Правобережна Гетьманщина під зверхністю Осма нської імперії (1676—1683)

Туреччина, яка після завоювання Константинополя претендувала на спадщину римських і візантійських імператорів, у другій половині XVH ст. переживала нелегкий час. Зважаючи на внутрішні проблеми, політична еліта Османської імперії намагалась надати нового поштовху ідеї «священної війни з невірними», призупинивши тим самим кризові явища всереді іі країни.

У двох війнах з Польщею (1667—1672, 1673—1676) та однією з Московською державою і Лівобережною Гетьманщиною (1676— 1681) турецький султан Магомед IV здобув право поширення своєї протекції на Правобережну Україну. Слід відзначити, що одним з головних ідеологічних принципів зовнішньої політики мусульманських володарів від часу заснування імперії було положення — «ге, що меч ісламу здобув від гяурів, вже ніколи не може бути добровільно віддане».¹⁹⁷ Саме тому Висока Порта протягом останньої чверті XVII ст. робила все можливе для того, щоб не віддати землі правобережної частини України під владу польського чи московського монархів. Геополітичні інтереси Туреччини полягали в тому, щоб ослабити міжнародні позиції урядів Речі Посполитої та Росії і не дати їм змоги виступити «єдиним фронтом» проти османських планів завоювання європейського регіону. Задля цього Магомеду IV необхідно було стабілізувати політичну ситуацію на Правобережній Україні, якій відводилась роль своєрідного плацдарму для поширення турецького вплизу у Центральній, Східній та Південно-Східній Європі.

Турецький уряд, виходячи з багатовікової практики підкорення завойованих територій, використав щодо Правобережжя два різних підходи у політичних засадах, які утверджували владу султана.

Зовсім інша ситуація склалася на землях Київщини і Брац- лавщини. 9.ІХ.1676 р. гетьман Правобережної України П.Доро- шенко склав присягу на вірність московському цареві стольнику Г. К'осачову. Через десять днів Дорошенко разом з 2 000 козаками прибув до табору І. Самойловича і боярина Г. Ромодановського, де віддав лівобережному гетьману дві булави, що були прислані колись до нього султаном.¹⁹⁹ Звістка про «зраду» Дорошенка, дійшовши до Стамбулу, викликала у турецьких колах велике обурення. Один із турецьких літописців писав: «цей пройдисвіт, що леліяв у своєму серці безстидність і зраду, віддався у підданство москалям, і віддав в їх руки Чигирин, столицю козацької землі».²⁰⁰ Але султан не думав зрікатися своїх претензій на Правобережну Україну. Ще влітку 1676 р. він звільнив з в'язниці Ю.Хмельницького, а після офіційного зречення П.Дорошенка, проголосив його гетьманом і почав готуватися до походу на Україну, щоб утвердити там владу новопроголошеного володаря.

Ю. Хмельницький отримав титул «князя малоруської Укра їни і вождя Війська Запорозького»²⁰¹ (в інших доку мені ах він також виступає як «князь Сарматський і гетьман Війська Запорозького», «князь Сарматії, Малої Росії і України, вождь Війська Запорозького», «князь України», «князь Руський»),²⁰² Крім того, йому були вручені булава, бунчук, корогви, бубон, печатку і письмовий привілей від султана на право володіння правобережною частиною України.

13.I1J676 р. Ю.Хмельницький, перебуваючи в Андріанополі, видав універсал, де захликав усі стани українського суспільства підкорятися його владі.²⁰⁵ Цей документ на Правобережну Україну мав відвезти призначений Хмельницьким наказний гетьман Аста- матій (Євстафій Гиковський, Остаматенко). Прибувши на Правобережжя Астаматій розпочинає організаційну підготовку до приїзду князя у свої володіння. Він також видає універсали від свого імені, де «по Горинь і Димер Україну описав обидва Константинова у ті лінії вложив, по Острог закроїв і велику частину Волині притягнув.» ²⁰⁶ Весною Ю. Хмельницький призначив свого писаря Григорія полковником у Могилівський полк, старшим над Корсунським полком був назначений Коваленко. У цей час польські урядовці намагалися не допустити наказного гетьмана Астаматія у І Іемирів, який він хотів зробити своєю резиденцією.

Незабаром, 29.VI.I677 р. Ю. Хмельницький з невеликим jaro- ном прибічників у складі багатотисячної турецької армії Ібрагім-паші вступив на українську землю. Турецьке керів ництво, бажаючи скористатися відомим прізвищем розсилає від імені Хмельницького універсали, де відзначалося, іцо населення повинно підкорятися султану і його наміснику, а також «*и«и спокійно не побоюючись татарських набігін» С?)²⁰' На початку серпня турецьке військо підійшло і стало табором під синами

Чигирина. Після багатоденної облоги та штурму міста турки відступили. Чи приймали козаки Ю. Хмельницького участь в облозі невідомо — знаємо лише, що правобережний гетьман в цей час звергався до польської влади з г імогами вивести гарнізони з міст Правобережної України, які надавалися чому султаном.

