Забезпечення персоналом залучення до праці осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі

Праця - це основна умова людського існування і безумовно серед заходів виправного впливу на засуджених вона займає особливе місце. Це обумовлюється тім, що відношення до суспільно корисної діяльності є своєрідним моральним критерієм людини.

Система використання трудових ресурсів і трудового виховання засуджених пройшла шлях свого становлення від каторжних робіт до робочих команд та виправних загонів і бригад. Певні аспекти правового регулювання праці засуджених розглядалися в наукових роботах вітчизняних та зарубіжних вчених, зокрема, Л. В. Багрій-Шахматова, М. І. Бажанова, М. О. Бєляєва, І. Г. Богатирьова, Я. М. Брайніна, І. М. Гальперіна, М. Г. Дєткова, О. М. Джужи, В. К. Дуюнова, А. І. Зубкова, І.І. Карпеця, О. Г. Колба, А. С. Міхліна, І. С. Ноя, А. А. Піонтковського, А. Л. Ременсона, А.Х. Степанюка, В. М. Трубникова, І. Я. Фойницького, О. Г. Фролової, М. Д. Шаргородського та інших [7, с.86-88; 50, с. 12-51; 84, с. 190-209].

Нині питання примусової праці в УВП не таке гостре, оскільки сьогодні не завжди ті, хто бажає працювати, може отримати роботу, навіть ту, що йому не подобається і якою б він не займався в умовах волі. В Україні на сьогодні багато чого змінилося, а саме: стаж роботи в місцях позбавлення волі тепер зараховується в загальний виробничий стаж, засудженим надаються трудові відпустки, вони підлягають соціальному страхуванню, зароблені кошти можуть витрачатися цілком на придбання продуктів харчування та предметів першої необхідності тощо.

У коментарі до КВК зазначається, що «суспільно-корисна праця, через свої виключно значні виховні можливості впливу на особу, виступає важливим засобом виправлення засуджених. Суспільно корисна праця, як виправний фактор, характеризується з точки зору загальної благотворності трудової активності для індивідуального і соціального розвитку особистості, її оздоровлення» [93, с. 396398].

Як зазначає А. В. Градецький, переконання у здатності праці засуджених змінювати їхні особистісні якості на краще, досить стійкі. Вони притаманні вітчизняній психологічній та правовій думці. Проте, одноманітність, сірість буденних фарб, обмеженість спілкування, безперспективність отримання корисної спеціальності, призводить до того, що праця не несе виправного впливу, а лише стає тягарем та необхідним обов’язком для засуджених. До того ж, існують інші суттєві проблеми з працевикористанням, зокрема, виробничі показники більшості установ залишаються низькими, нерентабельність, відсутність збута готової продукції, послаблення сільськогосподарського виробництва, борги по заробітній платні, відсутність гнучкої маркетингової політики тощо.

Лише радикальні зміни в питаннях працевикористання, допомога у придбанні дійсно корисних навичок, що стануть у пригоді не лише в місцях позбавлення волі, а й після звільнення, на нашу думку, допомогли б праці виконати виправні функції [22]. Аналогічної думки дотримуються В. А. Бадира, А. П. Гель, Т. А. Денисова, А. Х. Степанюк та ін. [178; 31; 91].

Сьогодні знову постає питання щодо відновлення активного залучення засуджених до позбавлення волі до суспільно корисної праці.

Глава 18 КВК України регулює питання залучення до праці осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі засуджених до позбавлення волі. Зокрема, у ст. 118 КВК «Залучення засуджених до позбавлення волі до суспільно корисної праці» вказується: «Засуджені до позбавлення волі мають право працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії. Засуджені залучаються до суспільно корисної праці з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров’я і спеціальність.

Адміністрація зобов’язана створювати умови, що дають змогу засудженим займатися суспільно корисною оплачуваною працею» [94].

Детальне тлумачення вказаної норми дає підстави констатувати, що засуджені, незалежно від отриманої раніше професії мають залучатися до суспільно корисної праці по-перше, в місця і на роботи, які визначаються адміністрацією колонії; подруге, з урахуванням наявних виробничих потужностей.

