БОРОТЬБА ПРОТИ НАМАГАНЬ ТАТАРСЬКИХ ФЕОДАЛІВ ПІДКОРИТИ ПРАВОБЕРЕЖНУ УКРАЇНУ КРИМСЬКОМУ ХАНСТВУ (1665—1667 pp.
Улітку 1665 p. Польща відновила переговори про мир з Росією. Річ Посполита переживала в той час значні зовнішньополітичні труднощі. Тяжким було її внутрішнє становище. Загострилась міжусобна боротьба магнатсько-шляхетських угруповань, за якими стояли іноземні держави, насамперед Австрія і Франція.
Ці держави використовували внутрішньополітичні чвари у Польщі у своїх цілях, поглиблювали їх. Конфедерація, яку очолював магнат Любомирський, вилилася в збройні сутички між магнатами і прибічниками короля. Посилилась господарська розруха, були дезорганізовані фінанси. Тривала і безрезультатна війна з Росією, безперервні повстання народних мас Правобережної України проти панування Речі Посполитої,— все це знекровило польсько-шляхетську державу.Ослабленням Польщі захотів скористатися насамперед її союзник—кримський хан для встановлення свого панування на Україні. Ханський уряд в 1665 p. йде на розрив з Річчю Посполитою і відкрито зазіхає на правобережні українські землі, які внаслідок іповстан- ня українських народних мас і воєнних дій російських військ фактично івизволились від пансько-шляхетського пніту.
Агресивні прапнення татарських феодалів саочатку знайшли підтримку в середовищі турецьких правителів. Султанські збройні сили не могли ще тоді виступити самі через напружену обстановку, що створилася у Туреччині в роки правління султана Мухамеда IV у зв’язку з затяжною війною проти Венеції. Тому на ординські війська покладалось завдання виконувати агресивні плани самої султанської Туреччини щодо України.
Bci спроби Речі Посполитої вести мирні переговори з Туреччиною про укладення союзу на умовах відмови султанського уряду від претензій на Україну і підтримки старшинських угруповань протурецької орієнтації закінчились безуспішно.
Турецький уряд і хан шукали в середовищі українських феодалів сили, які могли б сприяти їм в підкоренні України.
Першим назустріч цим домаганням агресорів пішов медведівеький сотник Степан Опара, який прагнув захопити гетьманство і утвердитись на Правобережжі за допомогою і під егідою Кримського ханства.
Коли Тетеря втік, Опара, скориставшись обстановкою, проголосив себе гетьманом, зібрав навколо себе групу прибічників і разом з кількома сотнями татар, які перебували на Україні, пішов на Умань. У цей час керівник оборони міста Іван Сербин загинув у бою. B Умані тоді перебувало всього 80 російських солдатів і рейтарів. 11 червня 1665 p. Опара з’явився під Уманню і заявив міщанам, що на допомогу йому підходять два салтани з численними ордами; коли жителі «не сдадутца, то он будет с татары стоять под городом и хлеб весь потравит и их выморит. И уманские де жители город Умань ему сдали». Російських солдатіїв прибічники Опари пограбували, а частину перебили. Про трагічні події в Умані охтирський пушкар Васько Тихонов розповідав через тиждень після них у Малоросійському приказі *.
B Умані Опара ще раз проголосив себе гетьманом Війська Запорізького і провів «вибори» генеральної старшини. Самозваний гетьман також вирішив спертися на силу, яка хоч і несла великі лиха Україні, що Опару, як авантюриста, зовсім не турбувало, але могла його підтримати. Це були татарські феодали. Опара написав кримському ханові листа з проханням затвердити його на гетьманстві і прислати татарське військо. За це він пропонував винагороджувати татарських мурз українськими містами, і українським населенням, яке він обіцяв віддавати хану у рабство. Брацлавський полковник писав київському воєводі про Опару: «Притяже бусурманов немилостивых, а обещающе им платеж христианами платить, а чтоб начальство гетманства подали ему»[389] [390]. Опара також настійно запрошував самого хана з кримською ордою на Україну, запевняючи, що правобережні українські міста добровільно йому охоче здадуться, що усіх російських солдатів віддадуть для відправки в неволю у Крим [391].
