Прихід Аттіли до влади і створення “степової імперії”

В історії Великого переселення народів гунський чинник, безсумнівно, відіграв одну з ключових ролей. Про це повідомляє більшість джерел IV-VI ст. Однак, їхня фактологічна скупість, у багатьох випадках - суперечність, з елементами легендизованості, породжує серед дослідників-гунологів дискусії та оціночні розбіжності.

Природно, що така ситуація породила в історіографії два провідні напрямки - поміркований, до якого належать науковці кінця XVIII - початку ХХ ст., і гіперкритичний, до котрого можна віднести ряд вчених другої половини XX - початку XXI ст. Представники першого - Ед. Гіббон [262, 263]. Ам Тьєрі [431-442], Ф. Гізо [261], У. Xерберт [560], Дж. Б’юрі [528-531], ставились до свідчень джерел без належного критичного підходу, намагаючись звести у цілісну історичну картину існуючі протиріччя та “дописати” на свій розсуд відсутні або втрачені подієві реалії тієї епохи. Прибічники другого - Дж. Мен [381], О. Менхен^елфен [587], М. Олівер [597], П. Xізер [459], Д.

Отже, орієнтуючись на домінуючу наукову думку, можна погодитись, що влада в руках братів опинилась внаслідок несподіваної смерті їхнього дядька - “східного вождя” Роаса (Ругіли або Роїли) (373-434). Останній, після смерті старших братів - Октара (340-407), керманича західної частини держави, батька Бледи й Аттіли Мундзука (350-401), а також Ебарса (371431), з 432 р. правив, як зазначає Проспер Тірон, усіма племенами центральноєвропейських (або “чорних”) гунів одноосібно [180, Chron. II, 432.15]. Смерті Роаса (за свідченням Сократа Схоластика, його вбила блискавка [189, IV, 34]; “Галльська хроніка 452 року” лише фіксує його кончину [118, Х, 112]), передувало декілька симптоматичних подій. По- перше, влітку, завдяки Аттілі, він дізнався про інтриги й спроби організувати сепаратні перемовини з вождем акацирів, які послідовно здійснював імператор Східної Римської імперії Феодосій II Молодший (408-450). Мета перемовин - умовити акацирів виступити проти Роаса [556, с. 49]. По-друге, на дунайських землях, контрольованих гунами, були затримані таємні візантійські посланці із золотом для підкупу [566, с. 49]. Крім того, підлеглим гунам племенам неодноразово робились пропозиції вступити з Візантією у антигунський союз [548, с.

Ідацій Лемік констатує: легатами, за поради Аеція, стали Флавій Плінта (Плінфас) і Флавій Діонісій (Епігеній) [142, An. 434, 4]. Посольство вирушило до римського міста Маргус (сучас. Сербія), розташованого в гирлі ріки Морави, де на початку листопада передбачалась зустріч з “володарем усіх гунів” та його радниками. Смерть Роаса надалі дещо підкорегувала плани обох сторін. Разом з тим, за таких непередбачуваних обставин, вожді й воїни спішно проголосили “суверенними верховними вождями” двох племінників померлого. Як підкреслює М. Був’є-Ажан, розпочинався визначний період в історії гунів [235, с. 74].

Друга половина 30-х рр. V ст. виявилась для становлення Аттіли як керманича вирішальною. Надто лаконічні повідомлення джерел, тим не менш, дозволяють проаналізувати найголовніші події, пов’язані з початком державотворчої діяльності нового Верховного правителя гунів і визначити характер його стосунків з Равенським двором на той період. Ініціативи в управлінні, реформи, ведення внутрішньої та зовнішньої політики належали вже достатньо досвідченому Аттілі, а не Бледі, і це фіксують джерела. Зокрема, Пріск Панійський розповідає, що в перші роки врядування головною метою Аттіли, “вихідця зі славетного роду Турди”, було тримати у вузді “піддані” племена й не допустити штучного падіння товарообігу з боку обох Імперій [173, Fr. 5, p. 74-75]. Існуючи між братами протиріччя ними були подолані шляхом поділу підвладних гунам територій. Молодший зупинив свій вибір на центрально-західних регіонах сучасної Румунії (очолив західні, “дакійські” володіння держави), а Бледа, за правом старшого брата, віддав перевагу Паннонії, - тобто сучасним угорським землям, ставши керманичем усіх східних гунських теренів. На думку Дж. Мена, Бледу приваблювало близьке сусідство із західноєвропейськими, більш цивілізованими та багатими державами: він волів мати здобич у себе під боком [381, с.