За вказаний раніше період, промисловими підприємствами кримінально - виконавчої системи виготовлено продукції на суму 150,8 млн. грн. В цілому по системі протягом трьох останніх років зберігається стала тенденція нарощування обсягів виробництва. Більш того, починаючи з 2014 р. на оперативних нарадах ДПтС України постійно лунають гасла щодо відновлення виробничого потенціалу у найбільш широких масштабах, залучення усіх засуджених до праці, надання комерційним структурам широких повноважень тощо.

Однак сьогодні, як відомо, не усі засуджені мають можливості працювати на високорентабельних об’єктах. Це призводить до зростання залишків готової продукції на складах, а висока частка бартерних операцій при взаєморозрахунках із споживачами призводять до утворення заборгованості по заробітній платі не тільки засудженим, а і виробничому персоналу. Продовжує загострюватись проблема трудової зайнятості засуджених на підприємствах установ виконання покарань. Подібні явища нами спостерігались з середини до кінця 90-х років ХХ ст. Свого часу О. Б. Пташинський зазначав, що «При збільшенні чисельності спецконтингенту на 5,3 тис. осіб вивід на оплачувані роботи в цілому по системі збільшився тільки на 5,7 тис. і склав 65,2 тис. осіб, а 64,5 тис. залишаються незабезпеченими роботою» [180, с. 43].

Сьогоднішню стабільність виробництва можна назвати незначною, оскільки критичний стан підприємств установ виконання покарань не дає змоги забезпечити залучення усіх засуджених до праці, яка є одним із засобів виправлення та ресоціалізації.

Окремо необхідно зупинитися на законодавчих вадах відносно працевикористання засуджених. На даний час вони не можуть бути покарані за відмову або ухилення від оплачуваної праці, оскільки згідно ч.1 ст.107 КВК України брати участь у трудовій діяльності є правом, а не обов’язком засудженого до позбавлення волі. При цьому, посилання начальників виправних колоній і директорів підприємств на положення ч.1 ст.118 КВК України, згідно якої «засуджені до позбавлення волі повинні працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії» в даному випадку є безпідставним, оскільки серед обов’язків засуджених до позбавлення волі, перелічених в ч.2 ст.107 КВК України, обов’язок працювати не передбачений, а тому така повинність адресована тим засудженим, які добровільно виявили бажання працювати, реалізуючи своє конституційне право на участь у трудовій діяльності. Водночас, законним буде оголошення таким засудженим стягнень за порушення правил техніки безпеки, внутрішньо цехового режиму, псування виробничого обладнання, інструменту, виготовлення не передбачених завданням виробів, у тому числі заборонених предметів, тощо.

Цілком законним буде дисциплінарне стягнення за безпідставну відмову або ухилення працездатного засудженого від робіт з благоустрою колонії, передбачених ч. 5 ст. 118 КВК України.

Таким чином, для безумовного забезпечення законності при накладенні стягнень на засуджених, необхідні попередні ретельні перевірки, об’єктивність і виваженість. В іншому випадку безпідставно накладені стягнення лише завадять і будуть шкідливими для процесу виправлення засуджених та одночасно погіршуватимуть стан законності у виправній колонії.

Загалом, аналіз дисциплінарної практики ДПтС України за 2010-2014 рр. показує, що частина правопорушень засуджених (42,6%) пов’язана із неналежною організацією їх праці (належні умови праці, порушення техніки безпеки, зменшення розміру оплати праці тощо). У крайніх випадках неправильні дії адміністрації можуть привести до заворушень серед засуджених, що відбулося зокрема, у Бердичівській ВК № 70 Житомирської області.

Характерно, що вказані недоліки при залученні засуджених до суспільно корисної праці зазначаються не тільки головою відомства, а й правозахисниками та представниками ЗМІ. Так, у рамках заходу представники правозахисних організацій та ЗМІ поінформували присутніх про результати своїх моніторингових візитів до кількох установ виконання покарань Житомирської, Харківської та Хмельницької області. Основна увага представників громадськості зверталась на дотримання «трудових» прав засуджених: створення належних умов праці, розмір її оплати, особливості організації виробничої діяльності підприємств, що функціонують при установах виконання покарань тощо. Зокрема, за словами заступника директора Харківської правозахисної групи Олександра Павличенка, під час цих візитів було виявлено системні та масові порушення прав людини. Інші представники організації зазначили низку фактів, які виявили під час візитів до установ виконання покарань Харківської області. Разом з тим, адвокат, директор Центру стратегічних справ Харківської правозахисної групи Анна Литвин зазначила про позитивні зрушення у

Бердичівській виправній колонії (№ 70), що на Житомирщині, та пов’язала це зі зміною керівника установи[225]. Як вказано прес-службою ДПтС України у департаменті буде організовано перевірку фактів, озвучених під час зазначеної прес - конференції. При з’ясуванні усіх обставин та підтвердженні порушень прав засуджених винні посадові особи будуть притягнені до відповідальності в установленому законодавством порядку.

