Огляд історико-джерелознавчих студій

Аналіз стану наукової розробки проблеми, в контексті джерелознавчих та історичних студій, в межах даної наукової роботи спрямований на виконання: реконструкції процесу історіографічного засвоєння джерельної бази з соціальної історії запорозького козацтва XVTTT ст.; визначення основних напрямків використання актуалізованої джерельної бази та становлення традиційної джерельної бази досліджень з соціальної історії Запорожжя; дослідження еволюції методичних і методологічних засад аналізу та інтерпретації джерел з історії низового козацтва XVTTT ст.

Брак спеціальних історіографічних та джерелознавчих досліджень, присвячених соціальній історії запорозького козацтва досліджуваного періоду, значно ускладнює реалізацію цих завдань. Відтак, логічним шляхом подолання проблеми є розширення меж дослідження до вивчення всієї історіографічної традиції з історії Запорожжя XVTTT ст. В центрі уваги при цьому залишатиметься розвиток студій саме із зазначеної тематики. Подібний крок є цілком виправданим, оскільки розвиток історіографії вузької тематичної ділянки - соціальної історії запорозького козацтва XVTTT ст. - є складовою загального процесу актуалізації джерел та становлення історіографії історії Запорожжя.

Ще однією особливістю згаданого процесу було те, що історіографія запорозького козацтва перебувала під впливом притаманних конкретним історіографічним періодам оцінок та підходів у висвітленні історії козацтва (сукупності козацьких спільнот) в цілому, визначенні його ролі в соціальних структурах держав, в сфері військово-політичного впливу яких перебувало ВЗН впродовж усього досліджуваного періоду.

Попри те, що в певні хронологічні проміжки часу впродовж XVIII ст. - в 1709-1734 рр. та після 1775 р. - запорозьке козацтво повністю, або ж частково знаходилося під кримською та османською протекцією, цей факт не посприяв тому, щоб запорозькі сюжети знайшли місця в історіописанні османських (турецьких) авторів.

Перший із виокремлених нами періодів історіографічного засвоєння джерельної бази з соціальної історії запорозького козацтва припадає на середину XVIII - початок ХІХ ст. Він характеризується, з одного боку, започаткуванням традиції наукового підходу в оцінці місця й ролі запорозького козацтва в соціальному устрої тогочасного суспільства, з іншого ж - присутністю в наукових працях тієї доби багатьох рис публіцистичних творів, що пояснювалося існуванням соціального замовлення на подібне історіописання з боку державних структур.

Слід відзначити, що в самій Російській імперії першої половини XVIII ст. історична наука тільки-но розпочала інституціалізацію, переймаючи досвід європейського історіописання. Історія ж окремих неросійських народів, що її населяли, здавалася (а фактично й була) суцільною terra incognita. Тож не дивно, що вже перші роки після повернення запорозького козацтва під протекцію цієї держави позначилися значним інтересом освіченої частини російського суспільства до певних сюжетів історії цієї козацької спільноти, а також до найбільш прикметних особливостей етнографічного характеру.

Однією з перших за часом свого написання стала «История о казаках запорожских» князя Семена Мишецького - російського офіцера, який тривалий час перебував на Запорожжі та спостерігав різні боки життя січової громади. Попри свою інформативність і той факт, що вміщений у ній матеріал було використано пізнішими авторами - Г.Міллером, Н.-Г.Леклерком, О.Рігельманом та іншими, - в якості основи для компіляції власних праць, «История» С.Мишецького через її здебільшого описовий характер і слабку аналітичну складову, лише почасти може сприйматися в якості історичного дослідження. Вона, радше, відноситься до зразків «переднаукового історіописання», а тому й проаналізована нами у відповідному розділі, присвяченому специфіці побутування наративних джерел (див. Розділ 3.1).

Виходячи з цього, можна вважати, що витоки саме наукової традиції висвітлення історії запорожців та основу для пізніших компіляцій та досліджень було закладено працями російських істориків (переважно іноземців на російській службі) - Г.Юнкера, Г.Міллера, Н.-Г.Леклерка та інших.

Науковий доробок Готліба-Фрідріха-Вільгельма Юнкера (1703 - 1746) за темою дослідження завдячує своєю появою на світ збігові випадкових обставин. Вихідець з Саксонії, Г.Юнкер виїхав на російську службу в 1731 р. Хоча основною його спеціальністю було влаштування ілюмінацій та фейерверків, молодий ад’юнкт, подібно до багатьох науковців XVIII ст., мав численні таланти та наукові зацікавлення не тільки в цій сфері. Завдяки вправності в складанні віршів німецькою мовою він потрапляє в фавор до фельдмаршала Бурхарда-Христофора фон Мініха. З початком російсько- турецької війни Юнкер отримує місце при штабі головнокомандуючого російськими військами та приймає участь в марші армії теренами Запоріжжя й Кримського ханства впродовж весни-осені 1736 р. Результатом цього вояжу стала поява його праці «Обстоятельное описание о народах и землях, между Днепром и Доном находящихся» (німецькою мовою, з рукописною копією російською), вперше представленої на засіданні Петербурзької Академії Наук 27 лютого 1737 р.

Перебування в складі діючої армії не могло не привернути увагу професора Юнкера до запорозьких, «малоросійських» і слобідських козаків, які воювали разом із російськими військами. Третій розділ своєї праці він присвятив описові України та її населення[571, арк. 9-23 зв.]. Достеменно невідомо, чи довелося Юнкерові побувати в самій Січі. Найбільш вірогідним виглядає припущення про те, що свої знання про історію, побут та звичаї запорожців він отримував від котрогось із козаків, які бували при штабі та виступили в ролі інформаторів. Попри те, що описові власне Запорожжя вчений присвятив лише три аркуші своєї праці, поза його увагою не залишилися такі характерні риси козацького побуту, як традиція січового целібату, розподіл козацької громади по куренях (Юнкер перелічує назви всіх тридцяти восьми) та виборність козацької старшини. Крім того, Юнкером було здійснено короткий опис найбільших запорозьких селищ - Старої і Нової Січі, Гарда, Кодака та Самари [571, арк. 10-10 зв., 11]. Фактично, праці Г.Юнкера сприяли започаткуванню традиції застосування наукових прийомів дослідження джерел з козацької історії.

Дослідження запорозької проблематики було продовжено в працях професора, академіка Петербурзької Академії Наук Г ерарда-Фрідріха Міллера (1705 - 1783). За традицією, саме праці Г.-Ф.Міллера відносять до витоків критичної історіографії, якими було започатковано наукову традицію сприймання Запорожжя в російській історіографії. Такому стану речей сприяла не тільки більша відомість його праць науковому загалу (в порівнянні з працями того ж Г.Юнкера), але й наближеність його до придворних кіл і достатньо високий соціальний статус.

Коло наукових зацікавлень Г.-Ф.Міллера було достатньо широким: мінералогія, етнографія, картографія, історія...

Головним джерелом інформації про січову громаду для нього стає «список» праці С.Мишецького, який зберігався в особистому науковому архіві Г.-Ф.Міллера (відомому як «портфелі Міллера») [568, арк. 1-32 зв.], та який було використано ним для написання своїх праць «Известие о запорожцах» [1146] та «О происхождении казаков» [1147, с. 365-411] (1760). Використання це носило характер компіляції, а подекуди - й неприхованого плагіату. Втім, нічого екстраординарного в цьому не вбачали як сам історик, так і його сучасники: дослівне переписування праць попередників або ж вставлення окремих частин їх у власний текст були звичайним (і характерним) явищем для тодішньої практики історіописання. Однак, це дало підстави дослідникам наукової спадщини Г.-Ф. Міллера для того, щоб оцінювати його «Известие» лише як редакцію «Истории» С.Мишецького [1425, с. 43].

Це лише частково відповідає дійсності, адже, окрім даних запозичених у Мишецького, Міллер залучив для створення своїх праць документальні джерела та усний наратив. За останній слугувала інформація, отримана ним від запорозьких депутатів і посланців, які перебували в різних справах у Санкт- Петербурзі. Крім того, не виключено, що Міллер не був обізнаний з тим, хто ж насправді був автором «Истории», оскільки в його архіві цей твір зберігався в копії, в якій не було зазначено авторство [568, арк. 1].

Як провідний «фахівець з козацького питання» Міллер з початку 1770-х фактично стає науковим консультантом Катерини ІІ та її найближчого оточення у справах Запорозької Січі.

Фактично, на історіографа було покладено важливе завдання - створити ідеологічне підґрунтя для ліквідації ВЗН. Саме в цьому коріниться пояснення трансформації поглядів Міллера на запорозьке козацтво - на відміну від тексту першого варіанту, другий вирізняється чітко висловленою антизапорозькою спрямованістю. Із завданням академік упорався повною мірою: його «Рассуждения», представлені на розгляд канцлера імперії Микити Паніна, прислужилися останньому для обґрунтування необхідності «рішучих заходів» по відношенню до Січі на засіданнях Державної Ради при імператриці Катерині

ІІ. Крім того, Міллер був одним з співавторів «Маніфесту» 1775 р. [1421, с. 138-185].

Ще одним із авторів, які присвятили в своїх працях увагу різноманітним проблемам історії запорозького козацтва (в тому числі й соціальному аспекту), був Олександр Рігельман (1720 - 1789). Вихідець з обрусілого німецького дворянського роду, Рігельман зробив достатньо типову для того часу кар’єру: випускник Шляхетського корпусу, воював з турками під час воєн 1735 - 1739 та 1768 - 1774 рр.; керував будівництвом укріплених ліній і фортець на південно-східних кордонах Російської імперії; рухався вгору службовими щаблями і, зрештою, вийшов у відставку в генеральському чині [1282, с. 235237]. Оскільки значна частина військової служби та життя О.Рігельмана була пов’язана саме з Україною, то не було нічого дивного в тому, що допитливий та освічений офіцер впродовж кількох десятиріч накопичував у власному архіві матеріали, які пізніше лягли в основу написання його фундаментальної праці «Летописное повествование о Малой России и ея народе и козаках вообще...» [1434-1437], яка писалася автором з 1770 до 1778 року [1471]. Описові побуту й соціального укладу запорожців Рігельман присвятив тридцять сьомий розділ своє праці - «Продолжение, касающееся до сего летописного повествования, как-то: особое описание о бывших запорожских козаках, жительстве, поведении и обычаях их». Основу для його написання склали матеріали з «Истории» С.Мишецького, на що вказувала ще Н.Полонська-Василенко [1425, с. 20-25]. Разом із цим, важко погодитися із думкою дослідниці стосовно того, що з боку Рігельмана мав місце виключно прямий плагіат і він не додав до тексту нічого нового, зокрема й власних вражень від знайомства із запорожцями. Текст зазначеного розділу праці Рігельмана радше являє собою авторський переказ (хоча й з розлогими цитуваннями), перемішаний особистими оцінками стосовно особливостей побуту та звичаїв запорожців. Зокрема, на увагу заслуговують спостереження О.Рігельмана за особливостями взаємовідносин Коша та російського уряду впродовж 1768 - 1774 рр. в площині вирішення конфліктної ситуації з приводу збільшення кількості посполитого населення Війська за рахунок поселенців Новоросійської губернії. Позиція автора є безсумнівно проурядовою - ліквідація ВЗН, на його думку, була подією очікуваною і закономірною [1437, с. 135].

В цілому, державницькому, імперському напрямку російської історіографії доби Просвітництва, найбільш повно репрезентованому працями Г.-Ф.Міллера та О.Рігельмана, була притаманна тенденція до заниження соціального статусу сучасного їм козацтва та апологія централізаторської політики уряду стосовно нього. Критика подібних поглядів з’являється з дещо несподіваного боку - в творах їх колеги за цехом, іноземного вченого, який певний час перебував на російській службі.

Француз Ніколас-Габріель Клерк (Леклерк) (1726 - 1798) - лікар, науковець і письменник, перебував у Росіїйській імперії двічі: у 1759 - 1763 рр. та в 1769 - 1777 рр. За ці два періоди часу Леклерк встиг попрацювати викладачем медицини в Кадетському корпусі, стати особистим лікарем гетьмана Кирила Розумовського та великого князя Павла Петровича, дійсним членом російської Академії Наук та Імператорської Академії мистецтв. Роки, проведені в Російській імперії, до його остаточного повернення до Франції в 1777 році, дозволили Леклерку зібрати важливий документальний матеріал з географії, флори і фауни, історії та етнографії всієї обширної країни, який він згодом уміло використав при написанні своїх праць.

