Передмова

3 кінця XV ст. Україні почала загрожувати велика небезпека з боку султанської Туреччини і Кримського ханства.

Султанська Туреччина з XIV ст. оформилась у сильну военно-феодальну державу — Османську імперію.

Султанська Туреччина протягом тривалого часу проводила активну воєнну експансію на Балканський півострів і далі на схід Європи. Ця агресивна політика вилилась у справжню турецьку навалу і, як говорить Маркс, «небезпека знову запрожувала всьому європейському розвиткові» *.

Завойовницькі походи султанської Туреччини відіграли, за В'изіначенн'ям Енгельса, згубну, реакційну роль в історії і являли собою систему грабіж.ницьких війн епохи феодалізму.

У XIV—XVI ст. султанська Туреччина завоювала і підпорядкувала собі слов’янські держави Балканського півострова, Валахію, Константинополь, генуезьку колонію в Криму — Кафу, гирло Дунаю і Дністра, Молдавію з українською землею Буковиною і частково Закавказзя. B 1498 p. турецькі феодали вчинили перший напад на Галичину і Поділля.

¹ К. Маркс и Ф. Энгельс, Соч., вид. друге, т. 6, crop. 180.

У XVI—XVII ст. Османська імперія вела вже широку експансію у Східну Європу, здійснюючи наступ на Україну через Молдавію, Валахію і Крим.

За допомогою своїх васалів — Кримського хамства і ногайських орд султанська Туреччина намагалась закріпитися у Північному Причорномор’ї, в тому числі в пониззях Дніпра, які вона хотіла використати як плацдарм для агресивного просування на Україну і Росію.

та ін.).

Ha середину XVII ст. Османській імперії була підпорядкована велика кількість народів і племен Європи, Азії та Африки. Ця азіатська деспотична імперія володіла надзвичайно важливими стратегічними позиціями і торговими шляхами.

Але у другій половині XVII ст. султанська Туреччина не була вже такою могутньою державою, як раніш. Хоч у цей час Оттоманська Порта була ще досить сильною, проте вона переживала період занепаду, який почався ще в кінці XVI ст.

Надзвичайно строката за етнічним складом, мовою та релігійною належністю населення, за рівнем соціально-економічного і культурного розвитку окремих її частин, султанська Туреччина не була внутрішньо єдиною, роздиралась суперечностями. Ослабленню імперії сприяло і піднесення визвольної боротьби нригноблених народів, насамперед слов’янських, а також зростання опору російського та українського народів турецькій агресії.

Турецькі феодали шукали виходу з тяжкої внутрішньої кризи у посиленні закріпачення селян, у ще більш широкому застосуванні рабської праці полонених і невільників, у нових територіальних загарбаннях та грабіжницьких війнах. Головним принципом зовнішньої політики султанської Туреччини і в другій половині XVII ст. залишалось завоювання чужих земель. Османська імперія іпродовжує свою експансію проти Росії, України і Польщі.

Як і раніш, у другій половині XVII ст. знаряддям султанської Туреччини в її наступі на Східну Європу були татарські феодали. Турецька навала на Російську державу і Україну здавна посилювалась хижацькими вторгненнями, які систематично організовувало Кримське ханство. Утворене після розпаду Золотої орди Кримське ханство, разом з підпорядкованими йому ногайськими ордами, з самого початку свого виникнення робило спустошливі напади на російські та українські землі.

Особливо посилились грабіжницькі вторгнення татарських орд з кїнця XV ст., коли Кримське ханство і ногайські орди стали васально залежними від Туреччини.

У 1475 p. кримський хан Менглі-Гірей визнав верховну владу турецького султана. Незабаром після цього, в 1478 p., татарські орди спустошили Брацлавщину, а в 1482 p.— Київ і Київщину. 3 того часу почався тривалий період постійних татарських розбійницьких нападів, що повторювалися рік у рік у більших чи менших розмірах.

Ці вторгнення, що супроводжувались найжорстокі- шим розоренням міст і сіл, винищенням і вигнанням у полон та рабство великих мас населення, стали історичною трагедією для України, яка безпосередньо межувала з Кримським ханством і південні землі якої були зайняті кочовищами ногайських татар.

