ВСТУП

Гуни - “народ вершників” або “гроза трьох імперій” - один з тих загадкових етносів, які не залишили після себе ні писемності, ні

сформованих державних інституцій, ні яскравих взірців матеріальної чи духовної культури, і в історичній пам’яті збереглися виключно в ролі войовничої руйнівної номади.

Гунологія як галузь номадистики і в ширшому сенсі - варваристики, від початку свого становлення в середині ХІХ ст. містила низку складних проблем дискусійного характеру, які й на початок ХХІ ст. вимагають подальшої дослідницької уваги. В першу чергу це стосується кола питань, орієнтованих на визначення ґенези, ойкумени, ареалу розселення гунів, генетичної, расово-антропологічної, етнічної, культурно-цивілізаційної, мовної їхньої атрибутації та ідентифікації.

Сучасний рівень накопиченої в гунології інформації (як писемної, так і археологічної) зводиться до наступних ключових теоретико-узагальнюючих положень. Локалізація гунської номади утвердилась у гігантських євразійських межах - від Монголії до Причорномор’я. Необхідно розрізняти хунну (hung-nu) і, власне, гунів. Кочовий народ хунну склався у Центральній Азії на початку І тис. до н.е.

Забайкалля. У ІІ ст. н.е. частина хунну перейшла під протекторат Китаю і дала початок південній династії хунну.

Частина північних хунну відкочувала на захід і, після змішання з приуральськими уграми й сарматами, протягом ІІ-ІІІ ст. утворила нове кочове об’єднання, яке стало відоме у Європі під назвою гуни (chunni). Хунну, що жили в Ордосі та Г аньсу, сформували дрібні державні утворення, котрі були завойовані табгачами. Залишки азійських хунну 460 р. в Турфані зазнали тотального знищення жужанями. За даними археології, культура хунну налічує спільні риси зі скіфо-сарматською.

Існує ряд гіпотез щодо етногенезу хунну: вони були монголами, тюрками, фінами; складалися з тюрків та монголів; з монголів і тунгусів; з тюрків, монголів, тунгусів та фінів; являли собою політичне об’єднання; були т.зв. єнісейським народом; належали до іранців; мали ізольовану мову. Гунів (тобто західних або європейських гунів) з точки зору етнічного походження традиційно відносять: до монголів, фінів, слов’ян (українців, росіян, болгар), угорців, кавказьких народів, тюркомовних булгар, тюрків. Поява в європейській історії наприкінці IV ст. саме гунського номадичного феномену, який швидко перетворився на впливовий рушійний чинник, призвела у V ст. до епохальних змін і трансформацій.

Актуальність теми. В 70-х рр. IV ст. почалось активне пересування гунів у степові райони півдня Східної Європи. Рухаючись двома шляхами - через степи і Керченську затоку, вони підкорили собі місцеві кочові племена сарматоалан й осіле населення - представників черняхівської культури, а також остготів, які жили у нижньому Правобережжі Дніпра та в Північному Криму. Остготський керманич Германаріх 376 р. покінчив життя самогубством через те, що не спромігся організувати достойний опір гунам. Після означеної події вестготи перемістились на терени західноримських володінь, а остготи опинились під владою гунських вождів.

На початку V ст. (406 р.) частина гунської номади здійснила ще один міграційний стрибок і зайняла Паннонію (території сучас. Західної Угорщини, Східної Австрії, Східної Хорватії, частково Словенії та Сербії). З поступовим послабленням на міжнародній арені геополітичних позицій Західної Римської імперії в останні десятиліття її існування, гунський номадичний союз племен, який на середину V ст. нараховував десятки різних етносів та мов, у тому числі й тюркський елемент, за правління Аттіли досяг безсумнівного мілітарного домінування на значних центральноєвропейських обширах. Утворилось наймогутніше на той час напівдержавне об’єднання кочовиків. Г оловним театром воєнних дій цієї строкатої “номадичної імперії” стали території Центральної та Західної Європи.

