3.1 Кримінально-виконавчі напрямки поліпшення виправного впливу на засуджених
Аналіз чинного законодавства України, міжнародно-правових документів, монографій, наукових статей та спеціальної літератури дає підстави стверджувати, що покарання є одним з дійових засобів впливу на злочинність.
Про це неодноразово підкреслювали В. А. Бадира, В. В. Василевич, Т. А. Денисова, О. М. Джужа, В. М. Дрьомін, О. Г. Колб, А. Х. Степанюк, В. М. Трубников, І. С. Яковець.Останнім часом науковці постійно піднімають питання про використання власного ресурсу кримінального та кримінально-виконавчого права: висвітлюють спірні питання подальшого розвитку закону, дискутують щодо його позитивних та негативних наслідків покарання, вивчають ресурсні можливості та проблеми правотворчості тощо. Вже нікого не дивують заклики не драматизувати ситуацію, що склалася в Україні, а проявляти терпіння, милосердя та справедливість до осіб, які вчинили злочин та відбувають покарання. Час від часу ми повертаємось до ідей Л. Багрія-Шахматова, М. Бажанова, Я. Брайніна, І. Бентама, Ч. Беккаріа, М. Г ернета, О. Герцензона, О. Кістяківського, О.Лейста, М. Мелентьєва, С. Познишева, Г. Радова, М. Стручкова, М. Таганцева, І. Фойніцького, М. Шаргородського та ін., які є, в своїй більшості, актуальними й зараз.
Історія знає заходи зменшення злочинності не тільки і не стільки шляхом застосування жорстких покарань (позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі, смертна кара). В першу чергу це заходи з економії репресії, використання альтернативних видів покарань, декриміналізація діянь, що не потребують обов’язкової ізоляції засуджених. Т. А. Денисова підкреслює: «Якщо проаналізувати статистичні дані за останні 20 років ми не побачимо «обвалу» злочинності. По деяких категоріях злочинів відбулося навіть скорочення їх кількості. Зростання відбувається, як правило, за рахунок введення нових видів злочинів. А значить не злочинність зростає, а ми відтворюємо злочинців? Тоді чи варто поширювати лави злочинців, а потім виховувати з них чесних людей?» [32].
З позиції кримінально-виконавчого права та сучасних світових підходів до виконання покарань науковець зазначає, кримінально-виконавчі напрямки поліпшення виправного впливу на засуджених та засоби їх вдосконалення. Зокрема, нею досліджуються питання організації охорони і нагляду за засудженими, запровадження заходів їх безпеки, поліпшення правового становища, умов відбування покарання, застосування карально-виховних заходів з урахуванням міжнародних стандартів та правил поводження із засудженими тощо [35, с. 218-244]. Ми повністю підтримуємо вказані напрямки і в розвиток її ідей вважаємо доповнити кримінально-виконавчі напрямки поліпшення виправного впливу на засуджених в частині забезпечення персоналом виправлення та ресоціалізації засуджених до позбавлення волі, що передбачає, в першу чергу, поліпшення виправного впливу. Ми вважаємо, що для оптимального виконання завдання виправлення та ресоціалізації засуджених, на перше місце мають бути поставлені вимоги сьогодення: дотримання законності при виконанні покарань та звільненні від його відбування, а також гуманізація та справедливість по відношенню як до засудженого, так і до потерпілої особи.Як нами зазначалось, основними суб’єктами кримінально-виконавчих правовідносин є з одного боку засуджені, з іншого - персонал КВУ. Серед факторів, що чинять негативний вплив на діяльність усієї системи виконання покарань, нами вказувались недоліки в побудові системи управління, наявність усталених стереотипів у правовому забезпеченні, низький професіоналізм та некомпетентність частини персоналу, мілітаризація, поширеність професійної деформації співробітників, відсутність гнучкої маркетингової політики на виробництві, неналежні матеріально-побутові умови, відсутність повноцінного медичного забезпечення, малоефективна соціально-виховна робота із засудженими та необ’єктивність в оцінці їх поведінки. Нами також була обґрунтована заміна підходів до виконання покарання в частині позбавлення установ тавра таборів радянського типу, а саме те,що основним підсумком карально-виправного впливу на засуджених має стати каяття особи та її ресоціалізація.
