійде, вони королю, й. м., вклоняються, а як (військо. — T. Я.) царя, й. м., — тоді декотрі відпадають від нас. Хто міцний, з тим і дружать... бо вже не та Україна, з якої по три рази сто тисяч козаків виходило”²³³.

Гордон писав: “Хоча комісари вже багато разів радилися з поляками у Красному, однак мало було надій на щасливе завершення переговорів, оскільки обидві сторони висували надто великі вимоги. До того ж росіяни думали примусити поляків поступитися з допомогою своєї численної армії. Поляки ж уперто стояли на своєму, вирішивши зволіканням втомити росіян. 9-го була остання нарада комісарів, після якої обидві сторони розійшлися, домовившись про те, що цар пришле посла на сейм, який мав невдовзі відбутися. 13-го комісари повернулися до Смоленська, а через два дні вирушили до Москви”²³⁴. Одоєв- ський запропонував відкласти комісію на вісім місяців²³⁵.

Було укладено угоду про перенесення переговорів на липень 1665 p.²³⁶.

Воєнні дії, що тривали, не сприяли успішному перебігу переговорів. Але, зрештою, від’їзд I. Брюховецького до Москви (і припинення воєнних дій з боку лівобережних козаків), рокош Є. Любомирського, відречення П. Тетері від булави і поява протурецьки налаштованого гетьмана C. Опари стали тими чинниками, які підштовхнули сторони до угоди. Ha початку 1665 p. було укладено угоду про обмін полоненими²³⁷. У березні до Москви приїхав посланець Яна Казимира Я. Котович²³⁸, який перебував там до початку травня²³⁹. Приблизно в той самий час Олексій Михайлович писав цісарю про намічений на червень з’їзд для переговорів з поляками і висловлював надію на цісарське посередництво²⁴⁰. Наприкінці травня до Варшави прибув P. Богданов з повноваженнями вести переговори про вічний мир і про перемир’я²⁴¹. Однак усі угоди було вирішено відкласти до комісії²⁴², що планувалася на вересень або жовтень 1665 p.²⁴³. У зв’язку з цим 22 вересня до Москви прибув польський посол I. Комар і домовився про зустріч великих послів у січні наступного року в Звіровичах²⁴⁴. B інструкції Комару вперше Річ Посполита погоджувалася, як на крайній захід, віддати Москві Лівобережну Україну²⁴⁵. Як писав у своєму щоденнику Я. Храповицький, 1665 p. завершився “з надією на мир шляхом переговорів з Москвою”²⁴⁶.

Хід переговорів, які почалися в селі Андрусові (на кордоні Смоленського і Мстиславського повітів) у квітні 1666 p., докладно описаний у працях I. Галактіонова та 3. Вуйцика²⁴⁷. Для нас наразі важливі не перипетії зустрічей, а ставлення сторін до вирішення українського питання. B Москві основна полеміка розгорілася навколо підготовки інструкції щодо переговорів. Перемогу здобула позиція Нащокіна. Внаслідок цього в інструкції від 16 квітня 1666 p. царський уряд у територіальному питанні наполягав лише на збереженні за собою Смоленська з 14 містами, Динабурґа, а Україну хотів зберегти лише до Дніпра, з Києвом і округою на 7-8 миль²⁴⁸.

Наприкінці квітня польські комісари прибули на комісію, побоюючись, однак, воєнних приготувань Москви²⁴⁹. 8 червня було укладено перемир’я²⁵⁰, яке, втім, і далі порушувалося обома сторонами, а особливо козаками I. Брюховецького. Тепер на переговорах, як писав у своєму щоденнику польський комісар Я. Храповицький, головні труднощі полягали в питанні про Лівобережжя. Росіяни відверто визнавали, що козаки не бажали їх слухатися: “...Хоча багатьма аргументами доводили, що мають слухатися, якщо перебувають під царською рукою, та козаки погодитися з цим не хотіли чи не могли”²⁵¹.

Наприкінці червня до комісарів прийшла звістка від Мурашка з Гомеля, що до козаків, які оточили місто, “приїхали... посланці московських комісарів з указом про перемир’я, вони затримали їх і... послали до Брюховецького в Гадяч за рішенням”²⁵². 8 липня Мурашко в розпачі писав полякам, що, коли козаки не відступлять від Гомеля, оточені помруть з голоду²⁵³. B ці ж дні стало відомо, що козаки в Черекові, “здобувши острог, убили шістдесят піхотинців наших”²⁵⁴. Комісари протестували і вимагали від росіян зупинити “це свавілля козацьке” або ж припинити безпредметні переговори²⁵⁵. Ha черговому з’їзді поляки заявили, що, оскільки козаки російських “указів не слухають, значить, не можете їх угамувати, тоді ми повинні самі про себе потурбуватися, щоб більше того не допускати”²⁵⁶. Росіяни клялися, що вже писали до царя з проханням дати Брюховецькому указ, “щоб наказав козакам відступити”²⁵⁷. 16 липня царський указ дійшов до Брюховецького, і той звелів козакам відступити від Гомеля і повернутися в Україну, що й було виконано²⁵⁸.

