<<
>>

Характерні риси етосу запорозького козацтва

Наприкінці викладення змісту даного розділу дисертаційного дослідження слід відзначити, що інформативні можливості актуалізованої джерельної бази з соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст.

дають можливість для дослідження не тільки таких об’ємних, «магістральних» тем, як соціальний устрій чи то соціальні рухи, але ж і для реконструкції основних рис історичного етосу січової громади.

Під «етосом», у нашому випадку, слід розуміти сучасну дефініцію, прийняту в широкому колі гуманітарних наук (соціології, психології, етиці, філософії), яка означає стиль життя конкретної суспільної групи, орієнтацію її культури, прийняту в ній ієрархію морально-ціннісних норм.

Наукова новизна продемонстрованого нами інформаційного потенціалу введених до наукового обігу джерел полягає в тому, що проблеми, пов’язані з розглядом такої специфічної складової соціальної історії запорозького козацтва, якою є його історичний етос, розглядалися в дослідженнях попередників майже виключно на основі залучення фольклорних джерел. Час їх фіксації, у більшості випадків, відстояв від часів існування історичного Запорожжя щонайменше на півстоліття, а відтак неминучою була аберація часу й оточення, коли у більшості випадків стиль життя, норми поведінки січовиків, оцінювалися особами, більшість з яких не мала безпосереднього відношення до Запорожжя.

Актуалізація широкого кола документальних і наративних джерел, виникнення яких було синхронним існуванню самого низового козацтва, або ж козацьких спільнот-наступниць - чорноморської та задунайської, дозволяє з великою долею вірогідності визначити основні світоглядні орієнтири й моральні установки запорожців XVIII ст., дослідити специфіку життєвого стилю й поведінки козака-запорожця, простежити причини й напрямки їх зміни.

Очевидно, що засадничим, базовим рівнем історичного етосу запорозького козацтва було усвідомлення ним історичної місії ВЗН, його ролі та місця у житті тогочасного суспільства.

Приватне й офіційне листування вищих посадовців Коша у завершальний період існування Нової Січі, а також фіксація їх особистої позиції сторонніми особами (насамперед, російськими урядовцями) дають нам змогу дослідити ці фундаментальні основи запорозького етосу.

В характеристиках самої запорозької старшини самооцінка є цілком зваженою, реальною та такою, що відповідала дійсності - перш за все, вони вважали Військо захисником всього православного, а ширше й всього християнського світу від ісламської загрози.

Показово, що подібні вислови зустрічаємо у висловлюваннях різних запорозьких чільників впродовж кількох десятиріч XVIII ст. «Себя считают быть щитом противу неверных», - такого висновку доходить голова Малоросійської колегії П.Румянцев після розмови з військовим суддею П.Головатим у 1765 р. [542, арк. 4 зв] Інший військовий суддя - Микола Касап, сімома роками пізніше, у 1772 р. у своєму листі командирові Дніпровської лінії генерал-майору Василю Черткову, оскаржуючи захоплення військових земель, акцентував на неприпустимості цього «по знатным сего Войска заслугам которыми завжде великие бусурманские погромляючи силы гордое их прагенение на кровь христианскую до конца затлумилы и набеги их татарские грудмы своими сперлы» [718, арк. 222-223 зв.].

Слід зауважити, що не в останню чергу подібні погляди формувалися під впливом проповідей, запорозького духовенства, причому як в січовий, так і в постсічовий періоди. Показовою в цьому відношенні є оцінка «вірного запорозького» козацтва, зроблена добре відомим з запорозької історії духовником - Кирилом Тарловським, відомим також під прізвиськом «дикого попа»: «...Христолюбивое и верное воинство!» [472, арк. 5].

Треба також відзначити, що саме такому усвідомленню історичної місії Запорожжя сприяли не тільки засадничі світоглядні імперативи самого січового товариства, але й оцінка його діяльності вищими сюзеренами - російськими монархами - від Петра І і до Катерини ІІ включно. Тексти царських/імператорських грамот ВЗН традиційно насичені тематичним образами християнсько-мусульманського протистояння з акцентуванням на місії Запорожжя як традиційного захисника православ’я [698, арк.

6 зв., 10].