Не зменшуючи роль інших чинників, ми переконані, що будь-які виправні заходи не досягатимуть позитивного результату, якщо на те немає щирого бажання засудженого і прагнення до власної саморегуляції поведінки. На цьому питанні варто зупинитися більш детально.
Як відомо, відділення соціально-психологічної служби (далі - відділення) як основна організаційна ланка у структурі УВП створюється для безпосереднього забезпечення оптимальних умов відбування покарання та проведення із засудженими соціально-виховної роботи для досягнення мети їх виправлення і ресоціалізації [144]. Відділення очолює начальник, а загальне керівництво начальниками відділень здійснює начальник установи, який сприяє їм у створенні належних умов для роботи. Безпосередньо роботу начальників відділень організовує заступник начальника установи із соціально-виховної та психологічної роботи - начальник відділу соціально-виховної та психологічної роботи. Саме на ці підрозділи покладається найвища відповідальність щодо організації соціально - виховної роботи, сприянні щирому каяттю засудженого й саморегуляції його поведінки, проведенні інших карально-виправних заходів, що сприятимуть виправленню та ресоціалізації.
Ми задавали собі питання, чому соціально-виховна робота піддається постійній критиці, а кінцевий результат покарання щодо виправлення засудженого досить часто є недосяжною примарою. Можна з цього питання дискутувати багато, проте ми впевнені, що жодні, навіть найпрогресивніші заходи не дадуть свого позитивного результату, якщо засуджені не бажають свого виправлення і не докладають зусиль для його досягнення. У цьому випадку для персоналу УВП залишається лише формальне проведення вказаних заходів, або, що складно, але важливо, намагатися «достукатися» до засудженого, зорієнтувати його на переорієнтацію поведінки та допомогти у саморегуляції.
Зазначимо, що корекція поведінки засудженого залежить не лише від зовнішніх впливів. Значну роль тут відіграють внутрішні чинники, що визначають емоційне сприйняття того, що відбувається навколо людини і усвідомлення того, чому має бути підпорядкована активність особистості.
Саморегуляція діяльності є тим компонентом без якого неможлива будь-яка поведінка індивіда. Вплинути на саморегуляцію можуть самопізнання та самовиховання.Визначення ролі саморегуляції в поведінці засудженого виходить з розуміння таких понять як «саморегуляція», «саморегуляція діяльності», «самоконтроль», «вольова регуляція» тощо. Проблемами впливу саморегуляції на діяльність особистості займались науковці: О. Ф. Бондаренко, В. І .Кривуша, О. Г. Колб, Г.О. Радов, В. М. Сіньов, Р. О. Семенова, С. П. Тищенко, В. Т. Циба, С. І. Яковенко, Т. С. Яценко та ін. Саморегуляція -це індивідуальний стиль цілеспрямованої регуляції, який описується такими особливостями суттєвих характеристик регуляторних процесів, котрі усталено притаманні даній людині та проявляються в різноманітних видах та формах її довільної активності.
Саморегуляція як процес організації особистістю своєї поведінки характеризується специфічною активністю, спрямованою на співвіднесення поведінки особистості з вимогами ситуацій, очікуванням інших людей. Рівні саморегуляції поділяються на рівні психічної та особистішої регуляції діяльності. Рівень психічної регуляції пов’язують з підтриманням, мобілізацією психічної активності, що виступає як суб’єктивна умова здійснення особистістю реальної діяльності. Особистісний рівень регуляції охоплює способи включення особистості в діяльність, її ставлення до діяльності. Підґрунтям саморегуляції є переконання особистості, її установки щодо доцільності тієї або іншої поведінки. Саморегуляція - це той механізм, завдяки якому забезпечується активізація та певне спрямування позиції суб’єкта. Вона здійснює оптимізацію психологічних можливостей, компенсацію недоліків, регуляцію індивідуальних станів відповідно до завдань і умов діяльності.
Механізм саморегуляції засудженим своєї поведінки полягає в тому, що у свідомості особистості стабілізуються та закріплюються у досвіді стандартні способи і прийоми взаємодії, манери поведінки, стиль діяльності. Для того, щоб у засудженого стабілізувалися та закріпилися прояви позитивної поведінки, необхідним важливим фактором є оволодіння та придбання навичок довільного управління ними і реалізацією, в необхідному випадку, напрацьованих до автоматизму програм дій.
