РОЛЬ ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАЦТВА У БОРОТЬБІ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ЗБРОЙНИХ СИЛ ПРОТИ НАСТУПУ ПОЛЬСЬКО-ТАТАРСЬКИХ ВІЙСЬК HA УКРАЇНУ CI660·— 1664 pp .

¹ «Собрание государственных грамот и стор. 64.

договоров», ч.

IV,

ське узбережжя і почати мирні переговори з Швецією, що закінчились літом 1661 p. Кардіським договором про «вічний мир».

Союзником Речі Посполитої у війні проти Росії знову виступив кримський хан. Як і раніше, його хижацькі плани були тісно зв’язані з Україною, і тому він охоче відгукнувся на пропозиції короля про спільний напад на Росію та українські землі. Весною 1660 p. був офіціально оформлений договір. Хан пообіцяв надіслати нурадин- салтана з 80-тнсячннм військом. Дії ханських сил на Україні, куди вони прибули як союзники польських військ, мали такий самий грабіжницький характер, як і тоді, коли вони виступали на боці старшинського угруповання Виговського. Проте тепер хан та його війська були не тільки партнерами Речі Посполитої, а й підпорядковані їй. Польське командування визначало пункти зосередження, дислокацію, напрям ударів татарських військ і т. д.

Нурадин-салтан доносив з-під Очакова весною 1660p. коронному гетьману про своє прибуття туди «з військом кримським, білогородським і ногайським» і просив якнайшвидше надіслати посланця з вказівкою, куди вони повинні йти. «Тоді,— зазначав нурадин-салтан,— виконуючи ваш наказ, ми підемо прямо і з’єднаємось, де треба» '.

Відправивши на Україну татарські орди, хан і султан побоювались нападу на свої володіння запорізьких козаків. Тому султан розмістив значні сили у прикордонних районах. Полонені татари та інші очевидці розповідали, що для оборони Криму і турецьких фортець від запорізьких козаків було послано військо на чолі з сіліетрій- ським пашою, який привів морем 40 каторг «под Янкер- мень город». Інший паша з великим військом направився в гирло Дніпра, «чтоб де Днепром казаки стругами не пришли на море» ².

Татарські сили, які вийшли з Криму у квітні 1660 p., і турецькі війська, які приєдналися до них, простояли п’ять місяців в районі Очакова і Білгорода (Аккермана), шо викликало нарікання хана проти польського командування.

Ромодановський укомплектував гарнізони в слобід- ськоукраїнських містах ¹, але він не мав тоді змоги дати рішучу відсіч ворогові, бо Бєлгородський полк був нечисленним; крім того, не було помічників— «товарищей», як заявив сам Ромодановський ^{[322] [323]}.

Наступальну боротьбу проти татарських військ, що нападали з боку Білгорода і Очакова, організував Іван Сірко, який був у той час кальницьким полковником. Так, коли в останній тиждень травня 1660 p. татарські сили напали на околиці Кам’янки та ін., він одразу ж повів проти них загін, укомплектований з солдатів і козаків уманського гарнізону. Як повідомив Сірко, 3 червня його загін за річкою Бугом в урочищі Начертаньє наздогнав татарський чамбул, який повільно просувався з великою здобиччю — українськими полоненими чоловіками, жінками і дітьми. Бій був короткий. 300 татар полягло на місці, 20 — потрапило в полон, а жалюгідні рештки розбитого загону розбіглись. Всіх, кого татари вели в неволю, російські солдати та українські козаки визволили. Награбовану худобу також було відбито. Сім татар Сірко надіслав уманському іполковнику Ханенку, а двох — київському воєводі Шереметєву, який відправив їх у Москву.

«Расспросные речи» цих двох полонених татар дають можливість перевірити інформацію Івана Сірка, який завжди точно повідомляв навіть про кількісний склад ворожих сил. Полонені Азамат Кулакай і Мустафа розповіли, що в їх загоні було 390 чоловік і що Сірко з козаками та ратними російськими людьми «и полон де и стада у них отбил, и многих де татар посек, и живых де татар взял с 16 человек» *.

Запорізькі козаки провели ще ряд 'боїв з татарами. Про один з таких боїв розповідав донський козак, який повернувся з татарського полону. Він був у неволі саме в тих улусах, які кочували по Кальміусу. У першій половині червня 1660 p. значні сили запорізьких козаків та російських солдатів з гарматами напали на ці улуси і захопили в полон багато татар. Решта татар «ушли под Крым и стали за Бердами», звідки і втік цей донський козак» ^{[324] [325]}.

Очолювані Сірком загони козаків виступали прати татарських агресорів не тільки з волості, а й з самої Січі, оскільки він, навіть будучи кальницьким полковником, не переривав зв’язків з Запоріжжям. Про один з таких виступів розповідав у Посольському приказі в 1660 p. очевидець—ігумен Терехтемирівського монастиря Іосаф. Ранньою весною з Січі у різні напрямки одночасно вийшли два загони запоріжців. Один загін спустився вниз по Дніїпру до того мїсця, де ряд турецьких фортець перерізав річку. Другий загін, яким особисто керував Іван Сірко, рушив у район Очакова, де зосереджувались татарські і турецькі сили, готові виступити на допомогу польському війську. Обидва загони завдали одночасного удару: перший по фортеці Іслам-Кермень, другий — на очаківський посад. Запоріжці благополучно повернулись на Січ і привели з собою багато полонених^[326].

Загін, очолюваний Сірком, являв собою начебто спеціальне формування, що складалось не з кадрових запоріжців, а з «охотников», як називає тогочасний документ його воїнів. Можна припустити, що цей загін був зібраний Сірком на волості з козаків і частково селян спеціально для боротьби проти татар і турків. Добровільний принцип вербування і визначив назву. Цей загін тривалий час перебував на Запоріжжі і був досить численним. Посли Юрія Хмельницького — Григорій Под- дониченко з товаришами, доповідаючи в Москві простановище на Україні, говорили: «А с кошевым в Запоро- rax казаков с 10 000, да с Серком охотников с 5 000» *.

B умовах загрози татарського і польського наступу невідкладним завданням гетьманського управління і російського командування стає зміцнення Січі як аванпосту боротьби проти агресорів. 7 липня 1660 p. на спільній військовій раді командування російських і козацьких військ, проїведеній іпід іВасилькОіВом на Кодачку Шѳреме- тєвим перед відправкою в похід, українські полки були розподілені по бойових ділянках. Ha Січ були направлені Канівський і Черкаський полки, щоб не допустити нападу татар на Запоріжжя ^{[327] [328]}.

