Історіографічний огляд.
Ступінь наукової розробки проблеми визначається відсутністю спеціальних досліджень, в яких би комплексно розглядалися всі аспекти порушеної проблеми у визначених хронологічних рамках.
В той же час існує велика кількість праць, в яких фрагментово висвітлювались окремі моменти історії болгарського населення України.Історіографічний доробок з проблеми переселення болгар до України у
XVIII ст., який існує на сьогоднішній день, за хронологією можна поділити на 3 періоди.
Перший з них - друга половина ХІХ - 30-ті рр. ХХ ст.
Досить довгий проміжок часу вивчення історії та етнографії болгарських переселенців XVIII ст. не проводилося. Сталося це через те, що більшість дослідників вивчало масову болгарську колонізацію першої половини
XIX ст.
З розвитком у ХІХ ст. південноукраїнських регіональних центрів вивчення історії з’являться й перші болгаристичні розвідки. Так, 1844 року А.Скальковський опублікував у "Записках Одеського товариства історії та старожитностей" матеріал, де вперше було дано оцінку ролі болгарських переселенських громад у розвитку північнопричорноморського регіону1. Цією публікацією було покладено початок дослідженням історії болгар Південної
України у XVIII ст. У 1848 р. з’явилася його узагальнююча праця "Болгарс-
2
кие колонии в Бессарабии и Новороссийском крае" . В цій роботі Скальков- ський виступає більше як статистик, а не історик, що зумовлено родом його службової діяльності у ці роки. Незважаючи на обізнаність з матеріалами катеринославських архівів, вісімнадцятому століттю він приділив мало уваги.
3
Цю обставину підмітили й дослідники його творчості, зокрема В.Біднов . Проте, навіть та невелика кількість фактичного матеріалу, яка подається Скальковським на розгляд, містить надзвичайно цінну інформацію. Початком болгарської колонізації на півдні України Скальковський вважав оселення південних слов’ян під егідою сербських офіцерів на північних окраїнах запорозьких земель - у Новій Сербії - 1752 р.
В той же час про болгарське населення Слов’яносербії, яка існувала одночасно, ми не зустрічаємо ані слова. Суттєвою хибою автора згаданої праці стала відсутність посилання на першоджерело, з якого взято інформацію, що не має виправдання з огляду на розвиток тогочасної історичної традиції. Та поруч з цим робота не є звичайною описовою конструкцією болгарських переселень в Україну, а несе, також, елементи аналітичного дослідження. Вперше було зроблено спробу періодизації міграційних хвиль, і, мусимо визнати, спробу вдалу - періодизація Скальковського не втратила наукової ваги і на сьогоднішній день, і, з невеликими зауваженнями, може бути використана і сучасними істориками. Ска- льковський відзначив, що найбільш масові переселення болгар відбулися під час та після російсько-турецьких війн 1768-1774 та 1787-1791 рр. Автор розглядає еміграцію як закономірне явище - результат посилення соціальної напруги на Балканах, спричиненої рядом факторів, серед яких чи не найголовнішим було зубожіння болгарського селянства внаслідок турецьких визисків.В цілому ж, болгаристичні дослідження Скальковського проходили у руслі слов’янофільської течії: особливий наголос ним зроблено на ідеї панславізму. Мабуть з тих же міркувань в роботі не одноразово відзначається фанатична дотриманість болгар православ’ю, з чого автором виведено "ще одну їх відмінну якість" - вірність російській монархії.
Інший історик ХІХ ст. - єпископ Гавриїл (Розанов), спеціалізувався, головним чином, на терені вивчення церковної історії представників православних етнічних спільнот, які заселяли південний край4. Саме у його працях міститься цінна інформація про час заснування церковних споруд в тому чи іншому населеному пункті, мешканці якого були болгарами; про засади, на яких парафії переселенців інкорпорувались до єдиної церковної структури російської православної церкви.
Слід відзначити, що на сторінках "Записок" Одеського товариства, протягом всього часу його існування, з’являлись публікації, які хоча й не були спеціально присвячені болгарській тематиці, проте містили фрагментову інформацію про хід переселень, військову службу, чисельність й побут болгар Північного Причорномор’я у XVIII ст.
Перш за все, це праці К.Смольянінова5, М.Мурзакевича6 та А.Лєбєдінцева7.Остаточне завершення на середину ХІХ ст. процесу організаційного оформлення більшості іноземних колоній на просторах Російської імперії, знайшло відображення у спробах упорядкування та класифікації різних аспектів цього явища.
