Організація, озброєння й етнічний склад гунського війська

Структурно-організаційні складові гунського війська на середину V ст. за багатьма ознаками були типовими для тогочасних (друга половина IV - перша половина V ст.) номадичних держав та імперій Євразійського континенту.

Титул “головнокомандувача” мали і Роас (Феодорит Кирський [91, V, 37.4]), і його брат Октар (Сократ Схоластик [189, IV, 34]; Кассіодор [115, Col. 1247]), і Бледа з Аттілою (Пріск Панійський [173, Fr. 3, р. 73]; Євагрій Схоластик [134, VI, 21]). Разом з тим, характер влади військових лідерів західних гунів поступово змінювався, пройшовши еволюцію від родового старійшини, який вибирався з числа інших в якості полководця лише на час набігів і бойових дій, через вождя окремого племені й надалі Верховного (у більшості випадків номінального) вождя конфедерації племен, до монарха з необмеженою владою, класичним втіленням котрого був Аттіла [388, с. 235]. Саме він став, за визначенням С. Плєтньової, “главою крупного об’єднання державного типу”, до того ж межі володінь й могутність останнього “дозволяють називати його імператором” [402, с.

Наступне за верховним головнокомандувачем місце у військово- політичній ієрархії гунів займали “ловаби” (досл. “обрані”). Цей термін неодноразово вживає Пріск [173, Fr. 5, р. 75; Fr. 8, р. 88; Fr. 30, р. 105] відносно різних осіб з оточення Аттіли - Онегеза (друга за значенням людина в державі після Батога Божого), його брата Скотти (як і Онегез, виконував найвідповідальніші доручення гунського керманича), Едекона (улюблений полководець Верховного вождя), Берика (радник володаря по “етнічних” питаннях; зі знатного гунського роду), римлянина Ореста з Паннонії (воєначальник, слуга й особистий секретар Аттіли). В сучасному розумінні “ловаби” у гунській “імперії” складали військову аристократію або “військову еліту” [388, с. 237]. Вони виконували важливі мілітарні й дипломатичні функції, були “найближчими сподвижниками” правителя і членами особливого “дорадчого комітету” при ньому [173, Fr. 8, 90]. У Йордана вони згадуються як “ministri regii” (досл. “царські соратники”) [147, Rom. 129].

Певні, але, на жаль, не конкретизовані дані щодо гунської військової організації містяться в описі Созомена. Згідно з його повідомленням, військо гунів складалося з “родичів”, “командирів” (“лохагамів”), а також “їхніх підлеглих” [190, VII, 26]. В. Ніконоров вважає, що під першим терміном можна розуміти родичів головнокомандувача, які стояли на чолі ополчень; другим терміном - “лохагами”, церковний історик вірогідно позначив керівників окремих загонів чи підрозділів у складі цих ополчень; під “підлеглими” автор, без сумніву, вбачав основну масу гунських воїнів незнатного походження і германських союзників [388, с. 238-239]. Найзнатніші та найвпливовіші гуни, “співтрапезники” Аттіли (командири з привілейованим статусом), мали власні військові дружини. Особисту дружину тримав і Батіг Божий. Про “гвардію” Верховного вождя, його відбірну “стражу”, озброєних “слуг почту” (т.зв. супроводжуючих) і зброєносця, розповідає Іоанн Малала [151, Chron. ХІІ, р. 309].

В організаційній основі гунського війська, за характеристикою М.

З точки зору наявності родів військ, кістяк війська західних гунів на середину V ст. складала кіннота - легка й середня; важкої вони не мали. Г уни були чудовими наїзниками, тренованими, як підкреслює той самий Амміан Марцеллін, з раннього дитинства, й цим схожими з аланами [103, ХХХІ, 2.21]. У виділеному контексті доречно згадати, що коли Флавій Вегецій Ренат, автор відомої військово-теоретичної праці “Стислий виклад військової справи” (“Epitoma rei militaris”), відзначив високе мистецтво римського імператора Валентиніана ІІІ як кавалериста, він порівняв майстерність монарха вправлятися із конем з навичками, притаманними гунам й аланам [195, ІІІ, 26].