Взаємовідносини Опари з кримським ханом — це ще один ступінь морального і політичного падіння тієї частини української старшини, яка заради влади зраджувала життєві інтереси свого народу, його національні інтереси, продавала свою країну турецько-татарським агресорам, використовуючи співвітчизників як розмінну монету.
Якщо Виговський та його поплічники разом з своїми союзниками — татарськими мурзами грабували і спустошували «непокірні» українські міста і села, то Юрій Хмельницький та його феодальне оточення прагнули захистити свої володіння на Правобережжі від грабежів своїх же союзників—ханських орд за рахунок населення Лівобережної України. A Тетеря разом з польською шляхтою віддав на тривалий час у володіння татарським феодалам ряд українських міст і повітів, що їх вони могли використати як постійні джерела поповнення невільниками.
Опара вже не говорив про встановлення союзницьких відносин з ханом, а віддавався повністю під його владу, пропонуючи йому оволодіти Україною. Тому хан охоче пішов назустріч Опарі, який просив у нього 22 тис. кримських, ногайських і білгородських татар. За іншими татарськими джерелами орда, відправлена на Україну, досягала 40 000 чоловік. Ha чолі її хан поставив мурз Кан- мамета, Батиршу, Тенеша і Батир-агу '.
До прибуття татарських сил Опара з своїми розбійницькими ватагами просувався по Україні. 3 6 по
17 серпня 1665 p. він діяв у містечках, розташованих в 15—30 верстах від Киѳва (Мотовилівці, Фастові, Василькові та ін.). Як повідомляв київський воєвода, «в тех местечках жителей поимали» [392] [393].
У середині серпня на Україну прибула орда. Ще до зустрічі з Опарою мурзи відразу ж розпустили свої загони в Уманський і Канівський полки. «Не дожидаясь от него платежу,— писав брацлавський полковник до київського воєводи, — чтоб им дал, но и сами себе имлют тако имения людцкия, якож и самими людми, что оных по- секают, оных же в неволю емлют, паче же полку Уман- ского и Каневского»[394].
Енергійний опір орді чинили в той час брацлавський полковник Дрозденко і овруцький полковник Децик.Свій кіш татарські мурзи розташували в Богуславі.
18 серпня туди прибув Опара, маючи намір домовитися з ними про спільний похід на Київ. Але зустріч мурз була зовсім несподіваною для нього. У Опари з’явився суперник на гетьманство — Петро Дорошенко, вже давно івадомий у військустаршина. Ще за часів Богдана Хмельницького він служив іполковником, потім підтримував гетьманів, які додержувались пропольської орієнтації. Тетеря підвищив його до рангу генерального старшини (генерального осавула). Після втечі Тетері Дорошенко простяг руку за гетьманською булавою. Як і Опара, він також хотїв утвердитися за допомогою татарських феодалів. За їх допомогою він і знищив свого суперника.
Коли Опара з своїми козаками прибув у татарський кіш, його і старшину пограбували і в одних сорочках, з ланцюгами на шиї і з кайданами на ногах повели у намет до мурз. Там їм плювали в очі і кидали в обличчя листи Опари до брацлавського полковника Дрозденка, в яких він писав «прелщаючи его, чтоб к нему передался» '.
Татари Сейда-Агмет-Слом і Унгар-Ексмет, які були тоді при мурзах і згодом потрапили в полон, розповіли про справжню причину розправи з Опарою. Мурзи переконалися в тому, що Опара не може виконати своїх обіцянок підкорити українські міста кримському хану, не має реальних сил, не користується підтримкою населення, шо він зовсім не популярний на Україні.
«И как де они пришли к нему Стенке (Степану Опарі.— О. А.), и им де городы нигде не сдались, и они де видя то, что его мочи нет, городы им не сдаготца, и в. г. ратных людей не отдают, и писал он про то к хану ложно,— его Стенку взяли» [395] [396].