Поряд з боротьбою за дотримання перемир’я тривали й територіальні суперечки. Нащокін заявив, що не поступиться нічим, крім Полоцька й Вітебська, а на пропозицію обговорити долю українських територій відповів: “...навіщо згадувати Україну? Вона давно царева, тому що самі козаки йому добровільно підкорилися”²⁵⁹. Взагалі, всупереч сформованій в історіографії думці, у цей період росіяни явно аґресивно поводилися на переговорах. Так, Храповицький писав: “Дуже змінилися москалі й показали, що зараз готові зірвати комісію...”²⁶⁰ 3 другого боку, дуже показовим є інше висловлювання Xpano- вицького — коментар до повідомлення Карповича, що “...комісія добре йде, і є надія, що буде укладено мир, тому що їм уже багато віддаємо — Смоленськ і Сівер- щину — / можемо ще більше віддати (курсив мій. — T. Я.), нам дуже потрібний мир, тому що Любомирсько- го й досі не заспокоєно”²⁶¹.

B історіографії існують різні думки щодо того, чи було помилкою з боку російської дипломатії не скористатися моментом, рокошем Є. Любомирського, і не спробувати силою нав’язати полякам договір. Μ. I. Костомаров, А. А. Савич вважали це помилкою. I. В. Галактіо- нов виправдовував лінію Нащокіна, пояснюючи її складним внутрішнім становищем Росії.

Відомо, що в березні 1666 p. до Москви приїхав посланець Є. Любомирського, зокрема з проханням допомогти грошима у боротьбі проти короля. Цар попросив Нащокіна порадити, що робити. Той відповів: “...От этого великой России большой прибыли не будет: злая ненависть не возросла бы? Свои ратные люди зашумят, что в чужую землю казну посылают, а у себя и хлебом, и деньгами скудно”²⁶². Нащокіну не був близький i план Любомирського укласти союз зі Швецією.

Нам уявляється, що обережна позиція Нащокіна була виправданою. У Московській державі в той момент не було сил і можливості починати сміливу й небезпечну гру проти Польщі. Ta Москва просто й не встигла б скористатися моментом. Почасти причиною цього були дії козаків, які опиралися перемир’ю (точнісінько так само, як Віленському за Б. Хмельницького). Ta особливо помітно на позиції сторін на переговорах могли вплинути наступ Дорошенка і бунти на Лівобережжі.

Ще 16 липня Храповицький писав у щоденнику, що “Дорошенко з татарами з’явився біля Києва і Кременчука”²⁶³. Через десять днів він же повідомляє, що “Дорошенко з козаками й польськими людьми з паном Стшал- ковським і татари напали й побили царських людей у Києві та розграбували монастирське печерське добро”²⁶⁴.

A вже 10 вересня польські комісари заявили росіянам: “...Україну ви хочете силою втримати, від якої ми не можемо відступитись, коли вони самі добровільно відбиваються”²⁶⁵. Прозвучали й такі слова про Україну: “...Коли її мешканці намагаються скинути ярмо незаконного володаря”²⁶⁶. Мабуть, Нащокін сам чудово розумів ситуацію, тому що з прикрістю писав цареві: “...Комісарам сили в посольстві прибуло з України, тому що минулого року в Україну з Москви переписувачів послано для збору доходів з усяких жилецьких людей; але тамтешні люди й від польського короля великою кров’ю відбивалися, щоб жити по своїй волі... незадоволення в Україні внаслідок збору доходів викликало в поляків надію на її повернення й спричинило через це утруднення в мирних переговорах”²⁶⁷.

15 вересня поляки у зв’язку з наближенням сейму оголосили ультиматум: негайно підписати угоду — або почнеться війна²⁶⁸. Було також заявлено, щоб “...не вважали Україну відступленою, тому що вона вже сама виходить з-під царської влади”, а Динабурґ, як частину Великого князівства Литовського, вони теж не віддадуть²⁶⁹. Дуже показова відповідь Нащокіна: Динабурґ росіяни отримали від шведів і його не повернуть²⁷⁰. При цьому про Україну Нащокін не сказав жодного слова.

Саме за цих умов Нащокін зажадав від московської влади відмовитися від усієї України, за рахунок чого він хотів зберегти за Росією смоленські й сіверські землі²⁷¹. Ha черговому з’їзді, 28 вересня, Нащокін натякнув полякам, “що цар може віддати за Києвом Канів і деякі міста” — з поваги до короля²⁷². Він, однак, пропонував, щоб статті про Україну не входили до тексту угоди про перемир’я, а лише до статей “вічного миру”, — побоюючись, що, коли ці умови будуть оголошені, козаки виріжуть російські застави²⁷³. У відповідь поляки запевнили, що негайно вступлять у свої права в Україні, й обіцяли забезпечити спокій і лад²⁷⁴.

Вирішення питання про поступки Москви полякам з українського питання затягувалося. 12 жовтня Нащокін посилався на те, що цар перебуває у Троїцько-Сергієвій лаврі, — звідси і затримка²⁷⁵. Крім того, він говорив про необхідність скликання Земського собору — адже саме його рішенням Україна була прийнята під “високу царську руку”, отже, і “виведена” з-під цієї руки могла бути теж тільки собором. Нарешті, Нащокін свідчив про “шум у столиці” через дії Дорошенка: у Москві обурювалися, “що тут відбувається комісія, а там військо наше з татарами воює”, і побоювалися, щоб “так не стало, як під Чудновом”²⁷⁶. Очікувалося засідання боярської думи з цього питання²⁷⁷.