Нами підтверджена гіпотеза, що засуджені, переведені до колонії з меншим ступенем правообмежень, відрізняються від решти засуджених, що тримаються в колоніях різних рівнів безпеки, значно кращими показниками їх трудової діяльності.

Дані, отримані у процесі дослідження, свідчать, кількість відмов від праці у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання у 4 рази менша, ніж серед засуджених, які відбувають покарання в колоніях інших рівнів безпеки (1,4 проти 5,6 %). Питома вага осіб, які сумлінно ставляться до праці, у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання склала 70,0 %, у той час як у колоніях інших рівнів безпеки цей показник склав 59,0%. Відтак, можна зробити висновок, що відносно високі показники ставлення засуджених до праці свідчать, по-перше, про те, що при розподілі засуджених за виправними колоніями центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань шляхом правильної диференціації створені оптимальні умови для індивідуалізації виконання покарання; по-друге, про успішність функціонування інституту зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі, що підтверджується відповідними статистичними даними ДПтС України.

Для стимулювання правослухняної поведінки засуджених нами підтримується пропозиція, яка викладена у дисертації М. С. Пузирьова «Диференціація та індивідуалізація виконання покарання у виді позбавлення волі на певний

строк»щодо запровадження на рівні КВК України права засудженого, залученого до суспільно корисної праці, на відпочинок тривалістю 14 календарних днів [182].

Також нами сформульовано пропозиції щодо внесення змін до КВК України в частині пенсійного забезпечення, а саме ст. 122 КВК України викласти у наступній редакції:

Стаття 122. Пенсійне забезпечення засуджених до позбавлення волі

1. Засуджені мають право на загальних підставах на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених законом.

2. Призначена пенсія перераховується органами Пенсійного Фонду України за місцем відбування покарання пенсіонера.

3. Час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії. Страхові внести до Пенсійного фонду України сплачуються адміністрацією підприємства, установи чи організації, в якій працює засуджений, в порядку і розмірах, передбачених законодавством. Адміністрація виправного закладу не більш як протягом 30 днів з дня реєстрації клопотання особи, яка набула права на призначення пенсії відповідно до частини першої цієї статті під час відбування покарання, забезпечує зустріч засудженого з представником Пенсійного фонду України та всебічно сприяє належному оформленню і поданню ним відповідних документів або забезпечує умови для оформлення і подання необхідних документів через представника особи, яка відбуває покарання.

4. Засуджені, які втратили працездатність під час відбування покарання мають право на пенсію і на компенсацію шкоди у випадках і у порядку, встановлених законодавством України.

5. Адміністрація установи виконання покарань зобов’язана сприяти засудженому в оформленні необхідних для призначення пенсії документів.

Повертаючись до змісту ст. 118 КВК України зазначимо, що в ній акцентується особлива увага на діях персоналу, а саме, що адміністрація зобов’язана створювати умови, що дають змогу засудженим займатися суспільно корисною оплачуваною працею. Це означає, що у здійсненні виправного впливу на засуджених ключову роль повинен відігравати персонал пенітенціарних установ.

Нажаль, ми можемо констатувати недоліки в роботі персону по залученню засуджених до суспільно корисної оплачуваної праці. Серед найбільш системних можна назвати наступні.

Як відомо, організація виробництва в місцях позбавлення волі є досить специфічною діяльністю. Виробництво ДПтС України представлене 112 промисловими, 12 сільськогосподарськими підприємствами установ виконання покарань та 168 майстернями. При 88 установах виконання покарань функціонують професійно-технічні навчальні заклади, в яких навчається щорічно майже 8,5 тис. засуджених.