Агресивний і грабіжницький характер відносин з сусідніми країнами мав прямий зв’язок з внутрішнім устроєм Кримського ханства і ногайських орд, з їх економікою та соціальним ладом. Кримське ханство являло собою феодальну державу з сильно розвинутими елементами рабства. Для кримських і ногайських орд були характерні дуже низький рівень і повільні темпи розвитку продуктивних сил. Хоч ногайські феодали захопили най- родючіші землі півдня України, вихід з господарських утруднень вони, як і кримські мурзи, шукали не в розвитку продуктивних сил, не у використанні родючих земель і сприятливих кліматичних умов, а в безперестанних війнах, що мали характер найбезсоромніших грабежів, у торгівлі полоненими і стягненні примусових платежів, так званих упоминків, виходів, подарунків і т. д.

Радянський історик А. А. Новосельський дуже переконливо показав, що ініціаторами, організаторами і керівниками нападів на сусідні землі були татарські феодали — князі і мурзи, які брали собі лев’ячу пайку здобичі і для яких це являло головний засіб збагачення '.

Систематичне хижацьке пограбування сусідів, крім того, що воно приносило бідування українському і російському народам, мало також негативний вплив на історичну долю самих татар — затримувало господарський розвиток ханства, зберігало відсталі суспільні форми, посилювало феодальну анархію державної влади.

За спиною кримських ханів і мурз постійно маячила зловісна кривава тінь султанської Туреччини, яка заохочувала і навіть інспірувала, відкрито чи таємно — залежно від міжнародної обстановки, розбійницькі напади татарських орд на російські та українські землі.

Кримські і ногайські орди — васали Туреччини незмінно брали участь в усіх навалах турецьких феодалів на Україну і на Російську державу і в усіх російсько-турецьких війнах. Вони особливо відзначались своїми звірствами і грабежами.

Панування татарських феодалів у південній Україні не тільки перешкоджало розвиткові продуктивних сил на цій території, але також затримувало економічний і культурний розвиток українських земель, що лежали на північ. Хижацькі напади орд, супроводжувані спустошеннями, руйнуванням господарства, грабежами і фізичним винищенням населення або вигнанням його в рабство, привели до того, що до появи козацтва і ці землі залишались малозаселеними і неоевоеними.

Український народ у своїх чудових високохудожніх думах і піснях дуже виразно розповідає про незліченні бідування і муки, що їх йому доводилось зазнавати від турецько-татарських нападів:

Зажурилась Україна, що нігде прожити:

Гей витоптала орда кіньми маленькії діти.

Ой, маленьких витоптала, великих забрала, Назад руки постягала,

під хана погнала.

У другій половині XVII ст. Кримське ханство посилило ової напади на українські землі. Хани активно втручалися у міжусобну боротьбу за гетьманство, що розгорілась в середовищі українських феодалів у 50—70-х роках. Підтримуючи те чи інше шляхетсько-старшинське угруповання, що вело боротьбу за владу і готове було спертися «а іноземну інтервенцію, хани використовували міжусобицю на Україні для посилення своєї агресії. 3 60-х років вони вже виступали не тільки як васали Туреччини. У цей час хани заявляють свої претензії на власну гегемонію ;на Україні і домагаються підпорядкування українського народу татарським феодалам.

Отже, турецько-татарська агресія несла українському народові смертельну загрозу винищення, поглинення іноземними поневолювачами. Тому боротьба з нею була протягом кількох століть життєвим завданням українського народу, питанням його існування.

Шляхетська Польща, яка раніш загарбала українські землі і встановила на них тяжкий колоніальний гніт, не забезпечувала захисту України від турецько-татарських вторгнень. Слабість центральної влади, всесилля великих магнатів не сприяли проведенню важливих заходів щодо оборони країни. Уряд Речі Посполитої мало займався організацією оборони південних кордонів України. Він відпускав недосить коштів на утримання гарнізонів і відбудову, ремонт та укріплення тієї невеликої кількості замків-фортець, що були в прикордонних з татарами землях України. Польща платила кримському ханові упоминки — своєрідну данину. Тягар цієї данини теж лягав насамперед на українські трудящі маси.

