Теоретико-методологічні засади

Розгляд практики номадизму, зокрема європейської, об’єктивно зумовлює її дослідницьке сприйняття і наукове трактування у вимірі феноменології. Досить вдалу спробу загального методологічного обґрунтування феномену номади з її природним експансіонізмом здійснив наприкінці 70-х рр.

Характеризуючи в теоретичній площині сутнісні ознаки номадизму - “гладкий простір кочовиків”, і репрезентуючи далі його філософську модель через історико-антропологічну складову, Ж. Дельоз відзначає, що потрібно “протиставляти дві наукові моделі - Компарс та Диспарс. Компарс - правова або правоспроможна модель (...) Пошук правових норм означає виділення інваріантів, навіть якщо інваріант - відношення між перемінними (рівняння). У цьому сенс гілеоморфізму - принципу, який доводить перемінність матерії й усталеність форми. Диспарс - принцип науки кочовиків - протиставляє скорше не матерію і форму, а матеріал та силу. Тут мова йде не про виділення інваріанту в низці перемінних, а про приведення самих перемінних до стану безперервної варіації.

Рівняння можливе тут лише як зрівнювання - тимчасова рівновага перемінних, (...) невіддільних від процесу варіації. Воно виділяє індивідуальні моменти й особливості матерії, а не загальні “форми”. Індивідуальність виникає тут як подія (...), а не як “предмет”, що складається з матерії та форми. Гладкий простір кочовиків - це простір мінімальних відстаней (...) Це простір контакту, індивідуальних подій контакту (...) Це гетерогенне поле відповідає особливому типу множин - децентрованим різоматичним множинам, які не розмічують простір, що ними займається.

Розвиваючи свою думку, Ж. Дельоз послідовно уточнює і доповнює протирічний феномен кочовика. “Кочовик, пише він, володіє територією, пересувається постійними маршрутами, рухається від одного пункту до іншого, не пропускаючи жодного з них. Однак необхідно розібратись, що є у житті кочовика головним і що - похідним. По-перше, якщо навіть пункти окреслюють маршрут, вони самі належать цьому маршруту, тоді як для осілого жителя пункти визначають маршрут (...) Шлях [у кочовика] (...) набуває самостійної та внутрішньої цілісності (. ) Кочовик не те саме, що мігрант: мігрант завжди пересувається з одного пункту до іншого, навіть якщо цей наступний пункт ще йому невідомий. Кочовик натомість рухається з одного пункту в інший тільки в силу фактичної необхідності - в силу суміжності цих пунктів на трасі, пункти - це зв’язки його шляху. По-друге, хоча маршрут кочовика може проходити звичайними дорогами, це не та дорога, яку знають осілі народи. Та дорога ділить замкнутий простір, надаючи кожному певну частину цього простору й забезпечуючи зв’язок частин. Маршрут кочовика - повна протилежність дорозі: він ділить людей у відкритому просторі - неокресленому і незв’язному. По-третє, існує різниця між двома типами простору. Простір осілих народів розмежовано стінами, кордонами та шляхами. Кочовики населяють гладкий простір, позначки котрого зсуваються разом із трасою (...) Кочовик обживає гладкий простір, привласнює собі даний простір - у цьому й полягає його територіальний принцип. Було би помилково визначити кочовика через поняття руху. Тойнбі повністю правий, говорячи, що кочовик швидше той, хто не рухається.

Як підсумок, Ж. Дельоз наостанок симптоматично обґрунтовує зв’язок кочовика із “земельною константою”, що дозволяє робити пряму методологічну проекцію наукової позиції вченого на природу традиційних мотиваційних орієнтирів гунських інвазій, війн та загарбань, у тому числі - й державотворчих процесів. “Якщо можна назвати кочовика у повному розумінні слова детериторіалізованим, акцентує філософ, то саме тому, що детериторіалізація здійснюється не після, як у мігранта, і не за допомогою, як у осілого жителя (...) Зв’язок кочовика із землею створює саме детериторіалізація, навіть якщо в результаті кочовик здобуває земельну територію (. ) Номадизм пов’язаний швидше з “нестійкістю локальних кліматів”, ніж з глобальними змінами клімату (що породжують переважно міграцію). Там, де виникає гладкий простір, де він зростає і ширшає в усіх напрямах, там з’являється й кочовик. Він зрощується з цим простором і сам його розширює: кочовик породжує пустелю у тій мірі, в якій породжений нею” [277, с. 187].

Даний філософсько-історичний концепт, який вдало моделює феноменологічну природу номади, зокрема гунської, одночасно формує логіку вибору методології дослідження. Вивчення війни гунського союзу племен із Західною Римською імперією в середині V ст. через дослідження генези конфлікту, висвітлення перебігу основних подій та розгляд наслідків для греко-римської цивілізації й варварського світу, безсумнівно, передбачає ґрунтовний аналіз тематичних джерел.