Незважаючи на тиск з боку Нащокіна, у Москві на відмову від Лівобережжя не пішли й запропонували йому, як крайній захід, віддати Польщі Київ²⁷⁸. 15 жовтня Храповицький повідомляв про одержання звістки, що “цар не велить більше поступатися. Навіть про Київ, що... пропонував Нащокін, він не має від царя декларації”²⁷⁹.

Нащокін ще намагався пом’якшити ситуацію, запевняючи поляків, що “цар не наполягає на Києві”, а тільки хоче ґарантувати безпеку тамтешніх мешканців від татар і чекатиме надійного з ними перемир’я²⁸⁰. A польські комісари — навпаки, знову претендували на всю Україну, заявляючи, “що поділяти воєводства від самого Києва не можемо”²⁸¹. He вірили поляки й у можливість “надійного перемир’я з татарами”: “...різні скасування бувають, як уже сталося, що козаки при них (росіянах. — T. Я.) були, потім їх же били з татарами під Конотопом і на нас повставали”²⁸². I взагалі, на думку комісарів, “скоріше козаки повстануть на вас (росіян. — T. Я.) під вашим жорстким керуванням і з’єднаються з татарами, а якщо при нас будуть, ми їх утримаємо, тому що знаємо їхні звичаї, і вони природжені піддані Речі Посполитої”²⁸³.

Взагалі, як свідчать щоденники учасників комісії, весь хід переговорів був продиктований військовою ситуацією, і саме події в Україні відігравали вирішальну роль. Це незважаючи на те, що, по суті, українське питання було для Москви другорядним (на відміну від Польщі, в якій не хотіли погодитися з утратою і п’яді Лівобережжя).

Наприкінці жовтня полякам стало відомо, що надії на лівобережні бунти не виправдалися. “...Україна більшою частиною залишається при царі”, а Дорошенко змушений був відступити до Лисянки²⁸⁴. Щоправда, у Польщі ще вірили у відданість правобережного гетьмана. Сам Дорошенко писав на початку листопада Я. Собеському, що “багато орди ввійшло, 60 тисяч”, з якими він має “швидко йти за Дніпро в Україну, щоб наша комісія з Москвою краще відбуватися могла”²⁸⁵. Польські комісари хвилювалися тільки з приводу звісток про зміцнення російсько-шведського миру²⁸⁶, а на повідомлення росіян, що “козаки присягнули татарам бути їхніми підданими й не бути ані при нас, ані при Москві”, реагували як на “байки”²⁸⁷.

Ha початку грудня обидві сторони спробували жорстко підвести риску під переговорами. Так, 5 грудня російські посли висловили протест у зв’язку з наступом литовського війська під Оршею. Вони заявили, що перемир’я зірване, а “поступок більше не буде”. Москва погоджувалася віддати тільки Полоцьк із Вітебськом, Київ на половину договірних років та виплатити гроші за Дина- бурґ²⁸⁸. Поляки виправдовувалися, що, зі свого боку, потерпіли, коли козаки напали на Гомель, і попереджали, “щоб нас не лякали татарами й турками”²⁸⁹, — у Варшаві все ще вірили Дорошенку й не хотіли визнавати татарсько-турецької загрози. 17 грудня польські комісари заявили: “...Поверніть нам негайно Київ і Динабурґ, тоді можемо і далі розмовляти стосовно України Задніпровської (Лівобережної. — T. Я.) ...і задля миру віддали б яку-небудь її частину”²⁹⁰. Нащокін не побажав навіть слухати такого²⁹¹.

Переговори, здавалося, зайшли в глухий кут. Але вже 8 січня Храповицький записав у своєму щоденнику: прийшли “недобрі новини, що нібито татари збираються напасти на Волинь. Бережи нас Боже!”²⁹². A 12 січня комісари отримують “екстраординарну пошту” від короля і M. Па- ца про те, “що татари, з’єднавшися з козаками, знищили пана Маховського із сорока корогвами під Стяной... що татари ворожо трьома шляхами пішли і вже за дві милі від Львова брали людей”²⁹³. Комісарам давався найсуво- ріший наказ, щоб вони негайно “мир укладали, і на таких умовах, які Москва пропонує”, лише з обов’язковим застереженням: “...Щоб ліґу укласти з Москвою проти татар і козаків — ба й самої Порти Оттоманської”²⁹⁴. Пац у своєму листі також попереджав комісарів, що “навесні — невідворотна війна з татарами і турками”²⁹⁵.

13 січня польські комісари, порадившись, “визнавши всі труднощі Речі Посполитої” — черговий зірваний сейм, козацько-татарський союз, — вирішили укласти мир з Росією²⁹⁶.

20 січня 1667 p. на 35-му з’їзді договір був затверджений урочистою присягою послів.

Згідно зі статтями договору, перемир’я встановлювалося до червня 1680 p. Росія одержувала Смоленське воєводство і Стародубський повіт, а також Лівобережжя і Київ на 2 роки. Правобережжя “звільнялося” від присяги цареві²⁹⁷. Запорожжя оголошувалося спільним володінням Росії та Польщі, “...в послушании, под обороною и под высокою рукою обоих великих государей наших, на общую их службу от наступающих... бусурманских сил...”²⁹⁸.

Парадокс полягає в тому, що Запорожжя, яке зіграло свою трагічну роль у руїні Гетьманщини, було принесене царем у жертву союзові з Польщею. По суті, все повернулося до того стану, з якого починалася Хмельниччина, — польського контролю над Запорожжям fy 1648 p. його уособлював Кодак).

