Політика правителя гунів щодо римського Заходу на 450 р.
450 рік і для Аттіли, і для гунської “імперії” виявився вирішальним та доленосним. В цей рік Батіг Божий прийняв низку кардинальних рішень, спрямованих на реалізацію ним геополітичної доктрини, розробленої ще наприкінці 30-х рр.: приєднати дві римські Імперії до своєї і створити на європейському континенті єдину надпотужну державу від Іберії до Уралу, на цивілізаційному рівні інкорпорувавши й поглинувши весь греко-римський світ.
Два перших кроки вже було зроблено: під контролем опинився Барбарікум і капітулювала Візантія. Настала черга Західної Римської імперії. Проте історичні реалії й вектори зовнішньополітичних орієнтирів Сходу і Заходу у 450 р. для Аттіли, як виявилось у подальшому, не стали до кінця прогнозованими та сприятливими. Вагання і остаточний інвазійний вибір гунського керманича стали межовим етапом, який, зрештою, трансформував і спрямував пріоритети варварського та греко-римського світів в русло етноцивілізаційного синтезу. Перший період Великого переселення народів добігав кінця; його вирішальну фазу передвизначив саме Аттіла.Прийняттю остаточного рішення передував цілий ряд “супутніх” факторів, тенденцій, подій. Зокрема, першу спонукуючу роль відіграла відмова Валентиніана ІІІ у жовтні 449 р. виплачувати з наступного року гунському керманичу значною мірою символічної, однак почесної (“статусної”) платні за титул “magister militum” [562, с. 217]. Другу джерела пов’язують з “вандальським питанням”. Йордан з цього приводу пише наступне: “Зрозумівши, що помисли Аттіли звернені на розорення світу, Гізерих (Гейзеріх - Я.Я.), король вандалів [і володар Африки] (...) усілякими дарами штовхає його на війну з везеготами” [147, Get. 184]. У Гейзеріха дійсно були складні взаємини із вестготами - головними (поряд з франками) союзниками й федератами західноримської Імперії на теренах Г аллії. Справа в тому, що син Гейзеріха - Гунеріх, одружився на вестготській принцесі, доньці Теодоріха І, яка пізніше була запідозрена у спробі отруїти чоловіка.
Той відрізав їй ніс та вуха і відіслав скалічену жінку назад до батька [147, Get. 184]. Звичайно, після такого ганебного випадку відносини між двома королівськими дворами, як підкреслює Ф. Кловер, ускладнилися [535, с.115]. “Позбавлена природної краси, зазначає Йордан, нещасна являла собою жахливе видовище, і подібна жорстокість, яка могла розчулити навіть сторонніх, тим сильніше волала до батька про помсту” [147, Get. 184]. Саме помсти й злякався “підкорювач Карфагену” Гейзеріх, звертаючись на початку 450 р. до Аттіли по допомогу і одночасно добре розуміючи: якщо володар гунів нападе на аквітанських вестготів, ворогів вандалів, це неодмінно спровокує війну з Равенським двором. До того ж, розлючений Теодоріх І вже пообіцяв Аецію допомагати Риму у боротьбі з усіма варварами не-готами [168, ХІІІ, 13].Витоки третьої причини беруть початок у франкському середовищі. Пріск Панійський вважає, що “приводом до війни Аттіли з [ріпуарськими] франками (безпосередніми сусідами гунів - Я.Я.) була смерть їхнього правителя [Хлодіана] і суперечка між синами за панування: старший [Вааст] наважився триматися союзу з Аттілою, а молодший [Рамахір] з Аецієм (...) Ми бачили цього останнього, коли він прибув до Рима з пропозиціями: на обличчі ще не пробивався пушок; русе волосся настільки було довге, що огортало плечі. Аецій всиновив його і, пишно обдарувавши, тоді ж відправив до імператора для укладення між ними дружби та союзу. Саме через цю причину Аттіла готувався до походу (...)” [173, Fr. 10, р. 99]. На виділену причину як реальну передумову посилаються, наприклад, О. Івік та В. Ключніков, висловлюючи думку, що розкол “у середовищі франків, які були близькими сусідами Аттіли, і готовність одного з їхніх вождів порушити федератські стосунки з Римом заради союзу з гунами, дійсно могли стати вагомою підставою для початку війни” [307, с. 189]. Рамахір зміг за допомогою римлян дещо потіснити брата, але Вааст міцно утримував територію, яка прилягала до Рейну; це дозволяло безперешкодно переправлятися через ріку.
