Політичний статус Правобережної Украї и а сзітлі міжнародних відносин

Останні десятиліття XVII ст. внесли досить великі зміни у співвідношення сил між державами Східної та Південно-СхіцноІ Європи, які значно вплинули на політичний статус Пр:.6обе- режної України-Гетьманіцини.

17.ІХ.1676 р. у м. Журачно між уряд?ми Османської імперії і Речі Посполитої був підписаний мирний договір. Ця угода стала заключним актом польсько-турецької війни 1673—1676 pp. за право володіння українськими землями Правобережжя. Журавннцький договір втретє за короткий проміжок часу розчленовував козацьку республіку, що постала за часів Б.Хмель- нипького між більш сильнішими сусідиіми державами. І якщо Андрусівське перемир'я 1667 р. та Бучацький трактат 1672 р. не встановили остаточної влади якогось із монархів на Правобережній Україні в силу самостійної політики українського гетьмана П.Дорошенка, то договір у Журавно мав практичні наслідки для поділу правобережних земель протягом наступних років.

Укладенню цієї мирної угоди передували такі події. 13JX.1676 р. на раді польського сенату у Жовкві вирішили надіслати комісарів для ведення переговорів з Ібрагімом-нашою, який очолював турецьке зійсько, що перебувало на українських землях². Для польських дипломатів це було нелегке завдання, адже військова ситуація складалась не на користь Яна III Собеського. Тим більше, що комісари мали вимагати повернення всієї території Правобережної України за винятком Кам'янця-Подільського з навколишніми землями. Звичайно, що такі пропозиції польської сторони були відхилені турецькою делегацию. У перерві між засіданнями польсько-турецької комісії у ролі посередника намагався виступити молдавський господар Г.Дука Він прагнув переконати представників Речі Посполитої у правомірності завоювання турецьким султаном території Правобережжя³.

Невдовзі усвідомлення того, що військові сили Туреччини мають значну перевагу змусило Яна III запропонувати раді сенату знайти компромісне рішення і укласти мирний договір. 14.Х.1676 р. комісари Є. Велгорський I Т. Карчевський мали аудієнцію у Ібрагім-паші, де були узгоджені основні положення майбутньої угоди. Вони полягали в тому, що по-перше, Правобережна Україна мала залишатися під управлінням українського гетьмана, який визнавав зверхність султана; по-друге, до Корони Польської відходила територія навколо Паволочі і Білої Церкви разом з цими містами; по-третє, міста Немирів і Кальник мали залишатися під польською юрисдикцією лише до того часу, поки королівський посол не зустрінеться з султаном у Стамбулі (велике посольство Речі Посполитої повинно було вирушати до турецької столиці не пізніше, ніж через два місяці для укладення додаткового договору з Магомедом IV)⁴. 17.Х був підписаний остаточний текст угоди. За його основу прийняли пункти попереднього турецько-польского трактату, який був укладений у 1672 р. Текст Журавницького договору складався з восьми статей. Територіальний спір між Річчю Посполитою і Османською імперією завершився входженням більшої частини Правобережної України до володінь турецького султана (польська влада розповсюджувалась тільки на територію, південно-східна лінія якої обмежувалась юрисдикцією білоцерківської і паволоцької фортець). Про належність Правобережжя козацькому гетьману, як фіксувалося у попередньому варіанті договору, вже не згадувалось. Також зазначалося, що незабаром має бути скликана спільна комісія для визначення кордонів між обома державами⁵.

На нашу думку, оцінка Журавницького договору, його наслідків для України та впливу на розвиток міждержавних відносин у Східній та Пізденно-Східній Європі ще не отримали належної оцінки v вітчизняній історіографії.

Таким чином, у жовтні 1676 р. припинилась чотирьохлітня польсько-турецька війна, але конфліктна ситуація, яка склалася навколо Правобережної Гетьманщини, не була повністю вирішена. Про свої «права» на неї заявила Московська держава, яка звинуватила Польщу у порушенні андрусівських домовленно- стей. Загострилися російсько-польські міждержавні відносини, а згодом розпочалася нова війна за Правобережну Україну, але вже поміж Портою — з одного боку, і Московщиною та Лівобережною Гетьманщиною — з іншого. Цар і лівобережний гетьман, не звертаючи уваги на пункти Журавницького договору продовжували тримати свої війська у правобережних містах, а тому багатотисячна турецька армія влітку 1677 р. вирушила на Правобережжя⁷.

