Стосунки гунів з римлянами протягом 40-х рр. V ст.
Аналіз джерел дозволяє констатувати, що 40-і рр. за багатьма ознаками стали для Аттіли вирішальними: його “імперія” ставала дійсно могутньою, впливовою й небезпечною для ворогів.
Одночасно авторами V ст., надалі - й ѴІ-ѴІІ ст., починається легендизація діяльності володаря гунів у цей період, його особистості, навіть його уподобань і смаків, що знайшло відображення в германських епосах та ісландських сагах - “Пісні про нібелунгів” [66], “Сазі про Вьольсунгів” [78, с. 37-39], “Старшій Едді” (“Гренландська пісня про Атлі” [88, Col. 1233-1278], “Гренландські промови Атлі” [88, Col. 12791381]). В них Етцель (або Атлі) фігурує як “король з Грани” (сучас. місто Естергом в Угорщині) [66, Col. 1497]. Наприклад, піднесення Аттіли церковні історики й світські хроністи, зокрема - ті самі Пріск [173, Fr. 10, р. 98] та Йордан [147, Rom. 126], зазвичай пов’язували із “Марсовим мечем” (“Gladius Martis”; меч скіфського царя Марака), який один пастух знайшов у донських степах і подарував гунському вождеві у 440 р. [284, с. 69].Йордан розповідає: “Хоча він (Аттіла - Я.Я.) за самою природою своєю завжди відрізнявся самовпевненістю, але вона зросла у ньому ще від знахідки Марсового меча, що визнавався священним у скіфських царів (...) Меч цей було відкрито за таких обставин. Якийсь пастух (...) помітив, що одна телиця з його стада шкутильгає, однак не знаходив причини її поранення; стурбований, він простежив криваві сліди, поки не наблизився до меча, на який вона, поки скубла траву, необережно наступила; пастух викопав меч і відразу ж приніс його Аттілі. Той зрадів приношенню і, будучи й без того пихатим, вирішив, що поставлений (долею - Я.Я.) володарем над усім світом і що через Марсів меч йому дарована могутність у війнах” [147, Get. 183].
На початок 40-х рр. володіння Аттіли розкинулись від Уральських гір і Каспійського моря до Данувію.
На півдні природними кордонами “імперії” були Кавказ, Азовське море (Меотида), Чорне море, Карпати й дунайський регіон. На півночі подібних природних кордонів не існувало; тут, однак, влада Батога Божого поширювалась на терени від верхів’їв Ітіля й Танаїсу до Віндобони (Відня) [431, с. 88-89]. І ефталіти (“білі гуни”), і хіоніти (“чорні гуни”) визнавали його як Верховного вождя. На 441-443 рр. “степова імперія” вже мала, акцентує Е. Хаттон, більш-менш чіткі (щоправда, не сталі) й захищені кордони, своїх підданих, своїх землеробів, пастухів, кочовиків, воїнів, городян, ремісників, торговців, майстрів, своїх данників, заколотників, федератів, істинних та удаваних союзників, свою офіційну релігію й численні місцеві культи [456, с. 64].Оцінюючи й аналізуючи гунську “імперію” в соціо-організаційному плані, Л. Мюссе висуває таку ідею: “Існують достатньо вагомі підстави вважати, що за взірець була прийнята держава Сасанідів, чий вплив на мистецтво гунів не викликає сумнівів. Ритуали, яких дотримувались у присутності короля, на кшталт падіння на коліна або жертовного пиття, скоріш за все, були запозичені з іранського церемоніалу, як і діадема, котра слугувала символом одноосібної влади. Соціальна трансформація, яка почалась із появою спадкової королівської влади, замінила древню племінну структуру пануванням придворної знаті, котра збагачувалася за рахунок здобичі. Цей прошарок, очевидно, був достатньо неоднорідним: крім справжніх гунів він включав германців і, як мінімум, одного паннонійського римлянина, Ореста (батька майбутнього імператора Ромула Августула), главу королівської канцелярії” [382, с. 42-43].
Характеризуючи інституціональні та структурно-мілітарні особливості гунської держави, французький історик висловив концептуальну думку: “Ця монархія, що тільки-но почала зароджуватись, була зобов’язана своєю силою військовому мистецтву, успадкованому нею від кочових племен. Можливо, в тому, що стосувалося кінноти, гуни не могли суперничати з аланами, чиї коні славилися своїми достоїнствами ще з ІІІ ст., однак їхня кіннота була численною, невтомною і чудово засвоїла тактику східних лучників.