Отже, геополітика вимагала від Батога Божого рішучих дій: назрівало відкрите протистояння Аеція й Аттіли.Четверта причина лежить в сфері гуно-римської дипломатії. З весни 450 р. дипломатична тональність у взаєминах між Аттілою і Валентиніаном ІІІ різко змінилась [560, с. 348-349]. Намітились чіткі тенденції до конфронтації. Аецій, як багаторічний гарант гуно-римської “дружби”, не спромігся цьому перешкодити: на заваді стояла стійка недовіра до нього імператора Заходу, яка вже стала неприхованою, тим більше, що хвора Г алла Плацидія практично теж втратила свій вплив на лицемірного сина [598, с. 301-302]. З іншого боку, римський головнокомандувач сам відмовив Батогу Божому у передачі частини паннонійських територій, що належали Равенському двору, про які той наполегливо просив [571, с. 1131-1132]. Звісно, не можна не брати до уваги “романтичну” складову: її не ігнорує жоден з пізньоантичних і ранньосередньовічних авторів. Невдалі “заручини” 440 р. із Гонорією, старшою сестрою імператора, у 450 р. “поновлені” самим Аттілою з витікаючими відповідними вимогами та “претензіями”, виглядали для Равенського двору достатньо сміхотворно. Крім того, вони збіглися з відмовою новообраного (після смерті 28 липня 450 р. Феодосія ІІ, котрий впав з коня і розбив голову) василевса ромеїв, іллірійця Маркіана Флавія (450-457), одруженого на сестрі покійного Августі Пульхерії (шлюбна церемонія відбулась через два місяці після смерті Феодосія), виплачувати, згідно з договором 449 р. про перемир’я, щорічну данину у розмірі 21 тис фунтів золотом [433, с. 67]. “Гаранта” виплат, ненависного євнуха Хрисафія, ще до того вбила розлючена юрба жителів столиці [168, ХІІІ, 16].
Під 450 роком Пріск повідомляє: “Коли Аттіла дізнався, що після смерті Феодосія престол Східної Римської імперії посів Маркіан, і коли його повідомили про те, як обійшлися з Гонорією, відрядив він послів до імператора західних римлян з вимогою, щоб їй не було ніякого утиску, оскільки вона заручена з ним і що він помститься за неї, якщо вона не отримає [імператорського] престолу.