Піхота, як необхідний мілітарний компонент античного військового мистецтва, не відігравала ключової ролі в гунській стратегії й тактиці досліджуваного періоду. Джерела акцентують, що самі гуни не могли бути хорошими “піхотинцями”, оскільки погано пересувались по землі на своїх ногах (Амміан Марцеллін [103, ХХХІ, 3.6], Зосима [206, ІѴ, 20.4], Єроним Стридонський [129, Epist. 60, 17], “Суда” [191, Acrob. 54], Маврикій [159, ХІ, 2.19]). Зрозуміло, що це перебільшення. Гуни не мали фізичних вад, однак дійсно залишались дуже посередніми пішими воїнами. Доречно також зазначити: в мілітарних традиціях номадів піший бій взагалі не розглядався як звитяга. Разом з тим, піші підрозділи, безумовно, були завжди необхідні західним гунам для ведення облогових операцій, дій на території, важкодоступної для кавалерії - в лісових масивах, гірських та горбистих місцинах [388, с. 247]. Піхотні підрозділи, за даними Зосими, Аттіла наймав у остготів, гепідів, скирів та карподаків [206, ІѴ, 23.6]. Цю інформацію підтверджує і Ермій Созомен [190, ѴІІІ, 25].

В гунському війську за врядування Батога Божого існувала й добре організована інженерно-технічна “служба”. До її складу входив спеціальний підрозділ, який обслуговував при облогах міст і ворожих укріплень метальні машини. Персонал у цю “службу”, крім лучників, набирався з полонених та дезертирів, і в жодному разі не з числа самих гунів, як підкреслює Пріск [173, Fr. 25, p. 104]. Завданням іншої інженерної частини було наведення мостів через водні перепони й заболочені місцевості, для чого у своєму арсеналі вона мала відповідне спорядження - плоти-понтони, що перевозились, акцентує Павло Диякон, на спеціальних возах - “vehicula” [168, ХІІІ, 16].

Характеризуючи гунську ручну наступальну зброю, необхідно констатувати: їхньою головною зброєю був складнозіставний (рекурсивний або “композитний”) лук. Його основа (т.зв. кибить) у вигляді двох дуг-плечів з прямою рукояттю-перехопом по середині була зіставлена з декількох шматків дерева (іноді різних порід). Для надання всій конструкції більшої гнучкості, до кибиті приклеювались сухожилля, а її кінцівки та рукоять підсилювались кістяними й роговими накладками [388, с. 278]. За висновками таких дослідників-археологів, як А. Хазанов [253, с. 33-40], Ю. Худяков [464, с. 110-114], І. Засецька [299, с. 35-36], Й. Вернер [628, с. 46-50], І. Бона [521, с. 167-170], цей вид стрілецької зброї, який отримав у науці умовну назву “гунський лук” (“гуно-парфянський” або “кумдар’їнський”), сформувався в останні віки до н.е. у кочовиків східної частини Центральної Азії і у подальшому поступово поширився до теренів Західної Європи; у цьому процесі гуни зіграли чи не головну роль. Великі (середня довжина “гунських” луків сягала 120-150 см) й потужні рефлексуючі луки “гунського” типу, як і конструктивно близькі до них “сасанідські” [587, с.

Йордан наголошує на майже сакральному ставленні гунів до лука. Він пише, що “цей народ надає дуже великого значення цій зброї” [147, Rom. 115]. Сидоній Аполлінарій говорить про “ретельно оброблені” луки та стріли гунів як про предмети їхньої особливої “пристрасті” [187, Carm. II, 239]. Джерела також свідчать про неперевершену майстерність гунів, гунських вождів у стрільбі з лука (Олімпіодор [165, Fr. 18, р. 61], Зосима [206, IV, 25.2], Ландольф Сагацій [155, ХІІ, 87], Григорій Турський [139, II, 7], Прокопій Кесарійський [174, II (II), 3.47; 176, I (V), 27.2; II (VI), 1.9]). Кістяні деталі луків, стріли та сагайдаки, знайдені в гунських похованнях, класифіковані й описані I. Засецькою [299, с. 36-38], Й. Вернером [628, с. 4950], I. Боною [525, с.222-225], О. Дмітрієвим [289, с. 215-217]. Крім того, гунологи й археологи фіксують поширення в тогочасному середовищі вищої гунської знаті надзвичайно престижних за своєю соціальною вагою моделей цієї зброї - т.зв. золотих луків. Золоті накладки від них були знайдені протягом другої половини ХХ ст. в гунських елітних воїнських похованнях у Якушовицях, Печ-Усьозі й Батасеці. Аналіз цих знахідок подають Дж. Харматта [554, с. 111-118], Г. Ласло [578, с. 39-43], I. Ковриг [331, с. 7-10].