Основні російські сили, що перебували на Україні, разом з частиною козацьких військ повели під керівництвом Шереметева наступ через Волинь на Галичину, маючи на меті відвернути увагу польських військ від білоруського фронту. Козацькі полки, очолювані Юрієм Хмельницьким, йшли південною дорогою. Ha них покладався обов’язок захисту від татар. Ha Запоріжжі Сірко комплектував загіи, який мав виступити на допомогу військам Шереметєва.

Російські війська і козацькі полки були відрізані один від одного великими польсько-татарськими силами, а потім блоковані ними. До того ж у козацькому таборі перевагу одержали старшини, які підтримували агресивні дії Речі Посполитої. Ці старшини і польський агент Бенев- ський цілком підпорядкували своєму впливові Юрія Хмельницького, який розгубився у складній Обстановці. Пїд їх тиском український гетьман іпішов на угоду з польською шляхтою і 18 жовтня 1660 p. уклав Слободи- щенський трактат, за яким Україна відривалась від Росії і знову віддавалась під владу Речі Посполитої.

Польська армія здобула перемогу над російськими військами під Чудіновом ціною великих івтрат. Цього не можна сказати про союзників Речі Посполитої — татарські орди. Як завжди, ханські війська, незважаючи на величезну чисельну перевагу над противником, додержувались стратегічного принципу: ніколи не приймати на себе головного удару і не брати безпосередньої участі в основній битві, не виступати тут як вирішальна протидіюча сила.

Польсько-шляхетське командування всупереч договору видало нурадин-салтану російське військо, яке капітулювало. Після того як російські солдати й офіцери здали зброщ, польська варта, що охороняла російський табір, відступила і пустила ханське військо. Польське командування віддалік спокійно спостерігало різню і грабіж, що їх вчинили татари в російському обозі. Ніякі благання про пощаду на них не впливали. Всіх, хто чинив опір, знищували, а решту рядами погнали в полон, у рабство. Керівника російського війська Шереметєва польські воєначальники віддали нурадину, який відправив його в Крим. Шереметєв пробув у неволі 20 років.

Татари не задовольнились величезною кількістю полонених. Відразу ж після закінчення Чуднівської битви татарські загони розсіялись по Україні, спалювали і руйнували все, захоплювали у полон мирних жителів. Разом з ордою рухалась залишена на Україні частина .польського війська на чолі з Любомирським. Коронний гетьман з основними своїми силами пішов у Польщу.

У цей час через Правобережжя проїжджав царський посол Феоктист Сухотін. Як свідок татарських грабежів, він розповідав потім, що українське населення ховалось в містах і укріплених містечках, рятуючись за кріпосними стінами, витримуючи справжню облогу. «Да заднепр- ские черкасы в Белой Церкви, и в Умани, и в Корсуне, и по иным местечкам от татар и от поляков заперлися и к себе... не пущают» ^{[329] [330]}. Населення чинило опір ворогові і у відкритому полі, але він був сильний своєю чисельністю. «Аіникотіорыіх... городов или местечек черкасы, казаки и мещане выйдут на поле, и их татаровя грабят и в полон емлют» ^[331]. Сухотін передав царю благання українського населення про надсилку ратних людей для захисту від ханськихорд і польських жовнірів.

Татари безкарно грабували і спустошували правобережні землі всю осінь і зиму 1660 p.

Польські власті не перешкоджали спустошливим діям своїх союзників — татар на Україні. Навпаки, польські жовніри брали аіктивну участь у грабежах і насильствах ханських орд в українських 'містах і селах. Сучасники згодом говорили, що «поляки... в минулу зиму і в минуле літо разом з ордами зовсім спустошили і розграбували всю Україну»^{[332] [333]}. Польсько-шляхетський уряд навіть сприяв грабежам татар, узаконюючи їх дії у своїх трактатах і постановах. У шостому пункті Слободищен- ського трактату спеціально застерігаються інтереси кримського хана. Гетьманські власті мали гарантувати безпеку володінь Кримського ханства і свободу пересування татарських орд по Україні^[334].

Таким чином, Юрій Хмельницький і старшина про- польської орієнтації, крім того, що вони передали Україну у цілковиту залежність від Речі Посполитої, брали на себе ще зобов’язання не перешкоджати безчинствам татарських орд.

Обстановка, що склалась на Україні після поразки російсько-козацьких військ під Чудновом, здалася кримському хану дуже зручною для здійснення своїх загарбницьких планів. Ханський уряд, який давно виношував думку про перетворення України у васальну державу, підпорядковану Кримському ханству, намагався добитися цього дипломатичним шляхом і вступив у контакт з козацькою старшиною *.

Прагнучи підпорядкувати собі Україну і віідокремити її від Росії і Польщі, хан вів переговори з старшиною таємно, через нібито приватну особу — перекопського Карач-бея.

Проте польським правлячим колам стало відомо про демарші ханського уряду. Зокрема, офіціальне повідомлення про це передав королю Юрій Хмельницький через свого посла Лісницького. Польський уряд вжив контрзаходів, головним з яких було навмисне загострення суперечностей між козацькою старшиною і кримськими та ногайськими мурзами.

Хоч наміри татарських феодалів знаходили сприятливий відгук в середовищі невеликої частини української старшини, протеіївона, обурена розоренням її маетностей татарськими чамбулами, відмовилась від угоди з ханом.

3 другого боку, хан був роздратований триваючою боротьбою запорізького козацтва проти орд. Особливу лють хана викликав напад великого загону запоріжців на орду, яка на чолі з нурадином-салтаном поверталась із здобиччю і полоненими після Чуднівської битви. Це був загін, який виступив з Січі на допомогу Шереметєву, але не встиг з’єднатися з російсько-козацькими військами. Запорізькі козаки вступили у боротьбу з татарськими чамбулами, що грабували Україну. B результаті розгрому орди нурадина запоріжці відбили багато полонених і 16 000 коней. Спочатку хан наказав усім кримським ордам виступити проти козаків, але потім обмежився посилкою на Дніпро значних військових сил під керівництвом Ширин-бея ^{[335] [336]}.