Бледу політика цікавила мало, на відміну від його молодшого брата. Аттіла мав намір якнайшвидше укласти нові договори з Константинополем і Равенною. Для початку він вирішив “порозумітися” із Візантією й зустрітись з легатами, які залишались в очікуванні. Аттіла серйозно підготувався до перемовин: на римський кшталт, він теж організував “дипломатичний почт”. До нього увійшли два найближчих радники - грек Онегез і паннонійський римлянин Орест з помічниками-гунами - Еслою та Скоттою [173, Fr. 8, р.78]. Зустріч відбулась не в Маргусі, а неподалік, на Моравській рівнині, на правому березі Дунавію (Дунаю), у прикордонній цитаделі Констанція, в останній декаді грудня 434 р. [625, с. 30]. Пріск пише: “Вони [гуни] влаштували зустріч поза містом, сидячи на конях, оскільки у варварів не було за звичай радитися пішими; тому і римські посли, турбуючись про свою достойність, з’явились до скіфів (так Пріск іменує гунів - Я.Я.) з дотриманням цього ж звичаю, щоб не мусили вести бесіду одні на конях, а інші піші” [173, Fr. 1, p. 78]. Наслідком перемовин братів з ромеями стало укладення Маргуського договору, згідно з яким: Візантія мусила розірвати всі союзи з варварськими об’єднаннями, що входили до гунської держави (“гунського протекторату”); відмовити у будь-якій підтримці дунайським та каспійським племенам й відізвати своїх емісарів; звільнити зі служби усіх гунів, найнятих без згоди Роаса; видати гунів, які знайшли прихисток у василевса, і дезертирів, котрі зрадили Роаса; дати обіцянку ніколи не надавати допомоги ворогам гунів; кожного року влаштовувати великий ярмарок з гарантованою безпекою для кожного учасника; і головне - Феодосій ІІ відтепер повинен був щорічно виплачувати не “жалування” у 350 фунтів золота (римський фунт складає 327,45 гр), як колись “римському полководцю” (“magister militum”) Роасу, а платити Аттілі “данину” у 700 фунтів золота [235, с. 78]. Далі Пріск повідомляє, що “після укладання миру з римлянами (тобто візантійцями - Я.Я.) Аттіла й Бледа займалися підкоренням народів, [які жили] у Скіфії, та вступили у війну із соросгами” [173, Fr.

Перед тим як врегулювати дипломатичні взаємини з Римом, у січні 435

р. сорокарічний Аттіла прийняв рішення коронуватись з титулом “імператор”; його друга дружина Керка (406-448) стає “імператрицею” [610,

с. 5]. У квітні того ж року, зустрівшись зі своїм другом та вчителем Аецієм, амбітний правитель гунів уклав з ним, на достатньо жорстких для Риму умовах, воєнно-політичний союз, одержав підтвердження (для себе і Бледи) повноти влади над Паннонією, а вже влітку починає брати активну участь у походах римського воєначальника проти бургундів, галльських багаудів і вестготів, що тривали до кінця 437 р. [610, с. 5-6]. Союзу з Равенським двором передувала далекоглядна підготовка: Аттіла відправив дар впливовому Аецію - коштовну зброю, а Галлі Плацидії (388-450) - багато китайського шовку й слонової кістки [173, Fr. 10, p. 96]. Варто додати, що колишня (414-415) королева вестготів протягом 425-437 рр. була регентом Західної Римської імперії за свого малолітнього сина Валентиніана ІІІ.

На умовах федерата Риму Аттіла, одержавши високу платню, виділив союзникам 10 тис гунської кінноти [160, An. 435, 7.2]. Нею вдало скористався Аецій, котрому набридли постійні вторгнення бургундів, очолюваних Гундахаром (385-436), з лівого берега Середнього Рейну (де вони жили) у Бельгіку. За повідомленням Гуго з Флавіньї, першу, не дуже вдалу кампанію, він провів у серпні-жовтні 435 р., другу - в травні-червні 436 р. [16, An. 436, 3]. Роль ударної сили відігравали саме гуни. Вони особливо відзначились у 437 р.: королівство бургундів зазнало великих втрат внаслідок серії спустошливих гунських нападів; крім гунів, у поході взяли участь герули, франки й алани. Ідацій Лемік, наприклад, повідомляє про загибель 15 тис бургундів [142, An. 437, 5], а Гуго з Флавіньї - 20 тис воїнів і 7 тис союзних їм готів [16, An. 437, 2]. Гундахара з його братами, за свідченням Проспера Тірона [181, An.