10.VIH.1677 р. до Стамбулу прибув великий посол короля Я. Гнінський, який отримав завдання вимагати у султана повернення під владу Корони всієї території Правобережної України⁸. Польських урядовців дуже схвилювала політика турецького уряду, направлена на відтворення васальної української державності, яка проходили під гаслом створення «князівства Сарматії і Малої Русі» на території Київщини І Брацлавщини⁹. Управляти українським князівством мав колишній гетьман Ю. Хмельницький, який з 1669 р. перебував у турецькому полоні.

Посольство Я. Гнінського майже рік перебувало у Туреччині.

Від часу укладання Бучацького договору, Османська імперія вважала Правобережну Україну своєю власністю, а козацького гетьмана — своїм гіідданим. Втручання Московської держави і перехід П. Дорошенка під владу царя змусили Порту призначити іншого «намісника» в Україні. Але Ю.Хмельницького ще потрібно було «посадовити» у Чигирині, який знаходився під владою І. Самойловича та московських воєвод. Гетьманська столиця відігравала важливу стратегічну роль у військових та політичних планах ворогуючих сторін. Саме тому влітку 1677 р. турецька армія здійснила намір захопити Чигирин¹⁴.

Виснаженій у довголітніх війнах з Річчю Пос ллитою та Швецією Московській державі в останній чверті XVII ст.

Варшавська еліта була дуже занепокоєна можливістю мирного урегулювання російсько-турецьких стосунків. Адже у цьому випадку першою постраждала б Річ Посполита. «Москва тільки й думає, щоб нас штовхнути до війни з турками й забрати собі Україну» — відзначав познанський воєвода¹⁷. Тому уряд Польщі переорієнтовується на те, щоб покращити відносини з Москвою і змусити її виконувати пункти Андрусівської угоди. 17.V1II.1678 р. у Москві був укладений черговий польсько- російський договір, який підтверджував положення 1667 p.¹⁸.

Ь

Одночасно з цим, Московщина шукає шляхів до примирення з Туреччиною. На початку 1679 р. до Стамбулу прибули царські поЬли В. Даудов та Ф.Старков²¹. Але їхня місія виявилася невдалою: «„Москва з турками не догодилась, з нами зараз хоче» — так оцінював тогочасні напрями зовнішньої політики царя Яи III Собеський²². Трохи згодом, вже Магомед IV, побоюючись можливості укладення «вічного миру» між Росією і Польщею, звертається за посередництвом до молдавського господаря Г. Дуки. Той прислав до Москви посольство начолі з Я. Білевичем. У квітні 1679 р. молдавський представник повідомив російських бояр, що Магомед IV готовий укласти з ними мирний договір²³. Головною умовою турецької сторони було встановлення кордону між володіннями обох монархів, який би пролягав по Дніпру. Правобережжя мало належати Порті, а лівобережна частина України — Московській державі. Султан навіть погоджувався віддати цареві Київ. Звичайно, що у Москві з великим задоволенням прийняли дані пропозиції. Разом з тим, йдучи на дипломатичну хитрість, московський уряд зауважив, що у царському підданстві мають перебувати і правобережні козаки. Автоматично це означало відхід Правобережної України до російських володінь. З'їздивши до Стамбулу молдавський капітан Гілевич привіз у грудні того ж року відповідь султана, який, зрозуміло, не погодився відступити царю всю територію України. Серед багатьох причин такої відмови вказувалось на те, що і Річ Посполита не бажає вирішення даної проблеми на користь

24

російського монарха .

Московський гар мав змогу особисто персвідчитись у цьому — влітку 1679 р. до Москви прибуло чергове польське посольство начолі з П. Бжостовським та Я. Гнінським²⁵. Намаганню обох сторін укласти військовий союз проти Туреччини знову перешкоджало «українське питання». І росіяни, і поляки вже вкотре, забувши про андрусівські домовленності, вимагали один від одного права на володіння всією Україною, як Лівобережного, так і Правобережною. У даному випадку Москва вела хитру дипломатичну гру, результатом якої повинен був стати майбутній мир з Османською імперією²⁶. Реакція королівського двору на московсько-турецьке зближення була дуже негативною. «„Зрадники, жиди, про мир домовляються і нас поганинові на відлов віддають, перся яким з батьківських місць тікати мусимо»— обурювався з цього приводу Ян III Собеський²⁷.