Взагалі ж то, тема козацької слави, козакування як найбільш гідного способу служіння Богові й вітчизні, лейтмотивом звучить в листуванні між собою колишніх січовиків, та й просто осіб, причетних в той чи інший спосіб до старого Запорожжя. Так, колишній запорозький старшина Василь Колотнеча, на той час вже російський дворянин і поміщик, у своєму листі 1792го року до А.Г оловатого, поздоровляючи його та все Військо з милостями від імператриці, висловлював своє задоволення з приводу того, що «еще козацкая слава не изгибла, а процветает» [482, арк. 262-263]. Колишній курінний отаман (ще з січової доби) П.Плохій, готуючись до прийняття чернецтва, відписує кошовому чорноморців З.Чепізі: «свидетельствую мой всенижайший поклон всему Войску за козацтво, а я вечно остаюсь в монастыре.» [479, арк. 131].

Відзначимо при цьому, що традиційне запорозьке усвідомлення того, що ж саме вважати козакуванням, у чому полягає ця «козацька слава», кардинально відрізнялося від урядового розуміння «козаччини» й «служби козацької».

Звитяга (молодецтво) було обов’язковим елементом поведінки козака- січовика, особливо для представників його молодшої генерації - молодиків. Ведення небезпечного рибальського або мисливського промислу в глибині території сусідів-ворогів, відгін коней і худоби, захоплення здобичі - всі ці діяння були конче необхідними, без них не можна було сподіватися на повноцінне визнання курінними братчиками. Причому підтвердження цього можна віднайти і в документах досліджуваної доби, а не лише в пізнішому фольклорі. Маємо кілька згадок про участь саме молодиків з Великого Лугу в гайдамацьких ватагах, що шарпали польські володіння [589, арк. 127], або ж у заснуванні тими ж молодиками куренів на кримській землі [698, арк. 35 зв.-36].

Погляд на здобичництво як на справу гідну справжнього козака був притаманним не тільки січовій сіромі, але й самій високопосадовій старшині. Звісно ж, що подібне трактування звитяги, молодецтва, хоробрості здавалося носіям державницької традиції викривленим, гідним осуду [753, арк.

6 зв]. Звертаючись чергового разу до вже знаного нам донесення П.Румянцева (1765 р.), не можемо обійти увагою його характеристику військового писаря Глоби, який на його думку був «образом не рыцарства, а разбойничества, как лутчим к достижению богатства, ...весьма пленен...» [572, арк. 5 зв.].

Показовим моментом цієї ремарки російського високопосадовця є те, що вона містить в собі свідчення західноєвропейських привнесень романтизованого ідеалу воїна-служителя на ментальну площину російського імперського простору. Зазначимо також, що в постсічовий період запорозької історії, під впливом зовнішніх чинників, подібний же, ідеалізований погляд на характер і зміст «козацької служби» поширюється як в колах козацьких, так і в колах близьких до нього [482, арк. 336-337].

Розглянувши складові історичного етосу січової громади, які характеризують погляд запорожців на сенс буття кожного з них та Війська в цілому, його відносини з оточуючим світом, з головними фігурантами навколишньої реальності, не можна обійти увагою й ті його складові, якими визначалися поведінкові стереотипи на рівні «внутрішньому», а саме ті, які регламентували погляди на характер січової козацької громади, на стандарти ставлення козаків один до одного.

Наскільки це видно з автентичних епістолярій, все Військо розумілося як «братство», причому у всі періоди свого історичного існування. Належність до єдиного «січового братства» домінувала, виходила на перший план, по відношенню до належності до різних генерацій січовиків. Так, колишній запорозький кошовий П.Федорів у своїх листах звертається до чорноморських старшин (які за його отаманства були ще зовсім молодими козаками), не інакше як «брати», або «братчики» [478, арк. 6-6 зв].

Фольклорна традиція запорозького козацтва при цьому не йде врозріз із даними письмових наративів: старші генерації запорозьких козаків все одно сприймаються як складова частина запорозького «братства». Використовуючи термінологію означення кровного рідства на кшталт «батьки» й «діди», по відношенню до старших генерацій запорозьких козаків, ті ж запорозькі барди в своїх думах, в якості маркерів для відокремлення однієї генерації від іншої користуються, як нам здається, не стільки конкретними одиницями виміру часу (роками, чи десятиріччями), а радше історичними епохами (добою Гордієнка, себто початку XVnI-го століття, чи кримської протекції, або когось іншого).

