Підготовка і початок вторгнення гунів у Галлію

За даними джерел, восени 450 р. Аттіла “відчув”, що готовий рушити на Рим. Шлях до столиці старої Імперії “перетинала” Галлія, яка, до речі, перебувала під управлінням “кращого друга” Аеція [511, с.

Готуючись до Галльської кампанії, Аттіла, тим не менш, припустився чотирьох стратегічних помилок. По-перше, він був переконаний у вичікувальній позиції галлів: вони не мали причин стати захисниками західної Імперії. На практиці їхня ненависть до гунського керманича перевершувала вороже ставлення до римської влади. По-друге, Батіг Божий розраховував на масову підтримку багаудів, але вони завжди воювали тільки за себе. По-третє, Аттіла вірив у союз із франками, бургундами й навіть вестготами, пообіцявши їм “чесний” поділ Заходу; римські федерати, як відомо, йому не повірили. Зрештою, Галлія була християнською територією: влада в ній значною мірою належала єпископам, не кажучи вже про їхній духовний вплив і авторитет.

Аналізуючи причини, які спонукали понад три десятки племен, переважно східних, влитися в гунське військо добровільно, варто виокремити найголовніші: Аттіла давав східним номадичним племенам (т.зв. народам Великого степу) можливість безперешкодно просунутися на захід Європи й одержати як винагороду за вірну службу право осісти на нових землях під захистом переможця. Не менш переконливо виглядала перспектива “пройтись” багатими землями, де можна було легко дістати провіант і “зібрати” цінну здобич. Також потрібно пам’ятати: володар гунів звертався до варварських войовничих етносів, для яких війна, грабунок та постійне кочування залишались усталеними побутовими реаліями [532, с. 41].

Протягом п’яти місяців Аттіла непогано підготував підрозділи інженерно-понтонної служби: воїни виготовили плоти для форсування річок, зробили запас фашин для подолання фортечних ровів [532, с. 44]. Ремонту й оновлення, під контролем Онегеза, зазнали облогова техніка та штурмові засоби. Джерела згадують важкі тарани, рухомі башти (гелеполи), облогові пересувні щити (плутеї), оковані залізом драбини з гаками [532, с. 44-45]. Так само Аттіла привів у бойову готовність гунську артилерію - метальні машини, виготовив запасні частини до них [532, с. 48]. Закупівлею і комплектацією зброї та обладунків, формуванням обозу, а також збиранням т.зв. обозної худоби, яку мали гнати за військом, займались Еллак та Орест [532, с. 51]. З листопада 450 р.

Після бесіди з Аецієм Авіт таки погодився виконати складне доручення. Йому вдалося переконати Теодоріха, що перемога гунського володаря не буде поразкою лише однієї Імперії; сам король тоді все втратить, оскільки, розбивши західноримську державу, Аттіла не дозволить йому спокійно відсидітись в Аквітанії [284, с. 135-136]. Теодоріх повірив і особисто очолив своє військо [147, Get. 190]. Його зять Сидоній Аполлінарій так написав про цю подію: “Загони, убирані в шкіри, виступали позаду римських труб” [187, Carm. V, 324]. Крім того, Авіт заручився для Аеція підтримкою багаудів в обмін на зобов’язання Імперії не турбувати їх після цієї кампанії через колишні повстання [147, Rom. 132].

Наступні події, пов’язані з гунською інвазією, достатньо широко відображені в писемних джерелах. Багато подробиць міститься в агіографічній літературі - Житіях латинських святих V ст. [37; 41; 198-203]; багато яскравих епізодів та подій описано ранньосередньовічними вірменськими істориками [4; 23; 24; 46; 48; 53; 54; 61; 89; 90]. Нашестя на Галлію 451 р. згадується і в творах сирійських християнських авторів [1; 34; 45]; цікаві повідомлення збереглися в листуванні Папи Лева Великого [156]. Достатня кількість фактологічного матеріалу дозволяє здійснити послідовну історичну ретроспекцію.