Угода між українськими і татарськими феодалами у 1660—1661 рр. не була укладена і тому.що кримський хан, заінтересований у єдиному фронті з Польщею проти Росії, утримався від розриву польсько-татарського союзу.

Українські феодали повинні були підтримувати цей союз, внаслідок чого їх маєтності розорювались. Це викликало невдоволення старшини. Серед тих, хто підписав Слободищенський трактат, були не тільки особи про- польської орієнтації. Певна частина у таборі Юрія Хмельницького хотіла збереження єдності України з Росією. Оточена ворожим військом, ця частина старшини змушена була визнати панування Речі Посполитої. Проте відразу ж після Чуднівської битви дехто з неї намагався встановити контакт з царським урядом.

Що торкається козацької маси, то вона не прийняла Слободищенський трактат і висловила свій протест масовою втечею з табору Юрія Хмельницького. Через тиждень після капітуляції у таборі замість 40 тис. залишилось 20 тис. козаків '.

Царський уряд ішов назустріч прагненням козаків і старшини відновити возз’єднання України з Росією. Після того як Юрій Хмельницький надіслав посольство до лівобережних російських воєвод, цар відправив гінця до гетьмана. Але польсько-шляхетські власті дізнались про переговори і перешкодили їх завершенню.

Правобережна старшина, що готова була будь-якими засобами захищати свої земельні і майнові інтереси, намагається позбутися орди дуже дорогою для українських народних мас ціною. Щоб врятувати свої володіння від татар, українські феодали Правобережжя вирішили віддати на поталу орди населення Лівобережжя. Вони направляють своїх союзників грабувати Лівобережну Україну. Інспіровані старшиною ханські орди не тільки беруть участь у походах польських військ на Лівобережжя для завоювання цієї частини України, але також роблять туди спеціальні походи для грабежу і захоплення полонених.

За час свого гетьманства Юрій Хмельницький перетворився в слухняне знаряддя польських і українських феодалів проиольської орієнтації. Навіть сучасники говорили, що він «сам де не волен в себе, владеют им и всем войском, при нем будучем. Носач да Грицко Мирго- родцкой, да Грицко Гуляницкой»^{[337] [338]}. Юрій Хмельницький за особистими переконаннями був противником заклятих ворогів України — турецько-татарських агресорів і навіть в недавньому минулому виступав проти них, беручи безпосередню участь у боротьбі з Кримським ханством. Згодом цей гетьман разом з союзником Речі Посполитої — кримським ханом та його ордами вторгався з Правобережної України на Лівобережну.

Ha початку літа 1661 p. хан з великими силами вступив на Правобережну Україну¹. Орда зупинилась поблизу Тарговиці і розпустила свої загони між Уманню, Корсунем, Білою Церквою, Чигирином. Ці загони, як повідомляв Юрій Хмельницький короля 16 серпня 1661 p., «почали робити нестерпні спустошення, коли не тільки коней і худобу і все майно, але бере в полон і самих людей, зустрічаючи їх но полях в роботі»². Того ж дня Юрій Хмельницький в листі до коронного канцлера Миколи Пражмовського пише, що Україна стоїть перед загрозою «обернутися в руїни» від дій союзників Речі Посполитої.

У листах до короля і польських панів Юрій Хмельницький просить прискорити відправку польсько-шляхетського війська на Україну, що змусить татар перейти на лівий берег Дніпра. Юрію Хмельницькому, як і всій старшині, добре був відомий спустошливий і грабіжницький характер воєнної діяльності татар. Мова йшла не тільки про знищення політичних противників і про боротьбу з ворожими військами. Пропонуючи спрямувати орду на Лівобережжя, старшина ставила під удар все населення Лівобережної України.

Ці злочинні плани Юрій Хмельницький від імені старшини літом 1661 p. кілька разів висував перед польським урядом. Пізніше він вже сам намагається досягти угоди з ханом про перехід татарських орд на лівий берег. Гетьман визнав, що особисто писав до хана і про- снв, «щоб він пішов на Задніпров’я з ордами проти ворога, не розпускаючи загонів тут між містами» ³. Лівобережний козак Іван Семенов, який в той час був у Чигирині, пізніше заявляв, що гетьман двічі посилав до хана. Згодом Юрій Хмельницький сам з деким з старшини поїхав у кіш під Ставище і 7 жовтня 1661 p. досяг угоди з Мухамед-Гіреем. Цієї угоди Юрій Хмельницький добився ціною зради життєвих інтересів населення Лівобережної України. Хан зобов’язався не зачіпати правобережних полків. Мухамед-Гірей погоджувався з тим, щоб його орда «діставала припаси за Києвом і в Задніпров’ї». B угоді навіть передбачався відхід татарських орд у Крим після закінчення кампанії і зівичайних грабежів, що їх вони вчинять під час повернення саме на лівому березі Дніпра. «Обіцяємо і те,— зазначалось ханом і мурзами у сьомому пункті угоди,— що коли б ми відступили в Крим, то цією стороною ні ми з великими ордами і ніхто інший з меншими проходити не буде, а підемо по Задніпров’ю, коло Полтави. A коли б інші наші загони виступили за нами, ми запевняємо, що вони тим шляхом ходити не будуть, а тільки по Задніпров’ю» ^.

Наступного дня Юрій Хмельницький доносив королю і коронному канцлеру, що він йде з ханом за Дніпро і просить не затримувати з надсилкою польських військ². Відправлені у Варшаву посли везли копію угоди з Myxa- мед-Гіреєм і пробачення перед королем за самовільну угоду з ханом ³.

Наступ на Лівобережну Україну Юрій Хмельницький і хан здійснили з боку Черкас, перейшовши 21 жовтня 1661 p. Дніпро. Татарські орди і козацькі частини стали коло Переяслава. Населення Лівобережжя знову піднялось на боротьбу проти зрадницької старшини та ханських загонів, які намагались збройною силою відновити польсько-шляхетське панування на Україні. За допомогою російських ратних людей переяславські козаки і міщани відстояли своє місто. Зазнавши невдачі під Переяславом, хан і Юрій Хмельницький спрямували свої сили на північ. їх спроби оволодіти укріпленими містами були безуспішними. Особливо великої поразки вони зазнали під Ніжином ⁴.

