Невдала облога Лютеції та падіння Авреліана
Події, пов’язані з облогою Лютеції Парізіорум, знайшли відображення і відповідний (сакралізований) ракурс інтерпретації лише в декількох церковних пам’ятках, які не наводять більшості фактів, не пояснюють мотивацію дій та рішень Аттіли, не описують загальну ситуацію в регіоні.
В нотатках Пріска Панійського і у фундаментальному історичному опусі його послідовника Йордана Г отського розповідь про облогу Лютеції (тим більше невдалу) відсутня. Можливо, вона фігурувала у втрачених фрагментах Пріска, можливо, Йордан цю подію не вважав настільки важливою, щоб її висвітлити. Природно, сучасна тематична історіографія пропонує різні інтерпретаційні варіанти й моделі, здебільшого орієнтовані на традиційну, суто релігійну складову, або ж концепти з акцентуацією в бік можливої різкої зміни стратегічної мети Аттіли у Північні Г аллії.Відштовхуючись від наявного джерельного матеріалу агіографічного походження, весь спектр згадуваних в ньому подій можна осмислити у послідовній аналітичній ретроспекції. В першу чергу необхідно підкреслити: Лютеція з середини V ст. ні в оборонно-фортифікаційному, ні в політико- адміністративному, ні в стратегічному, ні навіть в економічному значенні не була настільки важливою, що вимагала обов’язкового захоплення ворогом. Навпаки, її захисні споруди, артилерія й кількість залоги не дозволяли городянам розраховувати на організацію тривалої та успішної відсічі [434, с. 68]. Залишається загадкою, чому Батіг Божий прийняв рішення вирушити на не дуже привабливу Лютецію, колишню ойкумену кельтського племені паризіїв. Звісно, “внутрішнє” місто мало мури проти нападників, однак достатньо великий посад, розташований у передмісті, на лівому березі Сени, з лазнями, амфітеатром, іподромом, залишався абсолютно незахищений [563, с. 336].
“Житіє Св. Женев’єви” - базове джерело з точки зору рівня інформаційної наповненості, історію облоги Лютеції подає через призму біографії цієї канонізованої Західною Церквою святої.
Сакралізований контекст воєнних подій зводиться до наступних інвазійних реалій. У місті (на 451 р.) жила дівчина на ім’я Геновефа, донька галлів Севера та Геронтії, людей побожних і заможних [203, Col. 463-464]; родина мала маєток (віллу) в Неметодурумі (сучас. Нантер), неподалік Лютеції [203, Col. 470]. Геновефа народилась у 422 р. Коли їй було вісім років, Неметодурум відвідали знамениті єпископи-проповідники (певний час займались місіонерством у Британії) - Герман Оксерський та вже згадуваний Луп з Труа (Тресенти). Вони її благословили, а місцевий клірик Св. Герман передрік, що у неї “відкриється дар заступниці” [203, Col. 470].Подальші події першої декади травня 451 р. у “Житії” описані в даному руслі. Зі “східної сторони” з’явились жахливі гуни й почали облогу. Їм, однак, заважали болота, що звідусіль оточували місто, й тому гуни не починали спроб штурму, можливо очікуючи капітуляції [203, Col. 472]. Найслабкішим місцем в обороні Лютеції була нестача питної води. Міщани на нараді (місцевих зборах) прийняли рішення: оскільки блокада не суцільна, усі жінки та діти, під охороною і з пресвітерами, вдень покинуть місто й переховуватимуться в Новігентумі (сучас. Сен-Клу) [203, Col. 473]. Вночі Лютецію мають залишити чоловіки та дістатися двох інших селищ - Кормейя і Понтуази [203, Col. 473]; у випадку, якщо там розквартирувалися гуни, необхідно рушати на Рюль, Лувесанум, Грінуак [203, Col. 473]. Хто не захоче, або не буде спроможний залишити місто, має здатися на милість завойовників. І тут перед присутніми з’явилась Божа Обраниця й оголосила, що гуни не нападуть, якщо городяни залишаться на місці і будуть молитися Богу [203, Col. 474-475]. Не варто захищати браму та стіни; слово Боже - ось істинний захист для вірян [203, Col. 475]. Наступний епізод, описаний в “Житії”, стрижневий: під вечір Геновефа вийшла на центральну площу Лютеції й почала молитись усю ніч [203, Col. 476]. На ранок, зі світанком, гуни зняли облогу й вирушили у тому напрямку, звідки з’явились [203, Col.