о
Одним з перших слід назвати ґрунтовне дослідження О.Клауса з проблем колонізаційної політики Російської імперії. Найбільш глибоким висновком у цій праці можна вважати думку про те, що у XVIII ст. оселення болгар на півдні імперії відбувалося у рамках єдиного загальнобалканського міграційного руху, а також положення стосовно того, що політика російського уряду щодо сприяння переселенню болгар мала прислужитися досягненню Росією своїх "природних кордонів на південному заході" - тобто на Балканах, що відповідало концепції зовнішньої політики Російської імперії.
Публікації з історії іноземної колонізації у періодичних виданнях 1880-х рр. торкалися й історії південнослов’янських колоністів. Більшу увагу дослідників було приділено сербській колонізації, але ми можемо виокремити певний інформативний прошарок, що проливав світло й на історію болгарських громад. Насамперед це стосується праць архімандрита Арсєнія9 та Д.Д-ського10, які виступали у амплуа істориків церкви.
З розвитком регіональних студій в Україні з другої половини ХІХ ст., пов’язано написання отцем В.Лобачевським праці присвяченої історії одного населеного пункту заснованого у 1774 р. болгарами на Єлизаветградщині - Вільшанки11. Не буде перебільшенням сказати, що й на сьогоднішній день, за багатьма ознаками, цю роботу можна брати за взірець краєзнавчих досліджень. Автором широко використано документи церковного архіву парафії; як історичне джерело, залучено, також, перекази та предмети матеріальної культури, зібрані серед місцевого населення. Все це дало змогу здійснити повновартісну реконструкцію умов в яких пройшли перші, по оселенні, десятиріччя життя болгарської громади.
В той же час, надмірне покладання Лобачевського на достовірність усної народної традиції призвело до появи ряду фактичних помилок, які, увійшовши до історичної літератури, до нашого часу продовжують вводити в оману дослідників. Так, на підставі спогадів про участь вільшанців у російсько-турецькій війні 1787-1791 рр., витягу з ПЗЗРІ про входження у 1803 р. 600 болгар до складу Бузького козацького війська (хоча в документі йшлося про болгар селищ Диміно та Щербанове) та факту перебування села у складі Бузького уланського полку за часів аракчєєвських військових поселень, Лобачевський робить досить несподіваний висновок про те, що протягом останньої чверті XVIII ст. Вільшанка та її мешканці належала до бузького козацтва. Проте, і сьогодні "Летопись" не втрачає значення цінного джерела інформації.
Специфічним історичним дослідженням стали праці О.Байова12 та
13
А.Петрова . Ці офіцери російського Генерального Штабу систематизували досвід, що отримала російська армія у XVIII ст., під час воєн з Туреччиною, і не залишили поза увагою участь у них болгар. Саме вони відзначили роль іррегулярних військових формувань, значну частину особового складу яких складали вихідці з Болгарії. Ними особливо зазначено, що гусарські полки впродовж всього XVIII ст. входили до аванґарду російського війська та не поступалися за бойовими якостями іншим подібним частинам, у тому числі й козацьким.
Ролі цивільних іноземних поселенців, в тому числі й болгар, у освоєнні Південної України найбільше уваги у дорадянській історичній науці було приділено Г.Писаревським14. Використані ним при проведенні дослідження архіви Правлячого Сенату та Іноземної колегії, дозволили повною мірою відтворити притаманні другій половині XVIII ст. механізм та засоби залюд- нення приєднаних територій Північного Причорномор'я за допомогою колоністів, в тому числі й болгар .
Етнографічна праця М.Державіна "Болгарские колонии в России"15 хоча й є однією з найбільш ґрунтовних у дорадянській історіографії, також містить невеликий шар відомостей стосовно історії та особливості побуту нащадків болгарських переселенців XVIII ст.
Набагато більше уваги ним було приділено бессарабським та таврійським болгарам, які оселилися на півдні України у ХІХ ст.Після встановлення радянської влади і запровадження політики коре- нізації, в Україні склалися сприятливі умови для розвитку культури національних меншостей, взагалі, та досліджень з історії болгарської діаспори, зокрема.
Незважаючи на докорінні зміни у суспільному житті протягом першого десятиліття існування нового режиму, не сталося змін у засадах, на яких вивчалася історія болгарської діаспори. Забарвлення залишається старим - іс- торико-етнографічним.
Плідно продовжують працювати історики, чия діяльність розпочалася задовго до цього. Зокрема, Д.Багалій у своєму ґрунтовному дослідженні з історії заселення південного регіону16, надзвичайно схвально відзивався про болгарських поселенців та відзначав їх значний внесок у розвиток інфраструктури південноукраїнського краю.