Крім базового діалектичного підходу, в роботі знайшов відображення системний підхід, який передбачає пізнання окремих історичних феноменів у контексті геополітичної ситуації епохи, що розглядається. Означений дослідницький ракурс мотивує реконструкцію сучасних соціумних структур, мілітарних стратегій та практик, світоглядних образів і політичних реалій. У конкретному зверненні до тексту автор додержується принципів філологічної критики й історичного аналізу джерел, який у розрізі зафіксованих фактів і подій ґрунтується на довірі до античної та ранньосередньовічної традиції історіописання, а також намаганні зняти (нівелювати) наявні протиріччя не шляхом відкидання будь-якої частини даної традиції як недостовірної, а шляхом пошуку прийнятного способу взаємного погодження протирічних свідчень. Разом з тим, осмислення історичного наративу (онтологічної даності) відбувається на двох рівнях - емпіричному й теоретичному. Перший передбачає використання таких важливих методів як загальний, експлікативний, конструктивний; другий орієнтований на аналітичний та синтезний методи, мета яких - одержувати верифіковані результати або нові концепції. Виділені рівні дозволяють моделювати соціальну реальність минулого та інтерпретувати її згідно зі змістовими параметрами. Історичний простір зі свого боку передбачає врахування темпоральних уявлень, орієнтирів колективної пам’яті, об’єктивних процесів, системних змін і трансформацій.

В руслі наведених теоретичних констатацій для написання роботи автор використав низку як загальнонаукових, так і спеціально-історичних та міждисциплінарних методів й принципів, які допомогли сформувати і відтворити цілісну картину подій, пов’язаних з масштабним гуно-римським протистоянням у першій половині 50-х рр. V ст. З точки зору опрацювання корпусу писемних джерел і різнопланових археологічних матеріалів, серед загальнонаукових методів, що були задіяні, необхідно виокремити наступні.

Метод порівняння є одним з головних загальнонаукових методів, що використовувались при написанні роботи. Його введення дозволило розглянути проблему гуно-римського конфлікту у комплексі зі схожими багатовимірними явищами протистояння “варварського світу” (“Barbaricum”) й “pax Romana”, яке набуло цивілізаційного загострення саме в кінці IV - першій половині V ст. - упродовж початкового етапу Великого переселення народів. Даний метод сприяв визначенню витоків і ступеня обопільної мілітарної конфронтації, що розгорнулась між Західною Римською імперією та гунським союзом племен, коли до влади у своїх державних інституціях прийшли такі антагоністичні й значною мірою непередбачувані у вчинках і рішеннях постаті, як Верховний вождь Аттіла й імператор Валентиніан III.

Крім того, за допомогою методу порівняння в роботі була дана всебічна оцінка “гунського чинника” у стосунках готів із західноримською Імперією. Важливу роль у цьому відіграло порівнювання складних етносоціальних процесів, що відбувалися в готському середовищі, з відповідними тенденціями (за рядом стрижневих ознак - майже тотожними), характерними для строкатої гунської номади, оскільки вони у підсумку призвели до перетворення гунів та готів з кочовиків на мігрантів і одночасно - на “локомотив” міграційного руху варварських племен в межах пізньоантичної Європи. Як окрему складову методу порівняння доречно назвати порівняльно-історичний метод, який уможливив встановлення спільних та відмінних рис в явищах реалізації владної домінанти, притаманних розвитку гунських і готських племен зазначеного періоду.

Статистичний метод був використаний автором при аналізі чисельності гунського війська, керованого Аттілою, західноримської армії, очолюваної Аецієм, а також чисельності допоміжних військових загонів з обидвох сторін. Залучення статистичного методу дозволило, разом з тим, порівняти дані, вміщені в різних писемних джерелах V-ѴІІ ст. Доцільно відзначити, що статистика в роботі так само фігурує при описі й характеристиці втрат серед мирного населення провінцій та міст Західної Римської імперії, які зазнали нашестя, плюндрування і грабунку зі сторони гунського союзу племен. Врахування статистики є не менш важливим, коли мова йде про підрахунок і порівняння втрат військових контингентів під час воєнних кампаній, походів, облог, боєзіткнень та битв, визначення інтенсивності гунських нападів й набігів. Не менш важливу роль статистичний метод відіграє при висвітленні питання торгівлі та закупівлі зброї, обладунків, матеріалу для їхнього виготовлення. Відомо, наприклад, що західна Імперія протягом першої половини V ст. регулярно продавала майже всі види зброї варварам, і не лише своїм федератам. Виняток не склали ні гуни, ні готи. Равенський імператорський двір займався постачанням зброї у війська Аттіли не лише в 30-х - 40-х рр. V ст., а й упродовж війни 451-455 рр. Гуни навіть закупили у римлян значну кількість луків, комплектуючих та компонентів до них і перед Каталаунською битвою, і перед битвою на річці Недао. Зрештою, опрацювання статистичного матеріалу дозволило визначити гуно-римський мілітарний баланс перед початком війни й напередодні вирішальної битви на Каталаунських полях.