Шлях Леклерка до історіописання, при цьому, був достатньо звивистим, оскільки його базовою освітою була освіта медична й природнича. Перші його праці, написані на «російському» матеріалі, здебільшого, були присвячені традиційній для іноземців того часу екзотиці, на кшталт описів місцевих бань, в яких спеціально навчений mougik (мужик), озброєний знаряддям venik (віник), змоченому у відварі трави miata (м’ята), завзято виганяє із людських тілес підступну місцеву інфлюенцію під назвою prostuda [1230, р. 56-58].

Втім, за мірою ознайомлення із країною та її мешканцями, вони стають дедалі детальнішими й демонструють гарне знання місцевого життя, суспільного устрою та функціонування державних інституцій [1514]. Вінцем же досліджень Леклерка у галузі історії стали шість томів, присвячених розглядові давньої та нової історії Русі (йдеться про всі східнослов’янські землі в цілому). Шостий розділ третього тому «Нової історії» - «Observations interessantes sur l’Ucraine, la petite Russie et ses Habitans», - присвячено історії України в цілому та Запорожжя, зокрема [1231].

Стосовно «українського» періоду в житті цієї особи нам достеменно відомо, що Леклерк як особистий лікар К.Розумовського разом зі своїм патроном бував у глухівській резиденції гетьмана. У Глухові вчений француз, вірогідно, мав змогу не тільки користуватися бібліотекою, але й вживу спілкуватися з козацькою старшиною (гетьманською та запорозькою). Окрім інформації, отриманої напряму від респондентів, основні відомості для написання відповідної частини свого твору Леклерк бере з рукописної копії «Истории...» князя С.Мишецького. Таким чином, джерелами написання відповідного розділу праці Леклерка стали, в основному, писемні й усні наративи [1425, с. 40-43].

Новаторська сутність праці Леклерка полягала в тому, що вона стала антитезою працям російських авторів XVIII ст. Леклерк, як носій передових ідей Просвітництва, виступав проти кріпосництва, неосвіченості пануючої верстви, жорстко критикував існуючий в Російській імперії лад в цілому. Тож не дивно, що праця Леклерка здійняла хвилю обурення в російському суспільстві своїми загальними висновками експансіоністську й деспотичну сутність тогочасного політичного режиму.

Майже синхронною реакцією імперських кіл на твір Леклерка стали «Примечания на историю Леклерка» І.Болтіна. Іван Болтін (1735-1792), розпочинав свої історичні дослідження в якості аматора, для якого знайомство із першоджерелами та накопичення історичного фактажу, спершу, були нічим іншим як хобі, приємним додатком до основної діяльності в галузі митної справи та юриспруденції. Слід відзначити, що І.Болтін, як типовий представник бюрократичної верхівки імперії, генерал-майор, приятель та сподвижник Г.Потьомкіна, керувався поряд із становими також і особистими мотивами. Авторитет Болтіна та тяглість російської імперської історіографічної традиції надовго зумовили нехтування джерельним та історіографічним потенціалом праці Лек лерка [1429, 1417].

Попри те, що твір Болтіна мав своїм завданням критику, його автор широко використав накопичений ним запас знань і спостережень. Національний характер є для Болтіна фундаментом, на якому будується державний лад. Ці теоретичні погляди Болтін застосовує для пояснення російського історичного процесу. Росія «ні в чому не схожа» на інші європейські держави, тому що дуже різні її «фізичні місця» розташування і зовсім інакше склався хід її історії.

Болтіним наголошувалося на неможливості будь-якого діалогу із запорожцями: запорожці, на його думку, були абсолютно деструктивним соціальним елементом, які не давали ніякої користі суспільству, вдовольняючись бездумною обороною своїх незаселених земель від урядової, імперської колонізації. Разом із цим, для висвітлення власне історії Запорожжя І.Болтін не додав нічого нового, вдовольнившись виключно посиланнями на відомий і йому рукопис С.Мишецького, причому автор цього рукопису для нього є анонімним.

Слушною видається точка зору Н.Полонської-Василенко, яка на підставі віднайдених нею джерел із одеських і сімферопольських архівосховищ, дійшла висновку, що Г.Потьомкін-Таврійський, фактично, замовив І.Болтіну написати зауваження на працю Леклерка, особисто читав їх рукописний варіант та додавав свої ремарки. На думку вченої, за написання своїх приміток І.Болтін, разом із власним зятем - П.Соймоновим (статс-секретарем Катерини ІІ), одержали 24 тисячі десятин землі в околицях Херсона [1424, с 28-44].

Слід відзначити, що за своїм походженням автори цього кола відзначалися неабиякою строкатістю за своїм етнічним походженням і релігійною належністю. Так, до них можна віднести й католицького єпископа Станіслава Богуш-Сестренцевича (1731 - 1826). Його праця - «История о Таврии», в своем рукописному варіанті, була написана спеціально до початку подорожі імператриці Катерини II південним краєм у 1787 р. Не обійдено в ній увагою й «запорозьку» проблему: згідно з С.Сестренцевичем, козаки після ліквідації Січі ще довго не могли зайняти суспільно корисної ниші, вдовольняючись непевними заробітками, й лише завдяки материнській опіці уряду Катерини ІІ змогли перетворитись на лояльний і корисний для держави соціальний елемент [1281, с. 32, 44, 45, 382].

Отже, на першому етапі - середина XVIII - початок ХІХ ст. - історичні роботи носили не стільки науковий, скільки прагматичний характер і були пов’язані більше з вимогами та завданням реального життя, ніж з намаганнями зрозуміти історичну дійсність. Разом із цим, кінець XVIII - початок ХІХ століть позначилися суттєвими якісними змінами в процесах історіописання. Серед них найважливішою для розуміння історіографічної традиції історії Південної України стало розширення соціального кола істориків.

Наступний, другий, історіографічний період, який розпочався з другої третини ХІХ ст. та тривав до початку ХХ ст., протікав у достатньо специфічних історичних умовах, які не могли не позначитися на історіографічній ситуації в цілому. Розвиток історичних студій в краї, поява нової когорти істориків, чиє життя було тісно пов’язане з регіоном, а творчість базувалася не на описовій, а науковій основі, був безпосередньо пов’язаний із інтенсивною урядовою колонізацією Півдня, становленням в його містах освітніх і наукових центрів. Впродовж другої чверті XIX ст. наявним став комплекс умов, які сприяли б становленню регіональних історико-археографічних студій. Значною мірою цей процес стимулювався існуванням «соціального замовлення» з боку імперських структур, які відчували гостру потребу в обгрунтуванні легітимності всіх перетворень, що їх проводила російська держава на землях інкорпорованого Запорожжя. Також слід враховувати фактор нагальних потреб тогочасної бюрократичної машини, її зацікавленість у комплексній інформації стосовно походження, традицій, побуту населення колишніх Вольностей ВЗН, яка б ставала додатковим аргументом прийняття тих чи інших управлінських рішень.

Можна стверджувати, що саме останні обставини вплинули на започаткування традицій регіонального історіописання, їх наукову тематику й дослідницькі напрямки. Подібні завдання можна було покласти на досить вузьку групу місцевих інтелектуалів. З одного боку, вони мали б бути державними службовцями та чітко усвідомлювати собі мету наукових студій, їх практичний зміст та ідеологічні засади, з іншого ж - вони мали б бути максимально відірваними від місцевого ґрунту, від козацької (запорозької і гетьманської) культурної традиції. Одним словом, бути тими істориками, з-під пера яких, з великою долею вірогідності, вийшла б історіографічна продукція необхідного ґатунку. Цілком природно, що першими імперськими «геродотами» Півдня стали вихідці з інших регіонів імперії, наближені до вищої адміністрації краю, внаслідок свого службового становища.

З урахуванням усього викладеного вище, життєвий шлях, службова кар’єра і творча діяльність Аполлона Скальковського (1808 - 1898) виглядають достатньо очікуваними й закономірними: чиновник з особливих доручень при новоросійському генерал-губернаторі, за походженням дрібнопомісний шляхтич-поляк з Житомирщини. А.Скальковський здобув достатньо гарну класичну освіту у Вільно та Москві. Здібний юнак, після закінчення Московського університету у 1827 р., розпочинає службу в канцелярії Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора М.Воронцова, яка мала своє місце розташування в Одесі. Приїзд Скальковського до цього міста співпав із часом виходу в світ перших номерів газети «Одесский вестник - Journal d’Odessa». Оскільки засновниками часопису та його авторами були, в більшості своїй, чиновники все тієї ж губернаторської канцелярії, Скальковському не залишається нічого іншого, як прийняти участь в редагуванні вісника та написанні матеріалів до нього. Саме це й підштовхнуло А.Скальковського до занять статистикою та історіописанням, причому із неабиякими успіхами. Безпосереднє начальство дуже схвально поставилося до обраного молодим чиновником напрямку діяльності та всіляко сприяло йому в цьому.

Саме за сприяння й патронажу та внаслідок безпосереднього завдання генерал-губернатора М.Воронцова, в травні 1835 р. А.Скальковський вирушив у подорож губернськими й повітовими містами Південного краю й провів активні евристичні пошуки матеріалів в архівосховищах Ольвіополя, Єлизаветграда, Крилова, Крюкова, Катеринослава, Новомосковська та Павлограда [1474, с. 5].

Результатом подібної археографічної експедиції, яка тривала майже три місяці, стало виявлення величезної кількості до того часу неописаних матеріалів у поточних архівах Катеринославського губернського правління та казенної палати. Результати евристичного пошуку були тим більш вражаючими, якщо зважити на те, що Скальковський на той час ще був абсолютним початківцем у справі архівістики й не мав ані найменших навичок практичної роботи в цій галузі, не кажучи вже про ази спеціальних теоретичних знань. Евристична робота, проведена А.Скальковським, вже через рік конкретизувалися появою його першого масштабного історичного дослідження - «Хронологическое обозрение Новороссийского края», - в якому дослідником вперше, хоча й дуже побіжно, в ретроспекції, було заторкнуто тему запорозької спадщини в історії південного регіону [1448, с. 300; 1449, с. 265].

Зацікавлення Скальковського дослідженням запорозької історії, сигнальний вияв якого було продемонстровано вже в першій із його історичних розвідок, через кілька років актуалізувалося появою низки спеціальних праць. Звернення дослідника до даної проблематики не було випадковим, адже саме А.Скальковському, належить честь бути фактичним рятівником і першим упорядником і дослідником унікального комплексу документів - Архіву Коша Нової Запорозької Січі. Перші документи цього зібрання потрапили до рук дослідника вже у 1835 р., під час подорожі краєм. Впродовж наступних десяти років за безпосередньої участі, а також завдяки його опікуванню і контролю, Скальковському вдалося виявити представницький масив джерел - майже дві сотні в’язок документів XVIII ст. [1320]. Саме вони й стали об’єктом дослідження вченого впродовж наступних п’ятдесяти (!) років.

Весь історико-археографічний доробок. А.Скальковського з історії запорозького козацтва XVIII ст. розподіляється на власне історичні праці та публікації джерел (паралельно, зауважимо, що переважна більшість робіт у обох випадках має комбінований характер).

Серед праць першої категорії найбільш помітне місце, поза сумніву, належить його «Истории Новой Сечи...». У 1841 р. А.Скальковський вперше видав свою працю, присвячену історії Нової Січі [1450, с. 437]. У 1846 р. він значно доповнив свою роботу новими документами та розширив до тритомного формату [1452; 1453; 1454]. Найбільш змістовним з усіх видань було третє (1885 - 1886 рр.) [1457; 1458; 1459]. Наявність у розпорядженні дослідників трьох авторських редакцій однієї й тієї ж самої монографії, виправленої та доповненої, дає змогу не тільки простежити еволюцію його поглядів на окремі аспекти соціальної історії січової громади впродовж досліджуваного періоду часу, але й проаналізувати процес актуалізації А.Скальковським комплексів джерел з історії запорозького козацтва XVIII ст., насамперед Архіву Коша Нової Запорозької Січі.

Зауважимо, що в першій редакції своєї «Истории» А.Скальковський не приділяє великої уваги соціальній історії Запорожжя, віддаючи перевагу висвітленню подій історії військово-політичної. Картина ж соціального устрою зображена великим мазками, та є надзвичайно пасторальною, романтичною. Як це видно з тексту, найбільш цікавою темою для самого історика залишалася проблема соціальної сутності та формаційної природи запорозької спільноти. Звідси й постійне порівняння запорозького козацтва з рицарськими орденами католицького світу (насамперед з Орденом Св. Іоанна (Мальтійським)). Висвітлюючи взаємини всередині запорозької громади, автор, переважно, користувався усним наративом - розповіддю колишнього запорожця Микити Коржа (1731 - 1835), записаною у 1828 - 1831 рр. катеринославським архієпископом Гавриїлом (Розановим) та переданою ним Скальковському для публікації [1189-1191]. При цьому, розповіді Коржа користувалися абсолютною довірою Скальковського, який вказував на зроблену ним верифікацію даних, хоча й не наводив конкретних прикладів цього [1450, с. VII]. За умов такої довіри до інформатора корпіти над актовими джерелами здавалося йому справою зайвою: вірогідно, що за задумом автора, вони мали стати основою для більш «серйозної» справи - створення історичної хроніки Запорожжя часів Нової Січі.

