План “Великого походу” 453 р. на “pax romana” і смерть Аттіли
Свій відхід з території Північної Італії Аттіла почав наприкінці першої декади липня. Необхідно було спішити, оскільки легіони Маркіана “хазяйнували” на землях Альфьольда [573, с.
220]. Батіг Божий піднявся уверх по течії ріки Адіджа й вирішив рухатися далі важким шляхом черезРетійські Альпи. Пересуваючись повз Боденське озеро, Вертахською долиною, розташованою у провінції Норік Внутрішній, гунське військо підійшло до Аугусти Венделікорум (сучас. Аугсбург): порушуючи нещодавні домовленості з Левом Великим, Аттіла дозволив своїм воїнам пограбувати місто [573, с. 221]; перед тим, у провінції Реція І, його військо спустошило декілька невеликих торгівельних містечок [572, с. 207]. Переправившись через ріку Лех, гунський керманич опинився у придунайських степах. Серпень 452 р. Батіг Божий витратив на очищення Паннонії від візантійців. Крім того, він відрядив посольство до Рима, де ще перебував Валентиніан ІІІ, з вимогою отримання обіцяної данини; імператор Заходу частину грошей Аттілі таки відіслав, розуміючи, - момент для відновлення воєнних дій ще не настав [563, с. 415]. Одночасно володар гунів почав планування третьої, вирішальної фази гуно-римської війни - т.зв. Великого походу проти Заходу (наступним “об’єктом” для інвазії, зрозуміло, мала стати й ромейська держава). Проте і внутрішньополітична напружена ситуація в його володіннях, і зовнішньополітичні, неконтрольовані ним та небезпечні реалії, змусили Аттілу відкласти ґрунтовну підготовку до цієї кампанії й терміново вирішувати низку нагальних проблем.
На початку осені посланці гунського керманича під час аудієнції у імператора Маркіана пригрозили останньому: їхній повелитель “спустошить [ромейські] провінції, оскільки обіцяне йому [Аттілі] Феодосієм [ІІ Молодшим] не було заплачено; долі його ворогів будуть гірші ніж зазвичай” [168, XV, 12]. Ця вимога Батога Божого, із застосуванням погроз та залякування, була висунута напередодні досягнення імператором Сходу важливої для нього релігійної угоди.
Означена обставина може допомогти конкретизувати дату гунського “ультиматуму” візантійцям. Справа полягала в тому, що мир, невдовзі укладений Маркіаном з блеммеями і нобадами, знову відкривав варварам доступ у храм Ісиса на острові Філаї. Оскільки жрець блеммеїв (плем’я, яке живе в сучас. Судані) викарбував пам’ятний напис, звернений до Осириса й Ісиса, у Філайському храмі 19 грудня 452 р., мир не міг бути підписаний василевсом пізніше жовтня чи листопада [587, с. 143]. Отже, посли від Аттіли перебували при імператорському дворі не пізніше останньої декади вересня, або першої декади жовтня. Візантійський імператор відхилив вимоги гунів у категоричній формі [587, с. 143]. Смерть Аттіли призупинила підготовку ромеїв до тотальної війни з гунським союзом племен.Йордан виділяє ще один невдалий похід Батога Божого у Г аллію; його мета - підкорення аланів, які осіли за рікою Лігер (Луарою). Однак він був відкинутий вестготським королем Торисмундом, котрий вчасно відрядив своє військо на допомогу аланам [147, Get. 227]. “Зав’язалась битва, фіксує готський історик, майже така сама, яка була до того на Каталаунських полях; Торисмунд позбавив Аттілу будь-якої надії на перемогу, вигнав його зі своїх володінь без тріумфу і змусив тікати до своїх місць” [147, Get. 227]. Втім, деякі сучасні варварологи не без підстав сумніваються у вірогідності цієї розповіді. Г оловна причина сумніву - розбіжності в даті смерті Аттіли. Якщо орієнтуватись на березень 453 р. (цей рік подають Проспер Тірон [179, Col. 1370] і “Галльська хроніка 511 року” [118, XXV, 133]), то тоді “другий” похід у Галлію міг бути не пізніше початку осені 452 р., і аж ніяк у січні 453 р. Якщо брати за основу свідчення Марцелліна Коміта [160, An. 454, 1], який роком смерті Батога Божого називає 454, - тоді спроба підкорення центральногалльських аланів могла відбутись влітку 453 р. Проте тематична історіографія в питанні визначення хронологічних пріоритетів все ж відштовхується від 453 р., інакше без пояснень залишається нереалізованість Аттілою “Великого походу” на “pax Romana”.