Керівництво воєнними операціями об’єднаного війська здійснював хан, а Юрій Хмельницький цілком перебував під його впливом. Це у великій мірі визначило тактичні особливості маршу. He заняття фортець, у чому ханські сили ніколи не проявляли великого уміння, а захоплення майна і полонених вважали головною метою походу татарські військові керівники. Для цього татарські орди, а з ними і полки Юрія Хмельницького проводили бокові рейди і переходи, що не були зумовлені воєнними вимогами. Останньою обставиною Юрій Хмельницький пояснював королю невдачу свого осіннього походу. Ще в листопаді 1661 p. він писав, що «в кількох фортецях стоїть озброєний ворог, якого не можуть подужати наші сили, ослаблені частими ординськими переходами» '. Просування цих сил по Лівобережжю супроводжувалось грабежами. Татарські орди настільки заглибились на північ, що навіть перейшли російський кордон і в січні 1662 p. вдерлись на територію Севського, Карачевського і Путивльського повітів, але були відкинуті російськими військами під командуванням воєвод Г. Ф. Бутурліна і Лобанова- Ростовського ^{[339] [340]}

Ha весну 1662 p. основні ворожі сили відкотились з Лівобережної України.

Таким чином, наступ орди і військових сил Юрія Хмельницького та пропольського старшинського угруповання на Лівобережжя був відбитий. Козацькі полки і російські війська дістали підтримку лівобережного насе» лення, що, як і весь український народ, не прийняло Сло- бодищенської угоди.

Ha Правобережній Україні зростав рух народного протесту проти влади Речі Посполитої та її посіпаки — гетьмана Юрія Хмельницького. Народ виступав за возз’єднання з Лівобережною Україною у рамках Російської держави. Цей рух згодом (весною 1663 p.) переріс у повстання.

Отже, боротьба проти реставрації польсько-шляхетського панування на Україні і проти пограбування її союзником Речі Посполитої — татарською ордою становила один з головних напрямів українського суотільнонполі- тичного життя першої половини 60-х років XVII ст. Активна роль у цій боротьбі належить Запорізькій Січі.

Січ засудила зраду Юрія Хмельницького і старшини, що його оточувала, і залишилась на позиціях єднання з

Росією. Донський отаман Дмитро Афанасьев і козаки його станиці у «расспросных речах» говорили в Москві 16 квітня 1661 p.: «В Запорожье черкасы з задненрски- ми черкасы не в соединенье, а служат и добра хотят їв. г.»¹. Січ і далі залишалась одним з пунктів, де зосереджувались невдоволені нануваІнням польської шляхти, противники зрадницької політики старшинської верхівки, борці проти турецько-татарської агресії.

Ha лютневій раді на Правобережній Україні уманський, корсунський, білоцерківський та інш.і полковники доповідали, що «лутчие черкасы, покиня жен своих и детей, многие пошли в Запороги, а по весне, вышед из Заиорог, чинить им промысл над поляки и над изменники черкасы» ².

У ці роки особливо зріс авторитет Івана Сірка на Запоріжжі і на всій Україні. Він незмінно дотримується російської орієнтації. «А Серко ныне в Запорожье и в. г. служит верно»,— свідчили в Москві на початку травня 1661 p. посланці Якима Сомка. Іван Сірко надіслав до Юрія Хмельницького гінця з листом, в якому засуджував зраду гетьмана і підкреслював свою вірність союзу з Росією.

Відомим є лист Юрія Хмельницького до Івана Сірка від 20 липня 1661 p., в якому гетьман намагався залучити його на бік Речі Посполитої, а також силкувався виправдати свою угоду з татарськими мурзами ³.

Хоч Іван Сірко в той час не займав посади кошового отамана, проте він користувався не меншим за нього авторитетом, був його головним порадником.

Сірко висувається у перші ряди керівників боротьби запорізького козацтва проти татарських агресорів. Він організує об’єднані походи запорізького і городового козацтва, які виступали і із Січі і із волості. Цікавою щодо цього є розповідь посланців Якима Сомка у Москві. Вони повідомили, що Сірко повів козаків з Тарговиць на Бу.г, на Андрєєв острів, і «там стоит с войском своим для татарського приходу». Далі вони розповіли: «А Садцкой атаман стоит в Запорогах, 'в Сече, c 'болшим войском

Запорожским, и с Сериком они сходятца для порядку о всяких войсковых делех» *.

Літом 1662 p. Юрій Хмельницький знову організував вторгнення на Лівобережну Україну. Під його загальним командуванням перебували об’єднані польські, татарські і козацькі війська. Останні становили полки, старшина яких дотримувалась пропольської орієнтації і змушувала козаків виступати на боці Юрія Хмельницького².

Як і минулого разу, гетьман—ставленик Польщі опинився на поводі у ханських мурз. Тактичні дії об’єднаного війська знову мали в собі явні сліди татарського впливу. Військо зосередилось поблизу Переяслава. Понад місяць тривала облога міста. B атаках і штурмах дуже яскраво проглядала одна мета — захопити полонених, майно і худобу.

Від цього війська відокремлювались великі загони, які вчиняли напади на міста, містечка і села, грабували і захоплювали людей в полон. Так, 26 червня були перебиті жителі Носівки; 27 червня ворожий загін підходив до Чернігова; 2 липня польсько-козацько-татарський загін прийшов під Кобижчу і захопив худобу³. Небезпека загрожувала Ніжину. У липні татари пограбували околиці Козельця та ін.

Під тиском козацьких і російських сил війська, керовані Юрієм Хмельницьким, відступили з-під Переяслава і 16 липня 1662 p. були розгромлені поблизу Канева. Сам гетьман ледве врятувався.

Татарські орди не брали участі у битві під Каневом, ухилившись від вирішального бою. He допомогли ні подарунки, ні гроші Юрія Хмельницького, який загалом витратив на це, як він сам згодом твердив, близько мільйона злотих⁴. Відмова численного татарського війська брати участь у боях наперед визначила цілковитий розгром сил Юрія Хмель.ницького. Численна орда на чолі з двома салтанами — Селім-Гіреєм ii Махмет-іГіреєм виступила разом з польськими корогвами і рештками козацьких частин тільки наприкінці бою, погнавшись за загоном лід командуванням Приклонського, направленим Ромодановським для переслідування ворога на правому березі. B результаті величезної переваги ворожих сил російсько-козацький загін зазнав поразки під Кри- ЛОВЮМ і Бужинюім *.