437, 6], гуни стратили, а залишки покараного племені Аецій розселив у Савойю, біля Женевського озера [459, с. 443].

Далі з прикордоння він вирушив на внутрішні території Галлії. Залучивши крім аланів гунів (до 12 тис вершників), римський полководець здійснив аналогічну “акцію” проти багаудів Арморіки, які підняли повстання під керівництвом Тібатто ще 435 р. [173, Fr. 10, p. 98]. Отже, на початок вересня 437 р. влада Риму була відновлена на усьому північному заході Імперії. Як зазначає латинський ритор Флавій Меробад у панегірику Аецію від 439 р., “місцевий житель нині набагато сумирніший, перетинає пустоші Арморіки. Земля, що звикла ховати у своїх лісах награбоване добро, здобуте у кровожерливих злочинах, втратила колишні звички і вчиться ввіряти зерно незайманим [до того] полям” [162, Paneg. fr. I. C]. Аецій також стабілізував ситуацію за допомогою гунів на теренах від сучас. Орлеана до басейну Сени.

Тепер у нього нарешті з’явилась можливість упокорити вестготів Аквітанії. Поки Аецій воював із бургундами, у 436 р. почалось друге вестготське повстання, очолюване їхнім королем Теодоріхом І (418-451). Як і 425 р., вони знов вирушили на південь, але вже не на Арелат; в червні 437 р. повсталі взяли в облогу Нарбонн [459, с. 444]. У цій ситуації римський командувач набрав з гунів (за попередньої згоди Аттіли) 15 тис ауксиліаріїв (їхнім командиром став полководець Літорій), атакував вестготів неподалік Зміїної гори (на землях кельтського племені арвернів; сучас. Овернь) у середині жовтня і змусив останніх відійти у листопаді до Бордо [162, Paneg. fr. II. В]. Тим не менш, взяти під контроль Аквітанію Аецію не вдалося, зате неконтрольовані Літорієм гуни, після перемоги почали масовий грабунок місцевого населення. Ці події згадуються у Проспера Тірона [179, Col. 1335] й Ісидора Севільського [148, р. 24]; поведінку гунів під Нарбонном яскраво змалював поет Аполлінарій Сидоній [187, Carm. VII, 338], а лангобардський історик Павло Диякон відзначив: “Починаючи з наступного року, війна проти [західних] готів велась за підтримки гунів” [168, ХІ, 14].

Нове загострення римо-готських стосунків у 439 р. стало реваншем для останніх: війська Літорія, як згадує той самий Павло Диякон, були розбиті й деморалізовані [168, ХІ, 15], хоча гунська кіннота в усіх боєзіткненнях з ворогом взяла гору, про що пише Проспер Тірон [179, Col. 1335-1336]. Йордан зі свого боку акцентує, що у підписанні мирного договору між Західною імперією та Теодоріхом І брав участь і Аттіла [147, Rom. 125-126]. У той же час сам володар гунів зіткнувся із сепаратистськими тенденціями серед підлеглих племен, що стали відчутні з весни 437 р. Зокрема, відкрито проявився сепаратизм білих гунів, які жили на захід від Ітіля (Волги), почались набіги аланів і акацирів на землі вірних Батогу Божому білих гунів Кавказу й Каспія, вторгнення слов’ян з обох берегів Вісли і тевтонів з-за Ельби [575, с. 86]. Протягом літа Аттілі вдалося приборкати “зрадників” і навіть почати їхнє переслідування. Як наслідок - він розсунув кордони своїх володінь, після чого шляхом дипломатії спромігся укласти вигідні союзи з племенами, що кочували в донських степах, і самостійно почати набирати найманців. Намовляння Феодосія ІІ акацирів до нападу на каспійських гунів Аттіла теж не залишив поза увагою. Скориставшись доносом на василевса Верховного вождя акацирів Куридака (візантійці обділили його подарунками), гунський правитель розгромив акацирів, стратив їхніх керманичів, після чого жорстоко покарав і підкорив каспійських аланів, тоді ще нечисленних, та волзьких гунів-“сепаратистів” [575, с. 88]. У грудні 437 р. землі й племена акацирів остаточно увійшли до складу гунської держави; ними почав правити старший син Аттіли Еллак (413-454).