З публікацій тих часів слід відзначити роботу Д.Дімітрова, діяча бол-
17
гарського культурного будівництва в Україні . Хоча схему болгарських переселень XVIII ст. й подано за Скальковським та Лобачевським, існує й певна новизна у погляді на історію болгарської діаспори - автор відійшов від погляду на оселення болгар в Російській імперії, як на акт нечуваного благодійництва з боку "старшої сестри". Він, цілком слушно, зауважує, що жертви османського свавілля потрапляли під опіку системи мало чим кращої, яка використовувала їх у необхідні для неї моменти, а згодом мало турбувалася про дотримання даних обіцянок.
Тоді ж, у 20-30 рр. ХХ ст., тему болгарських міграцій XVIII ст. було
18
порушено Ф.Шишмарєвим у контексті оселення молдован та волохів. Введені ним до наукового обігу багаті матеріали дніпропетровських архівів, які, у більшості, загинули під час Другої світової війни, висунули дослідження у розряд особливо цінних. Автор зауважив, що переселенці з Балканського півострова досить часто на нових місцях оселялись спільно, що сприяло взаємопроникненню культурних традицій.
У численних працях Н.Полонської-Василенко19, як опублікованих, так і ні, також переховується чимало інформації з історії болгарської колонізації. Хоча дослідниця й не займалася спеціально дослідженнями у цій галузі, її старанність у обробці джерел, ознайомленість із фондами центральних та місцевих архівних установ, чимало з яких є без зворотно втраченими, стали причиною того, що її праці часто відіграють роль першоджерела з історії за- люднення півдня України, а не лише історіографічної пам’ятки.
Таким чином, перший період дослідження історії болгарських переселень XVIII ст. характеризується спробою дослідників виокремити болгар у переселенському загалі; ідентифікувати їх, класифікувати належність мови; робляться зауваження щодо особливостей побуту, релігійного світосприймання та духовної культури болгар діаспори, а також їх політичної історії (насамперед тих її моментів, які були пов’язані з військовою службою).
Згортання процесу коренізації та культурного будівництва національних меншостей в Україні, посилення ідеологічного тиску у другій половині 30-х рр. ХХ ст. поклало край будь-яким студіям з історії болгарської діаспори. Впродовж 30-х - першої половини 40-х рр. досліджень не велося.
Друга половина 40-х - кінець 80-х рр. ХХ ст. - період, який можна охарактеризувати як перехідний в розробці проблеми.
Реанімація у роки Другої світової війни радянським керівництвом ідеї єдності всіх слов’янських народів дала новий поштовх розвиткові славістичних, у тому числі й болгаристичних досліджень. Внаслідок зміни принципів пізнання минулого, головний наголос робився на вивченні причин переселення, умов розміщення болгар на нових землях, внеску їх у розвиток господарства краю.
Під егідою Інституту слов’янознавства АН СРСР, склався колектив, керований академіком С.Бернштейном. Центр уваги дослідників змістився на проблеми, пов’язані з вивченням мови болгарської діаспори. Незважаючи на, здавалося б, суто філологічну спрямованість діяльності цього болгаристич- ного центру, завдяки багатогранності наукових інтересів його керівника, поруч з лінгвістичними висвітлювалися й історичні аспекти життя переселен- 20
ських громад . Класифікація говірок нащадків болгарських емігрантів XVIII ст. дала змогу з більшою долею вірогідності локалізувати райони виходу
2i
окремих груп переселенців . Проведений співробітницею групи - І.Буніною, аналіз лексичного складу говірки вільшанських болгар22 дав підстави для твердження про складну генезу цієї субетнічної групи, у формуванні якої протягом перших років по оселенню взяли участь гагаузи та молдовани.
23
Праці такої відомої дослідниці Південної України як О.Дружиніна , що стосуються періоду XVIII ст., охарактеризували іноземну колонізацію як позитивне явище. Не розглядаючи окремо всіх складових етнічних компонентів балканської людності, що осіла у Північному Причорномор'ї, Дружині- на, проте, зробила низку цінних зауважень та висновків щодо методів господарювання нових поселенців та їх внеску у розвиток господарства краю.
У 60-х рр. ХХ ст. центрами болгаристичних досліджень стають Київ та Одеса. У цей період дослідники роблять наголос на споконвічності дружніх стосунків братських українського та болгарського народів, їх сумісному протистоянню турецьким поневолювачам. Українським болгаристом
24
П.Соханем вперше було наглядно продемонстровано той потужний потенціал українських історичних архівів, який може бути використано для створення комплексного дослідження з різних аспектів історії болгарського населення України досліджуваного періоду, та окреслено подальші шляхи наукового пошуку.