Татари, загальна кількість яких досягала 60 000 чоловік, самовільно розташувались у містах і селах Правобережжя. Вони вчиняли нальоти на будинки жителів і постоялі двори, грабували і убивали людей. Перебування татар на Україні, як завжди, перетворилось в тяжке лихо для українського населення ².

Вважаючи, що основні російські війська розбито, мурзи вимагали нового походу на Лівобережжя «для остаточного розгрому значно ослабленого ворога», але найбільше для грабежу і наживи.

Юрій Хмельницький разом з своїм генеральним писарем Павлом Тетерею кілька разів їздив до хана в його кіш і умовляв його почекати з походом до прибуття обіцяних польських військ ³.

Гетьман намагався не тільки затримати похід орди, він хотів будь-що вдержати її на Україні, бо популярність Юрія Хмельницького до того впала, що він тримався на гетьманствіі тільки силою татарської зброї⁴.

13 вересня 1662 p. доносили королю, що хан «дуже нудьгує, не маючи насолоди від звичних грабежів» ⁵. Хан погрожував своїм союзникам, що пройде з ордами спустошливим маршем по Правобережній Україні⁶.

Намагаючись задобрити свого союзника, задовольнити його зажерливість і убезпечити свої володіння на Правобережній Україні, старшина з своїми полками відправляється разом з татарами спеціально для захоплення полонених «за Київ, у ті місця, де Десна з’єднується з Дніпром»⁷. Таким чином, українські феодали використали козаків правобережних полків для допомоги ханові у захопленні в неволю населення Лівобережної України.

Проте старшина не досягла головної мети, яка полягала в тому, щоб затримкою орд на Україні забезпечити собі за їх допомогою захист від населення Правобережжя, яке обурювалось зрадницькою політикою, союзом з ханом. Салтани, захопивши полонених, повели своє військо в Крим.

Юрій Хмельницький зовсім розгубився і хотів звільнитись від гетьманства, що стало для нього обтяжливим. Гетьманові вже відмовлялись коритися навіть козаки тих полків, що були йому підпорядковані.

Пізніше в Юрія Хмельницького виникла думка втекти куди завгодно, навіть до хана. Про це гетьман писав з Чигирина 5 серпня 1662 p. до короля: «Я так стиснутий з усіх боків за божим розсудом, що не можу ні відбити ворога, з іпричини недоброзичності своїх, ні пробратися у країни польські, сподіваючись на милостиву прихильність в. к. м. I тому, якщо мені доведеться для врятування свого життя звернутися у Крим, то я припадаю до ніг в. e. к. м. п. м. м., сподіваючись за клопотанням в. іК. м. знайти у e. м. хана Кримського цілковиту безпеку» '. Ha початку 1663 p. він справді відмовляється від гетьманства і постригається в монахи.

Гетьманом Правобережжя стає агент польських панів Павло Тетеря.

Піднятий за допомогою польської зброї на високу посаду глави гетьманського правлі-ння Правобережної України, Павло Тетеря викликав загальне обурення народних мас, всієї України. 3 перших же кроків свого геть - манства він відкрито проводив політику утвердження і зміцнення польсько-шляхетського панування на ,Правобережній Україні і поширення його на Ліівобережжя.

Ha Правобережжі не припинялись народні рухи проти польсько-шляхетського гніту. Народ виступав також проти польсько-шляхетського ставленика Тетері, боровся за возз’єднання з Лівобережною Україною у складі Російської держави. У березні 1663 p. спалахнуло повстання, яким керував полковник Іван Попович.

Тетеря знав про нетривкість свого становища. Тому вже з перших днів свого правління гетьман шукає підтримки у польських військових сил. У «Памятниках Киевской археографической комиссии» (т. IV) опубліковано ряд листів Тетері до польського короля та його інструкції своїм послам до королівського уряду (з січня 1663 p.), в яких він просить, благає, нарешті вимагає негайно надіслати ,польські ,війська на Україну, «шри- наймні 10 000» ’.

Другою силою, на яку опирався Тетеря, були татарські орди. Насамперед він обмінявся присягою з сал- таном в зв’язку із зміною гетьманського правління ^ъ. Таким чином, цей ставленик польських панів клятвенно обіцяв бути відданим їх союзникові — кримському ханові.

Тетеря боявся навіть на короткий час залишитись без підтримки ззовні в країні, вороже настроєній шодо його хазяїв і до нього самого. За допомогою іпідкупу («больших издержек») гетьман добивається від салта.на, який повертався в Крим, залишення татарських частин на Україні. 22 січня 1663 p. Тетеря пише королю, що салтан на його прохання залишив стільки війська, скільки треба для захисту³.

Цей «захист» гетьмана-зрадника одразу ж обернувся тяжким горем для народних мас Правобережжя. Сам Тетеря вже в середині лютого 1663 p. скаржився королю: «Залишена в Україні єдино для допомоги... орда безчинствує і чинить зухвальства»⁴. Як завжди, від безчинств орди насамперед терпіли селянство і жителі міст. Татари відбирали майно, кидали людей у в’язниці, глумилися з жінок. «Ці злодіяння до такої міри жахливі, що багато людей з Війська Запорізького в озлобленні готові віддати перевагу рабству .волоському і молдавському (яке, кажуть, не таке обтяжливе), ніж терпіти від орди і нести її іго, таке нестерпне і небувале»⁵,— з тривогою повідомляв Тетеря, який бачив, що злочини татарської орди ще більш озлобляють населення проти нього самого.

Татарські мурзи почували себе панами становища. Гетьман, по суті, опинився під владою орди. Мурзи навіть контролювали його листування з польським урядом і забороняли без дозволу хана посилати послів до короля. Тетеря сам вбачав у цьому один із проявів тенденції підпорядкувати Україну Кримському ханству. Ще до вступу на гетьманство, восени 1662 p., Тетеря повідомляв короля про наявність таких тенденцій, попереджаючи, що вони становлять велику небезпеку для польського панування, оскільки серед козацької старшини досить сильна прота- тарська партія. У липні 1663 p. Тетеря писав до короля про одержання листа від татарського бея, який пропонував розірвати союз з Польщею і зберегти збройний союз з татарами T

Татарських феодалів не покидає думка про васальне підпорядкування України Кримському ханству. Вони ще більш активно, ніж Юрія Хмельницького, атакують Тетерю, намагаються перетягти його на свій бік, відірвати від Польщі і таким чином безкровно приєднати Правобережну Україну до ханства.