Зброєю ближнього бою гунам слугували мечі. Їх у своїх опусах згадують Амміан Марцеллін [103, XXXI, 3.8], Сидоній [187, Carm. II, 239], Меробад [1 62, Paneg. II, 83], Григорій Турський [139, II, 7], Пріск Панійський [173, Fr. 30, p. 105], Йордан [147, Rom. 115-116]. Проте згадки ці стислі й фрагментарні. Як доповнення до тих небагатьох описів, що зберігає пізньоантична писемна традиція відносно гунських мечів, В. Ніконоров

наводить дані з “Вальтарію” - латинського перекладу Х ст. втраченої давньогерманської героїчної пісні, пов’язаної з епічним циклом про Нібелунгів. У цьому творі, який приписується ченцю на ім’я Еккехарт з Сент- Галленського монастиря, розповідається історія трьох заручників при дворі гунського царя Етцеля (історичного Аттіли): вестготського принца Вальтера Аквітанського, бургундської принцеси Хільдегунд і знатного франкського юнака Хагена [388, с. 285]. Джерело констатує, що, готуючись до втечі зі ставки гунів, Вальтер підперезався “за звичаєм паннонійців” двома мечами - довгим дволезовим (“ensis”) з лівого боку й коротким однолезовим (“semispata”) - з правого. Далі, у бою з франкськими воїнами, Вальтер бився спочатку довгим мечем, а коли той зламався, і коротким.

Думки, що гуни Аттіли мали на озброєнні два мечі - “енсіс” та “семіспату”, додержується угорський археолог Х. Нікель [594, с. 131-135], ґрунтуючись на відповідному археологічному матеріалі. На підтвердження висновків Х. Нікеля, І. Засецька [299, с. 23-34] й І. Бона [521, с. 176-178] відзначають: згідно з археологічними даними, на озброєнні західних гунів у першій половині V ст. були як мечі з довгими (до 90 см) прямими дволезовими клинками, так і прямі однолезові палаші (або тесаки; франкською - “scramasaxes”) з дещо короткими клинками (50-60 см). За твердженням Й. Вернера, скрамасакси, знайдені археологами у значно меншій кількості, з’явились на території Центрально-Східної Європи разом з гунами [628, с. 39-43]. У цьому контексті й звертають на себе увагу факти їхнього сумісного виявлення в деяких похованнях германської знаті у Західній Європі [388, с. 287]. Зрештою, як і лук, меч вважався у гунів сакральним об’єктом: вони вшановували його як бога війни. Про це повідомляють і Пріск [173, Fr. 30, p. 105], і Йордан [147, Rom. 116]. У Меробада збереглася також згадка про гунський важкий, прикрашений золотом черес [162, Paneg. II, 79], до якого, вірогідно, підвішувався не менш пишно прикрашений меч. Важливо підкреслити, що жодне писемне джерело

Ѵ-ѴІІІ ст. не називає в комплексі озброєння західних гунів ні дротики, ні будь-які інші різновиди списа [299, с. 35].

Подібно до інших кочових народів Євразії, гуни використовували у бойових діях аркан (ласо). За словами Амміана Марцелліна, “гуни обплутують ворогів кинутими з розмаху арканами, щоб, обв’язавши частини тіла тих, хто чинить опір, позбавити їх можливості всидіти верхи або піти пішки” [103, ХХХІ, 3.8]. Інший пізньоантичний автор - Ермій Созомен, вказує, що гуни, приготувавши ласо, кидали його піднятою правою рукою, спираючись при цьому на свій щит, з наміром відтягти жертву, яка потрапила у зашморг, до себе й своїх одноплемінників [190, ѴІІІ, 25]. Оцінюючи значення даного виду зброї для гунського комплексу бойових засобів, М. Артамонов писав, що поряд з луком, “найважливішим предметом озброєння гунів був аркан, який вони спритно кидали на противника; стягнувши з коня, вони волочили його за собою, щоби потім, залежно від обставин, взяти у полон або прикінчити” [214, с. 68]. Доречно додати: необхідною складовою техніки володіння ласо було вміння захопити ворога зненацька, не дозволяючи йому вжити будь-які контрзаходи. Кінь самого накидувача ласо повинен був бути навчений швидко зупинятись [388, с. 288]. Аркани зазвичай кріпилися до сідла або ж до череса вершника - в останньому випадку за допомогою спеціального блоку-грузила [452, с. 365]. Про майстерність гунів у володінні арканом розповідають Олімпіодор Фіванський [165, Fr. 8, p. 61] та Зосима [206, ІѴ, 26.4].

