ВИСНОВКИ

Узагальнюючи викладений матеріал, можна констатувати наступне.

1. Комплексний аналіз наявних джерел дозволяє стверджувати, що перший крок у подальшому перманентному погіршенні стосунків європейських гунів із Західною Римською імперією (щоправда, з декількома періодами взаємовигідної співпраці) зробив ще 435 р.

Серед причин та передумов, які призвели до відкритого гуно- римського конфлікту та війни, необхідно виділити стрижневі: припинення у 449 р. виплати імператором Заходу, який до того ж відверто зневажав честолюбного Аттілу, данини гунському Верховному вождеві; розкол в середовищі найближчих гунських сусідів - ріпуарських франків, коли після смерті короля Хлодіана наприкінці 448 р. старший із синів померлого, порушуючи федератські зобов’язання перед Равенським двором, надалі вирішив триматися союзу із Аттілою, а молодший - з Аецієм (дана обставина перетворилась на вагому підставу розпочати війну); інцидент, пов’язаний із заручинами, які запропонувала керманичу гунів рідна сестра імператора, донька Констанція ІІІ Юста Грата Гонорія, але вони не відбулись, чим суттєво, як виявилось у подальшому, роздратували Аттілу з його амбіціями стати об’єднувачем варварського та римського світів; недалекоглядна й певною мірою провокативна зовнішня політика західного імператора щодо гунського союзу племен у 449-450 рр.; вірогідний підкуп Аттіли королем вандалів Гейзеріхом: останній волів спрямувати гунів на Захід, з яким у нього були ворожі стосунки через підтримку Валентиніаном ІІІ вестготів - головних ворогів Гейзеріха.

2. Гунське військо за врядування Аттіли, з одного боку, не мало чіткої структурної розгалуженості, з іншого - сам володар гунів частково вдосконалив його організаційні засади для досягнення більшої мобільності та маневреності; державотворчі процеси, розпочаті гунським керманичем, вимагали проведення реформ у мілітарній сфері. Основу війська (до 70%) складали вершники. Вони поділялись на легку й середню кінноту; важкої гуни не мали. Власної піхоти, артилерії та облогової техніки західні гуни теж не мали; тому до облоги і штурму добре захищених великих міст вдавалися не так часто, використовуючи переважно найманців. Допоміжні загони піхоти Аттіла набирав з підлеглих та союзних йому варварських племен. Підрозділи артилерії й інженерно-технічної служби гунський правитель комплектував виключно з найманців, полонених і дезертирів, переважно - греків (візантійців) та галло-римлян. З арсеналу метальних машин, облогової техніки та знарядь для форсування річок в цих підрозділах налічувались запозичені у римлян катапульти, баллісти, онагри, пересувні вежі й платформи, “барани”, облогові драбини, понтони, човни. Гунські воїни мали багато видів ручної зброї. Головним був т.зв. композитний (складнозіставний) лук, яким вони віртуозно володіли. Майстерно гуни вправлялися з мечем - довгим дволезовим, “перського типу” (енсіс), і коротким однолезовим, “візантійського типу” (семиспата). До гунського арсеналу ручної зброї також входили: однолезовий ніж-тесак (скрамасакс), аркан, важкий бойовий батіг, невеликий дерев’яний круглий щит, залізний конусоподібний шолом “римського типу” (кассис), у деяких випадках - кольчуга або кираса.

Західноримська армія середини V ст., перебуваючи в стані гострої системної кризи і в процесі остаточної варваризації (германізації), тим не менш, ще зберігала частину своїх характерних особливостей як у тактиці ведення війни, так і в структурі, організації, озброєнні; певні трансформації, однак, вже набули поширення.

Основу польової боєздатної армії західноримської Імперії у виділений період складали загони букелларіїв (до 60-65%) - особистої гвардії крупних воєначальників (саме такими загонами командували Стиліхон та Аецій); решту репрезентував контингент федератів і найманців-нумеріїв (до 35-40%). Залишки старих легіонів зазвичай перебували у резерві. Командний склад у загонах букелларіїв частково копіював легіонну вертикаль влади - трибун, препозит, приміпіл, гастат, центуріон, бенефіціарій; варварські ауксилії практикували командування “вождівського” типу. Подібна ситуація спостерігалась і в кавалерійських алах й турмах: римським кінним підрозділом командував декуріон (принцепс); після нього йшли - дуценарій, актуарій, біарх, центенарій, еквуес. У федератів-германців, відповідно, діяла усталена “вождівська” система. Західноримське озброєння середини V ст., крім взірців другої половини IV ст., нараховувало й варварські запозичення, зокрема - “гунський” лук. До переліку найпоширенішої ручної зброї, яка вже втратила суто римські національні ознаки та будь-яку стандартизовану уніфікацію, входили наступні взірці: довгий вузький меч (спата), короткий меч (півспата), різного типу списи (спікулум, діболій, плюмбата), ручний дротик (верутум), щити й шоломи різної конфігурації, секира, праща, фустібал (метальний шест), манубалліста, арбалет.