Проявляючи себе у вчинках, роботі, навчанні, засуджений вступає у взаємодію з іншими людьми, завдяки чому він може залишати стабільними або динамічно змінювати в собі певні особистісні якості. Вони найчастіше, займають імперативне положення у системі саморегуляції особистості й міцно взаємозв’язані з її якостями, та тим, що індивід бачить в тих людях, які його оточують.Саморегуляція сприяє врегулюванню внутрішньої психічної сфери людини, стабілізації її емоційного стану і повернення до звичайного життєвого ритму. Виходячи з того, що найчастіше від самої людини залежить її поведінка та діяльність, можна стверджувати, що самопізнання, самовиховання та саморегуляція, це свідома цілеспрямована, систематична діяльність особистості, що спрямована на вироблення і вдосконалення моральних, фізичних і естетичних якостей, навичок поведінки у відповідності з певними соціально-ціннісними ідеалами, вимогами життя. Шляхом саморегуляції, особа, яка вчинила злочин і відбула кримінальне покарання може корегувати свою поведінку, що дозволить їй в подальшому адаптуватись до життя.
Завдання персоналу УВП полягає у тому, щоби наблизити засудженого до процесу саморегуляції й корекції власної поведінки. Основну роль у цьому повинна відігравати психологічна служба установи. Корекційна функція психолога полягає в цілеспрямованому досягненні позитивних змін психічних станів, особливостей поведінки та особистості засуджених і осіб, взятих під варту. Як зазначається у посадових обов’язках психолога установи виконання покарань та слідчого ізолятора, на них покладається розробка та реалізація спільно з персоналом установи індивідуальних і групових програм психокорекційного і педагогічного впливу на засуджених з урахуванням їх індивідуальних особливостей та ступеня соціально-педагогічної занедбаності [217].
Таку роботу повинен проводити персонал, який має високий професійний потенціал, незалежно від того, якою діяльністю вони займаються. Співробітники КВУ повинні пам’ятати, що для багатьох засуджених їх повноваження сприймаються як щось недосяжне і навіть абстрактне, що наділяє людину владою, яка вважається безмежною і створює умови життя, незрівнянні з умовами життя інших людей.
Кожен співробітник КВУ - це особистість зі своїм характером, своїм баченням проблем, досвідом і знаннями. Але це не виключає необхідність для кожного співробітника відповідати певним загальним вимогам. Насамперед, це
компетентність в сфері своєї діяльності, глибоке розуміння поставлених перед кримінально-виконавчою системою завдань.
Здійснення процесу виправлення засуджених означає примусити вірити в необхідність того, що належить зробити. Досягнення подібного ефекту неможливе без правової, філософської, економічної підготовки співробітника. Не останнє місце займають також і знання фізіології та психології, соціології та медицини, етики і педагогіки. Добре розвинуте вміння спілкуватися і позитивно впливати на оточуючих, орієнтуватися в деталях розвитку ситуації, поєднувати в своїй діяльності слово і справу, викликає повагу у людей і переконання в тому, що співробітник знає чого хоче, і робить те, про що говорить, і через це йому більше довіряють.
Ресоціалізаціона спрямованість покарання повинна відповідно до положень Концепції [75] знайти своє втілення в навчанні засуджених, забезпеченні їхніх широких контактів з родичами, суспільними і релігійними організаціями. Треба усіляко сприяти поширенню дії при установах і органах, що виконує покарання, суспільних (піклувальних) рад. Таким чином, необхідно прямо констатувати, що спрямованість на роздержавлення виховання і навчання засуджених, знову набуває актуальності.
Г оловною умовою і вирішальним фактором розвитку індивідуальної активності засуджених є збалансованість індивідуальних, групових і навіть корпоративних інтересів. Зрозуміло, що в дійсності досягти цього найчастіше можна тільки за допомогою орієнтованих на особистість і відповідної спільності (колективи), спеціальних ідеологізованих управлінських впливів. Найбільш чітко вони виявляються в таких функціях, як психолого-педагогічна, юридична і, навіть, ідеологічна. За їх допомогою вирішується комплекс задач мотивації, стимулювання і створення соціально-психологічних і соціально-педагогічних передумов
ефективності відбування й виконання покарання.