Наприклад у пісні-жалю, складеній після 1775 р. згадується «...присяга, що мусили батьки цариці Ганці вчинити», тобто генерація «батьків» - генерація козаків кримської доби, оскільки йдеться про події 1734 р. [760, арк. 20-20 зв.]. Так само зрозуміло, що у випадку, коли в пісні, час створення якої припадає приблизно на той же 1734 р., йдеться про те, що «.треба нам Кошем стати, де діди, батьки сиділи.», чи про те, що «..нехай же ми будемо служити як батьки й діди служили.», під «дідами/батьками» слід розуміти генерації запорожців періоду 1654 - 1709 рр. [760, арк. 10 зв.].

До кола «соціальної компліментарності» при цьому потрапляють не тільки попередні й нинішні генерації козаків-запорожців - за тогочасними епістоляріями простежується ідея «великого козацького братства». Принаймні незаперечним є факт її існування на рівні вищої старшини таких козацьких військ як Чорноморське й Бузьке: побратимами були Захарій Чепіга та Петро Скаржинський [479, арк. 104].

Констатуючи усвідомлення самими широкими верствами запорозького козацтва ідеї «козацького братства» всередині Війська та за його межами, розглянемо механізми реалізації цієї ідеї на практиці. Оскільки ВЗН від початку свого існування являло собою конфедерацію січових куренів, розгляд практичного втілення концепції «січової сім’ї», як важливішої складової історичного етосу запорозького козацтва слід починати саме з рівня куреня.

Як це виходить з документальних свідчень часів Нової Січі, кодекс «курінної честі» вимагав обов’язкового надання допомоги побратимові у разі необхідності - заступництва за нього у тому випадку, коли він того потребує. У такому разі козаки куреня гуртувалися, виступаючи потужною силою проти другої сторони. Жовтнем 1750 р. (20 число) датовано досить показовий випадок, який мав місце на Січі: четверо драгунів із ландміліцької команди Новосіченського ретраншементу образили козака Мінського куреня. Трохи згодом за нього вступилося вже 50 (!) козаків з його куреня, які під час бійки покалічили кількох російських вояків та одного вбили [583, арк.

18-18 зв.]. Інцидентами подібними до описуваного рясніють й аннали постсічової доби, відколи, власне, розпочинається відлік чорноморської історії [480, арк. 353]. Зауважимо, що у даному випадку поведінка запорожців/чорноморців не особливо вирізнялася на загальному фоні поведінкових імперативів мешканців решти українських земель, які в повсякденному житті здебільшого керувалися старозавітним принципом «око за око», воліючи розбиратися зі своїми образами та кривдниками самі, без судових позивів [616, арк. 1-1 зв].

Одним із найбільш ревно дотримуваних принципів запорозького етосу був принцип невидачі будь-якої особи, яка шукала притулку й захисту на Запорожжі. Причини достатньо суворого дотримання цього принципу витікала з особливостей формування й наповнення Війська - нехтування ним автоматично призвело б до звуження людського потоку на Низ та послаблення потужності й впливу запорозького козацтва. Невидача втікачів була «святим правилом » для запорожців не тільки у XVII ст., але й у більш пізні часи, коли для решти козацьких спільнот, наприклад для тих же донців, формула «с Дону выдачи нет» давно вже перетворилася на поетичну легенду.

Прикладів тому існує багато: наприклад, під час протиборства донських та запорозьких козаків за землі у Північно-Східному Приазов’ї, у квітні 1746 р. стався випадок, коли команда донського старшини Туровєрова намагалася захопити та відконвоювати до Черкаська 18 бурлак із числа біглих росіян та українців. Цьому наміру збройно протистояв запорозький полковник Таран, який не віддав втікачів на поталу, незважаючи на те, що знав, що діє всупереч імператорським наказам [553, арк. 44-44 зв]. За трохи пізнішими даними (1761 р.) у Війську Донському існувала спеціальна команда, яка займалася затриманням втікачів з внутрішніх губерній на кордонах і всередині військових земель. Команда ця налічувала 348 козаків (2 %від загальної кількості Війська - 17161 стройових козаків і старшин).

