Підсумки та значення воєнної кампанії для Аттіли й Аеція
Прискорений відхід Аттіли за межі Північної Г аллії означав з одного боку завершення третього (останнього) етапу Г алльської кампанії, з іншого - остаточну радикалізацію гуно-римського протистояння.
Равенський двір розумів, що Батіг Божий не лише не переможений, - він обов’язково буде готувати нову, потужнішу військову кампанію проти Заходу. Разом з тим, осмислення значення походу гунського керманича на галльські землі можуть бути реалізовані в межах оцінки його геополітичних перспектив шляхом аналітичних узагальнень та фактологічних констатацій. В означеному руслі стрижневою подією 451 р., природно, стала Каталаунська битва. Її наслідки визначили гунську стратегію і тактику в Італійській кампанії 452 р., воєнні дії та заходи Равенни, статус на міжнародній арені Аттіли, й особливо - західноримського головнокомандувача Аеція. Отже, аналітичний зріз впливу результатів Каталаунів, орієнтований на висвітлення державної та військово- політичної діяльності Аттіли і Аеція протягом другої половини 451 р., дозволяє виокремити низку аспектів й тенденцій симптоматичного характеру.На середину V ст. в гунському війську вже значне місце займали піхотні контингенти, набрані, як згадувалося вище, серед підвладних Батогу Божому германських племен. У битві при Шалоні перш за все, підкреслює В. Ніконоров, протиборство склали піші війська, і за даних умов гунська кіннота не змогла використати у повному обсязі такі свої звичайні хитрощі, як засідки, “каруселі” й удаваний відступ [388, с. 267]. До того ж Аецій, який очолював тоді антигунську коаліцію, а в молоді роки певний час жив серед гунів у ролі заручника і був добре обізнаний в тонкощах їхньої військової науки (Григорій Турський [139, IV, 24], Сидоній Аполлінарій [187, Carm. VII, 341]), знався на улюблених тактичних прийомах, до котрих, зазвичай, вдавався Аттіла [147, Rom. 135]. Ця обставина позбавляла гунів традиційної тактичної переваги, яка до того забезпечувала їм перемогу над будь-яким супротивником [388, с.
267]. Вони навіть не мали можливості використати свої луки [147, Get. 197; 201; 211], і це при тому, що важка кіннота вестготів була кращою у римлян, а важка піхота гепідів - кращою у гунів; тобто гунська кіннота не спромоглася на початку битви перехопити наступальну ініціативу [563, с. 409].У другій декаді липня Аттіла з військом повернувся до Паннонії, у свою ставку на лівобережжі Істра [563, с. 410]. Перший крок, який він здійснив після прибуття (з метою підняття дещо підупалого престижу правителя гунського союзу племен і відновлення ваги домінуючого європейського політичного “гравця”), - на дипломатичному рівні знов здійснив спробу вирішити питання відносно данини, яку заборгувала йому Східна Римська імперія. Василевс ромеїв Маркіан відрядив до Батога Божого легата Аполлінарія [173, Fr. 36, p. 107]. Коли той прибув у гунську ставку, Аттіла відмовився прийняти його, оскільки Аполлінарій не привіз очікуваної данини. Одночасно він наполіг, щоб подарунки - обов’язкова складова тогочасних дипломатичних контактів - були йому передані без аудієнції з візантійцем [173, Fr. 36, p. 107]. Проте, як повідомляє Пріск Панійський, Аполлінарій відповів: “Скіфи (гуни - Я.Я.) не повинні вимагати того, що вони можуть отримати або як дар, або як здобич” [173, Fr. 36, p. 107]. Такою відповіддю він, на думку Пріска, давав зрозуміти, “що Аттіла одержить або подарунки, якщо прийме його як посланця, або здобич, якщо відбере їх, вбивши його” [173, Fr. 36, p. 107]. Перемовини ніяких конкретних результатів не дали, але володар гунів не поспішав починати інвазію проти слабкого Сходу. Його мілітарною ціллю залишався непереможений Захід, який “заслуговував на те, щоб опинитись на колінах” [572, с. 230].
Другим кроком Аттіли стало приборкання наприкінці літа (серпень - початок вересня) повсталих балканських племен. Гунський правитель організував два каральні рейди на територію провінцій Мезія Верхня й Дакія Прибережна [572, с. 232]. Згадка про них зберігається в “Діяннях” IV
Вселенського Собору, який проходив восени 451 р.
у Халкидоні [85, с. 271 - 273; 86, с. 102-104]. Балканські походи Батога Божого побіжно згадуються і Прокопієм Кесарійським [176, ІУ (ѴШ), 30.18].Характеризуючи наслідки та значення Г алльської кампанії для Аттіли, потрібно констатувати наступне: його дипломатія в Галлії була знівельована неконтрольованими репресіями; алани його зрадили, багауди знехтували запропонованим союзом, вестготи не піддалися на провокацію; гунський терор у містах породив організований супротив населення; Берика і Констант загинули [625, с. 29]. Однак, поряд з негативними наслідками та несприятливими реаліями, ця кампанія мала й позитивні прояви. По-перше, Батіг Божий зберіг військо, чисельність якого не поступалася армії Заходу; по-друге, він не втратив артилерію та обоз зі здобиччю; по-третє, його військо уникнуло оточення; по-четверте, він зберіг довіру союзників [512, с. 284].