Літописець Самовидець вважає, що мурзи віддали перевагу Дорошенку тому, що останній був онуком знаменитого козацького гетьмана Михайла Дорошенка, відомого татарам по його перебуванню в Криму в 20-х роках XVII cT., в той час як Опара—людина незнатного козацького роду.
B цьому поясненні виразно проглядає соціальне обличчя самого літописця — палкого прихильника і ідеолога української козацької старшини.Після арешту Опари та його помічників татари вчинили напад на табір прибулих з ним козаків і силою примусили «приняти к себе за гетмана Дорошенка»[397], який з свого боку примусив їх присягати королю і хану. He бажаючи служити Дорошенкові, козаки розбрелися по своїх домівках[398]. Опару та його близьких помічників мурзи повезли у Крим. За допомогою великих подарунків Дорошенко повернув Опару з дороги і відправив у Польщу, де його ув’язнили в Марієнбурзьку фортецю.
Так безславно скінчилась коротка політична кар’єра медведівського сотника Опари. Тільки місяць «гетьманував» він, але приніс Україні чимало лиха. Брацлавський полковник Дрозденко з гіркотою говорив, що Опара, наслідуючи Тетерю, «хочет остаток [України] разорить до основания» '.
Під час «правління» Опари посилилось переселення на лівий берег жителів Правобережжя, доведених до відчаю безперервними розореннями з боку татарських орд. Населення іпереходило окремими сім’ями, цілими селами і містами. Перепраівлялись на конях, частіше пішки, пограбовані, напівроздяшені — «все наги, от неприятелей вконец обнажены».
3 утвердженням влади Дорошенка становище українського народу набагато погіршилось. Поставлений іпід- тримуваний татарськими феодалами, він не обмежував їх дій. Початок свого гетьманування він ознаменував віддачею своїх співвітчизників в ординську неволю.
Татарські мурзи відразу ж зажадали від Дорошенка як плату українські мі'ста. Захопивши Лісовичі, Ковшо- вате, Звенигородку «приступом», татарські орди жителів цих містечок «ІВСЄХ в неволю погнали... не единые души не оставили, всех вплатежу места себе поймали»[399] [400].
Потім ханські орди взяли участь у поході Дорошенка проти правобережних полків, які не визнавали його влади і виступали за збереження єдності з Росією.
Татари становили головну ударну силу Дорошенка.Просуваючись по українській землі, татарські мурзи відправили багато своїх загонів у різних напрямках в глиб країни. Терором, насильством змушували вони населення міст, містечок і сіл переходити на бік Дорошенка. Але навіть і з тими, хто підкорився, мурзи поводилися по-варварськи. Данило Єрмоленко писав генеральному старшині Роману Ракушці-Романовському: «А городки, которые над Бугом поздавались было татаром, тогда людей всех выбрали и погнали в Крым, а городки все пожгли» [401].
У жовтні 1665 p. Дорошенко спрямував свої сили проти Брацлавського полку, очолюваного полковником Дрозденком. 3 чотиритисячним загоном чекав Дрозденко на ворога у містечку Куличу на Бузі. Перша сутичка козаків Дрозденка з передовим загоном Дорошенка закінчилась поразкою останнього. Багато козаків з його заго- ну'перейшли набікБрацлаівськогополку. Поінад ЮОтатар було захоплено в полон. Проте сили Дрозденка були обложені в Брацлаві. Облога тривала 20 днів. Велись жорстокі бої. Брацлавські козаки не діставали 'підтримки, бо татари поперерізали yoi шляхи. Наказний гетьман Єрмо- ленко, якийперєбував у Каневі, не мігвстановнти зв'язку з Дрозденком. Сили Дорошенка зазнавали великих втрат, але вони поповнювались свіжими татарськими загонами. Після кожного невдалого наступу на Брацлав частина татар відходила, захоплюючи з собою полонених з ближніх сіл. Полковник Децик писав: «А орда ныне до Дрозда ходила и, ничего не учиня, поворотились оттоле, людей около Полоніного и около Лобуни, и около He- хворощи в селах іпоимав, в іполон ногінали»1. A до Дорошенка безперервно підходили свіжі татарські піїдвріп- лен.ня.