Подібний підхід суттєво вплинув на характер відбору автором джерел, що заклали основу дослідження: насамперед, це актові та справочинні документи - накази, ордери, рапорти, розпорядження та т. ін., які було випродуковано кошовою адміністрацією, російським військовим і цивільним командуванням південного краю. Рівень використання та авторської інтерпретації відібраних автором документів, однак, був ще достатньо низький - давалися взнаки відсутність ґрунтовної освіти та тривалих навичок роботи із джерелами: документи переказувалися близько до тексту, або ж взагалі вставлялися в текст великими цитатами згідно хронології [1450, с. 53-54; с. 300-301]. Невпорядкованість справ січового архіву, що потрапили в розпорядження Скальковського, відсутність складених описів до них, були причиною того, що текст монографії не було споряджено відповідними посиланнями на використане джерело. Так само відсутніми були й легенди до документів, опублікованих у додатках [1450, с. 381-428]. В кращому випадку додавалася примітка - «Списано с оригинала» [1450, с. 427-428]. І якщо компетентність Скальковського як історіографа зростала від видання до видання його праці - збільшувалася кількість використаних джерел та, відповідно до цього, висвітлених сюжетів запорозької історії, - рівень археографічного опрацювання документів залишався незмінно низьким. Те ж саме можна сказати й стосовно підготовлених ним публікацій окремих документів і збірок із кошового архіву, а також розлогих цитат із них, імпліментованих автором у текст численних історичних розвідок [1184-1186; 1455-1456; 1460].

Гайдамацька проблематика досліджувалася А.Скальковським паралельно з його студіюванням історії та історіографії запорозького козацтва. Ретельний текстологічний аналіз трьох редакцій «Истории» дає підстави для твердження про те, що погляди А.Скальковського на гайдамацтво XVIII ст. зазнали певної еволюції в своїй оціночній частині: якщо в першому виданні часто висловлюються думки про епізодичну участь запорожців у гайдамацьких виправах, мінімізований вплив соціальних процесів, що відбувалися в січовій громаді на розвиток гайдамаччини [1469, с. 281-293], то в останньому - третьому - виданні А.Скальковський висловлює думки стосовно нерозривного зв’язку цих процесів між собою. Пов’язано це, не в останню чергу, було із тим, що в розпорядженні дослідника з’являється дедалі більше джерел, актуалізованих ним в процесі розбору та опрацювання документів січового архіву, в результаті чого екскурс, присвячений гайдамацтву розростається з невеличкого нарису (1-ше видання) до окремого розділу другої частини (3-е видання) з промовистою назвою «Черные дни Запорожья: гайдамаки» [1458, с. 321-350].

Спроби А.Скальковського осягнути соціальну сутність гайдамацького руху сповна представлені у ще одній із його ранніх праць - «Наезды гайдамак на Западную Украину в XVIII столетии». У цій спеціально присвяченій історії гайдамацтва роботі дослідником були використані не тільки документи січового архіву, але й усні наративи, зафіксовані цим дослідником від старожилів краю в процесі здійснених археографічних експедицій кінця 1830-х - початку 1840-х років [1451]. Гайдамацтво у висвітленні Скальковського постає як вияв темного, анархічного боку вдачі народу руського, викликаний до життя утисками з боку панівної верстви. Разом із цим, наголос робиться на тому, що й основна маса селянства й козацтва Польської України не підтримувала гайдамаків, вбачаючи в них елемент деструктивний, такий, що стоїть на перешкоді загального добробуту й спокою. Останню тезу Скальковський підкріплював спогадами осіб, що були безпосередніми свідками гайдамацьких виправ на Правобережжі в другій половині XVIII ст.

Зазначимо, що дослідження гайдамацької проблематики було достатньо складною справою для А.Скальковського не тільки як для історика, але й як для людини. З одного боку, дослідник походив з полонізованого й покатоличеного шляхетського роду - неприязнь до козацько-гайдамацької вольниці, вірогідно, культивувалася в його родині, подібно до інших польсько-шляхетських родин Правобережжя й була засвоєна з дитячих років. З іншого боку, успішна кар’єра Скальковського-чиновника, чий початковий період припав на час між двома польськими повстаннями, та його успішна інтеграція до правлячої верстви тогочасного російського суспільства (заради цього А.Скальковський навіть переходить у православ’я), могли бути реалізовані за умови його абсолютної лояльності до імперії та толерантного ставлення не тільки до антипольської політики її правителів, але ж і до аналогічних виявів з боку народних мас. Відповідно до цього, Скальковському доводилося йти на компроміс між власними поглядами на минувшину й офіційно припустимою версією історії. Разом із цим, розглядаючи гайдамацтво виключно як прояв «споконвічного» козацько/русько-польського антагонізму, Скальковський так і не наближається до розуміння його справжньої природи: звідси його щире здивування від згадок у документах XVIII ст. про запорожців-гайдамаків аж на східному узбережжі Азовського моря - на кубанських косах, і не менш щире здивування з приводу описаних фактів пограбування гайдамакуючими січовиками своїх православних одновірців - грецьких купців - на Очаківському степу [1458, с. 329-331].

Праця А.Скальковського з історії гайдамацтва не залишилася непоміченою сучасниками й спричинила появу достатньо великої кількості відгуків та рецензій. Полишаючи поза увагою суто емоційні оцінки літераторів і публіцистів, що не мали під собою жодного наукового підгрунття, зауважимо, що в тих із них, що вийшли з-під пера осіб дотичних до історіографічного процесу, сповна відбилася полярність оцінок з позицій українського [1358, с. 572-594] та польського [1513, с. 11-54] національно-ліберальних рухів. І з одного, і з іншого боку, загальна картина козацько-шляхетського протистояння впродовж XVIII ст., зображувалася абсолютно дуалістичною і, відповідно до цього, саме вона зумовила напрямки й тональність наступних досліджень гайдамацької проблематики вітчизняними й польськими науковцями впродовж наступних історіографічних періодів.

Підводячи підсумок, відзначимо, що А.Скальковський не був професійним історіографом навіть у розумінні найближчого оточення. Створюючи «Историю Новой Сечи» він був безмежно далекий від методології та методів наукового дослідження, які вже напрацювала тогочасна вітчизняна й зарубіжна наука. Відповідно до цього самі перші його праці з історії Запорожжя є нічим іншим

як звичайними хроніками. Однак, при всій їх описовості, А.Скальковський сконцентрував у своїх працях величезний фактичний матеріал, який став основою для подальших студій з історії (в тому числі з соціальної) запорозького козацтва.

Саме на його дослідження спирались історики наступних поколінь. Він першим звернувся до розгляду таких проблем як соціальні структури Запорожжя, соціальні рухи в середовищі запорозького козацтва, інкорпорація представників січової громади до імперського суспільства після 1775 р. При цьому він намагався поглянути на сутність будь-якої проблеми з позицій кількох сторін - запорозької та російської (польської, кримської), - зважити всі pro та contra й винести власний вердикт у справі (залишаючись, як правило, на позиціях апологета інтересів імперії). Наприклад, у розгляді питання стосовно можливості толерантного співіснування та інтеграції запорозької козацької громади до соціальних структур Російської імперії, А.Скальковський робить висновок: така можливість була, але виключно за умови скасування споконвічних засад і докорінного реформування.

При тому всьому, А.Скальковський чи не першим з вітчизняних дослідників зайнявся історіописанням конкретного колективного суб’єкта історичного процесу - ВЗН, - й тим самим фактично започаткував напрямок регіональних історіографічних студій. Не в останню чергу саме завдяки йому в вітчизняній історичній науці другої половині XIX ст. стрімко розвивається й поширюється регіональна спеціалізація історіописання. Таким чином, праці А.Скальковського заклали основу для об’єднання в одне ціле процесу вивчення соціальної історії козацьких Запорозьких Вольностей та імперського Південного краю (Новоросії), які розглядалися в тогочасній історіографії як не пов'язані між собою теми.

Наукові дослідження історії запорозького козацтва в цілому та гайдамаччини зокрема, розпочаті А.Скальковським, сприяли появі багаторічного інтересу широких кіл громадськості до даної проблеми, задовольнити який першими поспішили представники української творчої інтелігенції. Серед тогочасних рефлексій на дослідження Скальковським історії запорозького гайдамацтва достатньо згадати хоч би появу поезії Тараса Шевченка «Холодний Яр» [1485, с. 47], повісті Григорія Данилевського «Уманская резня. (Последние запорожцы) [1311, с. 167-234]» та багатьох інших літературних творів. Вони були своєрідним висловленням громадянської позиції їх авторів на наукові заняття А.Скальковського, кінцеві висновки якого вони не могли та не хотіли сприйняти.

Причиною, за якою ці роботи згадані нами в огляді історичних і джерелознавчих студій, є те, що для їх написання автори широко використовували матеріали усної історії - свідчення ще живих на той час очевидців подій та їх нащадків. У цьому ряду слід розглядати й появу праці Данила Мордовцева (1830 - 1905) - «Гайдамачина», - про популярність якої свідчить те, що вона витримала три видання лише за життя автора [1405-1407]. Попри те, що сам автор вважав свою роботу історичною монографією, погодитися з цим можна лише у частині: нагромадження великої кількості фактів, віднайдених автором серед опублікованих історичних праць (того ж А.Скальковського), мемуарів XVIII ст. і, що найголовніше (!), власноручні записи фольклорних переказів про запорожців-гайдамаків, зроблені Д.Мордовцевим, слугували лише основою для літературизованої оповіді [1407, с. 99-105]. Характерною особливістю монографії був і стиль її оповідання - далекий від академічного, жвавий і образний.

До цього ж ряду слід віднести й науковий доробок Пантелеймона Куліша (1819 - 1897), зокрема двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів, зібраних, літературизованих, впорядкованих і виданих ним - «Записки о Южной Руси» [1131-1133]. Опубліковані Кулішем матеріали, що стосувалися здебільшого історії запорозької гайдамаччини та повсякдення січовиків, стали основою для власних висновків і узагальнень дослідника. На відміну від негативних оцінок місії козацтва по відношенню до основної, селянської маси українського народу в XVII ст [1344], він не екстраполював цих положень на XVQI ст.: Куліш був переконаний, що, не винісши ніяких уроків з Хмельниччини, панівна верства Речі Посполитої остаточно згаяла свій шанс, а гайдамаччина, очолювана запорожцями, була нічим іншим, як «протидією нестерпному злу», яке панувало в тогочасному суспільстві [1132, с. 107-108, 139-141].

Фактично зазначені історико-публіцистичні та історико-літературні праці були лише першою реакцією національно налаштованих кіл на «державницьку» версію запорозької історії А.Скальковського. Наступним кроком стала поява ґрунтовних історичних досліджень з даної проблеми, які репрезентували погляд на ту ж саму проблему з позицій інтересів Запорожжя й українського народу в цілому - «народницьку» версію історії. Відтак, 1870-і роки стають своєрідним рубежем припинення монополії державницької школи у вітчизняній історіографії, початком жвавої наукової дискусії між двома напрямками та появою десятків істориків, дотичних до студіювання різноманітних аспектів історії запорозького козацтва.

Серед корифеїв вітчизняної історичної науки другої половини ХІХ ст., які відзначилися в дослідженнях соціальної історії запорозького козацтва, особливо помітною є фігура Володимира Антоновича (1834 - 1908). З 1863 р. і аж до 1880-х років Антонович був головним редактором археографічної серії «Архив Юго-Западной России», яка видавалася Тимчасовою комісією для розбору давніх актів (Київською археографічною комісією) при київському генерал-губернаторі. Ним особисто було впорядковано дев’ять з п’ятнадцяти томів цієї серії, до більшості з яких ним же було написано ґрунтовні аналітичні передмови, що, по суті, являють собою окремі монографії. Такою є й вступна стаття В.Антоновича до «Актов о гайдамаках» - чергового тому АЮЗР, виданого в 1876 р. [1256, с. ІСХХѴІІ] (окрім цієї праці, проблеми, пов’язані з соціальним устроєм Запорожжя було розглянуто в окремих наукових статтях, циклі лекцій з історії козацтва) [1257; 1260; 1261].