В окресленому ракурсі об’єктивно актуалізується недостатньо досліджений аспект цивілізаційного зіткнення гунів з римлянами на рівні глобальних соціумних стратегій - військової, політичної, економічної, державотворчої та міждержавної, з багатовекторними цілями й пріоритетами. Гуно-римський військово-політичний конфлікт середини V ст., який перетворився на протистояння системного характеру і спричинив активізацію й завершення початкової фази Великого переселення народів, потребує комплексного історичного осмислення в руслі нових геополітичних викликів, що стали реаліями сучасної Європи. З іншого боку, стійкий інтерес в царині варваристики становлять дискусійні питання щодо мотивації походу правителя гунів Аттіли на Рим, кінцевої мети дій римського полководця Аеція і неочікуваних результатів Каталаунської битви.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана на кафедрі історії стародавнього світу, середніх віків та музеєзнавства Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича і є складовою частиною кафедральної теми: “Проблеми слов’янської археології та соціально-політичної історії Європи в період давнини й Середньовіччя”. Номер державної реєстрації 0116U004761.

Мета дослідження полягає у здійсненні комплексного аналізу ключових подій гуно-римської війни 451-455 рр. через призму геополітичного протистояння щойно сформованого кочового напівдержавного утворення та вже занепадаючої пізньоантичної імперії.

Реалізація мети передбачає вирішення наступних завдань:

- з’ясувати витоки, виділити причини та висвітлити передумови гуно- римського конфлікту й початку воєнних дій;

- провести порівняльний організаційно-структурний аналіз гунського війська й західноримської армії напередодні війни;

- охарактеризувати етнічний склад, визначити чисельність і дислокацію військових сил обох воюючих сторін;

- проаналізувати особливості перебігу Галльської кампанії 451 р. й значення битви на Каталаунських полях;

- розкрити мотивацію політичних вчинків Аеція у контексті його взаємин з Аттілою;

- розглянути цілі Італійської кампанії 452 р. та виявити підстави компромісу вождя гунів з Папою Левом І Великим і Римом;

- простежити гуно-римські військово-політичні стосунки після смерті Аттіли й виокремити наслідки війни гунського союзу племен із Західною Римською імперією.

Об’єктом дослідження виступили гуно-римські військово-політичні взаємовідносини за врядування Аттіли та правління його нащадків.

Предметом дослідження стала війна гунського союзу племен із Західною Римською імперією в першій половині 50-х рр. V ст.

Хронологічні рамки дисертації в основі охоплюють період гуно- римської війни. Нижньою межею є 451 р. - час нападу Аттіли на римську Галлію, а верхньою - 455 р., дата повного відвоювання римлянами обох Панноній, якою фактично завершилися їхні активні воєнні дії проти гунів. Разом з тим, щоб краще зрозуміти передумови, причини і наслідки цієї війни, виклад подій починається ще з 434 р. - часу приходу до влади Аттіли, й доводиться до 465 р. - дати юридичного укладення мирного договору між гунським вождем Денгізихом та римським полководцем Марцелліном.

Географічні межі дисертації окреслені територією Західної Римської імперії, де відбулися головні воєнні події (Галлія, Італія), землями, що за правління Аттіли та його синів входили до безпосередніх гунських володінь (Паннонія І, Мезія І, Валерія, Савія, Дакія Внутрішня, придунайські терени Норіка Прибережного й Реції ІІ), і суміжними областями, населеними союзними й ворожими гунам варварськими племенами Центральної Європи.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що на підставі ґрунтовного аналізу історіографічної бази та залучення широкого пласту писемних джерел і даних археології, у вітчизняній історичній науці реалізована перша спроба узагальнюючого дослідження передумов, перебігу подій та наслідків гуно-римської війни 451-455 рр. на тлі початкового етапу Великого переселення народів.

Новизна роботи визначається також тим, що

Уперше:

- дана комплексна характеристика магістральних пріоритетів Аттіли в мілітарній політиці й дипломатії, його стратегічних цілей на міжнародній арені;

- аргументовано доведено, що протягом другої половини 40-х рр. V ст. ставлення римської імператорської влади до гунів поступово набувало провокаційних рис та проявів;

- у цивілізаційному контексті виявлені етносоціальні чинники, які відіграли роль каталізатора у виникненні гуно-римського конфлікту;

- з’ясовані геополітичні реалії, що призвели до компромісу між гунським керманичем і Римським понтифіком.

Уточнено:

- періодизацію гуно-римської війни, яка не завершилась зі смертю правителя гунів і початком розпаду його держави;

- відомості про етнічний склад, чисельність та озброєння гунського війська й римської армії;

- інформацію щодо причин зміни в особистому ставленні Валентиніана ІІІ до дружніх йому гунів;

- дані писемних джерел стосовно облоги Лютеції та захоплення Авреліана;

- умови політичного та особистісного протистояння Аттіли й Аеція в ході війни.