Переконавшись у безнадійності опору, Дрозденко здався в листопаді 1665 p. татарам. Дорошенко викупив його у них і розстріляв.
Козаки Брацлавського полку на чолі з старшиною відступили з боями на лівий берег Дніпра[402] [403].
Після перемоги надДрозденком Дорошенко без будь- якого опору з боку маленького польського гарнізону захопив Чигирин.
Поставивши перед собою завдання повністю підкорити собі Правобережжя, Дорошенко вступив у боротьбу з Овруцьким полком, очолюваним Дециком, який рік тому керував визволенням Полісся і району Києва від польсько-шляхетського панування. Довго і героїчно захищалися поліські козаки, майстерно і мужньо керував обороною полковник Децик. Але сили були нерівні. Татари своїми загонами вкрили Полісся. Особливо активно нападали вони на Мотовилівку, де перебував сам Децик.
Настійні благання Децика про допомогу не дали наслідків. Київський воєвода Львов не міг подати йому підтримки через втечі солдатів його гарнізону. У розпачі Децик відійшов до Києва, а потім перейшов на Лівобережжя, де його полк розташувався в районах Остра, Козель- ця, Бобровиці і Гоголева.
До кінця 1665 p. відбувалися дрібні сутички на Лівобережжі. Татари, групи польських солдатів з Білоцерківського гарнізону і козаки, підпорядковані Дорошенку, робили спроби переходити на лівий берег, нападали на містечка і села Полтавського і Переяславського полків і на Канів. Окремі зграї татар і самостійно нападали на Лівобережжя. Полонені татари розповідали: «Мы де своєю волею пошли для ради прокормления» '.
Лівобережні козаки і російські ратні люди давали організовану відсіч татарським ордам 2.
Взимку татарські орди пішли у свої кочовища, забравши багато полонених. Але страждання .населення Правобережжя не припинилися. Тут залишалось близько тисячі татар, які входили до складу польських гарнізонів. Вони продовжували брати в полон («в заплату») сільське українське населення. Полонений німецький капрал з Бі- лоцерківськогогарнізонузаявив: «Татари пришли... в Белую Церковь к коменданту для заплаты и комендант де им в заплате отказал, дать нечего, а велел де брать людьми, где добудут» 3.
Як бачимо, Петро Дорошенко утвердився на гетьманстві за допомогою татарських феодалів. Ходили чутки, що цю допомогу він одержав на умовах повної видачі ордам лівобережних козаків 4. Він без будь-яких вагань використав сили агресорів, бо знав, що народні маси не могли бути для інього оіпорою. Ще з самого початку своєї «.діяльності» Дорошенко виявив .себе честолюбцем, який в боротьбі за особисту владу вдавався до засобів, що заівдаївали шкоди іінтересам ївсієї країни.
Формально новий гетьман вважав себе підданим польського короля і виступав як креатура польських і татарських феодалів. Ще у вересні 1665 p. він звернувся до полтавського та інших лівобережних полковників із закликом перейти під владу Речі Посполитої5. До складу військ Дорошенка у 1665 p., крім татарських орд, входили і польські військові частини 6.
Згодом Дорошенко активною боротьбою проти польської шляхти, яку він хотів витіснити з Правобережжя, зумів перетягти на свій бік ряд козацьких полків.
Запорізькі козаки у подіях 1665 p. на Правобережжі безпосередньо майже не брали участі, бо були зайняті своїми внутрішніми справами. Проте боротьба Запорізької Січі проти турецько-татарської агресії і в той час не припинялась. Ha початку 1665 p. запорізькі козаки відбили наступ на Січ турецьких суден, відправлених з Ta- вані. Запорізька флотилія вийшла назустріч цим суднам одразу ж тільки-но розвідники донесли про підхід турків. Сутичка відбулась в Носовському урочищі, кілька турецьких суден було розбито. Втрати ворога становили 60 чоловік, трьох турків запоріжці захопили у полон '.