Павло Тетеря, тісно зв’язаний з польською шляхтою, не міг піти на розрив з Річчю Посполитою. Разом з тим він, незважаючи на принизливу залежність від орди, чіплявся за підтримку татарських мурз, яку готовий був оплатити будь-якою ціною, тим більше, що прибуття коронного війська відкладалось. У березні 1663 p. правобережна старшина на чолі з своїм гетьманом привселюдно оголосила, що вона «готова жертвувати всім своїм майном, щоб заплатити орді (за якою негайно посилають)... 1 разом з побратимами-татарами віддати життя за гідність в. к. м. і за цілісність Республіки»². Насправді цілковитої одностайності відносно ставлення до татар не було навіть серед старшини пропольської орієнтації, про що змушений був визнати пізніше сам Тетеря, який Іблипня 1663 p. писав до короля: «Військова старшина, в розпорядженні якої перебуває решта згадуваної казни, зберігаючи її на інші свої громадські потреби, не хоче витратити її на орду, хоч одні вважають присутність татар на Україні потрібною, інші ж, більш зухвалі, зовсім некорисною» ³.

Шляхтич Яцковський, направлений Тетерею наприкінці травня у Крим, передав ханові повторну просьбу гетьмана і частини старшини особисто «виступити для втихомирення України» на чолі основних татарських сил⁴. Ще раніше були відправлені посли у Білгородську орду. Діставши згоду татарських мурз виступити на Україну, гетьман вирядив назустріч їм полк, «щоб провести Tx з.улу- сами через важкі місця і убезпечити від людей своєвіль- них» ', тобто від запоріжців, які завжди загрожували татарам.

Через місяць Тетеря визнавав, що за критичних для нього умов ворожого оточення («між своїми більше зрадників, ніж благонамірених і доброзичливих, більше прихильників до тієї сторони, про найменші речі вони сповіщають ворога і без мого відома уходять на Запоріжжя»), зростання народного руху («бо з цієї сторони Дніпра між нашим військом майже стільки ж дейнеків, скільки і по ту сторону Дніпра»), загрози наступу російського війська, а також нападів запоріжців і втрати найбільш близьких прихильників серед старшини («не довіряючи навіть найбільш вірним людям і найбільш близьким радникам») його врятувало «тільки особливе покровительство милості божої і почасти допомога орди»².

Про те, що Тетеря тримався лише силою татарської орди, свідчать не тільки його власні відверті заяви. Королівський комісар при гетьмані — Самуїл Векслович Венславський 7 липня 1663 p. писав до короля, що «татари— це охоронці здоров’я і управління Тетері».

Залишення татарами України мало б фатальні наслідки для гетьмана, він змушений був би незабаром піти слідом за ними. Тетеря «запобіг цьому випадку гроши- ма»³. Гетьман також організував збір грошей з населення—«на стаціі татарам». Розміри податку були значними. Є відомості, що з однієї сотні брали не менше як півтори тисячі рублів ⁴ — величезну для тих часів суму. Причому старшина і ці стації перетворила в джерело прибутку — під приводом зборів для орди брала гроші для себе⁵.

Тетеря широко використав татарську орду для придушення народних рухів. Крім того, татари, як звичайно, розсіювались загонами по Україні, паралізували трудову діяльність українського селянства, перешкоджаючи сільськогосподарським роботам.

У серпні 1663 p. військо Тетері на Росаві налічувало 10 тис. козаків і 6 тис. татар. Після захоплення невільників одна тисяча татар пішла з ясиром в Крим, три тисячі залишились з Тетерею, а решта окремими загонами по 100 чоловік розійшлась in>o Україні. Ці загони напали на Васильків, Мотовилівку та інші містечка коло Києва. Під Мотовилівкою, як повідомляв очевидець—житель Василькова, «немало в полон работячих коло ярины забрали, кони побрали, инших ранили» T

Але прагнення польської шляхти використати татар для утвердження свого панування на Україні, так само як зусилля Тетері вдержатися при владі з допомогою татарської зброї, підривались боротьбою запорізьких козаків проти агресорів.

Згадуваний вище Венцловський розповідав, що Тетері довелось робити великий тиск на татарські орди і за допомогою значних сум вдержувати їх, оскільки вони були налякані спільним нападом запоріжців і калмиків, які ворогували з Кримським ханством. Сам Тетеря писав до короля: «Я вичерпую всі свої сили... Роблю незліченні витрати для вдержання орди» ^{[341] [342]}. Але і гроші, взяті гетьманом з військової скарбниці, не вдержали татарського війська на Україні, його ледве залишилось 4 тис. чоловік. He прибули й війська під командуванням самого хана.

Bce це було прямим наслідком великого походу запоріжців у Крим, організованого Січчю у квітні 1663 p. за прямою вказівкою російського уряду, який відводив чималу роль запорізькому козацтву в акТивній боротьбі проти союзника Речі Посполитої — кримського хана. Російський уряд поставив перед запоріжцями завдання відвернути від України татарські частини і не допустити виходу свіжих ханських орд з Криму на з’єднання з силами Речі Посполитої. Козакам було запропоновано об’єднатися з калмиками для цієї мети.

До урочища Цибульник поблизу міста Крилова з Січі був відправлений загін запорізьких козаків разом з 1 тис. калмиків, які прийшли з мурзою на Запоріжжя.

Недалеко від Цибульника калмики захопили язика, який повідомив, що в татарському таборі є кримчани і ногайці загальною кількістю понад 10 тис. чоловік. Як до- носив кошовий отаман Сацко Туровець царю, ця орда була закликана Тетерею¹. Після короткої ,наради запоріжці й калмики «учинили договор» про тактичні принципи наступної операції. Вирішили напасти зненацька під покровом ночі («ночыо безвестно») з метою знищення всієї живої сили ворога («в добычю ни на какую не податца и языков не имать, чтоб всех побивать».

Козацько-калмицький загін напав раптово на татарське військо, більшість якого була перебита. Калмики також знищили всіх полонених, за винятком салтана, який помер через три дні від ран. Учасник бою — запорожець Іван Савчин розповідав: «Из того де бою ни одного человека языка нет, для того калмыки всех побили, что приговор учинен живых не имать, да и утеклецов с того бою мало, разве кто в болотах оттопился»^{[343] [344]}.