Питання, що багаторазово порушувалось в історіографії, полягає в тому, чи могла Москва в умовах союзу Дорошенка з татарами домагатися вигідніших для себе умов миру? Зокрема, Галактіонов пояснював відсутність такої спроби нерозумінням ситуації в Україні, де становище Польщі було не таким сильним, а польсько-татарський союз — навряд чи можливим. Авторові цих рядків уявляється, що насправді царський уряд на той час давно відмовився від думки активно брати участь в українському питанні. Це стало результатом послідовної політики Нащокіна, метою якої було укладення російсько- польського союзу, де Україні відводилася лише другорядна роль заручниці цієї угоди. Останні події мали тільки ще більше налякати росіян. Союз із Польщею — проти “варварів” ЦСриму й Туреччини) і “некерованих” козаків — мав видаватися набагато привабливішим, ніж нові спроби вплутатися в безодню української Руїни й починати новий виток воєнних дій, без яких проросійська політика гетьманів була б неможлива.

Так само, як у 1664 p., запекла боротьба прихильників державницького угруповання, що зірвали польський похід, об’єктивно привела до поновлення російсько-польських переговорів, так і 1666 p. звертання Дорошенка до турецького султана тільки підштовхнуло польську сторону до ратифікації договору. Долю України було вирішено. Обидві держави вважали, що краще поділити непокірливих козаків, ніж боротися за союз із ними.

Було б крайнім спрощенням розглядати Андрусівську угоду як певну крапку в історії України. Ще довгі роки тривала боротьба, спрямована проти її рішень, — на Правобережжі і на лівому березі Дніпра. Проте ця угода юридично закріпила розкол України, що існував більше шести років, і завершила черговий етап її історії. Гетьманщина у тій формі, в якій вона була створена Богданом Хмельницьким, перестала існувати. Принципово змінилося й зовнішнє становище України — союз із Москвою чи Річчю Посполитою заради використання однієї з цих держав у протистоянні з другою був тепер неможливий.

ПРИМІТКИ

¹ Акты Моск. гос. — T. II. — № 757. — C. 462.

² ЦГАДА. — Бєлгород, столбцы. — № 382. — Арк. 315.

³ Акты Моск. гос. — T. II. — № 793. — C. 482.

⁴ ЦГАДА. — Сношения России с Польшей, 1655. — № 90— 93.

⁵ Архив ЮЗР. — T. VI. — Ч. III. — № XXXIV. — С. 98— 99. Лист вітебського воєводи П. Сапеги до наказного гетьмана Війська Запорозького, 18 листопада 1655 p.

⁶ Детальніше про це див.: Яковлева T. Гетьманщина...

⁷ Там само. — С. 26.

⁸ Документи Богдана Хмельницького. — № 380. — С. 501.

⁹ Там само.

¹⁰ Там само. — № 397. — С. 524.

¹¹ Там само. — № 394. — С. 519.

¹² Там само.

¹³ Там само.

¹⁴ Там само. — № 395. — С. 520—521. Наказ P. Гапоненку, 5 серпня 1656 p.

¹⁵ Грушевський M. С. Історія України-Руси. — T. 9. — Ч. 2. — С. 1238 (посилання на Книги польського двору. — № 87. — С. 181—182).

¹⁶ Дневник дороги на комиссию. — С. 529.

¹⁷ Там само. — С. 530.

¹⁸ Акты ЮЗР. — T. III. — № 367. — С. 552. Реляція київського воєводи О. Бутурліна, листопад 1656 p.; № 364. — С. 549. Доїзна записка А. Мискова з Путивля, листопад 1656 p.

¹⁹ Там само. — T. III. — № 367. — С. 552.

²⁰ Monmnenta hungariae historica. — T. ХХШ. — № CCLXXXH. — S. 488.

²¹ Акты ЮЗР. — T. III. — № 367. — С. 553.

²² Там само. — № 363. — С. 548—549; Документи Богдана Хмельницького. — № 415. — С. 542.

²³ Акты ЮЗР. — T. III. — № 364. — С. 549. Доїзна записка А. Мискова, листопад 1656 p.

²⁴ Там само. — № 46. — С. 387. — Наказ полковникові й голові стрілецькому О. Лопухіну.

²⁵ Там само. — № 369. — С. 556—557. Постатейний список Ф. Бутурліна й дяка В. Михайлова.

²⁶ Там само. — С. 575.

²⁷ Там само. — № 377. — С. 599.

²⁸ Там само. — T. XI. — Прил. 2. — С. 721. Переговори П. Тетері у Посольському приказі, серпень 1657 p.

²⁹ Там само. — С. 722.

³⁰ Kubala L Szkice historyczne. — Ser. V. — S. 33.

³¹ Arch. Czartoryjskich. — St Zamoyski. — № 1657. — List 477.

³² Католики, православные, униаты. — Ч. 1. — № 104. — С. 261. Наказ посольству Μ. I. Одоевського, 20 липня 1656 p.

³³ Памятники дипломатических сношений древней России. —

4. I. — T. III. — С. 510. Переговори з цісарським послом.

³⁴ Там само. — С. 506.

³⁵ AGAD. — Teki Naruszewicza. — № 149. — List 289; Arch. Czartoryiskich. — Cdx 386. — List 35.

³⁶ Грушевський M. С. — T. 9. — Ч. 2. — С. 1243 (Книги польського двору. — № 88. — Арк. 561).