Є деякі відомості про похід запоріжців разом з калмиками на Перекоп. Орда, що вийшла їм назустріч, була розгромлена. Посол Брюховецького у Січі прилуцький полковник Лазар Горленко про результати цього походу писав: «Да и та де им ведомость есть, что те калмыки з запорожцы были под Перекопом, и крымских людей побили, и полон многой отбили, и добычю себе многую учи- нили»[404] [405]. Син Горленка, який також перебував тоді на Січі, !повідомив, що з запоріжцями у похід ходила I тис. калмиків.
У той час запоріжці почали посилене будівництво морських суден. За клопотанням Брюховецького для цього з Москви було надіслано кілька тисяч полотен на паруси і 100 бердишів, очевидно, для абордажних боїв3.
Що ж відбувалось на Запорізькій Січі?
Січ переживала період загострення внутрішніх конфліктів, коли класові суперечності на Запоріжжі досягли великого напруження.
Ha початку 1665 p. у Січі відбулась зміна кошового отамана. Сама по собі така подія досить звичайне на Запоріжжі явище. Але в даному випадку вона була проявом соціальних настроїв, відбиттям незадоволення низів Лівобережжя козацькою старшиною і царськими воєводами.
Обраний гетьманом при широкій підтримці народних мас і енергійній допомозі Запоріжжя Брюховецький від- разу ж відмовився від своїх демагогічних обіцянок. Гетьман і оточуюча його старшина продовжували соціально- економічну політику своїх попередників, порушували життєві інтереси селянства, міщанства та рядового козацтва.
Російський уряд через царських воєвод і гарнізони з свого боку також проводив політику соціально-економічного гноблення на Україні. Правляча верхівка старшини на чолі з Брюховецьким з метою зміцнити свої хиткі класові позиції, а також захиститися від небезпеки з боку Польщі і Туреччини погодилась на посилення економічної, адміністративної і фінансової залежності України від царського уряду. Російський уряд дістав дозвіл гетьмана на введення царських воєвод в ряді українських міст, а також на збирання податків у царську казну з селянського та міщанського населення. 3 метою впорядкування збирання податків у 1666 p. був проведений перепис населення.
Ha Лівобережній Україні зростало невдоволення як царськими воєводами, так і Брюховецьким з старшиною. Селяни, рядове козацтво, збідніле міщанство, терплячи утиски, майнові збитки, повністю розорялись. Вони йшли на Січ і приносили туди настрої обурення політикою українських феодалів і російського царизму. I на цей раз Запоріжжя відігравало роль своєрідного суспільного барометра. Виступам народних мас Лівобережжя у 1666 p. проти царських воєвод і козацької старшини передував рух на самому Запоріжжі в 1665 p. проти старшини, а також царських воєвод на Запоріжжі.
Насамперед був скинутий з отаманства кошовий Шкура — виразник інтересів найбагагшої частини запорізького козацтва ·. Ha січовій раді його звинувачували у близьких відносинах з російським воєводою Яковом Хитрово, який перебував на Січі з окремим полком, і начальником російського гарнізону — Григорієм Косаговим[406] [407].
Замість Шкури рада обрала кошовим отаманом Івана Курилова. Після цього ставлення до Хитрово і Koca- гова ще більш іпогіршилось. У Січі з ними перестали радитись у іВІЙСЬКЮВИХ спраіваїх, їм не ІПОВІДОіМЛЯЛИ ніяких новин, одержуваних від пришельнів з Ліївобережиої і Правобережної України, від втікачів з турецької неволі і від захоплених язиків. Косагов писав Брюховецькому, що він власне потрапив у стаїновище людини, яка перебуває під 'наглядом: «А я живу, не знаю, за неволника или за подзорца».