Плідно працював над проблемами формування болгарської діаспори в
25
Україні А.Бачинський . Хоча площина його наукових інтересів більшою мірою знаходилася у пізнішому періоді - першій половині ХІХ ст., ним зроблено чимало цінних зауважень стосовно загальних закономірностей переселенського руху з Болгарії в Україну протягом XVIII-XIX ст.
Розробкою проблеми включення Північного Причорномор'я до складу Російської імперії та його заселення протягом 60-80-х рр. ХХ ст. також займалися науковці інших дослідницьких центрів. Дослідження В.Кабузана26 безпосередньо торкаються історії Південної України та стоять на межі зіткнення статистики, демографії та історії. Констатуючи наявність болгарського населення у реґіоні впродовж XVIII ст. він зазначив, що виокремлення та підрахунок його з загальної маси поселенців утруднюється через недосконалість методики проведення переписів у Російській імперії XVIII ст.
27
Представляє інтерес стаття І.Семенової , присвячена бойовій співдружності представників східнослов’янських народів та болгар. Зокрема, у ній зазначено, що оселення болгар на півдні України за часів царювання Катерини ІІ трактувалося як один з кроків на шляху до втілення у життя "грецького проекту". Тобто, болгарському елементу відводилося помітне місце у планах російського уряду щодо встановлення гегемонії на Балканах.
Певна кількість інформації з історії утворення болгарської діаспори, міститься у праці А.Бажової28. Г оловну увагу у ній приділено ролі представників інших південнослов’янських етносів - сербів та чорногорців, у процесі урядової колонізації південного реґіону імперії.
Протягом другого періоду відбулися зрушення у якісному підході до дослідження: активно залучаються методи статистичного аналізу, сільськогосподарських знань, діалектології. Поступово до наукового обігу вводиться все більша кількість матеріалів центральних, республіканських і місцевих історичних архівів.
Період, який розпочався наприкінці 80-х рр. ХХ ст. і триває до нашого часу, ми можемо охарактеризувати як аналітичний.
Лібералізація суспільного життя призвела до активізації вивчення історії національних меншостей, представники яких мешкають в Україні, у тому числі й болгар. У середовищі самої болгарської діаспори пожвавлюється інтерес до свого минулого, з’являється плеяда дослідників, насамперед молодих. Відхід від штампів та стереотипів, методика комплексної реконструкції минулого є характерними рисами праць, які з'явилися в цей період. Поява таких робіт напряму пов’язана з поглибленням обробки та інтерпретації комплексу архівних матеріалів та систематизації попереднього наукового досвіду.
Перші, з них написано у рамках краєзнавчих досліджень кіровоградських науковців29, що зумовлено тим фактом, що саме в цьому реґіоні мешка-
30
ють нащадки болгарських поселенців XVIII ст. Подальші праці - І.Гуржоса ,
31
С.Пєткова та інших характеризуються заглибленістю у вивчення історії саме болгарських громад, потягом у бік мікроісторії.
З’являються праці, в яких є розуміння болгарської колонізації на півдні України у XVIII ст., як одного з складових чинників процесу зовнішніх міграцій: південнослов’янських зокрема, та іноземних взагалі. Такими є моног-
30 33
рафії О.Посунько , В.Пірка . Для них характерними є відхід від однобоких схем відтворення історичного процесу, спроба осягнути явище у контексті світової (у даному випадку європейської) історії та якомога повніше зобразити механізм взаємопроникнення прийдешньої та місцевої культурних традицій, що лягли у основу багатоетнічної "специфіки Півдня".
Таким чином, головний внесок у дослідження проблеми було зроблено вітчизняними дослідниками.
Певний доробок існує і в зарубіжній, насамперед болгарській та македонській (колишній югославській) історіографії.
Болгарська історична традиція має давні корені. Звільнена від турецького ярма, Болгарія наприкінці ХІХ ст. швидко наздоганяла інші європейські країни на поприщі розвитку науки, в тому числі й історичної. Наслідком зацікавленості болгарської громадськості життям та історією співвітчизників за межами метрополії стала праця Г.Занетова34. Символічним є той факт, що сам автор походив з болгарських колоністів Бессарабії. На підставі ознайомлення з законодавчими актами Російської імперії, автор ретроспективно розширив хронологічні рамки дослідження до 1720-х рр. Перші переселення болгар до України він пов’язав із колонізаційними заходами Петра І на південному напрямку. Чи не найголовнішим джерелом, з якого автор брав матеріал, виступає ПЗЗРІ видання 1830 р. Проте, не варто аж занадто дорікати авторові - всі згадані вади роботи викликані скоріш об’єктивними обставинами, аніж суб’єктивним фактором: напруженість російсько-болгарських відносин наприкінці ХІХ ст. робила недосяжною необхідну джерельну базу.