Більш вдалим для Османської імперії був другий чигиринський похід 'літо 1678 р.). У червні Ю. Хмельницький в листі до Яна III Собеського з табору турецької армії під Бендерами вимагав: «...щоб з Кальника і Немирова і інших міст війська виьели. Полк Кальницький нам належить-, ще раз піюшу дотримуватись пактів, які воєвода хелмський підписав».^{2 9} До Варшави з посольством був відправлений козацький полковник Губар-Бсршадський, який перед тим отримав призначення у Брацлавський полк.²¹⁰ Султан підтримував ці заходи українського гетьмана, але був дуже незадоволений, отримавши відомості про те, що замість двох тисяч обіцяних для турецького війська козаків, Хмельницький мав тільки «старого Астаматія, Івана Хмельницького, Коваленка, Яненка (?), Апостола» з декількома сотнями людей.²" 1.VII полковник Коваленко був зідправ- лений здобувати Немирів і Кальник. 24.VII загін Ю. Хмельницького перейшов через Дністер, а вже 7.VIII готні Астаматія і І. Яненка-Хмельницького «вогняними кулями місто (Чигирин. — Т.Ч.) і замок запалили».²¹² Перед головним штурмом Чигирина турецьке командування на чолі з візирем Кара-Мустафою заявило, що не хоче воювати з козаками І. Самойловича, а має намір лише вигнати з столиці гетьманської України московські війська. Спаливши після багатоденного штурму Чигирин, Кара- Мустафа відправив Ю.Хмельницького завойовувати інші райони Правобережжя. 23.VIII в універсалі до жителів ічансва «сарматський князь» наказував підкоритися новопризначеному наказному гетьману І.

«...Освідчуєм, як сьогобічним так і тогобічним обивателям

задніпровським і хто тільки зволить під міць князівства РУСЬКОГО і владу... пана гетьмана нашого наказного думку свою призичити, удаватися із зичливістю своєю, таким всяка наша на кожному місці доброчинність»²¹⁴ — звертався Ю.Хмельницький до своїх потенційних підданих. Реальність своєї влади правобережний гетьман продемонстрував у Каневі, знищивши з допомогою турків непокірне місто (живих залишилось біля двохсот жителів).²'⁵ Саме тому владі наказного гетьмана І. Яненка невдовзі піддалися Черкаси, Корсунь, Мошни і Жаботин.

У цей час активізує свою діяльність на землях Східного Поділля інший наказний гетьман — Астаматій. Відвоювавши у поляків Немирів, Бар і Меджибіж, він відмовився визнавати протекцію турецького султана. В зв'язку з цим у жовтні 1678 р. Астаматій був страчений за наказом Ю. Хмельницького у Неми- рові.²¹⁶ У цей же час був страчений полковник Варениця, який перед тим очолював Кальницький полк.²¹⁷ На його місце був призначений Г.Негребецький. Перебуваючи у Немирові, Ю.Хмель- ницький постійно нагадував польському уряду про його зобов'язання перед Туреччиною звільнити південно-східні землі Київщини та всю Брацлавщину. Його ьимогливі листи до Варшави викликали обурення королівської влади, яка затягувала повернення правобережних земель під управління гетьмана. Головним аргументом такої затримки з точки зору короля, було не вірне титулування Ю.Хмельницького. Зважаючи на протест Яна III, турецький султан невдовзі заборонив своєму підданому «писати неучтиві листи до польського короля» а також, щоб він не претендував на зайняття Білої Церкви і Паволочі до того часу, поки не відбудеться турецько-нольська комісія по розподілу території.²¹⁸ Можливо, що наприкінці 1678 р.

На початку 1679 р. Хмельницький знову видає універсали до українських міст і містечок. 1Л він звернувся до міщан і козаків Лукомлі: «„не зичиьши руїни місту вашому™ нагадуєм, щоб взявши любов до нас, як пана свого дідичного, з поклоном і вірним підданством одізвалися».²²¹ Правобережний гетьман повторює вимоги до урядових кіл Речі Посполитої про звільнення від польських військ Паволочі і Білої Церкви. «Грозиться, що ті сторони огнем і мечем знесе» — вже в котрий раз скаржився Ян III Собеський до Стамбулу.²²² Отримавши значну військову допомогу від татар, Ю.Хмельницький вирішив заселити спустошені правобережні землі людьми, які втікли, або були «зігнані»