Набуло подальшого розвитку:

- положення про активну державотворчу діяльність Аттіли;

- твердження про намагання Верховного вождя гунів офіційно легітимізувати свої імперські зазіхання на підставі римського законодавства;

- судження про віротерпимість та достатньо прихильне ставлення Аттіли до християнського кліру і Церкви.

Методи дослідження. Вивчення пізньоантичної мілітарної історії ґрунтується на застосуванні низки відповідних принципів, методологічних підходів та методичних прийомів. Пріоритетними в роботі стали принципи історизму, системності й наукової об’єктивності. Теоретико-методологічний інструментарій складають загальнонаукові (реконструкція, синтез,

класифікація, логічний), конкретно-історичні (структурний аналіз,

проблемно-хронологічний, порівняльний, синхронний, критичний),

типологічний, ретроспективний та кількісні методи пізнання (статистичний метод і квантитативний підхід).

Методи типологізації і реконструкції сприяли відтворенню

загальноісторичного тла початкового періоду Великого переселення народів, а також констатації причин та передумов, безпосередньо пов’язаних з гуно- римською війною. Структурний аналіз, як метод, дозволив охарактеризувати воєнно-політичні особливості гуно-римських стосунків у різні історичні періоди. Проблемно-хронологічний метод визначив інтерпретаційний ракурс при висвітленні реалій, пов’язаних з Галльською та Італійською кампаніями Аттіли. Порівняльний метод, у поєднанні з класифікаційним, дав змогу виокремити спільні ознаки та відмінні риси, притаманні гунському війську й римській армії на середину V ст. Застосування ретроспективного й синхронного методів надало можливості дослідити біографії Аттіли та Аеція в руслі цивілізаційних викликів епохи. Критичний метод, разом із синтезним, склали основу комплексного аналізу писемних джерел і дали можливість (на рівні логіки викладу) відкинути факти та події, які в історії гуно-римського конфлікту виявились протирічними, суперечливими, сумнівними або легендизованими. Статистичний метод, сумісно з квантитативним, використано в роботі при встановленні чисельності й етнічного складу протиборчих армій.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що фактологічний матеріал, теоретичні положення та висновки можуть бути використані у подальшій науковій і освітній роботі. Вони стануть в нагоді при підготовці узагальнюючих та спеціалізованих праць з історії Західної Римської імперії, історії варварських племен, військово-політичної історії Європи в епоху Пізньої Античності, праць з історії міжнародних відносин означеної доби. Певною мірою результати дослідження можуть бути використані для написання робіт із всесвітньої історії, довідникових та енциклопедичних статей, при укладанні навчальних і навчально-методичних посібників по темі, підготовці відповідних спеціальних курсів з військової історії, а також історії європейських номадичних племен та Великого переселення народів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданні кафедри історії стародавнього світу, середніх віків та музеєзнавства Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, і знайшли відображення у вигляді доповідей на конференціях: Міжнародній науковій конференції “Східноєвропейські старожитності в добу Середньовіччя”, присвяченій 90-річчю з дня народження видатного вітчизняного археолога Б.О. Тимощука (Чернівці, 10-11 квітня, 2009 р.); ІУ Волинській міжнародній історико-краєзнавчій конференції (Житомир, 18-19 листопада, 2011 р.); У Волинській міжнародній історико-краєзнавчій конференції (Житомир, 9-10 листопада, 2012 р.); УІ Волинській міжнародній історико-краєзнавчій конференції (Житомир, 15-16 листопада, 2013 р.); ІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції з міжнародною участю “Історико-філософські читання молодих учених” (Суми, 25 квітня, 2013 р.); ІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції “Історико-філософські дослідження молодих учених” (Суми, 25 квітня, 2014 р.); УІІІ Волинській всеукраїнській історико-краєзнавчій конференції (Житомир, 20 листопада, 2015 р.).

Публікації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження викладено автором у 16 публікаціях, з них 8 у наукових фахових збірниках, 1 - в іноземному виданні. Загальний обсяг публікацій становить 7,2 друкованих аркушів.

Структура роботи обумовлена змістом проблеми, поставленою метою і завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, поділених на 19 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг дисертації становить 251 друкована сторінка, з них основного тексту - 187 сторінок; список використаних джерел та літератури (637 позицій: 290 кирилицею та 347 латиною) займає 64 сторінки.