Арсенал гунського захисного озброєння, з одного боку, не був широко представлений відповідними взірцями, з іншого - така особливість повністю відповідала тактиці степової номади. Природно, що гуни широко використовували щит. Вище вже згадувався приклад з розповіді Созомена про спробу одного з гунських воїнів під час набігу на Мезію, за допомогою ласо та застосування щита полонити Феотима, єпископа міста Томи [190, ІХ, 5]. Сучасні археологічні реконструкції відтворили гунський щит епохи Аттіли. Він був порівняно невеликий, легкий та дерев’яний, обтягнутий шкірою й тому цілком придатний для застосування в кавалерії. Такий невеликий щит круглої форми фактично захищав лише верхню частину тулуба кінного бійця від ударів ворожої зброї, тоді як його нижню частину якоюсь мірою прикривала висока передня лука сідла жорсткої конструкції [388, с. 290].

Джерела також зберегли два конкретні повідомлення про металеві гунські шоломи. В першому випадку, у Меробада, обладунок для захисту голови, вкритий позолотою, виступає під терміном “cassis” [162, Paneg. II, 83], в іншому у Сидонія - під назвою “galea”. Зокрема, Сидоній фіксує: “Відтак, для того, щоб над щоками не випиналась подвійна трубка [носа], обв’язаний навколо [голови] бинт стискає тендітні ніздрі, щоб вони входили під шоломи [187, Carm. II, 239]. З контексту даного повідомлення, де мова йде про гунську практику навмисного спотворення облич чоловіків ще у дитинстві для більшої відповідності їх потребам війни, О. Менхен-Хелфен зробив не зовсім коректний висновок, що ці шоломи були з приробленими наносниками і відносились до відомого пізньоримського типу “spangenhelm” [587, с. 251-253], тобто характеризувались конусоподібною формою каркаса, який у більшості випадків складався з чотирьох (іноді більше) спрямованих вгору металевих штаб.

Твердження О. Менхен-Хелфена було піддане цілком об’єктивній критиці рядом археологів та варварологів. Серед них ґрунтовністю аргументації відрізняються погляди М. Бішопа й Дж. Коулстона [519, с. 172173], П. Сотхерна і К. Діксона [611, с. 92-96]. Їхню наукову позицію підтримав В. Ніконоров. Він зазначає: “Згадувані Сидонієм бойові наголів’я могли швидше належати до шоломів іншого, т.зв. ковзаневого (“ridge”) типу, які у IV - на початку V ст. суттєво домінували серед інших видів римських обладунків для голови. Конструктивно вони складалися з двох металевих шкаралупоподібних половин, до того ж кожна з них, у свою чергу, була або цільною, або набраною з декількох (трьох) пластин, і в тому чи іншому вигляді обидві половини скріплювались між собою поздовжньою металевою штабою, свого роду “ковзаном”.

Ці шоломи додатково комплектувались наносником, нащічниками й пластиною для захисту шиї. Як їхній безпосередній прототип справедливо розглядається ранньосасанідський залізний шолом, який було знайдено в Дура-Європос (...). Таким чином, для римських шоломів типу, що розглядається, достатньо надійно визначено східне, парфяно-сасанідське походження” [388, с. 290-291]. З точки зору спроби атрибутації гунських бойових наголів’їв, які містяться в тексті Аполлінарія Сидонія, цікавим є той факт, що залізний шолом “ковзаневого” типу, вкритий листовим сріблом, був знайдений у 1812 р. неподалік села Концешти (Молдавія) в похованні т.зв. гунського князя. І. Засецька датує цю знахідку (зберігається в Державному Ермітажі у Санкт-Петербурзі) 400-410 рр. [299, с. 175]. Незважаючи на східну ґенезу шоломів даного типу, немає серйозних підстав вважати, що самі гуни принесли із собою з Центральної Азії як цей, так і інші металеві обладунки для голови. Вірогідно, вони запозичили їх з римського комплексу захисного озброєння [388, с. 291]. Крім того, зрозуміло, що дорогі металеві шоломи носили лише представники гунської знаті; прості воїни, за описами Амміана Марцелліна, мали вигнуті хутряні шапки (“galeri incum”) [103, ХХХІ, 8.4], котрі служили їм і як засіб захисту у бою.