Основна проблема, як вбачається полягає у необхідності правильно підібрати персонал, який буде спроможним виконувати поставлені завдання. І це глобальна проблема, яка повинна бути вирішена на рівні керівництва ДПтС України. Зазначимо, що у сьогоднішній системі виконання покарань, починаючи від її керівництва, практично не залишилося фахівців-виробників. Із 7 керівників ДПтС України більшість мають лише опосередковане відношення до КВС (колишні працівники міліції, гірничій інженер-геолог, викладач тощо). За роки незалежності України лише двічі очолювати «систему» змогли професіонали, які мали неабиякий досвід роботи в установах виконання покарань. Зокрема, це генерал-полковник в/с І.В. Штанько та генерал-полковник в/с В. А. Льовочкін.

Окремо зупиняючись на постаті І. В. Штанька зазначимо, що трудову діяльність він розпочав у 1959 р. у Оріховській ВК технологом, де працював до 1965р. Упродовж 1965-1973 рр. пройшов шлях від інженера виробничо-технічного відділу УОГП Запорізького облвиконкому до заступника начальника УВС Київського облвиконкому. 1974-1976 рр. працював на керівних посадах у ГУВТУ МВС УРСР. У 1976-1988 рр. - заступник начальника УВС Київського облвиконкому.1988-2000 рр. - начальник Головного управління по виконанню покарань МВС України (Державний департамент України з питань виконання покарань).

Варто підкреслити й те, що керівний склад підприємств, і так звані вільнонаймані працівники (близько 11 тисяч осіб), при вступі на службу не мають достатнього досвіду роботи у таких специфічних умовах.

Відомчі навчальні заклади здійснюють підготовку, в основному, за напрямами «Право» та «Правоохоронна діяльність» у Національному юридичному університеті України імені Ярослава Мудрого, Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна, Інституті кримінально-виконавчої служби (у складі Національної академії внутрішніх справ) та Чернігівському юридичному коледжі Державної пенітенціарної служби України і не ведуть спеціальної підготовки для забезпечення роботи підприємств кримінально-виконавчої системи, про що нами буде зазначено окремо.

На ефективність виконання завдань, покладених на Державну кримінально- виконавчу службу України, також негативно впливає плинність кадрів, пов’язана з низькою заробітною платою персоналу органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів та підприємств установ виконання покарань, низьким рівнем соціальної захищеності персоналу та пенсіонерів Державної кримінально - виконавчої служби України і членів їх сімей, що робить професію непрестижною і створює умови для виникнення корупційних ризиків, а також недостатня чисельність персоналу зі спеціальною освітою та нерозвинутість системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації персоналу установ виконання покарань та слідчих ізоляторів[75].

Ще однією проблемою залишається плинністю засуджених, яких необхідно навчити професії, стимулювати їх працю тощо.

Ми підтримуємо та доповнюємо позиції В. А. Бадири, О. Г. Колба за якими модернізацію підприємств установ виконання покарань, а також удосконалення системи професійної підготовки засуджених має бути здійснено шляхом:

- створення умов для залучення інвестицій у підприємства установ виконання покарань та розміщення на цих підприємствах замовлень на випуск продукції для регіональних потреб із метою самозабезпечення установ виконання покарань та зменшення навантаження на державний бюджет;

- удосконалення принципів діяльності підприємств установ виконання покарань;

- підвищення ефективності роботи підприємств установ виконання покарань сільськогосподарського профілю виробництва та підсобних господарств при таких установах, збільшення потужностей із переробки сільськогосподарської сировини власного виробництва, впровадження системи внутрішнього споживання власної продукції;

- організації професійного навчання засуджених з урахуванням не лише інтересів власного виробництва установ виконання покарань, а і ринку праці, а також можливого працевлаштування та продовження навчання після звільнення;

- запровадження дієвого механізму заохочення засуджених до трудової діяльності та оптимізації системи оплати праці;

- удосконалення процесу відшкодування засудженими збитків, завданих злочинами, а також забезпечення виконання засудженими інших наявних у них майнових зобов’язань.

На більш детальному обґрунтуванні своїх позицій щодо покращення забезпечення працевикористання засуджених в УВП різного рівня безпеки ми зупинимося у ході викладення питань кримінально-виконавчих напрямків поліпшення виправного впливу на засуджених та напрямків, що обумовлюють удосконалення кримінально-виконавчої служби України.

2.3.