Після східної кампанії Батіг Божий у 438 р. провів чотири експедиції проти ворожих північних народів. Слов’яни і тевтони були розбиті й частково уярмлені; гунські війська вийшли до Балтики. Вся європейська північ між верхньою течією Рейну, Ельбою та Скандинавією перетворилася, за визначенням М. Був’є-Ажана, на конгломерат “колоній” і “провінцій” імперії гунів під управлінням імператорських намісників [235, с. 86]. У тому ж 438 р., коли Аттіла перебував у поході, сталась ще одна подія: за нез’ясованих обставин на полюванні загинув Бледа [176, І (V), 5.4], хоча, наприклад, візантійська “Суда” розповідає про його вбивство особисто братом [191, Zerc. 29]. Захарій Ритор описує іншу ситуацію: п’яний, біля ведмежого барлогу, Бледа впав з переляканого від запаху звіра коня і розбив голову об стовбур дуба [204, Fr. 8, Col. 1156]. Безумовно, його смерть певною мірою розв’язала молодшому брату руки; він прискорив створення гунської імперії з точки зору інституційних й законодавчих процесів. Важливо додати, що значна хронологічна розбіжність повідомлень джерел, як вже згадувалось вище, дозволила дослідникам апелювати до різних дат і років. У випадку зі смертю Бледи щонайменше фігурує ще три дати - 444 р. за Проспером Тіроном [179, Col. 1338], 445 р. за Марцелліном Комітом [160, An. 445, 3.4] й 446 р. - за даними “Галльської хроніки 452 року” [118, Х, 116], але вони протирічать низці інших джерел - Сальвіану [185, IV, 17.81], Євагрію Схоластику [134, І, 17], Ермію Созомену [190, VI, 37]. Крім того, будь-яка його діяльність протягом першої половини 40-х рр. V ст. не знайшла конкретизованого відображення в Хроніках; згадується лише суперечливий рік смерті Бледи. Така особливість вірогідно пов’язана з низьким рівнем поінформованості більшості авторів V ст. - сучасників описуваних ними подій, або тією обставиною, що брат Аттіли помер чи зійшов з історичної арени саме 438 р.

Не менш складним теоретичним питанням залишається визначення організаційних засад, інституційних складових та форм управління держави Аттіли, які склались у другій половині 30-х рр. В історіографії фігурує ціла низка дефініцій та характеристик - від розпливчастих термінів “гунське царство” та “Гуннія” до таких назв як “варварське королівство”, “гунський протекторат” й “імперія”. Реалії V ст., зумовлені цивілізаційним процесом переходу від Античності до Середньовіччя, від напівзруйнованого рабовласництва до зародження феодалізму, від залишків класичної греко- римської культури до тотальної християнської духовності, на тлі кардинальних геополітичних трансформацій породили в тогочасному номадичному варварському середовищі тип напівкочового державного утворення з рисами етноплемінної строкатості, мінової торгівлі та специфічної мілітарної організації, орієнтованої на постійну війну як умову існування. Виділені ознаки були притаманні й державі західних гунів. Разом з тим, структурний аналіз “гунської державності”, що в основі являла собою міжплемінне потестарне об’єднання (одночасно - поліетнічний конгломерат), дозволяє виокремити низку її стрижневих ознак з етно-соціальною специфікою. В першу чергу - це наявність потужної уніфікованої військово- адміністративної організації з контролюючими функціями, поширеної на значних заселених територіях. Адміністративний центр номадичної держави, природно, був позбавлений стаціонарності. Наступною ознакою може слугувати домінуюча над рештою населення воєнна еліта (верхівка), яка складалася з професійних воїнів, інкорпорованих в ієрархічну мілітарну систему. Кочовий побут і відносно високий рівень життя воїнів та членів їхніх родин, а також відповідний соціальний статус, забезпечувався залежним місцевим населенням, рабами й слугами. Ще одна важлива ознака - певна монополізація воєнною елітою зовнішніх контактів і права на війну та мир. До сфери цих контактів входили - торгівля або обмін коштовними речами, шлюбні та інші міжетнічні союзи, дипломатичні домовленості й угоди тощо.