В останню декаду лютого 451 р. Аттіла виступив у похід. Підійшовши до Рейну, він підготував понтонну переправу з плотів та човнів; для наведення мостів були зрубані навколишні ліси [147, Rom. 132]. Після швидкого форсування цієї стратегічної ріки Батіг Божий почав реалізацію програми тотального спустошення теренів противника. Про її наслідки розповідають мімри Апсанью Едесського [1, с. 63-64] й Кириллона [45, с. 6768]; є згадка у Ієшу Стіліта [34, с. 614-615] і Фірдоусі [96, с. 205]. Гунський керманич діяв рішуче: він розділив свої сили для сплюндрування якомога більшої території. Сам Батіг Божий вирушив на Аугусту Треверору (сучас. Трир), захопив її й пограбував [199, Col. 1177]. Едекон, при підтримці остгота Теодемира, перейшов кордони Гельвеції в бік сучасного Ельзасу.

За повідомленнями “Житія Св. Северина” [199, Col. 1178], “Житія Св. Германа” [198, Col. 611-612], “Житія Св. Серватія [200, Col. 204], “Житія Св. Анніана” [201, Col. 233], опусів Ідація Леміка [142, An. 451, 2-3] та Григорія Турського [139, IV, 23], Едекон зруйнував Базилію (сучас. Базель), Віндоніссу (сучас. Віндіш) й Аргентуарію (сучас. Кольмар). Там він був атакований бургундом Гондіоком, союзником Аеція, і розбив його. Авангардні загони гунів просунулись до Бізантія (сучас. Безансон). Орест разом з гепідом Ардаріхом захопив Аргенторат (сучас. Страсбург), Новіомагус (сучас. Шпейєр), Вормс і Могонтіак (сучас. Майнц) [199, Col. 1180]. Онегесій на північному фланзі, спираючись на допомогу Скотти і Вааста, захопив Адуатіку Тунгорор (сучас. Тонгр) та Аррас [198, Col. 612]. Інші загони атакували, захопили й повністю зруйнували міста Колонія Агріппіни (сучас. Кельн), де, за згадкою Сигеберта з Жамблу, була вбита Св. Урсула [188, Col. 374], Крейль, Ам’єн, Беллавак (сучас. Бове), Ротомаг (сучас. Руан), Кан [200, Col. 205].

Усього протягом березня було знищено 23 міста. Проте для психологічного тиску на північногалльське населення Батіг Божий вирішив, як пише Ідацій, підкорити багатий та добре укріплений Диводур (сучас.

Аттіла дістався Диводура і оточив місто великим кільцем, розташувавши чотири табори по чотирьох сторонах світу, як констатує Григорій Турський [139, IV, 23]; почалася його облога. Заклики щодо капітуляції городяни відхилили; вони чекали допомоги від міліції (ополчення) двох міст - Нансіака (сучас. Нансі) та Коммерсів, але виявилось, що марно [199, Col. 1178]. Гунського глашатая, який підійшов для перемовин до міських мурів, захисники вбили стрілою в обличчя [199, Col. 1179]. Батіг Божий почав штурм, однак тарани, баллісти, стінобитні пристрої із залізними наконечниками та “кігтями” виявились неефективні; не допомогли й підкопи. Тоді (7 квітня) нападаючі облили стіни смолою та олією і підпалили: нарешті, бомбардування та вогню не витримав північний мур. Командувач артилерією Едекон тріумфував. Воїни кинулися через пролом всередину міста. Як розповідають християнські агіографи, здобичі, продуктів і полонених цього разу гуни не брали; вони вбивали все живе, навіть собак, кішок, вислюків, і “не залишили в місті жодної живої душі” [200, Col. 207]. Наступною жертвою Аттіли став Дурокортор (сучас. Реймс), де був закатований єпископ Нікасій [139, IV, 23].

Підрозділи Ореста в березні оминули це місто. Вони організовано переправилися через Маас та Ен, подолали ущелини Аргонну, залишивши там охорону, підійшли до Лаудуну (сучас. Лан), знищивши дорогою два франкських угрупування, з труднощами захопили це місто, і за наказом Ореста вирізали все його населення; сам Лаудун був спалений [572, с.