Чи включала вона до того ж важку кінноту, одягнену в обладунки, як в Ірані або у ефталітів? Цього стверджувати не можна. Озброєння гунських вершників складалося з тугого лука, стріл із трикутними наконечниками, дерев’яного сідла, хлиста, аркана, двосічної чи простої шаблі. Навколо цього гунського ядра концентрувалися частини з васальних народів, у більшості своїй германських” [382, с. 43]. Зі свого боку, український археолог О. Приходнюк підкреслює: “Створена гунами “імперія” стала першим варварським утворенням протодержавницького типу, що трималося на жорсткій військовій організації і дисципліні. У гунів було найсучасніше для тих часів озброєння. Вони першими застосували чітку організацію війська і першими для кіннотників стали застосовувати довгі і вузькі мечі - палаші (прообраз шабель), складні великі луки зі стрілами, оздобленими залізними трилопатевими вістрями, шкіряні та залізні панцирі. Проте, на стадії кочового господарства та доби завоювань, технічний прогрес кочовиків полягав лише у застосуванні вдосконаленої зброї та кінського спорядження. Вони лише поширювали здобутки інших народів - великі луки від хунну, а стремена від алтайських ту-гю” [405, с. 9].Крім одержання “Марсового меча”, того ж року ще однією важливою для гунського керманича подією стало напівофіційне “сватання” до нього сестри імператора Валентиніана ІІІ, доньки Флавія Констанція ІІІ (372-421) й Галли Плацидії, Юсти Грати Гонорії (417-452). Після скандальної любовної історії з прокуратором Євгенієм та вагітності, у 434 р. мати вигнала її з Равенського двору й відправила до Константинополя під тамтешній “домашній арешт” [147, Rom. 128]. Проте Гонорія звідти втекла й повернулась у рідну Равенну з наміром будь-що вийти заміж [531, с. 134]. Брат пообіцяв їй сприяння зі свого боку, але слова не додержав. Джерела фіксують (Флавій Меробад [162, Paneg. fr. I. D], “Консульські фасти Італії” [124, An. 440, 16]), що розлючена Гонорія наприкінці 439 р. почала таємне листування з Аттілою, а навесні 440 р.
в одному з листів запропонувала шлюб; на знак підтвердження серйозності намірів вона, крім листа, передала “нареченому” камею зі своїм портретом й обручку - символ заручин [531, с. 5]. Небезпечність ситуації полягала в тому, що Гонорія просила Аттілу вимагати від її брата як посаг половину Західної Римської імперії; вона належала їй як “спадок” від батька [515, с. 44-45]. Аттіла тоді поставився до цієї історії з недовірою, передбачаючи можливість провокації чи пастки. Він відіслав гінця - євнуха Гіацинта, без відповіді, а листа й обручку вирішив зберегти “до кращих часів”. Тим не менш, посланець з Гонорією не зустрівся (Гіацинта перехопили, катували і стратили): вона все розповіла одній зі служниць, та Галлі Плацидії. Мати і брат ув’язнили розпусну “зрадницю” в одному з равенських монастирів [173, Fr. 8, p. 86]. Вона знов втекла і зникла з поля зору на декілька років. Аттіла зі свого боку прийняв очікувальну позицію.Необхідно також відзначити: більшість джерел V-VI ст. взагалі не згадують цей інцидент, а з авторів, хто його описав, Марциллін Коміт датує “заручини” 434 р. [160, An. 434, 4], Пріск Панійський 449 р. [173, Fr. 8, р. 86], Іоанн Антіохійський - початком 450 р. [143, Fr. 4, p. 199.2]; Йордан традиційно додержується даних Пріска [147, Rom. 128]. Разом з тим, аналіз тогочасної гуно-римської дипломатії й політичного контексту зумовлює зупинитись саме на 440 році як найбільш вірогідному. Якби Аттіла чекав приводу для нападу, і це дійсно був би 449 р. чи 450 р., він відповів би Г онорії згодою, а не відсилав гінця з порожніми руками.
Вивчення корпусу писемних джерел V-ѴІІ ст. дозволяє констатувати: на відміну від широкомасштабної війни зі Східною Римською імперією, з Равенським двором протягом 40-х рр. Аттіла мав відносно доброзичливі стосунки. Г оловна заслуга в цьому належала, безумовно, Аецію. Після того, як гуни з дозволу свого керманича у травні 441 р. напали на великий міжнародний ярмарок у передмісті Маргуса, що належав і контролювався ромеями, пограбували купців (у тому числі й західноримських) та відібрали майже всі товари, а згодом навіть перетворили Маргус на своє “єпископальне місто”, досвідчений головнокомандувач, як радник Валентиніана ІІІ у зовнішньополітичних справах, наполегливо рекомендував останньому не надавати допомоги Феодосію ІІ, хоча той її із надією очікував, і не вступати у відкритий конфлікт з Батогом Божим [590, с.