Відносно гунських панцирів в класичній наративній традиції свідчень збереглося теж небагато. Найбільш вагомим і достовірним повідомленням залишаються рядки того ж таки Сидонія, де він описує кінний поєдинок Авіта, майбутнього західноримського імператора, із гуном з армії Літорія 436 р. У фіналі двобою, в третій атаці, римлянин проштрикнув списом противника наскрізь - так, що панцир гуна виявився пробитим спереду і ззаду [187, Carm. VII, 341]. На думку фахівців, зокрема Х. Робінсона, можливо, це був обладунок типу значно поширеної в пізньоантичному світі двозіставної металевої кіраси, поверхня якої часто майстерно моделювала мускули людського тіла (звідси її назва - “мускульна”) [606, с. 149-151].

Проте далі вчений зауважує, що обладунком, який повністю закривав тіло противника Авіта, могла бути й кольчуга (лат. “lorica lamata”) - суцільна панцирна сорочка зі сплетених між собою металевих кілець, винайдена кельтами і сприйнята римлянами, а згодом й іншими народами, які жили в епоху Пізньої Античності на величезних обширах від Європи до Східного Туркестану [606, с. 168-179]. Таке припущення підкріплюється двома фактами: по-перше, дві кольчуги, одна ціла й одна у фрагментах, були знайдені у поховальних комплексах гунського часу на півдні Росії [299, с. 39], і це на сьогоднішній день єдині матеріальні свідчення застосування панцирного захисту гунським воїнством; по-друге, на ІУ ст. кольчуга стала стандартним натільним обладунком для Римської імперії та сасанідського Сходу, продемонструвавши на практиці певні переваги перед рештою видів броні [389, с. 292].

Нарешті, як ще один варіант обладунку переможеного Авітом гуна можна розглядати лускоподібний панцир (лат. “lorica squamata”), добре описаний Х. Робінсоном [606, с. 153-161]. Він, як і кольчуга, мав значне поширення в римському комплексі захисного спорядження кінця ІУ - першої половини У ст. Підтвердженням слугують наукові обґрунтування й висновки, наведені Дж. Коулстоном [536, с. 148-151] та І. Стефенсоном [613, с. 32-40]; В. Ніконоров, зі свого боку, резюмує: “В принципі будь-який з трьох згадуваних типів панцирної броні був придатний для використання в кавалерії” [388, с. 292].

Натільний обладунок, або кирасу, носив на початку У ст. й гунський правитель, ім’я котрого джерела не зберегли. Він здійснював контроль над однією з областей північнопонтійського регіону. Єпископ Амазеї Астерій у гомілії дев’ятій пише про обладунок наступне: це був “воїнський панцир, вкритий коштовностями, оскільки озброєння варварів є хвалькуватим і чванливим” [107, Col. 938]. В “Суді” міститься розповідь Пріска Панійського про Зеркона, мавра за походженням, який, потрапивши в полон до гунів, став блазнем у Бледи. Зеркон повсюдно супроводжував свого повелителя, у тому числі і у воєнних походах, носячи при цьому спеціально виготовлений для нього (з метою забави оточуючих, оскільки мавр був карликом) “повний обладунок” [191, Zero. 30]. Гунський панцир згадує також у своєму другому панегірику Меробад [162, Paneg. II, 82]. Зрештою, говорячи про характер озброєння західних гунів, необхідно мати на увазі й ту обставину, що вони, так само як алани та готи, за даними Павла Орозія [169, УІІ, 34.5], Павла Диякона [168, XIV, 2], Ландольфа Сагація [155, ХІІ, 88], після перемог над римлянами збирали і потім використовували їхню зброю.

Переходячи до розгляду етнічного складу гунського союзу племен і його об’єднаного війська перед початком гуно-римської війни, потрібно відзначити: різні писемні джерела згадують та перераховують різну кількість етносів, племен, племінних об’єднань і союзів, які на середину У ст. жили в межах Барбарікуму. Одні племена в ту епоху ще кочували, інші вже осіли; частина етносів й етнічних субстратів вела напівкочовий спосіб життя. Однак усі вони мали єдину спільну об’єднуючи “складову” - входження на різних умовах (від найманства до підкорення) до “номадичної імперії” Батога Божого. Германці, слов’яни, греки, кельти, тюрки являли собою потужну мілітарну конфедерацію, очолювану гунською “цементуючою” верховною владою. Отже, за свідченням джерел, на кінець 40-х рр. У ст. до держави та війська Аттіли входили близько 50 племен, які жили на теренах континентальної Європи.