³⁷ Дневник дороги на комиссию. — С. 511.

³⁸ Там само. — С. 515.

³⁹ Там само. — С. 514.

⁴⁰ Kubala L Szkice historyczne. — Ser. V. — S. 56—57.

⁴¹ Дневник дороги на комиссию. — С. 518.

⁴² Католики, православные, униаты. — Ч. 1. — № 104. — С. 261. Наказ посольству Μ. I. Одоевського, 20 липня 1656 p.

⁴³ Дневник дороги на комиссию. — С. 518.

⁴⁴ Акты ЮЗР. — T. VIII. — № 46. — С. 397.

⁴⁵ Muzemn Czartoryiskich w Krak6wie. — № 1657. — List 477.

⁴⁶ Католики, православные, униаты. — Ч. 1. — № 109. — С. 278. Царська грамота Μ. I. Одоевському, 23 вересня 1656 p.

⁴⁷ Дневник дороги на комиссию. —■ С. 522.

⁴⁸ Католики, православные, униаты. — Ч. 1. — № 113. — С. 284. Доповідь до Посольського приказу, 2 квітня 1656 p.

⁴⁹ Там само. — С. 285.

⁵⁰ Полное собрание законов Рос. империи. — T. I. — № 192— 193. — С. 405, 410.

⁵¹ Kubala L. Szkice historyczne. — Ser. V. — S. 62.

⁵² ЦГАДА. — Сношения России с Польшей, 1657. — № 28. — Арк. 231.

⁵³ W6|cik Z. Polska i Rosja wobec wsp6bego niebezpieczen- stwa... — S. 373.

⁵⁴ Kubala L. Szkice historyczne. — Ser. V. — Ad. № XV. —

5. 419.

⁵⁵ Theiner A. Monument&.. — Rzym, 1859. — T. V. — № ХШ. — S. 35—36.

⁵⁶ Документы Богдана Хмельницкого. — № 463. — С. 605; Kubala L. Szkice historyczne. — Ser. V. — № XXVIII. — S. 436— 437.

⁵⁷ Бантыш-Каменский Д. H. Обзор внешних сношений... — Ч. 3. — С. 133.

⁵⁸ Там само. — С. 134.

⁵⁹ Акты Моск. гос. — T. III. — № 20. — С. 29.

⁶⁰ ПКК. — 2e. — T. III. — № CXXIV. — С. 420. Лист Ю. Хмельницького до царя, 1 березня 1660 p.

⁶¹ Там само. — С. 420—421.

⁶² Там само. — С. 421.

⁶³ Pami?tnik Dziej0w Polskich. — T. I. — S. 189. Щоденник Мацкевича.

⁶⁴ ЧОИДР. — 1908. — Кн. I. — Ч. I. — С. 63.

⁶⁵ Дополнения к “Дворцовым разрядам”. — T. III. — С. 220— 221.

⁶⁶ Акты ЮЗР. — T. V. — С. 11.

⁶⁷ Там само. — T. VI. — С. 12.

⁶⁸ Там само. — С. 426.

⁶⁹ Там само. — С. 427.

⁷⁰ Там само.

⁷¹ Там само.

⁷² Там само.

⁷³ Теки Нарушевича. — ЦНБ. — № II-13708. — Арк. 14.

⁷⁴ Там само. — Арк. 19. Відповідь царських послів на пункти польських комісарів, квітень 1660 p.

⁷⁵ Там само.

⁷⁶ Там само. — Арк. 20.

⁷⁷ Там само. — Арк. 14—15. Лист польських комісарів до короля з Мінська, 5 квітня 1660 p.

⁷⁸ Там само. — Арк. 19. Відповідь царських послів на пункти польських комісарів, середина квітня 1660 p.

⁷⁹ Там само. — Арк. 20.

⁸⁰ Акты Моск. гос. — T. III. — № 40. — C. 46. “Сказка” Дениса Остаф’єва від великих і повноважних послів, 21 квітня 1660 p.

⁸¹ Там само.

⁸² ПКК. — T. IV. — № 1. — C. 2—3. Лист C. Потоцького до комісарів з переговорів про мир із Москвою, 17 квітня

1660 p.

⁸³ Акты Моск. гос. — T. III. — № 57. — C. 63. Реляція I. Хованського, 17 квітня 1660 p.

⁸⁴ Там само.

⁸⁵ Там само. — C. 64.

⁸⁶ Там само.

⁸⁷ Там само.

⁸⁸ Там само. — № 79. — C. 81. Реляція I. Хованського, 8 травня 1660 p.

⁸⁹ Там само. — C. 80—81.

⁹⁰ Там само. — C. 81.

⁹¹ Там само.

⁹² Там само. — № 86. — C. 85. Реляція I. Хованського, 21 травня 1660 p.

⁹³ Теки Нарушевича. — ЦНБ. — № И-13708. — Арк. 37. Лист польських комісарів до короля, 21 травня 1660 p.

⁹⁴ Там само. — Арк. 51. Відповідь королівських комісарів козацьким послам, 31 травня 1660 p.

⁹⁵ Там само. — Арк. 65. Відповідь царських послів польським комісарам, травень 1660 p.

⁹⁶ Там само. — Арк. 66—67.

⁹⁷ Там само. — Арк. 46. Лист козацьких послів до польських комісарів, 30 травня 1660 p.

⁹⁸ Там само. — Арк. 47.