3. Фрагментарні дані писемних джерел V-ѴІІ ст. не дозволяють чітко визначити весь етнічний склад обидвох армій; те саме стосується й питання чисельності. Однак існуючий фактологічний матеріал дає підстави стверджувати, що серед букелларіїв, ветеранів, федератів і нумеріїв Аеція, крім греків (візантійців) та римлян, налічувалось до 20 великих етносів, з яких доречно згадати галлів, вестготів, салічних франків, аланів, бургундів, а також арморікан (багаудів), саксів, акацирів, бріонів. До гунського союзу племен входило понад 40 етносів, зокрема - самі гуни, гепіди, вестготи, руги, скири, герули, свеви, тюринги, бритти, ріпуарські (рейнські) франки, бастарни та ін. Чисельність західноримської армії на початок війни за різними підрахунками сягала від 110 до 120 тис воїнів; під командування Аттіли зібралось не більше 90-100 тис воїнів. Тогочасні джерела в цілому дозволяють розв’язати питання визначення дислокації західноримських військових підрозділів і концентрації об’єднаних гунських загонів: основна маса військ Аеція розташовувалась у Верхній та Нижній Мезії, Норіку, Реції, Савії, Белгіці (діоцез Іллірія), а також у Північній Г аллії й Центральній Італії; сили Аттіли перебували в очікуванні на кочів’ях Паннонії (землях Альфьольда), у Задунайському й Карпатському регіонах, обширних прирейнських територіях, на Балканах (Фракія), Буго-Дністровському межиріччі, в Дакії Прибережній, Дарданії, Превалітані, Далмації.

4. Ключовою особливістю Галльської кампанії 451 р. стало намагання Аттіли реалізувати свої державотворчі плани: правитель гунів переслідував головну стратегічну ціль - підкорення та приєднання економічно розвиненої Галлії до власних володінь дозволить приборкати “зухвалий” Равенський двір і змусити його піти на суттєві геополітичні поступки (без Галлії римський Захід вже нічого б не важив на міжнародній арені). Одночасно

Аттіла розраховував встановити на завойованій території свою владу, свій порядок, свої податки (виключно грошима); галльські землі залишались найзручнішим плацдармом для продовження походу на західноримську Імперію; Батіг Божий очікував, що галли й арморіканці, у більшості - ворожі владі римлян, відмовляться стати на захист ненависної Імперії; він сподівався, що на його бік перейдуть германські племена, тобто новопоселенці цієї багатої провінції й римські федерати - вестготи, франки, бургунди; Аттіла взяв до уваги зручні шляхи сполучення, щільність, чисельність та високий майновий ценз автохтонного галло-римського населення; вторгненням у Галлію гунський керманич паралельно демонстрував власну мілітарну могутність сусідній Візантії, яка почала нехтувати прийнятими перед ним зобов’язаннями; зрештою, Аттіла сподівався цим переможним походом швидко схилити слабохарактерного Валентиніана ІІІ до вигідного для себе миру.

Значення Каталаунської битви, першої в історії “битви народів”, проявилось у низці наслідків, серед яких першорядну роль відіграв відхід Аттіли за межі Галлії. Разом з тим: репутація і авторитет Аеція як “захисника Риму та Імперії” значно похитнулись, хоча формально він залишився переможцем; гуни вперше не виграли таку масштабну битву і всю воєнну кампанію, кинувши багато загиблих на полі бою й навіть частину здобичі; антигунська коаліція варварських племен частково розвалилась; при дворі Валентиніана ІІІ сформувалось угрупування, яке виступило проти всесильного римського головнокомандувача; населення Галлії остаточно прийняло сторону імперських військ; почався процес відпадіння ряду дрібних етносів від гунського союзу племен (головним чином - на східних окраїнах держави Аттіли); гунський керманич прийняв рішення наступного року організувати нову кампанію проти римського Заходу і взяти реванш; для цього він почав нарощувати військовий потенціал й налагоджувати міжплемінні зв’язки.