Власне авторів, які називають етнічний склад гунського війська, лише чотири: Сидоній Аполлінарій (його перелік найповніший), Проспер Аквітанський, Ідацій Лемік та Йордан. Згідно з Сидонієм [187, Carm. УІІ, 341], крім кінноти гунів, ядро мілітарної могутності й ударної сили війська Аттіли складали кіннота й піхота остготів, очолюваних королем Валамиром, і гепідів, під командуванням короля Ардаріха. Третіми, маючи значний потенціал важкої кавалерії, йшли алани, керовані королем Сангібаном. Далі Аполлінарій Сидоній згадує численне ополчення чотирьох великих германських племен - ругів, скирів, герулів та тюрингів. Серед інших племен галлоримський письменник називає маркоманів, свевів, акацирів, гермундурів, хавків, батавів, секванів, порівняно невеликий військовий контингент ріпуарських франків, саварів, квадів, сарматів, карподаків, цизальпінів, амаксобіїв, наварів, авлерків. Проспер Тірон [180, Chron. II, 451.18] фіксує в “інтернаціональних” лавах війська Аттіли іллірійських яподів, гелонів, едуїв, ютунгів; Ідацій Лемік [142, An. 451, 6], у свою чергу, вказує на ематіїв, лугіїв, аламаннів, герміонів, яксаматів, бруктерів, тевтонів, белгів. Йордан виділяє лише великі союзні племена гунського керманича [147, Get. 192].

Пізньоантичні джерела також дозволяють визначити дислокацію головних військових контингентів Батога Божого перед початком його вторгнення на територію римської Галлії. Пріск Панійський [173, Fr. 33, p. 106] та Ідацій Лемік [142, An. 451, 6] розповідають, що війська гунського союзу племен перед інвазією розташовувались в межах традиційних кочів’їв, переважно на землях центральноєвропейського регіону. Територіально- адміністративний устрій тогочасної Західної Римської імперії, як і Східної, дає можливість локалізувати ареал розташування ударних військових сил правителя гунів. Отже, можна констатувати: найбільш боєздатні мобільні контингенти кінноти та піхоти перебували у 450 р. на теренах таких провінцій, як Паннонія І й Паннонія ІІ, Реція І та Реція ІІ, Дакія Внутрішня, Норік Прибережний, Максима Секванська, Бельгіка І, Валерія, Савія, Мезія І і Мезія ІІ, Дарданія, Превалітанія. Крім цих 14 провінцій, де у першу чергу концентрувались саме гунські підрозділи, Аттіла тримав допоміжні й резервні загони на землях Дакії Прибережної, Фракії, Далмації, Македонії ІІ, Норіка Внутрішнього, Скіфії, Емімонта.

Підбиваючи підсумок, необхідно відзначити наступне. Структурно- організаційні засади гунського війська мали елітарно-вождівський характер в межах традиційних родоплемінних зв’язків, поширених на принципи врядування. Основу формування підрозділів складала “десятинна система”, притаманна кінним арміям центральноазійських кочовиків. З точки зору наявності родів військ, гунське військо на середину V ст. налічувало як головну ударну силу власну потужну кінноту (легку й середню; важкої не існувало), як допоміжну тактичну одиницю - переважно найману піхоту. Крім того, в гунських бойових підрозділах функціонувала добре організована інженерно-технічна служба; артилерії як окремого роду військ гуни не мали.

Арсенал гунської наступальної зброї складався з композитного лука, довгого дволезового й короткого однолезового мечів, скрамасакса, аркана, бойового батога. Захисну зброю репрезентують круглий дерев’яний щит, різних типів шоломи та обладунки. Не викликає сумніву той факт, що захисне спорядження не отримало значного поширення в середовищі гунського війська. Носити важкі та пишно прикрашені обладунки було прерогативою представників гунської аристократії, яка робила це, вірогідно, під римським впливом. Етнічний склад гунського союзу племен за правління Аттіли нараховував понад чотири десятки племен та етносів, які жили на європейських обширах. Разом з тим, аналіз джерел дозволив визначити дислокацію гунського війська напередодні війни із західною Імперією: вона здебільшого концентрувалась у придунайських провінціях.

3.2.