⁹⁹ Там само.

¹⁰⁰ Там само. — Арк. 48.

¹⁰¹ Там само.

¹⁰² Там само. — Арк. 49. Відповідь королівських комісарів козацьким послам, 31 травня 1660 p.

¹⁰³ Там само.

¹⁰⁴ Там само.

¹⁰⁵ Там само. — Арк. 50.

¹⁰⁶ Там само.

¹⁰⁷ Там само.

¹⁰⁸ Там само.

¹⁰⁹ Там само. — Арк. 52.

¹¹⁰ Там само. — Арк. 58—59. Відповідь козацьких послів на лист польських комісарів, червень 1660 p.

^1,1 Там само. — Арк. 59.

¹¹² Там само.

¹¹³ Там само.

¹¹⁴ Там само. — Арк. 60.

^1.5 Там само. — Арк. 60—61.

^1.6 Там само. — Арк. 61.

¹¹⁷ Там само. — Арк. 80. Лист Яна Казимира до Олексія Михайловича, 21 липня 1660 p.

¹¹⁸ Там само. — Арк. 80—81.

¹¹⁹ Там само. — Арк. 84—85. Лист Яна Казимира до польських комісарів, 2 липня 1660 p.

¹²⁰ Там само. — Арк. 85.

¹²¹ Акты Моск. гос. — T. III. — № 114. — С. 109.

¹²² Теки Нарушевича. — ЦНБ. — № II-13708. — Арк. 86. Лист Є. Я. Бобецького до В. Лянцкоронського, 9 липня

1660 p.

¹²³ Там само.

¹²⁴ Бантыш-Каменский Д. H. Обзор внешних сношений... — Ч. 3. — С. 135.

¹²⁵ Там само.

¹²⁶ Volum. legum. — T. ГѴ. — S. 369.

¹²⁷ Теки Нарушевича. — ЦНБ. — № II-13709. — Арк. 10. Інструкція від короля на сейм, червень 1661 p.

¹²⁸ Volum. legum. — T. IV. — S. 369.

¹²⁹ Там само.

¹³⁰ ЧОИДР. — 1882. — Кн. I—II. — С. 25 та ін. Донесення Маєрберґа.

¹³¹ Памятники дипл. снош. — T. 4. — С. 144—151.

¹³² ЧОИДР. — 1882. — Кн. I—II. — С. 27—28. Донесення Маєрберґа.

¹³³ Там само. — С. 28—29.

¹³⁴ Памятники дипл. снош. — T. 4. — С. 212—213. Переговори з цісарськими посланцями, 21 вересня 1661 p.

¹³⁵ Там само. — С. 250. Переговори з цісарськими посланцями, 13 грудня 1661 p.

¹³⁶ Бантыш-КаменскийД. H. Обзор внешних сношений... — Ч. 3. — С. 135.

¹³⁷ ЧОИДР. — 1882. — Кн. I—II. — С. 32. Донесення Maep- берґа.

¹³⁸ Памятники дипл. снош. — T. 4. — С. 213—214. Переговори з цісарськими посланцями, лютий—березень 1662 p.

¹³⁹ РГАДА. — Крымские дела. — № 5. — Арк. 21—22. Запис про прийом кримського посла Мамед-Імелдеші, 24 травня

1661 p.

¹⁴⁰ Там само.

¹⁴¹ Памятники дипл. снош. — T. 4. — С. 279—282. Переговори цісарських посланців з Гонсевським, березень 1662 p.

¹⁴² Акты Моск. гос. — T. III. — С. 504.

¹⁴³ Памятники дипл. снош. — T. 4. — С. 444.

¹⁴⁴ Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — S. 180—181.

¹⁴⁵ Дела Тайного приказа. — T. I. — С. 9.

¹⁴⁶ Бантыш-Каменский Д. H. Обзор внешних сношений... — Ч. 3. — С. 136.

¹⁴⁷ Там само. — С. 137.

¹⁴⁸ РГАДА. — Дела польские, 1662. — Ст. 27. — Арк. 5.

¹⁴⁹ Там само. — Арк. 23.

¹⁵⁰ Там само. — Арк. 39.

¹⁵¹ РГАДА. — Разряд 27. — Спр. 128. — Ч. 1. — Арк. 19—20.

¹⁵² Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 204.

¹⁵³ Там само.

¹⁵⁴ Там само.

^,5S Там само. — С. 204—205.

¹⁵⁶ Там само. — С. 205.

¹⁵⁷ Акты ЮЗР. — T. VII. — № 121. — С. 347. Статейний список Ф. Лодиженського, 23 січня 1663 p.

¹⁵⁸ Там само.

¹⁵⁹ Там само. — С. 355.

¹⁶⁰ Там само. — С. 356.

¹⁶¹ Дела Тайного приказа. — T. I. — Ст. 645.

¹⁶² Акты ЮЗР. — T. VII. — № 121. — С. 365.

¹⁶³ Там само. — С. 366.

¹⁶⁴ Акты Моск. гос. — T. III. — № 619. — С. 517. “Расспрос- ные речи выезжего немчина” капітана Реза, 7 березня 1663 p.

¹⁶⁵ РГАДА. — Крымские дела. — № 4. — Арк. 34—35.

¹⁶⁶ K истории Андрусовского перемирия 1667 г. // Исторический архив. — 1959. — № 6. — Прил. № 1. — С. 83. (Список статей, даних литовському канцлеру Пацу A. Ha- щокіним, 10 квітня 1663 p.