З огляду на примусову суть виконання покарання і його специфічний прояв у будь-якому компоненті діяльності УВП, формування позитивної відповідальності засуджених здобуває особливого звучання і значення. Адже застосування до них виховних заходів тією чи іншою мірою носить або явно, або побічно, але завжди примусовий, а найчастіше заборонно-обмежувальний характер, і в цьому плані виховний потенціал відповідних видів діяльності виявляється в принципі підірваним. Тому діяльність персоналу повинна бути доповнена різноманітними позитивними заходами так, щоб компенсувати негативний вплив, властивий примусової режимної організації. Саме це і стає особливою задачею виховної роботи, здійснюваної в рамках інших заходів виправлення та ресоціалізації.
Особливість застосування заходів із виправлення та ресоціалізації полягає, зокрема, у тім, що найважливіше місце при їх застосуванні грають принципи і методи педагогіки, методика пропагандистської роботи, рекомендації психологічної науки. Мабуть, з найбільшою виразністю саме при організації виховної роботи з засудженими встає проблема співвідношення права, педагогіки і психології у цьому процесі. Як інструмент формування позитивної поведінки й відповідальності виховна робота з самого початку втілює собою виправлення як таке і відповідно несе інтегруючу роль стосовно всіх інших заходів і цілей покарання, про що зазначила Т. А. Денисова [33]. Крім того, виховання повинне забезпечити стійку дієвість режимної організації і виконання її вимог у плані спеціальної превенції при мінімумі зовнішнього примусу.
Треба ще раз відмітити, що відповідно до логічної (законодавчої) моделі виконання покарання, виховна робота принципово не зв’язується з прямим примусом. Єдине, що стимулює участь у ній засуджених, й досить близько знаходиться до примусу, так це практика, відповідно до якої участь у виховних заходах служить однією з підстав для оцінки ступеня виправлення і може впливати на зміну правового положення засуджених. У дійсності, однак, виховні заходи включаються в розпорядок дня засуджених і через його посередництво попадають в орбіту примусової режимної організації, що таким шляхом прямо вплітається в зміст самого виховання. Проте, за будь-яких умов існування і визначення мотивів вчинків засуджених, не має особливого значення, якщо в їх основу покладається прагнення до щирого каяття, корекції власної поведінки, і в тому числі в конфліктних ситуаціях, прагнення до право слухняного способу життя. Іншими словами, важливе не тільки законослухняне поводження засудженого, але і його життєва позиція стосовно режиму відбування покарання, суспільно корисної праці, загальноосвітнього та професійно-технічного навчання, а також до проведення в місцях позбавлення волі заходів виховного впливу. Саме ці фактори можуть сприяти застосуванню змін умов тримання засуджених до позбавлення волі в межах однієї колонії (як у позитивному, так і у негативному значенні).
Як нами попередньо зазначалось, на нормативному рівні функціонування інституту зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі в межах однієї колонії закріплено у ч.1 ст. 100 КВК України, яка передбачає, що залежно від поведінки засудженого і ставлення до праці та навчання умови відбування покарання можуть змінюватися в межах однієї колонії або шляхом переведення до колонії іншого виду. Разом з тим, КВК України не містить норми, яка б давала нам однозначну та вичерпну відповідь на питання: а в чому саме полягає зміна умов тримання засуджених в межах однієї колонії? Законодавець лише обмежується тим, що закріплює у ч.2 ст. 100 КВК України процесуальний порядок здійснення такої зміни, який полягає у наступному: «Зміна умов тримання в межах однієї колонії здійснюється за клопотанням начальника відділення соціально-психологічної служби постановою начальника колонії, погодженою із спостережною комісією». І
лише системний аналіз норм, закріплених у ст.ст. 94-101 КВК України дає нам підстави дійти висновку, що зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі в межах однієї виправної колонії може полягати у переведенні засуджених з структурної дільниці одного виду - до структурної дільниці іншого виду у цій же колонії або з приміщень камерного типу в звичайні жилі приміщення (або навпаки) у колонії максимального рівня безпеки. Виходячи зі змісту норми, закріпленої у ч.2 ст.100 КВК України, не може вважатися зміною умов тримання засуджених в межах однієї виправної колонії переведення їх на поліпшені умови тримання, які полягають в наданні засудженим права на додаткове витрачання грошей для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби (як це було передбачено у ч.2 ст.45 ВТК України), оскільки таке право надається засудженим лише на підставі постанови начальника колонії, яка не потребує подальшого погодження зі спостережною комісією.