26.VIII.1680 р. до Кримського ханства (хан Мюрад-Гірей отримав султанський дозвіл на ведення переговорів і укладення попереднього договору) вирушила російська делегація начолі зі стольником В.Тяпкіним²®. Заїхавши на Лівобережну Україну,

щоб вислухати пропозиції гетьмана І.Самойловича, і включивши до складу посольства ще одного члена (писар С. Ракович мав представляти інтереси Гетьманщини), 25.Х посли прибули до татарської столиці Бахчисараю²⁹. Більше двох місяців тривали напружені переговори. 3.1.1681 р. був укладений мирний договір, за яким Правобережна Україна залишалась під владою турецького султана і кримського хана: «...а рубежу бути, в ті роки річці Дніпру»³⁰. Крім того, у московському варіанті тексту було записано, що «у ті перемирні 20 років від річки Бугу і другого пом'янутого рубежу річки Дніпро Салтановій Величності Тур- ській і Вашій Ханській Величності знову міст своїх не ставити.., і поселення людям своїм ніякого народу на пом'янутих козацьких землях не чинити і залишити їх пустими»-'¹. Остаточний турецький варіант договору був підписаний султаном у Константинополі (IV.1682 р.)³². Він вже не згадував про те, що частина правобережних земель має залишатися незаселеною³³. Однак цей мир не задовільняв обидві сторони. Адже Московська держава не змогла приєднати до своїх володінь Правобережжя та укріпити західний кордон, а Порта не добилася закріплення за собою Києва та Лівобережної України.

Відразу після укладення договору у Бахчисараї Магомед IV почав укріплювати СБОЮ владу на Правобережжі, віддавши його під управління молд «ському господарю Г.Дуці. 14.Х.1681 р. польський король повідомляв своїх послів у Москві: «...донеси і те Й. Ц. В., що господар волоський вже є в Україні і поселився в Немнрові за рішенням Султана Турецького™, а не так як в пактах є..., що Україна козакам належать (курсив мій.—

Т.Ч.)³⁴. Саме тому, продовжував король, «коли йде до того, що Задніпров'я на тій стороні України при початкових вольностях не було, належить, щоб Й. Ц. М. до такого не допускав і з нами найперше спілкувався»³⁵. Безперечно, що мир між Портою і Москвою штовхав Річ Посполиту до пошуку нових шляхів за .ирення з царем.

У кінці травня — першій половині червня 1683 р. у Москві перебувало австрійське посольство, яке представляло інтереси польського короля. На питання цісарських посланців С. Блюм- берка і Я. Жировського щодо приналежності Києва і Правобережної України, московські бояри начолі з князем В. Голіциним дали таку відповідь: «„.по вчинених під Журавном договорах польський король Поділля і всю Україну по старим рубежам уступив на сторону султана..., а коли поміж Царською Величністю і Султаном Турським по війні учинені мирні договори і Салтан написав Царській Величності Київ з Іншими міста- ми»³⁶. Наприкінці спільних засідань, відгювідаю"и на вимоги посланців Леопольда І, царські дипломати заявили: «Царська Величність дозволяє бути вічмому миру на таких статтях: щоб все завойоване було у володінні і державі під високодержавною рукою Й. Ц. В у такому ж обмеженні як і нині перебувас і щоб ніколи зі сторони Королівської Величності не було згадано»³⁷. Таким чином, московська сторона знову відмовлялась від Правобережя і погоджувалась на утримання лише Лівобережної України, але разом з Києвом.

Австрійський імператор Леопольд І та римський папа Іно- кентій XI настійливо добивалися від польського короля підписати мирний договір з царем на висунутих московським урядом умовах. 14.Х1І.1683 р. для підготовки проекту польсько-російського «вічного миру» до Андрусова прибуло королівське посольство начолі з К. Гжммультовським¹⁸. Перший з'їзд дипломатів відбувся на початку січня !684 р. На ньому поляки, на думку історика М. Бантиш-Каменського вимагали «учинити спочатку союз, а потім говорити про мир і малоросіян зробити вільними»-¹''. Москва не погодилась з таким «сценарієм» спільних переговорів і вже у березні відкликала своїх послів. К. Гжимультовський, який повернувся до Варшави, складаючи звіт про своє посольство на сеймі Ю85 p., пропонував шляхті: «...при тому будемо радити королеві, щоб видав універсал до козаків (правобережних. — Т.Ч.), що їх хоче зробити вільним народом, бо цар сам хоче ними володіти, каже, що дасть їм мільііон, другий™» (грошей. — Т.Ч.)⁴⁰.