¹⁶⁷ Там само.

¹⁶⁸ Там само. — С. 84.

¹⁶⁹ Там само.

¹⁷⁰ Там само.

¹⁷¹ Там само.

¹⁷² Там само.

¹⁷³ Piima do wieku i spraw. I. Sobieskiego. — № 49. — S. 221. Інструкція Мазепі, 31 березня 1663 p.

¹⁷⁴ Jerlicz J. — II. — S. 74.

¹⁷⁵ Listy St Czameckiego // Przegl^d historyczno-wojskowy. — T. X. — № 27. — S. 124. Лист С. Чарнецького до Б. Радзи- віла, 6 квітня 1663 p.

¹⁷⁶ РГАДА. — Крымские дела. — № 5. — Арк. 14—30. Грамота Олексія Михайловича Мехмет-Гірею, травень 1663 p.

¹⁷⁷ Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. 2. — S. 205.

¹⁷⁸ ЧОИДР. — 1892. — Кн. 3. — С. 39. Щоденник Гордона.

¹⁷⁹ Памятники дипл. снош. — T. 4. — С. 495, 497. Переговори з цісарськими посланцями, 13 серпня 1663 p.

¹⁸⁰ Бантыш-Каменский Д. H. Обзор внешних сношений... — Ч. 3. — С. 137.

¹⁸¹ K истории Андрусовского перемирия 1667 г. // Исторический архив. — 1959. — № 6. — Прил. № 2. — С. 85. Доповідна записка А. Л. Ордіна-Нащокіна цареві Олексію Михайловичу, кінець 1663 p.

¹⁸² Там само. — С. 86.

¹⁸³ Там само. — С. 86—87.

¹⁸⁴ Там само. — С. 88.

¹⁸⁵ Там само.

¹⁸⁶ Там само. — С. 89.

¹⁸⁷ Книги разрядные. — T. II. — С. 1020. Статейний список Д. Башмакова, 1 грудня 1663 p.

¹⁸⁸ Там само.

¹⁸⁹ Акты ЮЗР. — T. V. — № 87. — C. 206. Розпит А. Сень- ковського, червень 1664 p.

¹⁹⁰ Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 270.

¹⁹¹ Там само. — S. 272.

¹⁹² Там само. — S. 273—274.

¹⁹³ Теки Нарушевича. — ЦНБ. — № II-13711. — Арк. 5^5. Царська грамота, 15 січня 1664 p.

¹⁹⁴ Там само. — Арк. 7. Відповідь царя через Венславського, 23 січня 1664 p.

¹⁹⁵ Там само. — Арк. 15—16. Грамота короля цареві, 21 лютого 1664 p.

¹⁹⁶ Там само. — Арк. 16. Кредекс Венславському, 20 лютого 1664 p.

¹⁹⁷ Там само. — Арк. 16—17. Відповідь канцлера Великого князівства Литовського K. Паца А. Нащокіну, 20 лютого 1664 p.

¹⁹⁸ Там само.

^l99-Plater. — T. IV. — № V. — S. 140. Лист А. Незабитовсь- кого до Є. Любомирського, 5 лютого 1664 p.

²⁰⁰ Теки Нарушевича. — ЦНБ. — № II-13711. — Арк. 21—22. Грамота московських послів польським комісарам, 5 березня 1664 p.

²⁰¹ Там само. — Арк. 27—28. Грамота московських послів польським комісарам, 23 березня 1664 p.

²⁰² Там само. — Арк. 34—37. Інформація від короля російським послам, квітень 1664 p.

²⁰³ Полное собрание законов Российской империи. — T. I. — С. 588—590; Ojczyste spomnienia. — T. 1. — S. 170—173.

²⁰⁴ Там само.

²⁰⁵ Акты, собр. в библ. и apx. Рос. имп. археогр. эксп. — T. IV. — № 149. — С. 197. Царська грамота до Соловець- кого монастиря, травень 1664 p.

²⁰⁶ Там само. — С. 198.

²⁰⁷ Там само. — С. 199—200.

²⁰⁸ Соловьев С. M. Собр. соч. — T. XI. — С. 158. Відповідь Олексія Михайловича А. Ордіну-Нащокіну, весна 1664 p.

²⁰⁹ Акты Моск. гос. — T. III. — № 686. — С. 567. “Сказка” перекладача С. Лаврецького, 4 червня 1664 p.

²¹⁰ Там само.

²¹¹ Там само.

²¹² Бантыш-КаменскийД. H. Обзор внешних сношений... — Ч. 3. — С. 138.

²¹³ Соловьев С. M. Собр. соч. — T. XI. — С. 158. Наказ російським послам на переговорах у Смоленську, травень 1664 p.

²¹⁴ Там само.

²¹⁵ Там само.

²¹⁶ Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 280.

²¹⁷ Там само.

²¹⁸ Теки Нарушевича. — ЦНБ. — № П-13711. — Арк. 73. Лист канцлера Великого князівства Литовського К. Паца польським комісарам, 18 червня 1664 p.

²¹⁹ Бантыш-КаменскийД. H. Обзор внешних сношений... — Ч. 3. — С. 138.

²²⁰ Kochowski W. Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 280.

²²¹ Теки Нарушевича. — ЦНБ. — № П-13711. — Арк. 81. Звіти польських комісарів, 12 липня 1664 p.