Східним римлянам він писав, щоб надіслали йому належну данину. Західні римляни відповіли, що Гонорія не може бути видана за нього, оскільки одружена (насправді була заручена - Я.Я.) з іншим чоловіком (чиновником Флавієм Бассом Геркуланом - Я.Я.), престол же їй не може дістатись, оскільки верховна влада у римлян належить чоловічій, а не жіночій статі. Східний імператор оголосив, що він не зобов’язаний платити призначеної Феодосієм данини, і якщо Аттіла буде залишатися у спокої, то він вишле йому дари, але якщо буде погрожувати війною, то виведе силу, яка не поступиться його силі. Після таких відповідей Аттіла був у нерішучості й розмірковував, на яку з двох держав напасти. Нарешті він вирішив розв’язати війною клубок суперечностей на Заході, де повинен був битися не лише з італійцями, ай з готами та франками: з італійцями, щоб отримати [за дружину] Гонорію разом з її посагом, а з готами - на догоду Гейзеріху (...) [Аттіла] в Італію знову відрядив деяких мужів зі свого оточення, [далі] вимагаючи видати [йому] Гонорію. Він стверджував, що вона заручена з ним, і на доказ цього показував обручку, прислану йому Г онорією, яку й відправив з легатами як доказ; стверджував, що Валентиніан повинен віддати йому півімперії, оскільки й Гонорія успадкувала від батька владу, що була відібрана у неї ненажерливістю її брата. А через те, що західні римляни трималися попередніх думок, не приймали жодної з його пропозицій, то він ще рішучіше готувався до війни і зібрав велику кількість воїнів” [173, Fr. 25, р. 102]. Ослаблену Візантію й зухвалого Маркіана Батіг Божий вирішив покарати після підкорення Заходу.Шостою причиною послугувала смерть 27 листопада Г алли Плацидії. “Г алльська хроніка 452 року” розповідає, що Аттіла, можливо, напав би на західноримську Імперію і раніше, але повага й певні зобов’язання (або обіцянки), які він мав перед матір’ю Валентиніана ІІІ, не дозволяли йому почати війну [118, ХІІ, 52]. Разом з тим, не можна ігнорувати ще одну супутню подію: смерть Феодосія ІІ викликала у Валентиніана, як двоюрідного брата, бажання прибути до Константинополя й висунути претензії на владу над усім греко-римським світом як єдиного правителя (син Феодосія Аркадій ІІ помер раніше за батька, ще 439 р., не залишивши нащадків), але його майже силоміць утримав Аецій і це спровокувало перший серйозний конфлікт між ними; даною сприятливою ситуацією вирішив скористатися правитель гунів.
Сьома причина має цивілізаційний характер: на межі 40-х - 50-х рр. V ст. номада західних гунів внаслідок реформ, реалізованих Аттілою, значною мірою перетворилась на напівосілий соціум. За визначенням Ж. Дельоза, кочовики трансформувались у мігрантів, їхній “гладкий простір” став “розмежованим” [280, с. 186], а це у свою чергу є симптоматичною ознакою активізації державотворчих процесів. Отже, гунський керманич не мав більше права зволікати: завершення створення “номадичної імперії” вимагало завоювання Заходу. Разом з тим, і джерела одностайно це фіксують, спонукальну роль для Батога Божого відіграло його намагання реалізувати давнє пророцтво - хто знайде “Марсів меч”, підкорить весь світ [196, An. 450, 3.4]. Крім головних, джерела дозволяють виділити й супутні фактори. Прикладом слугує візит (ще 449 р.) Євдоксія, глави галльських багаудів: під час зустрічі він натякнув володарю гунів про спокусливу слабкість римського панування на галльських землях [115, Col. 1235]. На 450 р. активізувались також пророцтва. За повідомленнями Гуго з Флавіньї, блаженний Пульхроній, єпископ міста Верден, ще до того, як гуни перейшли Рейн, стверджував, що більша частина Галлії буде “повалена через гріхи населення, яке тут живе”, гріхи кояться “від ситості черева, безтурботливості та неробства” і що Аттіла виступить як “караючий меч небесного гніву” [16, An. 450, 5]. Майже такі самі передбачення висловив Григорій Турський, який посилався на повідомлення єпископа Аравація з міста Тонгр. Спочатку владика боявся вторгнення гунів і “молив милосердного Господа про те, щоб Він не допускав у Галлію це невіруюче й не достойне Бога плем’я” [139, ІІ, 5]. Проте невдовзі він отримав наступне повідомлення зверху: “Господь твердо вирішив, що гуни повинні прийти у Галлію і, подібно великій бурі, спустошити її” [139, ІІ, 5].
Переддень гунської інвазії на Захід Павло Диякон з відстані УШ ст. описує так: “Отже, володіючи підтримкою найхоробріших племен, яких він підкорив собі, Аттіла перейнявся наміром подолати Західну імперію.