На Запорожжі ж практика видачі втікачів так і не набула поширення. Хоча в документах Коша 1772-го року і згадується спеціальна команда під орудою полковника Сніжка, яка мала б займатися виявленням всякого роду безпаспортних бурлак та їх конвоюванням на попередні місця мешкання, її робота з боку російського командування традиційно оцінювалася як незадовільна [718, арк. 219]. Вельми показовим для характеристики ставлення січовиків до всього, що було пов’язано з переслідуванням та видачею втікачів, є й випадок, датований тим же, 1772-м роком: коли козакам-«дунайцям» з команди І.Мандри, що стояла влітку того року під Ізмаїлом, було наказано прийняти участь у гонитві за кількома молдаванами, які втекли з земляних робіт, згадуваний запорозький полковник навідсіч відмовився виконувати наказ [618, арк. 8]. Очевидно, що принцип «невидачі» належав до одного з найдавніших у традиційному запорозькому етосі.

Життя на прикордонні диктувало правила поведінки не тільки всередині козацької громади, але й по відношенню до своїх реальних або потенційних ворогів. В умовах перманентної степової війни краще було мати «свого» серед «чужих». Ще й на середину XVIII ст. зберігалася практика побратимства між запорозькою старшиною та ногайсько-татарськими мурзами та офіцерами турецьких прикордонних фортець, відома за джерелами більш раннього періоду. У тому разі, якби в полон, наприклад, до ногайців, потрапив запорожець, його «побратим» обов’язково викупив би його, і навпаки. Неабияка раціональність подібної практики призводила до того, що до неї подекуди долучалося й російське офіцерство, яке проходило службу на прикордонні [588, арк. 431-431 зв].

Продовжуючи аналізувати інформаційний потенціал актуалізованої джерельної бази у справі реконструкції основних рис традиційного запорозького етосу, ми не можемо обійти увагою питання про одну із засадничих норм, за якою відбувалося віднесення того чи іншого запорожця до «справжніх» січовиків - «лицарів», чи то до «гніздюків». Йтиметься про ставлення суспільної думки січової громади до проблеми сім’ї та шлюбу та, відповідно до цього, на поділ всіх козаків на «білу» й «чорну кість» - на холостих і одружених.

Те, що згідно із січовоою традицією запорожець одружений вважався, за своїм соціальним статусом, значно нижчим за холостого, простежується не лише в усній традиції, але й за письмовими джерелами. Ось, наприклад, в якій тональності військовий суддя М.Касап висловлюється з приводу запорожців, які оселилися у форштадті Олександрівської фортеці: «разные женатые казаки и обыватели, оставя свою должность и самые жилья и лакомясь на прибыли, утесняя холостых запорожских казаков...» (підкреслення наше - В.М.) [718, арк. 223 зв]. Цілком виразно відчувається, що сам суддя, другий після кошового військовий старшина, вважає «гніздюків» у порівнянні з нежонатими «лицарями» не тільки менш вартісною категорією, але й верствою зараженою пошестю користолюбства, начебто не притаманною холостим січовикам.

Показовою для характеристики ставлення січовиків до інституту шлюбу є й «справа» військового товариша Василя Хорбата, який влітку 1776 р. подав чолобитну князеві Г.Потьомкіну з проханням вдовольнити його претензії і повернути частку конфіскованого майна останнього військового писаря Івана Глоби. Суть справи полягала в наступному - з часу своєї появи на Січі у 1761 р. і впродовж наступних 10 років він був «товаришем» Глоби. Спільно вони володіли зимівником, до якого згодом додався ще й млин. Все йшло як треба, аж поки у 1771 р. Хорбат не взяв та й одружився. Здавалося б, що тут такого? Однак укладений ним шлюб став кінцем їх дружби і співпраці. Дізнавшись про одруження товариша, Глоба не на жарт обурився, розірвав духовні узи «товаришування», апелюючи до того, що «мне с тобой в товарищах быть ни за способно, потому что я пан, а с мужиком мне товаришить не можно» (!) [225, арк. 112-112 зв.]. Як слідство, Хорбат втратив не тільки товариша, але й частку майна, оскільки Глоба вбачав у одруженні товариша без попередження особисту образу собі. Тут можна було б, звичайно, розміркувати про особливості несамовитої вдачі Глоби, про можливий наклеп із боку Хорбата, однак не треба забувати одного - Глоба був одним із вищих військових старшин, тобто людиною публічною, кожен крок і вчинок якої був на виду. Слід визнати, що розрив його з Хорбатом цілком вкладався в рамки січової традиції, а тому останній і мав чекати аж 5 років поки зміг висунути свої претензії на Глобу вже представникам нової влади, яка дуже несхвально дивилася на практику «січового целібату».