І. Самойловичем на Лівобережну Україну. Ще на початку січня наказний гетьтман І. Янгнко-Хмельницький, перейшовши на лівий берег Дніпра, перегнав частину населення з-під Козельця і Носівки назад, до Корсуня.²²³ 26.1 війська Ю.Хмельницького разом з загонами білгородської орди захопили лівобережні містечка Жовнин, Городище, Горошино, після чого Хмельницький наказав перегнати їхніх жителів у Чигирин та Жаботин. Підрозділи І. Яненка оволоділи Пісками, Яблуневим, Золотоношею, але 2.ІІ. були розбиіі під Лубнами. Побоюючись наступу турецько-татарських військ та полків Хмельницького на Київ, І. Самойлович наказав будувати фортецю біля Межигірського монастиря.²²⁴ Проте похід правобережного гетьмана на Київ не відбувся. Протягом року з Немирова на Лівобережжя ним висилались лише окремі загони для переселення людей і «підпалення лівобережних українських містечок».²²⁵

На жаль, досить обмеженою с джерельна база про діяльність Ю.Хмельницького у 1680—1681 pp. Відомо, що у квітні 1680 р. він знову вимагав від коменданта Білої Церкви здачі фортеці, а також погрожував польському королеві війною.²²⁶ У червні того ж року на службу до Речі Посполитої перейшли дві корогви мультянів, що перед тим знаходились у військах Хмельницького.²²⁷ 9.VI.1681 p. С. Куницький повідомляв, що у Немирові вже управляв «намісник» Хмельницького Таращенко (Тарасенко), який у цей час затримав якогось польського капітана.² * Отже, не викликає сумніву той факт, що десь на початку літа Ю. Хмельницького відкликали до Туреччини. Можливо, по дорозі до Стамбулу він помер чи був страчений, хоча існує декілька версій його смерті (свідчення С. Величка про повернення Хмельницького на Правобережну Україну у 1685 р. поки не підтверджуються документальними джерелами).²²⁹

Після відібрання у Ю.Хмельницького «князівства», турецький султан призначив Правобережну Україну до володінь молдавського господаря Г.Дуки (VI. 1681 p.). Дії Магомеда IV ще раз Підтверджували тверді наміри Порти щодо утвердження її впливу у даному регіоні Східної Європи. З іншого боку, такі заходи турецького уряду засвідчували визнання державної автономії більшої частини правобережних земель. Адже обов'язком «господаря Молдавських і України» (так йменуваься Г. Дука) перед султаном було лише надання певної кількості військ для турецької армії та успішна колонізація краю.²³⁰ Отримавши Правобережну Україну, господар звернувся до традиційних форм по управлінню регіоном, призначивши від свого імені наказним гетьманом Я.Драгинича. «Вчора підтверджено господаря на панстві, віддано йому Україну, щоб під його урядом була; має вислати господар до Немирова гетьмана- Сам господар виїжджає в тих днях до Порти, щоб лицем своїм впасти під ноги цезарські при одібранні нового Панства, за звичаєм турецьким»²³¹ (курсив мій. — Т.Ч.) — повідомляв О.Балабан у листі від 26.VI.168I р. до Варшави. Наприкінці липня того ж року Г. Дука отримав привілеї і «кафтан» від султана на підтвердження володіння правобережною частиною України.²³²

Невдовзі наказний гетьман Я.Драгинич призначив полковників у Білоцерківський (за деякими повідомленнями ним став С. Куницький), Корсунський (І. Губар-Бершадський), Чигиринський (Уманець) полки.²³³ Активна колонізаційна діяльність Дуки була не до вподоби польському королю. 14.Х.1681 р. Ян Ш у листі до свого московського посла говорив, що з допомогою молдавського господаря турки завоюють спочатку українські землі Речі Посполитої, згодом «наш слав'янський світ, а потім Європу».²³⁴

Г.Дука оголосив про заснування багаторічних «слобід», у зв'язку з чим, за ви товом М.Костомарова, народ «посунув натовпом» на Правобережну Україну.²³⁵ Люди, головним чином, приходили з Лівобережжя. На гнівні листи І. Самойловича, з вимогою не переманювати його підданих, Дука відповідав, що він тільки переводить людей на попереднє місце проживання. Господар аргументував це тим, що за Бахчисарайським договором українці, які були виведені Самойловичем з Правобережжя у попередні роки вже стали підданими турецького султана.

Не можемо погодитись з твердженням деяких істориків, що правління Г.Дуки на Правобережній Україні зводилось лише до формального доповнення титула господаря».²³⁶ Адже, саме у 1681—1683 pp., після довголітніх війн тут поступово почав відроджуватися притаманний цим землям суспільно-економічний устрій. Відроджене правобережне козацтво набравши сили, у кінці 1683 р. скидає Я.Драгинича з гетьманства, а в перших місяцях 1684 р. Г.Дука вже скаржився султану, що козаки відібрали у нього «Поділля і Україну».²³⁷ Політична ініціатива знову переходить до тієї частини місцевої козацької старшини, що намагалася утвердитися у регіоні з допомогою королівської влади