322]. Аецій передбачав: ця провокація з боку Аттіли може мати непередбачувані результати; і патрицій виявився правий.Гуно-римські дипломатичні контакти того десятиліття позначені симптоматикою равенського “терплячого умиротворення”. Імператор Заходу демонстрував свою доброзичливість, відкритість та лояльність, не допомагаючи Візантії ні військами, ні зброєю, ні фінансами; гунський правитель теж не наважувався на відкритий збройний виступ, ризикуючи мати війну на два фронти. Представники західної Імперії брали участь у всіх вісьмох гуно-візантійських перемовинах 441-449 рр., проте лише в ролі свідків і дипломатичних гарантів [530, с. 84].
У 441-442 рр. західні гуни здійснили ряд спустошливих походів на Балкани [362, с. 49]. На 445 р. до складу гунської “імперії” входили великі союзні, підлеглі й підкорені племена - алани, остготи, акацири, свеви, частково сармати, гепіди, скири, герули, лангобарди, тюринги, частина франків [362, с. 49-50]. Аттіла швидко набирав впливу й ваги на рівні загальноєвропейських геополітичних перспектив, і починав вести себе дедалі агресивніше та вимогливіше. Як наслідок - 446 р. за новим договором з Аецієм “за дружбу” Аттіла отримав від Західної Римської імперії землі уздовж ріки Сави [395, с. 103]. Ці території стали у подальшому головним плацдармом для організації кампаній проти слов’ян [362, с. 52].
Не менш симптоматичними виявились для Равенського двору гуно- ромейські перемовини влітку 449 р., свідком яких був Пріск Панійський. Головним приводом стали чергові територіальні поступки: Аттіла, згідно із римським законом “Про гостинність”, волів одержати під свій контроль всю Паннонію і з легатами Валентиніана ІІІ, за свідченням Пріска, поводив себе демонстративно зухвало, зверхньо, ледь стримуючись, без традиційного дипломатичного етикету [173, Fr. 8, p. 88-89]. Крім того, прояв гніву володаря гунів і необхідність у перемовинах із Заходом диктувались двома доволі “штучними” обставинами. По-перше, Аттіла висунув не зовсім правомірну і дивну претензію щодо “нахабного” вчинку маловідомого римського “банкіра” (скоріше - лихваря) на ім’я Сільван: той “незаконно” заволодів ромейськими срібними фіалами (прихованим городянами церковним начинням з храмів пограбованого гунами Сирмія), і продав їх одному італійському єпископу, хоча вони “належали” Батогу Божому за правом війни [173, Fr.
8, p. 89-90]; Аттіла погрожував Равенні війною, якщо проблема не буде врегульована на його користь. По-друге, вірогідно не пізніше березня 449 р. гунський керманич мав зустріч з найлютішим ворогом Риму, королем вандалів Гейзеріхом (389-477), який підкупив Аттілу, щоби той нарешті почав війну із західною Імперією [535, с. 109-110]. Отже, гуно- римські перемовини мали дещо нервозний характер. Щоб підкреслити власну могутність, рішучі наміри і завуальовано натякнути римлянам на свої мілітарні вагання (хто після Візантії стане наступним об’єктом інвазії), Батіг Божий вдався до ледь прихованого шантажу. Він оголосив легатам - Ромулу і Константу (обранцям Аеція), що нібито збирається у похід на Персію, “а можливо й не на Персію”.Пріск, як свідок, процитував констатуючий “коментар” одного з імператорських послів: “Велика удача [Аттіли] і та могутність, яку вона йому дарувала, зробили його настільки пихатим, що він не приймає жодних порад, якщо не впевнений у тому, що вони йдуть йому на користь. Жоден з колишніх правителів Скіфії (...) ніколи не досягав так багато за такий короткий термін. Він володарює над островами в океані [Атлантичному, або Західному] і, крім усієї Скіфії, навіть римлян (візантійців - Я.Я.) примусив платити йому данину (...) Щоб розширити межі своєї держави, тепер він має намір йти війною на персів” [173, Fr. 8, p. 90]. Аецій, як ніхто інший розумів ситуацію, що склалась; проте цього разу він на жодні поступки не пішов, свідомо очікуючи надалі можливої ескалації у гуно-римських стосунках. Аттілу він знав добре, і кампанію гунів проти персів вірогідно поставив під сумнів. Натомість римський полководець далекоглядно почав готуватися до війни [148, р. 25]. Необхідно також додати, що більшість сучасних дослідників, зокрема - П. Хізер [459, с. 519-520], М. Олівер [597, с. 58], У. Нейпір [592, с. 90-91], Р. Ледлоу [575, с. 75], С. Келлі [572, с. 69-70], взагалі ставлять під сумнів реальну можливість здійснення гунським правителем у середині V ст. широкомасштабного вторгнення у володіння далекої Перської імперії. Дійсно, Аттіла не міг собі дозволити надовго втратити контроль над європейським Барбарікумом і ослабити тиск на греко-римський світ; тоді під загрозою існування опинилась би його власна держава.