²²² Там само. — Арк. 81—82.

²²³ Там само. — Арк. 82.

²²⁴ Там само. — Арк. 83.

²²⁵ Там само. — Арк. 85. Лист польських комісарів до короля, 16 червня 1664 p.

²²⁶ Памятники дипломат, снош.— T. 4. — С. 542.

²²⁷ Щоденник Гордона. — С. 50.

²²⁸ Теки Нарушевича. — ЦНБ. — № Ц-13712. — Арк. 5. Лист польських комісарів до короля, 8 серпня 1664 p.

²²⁹ Бантыш-Каменский Д И. Обзор внешних сношений... — Ч. 3. — С. 138.

²³⁰ Теки Нарушевича. — ЦНБ. — № Ц-13712. — Арк. 13—14. Відповідь московським послам на їхні пункти, 30 серпня 1664 p.

²³¹ Там само. — Арк. 16.

²³² Там само. — Арк. 17. Хід переговорів, 6 вересня 1664 p.

²³³ Там само. — Арк. 18.

²³⁴ Щоденник Гордона. — C. 52.

²³⁵ Теки Нарушевича. — ЦНБ. — № II-13712. — Арк. 20. Хід переговорів, 6 вересня 1664 p.

²³⁶ Бантыш-Каменский Д H. Обзор внешних сношений... — Ч. З. — С. 138.

²³⁷ Kochowski W Hist. pan. J. Kaz. — T. II. — S. 329.

²³⁸ Дворцовые разряды. — T. III. — Ст. 588.

²³⁹ Chrapowicki J. Diariusz. — T. II. — S. 46.

²⁴⁰ Памятники дипл. снош. — T. 4. — С. 542—545. Лист царя до цісаря, 1665 p.

²⁴¹ Chrapowicki J. Diariusz. — T. II. — S. 49.

²⁴² Там само. — S. 53.

²⁴³ Там само. — S. 54.

²⁴⁴ Бантыш-Каменский Д. H. Обзор внешних сношений... — Ч. 3. — С. 139; ChrapowicM J. Diariusz. — T. II. — S. 88.

²⁴⁵ Wojcik Z Traktat Andruszowski. — S. 203.

²⁴⁶ Chrapowicki J. Diariusz. — T. II. — S. 94.

²⁴⁷ Галактионов И. В. Из истории русско-польского сближения в 50—60-х годах XVII века (Андрусовское перемирие 1667 года). — Саратов, 1960. — 107 c.; Wqjcik Z Traktat Andruszowski.

²⁴⁸ РГАДА. — Дела польские, 1666. — Спр. 3. — Арк. 261— 264, 351—355.

²⁴⁹ Chrapowicki J. Diariusz. — T. II. — S. 121.

²⁵⁰ Там само. — S. 138.

²⁵¹ Там само. — S. 134.

²⁵² Там само. — S. 149. 28 червня 1666 p.

²⁵³ Там само. — S. 156.

²⁵⁴ Там само. — S. 157.

²⁵⁵ Там само.

²⁵⁶ Там само. — S. 161.

²⁵⁷ Там само.

²⁵⁸ Там само. — S. 164.

²⁵⁹ Там само. — S. 143.

²⁶⁰ Там само.

²⁶¹ Там само. — S. 174.

²⁶² Соловьев С. Собр. соч. — T. XI. — С. 167.

²⁶³ Chrapowicki J. Diariusz. — T. II. — S. 163.

²⁶⁴ Там само. — S. 171.

²⁶⁵ Там само. — S. 197.

²⁶⁶ Там само.

²⁶⁷ Соловьев С. M Собр. соч. — T. XI. — С. 169. “Извет” царю А. Л. Ордіна-Нащокіна, жовтень 1666 p.

²⁶⁸ Chrapowicki J. Diariusz. — T. II. — S. 200.

²⁶⁹ Там само. — S. 201.

²⁷⁰ Там само.

²⁷¹ РГАДА. — Дела польские, 1666. — Спр. 3. — Арк. 242.

²⁷² Chrapowicki J. Diariusz. — T. II. — S. 207.

²⁷³ Там само.

²⁷⁴ Там само. — S. 207—208.

²⁷⁵ Там само. — S. 214.

²⁷⁶ Там само.

²⁷⁷ Там само. — S. 215.

²⁷⁸ РГАДА. — Дела польские, 1666. — Спр. 5. — Арк. 242.

²⁷⁹ Chrapowicki J. Diariusz. — T. II. — S. 216.

²⁸⁰ Там само. — S. 218.

²⁸¹ Там само. — S. 219.

²⁸² Там само. — S. 221.

²⁸³ Там само.

²⁸⁴ Там само. — S. 225. 30 жовтня 1666 p.

²⁸⁵ Там само. — S. 234.

²⁸⁶ Там само. — S. 235, 239.

²⁸⁷ Там само. — S. 244. 3 грудня 1666 p.

²⁸⁸ Там само. — S. 245.

²⁸⁹ Там само. — S. 247.

²⁹⁰ Там само. — S. 252.

²⁹¹ Там само.

²⁹² Там само. — S. 261.

²⁹³ Там само. — S. 262.

²⁹⁴ Там само. — S. 262—263.

²⁹⁵ Там само. — S. 263.

²⁹⁶ Там само. — S. 264.

²⁹⁷ Полное собрание законов Российской империи. — T. I. — С. 659.

²⁹⁸ Там само.