Стосовно методологічних засад праць В.Антоновича, можна стверджувати, що він стояв на позиціях позитивізму. В основі його занять історією, перш за все, лежав документалізм, переважання використання актових джерел над наративним, завдяки чому став можливим відхід Антоновича від зайвих емоційності, етнографізму та описовості, настільки притаманних працям його колег-сучасників (наприклад, тому ж Д.Мордовцеву). Фактично, текст передмови-монографії спирається на опубліковані в томі документи. Основу публікації склали актові джерела - витяги з гродських, земських і магістратські книг міст Вінниці, Житомира, Ізяслава (Заслава), Кременця, Летичіва, Овруча та їх повітів за вcе XVIII ст., писані латинізованою польською та староукраїнською мовами [125].

Теорія «факторів впливу», яку В.Антонович обрав у якості фундаменту занять історією, поставила в центр його дослідницької уваги історію соціальних рухів (у тому числі гайдамацького) та соціальних відносин між основними групами тогочасного суспільства (і в першу чергу, козацтва, яке він вважав найголовнішою з рушійних сил вітчизняної історії) [1328]. Це, в комплексі, з традиційними «народницькими» (анти-державницькими) поглядами, сприяло перебільшенню егалітарності козацького стану в тогочасному етносоціумі, фактичному зведенні його з рицарського п’єдесталу (на який воно себе ставило) на рівень провідника «загальнонародних» інтересів [1256, с. ХХѴ-ХХХ].

У той час, коли наукова діяльність А.Скальковського фактично входила в свою завершальну фазу, а В.Антонович вже зарекомендував себе як «фігура першої величини», розпочалася доба не менш блискучого дослідника історії Запорожжя - Дмитра Яворницького (1855 - 1934). Той факт, що Яворницький походив з козацько-старшинського роду, наклав відбиток не тільки на формування його як особистості, але ж і на шлях, обраний у житті - полум’яний патріот усього українського ще з юнацьких років вирішив присвятити себе дослідженню історії своїх славетних козацьких пращурів.

Наукова діяльність вченого впродовж кінця ХІХ - початку ХХ ст. відзначилася появою великої кількості історичних і фольклорно-етнографічних публікацій, присвячених історичному Запорожжю [1207; 1210; 1215; 1493; 1494; 1495]. Тож, цілком закономірним є те, що місце доробку Д.Яворницького в дослідженні історії запорозького козацтва неодноразово ставало предметом дослідження та критичного розбору істориків - як сучасників ученого, так і більш пізніх [1240; 1244; 1489].

Поява тритомної «Истории запорожских козаков» Д.Яворницького стала важливим кроком на шляху подальшого наукового освоєння проблематики [1496-1498]. Базою для написання робіт дослідникові слугувала сукупність різноманітних типів та видів історичних джерел: неопублікованих до нього документів центральних російських архівосховищ, публікацій мемуарної спадщини XVII - XVIII ст., прозового та пісенного фольклору (як вже опублікованого, так і зафіксованого ним самим), колекцій предметів матеріальної культури козацької доби, зібраних у результаті його власних польових досліджень. Фактично, Д.Яворницький одним з перших застосував на практиці методику комплексного дослідження історії запорозького козацтва [1241, с. 5].

Аналізуючи історію появи тритомної «Истории» можна, дійти висновку, що робота над нею фактично збіглася в часі з підготовкою до друку найбільш вагомої археографічної праці Д.Яворницького - тематичного видання «Источники для истории запорожских козаков» [1211, с. 1073-2107]. Сам Д.Яворницький вважав «Источники» однією з найважливіших праць свого життя.

Попри те, що від часу публікації другого та третього томів «Истории» (1895, 1897), створених переважно на документальному матеріалі, до виходу в світ «Источников» (1903) минуло відповідно 5-8 років, алгоритм творчого пошуку та синтезу Д.Яворницького був традиційним і незмінним для всіх науковців-істориків: написанню монографічного дослідження передувала робота в архівах з виявлення, відбору та аналізу документальної бази . Факт появи археографічної публікації кількома роками пізніше пояснювався не тільки бажанням дослідника розширити її за рахунок включення додатково віднайдених документів, але й звірити вже опрацьований матеріал з архівними оригіналами. Не останню роль відіграли й матеріальні негаразди, які переслідували Д.Яворницького в зазначені роки [1242, с. 7-9].

Фактично, в «Источниках» було опубліковано ті ж самі документи, які було використано при написанні «Истории». Стиль викладення інформації, обраний Яворницьким, виглядав дещо застарілим для його часу - вчений досить часто вдовольнявся не тільки переказом документів, але ж і простим вставленням їх у текст. Значна кількість цитованих витягів з документів, часто давала сучасникам Д.Яворницького привід для того, щоб розглядати його праці виключно як компіляції. Наприклад, той же О.Лазаревський в своїй рецензії відзначав: «...остальные главы... также точно не представляют собою какой либо самостоятельной работы, а состоят из выписок, кое-как соединенных между собою.» [1339, с. 3-23]. І дійсно, позитивізм дослідника щодо історичного дослідження часом виходив за припустимі межі - це ставало на перешкоді сприйняття його наукового доробку колегами-сучасниками в якості аналітично-критичного, а не тільки описового: в окремих частинах тієї ж «Истории» були майже повністю відсутні критика джерел, власні оцінки досліджуваних явищ і подій [1346]. Разом із цим, якщо говорити про археографічну сторону праці, то тут Д.Яворницький значно просунувся вперед у порівнянні з тим же А.Скальковським: в посиланнях по тексту праці Д.Яворницьким було подано легенди документів (хоча й без посилання на конкретні аркуші архівної справи), а в самих текстах часто цитованих документів було збережено орфографію оригіналу.

Стосовно внеску Д.Яворницького в справу дослідження соціальної історії січової громади можна констатувати, що єдина концепція з цього приводу в дослідника була відсутньою. Так, окремі нариси присутні у відповідних розділах першого тому «Истории», присвячених засадам, на яких існувало ВЗН, морально-етичним характеристикам січовиків та козацькому повсякденню. Загальна описовість роботи, про яку вже йшлося вище, скрашувалася вмінням Яворницького захопити читача, запропонувавши його увазі сюжети не тільки інформативні, але й захопливі. До слабких місць відповідних розділів першого тому слід віднести те, що дослідник практично не залучив для їх написання виявлених ним в центральних російських архівосховищах документів. Їх було здебільшого використано при роботі над другим та третім томами, у той час як серед джерел написання тому першого переважали мемуари, наративи й незначна кількість опублікованих актових джерел [1496, с. 155, 281, 302].

Слід зазначити, що негативні рецензії на «Историю» з боку О.Лазаревського таки суттєво дезорієнтували Д.Яворницького - розпочинається період невпевненості у власних цілях, розмірковування над доцільністю продовження роботи в тому ж напрямку. Зрештою, зроблений вченим висновок був цілком логічним - треба конструктивно виправляти власні помилки та недоліки в роботі. З 1896 р. вчений продовжує доопрацьовувати в Москві профільні за темою фонди: Архіву Міністерства закордонних справ (нині Архів зовнішньої політики Російської імперії Історико-документального департаменту МЗС Російської Федерації - фонд 124), Архіву Міністерства юстиції (нині Російський державний архів давніх актів - фонди 123, 124) та Архіву Г оловного Штабу (сучасний Російський державний військово- історичний архів - ф. 52). Кінцевою метою було виявлення і копіювання документів для публікації другого, доповненого та виправленого, видання «Истории» (включно з четвертим томом, який мав бути присвячений часам Нової Січі) та підготовки до друку «Источников» [1107, с. 28].

Вже у травні 1897 р. сам Д.Яворницький зазначав, що вже фактично зібрав із московських архівів (Міністерства іноземних справ, Міністерства юстиції та Головного Штабу) всі матеріали, які тільки стосувалися запорозьких козаків [1107, с. 31]. Попри надзвичайно ґрунтовну роботу історика з фондами, все ж таки зауважимо, що то було явне перебільшення. Якщо брати самий лише Архів міністерства юстиції, то поза увагою Яворницького залишилися цілі фонди, в яких міститься значна кількість джерел з історії запорозького козацтва: Правлячого Сенату (частково опрацьовано матеріали по Малоросійській експедиції) [1212, с. 1701], Архіву Коронного Варшавського (на той час перебував в складі згаданого архівосховища) [1220] та багатьох інших.

Восени 1903 р. «Источники» потрапили до рук читачів, які отримали змогу оцінити виконану Д. Яворницьким археографічну роботу. Переважну більшість цього видання склали актові документи - грамоти, службові інструкції і листи, а також документи судочинства і дипломатичних відносин. Загалом, збірка вмістила 302 тематичних блоки (більше 900 документів): 213 блоків документів: за період 1681 - 1708 рр.; 29 за період 1709 - 1733 рр.; 60 за 1734 - 1788 рр. Окрім вказаних архівів, до збірника ввійшли документи з приватних архівів, а також з колекції самого Д.Яворницького. Тогочасне наукове співтовариство, на загал, дало високу оцінку виданню документів. Це видно з листів таких знаних науковців, як В.Біднов, Б.Грінченко та М.Слабченко, писаних ними до Д.Яворницького [1105, с. 26, 122, 123, 125, 162, 426; 1106, с. 162]. На відміну від рецензій та відгуків на монографію (перше видання), несхвальних відгуків не було.

Маємо констатувати, що Д.Яворницький зарекомендував себе як значно сильніший археограф, аніж історик. Попри те, що в розпорядженні Д.Яворницького опинився значний масив джерел з історії запорозького козацтва періоду після 1734 р., четвертий том «Истории» так і не був ним написаний. Серед причин, які стали на заваді його написання, сам вчений називав недоступність для нього матеріалів Архіву Коша Нової Запорозької Січі, які на той час зберігалися у А.Скальковського, та в безкоштовному доступі до яких йому, нібито, було відмовлено останнім [1244; с. 11]. Зауважимо, історія ця видається дещо не безсумнівною, з огляду на те, що приятелеві Яворницького - Якову Новицькому - Скальковським у подібному ж проханні відмовлено не було, завдяки чому той зміг опублікувати значний масив документів з січового архіву [1163]. Очевидно, що причини відмови корінилися не тільки в зверхньому ставленні метра до молодого науковця, але ж і в певних рисах характеру останнього.

Таким чином, попри те, що Д.Яворницькому не вдалося створити узагальнюючої аналітичної праці з історії запорозького козацтва (в тому числі історії соціальної), у порівнянні зі своїми попередниками, йому вдалося значно розширити джерельну базу дослідження історії запорозького козацтва (в тому числі соціальної історії) не тільки шляхом введення до наукового обігу нових комплексів архівних документів, використаних при написанні його капітальної праці з історії Запорожжя, але ж і завдяки публікації їх у ґрунтовній археографічній збірці, що зробило ці малознані дослідницькому загалу документи доступними для подальшого опрацювання та створення синтетичних наукових праць, базованих на якісно нових методологічних засадах.

Друга половина ХІХ - початок ХХ ст. у вітчизняному історіографічному процесі позначилися не тільки діяльністю окремих дослідників історії запорозького козацтва, але й формуванням на теренах українських земель наукових осередків, які займалися вивченням питань, пов'язаних з історією південноукраїнського регіону в цілому, та запорозького козацтва зокрема. Такими центрами стають Одеса, Київ, Катеринослав.

Початок діяльності Одеського товариства історії та старожитностей (1839) сприяв появі на сторінках його друкованого органу - «Записок», - значної кількості історичних праць, в тому числі й археографічного спрямування. Вже в перші роки свого існування товариство гуртує навколо себе коло дослідників, які спеціально студіюють історію запорозького козацтва. У цьому напрямку дослідження історії починають активно працювати А.Скальковський (творчий доробок якого вже став предметом деталізованого огляду), М.Мурзакевич, В.Розанов (Гавриїл), О.Маркевич, П.Іванов, О.Флоровський, Є.Загоровський та ряд інших дослідників.

Наведемо ряд найбільш характерних публікацій подібного роду на сторінках «Записок». Так, предметом дослідження О.Флоровського стала участь депутатів від ВЗН в роботі Уложеної комісії 1767-го та наступних років. Дослідник детально проаналізував як тексти наказів від Війська в цілому, так і окремі законотворчі ініціативи запорозьких представників у Комісії, зокрема, «Представление» депутата М.Скапи, зроблене 23 липня 1768 р., в якому той виступав з поясненням укладу життя Війська Запорозького [1192, с. 365-377]. Безпосередньо до стосунків Коша й російського уряду звернувся інший дослідник - Є.Загоровський - у своїй праці «Взаимоотношения Запорожья и русской правительственной власти», опублікованій у ХХХІ томі часопису. В контексті розвитку російської територіальної політики в регіоні він проаналізував політику П.Румянцева щодо Запорожжя [1110].