5. Зі значною часткою вірогідності можна стверджувати, що тактичні міркування західноримського головнокомандувача, пов’язані з його відмовою від повного розгрому Аттіли на Каталаунах, орієнтувались на найближчу перспективу: по-перше, Аецій добре усвідомлював, що поки існує “степова імперія”, західноримська держава залишається у відносній безпеці, й одночасно зберігається шанс - уникнувши повного знищення, гуни знову можуть напасти на Східну Римську імперію; по-друге, він розумів, що саме гуни стримують і нівелюють “готський чинник”, контролюють рівновагу сил, не дозволяючи готам, особливо західним, активізувати свої антиримські плани, тим більше, Аецій завжди дотримувався традиційної імперської політики, яка вимагала лише ослаблення варварів, а не їхньої тотальної ліквідації (римлянин перед тим вже відпускав володаря гунів з оточення під Авреліаном); по-третє, його дії диктувались принциповим небажанням повністю знищити гунське військо та вбити Аттілу, оскільки той залишався достатньо дієвою противагою і впливовою силою з точки зору загального римо-варварського воєнно-політичного балансу, й вагомим важелем тиску у напружених стосунках головнокомандувача з імператором, які мали особистісний характер; по-четверте, Аецій, вочевидь, не зміг для продовження воєнних дій проти гунської коаліції утримати свою головну ударну силу - вестготів: обставини склались не на його користь, і він мусив із цим змиритись (за вестготами поле бою спішно залишили франки та бургунди); по-п’яте, у Аттіли все ще залишалось більше сил, спроможних на нову битву, ніж у римлянина, і останній не наважився ризикнути продовжити боєзіткнення чи переслідування ворога, до того ж, Аецій так і не дочекався від Валентиніана ІІІ підкріплення - чотирьох італійських легіонів.

6. Цілі Італійської кампанії 452 р. полягали в тому, що Аттіла, з одного боку, вирішив за будь-яких обставин розгромити західноримську армію, котра, після розпаду антигунської коаліції, без федератів, окремими контингентами розташувалась у центральних та північних областях Італії, і все ще залишалась для нього небезпечною, з іншого - загострення ворожнечі між Аецієм та Валентиніаном ІІІ (ситуація, без сумніву, виявилась сприятливою для поновлення інвазії) дозволяло Аттілі сподіватись на неспроможність римської влади організувати належну відсіч, а отже, можна було розраховувати на приниження й капітуляцію противника на його власних землях, багату здобич, контрибуцію, повернення авторитету непереможного полководця, насолоду від помсти колишньому другові. В руслі реалізації стратегічних перспектив захоплення Північної Італії відкривало Аттілі можливість знов напасти на Г аллію, але вже з півдня.

Офіційна зустріч та перемовини гунського керманича з Римським первосвящеником Св. Левом І Великим зумовили досягнення компромісу: Аттіла, несподівано для своїх сателітів й воєначальників, відмовився від походу на майже беззахисний Рим; понтифік у свою чергу пообіцяв, за підтвердження легатів і від імені самого імператора, не перешкоджати відступу гунського війська з теренів Італії. Однак справжньою причиною поступливості й “миролюбності” Батога Божого був початок епідемії чуми: його військо охопив мор. Серйозною підставою для припинення Італійської кампанії послугували також повідомлення, що в Карпато-Дунайському регіоні та віддалених Кавказько-Прикаспійських територіях проти влади гунів з травня 452 р. почались масові повстання осілого населення й багатьох кочових варварських племен, підлеглих Аттілі, зі знищенням ними ознак його влади - “укріплених пунктів”; вперше з’явилась реальна загроза розвалу могутньої номадичної імперії. За цих обставин проти гунського керманича виступила Візантія: східноримська армія за наказом імператора Маркіана перейшла дунайський кордон і в останню декаду червня почала розвивати успішний наступ на Паннонію; умова припинення наступу - Аттіла залишає Італію. Правитель гунів не мав можливості та ресурсів вести війну на два фронти. Не менш вагома підстава для компромісу - різке погіршення здоров’я та самопочуття Аттіли на початку того літа.