Залишивши після себе окрушини, Орест вирушив під Дурокортор, на з’єднання з Аттілою [572, с. 117]. На шляху просування гуни також повністю сплюндрували невеличке містечко Аугуста Веромандуорум (сучас. Сен- Кантен) [200, Col. 207]. Як констатує Ідацій Лемік, Дурокортор (Реймс) був погано укріплений [142, An. 451, 4]. Його жителі вже знали про долю Лаудуна. Єпископ Нікасій вийшов на зустріч Батогу Божому і звернувся до нього з проханням не проливати крові невинних, обіцяючи, що городяни не будуть чинити опір. Проте воїн з оточення Аттіли відрубав йому голову мечем, коли владика лише почав говорити [142, An. 451, 4]. Штурму міста не було; Дурокортор гуни теж спалили. Як свідчить агіографічна традиція, гунський правитель в нього навіть не ввійшов [199, Col. 1182].

Через два місяці після початку вторгнення Аттіла стикнувся із серйозною проблемою: він почав швидко втрачати контроль над військом. Батіг Божий розумів, що треба приймати вольове рішення. Він зібрав свої розпорошені сили (їх більшу частину) неподалік західних передмість Апорінауму (сучас. Еперне) і виступив з промовою. Гунським воїнам було заборонено нападати на будь-яке місто без наказу Аттіли. Крім того, на марші повинен підтримуватись бездоганний порядок; обоз переповнений здобиччю, тому грабунки й мародерство теж заборонялись [248, с. 144]. Берику, який щойно прибув, правитель гунів доручив зміцнення дисципліни, для чого під його командування перейшов спеціальний каральний загін вершників [381, с. 194]. Окремий підрозділ, очолюваний Еслою, отримав завдання забезпечувати військо фуражем і провіантом, але без вбивств і зґвалтувань (населення почало масово залишати міста та села й тікати в ліси) [381, с. 194-195].

Наказ відразу ж почав діяти, і це, наприклад, врятувало жителів Тресенти (сучас. Труа) від знищення [118, ХХІІІ, 131]. В агіографічній традиції, зокрема у “Житія Св. Лупа”, врятування міста висвітлюється в легендизованому ключі. Разом з тим, ця легенда дала Аттілі його знамените прізвисько. За переданням, зустріч єпископа Лупа з правителем гунів відбулась на околиці Тресенти. “Я Луп, людина божа”, відрекомендувався святий. “Ego sum Attila, flagellum Dei” (“Я Аттіла, Батіг Божий), - відповів керманич “степової імперії” єпископу латинською мовою (він її непогано знав, як і грецьку) [202, Col. 242]. Як відомо, Лупу вдалося умовити Аттілу відступити [202, Col. 242-243]. Після зустрічі той вирушив на з’єднання з Орестом і Онегезом та зібрав велику нараду воєначальників. На ній було прийняте рішення йти на Лютецію (сучас. Париж) [142, An. 451, 5].

Оцінюючи перший (весняний) етап Галльської кампанії Аттіли, необхідно відзначити, що його не можна вважати до кінця вдалим. Спалення міст, неконтрольоване масове й безглузде вбивство населення, яке не “заслуговувало” навіть на полон чи урабівлення, тотальне нищення і плюндрування матеріальних цінностей набуло зворотного ефекту: замість виявлення покори, північногалльське населення почало активно вступати в міське ополчення (загони “народної міліції”) й чинити ворогу відчайдушний опір. Союзників серед місцевих племен Аттіла так і не знайшов, зате частково втратив контроль над військом. Крім того, воно почало зазнавати неочікуваних втрат. Вперше все пішло не за планом Батога Божого, але він не збирався його скасовувати. Г аллія була територією, яку Аттіла мав намір приєднати до гунських володінь, а її населення зробити своїми “підлеглими”. Він приступив до реалізації другого етапу кампанії.

4.2.