Окрім суто аналітичних статей за темою дослідження на сторінках «Записок» з’явилося й чимало археографічних публікацій. Про активність діяльності членів Товариства на археографічному напрямку говорить той факт, що у тридцяти трьох томах його «Записок», виданих з 1844 по 1919 рік, було здійснено публікацію значної кількості документів, дотичних до соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст.

Зокрема, заслуговують на увагу ґрунтовні добірки документів (переважно з київського «дрєвлєхранилища», з фонду Київської губернської канцелярії), опубліковані А.Андрієвським [1070], П.Івановим [1115], В.Розановим (Гавриїлом) [1093], які за своїм потужним інформаційним потенціалом можуть прислужитися дослідникам багатьох тематичних аспектів запорозької історії.

Достатньо представницькими є й публікації документів, які стосувалися життєвого шляху окремих представників старшинської верстви Запорожжя часів Нової Січі: П.Калнишевського [1360, с. 35-47], С.Білого [1086-1087], О.Ковпака [1408, с. 462], М.Мартоса [1140], Г.Пластуна [1081] та ін. [1142]

Фактично, на сьогоднішній день сукупність аналітичних статей та археографічних публікації вказаних дослідників становить органічно поєднане між собою ціле, яке слугує за основу наукових студій дослідникам, що займаються вивченням соціальної історії запорозького козацтва впродовж XVIII ст.

Проблеми соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст. посіли чільне місце серед публікацій часопису «Киевская старина», який виходив з 1882 по 1907 рр. (в передостанній рік існування його було перейменовано на журнал «Україна»). Не буде перебільшенням сказати, що кожна поява в світ чергового числа «Киевской старины» ставала подією: наявність великої кількості історико-археографічних праць і аналітичних публікацій з досліджуваної проблеми, здійснених М.Костомаровим, М.Максимовичем, В.Антоновичем, О.Лазаревським, О.Андрієвського, Л.Падалкою, В.Ястребовим та багатьма іншими дослідниками, не тільки ввела до наукового обігу велику кількість нових джерел та окреслила нові напрямки досліджень, але й стала свідченням зростання інтересу дослідницького й читацького загалу до різноманітних аспектів історії Запорожжя. За предметно-тематичним підходом усі публікації з соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст. на сторінках «Киевской старины» відносяться до кількох категорій: соціальні структури січової громади, соціальні рухи запорозького козацтва, історія повсякдення і персоналії.

Спробу визначити соціальну сутність запорозького козацтва, вказати на соціальні верстви «волості» з яких воно живилося впродовж усього свого історичного існування, окреслити шляхи соціального розвитку й напрямки трансформації січової громади зробив у своїй праці Л.Падалка. Основні положення роботи, які базуються на ґрунтовній джерельній базі (переважно наративах) й історіографічному доробку попередників, є наступними: запорозьке козацтво по відношенню до козацтва українського є вторинною формацією, яка на фоні деяких специфічних умов свого утворення отримала певні, притаманні лише їй риси - несхильність до підтримання класичних форм сім’ї та напівкочовий спосіб життя [1413-1414].

Серед дослідників, які ставили собі за мету проаналізувати функціонування соціальних інституцій Запорожжя - потестарних, а також звичаєвого права та карної системи - слід відзначити роботи А.Д-ського [13081310] та О.Андрієвського [1074].

Найчисленніші публікації - з історії запорозького гайдамацтва, відносяться до трьох тематичних блоків: ті, які висвітлюють участь запорожців у Коліївщині 1768 р., з історії гайдамацького руху впродовж усього XVIII ст., і такі, що присвячені його окремим персоналіям. Серед публікацій першої групи своєю ґрунтовністю виділяється історичний нарис Я.Шульгіна, присвячений коліївському повстанню 1768 р. та участі в ньому січовиків [1199-1205]. Тій же проблематиці було присвячено й публікацію, підготовлену М.Максимовичем і здійснену В.Антоновичем вже після смерті останнього. В її основу лягли документи з військово-похідної канцелярії фельдмаршала та президента Малоросійської колегії [1135-1137]. В цілому, можна констатувати, що участь запорожців у Коліївщині традиційно знаходилася в центрі уваги авторів- дописувачів «Киевской старины» впродовж усього часу функціонування часопису [1127; 1144; 1166; 1301]. Публікації другої групи - з історії запорозької гайдамаччини XVIII ст. в цілому (за тематичними рамками Коліївщини) - в «Киевской старине» не носять системного характеру та представлені серією заміток, повідомлень, переказом окремих архівних документів і публікаціями пісенного фольклору [1121; 1171; 1217-1218; 1319; 1356].

Стосовно персоналій запорожців-гайдамаків, чий життєвий шлях став предметом спеціальних розвідок, можна зауважити, що комплексні дослідження з цього приводу були відсутні. Фактично, упродовж кількох десятиріч по крихтах, від факту до факту, відбувалося накопичення документальних, наративних і фольклорних джерел, на підставі введення до наукового обігу яких робилися лише певні узагальнення. Слід сказати, що й самі історичні постаті діячів запорозької гайдамаччини, більшість з яких на той момент вже стали легендарними - це гайдамацькі ватажки Сава Чалий [1255; 1259; 1260; 1490], Марко Мамай [1239; 1351; 1345], Максим Залізняк [1258], Бондаренко [1447; 1486], Семен Гаркуша [1318; 1338] - як не найкраще сприяли збереженню постійного інтересу до своїх персон з боку дослідницького загалу.

Те ж саме можна сказати й по відношенню до козацьких старшин «військового рівня», які не були пов’язані з гайдамацтвом, та біографії яких було покладено в основу публікацій на сторінках «Киевской старины»: старшин ВЗН - Павла Глоби та Івана Головатого [1317; 1348]; запорозького й чорноморського старшини Антона Головатого [1251]; останнього кошового задунайських козаків-буткалів Йосипа Гладкого [1091]. Прикметною рисою цих публікацій стало те, що постаті згаданих козацьких старшин розглянуто фактично на мікро-рівні, завдяки чому стає можливим зрозуміти краще зрозуміти мотивацію їх вчинків, осягнути роль соціальних зв’язків всередині козацьких громад запорожців, чорноморців і задунайців.

«Мікро-історичним» рівнем відзначаються й публікації Л.Падалки, Я.Новицького та В.Ястребова з історії запорозького повсякдення [1161, 1353— 1354; 1503]. Попри їхні невеличкі обсяги, недооцінити їх інформаційний потенціал важко: подекуди лише подібні фрагменти документів або усних переказів старожилів є єдиними свідченнями стосовно цілих тематичних блоків соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст.

З появою наприкінці XIX - на початку XX століть в містах Південної України губернських архівних комісій, зокрема й Катеринославської, процес дослідження історії Південної України останньої чверті XVIII ст. набув археографічної, історичної та джерелознавчої єдності. Процес наукового пошуку конкретизувався появою на сторінках «Летописи Екатеринославской ученой архивной комиссии» великої кількості синтетичних археографічних праць і наукових розвідок із соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст. таких дослідників, як В.Біднов [1466], О.Богуміл [1119], Я.Новицький [11631164] та інших. Окремо серед них слід відзначити доробок В.Біднова, який проаналізував напрямки розвитку запорозької спільноти після ліквідації ВЗН, дослідив подальшу долю конкретних представників запорозької старшини [1083-1085].

У контексті викладення матеріалу даного розділу не можна оминути увагою діяльності «української школи» в польській історіографії. Найбільш помітною постаттю в ній був Францішек Ґавронський (Равіта-Ґавронський) (1845 - 1930). Оскільки сам він походив із польської шляхти Правобережної України, його наукові інтереси були зосереджені на історії українсько- польських відносин. Звісно, що оминути проблему ролі запорозького козацтва в гайдамацьких рухах XVIII ст. на східних теренах тогочасної Речі Посполитої він не міг. Найбільш повно погляди Ґавронського на сутність проблеми було відображено в його двотомній монографії «Historya ruchow hajdamackich (w. XVIII)» [1521-1523], а також у ще кількох працях більш пізнього часу [1520]. Козаччина у його викладенні постає ніким не керованою і нікому не підконтрольною анархічною соціальною групою, схильною до руйнації усталених суспільних норм і відносин - усі історичні події та явища автор оцінював з позицій інтересів Речі Посполитої, про що відверто задекларував вже у вступі до праці [1521, с. ІІ]. Попри значну ідеологічну ангажованість, до сильних боків історичних праць Ґавронського слід віднести те, що побудовані вони переважно на актуалізованих самим автором архівних першоджерелах з таких відомих рукописних зібрань, як Бібліотеки Ягелонська та князів Чарторийських у Кракові, Бібліотека Оссолінських у Львові та інших. Використання ним збірок опублікованих документів і наративів характеризувалося переважанням джерел польського і єврейського походження [1521, с. ХХІ-XVI]. Базування на подібних тенденційних джерелах, у свою чергу, неминуче оберталося тенденційністю викладеного матеріалу, оскільки критичний аналіз джерела для Ф.Ґавронського - метод знаний, але ж такий, до якого він вдавався виключно для критичного розбору документів, що походили «з протилежного боку». Так було у випадку з «золотою грамотою» імператриці Катерини ІІ, нібито виданою нею на ім’я кошового отамана П.Калнишевського, курінних отаманів і полковників ВЗН з дозволом на винищення католиків та іудеїв [1522, с. 104-106]. Джерела ж, які походять з польського середовища, особливо від магнатерії і шляхти, для нього є абсолютно правдивими та такими, що заслуговують на повну довіру. Фактично, як історик Ф.Ґавронський стояв на ідеологічних позиціях польської державницької школи та використовував методологічні засади класичного позитивізму ХІХ ст.

Початок ХХ ст. ознаменувався застосуванням марксистської теорії у різних галузях гуманітарного знання, в тому числі й у історичній науці. На практиці це конкретизувалося розглядом історичних процесів, насамперед крізь призму економічних відносин, характерних для конкретних періодів суспільного розвитку. Зі зміною суспільного ладу та встановленням нових форм державності й суспільного устрою, марксистська доктрина перетворюється з початку 1920-х років на домінуючу, розпочавши, таким чином наступний - третій - період історіографічних студій і освоєння джерельної бази з соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст.

Процес її поширення супроводжувався, з одного боку, органічним постанням генерації дослідників, які від самого початку творять спираючись на теорію формаційного підходу та класової боротьби, з іншого ж, змушеним пристосуванням до «вимог часу» істориків, творчість яких розпочалася задовго до радянізації. При цьому, значна частина дослідників (Я.Новицький, Д.Яворницький та ін.) у силу різних причин, обставин і мотивацій, взагалі відходять від студіювання історії запорозького козацтва, сконцентрувавшись на едиційній археографії.

Серед «дореволюційних» істориків, які не покидають, або ж, навпаки, долучаються до дослідження проблем, пов’язаних із соціальною історією запорозького козацтва, був і Дмитро Багалій (1857 - 1932), який у попередній історіографічний період приділяв певну увагу дослідженню питань постсічової колонізації колишніх Вольностей ВЗН в останній чверті XVIIII ст. [1273-1274]. Опублікована в 1920 р. праця «Заселення Південної України (Запорожжя й Новоросійського краю) і перші початки її культурного розвитку», стала своєрідним логічним підсумком попередніх студій [1269]. Попри свій відверто несамостійний характер - робота несе виразні сліди компіляцій з праць попередників (насамперед, А.Скальковського), їй притаманно й чимало новаторських рис, у тому числі й у сюжетній частині. Зокрема, Д.Багалій був одним із перших, хто розглянув урядову політику щодо уніфікації соціального устрою Запорожжя, у тому числі проаналізував хід та результати проведення перепису запорозького населення, здійсненого у другій половині 1775 р. генерал-поручиком П.Текелією на вимогу графа Г.Потьомкіна [1275, с. 31]. Крім того, новизна дослідницьких підходів Багалія проявилася в тому, що він чи не вперше подав безперервний нарис історичного розвитку степового краю, зумівши показати запорозькі витоки основних форм громадського співіснування на його теренах упродовж кінця XVIII та початку ХІХ століття.

Поміж дослідників ранньої радянської доби, які зробили значний науковий внесок в дослідження історії запорозького козацтва, особливе місце належить Михайлові Слабченку (1882 - 1952). Наукові студії цього вченого були здебільшого присвячені дослідженню соціальних структур січової громади, її загальній соціально-економічній характеристиці, а також адміністративно- юридичному устрою Вольностей ВЗН. Переважна більшість праць Слабченка з історії Запорожжя, створених ним у 1920-х роках, була задумана як складова частина нарисів з соціальної, правової та економічної історії України ранньомодерної (пізньофеодальної) доби, що виходили в серіях «Матеріяли до економіко-соціяльної історії України» та «Феодалізм в Україні».