Саме така нещадність калмиків щодо полонених викликала панічний страх у татарських мурз і польської шляхти. Тетеря писав до короля: «I тепер ці калмики стали такі страшні, що татари бояться вдарить по них... бояться особливо тому, що тут зовсім немає надії на пощаду, звичайну між воюючими: як тільки калмик схопить людину, хоча б найзнатнішу, ні на одну хвилину не залишає її живою» ^[345].

Близько 4 тис. українців і росіян було визволено запоріжцями від тяжкої неволі. Козаки також захопили листи від польського короля і Тетері до хана і близьких до нього осіб. Гетьман просив надіслати татарські частини на Україну, а король пропонував зосередити татарське військо уприкордонних з Росією місцях^[346].

Перемога запорізько-калмицького загону, як і попередні д,ва виступи калмиків під Перекоп весною, змусили кримського хана змінити свої воєнні плани, відмовитись від передбачуваного походу в Молдавію і залишатись все літо в Криму. Кримські і ногайські татари з своїми кочовищами увійшли їв центральну частину півострова і не наважувались кочувати на північ віід Перекопа. Надзвичайно занепокоєний союзом запорожців з калмиками, хан тричі посилав на Січ, пропонуючи «с ним учинить мир». Запоріжці відповідали відмовою, заявляючи, що без царського «повеления» вони не можуть укласти згоду. Вони пропонували ханові звертатися безпосередньо до царського уряду *.

Вдалий похід запорізьких козаків сприяв розвиткові народного руху на Україні і активізації боротьби з гетьманськими силами і татарами. B результаті поширення чуток про втечу татар «в Задніпров’ї у великій кількості збираються дейнеки і, підбурюючи московські війська, тягнуть їх проти нас»,— писав Тетеря до короля^{[347] [348]}.

Посилились також втечі на Запоріжжя з правобережних міст і сіл для участі в боротьбі козацтва проти Криму ^[349].

3 метою зміцнення Січі і надання запорізьким козакам військової підтримки російський уряд відправив у 1663 p. на Запоріжжя спеціальний полк, на який було покладено обов’язки гарнізону.

Бойові дії російського полку почались ще в дорозі на Запорізьку Січ. Прихильник Тетері — генеральний осавул Петро Дорошенко, дізнавшись, що для зміцнення Січі направляється російський гарнізонний полк, послав татарський загін з метою «провідати про нього»^[350] і, очевидно, перешкодити йому вийти на Запоріжжя. 24 липня татари підійшли до Кишеньки, де з 20 липня перебував російський полк. Вони не рискнули увійти у містечко, а тільки захопили в полон населення навколишніх сіл, а також кишеиськнх жителів, які працювали на полях, і відігнали у них стада. Коли стало відомо про напад татарського загону, полк спішно виступив з Кишеньки навздогін татарам. У двох верстах від Кишеньки російські ратні люди зав’язали з татарами бій, в результаті якого солдати відбили весь полон. Розбитий татарський загін переслідували («гнали») близько 20 верст аж до річки Орелі, при цьому татар «секли». Було захоплено трьох язиків, двох з них відправили в Москву.

Цей перший бойовий виступ гарнізонного полку дістав схвалення російського уряду. 21 серпня 1663 p. ко- мандиру полку Косагову була послана похвальна царська грамота ·.

7 серпня 1663 p. гарнізонний полк прибув на Січ. У вересні того ж року об’єднані сили полку i загону запорізьких козаків на чолі з кошовим отаманом Сірком вирушили в похід проти татар за Дністер^{[351] [352]}. Перший спільний виступ російського гарнізону і запорізьких козаків був успішний. Вони завдали великої шкоди володінням білгородських мурз.

Спільні дії запорізьких козаків і солдатів російського гарнізону на початку осені 1663 p. мали на меті перешкодити походу ханських орд на Україну. B цей час вже стало відомо про виступ польських військ на чолі з Яном Казіміром і просування їх через спустошену Правобережну Україну в напрямі до Дніпра. B широкому наступі шляхетської Польщі на Росію в 1663 p. похід на Лівобережну Україну був головним напрямом. Тут передбачалось зосередити основні сили: королівські, мапнатські війська, татарські орди, козацькі військові частини, підпорядковані Тетері. ·

Об’єднання з татарськими ордами, які стояли напоготові, сконцентрувавшись на Цецорських полях, мало бути здійснене у Барі Яном Собеським, який очолював велику групу королівських військ. Спочатку до Собесько- го прибув передовий татарський загін Дедиш-аги, за ним татарська орда під командуванням двох салтанів. У разі потреби сам хан «з усією кримською силою» готувався прийти на допомогу. .

Затримати хана з військом — таке надзвичайно важливе завдання стояло перед запорізькими козаками і російським гарнізоном. Для здійснення його вони провели великий похід на Перекоп.

10 днів готувались до цього походу на Січі. 2 жовтня з Запоріжжя на південь відправилось військо з артилерією і обозом. Солдати російського гарнізону і запорізькі козаки перебували під об’єднаним командуванням начальника гарнізону Григорія Косагова і кошового отамана Івана Сірка.

11 жовтня російсько-запорізьке військо підійшло до Перекопа. Атака Перекопської фортеці почалась вночі.

Об’єднане військо поділилось на два загони — піхотний і кавалерійський. Піхотинців очолював Іван Сірко. Кошовий отаман провів свій загін через Перекопський рів між Чорним морем і фортецею. Вступивши непомітно («безвестно») на територію Кримського півострова, козаки і солдати під командуванням Сірка несподівано для татар атакували з півдня Перекопське укріплення і увірвались в посад. Одночасно загін запорізької і російської кінноти, очолюваний Косаговим, наступав з півночі і увійшов в Крим через Перекопські ворота «с русской стороны».