Ч. 1 ст.94 КВК України передбачає, що у виправних колоніях мінімального і середнього рівня безпеки створюються дільниці: карантину, діагностики і розподілу; ресоціалізації; посиленого контролю; соціальної реабілітації, а у виправних колоніях максимального рівня безпеки: дільниці КДіР, дільниці ресоціалізації та дільниці ПК.
На перший погляд складається враження, що запроваджена КВК України система структурних дільниць є суттєвою законодавчою новацію, яка у порівнянні з відповідними нормами ВТК України передбачає більш ефективну систему стимулів для правомірної поведінки засуджених. Проте це далеко не так. Проаналізуємо детально зміст норм, які регулюють умови перебування засуджених у ізольованих дільницях, підстави та порядок їх переведення з дільниці одного виду до дільниці іншого виду і порівняємо їх з відповідними нормами ВТК України.
Відповідно до ст.ст. 94-95 КВК України у кожній виправній колонії створюється дільниця КДіР, в якій на протязі 14 діб утримуються всі новоприбулі засуджені. У цій дільниці засуджені піддаються повному медичному обстеженню для виявлення інфекційних, соматичних і психічних захворювань, а також первинному психолого-педагогічному та іншому вивченню. Чи передбачав щось подібне ВТК України ? Безпосередньо у ВТК України такої норми не було, але існування аналогічного структурного підрозділу (відділення) в межах виправно - трудової колонії з таким само правовим статусом засуджених було передбачено відомчими нормативно-правовими актами ДДПВП України. Зокрема п. 6.3 та п.77.4 Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ, передбачали обладнання на території житлової зони установи з цією ж метою окремого приміщення для відділення КДіР, в якому засуджені у виправно-трудових колоніях перебували сім діб, а неповнолітні засуджені у виховно-трудових колоніях - 14 діб [152 с. 2, 40]. Крім того, детально цілі, порядок обладнання і функціонування відділення КДіР були виписані у Положенні про відділення карантину, діагностики і розподілу засуджених установ виконання покарань, яке було затверджено Наказом Департаменту від 17.03.2000р. № 33 [152, с. 11-14]. Отже нічого принципово нового шляхом створенням цієї ізольованої дільниці КВК України не передбачив (крім закріплення її статусу і назви на законодавчому рівні, різниці у назві та терміні перебування у ній дорослих засуджених).
Відповідно до ч. 3 ст. 94 та ч. 1 ст. 95 КВК України, після відбуття передбаченого законом строку у дільниці КДіР, засуджені переводяться до дільниці ресоціалізації. Оскільки переведення засуджених з дільниці КДіР до дільниці ресоціалізації жодним чином не впливає на правовий статус засуджених, таке переведення не може бути віднесено до інституту зміни умов тримання в межах однієї колонії. Тим більш, що неможливим є і зворотне переведення: з дільниці ресоціалізації - до дільниці КДіР. У виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання засуджені після відбуття необхідного строку у дільниці КДіР переводяться до дільниці СР (ч.1 ст.99 та ч.3 ст.138 КВК України). Таке переведення з аналогічних причин також не може вважатися зміною умов тримання.
У кожній виправній колонії відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 94 та ст. 96 КВК України створюється дільниця ресоціалізації, в якій тримаються засуджені, переведені з дільниці КДіР, а також засуджені, переведені з інших дільниць у порядку, передбаченому КВК України (з дільниць СР або ПК). Засуджені, які тримаються в цій дільниці розподіляються по відділеннях соціально-психологічної служби і розміщуються в жилих приміщеннях з локальним сумісним проживанням членів відділення. Як уточнює п. 13 Правил, у дільниці ресоціалізації засуджені тримаються у звичайних житлових приміщеннях, які обладнуються відповідно до п. 11 Правил [152, с. 268]. Фактично такі ж умови тримання засуджених з аналогічним обсягом прав для засуджених передбачалися раніше ВТК України та Правилами 2000р. За своєю сутністю (умови тримання, обсяг прав засуджених тощо) дільниця ресоціалізації за КВК України відповідає звичайним умовам тримання, в яких за ВТК України перебували всі засуджені у виправно-трудових колоніях після переведення з відділення КДіР. Отже нічого принципово нового, за виключенням назви законодавець не запровадив.
