Архівосховища України

Головні зібрання джерел з соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст. на території України зберігаються у фондах архівних і музейних установ Києва, Дніпропетровська, Нікополя, Одеси та Сімферополя.

Центральний державний історичний архів України в м. Києві (ЦДІАК України) відзначається найбільшою концентрацією джерел з соціальної історії запорожців у ХѴІІІ столітті в фондах, порівняно з рештою архівосховищ країни. Це не є дивним, якщо зважити на високий ступінь репрезентативності зібрань установ-фондоутворювачів середньої ланки, які діяли на теренах України впродовж досліджуваного періоду - Генеральної Військової канцелярії, канцелярії гетьмана К.Розумовського, Другої Малоросійської колегії, Київської губернської канцелярії та інших.

З огляду на специфіку підпорядкованості ВЗН в системі державного управління Російської імперії, про що йшлося вище (див. Розділ 2.1), матеріали за темою дослідження, виявлені в фондах ЦДІАК України, здебільшого виникли в процесі документування дипломатичних зносин місцевого російського командування з державними установами та чиновниками Речі Посполитої та Кримського ханства з приводу конфліктів із підданцями згаданих країн, або ж в процесі прийняття управлінських рішень, кінцевою метою яких було зниження соціальної напруги на підконтрольних їм територіях, викликаної гайдамацькою активністю січовиків та їх симпатиків.

Розподіл виявлених матеріалів за фондами ЦДІАУК виглядає наступним чином:

• фонд №51 - «Генеральна Військова канцелярія (1648 - 1764). 2891 од. зб.» - 2 справи [59-60];

• фонд №54 - «Друга Малоросійська колегія. (1764 - 1786). 17978 од. зб.» - 3 справи [61-63];

• фонд №59 - «Київська губернська канцелярія. (1708 - 1781). 9996 од. зб.» - 41 справу [64-105];

• фонд № 269 - «Канцелярія гетьмана К.Розумовського. (1750 - 1764). 4245 од. зб.» - 26 справ [193-218].

Представницький масив матеріалів за темою в фондах №59 та №269, порівняно з іншими, є прямим слідством тієї ролі, яку відігравали київські генерал-губернатори та гетьмани в системі зносин ВЗН з російським центральним урядом від часу повернення запорожців з-під кримської протекції (1735) і до ліквідації Гетьманщини та паралельного цьому заснуванню Новоросійської губернії (1764), адміністрація якої поступово перебрала на себе повноваження київських генерал-губернаторів (певний час посаду губернаторів обох губерній обіймали одні й ті ж самі урядовці).

Відповідно до цього, видова приналежність виявлених джерел характеризується переважанням актових та розпорядчих (випродукованих у канцеляріях гетьмана, генерал-губернатора та президента Колегії) документів, з одного боку, та звітних (які виходили з кошової канцелярії), з другого.

Не буде перебільшенням сказати, що з-поміж всіх фондів, утворених як імперськими (губернськими), так і місцевими установами впродовж ХУІІІ ст., які нині зберігаються в ЦДІАК України, особливе місце займає фонд № 229 - «Архів Коша Нової Запорозької Січі. (1713 - 1776). 365 од. зб.». Головними фондоутворювачами цього архівного комплексу стали Військова та паланкові канцелярії ВЗН, що діяли в завершальну добу його історичного існування - часи Нової (Підпільненської) Січі (1734 - 1775 рр.). Незважаючи на те, що фонд зазнав значних руйнацій початкового складу документів, внаслідок фізичних втрат та вилучень, на сьогоднішній день він залишається найбільш компактним, представницьким та інформативно багатим скупченням джерел з соціальної історії запорозького козацтва у ХУІІІ столітті.