Зрозуміло, що проблема характеристики устрою, організації та ладу “гунської імперії” і серед фахівців минулого століття (С. Абрамзон [208, с.62- 64], Т. Неварк [593, с. 38], Дж. Харматта [553, с. 293]), і серед сучасних номадологів й археологів залишається відкритою та дискусійною. Тим не менш, такі дослідники, як О. Хазанов [452, с.46-47], І. Акбулатов [209, с. 244], Г. Вернадський [626, с. 409-410], Д. Сінор [609, с. 185-186], І. Бона [521, с. 52], Д. Чернієнко [467, с. 31], А. Халіков [454, с. 96], наполягають на використанні дефініції “імперія”, або “імперська конфедерація” (наприклад, М. Крадін [349, с. 48]), оскільки величезні обшири, значна кількість упокорених європейських етносів і низка базових структурно-владних складових, притаманних державі Аттіли, дозволяють це робити, попри відсутність інших важливих “імперських” елементів - розгалуженого бюрократичного апарату, фіксованого законодавства та юриспруденції, урбанізованих центрів, розвинутої економіки і ремісничого виробництва, власної фінансово-грошової системи, писемності й т.п.

Джерела у свою чергу дозволяють реконструювати деякі реалії, пов’язані з формуванням гунської “степової імперії”. Як інші номадичні держави, гунська “імперія” складалася з двох “крил” - “білого“ та “чорного”, західного й східного; статус вождя другого був вищий. “Білі” гуни мешкали на захід від Ітіля, на Кавказі й Прикаспійських степах, “чорні” - на теренах Центрально-Східної Європи, від Данувію до Ітіля й Танаїсу (Дону) [173, Fr. 8, р. 82]. Влада гунів успадковувалась і переходила за т.зв. лествичною системою - від брата до брата й від дяді до племінника [556, с. 11]. У перші ж роки правління, з метою “розбудови” імперії, Аттіла відчутно активізував набіги, особливо на Балкани. Цей “важель” допомагав домовлятися з Равенною і Константинополем на виключно сприятливих умовах. Крім того, “імперія” вимагала “столиці”, і володар гунів, порушуючи номадичні традиції, на початок 40-х рр. побудував у Потиссі [257, с. 160] ціле місто - Гуннівар, обнесене стіною з тесаних колод. Свої враження про нього залишив Пріск: “Чарівна столиця. Відверто говорячи, це місто з наметів і критих возів, у центрі якого розташоване село, оточене частоколом” [173, Fr. 25, р. 102]. В місті, на пагорбі, Аттіла звів палац, теж добре описаний Пріском, котрий, зокрема, зауважував: “На невеликому узвишші в центрі села стоїть палац вождя, якщо лише можна називати палацом помешкання з дерева. Його оточують тереми дружин і будинки стражників. Цікаво поглянути на палац зблизька. Стіни зроблені з майстерно підігнаних дощок, дах спирається на невеликі дерев’яні колони, утворюючи свого роду галерею; все старанно оброблено і вкрито різьбленням, котре, попри варварський малюнок, надає будівлі певну велич” [173, Fr. 25, p. 102]. Палац став ставкою гунського правителя, де крім нього мешкало багато іноземців - послів, мандрівників, гостей. Однак, залучаючи до складу “імперії” осілі народи і країни, військо Аттіли, його головна опора і джерело влади, втрачало свою стратегічну перевагу - мобільність [349, с. 79].

На першому етапі формування та зміцнення власної “імперії” Аттіла виступав захисником і вождем усіх, хто корився його владі, налагоджував зв’язки із сусідніми державами, турбувався про розвиток мережі шляхів, які сполучали головні області, центр й містечка його володінь [235, с.79].

Отже, прихід Батога Божого до влади і початковий процес створення ним держави протягом другої половини 30-х рр. V ст. - це два чинники, що призвели до кардинальних змін і трансформацій в межах гунського номадичного соціуму. Концентрація після смерті Бледи всієї повноти влади в одних руках дозволила Аттілі зосередитись на реалізації першочергових завдань, пов’язаних зі зміцненням позицій та авторитету “степової імперії” на міжнародній арені з точки зору її цивілізаційного протистояння греко - римському світові.

2.2.