Раптовість нападу і нічна темрява сприяли успіху атакуючих, які зайняли посад, а потім і «Каменный город Перекоп». Турецько-татарський гарнізон був знищений, багато татар потрапило в полон. Після цього запоріжці і російські солдати приступили до штурму «Малого каменного городка», де засіла турецька піхота — яничари. Російські солдати «высекли» двоє воріт, і штурмуюче військо готувалось увійти в «Малый каменный городок». Але в цей час розвиднілось і на допомогу обложеним підійшли 5 тис. турецьких яничар і татар. Запорізькі козаки і солдати відійшли до посаду, де розгорівся запеклий ібій, який тіривав майже до 12-ї ігодини дня. П’ятитисячне турецько-татарське військо зазнало цілковитого розгрому. Війська Сірка і Косагова, зруйнувавши будівлі і укріплення «Большого каменного города», спалили його і «ополудни» вийшли з Криму на «русскую сторону», тобто на північ від Перекопа.

Загони татар і яничар під командуванням нурадин- салтана, які стояли на заставі, кинулись переслідувати запоріжців і російських солдатів. Сутичка відбулась тоді, коли останні були на марші. Запорізькі козаки і солдати пустили в хід не тільки ручну вогнепальну зброю («мелкие ружья»), а й артилерію («пушки»). Обидві сторони бились з великим завзяттям і тільки з настанням вечора бій закінчився поразкою турецько-татарського війська, яке зазнало значних втрат.

Незважаючи ,на це, окремі татаро-туерцькіі загони не відмовились ,від дальшого переслідування і ще п’ять верст йшли за військами Косагова і Сірка. Запоріжці і російські солдати просувались на північ, відбиваючи напади переслідувачів артилерійським вогнем. 16 жовтня запоріжці і російські солдати повернулись на Січ без матеріальних втрат — «с обозом и пушками в целости». Під час боїв коло «Каменного города» і на підступах до «Малого каменного городка» було вбито сім солдатів, поранено двох рейтарів, двох солдатів і одного донського козака. Один солдат і один рейтар пізніше померли від ран. Косагов був поранений в праву ногу з лука.

Захоплених полонених, в тому числі і начальника Ta- ванської фортеці Умер-агу, який в той час перебував у Перекопі, до Січі не довезли. Ha загальній раді об’єднаного війська було вирішено знищити всіх полонених, оскільки в Криму, і зокрема в Перекопі, лютувала епідемія— «моровое поветрие» і вони могли занести її на Запоріжжя. Про це Косагов повідомив у своїй відписці в Малоросійський приказ, а Сірко — в листі до лівобережного гетьмана Брюховецького '.

Полонених допитали ще перед Перекопом. Умер-ага розповів, що у Крим приїжджали польські посли, які вели з ханом переговори про його виступ з усіма ордами на допомогу польсько-шляхетським військам, які вторглись на Україну. Посли запропонували, щоб усі ханські сили на початку зими вийшли з Криму і об’єднались з королівськими військами для захоплення української і російської території. Хан на це погодився^{[353] [354]}.

Про змову «римського хана з польським королем повідомляли також постійні інформатори козаків — колишні невільники, які вирвались з татарського полону і прийшли на Січ.Ці повідомленняКосаговіпереславуМоскву. «Из Крыму выходцы полоняники, черкасы и руские ушед- чи, в Заіпорожской Сече кошевому Ивану Серку и мне холопу твоєму в роспросе сказывали: ...по присылке Яна Казимира, короля полского, хан Крымской хочет итить к королю, а сшедшиеся с мим хотят воевать твои в. r. ма- лоросийские и руские городы»^[355].

Король потребував допомоги величезних сил хана, бо в самому коронному війську під час походу відбувались заворушення через невиплату жалування. Частина коронного війська створила конфедерацію, до якої приєднались литовські війська. її підтримали магнати Любо- мирський, Лішинський та ін. Це дуже послабило королівські війська на Україні.

Просування польсько-шляхетських військ по українській землі викликало різке невдоволення, навіть відкритий протест населення. Польське командування і король насильством і демагогією намагались змусити населення України, в тому числі і Запоріжжя, подавати підтримкусвоїм військам Г

Одночасно король докладав зусиль, щоб перетягти на свій бік Івана Сірка, популярність якого серед народу дедалі зростала. Король вдався до прямого підкупу. 3 Шаргорода він послав Сірку 300 золотих червінців і дорогоцінний 'подарунок.

Воєвода Хлопов повідомляв царя з Гадяча, що Сірко не піддався ні на які підкупи і залишився вірним Росії.

Великих зусиль для підпорядкування собі Запоріжжя і підкупу його керівника Івана Сірка докладав правобережний гетьман Тетеря. B листах до запорізьких козаків Тетеря умовляв їх стати підданими короля, загрожував у противному разі татарською ордою.

Гетьман вдавався і до дезінформації Січі, запевняючи запоріжців, нібито має місце масова здача українських міст королівському війську і кримським силам.

Ha запорізькій раді після зачитання листів Тетері голоси розділилися. Переважна частина козаків з обуренням відкинула всі пропозиції гетьмана. «Не хотели и слушать»,— повідомив Косагов у Москву. Але невелика група козаків спочатку підтримала послів Тетері. Певну роль у цьому відіграли його агенти, які проникли на Запоріжжя і вели там агітацію. Вони використали невдоволення, що наростало в народних масах проти царських воєвод і феодально-старшинської політики лівобережного гетьмана Брюховецькосо. Це невдоволення відразу ж знайшло відображення на Січі, як найбільш чутливій частині України щодо суспільних настроїв.

Класова боротьба на Запоріжжі загострилась. Рядове козацтво виступило проти старшини і царських воєвод. Косагов вважав своє становище до того отчайдушним, що навіть написав ваповїт

Загроза наступу королівських сил на Січ посилила втечу солдатів з російського гарнізону, в якому ледве залишилось 200 чоловік.

Демагогічне використання королівським прислужником Тетерею кдасових супе.речностей на Запоріжжі загрожувало Січі політичною кризою.

Але в цілому маса запоріжців стала на правильні позиції щодо польських інтервентів та їх союзників — Тетері і кримського хана. Саме в цей час, тобто восени 1663 p., населення Запоріжжя посилено зростало за рахунок втікачів від репресій королівських військ і старшини на чолі з Тетерею. Цей великий потік втікачів, що в основному складався з низів («черни»), справляв значний вплив на настрій маси запоріжців. Правобережний сотник Андрій Солеща розповідав: «И налогу де ляхи чинят большую и поборы емлют сверх стацей, да c ним же де королем пришло 3 хоругви конфедератов, и те де от короля отложились и учали за Днепром села грабить и животы,