Крім того, Галльський похід спонукав Аттілу розробити новий план широкомасштабного вторгнення у Західну Римську імперію. План, зокрема, передбачав: перенести театр воєнних дій до економічно й політично занепадаючої Італії, позбавленої патріотизму й національного підйому; це призведе до втрати Равенським двором союзників серед варварських королів- федератів; інвазію потрібно починати з Сирмія на Саві (найзручніший плацдарм), щонайменше двома колонами, й перевагу тепер віддати маневреній кінноті; на шляху до Рима має бути знищена Аквілея й захоплена Венетія (сучас. Венеція), а також взяті під контроль терени Лігурії та Етрурії (Тоскани); так само поновити похід на Галлію, але розпочати його з південних кордонів провінції; посилити парк артилерії і облогової техніки; заручитись підтримкою салічних франків (шляхом дипломатичних перемовин) та нейтралітетом вестготів; після Риму має настати черга Константинополя [548, с. 202-203].
Наслідки Каталаунської битви для Аеція виявились менш райдужними та більш неоднозначними з точки зору особистих взаємин з Валентиніаном
ІІІ, і особливо - з його оточенням. Після битви імператору знов донесли - головнокомандувач зрадив Рим та Імперію вдруге.
Маючи можливість (принаймні шанс) розбити Аттілу, він відпустив гунського правителя і навіть не наважився на переслідування [434, с. 106]. Разом з тим, Валентиніан ІІІ дізнався, що Аецій “навмисно” розпустив вестготів, бургундів, багаудів, ітімарів, аланів по домівках; він залишив для себе можливість будь-коли використати гунські мілітарні сили задля власних інтересів. Монарха також було поінформовано: можливо, його magister militum вже наперед домовився з Батогом Божим про поділ західної Імперії, і має намір стати узурпатором [235, с. 227-228]. Аецій неочікувано втратив щодо себе залишки імператорської лояльності, хоча перед походом Валентиніан обіцяв йому у випадку перемоги над гунським союзом племен зробити заручини між своєю донькою Євдоксією та його сином Гауденцієм [567, с. 190].Якщо патрицій добре вивчив характер і поведінку Аттіли, він явно недооцінив “здібності” й можливості імператора Заходу. Аецій мав давні дружні стосунки з його дружиною, теж Євдоксією, розраховував на її допомогу, і на це робив ставку. Отже, головнокомандувач повертався як переможець у Рим і розраховував на великий тріумф. Від Арелату (сучас. Арль) його супроводжувало лише декілька суто римських легіонів [567, с. 191]. Проте, перетнувши Альпи, він не дочекався урочистого столичного ескорту й дізнався, що Валентиніан ІІІ знов перебуває у Равенні. Аецій змушений був вирушити туди. На підході до міста його теж ніхто не зустрів; патрицій розкинув табір на болотах, які оточували Равенну, і відрядив двох командирів до імператора. Останній їх не прийняв. З ними мав бесіду особистий ворог головнокомандувача Максим Петроній - друг, фаворит і радник Валентиніана ІІІ. Він повідомив, що Аецій звинувачується у боягузтві та державній зраді [567, с. 191].
Крім розгублених посланців, під вечір до табору прибув префект міста Авіт. Він розповів Аецію про доноси та інтриги заздрісного Петронія й свій лист до монарха, у якому розповів правду про ситуацію після Шалону. Авіт порадив патрицію не входити у Равенну, поки його не покличуть.
Той так і зробив. Наступного дня до Аеція завітав сам Петроній та запевнив, що імператор радо чекає героя у себе [567, с. 192]. Протягом наступних двох років Петроній створив цілий “гурток” чиновників і сенаторів з оточення Валентиніана ІІІ, вкрай вороже налаштованих проти “вискочня Аеція”. Улюбленець імператора мав великий вплив на останнього; одночасно він організував на полководця декілька замахів. Тому не допомогло й заступництво дружини Валентиніана, яка підтримувала ідею шлюбу Євдоксії з Гауденцієм. Після чергового невдалого отруєння, чергового перенесення “імператорських” заручин, постійних інтриг та відвертого цькування з боку Петронія, Аецій вирішив залишити Равенський двір, приборкавши власні амбіції [267, с. 199-200]. Таким чином, Каталауни, і в цілому вдала для Заходу Г алльська кампанія, не допомогли Аецію реалізувати його політичні та дипломатичні плани.Однак залишалось багато питань, пов’язаних з раптовим припиненням “битви народів”. На практиці боєзіткнення зупинилось, коли Аттіла і Валамир, з одного боку, король франків Меровей (448-457) і король бургундів Гондіок (Гундіох) (451-469), з іншого, залишили поле бою. Розбитий франками Ардаріх з гепідами відійшов на північний берег Оба [600, с. 71]. Вестготи віддали останню шану своєму керманичу і обрали королем Торизмунда (451-453). Аецій отаборився на узвишші між Марною та Вієрою і спостерігав за відходом Аттіли [267, с. 200]. Бургунди зупинились між Обом та Марною, неподалік Шомону [235, с. 218]. Ще через три дні (приблизно 3-5 липня) вся римська коаліція вирушила на свої території осідку; Аецій спрямував галло-римські підрозділи в Авреліан [284, с. 172]. На Каталаунських полях залишилась тільки поховальна команда єпископа Лупа [235, с. 218].