7. Раптова смерть Аттіли у березні 453 р., перед самим початком “Великого походу” на римський Захід (а далі - на Візантію), за короткий час кардинально змінила геополітичну ситуацію і конфігурацію гуно-римських стосунків у мілітарній сфері. Воєнні дії припинились, вплив і вага Аеція як політика та полководця різко впали; Валентиніан ІІІ відчув себе володарем ситуації. Союзні та підлеглі гунам варварські племена перетворились на неконтрольовану з боку синів Батога Божого й небезпечну для них самих силу. Цим скористався Рим: імператорські легати відвідали з дипломатичними місіями двори найвпливовіших варварських вождів з числа сателітів Аттіли, і без великих зусиль підбурили гепідів, остготів, ряд інших племен (серед них - скири, руги, герули, свеви), виступити проти ненависної й підупалої “степової імперії”. Гунський союз племен як військова коаліція наприкінці 453 р. почав розвалюватись, і головною деструктивною силою в даному процесі виступили саме гепіди, очолювані королем Ардаріхом.

Битва при Недао або “битва племен”, розгром нащадків Аттіли та розпорошення західних гунів послугували сигналом для активізації воєнних дій Рима, тим більше, що головнокомандувач Аецій вже був власноруч убитий імператором (вересень 454 р.). Подальший державний переворот, смерть Валентиніана ІІІ (березень 455 р.), смерть узурпатора Петронія Максима і прихід до влади Епархія Авіта за підтримки вестготів не призупинили гуно-римське протистояння навіть попри руйнацію “Вічного міста” вандалами Гейзеріха у союзі з аланами в червні 455 р., а навпаки, посилили його. Війна формально (без підписання будь-яких угод) завершилась восени того ж року поверненням до складу західної Імперії обидвох втрачених римських провінцій - Паннонії І та Паннонії ІІ; спроба їх відвоювання Ултзіндуром і Денгізихом у листопаді виявилась невдалою. Гунське державне утворення у своїй територіальній основі було ліквідоване; домінуюча роль у Барбарікумі протягом наступних п’яти років перейшла до вестготів, керованих Теодоріхом ІІ.

Разом з тим, гуно-римська ворожнеча у період з 455 р. по 465 р. трансформувалась у латентне протистояння з періодичними нетривалими загостреннями на дунайських прикордонних територіях. Під час Першої гото-гунської війни 456-458 рр., значною мірою інспірованої римлянами, відбувся перехід частини гунської номади під протекторат імператора Заходу Майоріана І (він мав потребу у найманцях), за активного сприяння з боку останнього; в ході Другої гото-гунської війни - 463-466 рр., стався військовий конфлікт між сином Аттіли Денгізихом та командувачем іллірійської польової армії Марцелліном: внаслідок нападу гунів на ряд населених пунктів, розташованих на дунайському кордоні, відбулось декілька боєзіткнень. Цей останній відкритий гуно-римський мілітарний конфлікт (гуни так і не прорвалися до Далмації) завершився підписанням миру між нащадком Аттіли та Марцелліном, хоча реально “степової імперії” Аттіли на малі Європи вже не існувало, а до падіння Західноримської держави залишалось трохи більше десяти років.

Загальні наслідки гуно-римської війни виявились далекосяжними. Пряме цивілізаційне, як і геополітичне зіткнення, обидві імперії у підсумку програли, зійшовши з історичної арени; завершення війни позначилось на міжнародній ситуації: почався другий етап Великого переселення народів, центром якого стали Балкани, а рушійною силою - слов’яни; степові кочові об’єднання і союзи поступилися місцем осілим “варварським королівствам” з їхніми кордонами, законами, державною релігією та соціальною політикою; на віддалених і слабоконтрольованих імператорською владою теренах західної Імперії почалась гостра боротьба за зверхність між германськими племенами, внаслідок чого піднеслися готи, франки та лангобарди; економіка і торгівельні зв’язки між різними європейськими регіонами активізувалися. Так само активізувався процес відбудови спалених та знищених гунською інвазією міст; провідна роль у християнському світі залишилась за Східною Римською імперією; в історії воєнного мистецтва Каталаунська битва ознаменувала завершення епохи Античності й початок доби Середньовіччя; номадизм як форма мілітарної та цивілізаційної експансії у Західній Європі значною мірою вичерпався.