476-477].Сучасні дослідники виділяють щонайменше 9 версій рішення Аттіли - від “болотної” теорії (вони заважали штурму) до “чуда святої Женев’єви”. Найбільш логічними виглядають лише дві: 1. Батіг Божий не наважився на тривалу облогу, яка могла затримати його під Лютецією, і Аецій отримав би можливість безперешкодно пройти через Альпи й підійти до нього, з’єднавшись з силами вестготів; 2. від Сангібана (останній нарешті наважився прийняти бік володаря гунів) прибув посланець і повідомив Аттілу про концентрацію галло-римських підрозділів на південь від Луари, просування яких алани самотужки не зможуть зупинити [235, с. 187]. В будь- якому випадку гуни припинили свою “невдалу облогу” і залишили Лютецію Паризіорум. Аттіла повів військо на Авреліан (сучас. Орлеан) [434, с. 80-81].
Гуни знов розтеклися галльськими обширами. За описом хроніста Фредегара, який цитує невідомого автора, “раптом варварський світ, розколотий потужним зсувом, обрушив всю північ на Галлію. Услід за войовничим ругом з’являється лютий гепід (...) бургунд підганяє скира; вперед сунуть гун (...) тюринг, бруктер і франк [138, Fr. 3, Col. 699]. Галльську інвазію згадує також Іоанн Мосх [с. 284-285]. Наближаючись до Авреліана, Батіг Божий розробив новий план дій: Сангібан, як представник Аеція й західноримської влади, мав без перешкод увійти до міста, у випадку невдачі алани мусили почати його облогу до підходу гунів; тим часом сам Аттіла здійснить “кидок” на південь і розіб’є вестготів, після чого відкине армію Аеція за межі Галлії [235, с. 189]. Однак план знов виявився невдалий - з Лукдуну (Ліону) прибули троє розвідників і повідомили, що римлянин вже дислокується в Арелаті (сучас. Арль) [235, с. 189]. Батіг Божий не спромігся діяти на випередження; надто багато днів він втратив у Лотарингії та Шампані. Тиждень, витрачений на Лютецію, став, як виявилось у подальшому, майже фатальним.
Ситуація загострилась, коли Аттіла дізнався, що єпископ Авреліана Анніан Сангібану ворота не відчинив.
Про це розповідається у його “Житії” [201, Col. 235], цей самий епізод згадує і Григорій Турський [139, IV, 23]. Вікарій не мав довіри до варвара; він запропонував “захиснику Луари” розкинути табір під стінами міста, котрі сам звів як колишній архітектор, й чекати на ворога [201, Col. 235]. І тут гунський керманич проявив нерішучість, уповільнивши марш на Авреліан. Крім того, відставала артилерія Едекона, а перемовини з багаудами провалились [568, с. 106]. Аттіла залишив Диводур (Мец) 10 квітня, до Авреліан ж дістався 19 травня. Після десятиденного очікування (йшли перемовини з багаудами, чекали прибуття аланів), 29 травня він, нарешті, почав облогу сумісно з Сангібаном [568, с. 106-107]. Чергова звістка від розвідників була ще гіршою: Теодоріх з двома (із 6) старшими синами - Торісмондом і Теодоріхом (ІІ), приєднався до армії Аттіли. Цей факт зафіксував Проспер Тірон [181, An. 451, 6].В цій ситуації гунський головнокомандувач, нарешті, прийняв рішення пришвидшитись. 12 червня почався обстріл міських мурів з важких катапульт [572, с. 93]. В “Житії” згадується, що Анніан одержав листа від Аеція, де римлянин обіцяв прибути не пізніше 20 червня; призначений день минув, а допомога так і не з’явилась. Ресурсів для продовження оборони майже не залишилось; тарани гунів вже рушили стіни, про що згадує Сидоній Аполлінарій у листі від 478 р. [187, Epist. XXV, 8]. Єпископ прийняв рішення зустрітися з Аттілою й домовитись про умови капітуляції. Перемовини відбулись вранці наступного дня. Анніан пообіцяв, що жителі відчинять усі міські ворота й складуть всю зброю [201, Col. 236]. Так і було зроблено. Пообіді Батіг Божий (без війська) безперешкодо в’їхав у Авреліан; на нього та його почт чекали керівники міста, “дари” переможцям, згромаджена на вулицях зброя [201, Col. 236]. Під вечір гунські вози із здобиччю залишили Авреліан. Аттіла теж вирішив не ночувати у ньому [572, с. 93]. Наступного дня гуни та їхні союзники святкували перемогу й ділили здобич.