Всі справи за темою дослідження, що містяться у фонді № 229 ЦДІАК України, згідно зі змістом документів, що їх складають, можуть бути умовно віднесені до чотирьох тематичних груп:

• соціальний склад та структура запорозького козацтва, його наповнення, особливості функціонування [106; 107; 109; 118; 120; 132; 137; 142; 143; 146; 147; 150; 153; 154; 157; 158; 160; 164; 171; 176; 178; 179; 188; 189; 190; 192];

• гайдамацька активність запорозького козацтва; участь його в козацьких повстаннях на Правобережній Україні [108; 110; 111; 112; 114; 115; 116; 117; 119; 121; 122; 123; 126; 127; 128; 129; 130; 131; 133; 135; 136; 138; 139; 146; 1484 151; 161; 162; 163; 168; 170; 173; 180; 181; 184; 191; 192];

• соціальні конфлікти між антагоністичними групами запорозького козацтва [166-167; 183];

• участь ВЗН в роботі Законодавчої комісії 1766 - 1768 рр. [155]

За видовою ознакою у всіх тематичних групах домінують такі різновиди документації як: службова розпорядча та звітно-виконавча; інформаційно- засвідчувальна та обліково-статистична.

Інформаційний потенціал документів фонду дозволяє реконструювати видозмінення та структуризацію соціального устрою запорозького козацтва за часів Нової Січі, дослідити закономірності трансформації традиційної соціальної моделі впродовж ХУІІІ ст. та встановити зв’язок та взаємовпливи

поведінкових моделей та ідеологічних уподобань окремих соціальних груп січової громади з процесами інституційного розколу січової громади.

Архівні зібрання Державного архіву Автономної Республіки Крим (ДААРК) за темою дисертаційного дослідження хронологічно охоплюють останнє десятиліття XVIII ст. Пояснюється це як фактом десятирічного перебування Тамані (Фанагорії, Кубані) в складі Таврійської області (1791 - 1802 рр.), а, відтак, і адміністративній підпорядкованості Чорноморського козацького війська (в цивільних справах) таврійським правителям. Відповідно до цього значну кількість справ (11), що мають потужний інформаційний потенціал для реконструкції соціальних відносин всередині чорноморської (запорозької постсічової) спільноти, було виявлено саме в фонді № 799 - «Таврійське обласне правління.

• № 535 - «Попов Василь Степанович. (1653 - 1920). 3101 од. зб.» [1-2];

• № 801 - «Катеринославський і Таврійський генерал-губернатор. (1793 - 1796). 60 од. зб.» [14].

Виявлені справи здебільшого містять матеріали службового листування з приводу зарахування до Чорноморського війська колишніх запорожців, а також статистичні відомості стосовно соціального складу та динаміки зростання цієї козацької спільноти впродовж останньої декади XVIII ст. Також вони, в більшості випадків, генетично та тематично пов’язані з документами, що зберігаються в Державному архіві Краснодарського краю.

Державний архів Дніпропетровської області (ДАДО) до Другої Світової війни міг похвалитися вельми представницькою кількістю матеріалів, прямо дотичних до соціальної історії запорозького козацтва ХѴІІІ ст. Це не випадковість, адже саме Катеринославу від самого початку його заснування (1787 р.) судилося стати не лише адміністративним центром губернського та намісницького рівня, але й місцем зосередження архівів значної кількості адміністративно-територіальних одиниць й державних установ Російської імперії, які діяли на півдні України впродовж другої половини ХѴІІІ ст. -

Новосербського корпусу, Новоросійської та Азовської губерній, Катеринославського намісництва, канцелярій правителів і губернаторів, судових палат та земських судів, духовних правлінь тощо. Серед справ утворених згаданими фондоутворювачами чимала кількість була присвячена відображенню особливостей стосунків місцевих урядовців із запорозькими козаками як до, так і після 1775 р. Їх інформаційний потенціал частково було використано в своїх дослідженнях такими науковцями як А.Скальковський, В.Біднов, Н.Полонська-Василенко та В.Греков. Однак їх студії здебільшого стосувалися історії Південної України у ХУШ столітті в цілому, і лише незначна частина предметно стосувалася соціальної історії Запорожжя.

Дніпропетровського історичного музею (про обставини, за яких вони потрапили туди, було згадано вище).

За таких обставин роль першоджерела почали відігравати й такі специфічні носії вторинної ретроспективної документної інформації, як описи архівних фондів. Після закінчення війни описи втрачених фондів ДАДО були угрупованні за описом № 2 (307 од. зб.) фонду № 1684 - «Катеринославська губернська архівна комісія. (1921 - 1874).» Зважаючи на високий професіоналізм укладачів описів, серед яких виділяється постать В.Грекова, вони перетворилися на цінне джерело, оскільки відбивають не тільки певні історичні факти, які мали місце в минулому та їх основних фігурантів, але й завдяки виструнченим хронологічним вертикалям дозволяють простежити основні тенденції розвитку соціальних відносин всередині запорозького соціуму, а також з’ясувати закономірності документообігу між суб’єктами адміністративно-територіального устрою та управлінського апарату Російської імперії у 1751 - 1801 рр.