За відомостями того ж Косагова (лист якого є надзвичайно цінним джерелом для вивчення березневих подій на Запоріжжі) на Січі у цей час відкрито виявлялось обурення соціальною політикою Брюховецького, недоброзичливе ставлення до російських воєвод, а також невдоволення царськими гарнізонами («противность и нелюбовь») '.
Запоріжців особливо хвилювали наміри царського уряду збільшити кількість гарнізонів на Україні та їх чисельний склад, а також встановити гарнізон у Кодаку. Введення російських військ у Кодак і встановлення там царського воєводи було офіціально оформлено у так званих Московських статтях, що їх Брюховецький і близька до нього старшина підписали у 1665 p. Запорізькі козаки вбачали в цьому безпосередню загрозу для вільного пересування у Січ і з неї. Встановлення у Кодаку царського гарнізону по суті переслідувало ту саму мету, з якою ця фортеця будувалася польсько-шляхетським урядом, а саме — протидіяти втечам народних мас на Запоріжжя.
Брюховецький, який особливо клопотався про встановлення царського гарнізону у Кодаку, так пояснював необхідність цього заходу: «Гетман же в. г. бил челом, чтоб в Кодаке быть в. г. ратным людем ныне, чтоб казакам в Кодак одежду послать и чтоб Кременчюк укрепить и людей поставить потому: Кодак на первых порогах, а Кременчюк выше Кодака, и на Запороги прийтить будет никому не мочно; то Запорожье будет под государевою высокою рукою и крепко» [408] [409].
За рішенням запорізької ради з Січі був направлений загін у Кодак, щоб не допустити царських ратних людей у фортецю. Косагов вважав, що боротьба козаків за Ko- дак пояснюється їх прагненням зберегти вільний шлях («путь чист») для населення Правобережжя '.
B цей час Косагов зовсім розгубився. Biy признавався Брюховецькому: «Умишко был недобрый, а ныне, государь, и тот пропал от великих нестройных дел» 2. Після марних благань надіслати людей в його полк Косагов з кількомастами солдатів, які залишилися після втеч, пішов з Запоріжжя у Переволочну3.
Гетьманські власті і воєводське управління намагались пояснити виникнення руху на Січі підступами Дорошенка і впливомиравобережних козаків, які переважали на Запоріжжі. Брюховецький писав до царя у 1665 p.: «Большая часть казаков живет в Запорогах, тое стороны» 4. Саме тоді і народилася версія, що пізніше була дуже поширена серед певних верств пануючих класів України і згодом перейшла в літературу. Мова йде про твердження, що «шатости и бунты» на Запоріжжі викликані біглими правобережними козаками, які нібито прагнули відірвати Січ від Росії і віддати під владу шляхетської Польщі, Криму або Туреччини.
Безсумнівно, що на Січ потрапляли люди, які могли бути прибічниками таких ідей. Це або представники або прихильники старшини і гетьманів, що дотримувалися іноземної орієнтації. Але такі настрої не знаходили ніякого відгуку серед народних ,мас України в цілому, і зокрема Запоріжжя.
Рядові козаки, селяни і міщани Правобережжя тікали на Січ саме від польсько-шляхетського гніту і татарського розорення. Крім того, серед народних мас був великий потяг до Росії, і цей перший виступ Запоріжжя проти царських воєвод не являв собою боротьбу проти Російської держави в цілому.
Таким чином, рух на Запоріжжі був результатом класової боротьби, наслідком соціальних суперечностей. Це не раз визнавав сам гетьман Брюховецький. У листі до царя він підкреслює, що запоріжці особливо «нарекают» на
j--------------------------------
1 Акты ЮЗР, т. V, стор. 261 -
2 T а м ж e, стор. 262.
-262.
/
3 ЦДАДА, ф. Разрядный приказ, Белгородский стол, стовп. 580, арк. 147—151, 163.
* Акты ЮЗР, т. VI, стор. 153.
російських дворян, українських полковників Війська Запорізького і самого гетьмана '.