Протягом досить тривалого проміжку часу - аж до 70-х рр. ХХ ст. болгарські дослідники не торкалися проблем історії своїх співвітчизників на південноукраїнських теренах. Лише побіжно їх згадав у історико- етнографічному нарисі М.Г авазов на сторінках журналу "Българската етног-
35
рафия" . Однак, по суті, ніякого нового внеску у поглиблення знань про особливості складання цієї локальної групи болгарського народу автором зроблено не було. Базуючись на вже опублікованих працях Скальковського, Лобачевського та інших, він, очевидно, поставив собі за мету, насамперед, ознайомлення якомога більшого кола мешканців метрополії з маловідомою сторінкою історії болгарського народу.
Упорядники багатотомної серії "История на България", присвяченої 1.300-ій річниці утворення болгарської держави, також не залишили поза увагою тему співвітчизників за межами батьківщини. Інформацію відповідних нарисів четвертого та п’ятого томів36, характеризує ґрунтовне ознайомлення з вже існуючим доробком у галузі історичної літератури та матеріалами архівних установ колишнього Радянського Союзу. Та, все ж таки, сам жанр праці - серія довідково-енциклопедичних статей - став на заваді поглибленому розгляду всього кола питань, внаслідок чого ті невеликі, хоча й цінні відомості, які подано, несуть на собі відбиток схематизму та неповноти.
Нові засади українсько-болгарських взаємин, що виникли за часів відходу від тоталітаризму та чергової зміни світоглядних та ідеологічних орієнтирів, призвели в Україні до активізації громадського та культурного життя болгарської діаспори, а в Болгарії спричинили підвищення інтересу до проблем південноукраїнського анклаву та, як наслідок цього, до появи ряду спеціальних історичних розвідок. Тритомна збірка досліджень та матеріалів "Българите в Северното Причерноморие", покликана заповнити всі лакуни, досить вдало прислужилася цій меті. Представлений у ній нарис
• 37
І.Тютюнджієва , проте, вдалим назвати важко. Незважаючи на те, що автором керували благі наміри, загальну концепцію його розвідки важко сприйняти. Завищуючи як чисельність, так і реальний внесок болгарських переселенців у життя реґіону, вільно трактуючи ту незначну кількість матеріалу, яка була у його розпорядженні автор вдався до міфологізації історії переселенських громад.
Проблеми, пов’язані з оселенням південних слов’ян в Україні, привер-
38
нули до себе увагу і македонських науковців, зокрема О.Матковського . Рушійною силою, яка спонукала автора взятися за дослідження, було бажання довести витоки державності Македонії у польовому (1759-1763) та поселеному (1776-1783) Македонських гусарських полках. Поверхове ознайомлення з архівними фондами України та Росії, тенденційне, концептуальне тлумачення матеріалу - так, у загальних рисах, можна охарактеризувати цю роботу. Не останню, якщо не головну роль, при цьому, відіграло погане знання тогочасних реалій Південної України, мови та палеографії документів XVIII ст. (що стає зрозумілим при співставленні оригіналів та текстів підготовлених до публікації та поданих у додатках пам’яток). До сильних моментів роботи слід віднести детальний аналіз причин, що спонукали південнослов’янських вихідців переселятись до України.
Отже, зарубіжну, болгарську та македонську історичні школи характеризують, з одного боку, жвавий інтерес до історії болгарського населення України у XVIII ст., як до складової національної історії, а з іншого - аматорський підхід до вивчення джерельної бази та історіографічного здобутку у цій галузі. Як показує практика, на сучасному етапі, представникам болгарської чи то македонської історичних шкіл дуже важко, майже неможливо, створити вірогідну конструкцію
Підводячи підсумок, зазначимо, що вивчення процесу складання болгарських громад у Південній Україні протягом XVIII ст. за період з середини ХІХ до кінця ХХ століть відбувався виключно у контексті інших тематичних досліджень. Незважаючи на те, що історію болгарського населення у більш пізні часи відтворено достатньо повно, комплексне дослідження історії болгарської діаспори в Україні у період з 1724 по 1800 рр. відсутнє.
1.2.