Е. Дешодт висловив цікаву думку відносно найближчих планів Аттіли на той момент: залишити місто 26 червня й вирушити з головними силами на зустріч західноримській армії вздовж узбережжя Луари, через Роанн та Лукдун.
Окремий корпус гепідів і остготів піде на Турон (сучас. Тур), Піктавію (сучас. Путьє), підніметься долиною В’єнни до Аугосторита (сучас. Лімож) й Везунна (сучас. Періг’є), а при потребі - дійде до Толози (сучас. Тулуза) і, якщо на шляху не зустріне вестготів, з’єднається з гунським керманичем [284, с. 157]. 23 червня Онегез із доволі великим загоном воїнів повернувся до міста: за попередніми домовленостями з вікарієм, необхідно було вирішити умови мілітарної “нейтралізації” Авреліана, оскільки його гарнізон втратив право вступу у військові формування римлян [201, Col. 236237]. Далі автор “Житія Св. Анніана” з насолодою повідомляє, що до Онегеза підійшов гунський воїн з приголомшливою звісткою: з півночі до міста підходить Аецій, з заходу - Торисмунд [201, Col. 237]. Отже, вперше з’явилась реальна загроза нападу на самого Аттілу.Тим не менш, Аецій не атакував розгубленого противника. Він, з’єднавшись з вестготами, теж розкинув табір перед містом. Батіг Божий зрозумів, що римлянин не мав на меті знищення гунів. Він, скоріш, волів їхнього вигнання за межі західної Імперії [567, с. 188]. Тепер на перемовини був готовий піти гунський правитель. Для такої місії він мав годящу кандидатуру - галла Константина, колишнього секретаря-радника Аеція (той декілька років тому відпустив Константа на службу до Аттіли). Конкретну тему перемовин “Житіє” не згадує, але подальший перебіг подій дозволяє припустити: володар гунів намагався виграти час, і йому це частково вдалося. Ціна компромісу - заборона гунам при відступі переправитися на лівий (південний) берег Луари (Аецій не бажав наражати південь Галлії, а головне - Аквітанію, на небезпеку). Аттіла мусив організувати свій відхід у північно-східному напрямку, в бік Бельгарда [565, с. 203].
Погодитись без зволікань на такі, стратегічно не вигідні, умови Батога Божого зобов’язував черговий неприємний факт - поки тривали нічні перемовини, Сангібан з аланами, як трохи раніше багауди, перебуваючи на лівому березі, перейшов на бік римлян (а може, й взагалі не зраджував Аеція); переправа через Луару остаточно виявилась неможливою [235, с.
202] . 24 червня, під ранок, гуни залишили околиці Авреліана [565, с. 203]. М. Був’є-Ажан зауважує, що майже одночасно з ними римський табір залишили двоє вершників; це були таємні посланці зі звісткою для Валентиніана ІІІ про зраду Аеція, який мав шанс розбити ворога, але не скористався ним [235, с.
203] . Оскільки ж воєнні дії тривали, обидва головнокомандувачі вірогідно добре розуміли - це не остання їхня зустріч.
Таким чином, реконструйовані й висвітлені події, пов’язані з облогою Лютеції й падінням (здачею) Авреліана, в оціночних межах другого етапу Галльської кампанії не стали для Аттіли переломними. Його розрахунки та очікування знов виявились помилковими, а тактичні дії невдалими. Як полководець, він втратив чотири суттєві переваги: правильну оцінку ситуації в конкретних умовах; швидкість пересування; маневреність гунських підрозділів; злагодженість дій між окремими союзними контингентами. Зрештою, багауди і алани так і не перейшли на його бік. Залишення Аттілою околиць Авреліана й вирушення у напрямку Тресенти означало початок третього етапу кампанії.
4.3.