Метод класифікації дав можливість здійснити чітку систематизацію різних племен, племінних груп, етносів та субетносів (етнічних субстратів) переважно германського і слов’янського походження, що були об’єднані Аттілою й увійшли до складу гунського союзу племен, окреслити та піддати аналізу їхній цивілізаційний рівень, політичний статус, міграційний потенціал. Поряд із цим даний метод дозволив саме через класифікацію виокремити й ідентифікувати деякі автономізовані локальні угрупування, які існували в неоднорідній та етнічно розшарованій номаді західних гунів на середину V ст., і згадуються у джерелах.

При написанні роботи також було частково використано метод психоаналізу, який дозволив трактувати поведінку і вчинки тих чи інших персоналій в історичному контексті. Цей метод виявився результативним при реконструкції психологічного портрета ключових історичних осіб епохи. В руслі означеного метод психоаналізу допоміг зрозуміти, яке місце займали гуни в суспільній свідомості (ментальних орієнтирах) автохтонного населення Західної Римської імперії, - тобто який архетипний образ склався у західноримських громадян щодо “народу вершників”.

Поряд із загальнонауковими методами в роботі знайшов відображення комплекс соціально-історичних методів. До його складу так само увійшла низка профільних методичних прийомів. Першим виступає власне історичний метод. Він спонукав розглянути досліджувану проблему з урахуванням специфіки часових (темпоральних), географічних, міжнародних (дипломатичних), воєнно-політичних та цивілізаційних умов, в яких перебували “степова імперія” Аттіли й західноримська Імперія.

Застосування проблемно-хронологічного методу дозволило автору виокремити й поставити перед задекларованими дослідницькими завданнями ряд проблем, зокрема - місце гунського номадичного простору у геополітичному контексті відносин варварського світу з пізньоантичною греко-римською цивілізацією, політичні передумови гуно-римського конфлікту в ракурсі державотворчих процесів, ініційованих Аттілою, особливості економічних та культурних контактів гунського союзу племен з римлянами, ступінь впливу західних гунів на зовнішню політику Равенського імператорського двору до 451 р.

Необхідно констатувати, що кожна проблема в роботі, яка актуалізувалась в рамках окресленого періоду, досліджувалась у хронологічній перспективі: від ґенези передумов до формування й появи самої проблеми та її розв’язання. Такий підхід дозволив простежити динаміку стосунків європейських гунів та західноримської держави у двох дослідницьких векторах: вертикальному (проведення аналітичного зрізу відносно окремих “історичних граней” або згадуваних у джерелах “фактичних проявів” гуно-римських контактів) й горизонтальному (висвітлення складових темпорально-хронологічної еволюції цих контактів, виділення та розгляд особливостей відповідних спонукуючих або активізуючих чинників на кожному етапі стосунків двох політичних суб’єктів). Історико-генетичний метод дозволив виявлені процеси й тенденції вивчити послідовно. Це допомогло показати наявність причинно-наслідкових зв’язків та різних форм взаємодії і протистояння у відносинах гунської номади й західноримського соціуму.

Історико-системний метод, в основу якого покладено єдність одиничного (виключного) і загального (варіативність множинного) у процесі суспільно-історичного розвитку, зумовив охоплення широкого й розмаїтого спектру взаємин кочовиків з носіями класичної античної культури та освіченості у політичній, мілітарній, дипломатичній, економічній сферах. Даний метод також сприяв осмисленню цілісної картини історичних подій та явищ як єдиної, органічно взаємопов’язаної системи з її цивілізаційними універсаліями і структурними компонентами. У свою чергу, такий підхід надає можливості глибше зрозуміти суть визначеної проблематики й дати обґрунтовану відповідь на всі завдання, що були поставлені в роботі.

Не менш ефективним з точки зору результативності виявився задіяний в роботі біографічний метод. Завдяки його дослідницьким можливостям під час опрацювання джерельного матеріалу, автору вдалося простежити життєвий шлях головних історичних осіб, від яких залежав перебіг вузлових подій гуно-римської війни 451-455 рр., визначити їхню роль та місце на тлі глобальних трансформацій, пов’язаних з активізацією Великого переселення народів, охарактеризувати вплив, який вони мали на зміну геополітичної ситуації у Західній Європі в середині V ст. Використання біографічного методу передбачало залучення пласту специфічних джерел, таких як фольклорні епічні твори (саги), агіографічна література (Житія святих), церковні історії тощо. Це дозволило всебічно вивчити неоднозначні колізії (наміри та вчинки) в біографіях визначних діячів гуно-римського мілітарного протистояння.