Протягом зими 1684—1685 pp. польський король ще мав надію укласти мирний договір з Кримським ханством, але вона не справдилась. Не надходила обіцяна для боротьби з турками за Правобережну Україну фінансова допомога від Франції, Тільки Ватікан не лише обіцяв, але й надавав носильну матеріальну поміч королю, вимагаючи при цьому укладення мирної угоди з Московською державою. Ще у травні 1684 р. була організована так звана «Священна ангитурецька ліга» за участю Австрії, Венеції, Ватікану та Речі Посполитої, однак вона також не сприяла Яяу ill Собеському у його намірах утвердитися на правобережних землях⁴¹. Ці зсвнішьсномолітичні чинники робили немиьучим для Польщі укладення міцного союзу з Московською державою.

Головний вузол .іротирічч, як і в попередні роки, був зав'язаний на проблемі політичною становища У раїни. Небажання турецького уряду відмови гись зід зазіхань не лише на Правобережну, а і на Лівобережну Україну, робило досить напруженими москоЕЄько-турецькі відносини, що підштовхувало Московщину ДО союзу 3 Річчю Посполитою. Сприятлива ЗОВНВП- ньопслігична ситуація, яка склалася для Московської держави з початком боротьби країн «Священної ліги» проти Османської імперії, дозволяла царському уряду мати певну надію на успішне вирішення свого головного геополітичного завдання у другій половині XVII сг. — питання про володіння Україною⁴².

А тому, у лютому 1636 р., в Москві розпочалися довгоочікувані росіисько-польські переговори. Вони проходили у дуже напруженій атмосфері, в зв'язку з гим, що обидві сторони одночасно відіслали своїх представників до Туреччини⁴³. І все ж 6.1 V був підписаний текст договору, що складався з 33-х статей ⁴⁴. «Вічний мир» став актом остаточного міжнародно-правового розподілу України ні дві частини. «Його Королівська Величність і Річ Посполита жителів малоросійського краю (Лізобсрежної Украіми —Т.Ч.)... не будуть також приймати їх у свою оборону на вічні часи» — г оголошувала четверта стат- тя⁴⁵. Правобережна Україна залишалася під владою Польщі, адже «їхня Царська Величність тих козаків, що будуть за Дніпром™ не будуть і не велять приймати у свою оборону»⁴⁶. Але, разом з тим, не було вирішено проблему належності до влади одного з двох монархів правобережних українських земель вздовж Дніпра, від Стайок до Чигирина — «.„ті місця мають лишатися порожні, так, як вони є тепер»⁴⁷. Отже, московсько- польський договір 16S6 р. хоча і закріпив за Річчю Посполитою значну частину Правобережжя, але не вирішив одного з головних питань територіального спору між обома державами — проблеми політичного статусу правобережних земель Подніпров'я.

В зв'язку з цим, у серпні 1686 р. до польського короля було відправлене московське посольство б. Шереметьева, яке за настійливими проханнями лівобережного гегьмана І. Самойло^ча мало вимокати повернення подніпровських земель під управління Лівобережної Гетьманщини.^ Слід відзначити, що після укладення «Вічного миру», український гетьман розпочав активну зовнішньополітичну кампанію, метою якої було об'єднання всього Правобережжя з Лівобережною Україною (^про це — у наступному розділі).

Майже вся християнська Європа святкувала підписа пня «Вічного миру». У Польщі навіть була відчеканена медаль з приводу iUtl події⁴⁹. На одному боці був зображений бюст короля Яка III Собеського, з іншого — фігури польського і московського воїнів. Тримаючи один одного за руки, вони наступали на віткнутий у землю півмісяць. Під даним символом розумілася покорена у майбутноому Османська імперія. Разом з тим, зображення землі, на яку з одного боку наступав поляк, а з інілогс — москвин, може асоціюватися з другим наслідком укладеного миру, шо полягав у міжнародно-політичному розподілі Української козацької держави.