На основі викладеного, нами вносяться пропозиції щодо внесення змін та доповнень до КВК України, а саме:
Стаття 107. Права і обов’язки засуджених до позбавлення волі
1. Засуджені, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, мають право в порядку, встановленому цим Кодексом і нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України:
одержувати правову допомогу від адвокатів або інших осіб, які згідно з законом можуть виступати представниками засудженого.
3. Засуджені зобов’язані:
дотримуватися норм, які визначають порядок і умови відбування покарання, розпорядок дня колонії, правомірних взаємовідносин з іншими засудженими, персоналом колонії та іншими особами;
утримувати в чистоті і порядку приміщення, дбайливо ставитися до майна колонії і предметів, якими вони користуються при виконанні дорученої роботи, здійснювати за ними належний догляд і використовувати їх тільки за призначенням; виконувати законні вимоги персоналу колонії; дотримуватися санітарно-гігієнічних норм; дотримуватися вимог пожежної безпеки і безпеки праці.
4. Засудженим забороняється:
самовільно залишати колонію, порушувати лінію охорони;
спілкуватися із засудженими та іншими особами з порушенням встановлених правил ізоляції;
придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії;
з порушенням встановленого чинними законодавчими актами порядку продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на користь інших осіб предмети, вироби і речі, які перебувають в особистому користуванні;
умисно завдавати шкоду державному, комунальному майну, майну інших юридичних чи фізичних осіб, у тому числі майну інших засуджених, створювати загрозу заподіяння шкоди такому майну;
вживати спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби;
чинити опір законним діям персоналу колонії, перешкоджати виконанню ним своїх службових обов'язків, підбурювати до цього інших засуджених;
грати в настільні та інші ігри з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; самовільно залишати призначені для перебування ізольовані територію та приміщення.
Ст. 132 КВК України викласти у наступній редакції:
Стаття 132. Заходи стягнення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі 1. За невиконання покладених обов’язків та порушення встановлених заборон, якщо воно спричинило шкоду встановленому режиму виконання-відбування покарання, до осіб, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, можуть застосовуватися такі заходи стягнення: попередження; догана;
сувора догана;
грошовий штраф до 2 мінімальних розмірів заробітної плати; скасування поліпшених умов тримання.
Примітка: Попередження - це письмове застереження про притягнення до дисциплінарної відповідальності певного виду у разі повторення порушення.
Ст. 133 КВК України викласти у наступній редакції:
Стаття 133. Злісне порушення встановленого порядку відбування покарання
Злісним порушенням є: вживання спиртних напоїв, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих засобів; виготовлення, збереження, розповсюдження заборонених предметів; настільні та інші ігри з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; дрібне хуліганство; систематичне ухилення від лікування захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.
Внести зміни до ст. 134 КВК України які викласти у наступній редакції:
Стаття 134. Порядок застосування заходів стягнення до осіб, позбавлених волі
1. При призначенні заходів стягнення враховуються причини, обставини і мотиви вчинення порушення, поведінка засудженого до вчинення проступку, кількість і характер раніше накладених стягнень, а також пояснення засудженого щодо суті проступку. При недотриманні вказаних вимог та не встановленні усіх обставин, що мають значення для об’єктивного вирішення справи, стягнення не може накладатися.
Стягнення, що накладаються, мають відповідати тяжкості і характеру проступку засудженого. Рішення про накладання стягнення приймається на засіданні відповідної комісії установи. За письмовим бажанням засудженого на засідання комісії запрошується його захисник. Засуджений інформується про місце та час розгляду матеріалів не пізніше, ніж за три дні до дати засідання комісії. На прохання засудженого, адміністрація колонії забезпечує отримання ним безоплатної первинної або вторинної правової допомоги.