Після возз’єднання України з Росією шляхетська Польща, ведучи боротьбу за відновлення свого панування на Україні, залучила як союзника Кримське ханство.

Сама шляхетська Польща у другій половині XVII ст. переживала економічний занепад, політичну кризу і ослаблення військової системи, які посилювались багаторічними тяжкими війнами, що їх вела Річ Посполита. Переважну більшість польського війська становили іноземні найманці. Політична анархія проймала і військову систему Речі Посполитої. Значна частина шляхти ігнорувала королівські призиви у посполите рушення. Військам систематично не видавали платні, в них спалахували

бунти, створювались конфедерації. Шляхетська Польща виявилась неспроможною відбити натиск Туреччини на Правобережну Україну, що посилився в другій половині XVlI ст. B результаті Правобережжя опинилось в особливо тяжкому становищі, частина його потрапила -під владу султанської Туреччини та її ставлеників.

Український народ чинив героїчний опір турецько-татарським загарбникам. Почесне місце у цій боротьбі займає українське козацтво, що утворилось на території південно-східної України, на середній Наддніпрянщині і південному Побужжі в результаті масової втечі сюди селян і міської бідноти, які шукали порятунку від нелюдської кріпосницької експлуатації польських та українських феодалів і національного гноблення.

Ha просторах південно-східної України, що була мало заселена, бо безпосередньо межувала з кочовищами татар (по ній насамперед розпливалась спустошлива кривава хвиля татарських нападів), українські селяни і міська біднота, займаючись хліборобством, скотарством, рибальством, полюванням, ремеслами, засновували хутори і села, створювали нові і піднімали з руїн старі містечка і міста. Населення південно-східної України, постійно готове дати відсіч турецько-татарським нападам, мужнє, загартоване у боях, завжди озброєне, і було основою козацтва, що оформилось як військова сила українського народу і відіграло видатну роль в його історії. 3 перших же днів свого існування і на протязі майже трьох століть воно вело оборонну і наступальну, повну героїзму наполегливу боротьбу, захищаючи південні кордони українських земель від турецько-татарських агресорів.

У першій половині XVI ст. українське козацтво має вже свою опорну базу — Запорізьку Січ. Ha неприступних пониззях Дніпра, за порогами, влаштували козаки систему укріплень, використавши сприятливі для цього природні умови. Загублена у труднопрохідних дніпровських плавнях, схована густими зарослями лози і очеретів, Січ була недоступною для турецько-татарських загарбників, а пороги утруднювали шляхті підхід до неї.

При будуванні Запорізької Січі козаки використали традиції древньоруських оборонних споруд, в яких важливе значення, крім земляних укріплень, мали також засіки. Від слова «засіка» і прибрала свою назву Запорізька Січ.

Запорізьке козацтво з часом розвинулось в могутню військову організацію, що мала свій флот, артилерію, піхоту і кавалерію. Це була суспільна організація, в якій відбувались гострі класові суперечності між козацькою верхівкою і низами (голотою, сіромою).

Основну масу запорізького козацтва становила козацька голота, сірома. Саме козак-сіромаха на своїх плечах виносив весь тягар і небезпеки походів проти султанської Туреччини і Кримського ханства, був найбільш активною бойовою силою у селянсько-козацьких повстаннях проти іга шляхетської Польщі, кріпосницького гноблення з боку українських і польських феодалів.

3 часу свого виникнення Запорізька Січ стала опорним пунктом у боротьбі українського народу з іноземними загарбниками. Вона служила військовою базою українського народу для його виступів проти турецько-татарської агресії. 3 розвитком Січі боротьба козацтва проти турецьких султанів і кримських ханів набирає активного наступального характеру.

Спираючись на Запорізьку Січ, козацтво організовувало сухопутні і морські іпоходи на Кримський півострів, де утвердилось хижацьке Кримське ханство, і на узбережжя Чорного моря — володіння султанської Туреччини.