На окрему увагу також заслуговує остання велика воєнна кампанія Аттіли, реалізована ним перед зимовою підготовкою до “Великого походу”. Вона повинна була стати найблискавичнішою з усіх, що коли-небудь вів правитель гунів. Кампанія, як повідомляють джерела (Пріск Панійський [173, Fr. 41, р. 109], Марцеллін Коміт [160, An. 452, 3], Ісидор Севільський [148, р. 28], Павло Диякон [168, XV. 12]), почалась у вересні, а в кінці грудня Батіг
Божий вже повернувся з походу. Така незвична швидкість пояснюється тим, що як тільки завершилась переправа через Дністер, військо гунів розділилося: менша частина під командуванням Ореста взяла напрямок на Урал; більша частина війська вирушила за Аттілою до берегів Каспійського моря через Північне Причорномор’я та Кавказ [235, с. 270]. В межах екстраполяції на сучасну мапу Євразії, відтворений маршрут Ореста виглядає так: він перетнув Україну північніше Києва, форсував Дніпро (Борисфен) та Буг, пройшов між Харковом і Москвою, досяг Волги в районі Нижнього Новгорода, вийшов до Ками біля Пермі й звідти повернув на захід від Уральських гір [235, с. 270]. Дорогою Орест відновив занепалий “імперський” порядок, відбудував наново або оновив гунські “укріплені пункти”, знищив грабіжників-кочовиків, привів до покори “мирних” кочовиків і доручив їм охорону регіону й населення, приборкав бунтівників та заколотників (в останніх, вірогідно, було більше байдужості до гунської влади, ніж осмисленої волі до спротиву) і повернув землі місцевим землеробам, забезпечивши їх зброєю й спеціально виділеними наставниками по “військовій справі” [235, с. 271]. Продовжуючи похід, Орест уклав договір про дружбу з племенами башкир, знов переправився через Ітіль (Волгу) й вирушив на Смоленськ, паралельно додержуючись політики мілітарного долучення автохтонів до гунської “степової імперії” та зміцнення з ними торгівельних зв’язків. Він досить швидко перетнув територію Білорусії, ненадовго затримався у Польщі і через землі Чехії та Словакії повернувся в Буду, очікуючи там на Аттілу [235, с.
271].Зі значною часткою впевненості можна прослідкувати і шлях, що пройшов Батіг Божий. Він з’явився в місцях, де нині існує Одеса, попрямував північним узбережжям Чорного й Азовського морів, а далі наводив порядок у донських степах і в трикутнику Дон-Волга-Кавказ. “Справ” було багато. У межиріччі Дніпра та Дону “чекали” на упокорення роксолани й акацири. В боях із бунтівними племенами на допомогу гунам прибули війська Еллака й частина акацирів, яка зберегла вірність Аттілі. Між Доном та Волгою почалось жорстоке “полювання” на аланів [235, с. 272]. Далі, на степовому просторі між Ростовом і Астраханню, Аттіла вперше зіткнувся з хазарами, але не почав з ними війни через наявність у цього незнайомого йому етносу ряду потужних фортечних споруд і численної кінноти; натомість керманич гунів уклав з ними воєнний союз [235, с. 272]. Самі хазари лише готувалися “збирати” власну імперію.