Абзац другий частини 11 виключити.
15. При накладенні стягнення на засудженого адміністрація колонії надає йому можливість за телефоном або іншим зв’язком повідомити про це близьких родичів, адвоката або інших фахівців у галузі права, якому засуджений доручає представляти свої інтереси. Це фіксується у спеціальному журналі із підписом засудженого.
16. Адміністрація колонії при встановленні факту порушення особою, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, вимог режиму зобов’язана негайно розпочати перевірку причин, обставин і мотивів вчинення порушення, поведінки цієї особи до вчинення проступку, визначити кількість і характер раніше накладених стягнень, а також отримати її пояснення щодо суті проступку. За наслідками такої перевірки приймається рішення про доцільність або недоцільність застосування до особи, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, заходів стягнення та обґрунтовується їх вид. Якщо адміністрація колонії прийняла рішення обмежитись іншими профілактичними заходами, це відображається в індивідуальній програмі соціально-виховної роботи та доводиться до відома особи під розпис.
Змінити назву та зміст ст. 135 КВК України та викласти у такій редакції:
Стаття 135. Процедура розгляду питання про застосування заходів стягнення
1. Питання про доцільність накладення на осіб, що відбувають покарання у виді позбавлення волі, стягнення вирішується на засіданні дисциплінарної комісії установи.
2. До складу комісії входять начальник установи, його заступники та начальники служб установи, які за своїми функціональними обов’язками безпосередньо спілкуються з особами, що відбувають покарання у виді позбавлення волі. Очолює комісію начальник установи або особа, яка виконує його обов’язки.
3. На засідання комісії запрошуються інші особи, чия присутність є доцільною для встановлення обставин вчинення правопорушення та визначення міри відповідальності, за клопотанням засудженого присутність таких осіб на засіданні комісії є обов’язковою та забезпечується адміністрацією установи виконання покарань.
4. Особа, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, має бути повідомлена про місце і час засідання комісії не пізніше, ніж за три доби до його проведення. Адміністрація установи виконання покарань зобов’язана надати цій особі допомогу в отриманні документів та матеріалів, які стосуються вчиненого порушення і до яких в особи немає доступу.
5. Особа, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, має право користуватися послугами адвоката або фахівця в галузі прав за власним вибором під час підготовки до засідання комісії. Якщо в особи, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, відсутній доступ до адвоката або фахівця у галузі права, адміністрація установи зобов’язана надати йому можливість звернутися за отриманням правової допомоги до органів, які надають таку допомогу.
6. Матеріали про порушення доповідаються на засіданні дисциплінарної комісії начальником відділення соціально-психологічної служби у присутності особи, яка вчинила порушення, а також запрошених.
7. Рішення комісії може бути оскаржене особою, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, або його представником до вищого органу управління чи суду.
8. Посадові особи, які застосовують заходи заохочення і стягнення, несуть персональну відповідальність за це. У випадку встановлення порушень при вирішенні питання стосовно застосування чи незастосування заохочень і стягнень винні особи притягуються до дисциплінарної відповідальності, а у разі наявності в їх діях ознак адміністративного правопорушення чи злочину - до відповідальності відповідного виду.
Доповнити КВК України ст.ст. 131-1, 131-2, 131-3, 131-4:
Стаття 131-1. Поняття дисциплінарного правопорушення
Дисциплінарним правопорушенням особи, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на правовідносини у сфері виконання покарань та спричинило завдання їм шкоди шляхом невиконання або неналежного виконання покладених обов’язків, порушення заборон чи обмежень.
Персонал установи виконання покарань зобов’язаний довести наявність у діях чи бездіяльності особи, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, усіх ознак дисциплінарного проступку. Відсутність таких ознак виключає застосування до особи, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, заходів стягнення.
Стаття 131-2. Вчинення дисциплінарного правопорушення умисно
Дисциплінарне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.
Стаття 131-3. Вчинення дисциплінарного правопорушення з необережності
Дисциплінарне правопорушення визнається вчиненим із необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.
Стаття 131-4. Обставини, що виключають дисциплінарну відповідальність
Особа, яка діяла в стані крайньої необхідності, під дією психологічного або фізичного примусу, не підлягає дисциплінарній відповідальності.