Ha гребних веслових суднах — чайках, дубах — козаки робили далекі морські походи. Вони сміливо вступали у бій з потухчним парусно-весловим турецьким флотом і не раз перемагали його. Козаки доходили до Малої Азії, нападали на турецькі міста-фортеці Сіноп, Трапезунд та ін„ завдавали' відчутних ударів по найважливіших операційних базах гурків та їх морських комунікаціях.

Особливого розмаху походи запорізьких козаків набрали у першій чверті XVII ст. У ді роки запоріжці не раз доходили до самого Константинополя (Стамбула) і, як зазначається у документах того часу, «окурювали мушкетним димом» столицю Туреччин.и, змушували дрижати від страху того самого султана, перед яким тремтіли правителі країн Західної Європи.

Значну частину походів, особливо у 20—40-х роках

XVII ст., запорізькі козаки провели разом з донськими козаками, з якими їх зв’язувала давня бойова співдружність, спільна боротьба проти іноземних агресорів.

Султанська Туреччина і Кримське ханство намагались припинити козацькі походи, більше того — вони ставили перед собою завдання знищити козацтво і ліквідувати його центр — Запорізьку Січ.

Оттоманська Порта чинила тиск на Річ Посполиту, вимагаючи знищення козаків. Шляхетська Польща, яка загарбала Україну і Білорусію і основою зовнішньої політики якої була агресія на схід Європи, насамперед проти Росії, намагалась будь-якою ціною зберегти мир з Туреччиною. Польська шляхта карала козаків — учасників морських і сухопутних походів, змушувала спалювати чайки і дуби. Сейми виносили рішення, що забороняли козацькі походи проти султанської Туреччини під загрозою тяжких кар.

Біля Кодацького порога на Дніпрі Річ Посполита збудувала укріплений замок Кодак. Споруджуючи цю фортецю, польсько-шляхетський уряд мав на меті припинити втечі селян і козаків на Січ, а також не допускати козацьких походів проти Туреччини і переходів запоріжців на Дон.

Султанська Туреччина вела постійну експансіоністську політику щодо Росії, намагаючись захопити її землі. Татарські феодали робили спустошливі напади на російські землі, як і на українські. B XVI ст. вони навіть доходили до Москви, загрожуючи життєвим центрам Російської держави. Під час нападів татарські мурзи захоплювали в полон російське насс-лення.

Тому боротьба з агресивним/и хижацькими Кримським ханством і Туреччиною займала винятково важливе місце в житті Росії, метою якої було насамперед гарантування безпеки своїх південних кордонів. Ця проблема стала особливо насущною для Російської держави у другій половині XVII ст. B той час Росія переживала період економічного піднесення, хоч саме тоді тут розвивалось і угворджувалось кріпосництво. Спостерігався певний прогрес у сільському господарстві, створювались і розвивались мануфактури. Складався всеросійський ринок. У зв’язку з цим важливого значення для Російської держави набувало завдання захистити від турецької і татарської навали родючі землі південних

кордонів, що іпочинали відігравати велику роль у розвитку економіки країни.

3 другого боку, прагнення царського уряду цілком оволодіти землями півдня відбивало інтереси класу феодалів, які намагались розширити тут кріпосницьке господарство.

Ведучи боротьбу проти наступу Османської імперії і Кримського ханства, Російська держава ставила перед собою й інші політичні та економічні цілі, досягнення яких мало для неї історичне, життєво важливе значення.

Ha розвитку Росії та України дуже тяжко відбивалась відірваність від морів, зокрема від Чорного моря. Північне узбережжя Чорного моря перебувало під владою султанської Туреччини і Кримського ханства, які використовували ці землі як плацдарм для наступу на Російську державу. Інтереси її дальшого економічного і культурного розвитку, завдання оборони південних кордонів вимагали вирішити центральну проблему зовнішньої політики Росії — здобути вихід до Чорного моря і звільнити південь країни від турецько-татарського панування.

Завдання економічного розвитку країни викликали потребу шукати нових торгових шляхів. Оволодіння виходом до Чорного моря відкривало для Росії можливість торгувати з Англією, Голландією, Францією, Іспанією, Італією та іншими державами.