Крім використання загальнонаукових та спеціально-історичних методів дослідження, робота ґрунтується ще на ряді важливих підходів й принципів. Магістральним є принцип історизму. Цей принцип логічно пов’язаний з усіма вищезазначеними методами дослідження і базується на нерозривній єдності предмета дослідження з історичною епохою, воєнно-політичним та економічним середовищем, у якому він перебуває. Саме тому, спираючись на принцип історизму в ході написання роботи, автор, в руслі задекларованого дискурсу, розглядає як нерозривну сталість (у часі та просторі) й цивілізаційну очікуваність (діалектичну передбачуваність) ланцюг подій, що склали дифузійну основу гунського номадичного проникнення в імперські інституції західноримського суспільства.

Панорамність самого розгляду й діапазон піднятих питань дозволяють сконцентрувати увагу на геополітичних підвалинах і суто мілітарних аспектах гуно-римських взаємин, висвітлення яких через призму історизму породжує цілісність й органічність сприйняття епохи зіткнення номадичних племен Барбарікуму із остаточно занепадаючою західною Імперією. Важливу роль у даному випадку має синтезна оцінка тих чи інших фактів, процесів, подій, явищ, тенденцій. З метою дотримання принципу історизму та посилення наукової аргументації й доказової бази, автор також залучив необхідну історичну термінологію, належні оціночні критерії, відповідний категоріальний апарат, дані археології, антропології, лінгвістики, ономастики і топонімії, врахував загальні світоглядні орієнтири і ціннісні пріоритети антагоністичних соціумів досліджуваної епохи.

Спираючись на принцип об’єктивності при оцінці історичних явищ і тенденцій, автор проаналізував різні чинники, що тією чи іншою мірою впливали на них. Такий підхід дозволив уникнути тверджень, суджень та висновків, які логічно не витікають з наведених в роботі фактів, а відтак - несуть загрозу упередженого ставлення до будь-якої згадуваної події в історії контактів гунів та римлян, зокрема - у війні гунського союзу племен із Західною Римською імперією в середині V ст. У даному випадку ключовим при аналізі існуючих фактів залишається врахування усього комплексу витоків, причин та передумов з одного боку, впливу, наслідків і значення - з іншого. Це зумовлено принципом всебічності. При його застосуванні автор розглянув вплив гунської номади на пізньоантичний греко-римський соціум з різних позицій, на рівні різних функціональних проявів, охоплюючи всі найважливіші сфери життєдіяльності західноримської держави.

Поряд із зазначеними стрижневими принципами при роботі з корпусом писемних джерел був задіяний не менш важливий індивідуально- орієнтований підхід, який дозволяє дослідити персону автора джерела, зв’язок його особистості (індивідуальності поглядів та характеру) із самим твором й описаним історичним періодом. Даний методологічний підхід корисний і результативний при розгорнутому аналізі історичного контексту Хронік, Анналів, Житій. Незважаючи на те, що у багатьох випадках авторство того чи іншого твору не піддається прямій ідентифікації, науці, шляхом атрибутації супутніх реалій та дотичних ознак, у багатьох випадках вдається відкрити середовище походження творця тексту. Воно не менше впливає на об’єктивність або тенденційність опусу, онтологічну специфіку відображення подій, ніж автор як інтерпретатор. Разом з тим, реалізація можливостей індивідуально-орієнтованого підходу сприяє здійсненню критичного аналізу джерел й відокремлення доконаних (підтверджених) фактів від соціально (можливо релігійно) упередженої чи політично заангажованої оцінки (суб’єктивної позиції) самого автора твору.

Для повного досягнення мети і розв’язання поставлених завдань, в роботі, як допоміжні, використовувались: просопографічний метод, завдяки якому досліджено етнічний склад, структуру та організацію обох армій - гунської й західноримської; історико-антропологічний метод, котрий дозволив вивчити й висвітлити складне питання етнічної ідентичності, расової та мовно-культурної приналежності західних (європейських) гунів; історико-типологічний метод, що обумовив вивчення окремих організаційних складових як гунського, так і західноримського війська; дискрептивний метод, який допоміг у виявленні характерних рис гунського війська, очолюваного Аттілою, та його впливу на інші варварські мілітарні одиниці; історичної реконструкції, що сприяє (за допомогою існуючих зображень, описів, військових трактатів, наявних археологічних матеріалів) відтворенню різних видів озброєння, спорядження, обладунків і тактики бою відповідних родів військ обох протиборчих армій; синхроністичний метод, котрий передбачає порівняння подій та фактів в одному часовому проміжку в різних чи суміжних регіонах. Робота автора з різноплановими пізньоантичними й ранньосередньовічними джерелами зумовила також залучення головних джерелознавчих методів - критичного, евристичного, герменевтичного.