В цілому гуно-римські перемовини 449 р. для обох сторін виявились невдалими. Валентиніан ІІІ відмовився повертати фіали (оскільки це є християнські священні посудини), як і видати “злодія” Сільвана (лихвар не порушив жодного римського закону); територіально-адміністративний статус Паннонії залишився старим. Обурений зневагою імператора, Аттіла в серпні оголосив наказ, згідно з яким гунам заборонялось ставати найманцями в армії Заходу [148, р. 27]. Ще одне не менш провокативне рішення Батога
Божого: він відкрито надав прихист одному з керманичів повстання проти римлян, що відбулось на північно-західних землях Галлії 448 р. й було розгромлене Аецієм за участі тих самих гунів [459, с. 519].
В межах вищеокресленої ситуації залишається дискусійним питання: мотивація політичних і дипломатичних кроків Аеція. В чиїх інтересах він діяв - імператора?, Аттіли?, власних? Чому так відтягував війну? Історичний контекст епохи диктує щонайменше шість варіантів відповіді. 1. Діяти в інтересах імператора? Валентиніан ІІІ мав відчутні проблеми: на відвоювання чекала Сіцилія, імперська “житниця”, захоплена Гейзеріхом; необхідно було звільняти римську Африку, яка опинилась в руках зрадника Себастіана; потребував термінового оновлення флот для вигнання піратів з Середземного моря й забезпечення перекидання військ у Карфаген; вимагали придушення постійні повстання багаудів; слід було зміцнювати кордони проти аланів і вестготів. Равенна не мала права починати війну з гунським керманичем; Аецій це усвідомлював. 2. Діяти в інтересах Аттіли? Той відчував себе впевнено по обох берегах Данувію. Він поставив на коліна Візантію і збирався повністю її розгромити. Напад Західної Римської імперії зупинив би його просування до кінцевої мети - ліквідації ромейської держави, примусив би до оборони й припинення експансії [235, с. 94-95]. Відмова Аеція надати допомогу Феодосію ІІ - певною мірою відповідала інтересам Батога Божого.
3. Можливо, полководець волів послугувати обом сторонам одночасно, не вважаючи як дипломат і державний діяч їхні інтереси несумісними. Можливо, Аецій був переконаний: отримає свій “зиск” і імператор Сходу, теж зацікавлений в ліквідації піратства й відновленні за допомогою саме гунів контролю над Африкою та Сіцилією. 4. Можливо, однак, Аецій з прихованою симпатією спостерігав за переможною ходою Аттіли теренами Візантії, радів, що справи Феодосія ІІ критичні, й вірив: у випадку, якщо він, Аецій, наведе порядок у Середземномор’ї, не зустрівши супротиву з боку вождя гунів (отже, навіщо його дратувати?), то стане спроможний відновити єдність Римської імперії зі згоди й підтримки Аттіли, котрий теж отримає певні території [235, с. 95]. 5. Можливо, патриція влаштовувала мілітарна допомога гунського “друга”, його контроль над варварським світом і роль суттєвого важеля, “гунського козиря” у далеко непростих взаєминах Аеція з Валентиніаном ІІІ, які мали тенденцію ось-ось перетворитись на відкрите протистояння. 6. Зрештою, варіант, який не можна не враховувати: таємна змова двох досвідчених політичних партнерів. Їхня можлива мета - розподіл між собою влади або сумісне володарювання. Багато хто із сучасників так і вважали - надто підозріло поводив себе Аецій у стосунках із гунами після подій 449 р.
Таким чином, гуно-римські стосунки протягом 40-х рр. V ст. поступово трансформувались з майже федератських у майже ворожі. Тим не менш, Аттіла, з почесними титулами “сенатора” , “патриція” і “magistеr militum”, на це десятиліття став чи не головним захисником західної Імперії від германських племен, мінімізувавши глобальний “варварський тиск”. Барбарікум майже повністю опинився під гунським контролем і “протекторатом”. Володіння правителя гунів почали перевищувати західноримські.
З важливих факторів, що сприяли виникненню гуно-римського конфлікту та його ескалації, заслуговують на увагу: навмисно зверхнє та непоштиве ставлення Аттіли до західноримських легатів і провал перемовин 449 р. при гунському дворі; категорична заборона Батога Божого своїм воїнам найматись до Аеція на будь-яких умовах; надання притулку одному з керівників антиримського повстання у Північно-Західній Галлії, придушеного Аецієм у 448 р. В останньому випадку Аттіла розраховував ви використати цю людину для нагнітання напруги із римським Заходом і, можливо, для забезпечення у майбутньому безперешкодного просування гунського війська галльськими територіями. На практиці всю європейську геополітику в середині V ст. визначали лише дві особи - володар гунів і західноримський головнокомандувач.
2.3.