Боротьба Російської держави проти турецько-татарської навали має свою багатовікову історію. Ще у XlV ст. на кордонах Московської держави була встановлена постійна варта, яка мала головним чином вістовий характер ‘. Проте організація єдиної системи сторожової служби і оборонних споруд стала можливою тільки із виникненням і зміцненням централізованої Російської держави. Створення величезних оборонних ліній вимагало мобілізації маси людей і великих матеріальних засобів, а цього не можна було зробити при відсутності сильної централізованої влади. Підтримання всієї складної системи оборони також стало можливе тільки при наявності централізованого управління.

П

Під час царювання Івана IV було складено відомий статут про порядок прикордонної служби і створено постійну сторожову охорону південних окраїн Московської держави.

Створення цільної, послідовно і регулярно діючої оборонної системи відноситься до другої половини

XVI ст. Великого розвитку вона дістає у 30-х роках

XVII ст. Деякі іприйоми і способи її організації своїм походженням сягають ще до часів Київської Pyci₁ яка боролась проти натиску тюркських кочівників.

3 середини 30-х років XVII ст. на півдні тодішньої Російської держави починається велике оборонне будівництво, що проводилось протягом кількох десятиліть. B результаті була створена знаменита Бєлгородська лінія. Вона мала величезне воєнно-стратегічне значення, являючи собою крайню потужну оборонну лінію системи укріплень, що захищала від нападів татар, які мали на меті прорватися до центрів Російської держави. Ця безперервна лінія довжиною в 300 верст, центром якої був Бєлгород, простяглась від Дону до польського кордону, іпримикаючи лівим краєм до укріплень в районі Тамбова і з’єднуючи верхів’я річок Ворскли і Тихої Сосни. її спорудження остаточно закінчене в 1677 p.

Головними пунктами Бєлгородської оборонної лінії були укріплені міста, які будувались на татарських сак- мах¹ (Муравській, Кальміуській, Ногайській та Ізюм- ській) з метою перерізати звичайні шляхи нападу ханських сил на територію Російської держави.

Укріплені міста зв’язувались між собою системою фортифікацій, що складалась з засік ², земляних валів з частоколами, жилих і стоялих острожків³; штучні укріплення доповнювались природними перепонами (річки, болота, яри і т. д.).

Ha південь від міст у степу засновувались станиці, роз’їзди і постійні сторожі. Вони були аванпостами, що

' Шляхах.

²Засіка—лісовий завал, загород на лісовій галявині або дорозі із стовбурів дерев, повалених, але не відокремлених від пеньків. У більш широкому розумінні слово «засіка» вживалось для визначення всієї ситеми укріплень («засечная черта»),

³ Стоялий острожок — укріплений пункт з караульною баштою, в якому не було постійного населення. Гарнізон стояв там тільки з весни до осені. У жилому острожку гарнізон перебував постійно.

несли розвідувально-сторожову службу і своєчасно попереджали про пересування татар.

Українські козаки, в тому числі запоріжці, окремі загони яких здавна перебували на службі у Російської держави, брали участь у грандіозній оборонно-будівельній роботі й організації сторожової служби на російських південних кордонах. Значну роль у створенні Бєлгородської лінії і у військово-оборонній діяльності відіграли українські переселенці, посилений приплив яких на територію Російської держави спостерігається саме з кінця 30-х років XVII ст. Серед них були і запорізькі козаки.

Переселенці з України брали участь у будівництві нових міст і відбудові старих. Вони входили до складу перших гарнізонів «польових» міст, укомплектованих з городових козаків, а також становили населення прикордонних повітів. Разом з російськими служилими людьми українські козаки створювали складну мережу фортифікаційних укріплень, що зв’язували міста. Серед сторожів і станичників також були українські козаки. Вони входили до складу і тих бойових сил, що являли собою рухому армію, яка складалась з полків, розташованих на оборонних лініях («полковые казаки»). Завданням цих військ було запобігти проривові великих татарських загонів у центральні області держави.