Нами підкреслювалось, що формування позитивної поведінки по самій своїй природі лежить в області соціального життя і повинно використовуватися для досягнення ресоціалізації засудженого, особливо після його звільнення. Ми визначили коло проблем, пов’язаних із залученням засуджених до суспільно корисної праці на основі чого можна поставити декілька головних завдань для ДПтС України, а саме:
- залучення засуджених до суспільно корисної праці повинно супроводжуватись наданням професії (у разі її відсутності), яка буде в подальшому витребувана на ринку праці після звільнення засудженого;
- праця засуджених потребує широкомасштабних організаційно управлінських заходів, щодо маркетингової діяльності, конкурентоспроможності підприємств, пошуку ринків збиту тощо. Це допоможе підняти рівень оплати праці, підвищить соціально-побутові можливості, дасть надію засудженим після звільнення мати можливість матеріально утримати себе певний час;
- персонал УВП, який задіяний у працевикористанні засуджених повинен мати відповідну підготовку. Необхідно акцентувати увагу на тому, що цим спеціалістам треба знати не тільки економіку, управління, інженерію, програмування тощо, а й володіти специфікою праці в місцях позбавлення волі. Зокрема, їм необхідно володіти основами педагогіки, психології, конфліктології і т.ін.
Суперечливість в реформуванні КВС, часта зміна керівництва на найвищому рівні, а відтак і пріорітетів ДПтС України, особливо впливає на формування концептуальних основ. Як нами вказувалось, зміна назви системи з «кримінально - виконавчої» на «пенітенціарну» повинна змінювати й основні парадигми. Дяльність нинішньої ДПтС України, нажаль, багато в чому визначається напруженим внутрішньополітичним положенням. У цьому зв’язку варто пригадати вислів І. В. Шмарова [257], який справедливо відзначав, що «в умовах дестабілізації соціально- політичної обстановки, росту соціальної напруженості, міжетнічних конфліктів, невизначенності і суперечливості цілей розвитку суспільства кримінально-правова політика стає такою ж непослідовною і суперечливою». У своїй більшості радянські автори так званого сталінського періоду, частково чи навіть повністю відкидали можливість застосування прогресивної системи відбування покарання, бо вона позбавляє владу можливості провадити через цивілізовано побудовану кримінально - виконавчу систему свої політичні забаганки, знищувати неугідних, а з іншого боку вимагає від влади витрачати на реформу системи значні кошти, чого ні в царській Росії, ні в Радянському Союзі ще ніколи не робилось [260].
Часи репресій та терору знищили у багатьох тодішніх науковців навіть пам’ять про вітчизняних засновників пенітенціарної науки, прибічників прогресивної кримінально-виконавчої системи, зробивши навіть сам термін «прогресивна система» атрибутом Заходу. Це ж найчастіше зводило нанівець виховний потенціал кримінального покарання, а значить, й процес карально- виправного впливу на засуджених в УВП.
Сучасний український законодавець повинен «прислухатися» до негативного досвіду свого радянського попередника, а також зробити серйозні висновки з невдалих початкових кроків реформування КВС. Адже коли політичні, кон’юнктурні мотиви починають переважати над дійсними суспільними інтересами, виникає спокуса використовувати місця позбавлення волі як «знаряддя» для досягнення політичних цілей, і тоді реально встає загроза загальновизнаним демократичним інститутам, що неодноразово мало місце в дівнішній та сучасній історії нашої країни.
Разом з позитивними зрушеннями держави, суспільства, у тому числі законодавчими реформами, особи, які відбули кримінальне покарання повинні отримувати матеріальну, правову, житлову допомогу з боку компетентних органів, мати можливості працевлаштування за місцем проживання, проведення медичного лікування. Також повинна надаватися психологічна допомога, задля відтворення у колишнього злочинця соціально-корисних навичок і пристосування його до життя у суспільстві.
Саме тому, наступне коло питань, на яких варто акцентувати увагу, пов’язане із з’ясуванням факторів, що обумовлюють проблеми пов’язані із реформуванням кримінально-виконавчої системи в цілому та напрямків, що обумовлюють удосконалення кримінально-виконавчої служби України.
3.2.