Серед чи не найбільш характерних норм історичного запорозького етосу, культивованої поколіннями січовиків, слід також назвати «простоту». Під «простотою» тут слід розуміти як простоту поведінки, так і простоту побуту. Традиційна модель поведінки «запорожця» вимагала маскування під козака- нетягу навіть високо освічених старшин штибу Петра Калнишевського та Івана Глоби. Подекуди ця поведінкова модель відігравала роль своєрідної маски простацтва, за якою можна було й сховатися при нагоді. Ось як змальовує обставини своєї бесіди зі згаданими особами (військовим отаманом та суддею) граф П.Румянцев (1765 р.): «кошевой под видом грубого казака довольно вежливо, а писарь под видом вежливаго и знающаго обстоятелствы дел, грубыми казацкими терминами отвечали, что оне... заключают всю свою должность токмо в верности Вашему Императорскому Величеству.» [542, арк. 4 зв].

Зневага до благ матеріальних (як явна, так і нарочита, удавана) була однією з обов’язкових складових січового «лицарського» етосу. Добробут, статок, комфорт, хоча й не заперечувалися взагалі, однак і не відносилися до числа традиційних чеснот, якими мав бути наділений запорожець. Розставатися з грошима та майном, у разі потреби, слід було легко, що всі носії «запорозької ментальності» й демонстрували раз по разу. Достатньо характерною в цьому відношенні є поведінка козаків, які влітку 1776 р. збиралися «йти під турка» - тотальний розпродаж майна за безцінь, віддача його сусідам чи взагалі пожертвування на церкву [225, арк. 116].

Нехтування матеріальним у січовиків часто приймало крайні форми - нарочите, удаване, на межі з блюзнірством, воно надовго запам’ятовувалося очевидцям [752, арк. 33 зв]. Втім, існувало воно рівно стільки, скільки існував традиційний соціальний устрій. Щойно, як наприклад у чорноморців, місце колишньої корпорації неодружених чоловіків посідає «класичний» соціальний устрій «волості», основою якого є нуклеарна сім’я, зневага до матеріальної частини буття відходить у область історичної пам’яті та фольклору. Останню обставину не без задоволення констатували сторонні спостерігачі з числа російських можновладців, що докладали значних зусиль до спрямування засад життя чорноморської громади в «легітимне», з точки зору імперії, русло [746, арк. 2-9 зв.].

Звісно ж, що ступінь здатності до дотримання козацької «простоти» був абсолютно різним серед козацтва в цілому. Очевидно, що умовна, ментальна межа розподілу, проходила тонкими матеріями вдачі - вродженої та сформованої під впливом оточення, особистих схильностей та уподобань і такого подібного. «Простота» за часів існування Січі розглядається як необхідна чеснота самими широкими верствами козацтва, після її ліквідації достатньо швидко виходить з ужитку, особливо серед старшинської частини Війська. В той час, як одні з запорозьких старшин після 1775 р. заходилися насаджувати слободи, збирати атестати та подавати чолобиття на ім’я імператриці та князя Потьомкіна [723. арк. 2-158], інші не менш хоробрі й заслужені, махнувши рукою на «нові порядки», пропивали по шинках свої золоті медалі, розпродавали оздоблені, багаті зимівники чи просто їх кидали, та йшли під турка-бусурмана, у повну безвість, йшли туди, де було трохи більше можливості зберегти козацький спосіб життя, дух старого Запорожжя.