Таким чином, запорізькі козаки, як і всі українські переселенці, несучи сторожову прикордонну службу, беручи участь у фортифікаційному будівництві Російської держави, внесли свій вклад в оборону південних кордонів Росії від спільного ворога російського та українського народів — турецько-татарських агресорів.

Бєлгородська укріплена лінія мала важливе значення і для захисту українських земель від татарських нападів, особливо після возз’єднання України з Росією. Військові сили Бєлгородської лінії були зобов’язані подавати постійну допомогу українським козацьким військам у відбитті нападів татарських чамбулів. Бєлгородський воєвода — командуючий збройними силами Бєлгородської лінії займав одночасно посаду командуючого російськими військами на Україні. Наявність цієї оборонної лінії не давала змоги татарам забирати такого великого полону з України, як це вони робили раніш.

3 кінця бО-х років Російська держава переходить від

оборонної до наступальної боротьби з турецько-татарською агресією. У 70-х роках ця боротьба вже набирає загальноєвропейського значення. B зв’язку з цим сила і вплив Російської держави на міжнародній арені зростає. B результаті посилюється тяжіння південних слов’ян до Росії. Народи, які страждали під чужоземним турецьким гнітом, сподівались визволитись за допомогою сильної Російської держави.

Але боротьбу Росії проти турецько-татарської агресії утруднювала ворожа позиція ряду європейських держав щодо цього. Франція, Англія, Голландія і Австрія були заінтересовані у розвитку торгових зв’язків з величезними турецькими володіннями і тому не тільки не виступали проти агресії Туреччини, а в ряді випадків сприяли їй.

Франція постійно підтримувала дружні відносини з Туреччиною. Ведучи тривалу і уперту боротьбу з Германською імперією, Франція енергійно добивалась створення нроти неї східного оплоту із Швеції, Польщі і Туреччини. Французькі дипломати, використовуючи міжусобну боротьбу магнатських угруповань у Речі Посполитій, робили сильний тиск на її зовнішню політику. Саме під впливом французьких політиків шляхетська Польща уперто відмовлялась від союзу з Росією проти Туреччини, дотримуючись щодо останньої угодовської політики. За прямою вказівкою французького короля Людові- ка XIV Річ Посполита уклала в 1672 p. ганебний для неї Бучацький договір з Оттоманською Портою. Англія і Голландія в свою чергу прагнули спрямувати Туреччину проти Франції.

Зовнішня політика шляхетської Польщі мала тяжкі наслідки для українського народу, над яким нависла безпосередня загроза турецького поневолення. B той же час самій Речі Посполитій також загрожувала експансія Османської імперії. Між шляхетською Польщею і султанскою Туреччиною існували непримиренні суперечності економічного і політичного характеру.

Річ Посполита намагалась прорватись до Чорного моря і Дунаю, здобути там нові ринки для продажу продуктів свого сільського господарства. Щоб здійснити свої плани, шляхетська Польща вважала за необхідне завоювати Молдавію, Валахію і Трансільванію. Але придунай- ські князівства і Трансільванія були об’єктом завойовницьких планів Австрії. Тому вони стали джерелом гострих суперечностей між Польщею та Австрією. Ця обставина сприяла тому, що Польща довгий час перебувала у ворожому до Австрії французькому політичному таборі, який незмінно дотримувався протурецької орієнтації.

Ось чому царському урядові дуже важливо було насамперед врегулювати російсько-польські відносини, що займали центральне місце у зовнішній політиці Російської держави 50—60-х років. 3 огляду на посягання Речі Посполитої на Україну боротьба Росії з Польщею була неминучою. Історичний досвід показував, що під час війни з Польщею або Туреччиною і Кримом союз останніх між собою становив велику небезпеку для Російської держави. Тому Андрусовське перемир’я 1667 p. між Росією і Польщею було певною дипломатичною перемогою і відіграло свою роль у посиленій боротьбі проти султанської Туреччини і Кримського ханства.

Деякі європейські держави боялись посилення Росії і тому певний період також не сприяли її боротьбі з султанською Туреч>чи