У порівнянні з рештою дослідників того часу, М.Слабченко найбільш ґрунтовно поставився до проблем аналізу соціального розвитку Запорожжя в XVIII ст. В одній з перших праць з запорозької тематики опублікованих М.Слабченком - «Соціально-правова організація Січи Запорозької» - вперше в вітчизняній історіографії було зроблено спробу дослідити соціальні структури Запорожжя з марксистських позицій, у тісному зв’язку з аналізом господарського укладу. До честі М.Слабченка, слід сказати, що йому вдалося уникнути спокус застосування вульгаризованих концепцій теорії «торгівельного капіталізму», які деякі його сучасники застосовували при дослідженні історії козацьких спільнот. Заслуговує на увагу докладний аналіз первинної складової соціального устрою Запорозької Січі - січового куреня - як соціальної, військової і промислової одиниці. Цінним і по-справжньому новаторським виглядає обґрунтування положення про перевагу інституції влади курінних отаманів («отаманії» за М.Слабченком) над кошовим отаманом за часів Нової Січі. Оригінальна концепція конфедеративного курінного устрою Січі, яку аргументовано довів учений, спиралася в своїй доказовій базі на численні документи з Архіву Коша, що зробило її практично невразливою для зовнішньої критики [1452].

З-поміж усього представницького наукового доробка цього дослідника найбільш повно розкрила проблему соціального устрою Запорожжя його праця «Паланкова організація Запорозьких Вольностей». Це стало можливим не тільки завдяки широкому використанню нових, у порівнянні з попередниками - А.Скальковським, Д.Яворницьким та ін., - методів дослідження (наприклад, широко вживаного ним компаративного аналізу), але й завдяки введенню до наукового обігу значної кількості джерел різної видової належності - справ Архіву Коша Нової Запорозької Січі, збірок вже опублікованих джерел вітчизняної і зарубіжної мемуаристики XVIII ст., врешті-решт, ґрунтовного історіографічного доробку тих же попередників [1464, с. 159-252].

Стосовно новаторських підходів у методах дослідження М.Слабченка, слід наголосити на тому, що він одним із перших порівняв між собою процеси соціального розвитку Запорожжя із синхронними процесами на сусідніх українських (російських і польських), кримських (османських) землях, використавши нові для тогочасної української історіографії ідеї стосовно взаємовпливів між соціальними структурами та господарськими типами. Виходячи з цього, соціальний устрій Запоріжжя Слабченко трактував як «тип мусульманського феодалізму». До подібних висновків його призвів аналіз потестарних структур на Запоріжжі, специфіка яких, на його думку, була прямо пов’язана з переважанням у запорозькій економіці традиційних екстенсивних форм господарства - скотарства та рибальства [1464, с. 178].

Загалом, перейшовши на методологічні засади марксизму, М.Слабченко відкинув погляди на егалітарний характер соціального устрою Запорожжя, натомість відстоюючи думку про його трансформацію впродовж XVIII ст. під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників. У порівняні з формально державницьким підходом А.Скальковського, романтизованими схемами Д.Яворницького, особливо помітна цінність нової схеми історика.

Спробу переосмислити праці своїх попередників, ввести до наукового обігу нові джерела та по-новому осмислити соціально-економічну історію Запорожжя в ці ж роки зробив ще один український радянський науковець -

Михайло Кириченко, - який у своїй монографії «Соціально-політичний устрій Запорожжя XVIII століття» значну увагу приділив висвітленню проблем соціальної історії запорозького козацтва [1327].

Оскільки цей історик відносив себе до науковців «нової формації», свою головну мету і завдання він вбачав не тільки в тому, аби якомога повніше реконструювати плин соціально-економічних процесів на Запорожжі, але й у нищівній критиці своїх попередників. Зокрема, М.Кириченко вельми жорстко розкритикував свого старшого колегу, на той час вже академіка, Д.Яворницького, за відсутність у його працях цілісної концепції соціально- економічної історії Січі, а О.Єфименко закидав ідеалізацію запорозької історії, оспівування нею удаваної егалітарності Запорожжя та заперечення соціального розшарування всередині січової громади [1327, с. 12-15, 20-25].

Подібно до переважної більшості істориків-марксистів, М.Кириченко був затятим апологетом формаційної теорії розвитку суспільства й, відповідно, намагався будь-що апробувати її на запорозькому матеріалі. На його думку, за часів Нової Січі, а саме, з другої половини ХVШ ст., саме завдяки розвитку капіталістичних відносин в економіці відбулася докорінна зміна політичних засад існування Запорожжя та його соціального устрою. Захопившись економічною складовою марксистської доктрини, М.Кириченко цілковито відкидав (а часом свідомо не звертав на них уваги) позаекономічні чинники трансформації традиційного соціального устрою запорозького козацтва, зокрема, таких, як втрата теренами Запорожжя рис прикордонної території, неможливість для козацтва вести споконвічний спосіб життя та його змушену переорієнтацію від здобичництва.

До сильних сторін роботи М.Кириченка слід віднести здійснений ним ретельний аналіз процесів перетікання колишньої запорозької старшини до російського дворянства шляхом нобілітації після 1775 р. Побудована на широкому фактичному матеріалі, в тому числі й на документах з Архіву Коша, відповідна тематична розвідка фактично започаткувала собою традицію наукового дослідження запорозької складової південноукраїнської гілки російського дворянства. Разом із цим, включення старшинської частини колишніх січовиків у процес нобілітації він пояснював виключно бажанням запорозької старшини зберегти за собою власні зимівникові господарства, зображувані ним мало не як прообраз пізніших дворянських маєтків Новоросії. Тут не можна не відзначити певну хибність згаданих схем, оскільки переважна більшість нобілітованих запорозьких старшин до самого отримання офіцерських чинів не мала значних земельних володінь, у масі своїй отримавши великі земельні пожалування значно пізніше - наприкінці 1770-х і на початку 1780-х років [1284, с. 161-170]. Знову ж таки - позаекономічні фактори, які спонукали колишніх січовиків прагнути російського дворянства: традиційне віднесення себе запорожцями до шляхетської (лицарської) частини тогочасного українського суспільства; щире бажання частини старшин і надалі «відбувати козацтво», як характерна складова запорозького етосу й т. ін., залишилися поза увагою цього дослідника як чинники не матеріалістичного, а ідеалістичного ґатунку.

Серед загалу праць, присвячених запорозькій історії, час появи яких відноситься до 1920 - 1930-х років, винятковим явищем видається ґрунтовна стаття Олександра Рябініна (Рябініна-Скляревського) (1878 - 1942) - «Запорозькі заколоти та керуюча верства Коша XVIII століття». Ця робота свого часу мала вийти серед решти статей збірки «Полуднева Україна» (1931), укладеної членами комiсiї з дослїдження історії Степової (Полудневої) України Соціально-економічного відділу Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), очолюваної академіком М.Грушевським, однак, через низку причин ідеологічного характеру її так і не було надруковано[1482]. Майже через сімдесят років ця робота стала надбанням широкого наукового загалу завдяки републікації, здійсненій одеськими істориками Г.Малиновою та І.Сапожніковим - дослідниками життя та творчості О.Рябініна [1438 с. 83-178].

Попри те, що О.Рябінін достатньо пізно обрав історію запорозького козацтва за галузь своїх наукових досліджень, наявність кількох вищих освіт і досвід попереднього створення аналітико-синтетичних праць з військової історії та археології, дозволили йому достатньо швидко розібратися в специфіці проблеми [1359, с. 16-18, 23, 67-68]. До цього слід додати те, що він тривалий час був працівником Одеського крайового архіву та головним упорядником опису фонду Архіву Коша Нової Запорозької Січі, який на той час зберігався там, достеменне знання змісту документів будь-якої із справ зазначеного фонду стало запорукою гарантованої якості написаної ним статті [1076].

Стосовно сюжетів, присвячених соціальній історії запорозького козацтва: О.Рябінін надзвичайно детально охарактеризував найбільш прикметні риси запорозького гайдамакування впродовж усього XVIII ст. Так, він спробував проаналізувати весь комплекс чинників - соціальних, релігійних, політичних, економічних та ін., які мали важелі впливу на розвиток цього явища. Також ним було розглянуто біографії конкретних запорожців - ватагів і рядових гайдамаків, вказано на існування сталих соціальних мереж, які поєднували в єдине ціле гайдамакуючу сірому з статечною військовою старшиною, духовенством православних монастирів і заможними козаками-зимівчанами [1438, с. 90-94].

Досліджуючи зародження олігархічних старшинських кланів, які починаючи з 1750 х років утворюються на Запоріжжі, дослідник проаналізував біографії представників військової та паланкової старшини ВЗН за Нової Січі - кошових отаманів Ф.Шишацького, І.Малашевича та його братів, Я.Ігнатовича, Г.Лантуха, П.Калнишевського та ін. При цьому О.Рябініним було реконструйовано схеми родинних, кумівських, дружніх і службових зв’язків згаданих осіб, зображено їх роль у діяльності механізмів перетворення власної політичної влади на Січі на владу економічну і навпаки [1438, с. 151-159].

Отже, можна стверджувати, що дослідження О.Рябініна в площині соціальної історії запорозького козацтва часів Нової Січі фактично окреслило напрямки подальшого наукового пошуку для його наступників: студіювання напрямків трансформації потестарних структур на Січі; персоналістика запорозької старшини; аналіз соціальних мереж усередині січової громади (в тому числі й на рівні мікрогруп). Дослідження ці базувалися на введені до наукового обігу великої кількості джерел (перш за все біографічного характеру) з Архіва Коша Нової Січі. Мінімізована ідеологічна ангажованість автора та використання «м’яких форм» обов’язкової для всіх у ті роки марксистської економічної теорії робили його роботу взірцем для наслідування. Однак наслідувати її виявилося практично неможливим в умовах партійного диктату в історичній науці. Репресії влади по відношенню до самого О.Рябініна та його смерть в сталінських таборах стали прямим підтвердженням цього [1359, с. 29].

З-поміж істориків тієї доби, які займалися дослідженням соціальної історії запорозького козацтва, особливе місце займає постать Наталії Полонської- Василенко (1884 - 1973). При цьому, роботи з історії Запорожжя часів Нової Січі становлять лише частину її наукової спадщини, присвяченої історії Південної України XVIII ст. в цілому [1417; 1418; 1419; 1420; 1422; 1423]. Розпочавши займатися «історією Новоросійського краю» ще за Російської імперії, дослідниця в умовах історіографічної ситуації часів українізації гуманітарної сфери в УСРР вдається до переосмислення власного наукового досвіду і концепцій. Широкомасштабна урядова колонізація південноукраїнського регіону, яка розпочалася після 1775 р., з початком 1920-х років перестає сприйматися нею (скоріше, не щиро, а вимушено), як цивілізаторська місія з боку імперії. Натомість наголос робиться на розграбуванні «запорозької спадщини» новими господарями краю, наступі на споконвічні свободи його козацького населення, насадженні феодальних порядків. Звідси логічно витікає інтерес до попереднього - запорозького - періоду в історії краю, який і стає предметом наукових студій Н.Полонської- Василенко [1480]. Справу полегшувала й та обставина, що ще у 1915 - 1916 рр. дослідниця тривалий час працювала в центральних архівосховищах імперії у Москві (Архів Головного Штабу та Архів Міністерства іноземних справ), та місцевих - Катеринославі та Сімферополі (архіви губернських правлінь) - та мала в своєму розпорядженні значну кількість матеріалів, які стосувалися, в тому числі, й історії запорозького козацтва [1427, с. 41-49].

Попри те, що наукові симпатії вченої від цього часу переходять на бік Запорожжя, вона була далекою від ідеалізації січового періоду та романтичних поглядів на запорозьку минувшину. Оскільки наукова платформа вченої формувалася під сильним впливом матеріалістичних засад наукової школи М.Довнар-Запольського (ученицею якого вона й була), то дослідження

H. Полонською-Василенко соціальної історії Запорожжя мало базуватися на з’ясуванні комплексу економічних (перш за все) й політичних чинників, які впливали на трансформацію соціального устрою населення Вольностей ВЗН впродовж XVIII ст.

Першою з робіт Н.Полонської-Василенко, присвячених історії запорозького козацтва, стала ґрунтовна праця «З історії останніх часів Запоріжжя» (1926). В центрі уваги - соціальні зміни, що відбулися в останнє десятиріччя існування Січі [1416]. На думку вченої, в цей час відбувається розшарування козацького загалу на три категорії: капіталістів - старшин, пролетарів - сіроми та прошарку середняків - володарів дрібних зимівників. Поява великих капіталів і земельних володінь у представників олігархічної верхівки, згідно цих теоретичних викладок, передувала узурпації влади старшиною влади на Січі. В цих постулатах сповна відбилася спроба апробації на матеріалах запорозької історії марксистської тези про первинність матеріальної основи - базису, відносно ідеологічної надбудови у вигляді політичних інституцій. Разом із цим, це не сповна відповідає дійсності, оскільки свідчення мемуаристів-сучасників дають підставу для твердження про те, що на початку 1760-х років, навпаки, відбувається конвертація старшиною своєї політичної влади у владу економічну, причому походження перших великих капіталів - П.Калнишевського, М.Касапа, І.Чугуївця, В.Пишмича,

I. Глоби - мало здобичницький характер, коли кошти, отриманні від потурання гайдамацьким виправам на прикордонні, спрямовувалися на розбудову зимівникових господарств [543, арк. 13, 16 зв].

Констатуючи наявність розколу всередині власне «лицарської» громади дослідниця робить спробу окреслити шляхи розвитку іншої соціальної верстви населення Вольностей - посполитих, або військових підданців. Визначаючи шлях її формування, історик використала відомості про збитки, заподіяні запорожцями поселенцям гусарських й пікінерських поселених полків у 1767 - 1774 рр., складені Новоросійською губернською канцелярією. Згідно з Н.Полонською-Василенко, впродовж згаданого періоду Кіш перевів на свої землі та оселив у якості підданців 3901 особу (3405 чоловіків та 496 жінок) [1416, с. 292]. Зауважимо, що тут дослідниця вочевидь використала неповні, проміжні, відомості, оскільки за зведеною відомістю, станом на початок 1775 р. кількість військовослужбовців, їх заступників («заступающих») і фаміліатів та гусарських і пікінерських поселених полків, а також поміщицьких підданців, загітованих або силоміць переведених запорожцями на поселення до Вольностей, сягнула більш значної кількості: самих лише чоловіків - 5374 (2881 у Єлисаветградській провінції і 2493 у Катерининській провінції Новоросійської губернії) [717, арк. 35-35 зв].

У своїх наступних працях, присвячених історії запорозького козацтва, які були написані в 1930-х роках, вчена продовжує розвивати тезу стосовно розвитку на Запоріжжі капіталістичних відносин, що спричиняло соціальне розшарування всередині козацтва. Ретельне опрацювання фондів Дніпропетровського крайового архіву надало в розпорядження Н.Полонської- Василенко представницький комплекс документів, які походили з архівів Азовської і Новоросійської губернських канцелярій за період після 1775 р.

Особливу увагу дослідниці привернули матеріали стосовно репресій російського уряду по відношенню до старшин, що брали участь «в буйстве Коша», зокрема ті з них, які стосувалися конфіскації зимівників та всього майна у військових старшин - П.Калнишевського, І.Глоби, П.Головатого та ін. Проаналізувавши розлогі описи численного старшинського майна, Н.Полонська-Василенко не тільки обґрунтувала свої попередні тези стосовно соціальної диференціації всередині січової громади, але й на конкретних прикладах описала процес люксерізації побуту запорозької старшини в останні роки існування Запоріжжя [1418, с. 195].

Разом із цим, висновки дослідниці стосовно способів накопичення предметів розкоші серед старшинського майна, на нашу думку, є дещо поверхневими, оскільки їх походження Н.Полонська-Василенко пов’язувала виключно з економічною діяльністю зимівникових господарств, не враховуючи обставин війни з турками, яка щойно закінчилася з її широкими можливостями швидкого збагачення за рахунок захоплених у турок і татар трофеїв (це стосується не тільки предметів розкоші, але й головного мірила статку в Степу - худоби) [1109].

Явним перебільшенням виглядає й теза Н.Полонської-Василенко стосовно того, що в останні два десятиріччя існування ВЗН постає «тип заможного поміщика» - запорозького старшини, який володіє великим зимівником- латифундією [1424, с. 29-30], та є представником торгівельної буржуазії - «заможної кляси нових запорізьких дідичів» - згідно її власного вислову [1418, с. 199-201]. Проголошуючи появу поміщиків із старшин, на догоду власним концепціям Н.Полонська-Василенко не акцентує на тому, що попри значну концентрацію матеріальних цінностей в руках конкретних осіб, зимівниковим господарствам подібного типу все ж таки не були притаманні основні риси поміщицьких господарств. Більш того, характер соціальних відносин в зимівниках навіть великих старшин носить багато рис не стільки капіталістичного, скільки патріархального характеру: його мешканці часто були пов’язані між собою системою міжособистісних стосунків, традиційних для Запорожжя - вони є родичами (кровними та духовними), «товаришами» господаря, а не просто наймитами чи підсусідками. Методи позаекономічного примусу практично не знані в системі соціальних взаємин у зимівнику- латифундії: серед них можна хіба що згадати використання праці полонених (наприклад, тих же волохів), та й те не носить жорсткого характеру, а містить чимало рис патріархального рабства - вже після кількох років, проведених на зимівнику полонені (особливо ті, хто сповідував православ’я, або прийняв його) отримують волю та володіють власним майном [225, арк. 25-26 зв].

Попри певні викривлення в оцінках процесу соціального розшарування на Запорожжі за Нової Січі, спричинених занадто ретельним слідуванням «букві» марксистської доктрини, студії Н.Полонської-Василенко вирізняються не тільки ґрунтовністю, але й послідовністю, бажанням дослідити будь-яке явище чи процес на всіх етапах його розвитку. Саме з таких позицій слід розглядати звернення до теми про подальшу долю запорозької старшини після 1775 р., зокрема про влиття її до лав російського дворянства, приєднання до земельних роздач та участь в поміщицькій колонізації краю [1426, с. 91].

Отже, підсумовуючи все сказане вище, ми можемо констатувати, що попри присутність певної складової кон’юнктурності у зверненні до наукових студій з історії запорозького козацтва, Н.Полонська-Василенко, завдяки добрій обізнаності з джерельною базою дослідження, зуміла створити низку оригінальних наукових розвідок, присвячених соціальній історії січової громади в останні десятиріччя її існування. В цілому, праці вченої з даної проблематики, які цілковито вписалися в тогочасний історіографічний процес, попри певну ідеологічну ангажованість й концептуалізм, відзначаються системністю підходів, високим рівнем аналітичності, логічністю висновків.

У цілому традиція дослідження соціальної історії запорозького козацтва, з початку 1930-х років, навіть у порівнянні з уже згаданими роботами, усе більше базується на визнанні домінанти класового підходу в оцінці історичних подій та явищ. З метою доведення концептуальних положень поширюється практика вибіркового формування джерельної бази історичного дослідження: «незручні» документи, які прямо не підтверджують або взагалі спростовують положення про наявність соціального розшарування та класової боротьби всередині суспільства, «не помічаються» й замовчуються. В оцінці соціальних рухів - того ж гайдамацтва - всередині запорозького козацтва, на перший план висувається все та ж складова класової боротьби між експлуататорами й експлуатованими [1470, с. 100-119]. Показовим є те, що подібний підхід застосовується не тільки у власне історичній науці, але ж і при створенні археографічних публікацій [1305]. При цьому це стосується усіх проблемно- тематичних публікацій з історії південноукраїнського регіону в XVIII ст. Як з’ясував у своєму фундаментальному дослідженні професор А.Бойко, наслідком цього стала зміна принципу відбору документів, через що було порушено критерії представництва в узагальнюючих документальних збірках документів [1285, с. 33].

Класичним взірцем подібного підходу стали роботи Володимира Голобуцького (1903 - 1993). В контексті дотримання марксистської методології, автор звертав свою увагу майже виключно на дослідження соціально-економічної історії. Зокрема, В.Голобуцький досліджував різноманітні питання соціальної історії запорозького козацтва у багатьох своїх роботах: проблеми соціального розшарування в козацькій громаді, еволюцію традиційного соціального устрою, персоналії запорозького гайдамацтва [1289; 1290; 1292; 1293].

Найбільш повно та опукло погляди цього історика на соціальну складову запорозької і чорноморської історії було викладено в його роботах «Черноморское казачество» (1956) та «Запорозька Січ в останні часи свого існування» (1961). Певна хронологічна невідповідність часу виходу в світ зазначених праць та досліджуваних у них історичних періодів пояснюється тим, що перша частина життя історика була пов’язана з Кубанню, і студіювати історію запорозького козацтва вчений розпочав з середини 1940-х років: тобто, до вивчення січової історії він приходить через дослідження чорноморської минувшини [1294].

Перша зі згаданих робіт є тим цікавішою, що перший з шести її розділів автором було присвячено висвітленню соціально-економічного розвитку Запорожжя в другій половині XVIII ст., тобто в останню чверть століття існування Нової Січі. Це дало йому змогу простежити процеси трансформації і подальшого розвитку запорозького соціуму впродовж усього XVIII ст. Втім, плин історичного розвитку запорозького козацтва для В.Голобуцького є цілком зрозумілим і заздалегідь визначеним - як сам він наголошує вже в першому абзаці своєї монографії, вже у вступі: «в результаті розвитку товарно-грошових відносин, намітилися помітні риси розкладу феодально-кріпосницьких відносин; ... козацька старшина, яка спромоглася на той час перетворити значну частину козацтва та селянства на своїх підданців, намагалася здобути від царського уряду зрівняння себе в правах з російським дворянством; ця вимога виходила з намагання забезпечити собі умови для ще більшого закріпачення народних мас.» [1290, с. 5]. Відповідно до цього, будь який історичний факт інтерпретується В.Голобуцьким виключно в такий спосіб, щоб підтвердити вже задекларовану концепцію. У результаті, будь яка подія соціального характеру засвідчує факт нещадної експлуатації когось кимось. При цьому часто у ролі експлуататорів виступають не тільки запорозькі старшини, але й рядові козаки. Часто це приводить просто-таки до абсурдних за своєю логічністю і абсолютно неетичних викладок: так, наведені ним факти привезення січовиками на Запорожжя малолітніх хлопців - племінників, хрещеників, сиріт і т.п. - автор пояснює виключно бажанням «підмовників» отримати дешеву робочу силу. Вікова традиція, родинні зв’язки та й просто акт доброї волі та бажання допомогти, ним до уваги не беруться [1290, с. 32-34].

Разом із цим, слід відзначити, що як документалісту, В.Голобуцькому не було рівних ані серед його попередників, ані серед сучасників. Фронтальна евристика фондів Кубанського крайового архіву, здійснена свого часу, прислужилася вченому в майбутньому, коли він стає науковим співробітником Інститут історії АН УРСР, та приступив до роботи з фондом Архіву Коша Нової Запорозької Січі в ЦДІА УРСР. Широко використовуючи ретроспективний метод, вчений спромігся не тільки з’ясувати детермінуючі фактори пізньо-січового та ранньо-чорноморського періодів запорозької історії, але й накопичити гігантську кількість фактажу для обґрунтування положень, які висувалися ним в його дослідженнях. Кожна сторінка його монографічних досліджень - це переказ та аналіз кількох історичних подій, це десятки дат, прізвищ та географізмів. Однак, подібний стан речей мав і зворотній бік - як відзначають дослідники його спадщини, роботи В.Голобуцького були настільки густо насичені документальними відомостями (адже головним для дослідника було нагромадити якомога більше історичних фактів для підтвердження заздалегідь визначених висновків), що поява численних фактичних помилок була справою просто неминучою [1285, с. 35; 1290, с. 102, 114].

Фактично, В.Голобуцький був першим з українських істориків, хто ще за сталінських часів, у 1940 - 1950-х роках зважився відновити дослідження соціальної історії запорозького козацтва, не злякавшись бути звинуваченим в буржуазному націоналізмі. Звісно, що за це довелося суворо дотримуватися марксистських методологічних засад. Попри те, що роботи цього історика й сьогодні вражають надзвичайно представницькою джерельною базою, комплексністю підходів у аналізі соціальних структур запорозького/чорноморського козацтва, його роботи усе ж таки несуть на собі відбиток спрощеного соціологізму, притаманного більшості праць цього історіографічного періоду. Очевидно, що це чудово усвідомлював і сам історик, оскільки з середини 1980-х років, щойно послаблюється ідеологічний контроль партії над історичною наукою, погляди дослідника зазнають певної еволюції: у підготовленому ним незадовго до смерті до перевидання варіанті праці «Запорозьке козацтво» В.Голобуцький спробував по-новому осмислити роль і місце запорозького козацтва в системі функціонування українського етносоціуму впродовж XVIII ст. [1295].

Науковий доробок Олени Апанович (1919 - 2000) з історії запорозького козацтва, здебільшого, стосується військового аспекту. Це цілком закономірно, оскільки розглядові участі запорожців у російсько-турецьких війнах XVIII ст., їх ролі в обороні українських земель було присвячено кандидатську дисертацію дослідниці, захищену нею в 1949 р. [1266]. Попри те, що впродовж наступних років вчена також переважно розробляла воєнну тематику [1267], серед її робіт чимало й таких, які стосувалися соціальної історії Запорожжя: зокрема, вона комплексно проаналізувала причини ліквідації російським урядом ВЗН [1268]. З часів отримання Україною незалежності О.Апанович все більше звертається до вивчення соціального становища запорозького козацтва [1270], його персоналій [1271]. Джерельну базу історичних досліджень О.Апанович становили, перш за все, справи фонду № 229 та деяких інших профільних фондів ЦДІАК України (ф. 51,52, 59 та ін.): дослідниця цілком заслужено вважалася одним із кращих знавців справ Архіву Коша Нової Запорозької Січі - саме з-під її пера вийшла оглядова стаття, яка розкривала інформаційний потенціал документів фонду [1269].

Оглядаючи дослідницьку тематику робіт українських радянських істориків післявоєнної доби, не можна не згадати історичні й археографічні публікації з історії гайдамацького руху. Специфічною прикметою їх появи, притаманною традиціям радянського суспільства в цілому, було те, що найбільша кількість робіт з даної проблематики з’являлася напередодні та в роки чергових ювілеїв (180, 200, 210 років) найбільш відомого з гайдамацьких повстань - Коліївщини 1768-го року [1304; 1306; 1357; 1477]. Увага радянської історичної науки до цієї історичної події була не випадковою, адже саме Коліївщина майже ідеально підтверджувала основну концепцію оцінювання гайдамацьких рухів: вони нібито носили яскраво виражений класовий характер, були інтернаціональними за своєю природою та за кінцеву мету ставили вивільнення Правобережної України з-під польського панування та возз’єднання її з братнім російським народом [1512]. Відповідно до цього пояснювалася й роль запорозького козацтва в гайдамаччині: найбідніші його верстви - сірома -свідомо очолювали боротьбу селянських мас, з яких самі й походили. Традиційно замовчуваними й табуйованими при цьому були такі іпостасі гайдамакування як здобичництво, його релігійне забарвлення, прояви ксенофобії.

Археографічна складова процесу висвітлення історії гайдамацтва характеризувалася, з одного боку, введенням до наукового обігу шляхом публікації значної кількості архівних першоджерел - лише в збірці «Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.» налічувалося 243 документи (із загальної кількості 317), опублікованих вперше, з іншого ж, публікації підлягали тільки ті з документів, які стовідсотково відповідали концепції гайдамацького руху як прояву класової боротьби бідніших категорій козацтва і селянства з визискувачами - орендарями та феодалами. Розлогі передмови, примітки та коментарі до документів, які публікувалися, від самого початку визначали характер гайдамацьких рухів - документи ж мали лише проілюструвати заздалегідь визначені висновки [1094; 1182; 1194].

Присутність окремих сюжетів, пов’язаних із соціальною історією запорозького козацтва XVIII ст., поза історією соціальних рухів в працях окремих радянських істориків пояснювалася тим, що вона розглядалася ними як складова більш широких історичних процесів, насамперед, процесу внутрішньої колонізації південноукраїнського регіону. Серед розвідок, присвячених дослідженню даної проблеми, необхідно згадати праці О.Дружиніної та В.Кабузана.

Найбільш повно погляди О.Дружиніної на проблему взаємовідносин запорозького населення з урядовими структурами імперії представлено у двох її роботах, присвячених знаковому в історії краю Кючук-Кайнарджийському мирному договору 1774 р. та історії імперської колонізації Північного Причорномор’я в останній чверті XVIII ст. [1315-1316]. Прикметною рисою авторської позиції було те, що роль запорозького козацтва в соціальному устрої Російської імперії напередодні ліквідації Січі розглядалася виключно з позицій державних інтересів: примиренська політика царизму стосовно запорожців за Нової Січі пояснювалася необхідністю їх використання в боротьбі з Османською імперією, подальше ж існування ВЗН видавалося справою проблематичною через великий ступінь автономії, яким користувалося воно в абсолютистській імперії [1315, с. 35-36]. Стосовно джерелознавчого аспекту досліджень О.Дружиніної, можна стверджувати, що її працям притаманне нагромадження великої кількості фактажу, що, однак, було характерним для більшості дослідників тієї доби. Особливий акцент авторкою зроблено на введенні нею до наукового обігу нових документів, до того часу не актуалізованих, документів з центральних архівосховищ - нинішніх

Російського державного військово-історичного-архіву, Архіву зовнішньої політики Російської імперії та ін.

Праці В.Кабузана, які лежать в площині історичної демографії, подібно до праць О.Дружиніної, лише побіжно торкаються запорозької проблематики. Засновані на матеріалах ревізій, церковного та адміністративно-поліційного обліку з центральних архівосховищ колишнього СРСР (нинішні РГАДА, РГВИА та РГИА), вони, насамперед, ставили собі за мету з’ясувати чисельний, соціальний та національний склад населення регіону. В контексті соціальної історії запорозького козацтва цікавими є спостереження автора за процесами перетікання колишніх запорожців, які опинилися після 1775 р. в стані міщан, державних поселян і поміщицьких підданців, назад, у козацький стан, після заснування Чорноморського війська та переселення його на Кубань [1321].

Серед зарубіжних дослідників, які в другій половині ХХ ст. торкались проблем соціальної історії запорозького козацтва, слід відзначити представників польської історичної науки. З-поміж праць польських істориків тієї доби своєю інформативністю виділяється аналітична стаття творчого тандему Антонія Подрази та Емануеля Ростворовського, яка супроводжує підготовлену ними до друку археографічну публікацію документів до історії запорозького гайдамакування, з рукописних збірок Бібліотеки Чарторийських в Кракові [1234]. Згідно з домінуючими ідеологічними настановами, до яких не можна було не прислухатися в тогочасній історіографічній ситуації, ці два історики потрактували гайдамацький рух на Правобережжі, керований запорожцями, виключно як прояв антифеодальної боротьби народних мас з експлуататорами, нівелюючи в передмові ті інформаційні шари, опублікованих ними джерелах, які прямо не підтверджували чи то спростовували цю тезу.

Наступною, за часом появи, слід згадати роботу Лешека Підгородецького «Sicz Zaporoska», в якій визначено джерела наповнення запорозького козацтва та розглянуто питання стосовно запорозького гайдамацтва XVIII ст. Попри свій компілятивний характер, - в процесі її написання автор, здебільшого, використовує вже опубліковані праці польських і українських радянських істориків, не вводячи до обігу будь-скільки значної кількості актуалізованих ним особисто архівних першоджерел, - згадана праця цікава як така, що демонструє зростання інтересу польського наукового загалу та широких кіл громадськості до драматичних подій спільної історії [1517].

Розгляд питання стосовно участі запорозького козацтва в соціальних рухах на східних землях ранньомодерної Речі Посполитої продовжили монографії знаного польського історика Владислава Серчика, присвячені історії гайдамаччини [1524-1525]. В останній з робіт - «Hajdamacy» - автором було подано розгорнутий нарис гайдамацьких рухів упродовж усього XVIII ст., показано безперервність їх традиції починаючи з часів Хмельниччини, висвітлено ведучу роль січовиків у гайдамацьких ватагах у зазначений час. В.Серчик продовжив розпочатий його попередниками процес актуалізації неопублікованих до того часу першоджерел з архівосховищ ПНР, в першу чергу - з рукописів бібліотеки Чарторийських у Кракові. Заслуговує на увагу й той факт, що цей дослідник спромігся долучити й значну кількість документів з фондів ЦДІА УРСР у Києві і Львові, тим самим не тільки розширивши джерельну базу дослідження, але й започаткувавши в польській історіографії традицію критичної оцінки запорозького гайдамацтва, базованої на інформації джерел різного походження (фактично, з обох ворогуючих сторін) [1524, с. 438-439].

Певну увагу введенню до наукового обігу нових комплексів джерел з соціальної історії запорозького козацтва в повоєнні часи приділилили й югославські дослідники. Особливо слід відзначити працю історика-архівіста Лазара Челапа, присвячену висвітленню обставин оселення частини запорозьких козаків на теренах сучасної Воєводини у другій половині 1780-х років. Попри те, що робота має переважно описовий, фактографічний характер, саме у ній вперше було звернуто увагу дослідників на потужний інформативний потенціал фонду № 430 Хорватського державного архіву - «Slavonska generalkomanda» та використані окремі документи за темою дослідження [1529].

З кінця 1980-х років, внаслідок лібералізації гуманітарної складової суспільного життя, в УРСР розпочинається новий етап дослідження різних аспектів історії запорозького козацтва, який триває й донині. Характерною прикметою цього періоду стало переважання розвідок загального, інформативного характеру, в яких у самих загальних моментах висвітлювалася історія запорозького козацтва: в практичній площині це виявляється в появі збірок статей за матеріалами конференцій, які на короткий час стають надзвичайно популярною складовою наукового процесу. Крім цього, велика увага приділяється републікації творчого доробку таких корифеїв вітчизняного козакознавства, якими були М.Костомаров [1332-1337], В.Антонович [12621265], Д.Яворницький [1499-1501] - цю почесну місію беруть на себе творчі колективи Археографічної комісії та Інституту історії АН УРСР.

Згодом, з отриманням Україною незалежності, з початку 1990-х років у Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Одесі постають регіональні наукові центри з вивчення історії запорозького козацтва. Пошук нових підходів до вивчення історичної дійсності, характерний для сучасної української історичної науки, спричинив увагу вітчизняних дослідників до проблеми людини в історії, до соціальної історії та мікроісторії, історії повсякдення та традиційних етологічних систем окремих соціальних груп. Період упродовж останніх двадцяти років характеризується активізацією історичних студій та археографічної роботи, конкретизувалося появою праць Г.Швидько [11971198; 1482], Ю.Мицика [1150-1152], В.Горобця [1298-1299], С.Абросимової [1072-1073], А.Бойка [1283; 1286], О.Бачинської [1277; 1279], І.Сапожнікова [1439; 1441], С.Могульової [1404], О.Олійника [1411], І.Синяка [1444-1445], В.Грибовського [1167; 1302], Т.Кузик [1339], О.Кузьмука [1341-1343],

Н.Ченцової [1475], Н.Швайби [1479; 1481] та автора даного дослідження [11531158; 1167; 1362-1403] з проблем, присвячених дослідженню джерельної бази соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст.

Отже, можна стверджувати, що конкретні напрямки дослідження соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст. зумовили опрацювання науковцями відповідних тематиці комплексів джерел.

Цілком очевидним є той факт, що поширений протягом кінця XVIII - першої половини XIX ст. офіційний погляд на запорозьке козацтво як на деструктивну, анархічну силу, визначив як представництво, так і характер джерельної бази досліджень. Зокрема, дослідницька увага приділялася джерелам, які було випродуковано органами центральної влади - головним об’єктом історичних, археографічних та джерелознавчих студій ставали актова документація та матеріали офіційного листування.

Не підлягає сумніву те, що виникнення національних традицій історіописання та започаткування українських наукових шкіл в історичній науці, «народницьких» за своїм спрямуванням, у другій половині ХІХ ст. активізували процеси наукового пошуку та сприяли значному розширенню джерельної бази. Відповідно до цього, дослідники масово звертаються до джерел особового походження - тих, які містять інформаційний шар, що відображає індивідуальний досвід творення історії на рівні пересічних фігурантів цього процесу.

Закономірним результатом поширення марксистських теорії та практики в суспільних науках з початку та впродовж усього ХХ ст. стала активізація досліджень із соціально-економічної історії. Збереження позитивістських дослідницьких практик сприяло розширенню джерельної бази досліджень за рахунок джерельних комплексів, до того часу актуалізованих неповною мірою. Характерною прикметою часу став також вибірковий підхід до джерел, їх фільтрація.

Відтак, у результаті подібних, однобічних підходів до вивчення проблеми сформувався усталений комплекс актуалізованих джерел, що перетворився на традиційну джерельну базу всіх досліджень з соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст. Решта джерел залучалася безсистемно, у вигляді вкраплень окремих документів, використаних поза контекстом їх генетичних витоків і логічно-інформативних зв’язків. Розширення потенційної джерельної бази з соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст. в історіографії було ускладнено абсолютизацією історіографічного засвоєння історично сформованих, цілісних корпусів джерел з історії Запорожжя.

1.2.