¹ Невдовзі Туреччина, яка залишилась без союзників на міжнародній арені, запропонувала австрійському двору Габс- бургів розпочати мирні переговори. Вони були проведені у 1688 р. за участю Австрії, Польщі, Ватікану та Венеції з одного боку, і Порти — з другого. На них знову постала проблема політичного статусу Правобережжя. Річ Посполита вимагала повернення їй всіх земель «між Дніпром і Дунаєм»⁵⁰. Звісно, що ці переговори зайшли у глухий кут. Аналогічні наслідки мала дипломатична зустріч представників країн «Священної ліги» з турецькими послами у 1690 р. Влітку 1692 р. до Польщі прибув посланець кримського хана Д. Газі. Він запропонував військову допомогу Яну III у можливій війні проти Москви з метою повернення українських земель, втрачених поляками у війні 1654—1667 pp. Під час розмови з королем татарський посол намагався визначити ступінь ГОТОЕНОСТІ Речі Посполитої до підписання мирного договору з Османською імперією⁵¹. У березні наступного року королівські посли особисто виклали умови мирної угоди турецькому султану, а вже у серпні король отримав поп₅е₂редню згоду османського уряду на укладання сепаратного миру⁵². Зважаючи на несприятливий для себе розвиток міжнародних подій, турецький султан лише у 1697 р. остаточно погодився з польськими пропозиціями щодо повернення під владу короля Поділля, Брацлавіцини та південно-східної Київщини. У своєму володінні султан намагався залишити лише Кам'янець-Поділь- ський⁵³. Одночасно продовжувала вести сепаратні переговори з Османською імперією Московська держава.

Карловицький конгрес, який розпочався у середині 1698 р_п мав вирішити всі спірні територіальні питання між ворогуючими сторонами. У невеличке містечко Карловичі, що у Хорватії, з*їхались представники усіх країн, які входили до «Священної ліги» (у 1686 р. -до цього союзу приєдналась і Московська держава). Протилежну сторону на конгресі представляла Туреччина. Дипломатичний принцип «uti possidetis» (з лат. — після завоювання), який був запропонований австрійськими представниками не влаштовував Польщу, адже правобережне Поділля знаход» юсь у руках турків. Натомість керівник польської делегації Малаховський вимагав повернутися до кордонів, які існували між Річчю Посполитою і Портою у довоєнний період. Після сімнадцятьох спільних засідань, 2.ХІІ.1698 р. турецькі дипломати погодились .віддати польському королю всю територію Правобережної України⁵⁴. У третій статті польсько-турецького договору, який був укладений 16.1.1699 p., відзначалося: «Висока Порта зрікається з нього часу права ка Поділля і Україну, і гетьмана українського, який був призначений і зараз в турецькій стороні перебуває, скасує»⁵⁵.

Отже, згідно з Карловицьким договором, Річ Посполита оволодівала територією південно-східної Київщини та Поділлям. Якщо зважати на те, що Волинь і решта земель Київщини вже знаходились під королівською владою, то наприкінці XVI ст. Польща добилась вирішення своїх геополітичних інтересів і отримала згоду інших країн східноєвропейського регіону на володіння майже всією Правобережною Україною. Разом з тям, міжнародні відносини останньої чверті століття так і не вирішили питання з подніпровською територією Правобережжя. У травні і701 р. польські дипломати домагалися від царя Петра І та гетьмана І. Мазепи выступления Станок. Трипілля та Трахтемирова і дозволу на заселення Подніпров'я, яке згідно договору 1686 р, повинно було залишатись обезлюдненим ⁵⁶. Треба відзначити, що Карловицький мир, як і всі міждержавні договори у XVII ст., виявився недовговічним. Політичний статус Правобережної України розглядався Нарвською угодою 1704 р. між Петром І і Августом II, а також був одним з головних питань, що піднімалися системою міжнародних договорів між Річчю Посполитою, Османською та Російською імперіями у 1711—1714 pp. ⁵⁷.

Таким чином, міжнародний правовий статус Правобережної України в останній чверті XVII ст., зважаючи на геополітичні інтереси країн Східної та Південно-Східної Європи постійно змінювався. У даний період політичне становище Правобережжя, що у 50 — середині 70-х pp. було суб'єктом української державності, стало визначатися зовнішньополітичними намірами урядів таких країн як Польща, Туреччина, Московщина і Кримське ханство. Окремі плани щодо правобережних земель були у гетьманів Лівобережної України, які намагались повернути їх під єдине державне управління.

2.