Одержавши відомості про події на Січі, Брюховецький і київський воєвода Шереметєв намагалися вжити заходів до ліквідації антивоєводського і антистаршинського руху на Запоріжжі. У травні 1666 p. воєвода звернувся з спеціальною відозвою до запоріжців, закликаючи їх залишитися вірними царському урядові. Гетьман відрядив з подарунками спеціальних посланців («нарочно посланников»), які мали з’ясувати ситуацію і умовити запоріжців.
Брюховецький мав намір вдатись і до тиску на запоріжців за допомогою 'продовольчої блокади Січі. Але він не дістав на це санкції царського уряду. Гетьману було запропоновано надсилати, як звичайно, хлібні запаси на Запоріжжя. Царський уряд уникав репресивних заходів, щоб не відштовхнути від себе запоріжців.
Гетьман настійно наполягав, щоб замість полку Koca- гова на Січ був направлений новий гарнізон на чолі з воєводою Петром Сафоновим. Важливо відзначити, що Брюховецький мав на увазінасампередполіцейські функції царського гарнізону: «Чтоб Петр Сафонов с ратными людми в Запороги поспешил, чтоб в Запорогах дурна не учинилось» [410] [411].
Київський воєвода і гетьман боялися поширення руху на сусідні з Січчю полки — Переяславський і Полтавський, з якими Запоріжжя було тісно зв’язане.
Коли в липні 1666 p. у Переяславському полку спалахнуло повстання козаків і міщан ряду мїст і містечок проти старшини і іоєвод, в результаті якого був убитий полковник Єрмоленко, багато сучасників зазначали, що запоріжці відіграли певну роль у його виникненні. 22 липня 1666 p. Брюховецький повідомляв царя: «А что починается худа, то все от запорожских казаков чаю»[412].
Заворушеннями на Лівобережжі і Запоріжжі мав намір скористатись у своїх цілях гетьман Правобережної України Петро Дорошенко. Він почав переговори з переяславськими повстанцями. Зрозуміло, що плани правобережного гетьмана — виразника інтересів певної групи українських феодалів протатарської і протурецької орієнтації не мали нічого спільного з антифеодальним спрямуванням повстання. Бажаючи стати гетьманом всієїУк- раїни, він запропонував повстанцям допомогу і переправив свої війська, які складались головним чином з татар, иа Лівобережжя з метою захоплення його. Ханський уряд продовжував енергійно підтримувати Дорошенка. Ця підтримка особливо посилилася у 1666 p., коли кримський хан пішов на розрив з Польщею.
Навесні 1666 p. у Криму до влади прийшов новий хан. Ця подія була у певній мірі зв’язана із зміною політики Кримського ханства і султанської Туреччини іцодо шляхетської Польщі. Туреччина явно готувалась до відкритої підтримки Дорошенка з метою захоплення Правобережної України, що обов’язково повинно було викликати війну з Річчю Посполитою. Тому в правлячих колах Туреччини прийшли до висновку, що треба усунути My- хамед-Гірея, який уособлював союз з Польщею. Ворожі акції нового хана Ааділь-Гірея щодо Речі Посполитої знайшли цілковиту підтримку Оттоманської Порти ’. Ааділь-Гірей знову направив орди иа допомогу українським феодалам. Після цього Дорошенко офіціально заявив польським представникам: «Мне де гетманство дано не от королевского величества и не от гетманов, а дано де ему гетманство от хана Крымского, и надежду де всякую держит на хана крымского» [413] [414].
Як вже відзначалось, з метою підкорення Лівобережної України старшина протатарської орієнтації направила татарських мурз нібито на допомогу повсталим українським народним масам. Характерно, що коли в усіх політичних змінах і комбінаціях 50—60-х років XVlI ст. кримський хан брав участь завжди у таборі експлуататорських класів, то Дорошенко вперше використав татарські орди на боці повсталих пригноблених мас. Він сам тимчасово перебував у цьому таборі, хоч і не співчував його цілям. «Допомога» татар не принесла користі повстанню. Від неї тільки терпіли народні маси Лівобережжя. Ординські війська, що переправилися на лівий берег, майже не вели боїв з противником, а насамперед палили села, забирали людей у полон. Татарські феодали перешкоджали поширенню повстання. Народні маси повинні були частину своїх сил спрямувати на боротьбу з ордами *.
Царські війська разом з лівобережними козацькими полками затримали просування сил Дорошенка, в тому числі татарських загонів, і відбили їх наступ на Хорол, Буромлю, Кременчук, Полтаву, Лубни. Хоч російсько-козацькі війська і відкинули ворожі сили на правий берег, татарам вдалось захопити багато полонених на Лівобережжі.
Наприкінці літа татари пішли від Дорошенка. Ніжинський купець Захар Федоров, який був захоплений у полон козаками Дорошенка і деякий час перебував у таборі останнього, так іпоясни® цей відхід: «И мурзы де увидя то, что много людей потеряли и боясь калмыков, что бутто они при ратных в. г. людех есть, и слыша про то, что запорожцы около Перекопи многие улусы повоевали и многой ясыр поимали и русской полон многой вызволили, побежали в Крым. A Дорошенко с небольшими людми с своим добром в Чигирин побежал»[415] [416].
Дійсно, боротьба Запорізької Січі з Кримським ханством і у 1666 p. відіграла певну роль у деякому ослабленні агресивних дій татарських орд на Україні.
Проте докладних відомостей про походи запоріжців у цьому році немае. Є т.ільки побічні дані. Так, про липневий похід запорізьких козаків у 1666 p. повідомив полтавського воєводу виходець з кримського полону, колишній солдат полку Шереметєва Олексій Захаров. 3 Криму він спочатку втік на Січ, де пробув понад місяць. Якраз тоді і ходили запоріжці у Крим. Захаров не повідомляє подробиць, він тільки зазначає, що козаки захопили худобу, взяли в полон 1150 татар. Найважливішим у цій експедиції запоріжці вважали визволення з неволі 150 українців і росіян[417].
У вересні 1666 p. за наказом турецького султана на допомогу Дорошенкові на Україну знов прибула 40-ти- сячна орда під командуванням нурадина Давлет-Гірея, салтанів Мамет-Прея та Соломет-Гірея і кількох мурз. Дорошенко направив на Лівобережжя два козацьких полки і 15 тис. татар на чолі з салтаном Соломет-Гіреем. Вони переправилися через Дніпро і напали на Прилуцький полк. Місто Прилуки і села повіту добре оборонялись і майже не потерпіли ’.
Але в інших містах і селах Прилуцького полку татари нещадно спалювали двори, хліб, «людей в полон поимали» (захопили близько 5 тис. полонених). Сильно зруйновані і пограбовані були і околиці Ніжина та Переяслава, де татари також захопили багато полонених [418] [419].
Повернувшись на Правобережжя, орда і полки Дорошенка повели боротьбу проти решток польських жовнірських загонів. Розгромивши загін коронного війська, татарські чамбули розбрелись по Правобережжю, доходячи до Львова, Любліна і Кам’янця. Польські полонені розповідали, що татари захопили у неволю понад 40 тис. чоловік.
Це був початок відкритого збройного суперництва Польщі і Кримського ханства, а потім і Туреччини за Україну. Запекла боротьба переросла у кровопролитні війни, що протягом трьох десятиріч велись на території України, населення якої тоді терпіло від найстрашніших навал ханських і султанських військ.
Починаючи з 1666 p. Україна стояла перед лицем безпосередньої агресії не тільки Кримського ханства, а й султанської Туреччини. Дорошенко і близька до нього старшина вже в цьому році вступили в прямі відносини з Туреччиною.
Шляхетська Польща внаслідок цього змушена була припинити свою експансію на схід і добиватися угоди з Росією.
1905,
1
2
3
4
5
6
T а м ж e, стор. 237.
VI, стор. 128.