Зі всього загалу описів (більше 900) особливий інтерес становлять описи фондів: канцелярії Новосербського корпусу [15; 1118]; Азовської губернської канцелярії [16-17]; Новоросійської губернської канцелярії [18-20]; новоросійського губернатора [21-29]; Катеринославської провінційної канцелярії [30]; Катеринославського намісницького правління [31-47].

При цьому, досить часто сам лише заголовок описаної справи може докорінно змінити існуючі серед сучасних дослідників погляди на окремі аспекти соціальної історії Запорожжя у ХУШ столітті. Як приклад: твердження про те, що «в часи Нової Січі територіальне групування вже втратило значення [йдеться про «земляцький» принцип наповнення січових куренів козаками - В.М.]» [1492, с.

Тематично всі інформаційні вкраплення, виявлені серед перелічених описів, відносяться до таких проблем:

• регуляторна політика російського уряду стосовно соціального устрою Запорожжя (1764 - 1783);

• гайдамацька активність запорожців на теренах російських адміністративно-територіальних одиниць (1775 - 1777);

• нобілітація (та, навпаки, репресії) запорозької старшини.

Державний архів Одеської області (ДАОО) хоча й належить до одного з

найбільших архівосховищ нашої країни, укомплектований здебільшого фондами, нижня хронологічна межа яких рідко коли сягає навіть останньої декади ХУШ ст. Цьому є декілька пояснень. По-перше, це відносно пізній (1794) час створення міста на місці колишніх татарсько-турецьких Хаджибею та Єні-Дуньї, а по-друге те, що на адміністративний центр південноукраїнського регіону місто перетворилося лише у 1820-х, із заснуванням новоросійського та бессарабського генерал-губернаторства. Як слідство, матеріали за темою дослідження саме в задекларованих хронологічних межах - ХУШ ст. -відсутні.

Разом з цим, як було зазначено вище (див. Розділ 1.2), неприпустимо при розгляді такої складної, багатофакторної та полідетермінованої складової загально-історичного процесу, якою є історія соціальних відносин, вдаватися до схематизму та спрощень, намагаючись вмістити реконструкцію в «прокрустове ложе» «1700 - 1800». Широке використання нами при проведенні дослідження методів ретроспекції та футуроспекції стало можливим лише завдяки залученню документальних комплексів, що виникли як наприкінці ХУІІ-го, так і на початку ХІХ ст.

Відповідно до цього, виявлені в фондах ДАОО документи, які стосуються історії задунайської гілки запорозького козацтва в першій чверті ХІХ ст., займають важливе місце в актуалізованій джерельній базі дослідження. Г оловним чином вони зосередженні в межах фонду-гіганта № 1 - «Управління Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора», за описами:

• № 218 - «Канцелярія Новоросійського та Бессарабського генерал- губернатора з військової частини. (1797 - 1840). 342 од. зб.» (7 справ) [52-58;

• № 190 - «Опис справам канцелярії Новоросійського та

Бессарабського генерал-губернатора. (1823 - 1830). 451 од. зб.» (2 справи) [4849];

• № 214 - «Канцелярія Новоросійського та Бессарабського генерал- губернатора. (1816 - 1839). 533 од. зб.» (2 справи) [50-51].

Як видно з часу створення джерел, більшість із них виникла під час російсько-турецьких війн 1806 - 1812 та 1828 - 1830 рр., або ж у перші роки по укладенні відповідних мирних договорів та, відповідно до цього, документально оформлювала процеси перетікання задунайських запорожців та їх інкорпорацію до решти «постзапорозьких» козацьких громад Російської імперії, насамперед чорноморської. За своїми видовими характеристиками документи за темою дослідження, які зберігаються в ДАОО, переважно відносяться до різних груп службової документації, відомої з ХУШ ст. Характерною прикметою того часу та прямим свідоцтвом якісних змін документального корпусу управлінської машини Російської імперії стала поява значної кількості «сказок» - автобіографій колишніх задунайців, фіксованих російськими чиновниками в процесі інтерв’ювання реемігрантів. У переважній більшості випадків інформація «сказок», створених у першій чверті ХІХ ст., сягає 25 - 50 років назад у часі, тобто, останньої чверті ХѴІІІ ст., й дозволяє не тільки здійснити їх аналіз, але й вийти на широке коло узагальнень відносно особливостей «консервування» запорозького психотипу та поведінкових моделей в задунайській громаді.

Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (ІР НБУ) є найбільшим в Україні сховищем історичних документів та наративів серед решти бібліотечних і музейних зібрань. В переважному числі випадків джерела з соціальної історії запорозького козацтва ХѴІІІ ст., які зберігаються в фондах Інституту, є включеннями до різноманітних предметно-тематичних колекцій, сформованих впродовж ХІХ - ХХ століть. Їх видовий, жанровий, тематичний та хронологічний діапазон, відповідно, є надзвичайно широким.

Зокрема, маємо:

• матеріали службового та приватного листування кошового отамана П.Калнишевського з П.Паніним [233], І.Глебовим [238] та П.Румянцевим [241] (1760-ті рр.);

• рапорти та донесення М.Лєонтьєву від кошових отаманів Я.Ігнатовича, К.Малашевича, П.Козелецького та Ф.Товстонога (1743 - 1755 рр.) [232; 234-237];

• матеріали службового листування правителя канцелярії князя Г.Потьомкіна-Таврійського В.Попова з М.В. та В.В. Каховськими, М.Кречетниковим, Я.Булгаковим та іншими державними та військовими діячами Російської імперії (1782 - 1799 рр.) [239-240];

• зразки запорозького пісенного фольклору (в записах середини ХІХ ст.) [231].

Попри відсутність будь-якої системності джерел за темою в фондах, не можна заперечити їх потужну інформативність стосовно різних аспектів соціальної історії запорозького козацтва та його наступників-чорноморців.

Поміж решти фондів в зібранні ІР НБУ особливо слід виділити фонд ІХ - «Фортеця Св. Єлизавети. (1753 - 1821). 23491 од. зб.», свого часу (1876 р.) здобутий бібліотекою Університету Св. Володимира у міської управи міста м.Єлизаветграду. Назва фонду є досить умовною, оскільки зібрані в ньому документи виникли в процесі діяльності кількох фондоутворювачів - канцелярії комендантів фортеці Св. Єлизавети; канцелярії Новослобідського козацького (з 1764 р. - Єлизаветградського пікінерного) полку; Єлизаветградської провінційної канцелярії, - які діяли впродовж всієї другої половини ХУШ ст. Джерела з соціальної історії запорозького козацтва, виявлені серед справ цього фонду, в більшості своїй відносяться до періоду 1755 - 1762 рр. та пов’язані з діяльністю Комісії з викорінення гайдамацтва, яка мала за квартиру фортецю Св. Єлизавети. Всього нами було виокремлено 20 справ, документи яких дають достатньо повне уявлення про специфіку гайдамакування козаків-запорожців на території Новосербського поселення та суміжних земель Речі Посполитої [242-261].

Окрім різновидів військової службової документації: розпорядчих (ордери, пропозиції), звітних (рапорти, донесення), інформаційних (промеморії, відношення), на особливу увагу заслуговують матеріали судово-слідчого характеру. Серед останніх вирізняються протоколи допитів (допросные листы) козаків-гайдамаків - джерела унікальні за своєю інформативністю, але, на жаль, все ще недостатньо введені до наукового обігу.

Відділ рукописів Дніпропетровського історичного музею ім. Д.Яворницького (ДІМ) зберігає велику кількість документів із соціальної історії запорозького козацтва ХУІІІ ст.

Переважно вони зосереджені серед залишків фонду Азовської губернської канцелярії (1775 - 1783), які потрапили до музею впродовж 1922 -1924 рр. з губернського архіву, та представлені як оригіналами, так і машинописними копіями документів. Хронологічно ці документи відносяться до 1775 - 1776 рр., а за тематикою стосуються характеру відносин представників місцевої та центральної російської влади із запорозьким населенням в перші часи після ліквідації Січі.