Не випадково, що подібний поведінковий стиль виглядав алогічним і підозрілим в очах російської адміністрації, яка воліла робити ставку на елемент не просто заслужений, заможний і статечний, але й практично начисто позбавлений «запорозького» погляду на життя і життєві цінності. Звітна документація місцевих російських командирів вищому військовому командуванню, датована першими часами по ліквідації Запорозької Січі, дає змогу простежити поведінкові моделі колишніх запорожців - носіїв «січового духу». Ось, наприклад, як описує свої перші відвідини Великого Лугу поручик Тіт Корчагін, призначений в листопаді 1775 р. командиром Кінсьководського повіту: по приїзді до Олександрівської фортеці він зажадав побачити свого попередника - запорозького старшину Твердого. Зустріч відбулася не скоро - Твердий демонстративно уникав зустрічі з російським офіцером, а коли таки з’явився, то відразу ж відхрестився від необхідності звіту про збір податків серед колишніх січовиків, мотивуючи це своєю неписьменністю. Корчагіну не залишалося нічого іншого, як зібрати «из ближайших мест лутчих и зажиточных людей, Великого Лугу жителей», повідомити їм про свій вступ на посаду, замість Твердого, та почати формувати «команду», обираючи з числа згаданих осіб отаманів над зимівчанським населенням [228, арк. 81-84].

Не буде перебільшенням сказати, що як для самого козацтва, так і для оточуючого його світу, надзвичайно важливим було не тільки те, як поводився той чи інший запорожець, але ж і те, як він виглядав ззовні, які речі його супроводжували по козацькому життю.

Особливою прикметою, за якою запорожця (чорноморця/задунайця) впізнавали оточуючі, безпречно, був чуб-«оселедець». Це й не дивно, оскільки сам факт поголення голови на запорозький штиб розглядався як акт своєрідної ініціації, долучення конкретної особи до січової громади, що підтверджується як документальними джерелами [933, к. 200], так і наративними [1145, с. 6].

Значення запорозької чуприни-оселедця як символу належності до козацької громади зберігалося тривалий час. Так, колишні запорожці скаржилися у 1796 р. на дії таврійських і катеринославських поміщиків, які не тільки перешкоджали їм записуватися в чорноморці, але ж і силоміць позбавляли права носити «оселедці», в такий спосіб ніби символічно переводячи їх з козацького до селянського стану [507 арк. 61-602 зв.]. Практично синхронно у часі десятки поміщиків катеринославського намісництва скаржаться на зухвалі пограбування з боку гайдамацьких ватаг, основу яких складають чорноморці. Коли ж їх намагаються запевнити в тому, що то є не справжні чорноморці, а звичайні гультяї (оскільки чорноморці всі вже переселилися на Кубань), постраждалі в якості головного доказу «уличают тем, что в чупрынах» [482, арк. 337-337 зв.].

Вірогідно, що не просто «гарним тоном» у справі дотримання споконвічних січових традицій, але ж і цілком щирими, не удаваними, в чомусь навіть щемливо сентиментальними, є задокументовані сучасниками (а не тільки фольклорні) зразки ставлення запорожців/чорноморців до своїх неодухотворених і навіть «неживих» товаришів чи то подруг - коня, зброї, люльки [463, арк. 4], навіть до традиційного запорозького вбрання. Стосовно останнього можна стверджувати, що специфічний одяг (свого роду dress-code) як маркер, що визначав приналежність до корпорації побутував у постсічових козацьких громадах ще впродовж майже півстоліття після ліквідації Запорозької Січі. Щоправда, дотримувалися його здебільшого представники старшого покоління, які самі були запорожцями [505, арк. 18].

Таким чином, широкі інформативні можливості досліджених документальних, наративних і фольклорних джерел допомогли з’ясувати, що колективні поведінкові моделі запорозького козацтва в досліджуваний період базувалися на комплексі засадничих принципів, які передбачали усвідомлення своєї високої історичної місії, а відтак й вимагали пристосування стиля життя до її виконання. Індивідуальні стратегії повсякденної поведінки формувалися у зв’язку з необхідністю дотримання низки умов, необхідних для успішного внутріннього розвитку січової консорції. В комплексі, етос запорозького козацтва XVIII ст. прямо витікав зі специфічних умов життя січової спільноти на цивілізаційному кордоні, в умовах перманентної війни.

<< | >>
Источник: МІЛЬЧЕВ Володимир Іванович. ДЖЕРЕЛА З СОЦІАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ ЗАПОРОЗЬКОГО КОЗАЦТВА XYIII СТОЛІТТЯ. 2011

Еще по теме Характерні риси етосу запорозького козацтва:

- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -