Особливості гунської стратегії і тактики бою

Важливим компонентом характеристики військового мистецтва західних гунів є аналіз особливостей їхньої стратегії й тактики. Відомо, що війни та нашестя були для всіх без винятку кочових племен Євразії одним з найважливіших способів здобування засобів для існування.

Звичайно, організація гунами набігів на сусідні племена з метою їхнього пограбування - це один з двох стрижневих стимулів для розробки концепції військової стратегії. Другим стимулом виступила постійна необхідність захоплення чужої території під пасовища, стійбища й локальні кочів’я. На межі IV-V ст. гуни, тобто воїни-вершники, починаючи інвазію, утягували в цей рух свої родини (дружини та діти пересувались у кибитках); за військом і обозом рушили табуни коней і череди худоби [388, с. 257]. На початок 40-х рр. V ст., вже за правління Аттіли, коли вони закріпились на певній території, гунські вершники перейшли до практики рейдів на чужі (досить часто віддалені) землі за здобиччю.

Не останню роль в гунській мілітарній стратегії відігравав сезонно- кліматичний фактор.

Батіг Божий широмасштабні нашестя, і це підтверджують джерела, починав у більшості випадків в лютому-березні, а завершував до кінця літа, маючи можливість, звертає увагу Д.Сінор, постійно поповнювати запаси фуражу [609, с. 20]. Взимку Данувій вкривав лід, достатньо міцний, щоб витримувати військо, яке через нього переправлялось. Отже, річка переставала бути надійним природним захистом територій “pax Romana”. Варто, крім того, пам’ятати, що гуни, за повідомленням Клавдія Клавдіана [122, In Ruf. І, 320], Сидонія [187, Carm. II, 239] й Філосторгія [171, ІХ, 17], переходили по льоду не лише на конях, а й “на колесах” (“rotis”), тобто у кибитках. Дану інформацію підтверджує Агафій Міринейський [100, V, 11.3], описуючи вторгнення взимку 559 р. через замерзлий Данувій кінного війська гунського племені кутригурів на чолі з вождем Заберганом.

За даними Пріска [173, Fr. 33, p. 106] та Йордана [147, Rom. 119], відомо, що в період правління Аттіли частина гунів відмовилась від традиційних кибиток й наметів, і замість кочування в межах Паннонії та Мезії, почали жити в невеликих селищах з дерев’яними будовами. В історіографії ХХ ст. ця традиція породила дискусію: яка частина від загальної чисельності номади змінила свій господарський уклад? Наприклад Е. Томпсон [619, с. 113] та О. Менхен-Хелфен [587, с. 179-180] відстоювали різні цифри та відсотки.

Її наступальною характерною рисою був фактор раптового стрімкого нападу, про що згадує Йордан [147, Rom. 120] і Єроним Стридонський [129, Epist. 77, 8]. Амміан Марцеллін [103, ХХХІ, 8.4], Авзоній Децим [111, Epigr. 26.8] та Клавдій Клавдіан [122, Stil. ІІ, 270] констатують: завдяки швидкості своїх коней, вони здійснювали розбійні набіги блискавично, випереджаючи навіть чутки про своє наближення. Безжальність і віроломність гунських воїнів підкреслює Сидоній [187, Carm. VII, 341]. Гунські набіги ніколи не були хаотичні; вони чітко планувались на основі отримання розвідувальної інформації, і це - ще одна важлива складова гунської стратегії.

Після того як західні гуни закріпились у Паннонії, вони одержали великий зручний плацдарм для суттєвого покращення своїх стратегічних можливостей. Тепер вони могли використовувати, як це пізніше робили авари, побудовані там римлянами дороги. Імперські шляхові комунікації забезпечували швидке пересування кінних загонів при здійсненні набігів та інших воєнних акцій [388, с. 259]. В цілому гунська військова стратегія, як підкреслює С. Лиман, принципово не відрізнялась від свого прототипу - хуннської [365, с. 70]. За визначенням Ю. Худякова, найважливішими рисами останньої були “раптовість нападів, спустошення ворожої території, глибоке проникнення в тил війська противника. Хунни намагались раптово почати воєнні дії, захопити максимальну здобич і піти по можливості без втрат” [463, с. 52].

Не менш важлива ознака гунської стратегії - вступ на ворожі землі відразу на декількох напрямках, проникнення в них (як хунну) на максимальну глибину й воєнні дії “облавним способом”, тобто обходячи опорні захисні пункти ворога [365, с. 70]. Як вже згадувалось, попередньо і в ході самого вторгнення через таємних агентів, що перебували на утриманні гунського командування, останнім обов’язково збиралась розвідувальна інформація; вона використовувалась для корекції плану дій.

Переходячи до аналізу гунської тактики бою, в першу чергу потрібно зазначити: західні гуни завжди віддавали перевагу атаці, яку першими й починали, вважаючи, за висловом Йордана, що “завжди відважніші ті, хто починають битву” [147, Get. 196]. Гунська кінна атака мала на меті швидку перемогу з малими втратами [147, Get. 198]. При цьому гуни ніколи не йшли вперед без ретельно розробленого плану бойових дій. Йордан спеціально підкреслює, що Аттіла “був більш ніж прегарний у задумах ратних справ, продумуючи навіть час початку битви, щоб мати можливість рятування у випадку невдачі” [147, Get. 198]. Залишав він собі й такий шлях відступу, як відхід у свій, укріплений возами та кибитками табір, коли бій складався не на користь гунів [147, Get. 198].

Амміан Марцеллін [103, ХХХІ, 8.4] подає детальний опис їхніх дій на полі бою. З його повідомлення можна виділити дві основні фази характерної тактики гунів: 1. початкова атака глибокою розсипною лавою (“cunеatim”), під звуки бойового кличу і з веденням інтенсивного обстрілу противника з луків; 2. рукопашний бій, коли гуни, швидко пересуваючись по всьому полю битви, рубалися мечами, а при нагоді накидували на ворожих воїнів аркан. Інші пізньоантичні автори (Клавдіан [122, Eutrop. ІІ, 338], Зосима [206, ІУ,

34.3] , Єроним Стридонський [129, Epist. 107.5], Агафій Міринейський [100, ІУ, 27.2]) говорять про такий важливий тактичний маневр гунів, як удавана втеча з подальшим раптовим поверненням у бій.

34.3] , “Галльська хроніка 452 року” [118, ХХІІ, 130], Агафій [100, ІУ, 27.4]); тактичні особливості народів “гунського” походження перераховує у своєму “Стратегіконі” й Маврикій [159, ХІ, 2.15].

Таким чином, західні гуни у першій половині У ст. практикували класичну тактику “розсипної лави” кочовиків Євразії, яка полягала в охопленні шикування противника по фронту і з флангів, та інтенсивному обстрілі з луків з прицільної дистанції. При спробі ворога перейти у наступ, лава (шеренга) легкоозброєних кінних воїнів швидко й майстерно “розсипалась” у різні боки з тим, щоб вийти з-під удару і знов оточити противника, відступивши на певну відстань. Стрімка кавалерія гунських номадів залишалась практично невразливою для менш мобільної та важкоозброєної піхоти, з якої, зокрема, складалась головна ударна сила західноримської армії до початку V ст.; ця кавалерія могла завдавати ворогу відчутні втрати, не вступаючи з ним у ближній бій, за рахунок високого рівня маневреності та ефективної стрільби [388, с. 263].

Крім улюбленої “каруселі” - кругового кінного оточення невеликих загонів ворога, гуни також активно використовували як дієвий тактичний прийом влаштування засідок, про що повідомляють Йордан [147, Rom. 121], Пріск [173, Fr. 33, р. 106], Клавдіан [122, Stil. ІІ, 270] і Агафій [100, IV, 27.5]. Саме засідкам у багатьох випадках гуни віддавали перевагу, а не відкритому двобою. Зосима, наприклад, навіть стверджує, що вони не були здатні вести рукопашну сутичку [206, V, 22.5]. Звичайно, це перебільшення, однак, судячи з повідомлень більшості джерел V-VIII ст., гуни дійсно не часто вдавались до рукопашних зіткнень.

В епоху Аттіли усталена номадична тактика гунів частково втратила свої переваги - надзвичайно високий рівень мобільності та маневреності війська; кіннота вже не відігравала тієї виключної домінуючої ролі, як у першій третині V ст., а отже, не реалізовувала у повному обсязі традиційні тактичні хитрощі - засідки й удавані відступи. З кінця 40-х рр. дії гунської кінноти у воєнних кампаніях Батога Божого узгоджувались з маневрами піхоти, яка досягала 30-35 % загальної чисельності війська [523, с. 77].

Обов’язковою складовою тактики будь-якого війська залишається поліоркетика - мистецтво облоги міст. Якщо на межі IV-V ст. у справі подолання чи захоплення ворожих укріплень гуни ще покладались на свої неочікувані стрімкі набіги, то протягом 30-х - 40-х рр., в ході експансії у західному напрямку, вони поступово розвивали навички регулярної облоги фортифікаційних споруд у повній відповідності з існуючими на той час в цій галузі військово-технічними досягненнями [328, с. 187-189]. Аттіла завершив процес формування суто гунської поліоркетики за класичними античними взірцями [147, Rom. 121].

Гунський правитель спромігся це реалізувати шляхом активного використання на своїй військово-інженерній службі, як вже зазначалося вище, полонених та дезертирів - римських військових спеціалістів, що втекли до нього з лав імперської армії. Вони споруджували та експлуатували різного роду метальні машини, а також тарани. Облогову техніку гунів згадують Пріск [173, Fr. 33, p. 106], Йордан [147, Rom. 122], Павло Диякон [168, XIV, 11], Григорій Турський [139, II, 7]. Найбільш повний опис гунських метальних машин (“omnia genera tormentorum”) і таранів (“arietes”) наводить Пріск Панійський. Серед них фігурують баллісти, катапульти, онагри, пересувні вежі й платформи з атакуючими воїнами, великі захисні щити на колесах (“plutei”) й подібні до них навіси (“vineae”), “барани” (стінобитні тарани, підвішені на ланцюгах), облогові штурмові драбини [173, Fr. 36, p. 107]. Крім того, він описує і їхнє застосування. Необхідно також визнати суттєвий вплив на гунську поліоркетику пізньоримської військової технології. Підставою слугує порівняльний аналіз даних Пріска з даними Вегеція Рената [195, VIII, 5-9] й Прокопія Кесарійського [176, III (VII), 14.2].

Оборонну функцію в тактиці західних гунів відігравав їхній укріплений табір. Він складався колом з важких, вкованих залізом, возів для перевезення плотів-понтонів; це була зовнішня лінія оборони. Другу, внутрішню лінію, формували легкі кибитки гунських родин (Йордан [147, Rom. 117], Павло Диякон [168, ХІУ, 11], Пріск [173, Fr. 36, p. 107]). Ховаючись за возами першої лінії, воїни щільно обстрілювали підступи до свого табору з луків [147, Rom. 117].

В питанні визначення загальної чисельності війська гунського союзу племен, усі розрахунки дослідників ґрунтуються на свідченнях джерел, які називають дуже неточні й розбіжні кількісні показники. Деякі цифри подають Зосима й Філосторгій, які запозичили їх, вірогідно, з втраченого історичного опусу Олімпіодора [388, с. 249]. Зосима, зокрема, говорить про невеликий, у 300 бійців, елітний підрозділ “кінних гунів” на службі західноримського імператора Гонорія [206, V, 22]. Далі він повідомляє, що 409 р. Гонорій найняв 10000 гунських воїнів для війни проти вестготів у Італії [206, V, 22], хоча це число, цілком можливо, завищене. Ще нереальнішою виглядає цифра у 60000 гунських найманців, яких, згідно з Філосторгієм, Аецій привів до Італії в 425 р. на допомогу узурпатору Іоанну (той, проте, вирішив не чекати підмоги й добровільно зрікся престолу) [171, ІХ, 17]. Е. Томпсон [618, с. 55] і О. Менхен-Хелфен [585, с. 459] наполягають, що її треба зменшити у десять разів, оскільки не всі статистичні дані Олімпіодора можуть вважатися надійними.

Більшої довіри заслуговують повідомлення церковних істориків. Сократ Схоластик [189, ІѴ, 34] та Кассіодор [116, ѴІІІ, 13] констатують, що у гунського керманича Октара, який 430 р. воював із бургундами на Рейні, кількість воїнів сягала 10000. З іншого боку, виглядає явним перебільшенням загальна чисельність військ Аттіли в його Галльській кампанії 451 р., за даними Йордана та його джерел, - 500000 чоловік [147, Get. 193]. Як акцентує В. Ніконоров, не варто, разом з тим, применшувати можливості правителя гунської “імперії” зібрати під своє командування значні для того часу сили. Одні лише остготи й гепіди могли відрядити до війська Батога Божого щонайменше 50000 бійців, не говорячи вже про його власне гунське воїнство, кількісний склад якого не міг бути менший [388, с. 249-250]. Виходячи з цих міркувань, чисельність об’єднаного війська, очолюваного Аттілою і заведеного ним у Галлію, перед початком Каталаунської битви сягала 90-100 тис воїнів; 65-70% з них налічувала кіннота.

У підсумку можна стверджувати наступне. Гунська стратегія за врядування Аттіли не орієнтувалась на ведення довготривалої виснажливої війни. Мілітарна машина західних гунів, з точки зору стратегічних пріоритетів, діяла в межах добре організованих та підготовлених широкомасштабних блискавичних наступів вглиб ворожої території (зазвичай - відразу на декількох напрямках) і не менш швидких відходів з пограбованих територій. Характеризуючи особливості гунської тактики, потрібно зазначити: гуни, маючи добре організовану розвідку, зазвичай нападали й атакували першими. План бойових дій вони розробляли ретельно, враховуючи можливі варіанти відступу; як оборонно-захисний плацдарм гуни використовували свій, укріплений возами та кибитками, табір. Початкова атака гунської кінноти відбувалась глибокою розсипною лавою й веденням інтенсивного обстрілу противника з луків; далі, при необхідності, вершники переходили до рукопашного бою. З інших тактичних прийомів гунів доречно виокремити удавану втечу з наступною несподіваною контратакою й оточенням ворожого бойового шикування, влаштування засідок тощо. За реформою Аттіли під кінець 40-х рр.Ѵ ст. в гунському війську відчутно зросла роль найманої піхоти.

Означена тенденція була об’єктивним наслідком завершення при ньому процесу перетворення гунської конфедерації племен у варварську деспотію імперського типу, коли переважна моноетнічність війська як стрижневий принцип збереження традицій військового мистецтва вже не могла бути непорушеною. Крім того, гуни могли мати серйозні проблеми як з підтримкою та поповненням кінського складу на заході своїх володінь, так і з заготівлею фуражу для власної кінноти на землях ворога в ході бойових операцій. Все це певною мірою негативно (як виявили наступні події гуно - римської війни) відбилось на ефективності гунської воєнної машини, навіть за використання воїнами Батога Божого поліоркетики. Гунський укріплений табір в умовах ведення бойових дій міг надійно захистити від ворога на відкритій місцевості. Однак він створювався в першу чергу не проти піхоти, навченої штурмувати фортифікаційні об’єкти, а для стримування атак кінноти супротивника. Порівняльний аналіз наявних писемних джерел і врахування думок провідних гунологів стали підставою для визначення чисельності об’єднаного гунського війська на початок 451 р. Вона за всіма підрахунками складає 90-100 тис воїнів: 65-70% кінноти й 30-35% піхоти.