Можна констатувати наявність локальних комплексів документів всередині цього фонду, угрупованих за функціонально-видовою та тематичною ознаками:

• рапорти на новопризначених командирів у повітах (колишніх паланках) до Азовської губернської канцелярії щодо настроїв запорожців та заходів спрямованих на уніфікацію соціального устрою козацьких громад згідно із загальноімперськими нормами [229];

• інструкції командирам Кальміуського, Консководського,

Протовчанського, Самарського та ін. повітів (паланок) стосовно першочергових заходів по відношенню до запорожців [221-222];

• комплекси документів (донесення, атестати, ордери), якими юридично оформлювалася нобілітація колишніх старшин ВЗН [226];

• описи та регістри населення (та майна) в зимівниках репресованих російським урядом запорозьких старшин [220];

• комплекси документів (протоколи допитів, екстракти судових справ, рапорти, промеморії, пропозиції та ін.), що виникали в процесі слідства та прийняття судових рішень відносно запорожців, звинувачених у антидержавній (антиросійській) діяльності [230].

Потужний інформаційний потенціал згаданих документальних комплексів частково було використано в археографічних публікаціях та наукових розвідках

Н.Полонської-Василенко, Ю.Мицика, С.Абросимової, А.Бойка [1072; 1088; 1418].

На відміну від залишків фонду Азовської губернської канцелярії, решта зібрань джерел з соціальної історії Запорожжя в ДІМ не носить системного характеру та не пов’язана діяльністю конкретного фондоутворювача. Своєю появою у фондах вони завдячують науковій та колекційній діяльності Д. Яворницького. За своїм походженням ці документи є надзвичайно строкатими: оригінали та сучасні їм копії документів ХѴІІІ ст. з родинних архівів південноукраїнських дворянських родів - нащадків запорозької старшини; машинописні копії документів інших архівних зібрань, які використовувались Д.Яворницьким під час наукових студій. На особливу увагу дослідника заслуговують атестати запорозьких старшин П.Руденка та В.Чернявського (1771 р.), видані Кошем за особистим підписом кошового отамана ВЗН П.Калнишевським [219; 224]. Насиченість цих засвідчувально- інформаційних документів інформацією біографічного характеру дозволяє на їх основі дослідити основні закономірності наповнення старшинської верстви всередині січової громади за часів Нової Січі.

Нікопольський державний краєзнавчий музей (НКМ), хоча й не може похвалитися настільки представницькою добіркою матеріалів з соціальної історії Запорожжя XVIII ст. в своєму рукописному зібранні, як той же ДІМ ім. Д.Яворницького, зберігає, проте, без перебільшення, унікальні матеріали. Йдеться про рештки архіву Свято-Покровської церкви Нікополя за період 1781 - 1791 рр. Оскільки запорозьке військове селище Микитине (Микитин Ріг), на місці якої з 1780 р. постало містечко Нікополь, знаходилося у безпосередній близькості до Запорозької Січі (Підпільненської), то після ліквідації останньої саме воно стало місцем проживання багатьох колишніх січовиків. Реєстри парафіян Покровської церкви за 1781 р. та 1791 р. дають можливість дослідити зміни, що мали місце впродовж перших двох десятиріч по ліквідації традиційного запорозького способу життя, в формах соціального співіснування безшлюбного січового лицарства, одна частина якого в цей час активно обзаводиться власними родинами, а друга продовжує консервувати архаїчні форми «товаришування» невеликих (3-5 осіб), суто чоловічих колективів [263-264].

Таким чином, матеріали до соціальної історії запорозького козацтва, що зберігаються у сховищах архівів, музеїв та бібліотек України, здебільшого представлені документальними джерелами, які були випродуковано впродовж XVIII - на початку ХІХ ст. канцеляріями адміністративно-територіальних одиниць Російської імперії на півдні України (губерній, намісництв, областей, провінцій), а також військовими канцеляріями ВЗН та Гетьманщини. Саме тому характерною рисою актуалізованих джерельних комплексів є домінування документів службового справочинства. Наративи є поодинокими та представлені здебільшого епістоляріями. Архівні зібрання за темою дослідження, які нині зберігаються на території нашої країни, є залишковими фрагментами колись потужних документальних комплексів. Головними причинами їх втрат стало фізичне нищення через військові дії, недбале зберігання, а також цілеспрямовані вилучення на користь центральних архівних установ Російської імперії.

4.2.