Активно пересуваючись, Аттіла перейшов Волгу і продовжив розправу з непокірними племенами, які жили на північному узбережжі Каспія. Він дійшов до Аральського моря - і тут думки дослідників, через скудність та заплутаність джерельного матеріалу, вже не збігаються. Одні фахівці, наприклад Т. Габуєв [256, с. 275-277], Р. Груссе [268, с. 59-61], С. Міняєв [376, с. 130], вважають, що він перервав похід у гирлі Амудар’ї, задовольнившись тимчасовим “умиротворенням” народів на території між Аральським і Каспійським морями. Інші дослідники, зокрема - Д. Чернієнко [467, с. 48], М. Бріон [523, с. 214-216], У. Гоффарт [547, с. 211], наполягають на тому, що Батіг Божий здійснив значно триваліший похід: йдучи уздовж західного берега Амудар’ї, він перетнув Туркменістан, відрядивши посольство з дарунками і привітанням перському шахиншахові Ієздигерду ІІ (439-457), пройшов через Керки - місто, розташоване в напрямку півдня, недалеко від Бухари, й на південний захід від Самарканда, але на іншому березі - і ступив з каральною експедицією на землю Бактрії. За два тижні вона була завойована гунами: Аттіла дійшов до передгір’я Гіндукуша [61, с.
238]. Спустошення ним країни стало помстою бактрійцям за постійні нахабні набіги останніх на прикаспійські землі (тобто гунські “імперські” володіння) та участь у повстаннях аланів і акацирів на боці “зрадників” [235, с. 273]. Зрештою, з урало-каспійського регіону Аттіла повернувся до Одеси, перетнув територію Румунії і вийшов на Дунай неподалік Пешта, де з іншого боку ріки його вже чекав Орест. Зрозуміло, що відродити “втрачену велику єдність” племен і народів євразійських степів йому не вдалося, як не спромігся він об’єднати власну імперію із західноримською.Протягом січня-лютого 453 р. Аттіла завершив розробку стратегічного плану проти римського Заходу й прискореними темпами готував військо та зброю. Кампанія мала розпочатись в останню декаду березня. За два перші місяці нового року підрозділи гунської кінноти були приведені у повну бойову готовність. Остготи, гепіди та ріпуарські франки від походу теж не відмовились [547, с. 166]. На цей раз, згідно з реконструкціями воєнних істориків, Аттіла планував у першу чергу захоплення Равенни, зруйнування Болоньї, Флоренції, Перусії (сучас. Перуджа) [627, с. 185], а перед походом - чергове весілля. Воно відбулося, за повідомленням Йордана, приблизно 15-18 березня; ім’я нареченої - Ільдіко. Йдучи за біографом Батога Божого, Йордан констатує: “На час своєї кончини він узяв собі за дружину, після незсчисленних дружин, як це є у звичаї того народу, дівчину чудової краси на ім’я Ільдіко” [147, Get. 254]. Той самий Йордан розповідає і про смерть Аттіли в шлюбну ніч, від горлової кровотечі. Він, зокрема, пише: “Ослаблений на весіллі від великої нею (нареченою - Я.Я.) насолоди й обтяжений вином та сном, він лежав, плаваючи у крові, яка зазвичай йшла у нього з ніздрів, але тепер була затримана у своїй звичайній ході і, виливаючись смертоносним шляхом через горло, задушила його. Так сп’яніння принесло ганебний кінець прославленому у війнах правителю” [147, Get. 255]. Цікаво відзначити, що Марцеллін Коміт, наприклад, подає версію про вбивство Аттіли молодою дружиною: вона нібито заколола його кинджалом уві сні [160, An.
454, 1]. Отже, “Великий похід” 453 р. проти Рима так і не відбувся.У підсумку, провал третьої, можливо Равенської кампанії 453 р. через об’єктивні обставини - раптову, хоча й певною мірою очікувану його найближчим оточенням, смерть гунського правителя, з одного боку обумовив незавершеність гуно-римської війни на тій стадії протистояння, коли обидві держави ще не вирішили, за ким залишиться геополітичне й мілітарне домінування, з іншого - окреслив та визначив напрямок подальших стосунків гунського союзу племен, який проіснував ще майже рік (до кінця 453 р.), і слабнучої західної Імперії. Ці стосунки, особливо для синів Аттіли й фінального етапу війни, виявились невтішними: “степова імперія” Батога Божого не пережила свого творця. Вплив та авторитет при імператорському дворі остаточно втратив і Флавій Аецій. З кінця літа 453 р. Західна Римська імперія вперше ініціювала на міжнародній арені активні антигунські заходи деструктивного характеру.
5.4.