Оскільки його владі були підпорядковані: знаменитий король гепідів Андарік; Валамир, правитель готів, більш знатний, ніж той король, якому він служив, а також такі найхоробріші племена, як маркомани, свеви, квади, герули, турцилінги, руги, з їхніми власними королями і, крім них, інші варварські народи, що жили у північних краях”[168, ХІУ, 2]. Якщо вірити Йордану, перед початком вторгнення Аттіла зробив спробу внести розлад між вестготами й римлянами. Він відрядив послів до Валентиніана ІІІ, запевняючи, що “нічим не порушує дружби своєї з Імперією”, і що метою його виступу буде війна з вестготами. “Так само він направив листа й до короля вестготів Теодорида, намовляючи його відійти від союзу з римлянами та згадати боротьбу, котра невдовзі перед тим велася проти нього. Під крайньою дикістю таїлась людина хитромудра, яка, раніше ніж розпочати війну, боролась майстерним прикиданням” [147, Get. 185].Однак і Валентиніан ІІІ, за порадою Аеція відрядив до Теодорида легатів з дорученням запропонувати йому союз й одночасно дати найнелицеприємнішу характеристику Аттілі. У своєму зверненні імператор зауважував: “Розсудливо буде з вашого боку, найхоробріші з племен, [погодитись] об’єднати наші зусилля проти тирана, який зазіхає на весь світ. Він прагне урабівлення Всесвіту, він не шукає причин для війни, але - що би [він] не здійснив, це і вважає законним. Марнославство своє він міряє [власним] ліктем, гордовитість насичує свавіллям. Він зневажає право та Божеський закон і виставляє себе ворогом самої природи. По правді заслуговує на ненависть з боку суспільства той, хто всенародно оголошує себе загальним недругом. Згадайте, прошу, про те, що, звісно, і так забути неможливо: гуни навалюються не у відкритій війні, де нещасна випадковість є явищем спільним, а - і це страшніше! - вони підбираються підступними засідками. Якщо я вже мовчу про себе, то ви невже спроможні, невідомщені, терпіти подібну пиху? Ви, могутні озброєнням, поміркуйте про страждання свої, об’єднайте всі війська свої! Надайте допомогу і Імперії, частиною якої ви є. А наскільки бажаний, наскільки цінний для нас цей союз, запитайте про те думку ворога!” [147, Get. 185]. Теодорит погодився з доводами західноримського імператора; але поки вони обмінювались посольствами, Аттіла їх випередив.
У підсумку можна виокремити наступні дипломатичні тенденції 450 р., пов’язані із зовнішньополітичними кроками та заходами Батога Божого, орієнтованими на Західну Римську імперію. Попри зухвалу поведінку й відмову візантійського імператора Маркіана платити данину, Аттіла принципово проігнорував цей прикрий інцидент і залишив його без уваги. Натомість гунський керманич почав провокувати Равенський двір і “згадав” про “заручини” із сестрою Валентиніана ІІІ Г онорією. Негативний результат у перемовинах, схоже, його влаштовував. Наступна дипломатична зустріч відбулась із Гейзеріхом, де поряд з іншими питаннями, обговорювалась можливість війни на Заході. Втручання Батога Божого у “франкське питання” теж було спрямоване проти Рима. Стосунки Аттіли з Аецієм у 450 р. почали набувати вже не зовсім дружнього характеру: останній відмовився віддати гунам римську частину провінції Паннонія ІІ. Листування правителя гунів із західноримським імператором перетворилось на взаємне висловлювання докорів та прихованих погроз. Останній дипломатичний хід Аттіли того року - спроба перешкодити зближенню Валентиніана з готським королем Теодоридом. І хоча це йому не вдалося, він виграв час для організації вторгнення. В цілому політика Аттіли, спрямована проти римського Заходу у 450 р., виявилась вдалою.