Аналіз двох визначальних аспектів - результатів битви і наступальних дій Аттіли на Аеція, слугують геополітичним контекстом розуміння перебігу подій другої фази галло-римської війни - Італійської кампанії 452 р.
Каталауни стали мілітарним “перехрестям” протистояння Заходу, як уособлення традиційного, архетипного образу греко-римської цивілізації, та Барбарікуму.
Однак “pax Romana” захищали варвари, і варварство наклало свій відбиток на пізньоримський соціум. У боротьбу вступили етноси, які тією чи іншою мірою долучились до “pax Romana” на рівні цивілізаційної інтеграції, і племена, що тяжіли до кочового життя й культури мисливців- воїнів [291, с.325]. Було би помилкою бачити у цій боротьбі зіткнення технічно розвинутої Імперії - римлян, і технічно відсталої держави або протодержави - варварів. Незважаючи на значний прогрес римлян в ряді галузей, зокрема, архітектурі й балістиці, - розвиток металургії, гончарного та чинбарного ремесел, виробництво текстилю, виготовлення якісного озброєння та ін., демонструють: варвари, яких не цікавило будівництво, мали надійну техніку, зброю і вміли копіювати чужі взірці. Це була ще й “боротьба римського консерватизму та германо-азіатського авантюризму” [235, с. 216]. Не останнє місце в даному цивілізаційному зіткненні посідало протиборство Християнської Церкви й “тубільного язичництва” [434, с. 107]. Нарешті, “на Каталаунських полях зійшлися Захід та Схід, місто і степ, селяни і кочовики, дім та намет, Меч Г осподень й Батіг Божий” [235, с. 217].Серед можливих причин відмови обох полководців продовжити битву, ретроспективний вимір висуває найбільш вірогідні та логічні припущення. По-перше, Аттіла зберігав мобільну й маневрену перевагу військового контингенту; його активне переслідування залишалось для Аеція достатньо ризикованим рішенням [456, с. 169]. По-друге, Батіг Божий був переконаний або ж відчував, що західноримський головнокомандувач не в змозі продовжувати воєнні дії, оскільки не одержав від імператора додаткових легіонів - римських та романізованих; дана обставина змусила Аеція набирати військовий контингент з галло-римлян й строкатого ненадійного недисциплінованого варварського населення. По-третє, відновлення боєзіткнення гіпотетично призвело би до повного розгрому гунів, від якого римлянин далекоглядно вирішив утриматись, розуміючи, що Аттіла не нападе [235, с. 220]. У свою чергу гунський правитель усвідомив - лише однієї завзятості й переваги у кінноті недостатньо, щоб виграти широкомасштабну війну. Він оцінив переваги техніки та спорядження римлян і побоювався нової, ще важчої поразки. Тому він прийняв рішення вести себе як переможений та демонстративно відступити, щоб патрицій не виявив бажання добивати знесиленого ворога, який визнав свою поразку [235, с. 220].
По-четверте, Аецій вирішив, що Аттіла застосував воєнну хитрість і хоче заманити колишнього друга у пастку. По-п’яте, між обома полководцями існувала змова. Навіть зійшовшись у битві, вони інстинктивно залишались союзниками. Кожен міг намагатись перемогти іншого, але не знищити. Поділ греко-римського світу все ще був можливий; необхідно було тільки дочекатись слушного моменту й розіграти наперед заплановані заходи. Крім того, можливо вони планували надалі спільний виступ проти Східної Римської імперії. Останнє припущення: Аттіла мусив зберегти довіру союзників та підлеглих і відступити з суто тактичних міркувань [558, с. 449].
Зрештою, значення воєнної кампанії в Г аллії і для Аттіли, і для Аеція, за низкою владних проявів набуло негативного змісту, хоча, безперечно, більше провокативних наслідків на собі відчув формальний переможець битви на Каталаунських полях. Батіг Божий, повернувшись на землі Альфьольду (Великої Угорської рівнини), з жовтня 451 р. активними темпами почав підготовку до нового походу. Аецій опинився в ролі жертви об’єктивних обставин, політичних інтриг, підлості Валентиніана ІІІ і власних ілюзорних сподівань. Антигунська військова коаліція розвалилась за умов, на які головнокомандувач вплинути не міг; підірваний при дворі авторитет й неодноразові спроби його фізичної ліквідації Максимом Петронієм, змусили Аеція залишити Равенну; ставлення до нього правителя Заходу перетворилось на зловісне очікування; перспектива можливих ’’імператорських заручин” виявилась фарсом.