Характеристика джерел

Комплексний аналіз існуючого корпусу писемних джерел по проблематиці дослідження, у першу чергу, вимагає здійснення відповідної типологізації, згідно із сутнісно-жанровими ознаками, і класифікації цих джерел за принципом змістового навантаження.

Наступні типи джерел утворюють в роботі базову декларативно-наративну категорію, широко репрезентовану суто історичними творами світських авторів, церковними історіями й дидактико-полемічними пам’ятками християнських письменників та релігійних діячів, взірцями різних літературних жанрів і форм. Далі йде агіографічна (житійна) література, Діяння Вселенських Соборів, епістолярна спадщина. Високим рівнем інформативності відрізняється ще один важливий тип тематичних джерел - тогочасні військові трактати.

Типологічно окреслене коло джерел класифікується за змістовою основою тексту та його атрибутаційною специфікою. Видова палітра опусів, де містяться свідчення про гунську номаду, з точки зору класифікаційної градації представлена такими формами, як: 1. географічні Описи, Керівництва та Космографії; 2. Епітоми, Бревіарії, авторизовані всесвітні Історії, Консульські фасти, Хроніки, Хронографії, Аннали та Літописи; 3. історії Церкви, Апології, Екзерпти, етико-напучувальні твори

моралізаторського характеру (Слова, Промови, Повчання); 4. панегірики, мімри, вірші (оди), а також поеми й епоси (скандинавські саги) героїко - легендизованого спрямування; 5. Житія християнських святих і великомучеників; 6. матеріали і Акти Вселенських Соборів; 7. листи західних та східних Отців Церкви, Римських первосвящеників, Константинопольських патріархів, різних церковних архієреїв і державних діячів; 8. різнопланові твори поліоркетиків, присвячені проблемам теорії та практики військового мистецтва.

Завершуючи загальну характеристику джерел, необхідно відзначити, що за своїм походженням вони поділяються на грецькі, римські, візантійські, вірменські, сирійські, германські (готські, франкські й скандинавські) та англосаксонські (пізньосередньовічні угорські, французькі й німецькі літописні рецепції до уваги не беруться через свою компілятивність та високий рівень міфологізації описуваних подій), а за світоглядно-релігійною орієнтацією - на язичницькі та християнські (виняток становить перська поема “Шахнаме”). У хронологічному діапазоні всі залучені писемні джерела діляться на початкові (І ст. до н.е. - ІІІ ст. н.е.), пізньоантичні (IV-V ст.) й ранньосередньовічні (ѴІ-ХІ ст.). Пізньоантичні та ранньосередньовічні джерела поділяються на дві частини: до першої входять твори, де згадки й повідомлення про західних гунів мають дотичний характер і стосуються висвітлення їхнього побуту, звичаїв, традицій або розгляду воєнно- політичних подій, що передували епосі правління Аттіли (переважно мова йде про авторів, які жили й писали до 30-х рр. V ст.); другу частину складають опуси, де описуються події, пов’язані саме з історією гунського союзу племен та його війн за часів Батога Божого, його синів і нащадків (деякі римські, візантійські й вірменські автори розглядали долю гунської номади в Європі до середини ѴІ ст.).

Серед початкових античних джерел, в яких на рівні історико- етнографічного, антропологічного або географічного контексту згадуються азійські племена хунну (в латинському написанні фігурує досить багато варіантів - Chuni, Chonei, Chunavoi, Funi, Hugni, Huni, Massagetae, Phuni, Thyni, Thuni, Ugni, Uni), потрібно згадати “Історію” (у 144 книгах) [57, 58, 164] Миколая Дамаського (друга половина І ст. до н.е.), грецького автора сирійського походження, від якої збереглися лише фрагменти, “Природничу історію” (у 37 книгах) [114] римського письменника й державного діяча Гая Плінія Секунда (Старшого) (23-70), особливо книги 4-5, “Керівництво з географії” [44, 182] александрійського вченого Клавдія Птолемея (90-160), віршований “Опис заселеної землі” [17, 18, 19, 125] грецького поета з Александрії Діонісія Періегета (ІІ ст.), “Історію імператорської влади після Марка Аврелія” (у 8 книгах) [14, 140] антіохійського грека Геродіана (170240), трактат “Про смерть гонителів” [47, 154] ритора й християнського апологета Цецилія Фірміана Лактанція (середина ІІІ - перша половина ІѴ ст.), учня Арнобія, “Скорочену історію” [22, 133] римського політичного діяча Флавія Євтропія (ІУ ст.), Промови [94, 193] Фемістія (317-388), грецького ритора, константинопольського чиновника високого рангу.

Про загадкових “хунну” повідомляє на початку ІУ ст. у своїй “Хроніці” (в 2 книгах) [132] церковний історик Євсевій Памфіл (260-340), єпископ Кесарії Палестинської, довірена особа імператора Константина І Великого, та Агатангелос Вірменський (кінець ІІІ - перша половина ІУ ст.) в “Історії Св. Григорія і наверненні Вірменії у християнство” [4]. Свідчення, що стосуються початку гунської інвазії на Європу, залишив у декількох листах [9] Св. Василій Великий (330-379), єпископ Каппадокійський, перший східний Отець Церкви. Їхнє вторгнення образно змальовує в одній зі своїх епіграм [3, 111] й ряді листів [110] Децим Магній Авзоній (310-395), відомий римський поет і ритор.

Основна маса джерел, у котрих зберігається обширний матеріал, присвячений появі західних гунів на європейському континенті, їхнім міграційним пересуванням, відносинам з іншими варварськими племенами, війнам та військовому мистецтву, найманству, дипломатії й контактам з “pax Romana”, державному устрою, нашестям і політиці їхніх вождів, особливо Аттіли, обставинам швидкого злету й зникнення гунської “степової імперії”, припадає на ІУ-УІ ст. Цей корпус нараховує близько 50, переважно римських та візантійських авторизованих історичних і церковних творів. Однак, найбільш змістовними щодо кількості та якості фактологічного матеріалу, присвяченого саме західним гунам, і на сьогоднішній день залишаються три класичні джерела тієї епохи - “Римська історія” [6, 103] Амміана Марцелліна (332-397), “Сказання” [67, 173] Пріска Панійського (418-469), “Про походження та діяння гетів” [35, 147] Йордана (485-553). Отже, в першу чергу доречно зупинитись на аналізі та характеристиці цих опусів, до яких завжди звертаються всі без винятку дослідники гунської проблематики.

Ґрунтовний історичний твір Амміана Марцелліна “Історія” (в оригіналі - “Res Gestae”, тобто “Діяння”) належить до числа найбільш значимих в історичній літературі Стародавнього Риму доби Імперії. Ця книга (вона охоплює події з 353 по 378 рр. і складається з останніх 18 книг; перші 13 не збереглися) є достойним продовженням сформованої завдяки Титу Лівію (59 р.

Характеристику західних гунів, багато в чому надуману, упереджену та вкрай суб’єктивну, Амміан Марцеллін подає в останній, 31 книзі своєї “Історії”, присвяченій битві при Адріанополі 378 р. Він досить детально й послідовно аналізує боротьбу гунів з остготами та вестготами, віддаючи належне їхній кінноті, тактиці та воєнним хитрощам. Етнографічний опис гунів, дані про їхні традиції, одяг, побут, зовнішність, поведінку римський історик подає виключно у негативному, ворожому ключі; для нього гуни - це тотальне зло, найгірші й найнебезпечніші представники варварського світу, “жах і смерть” для греко-римського суспільства.

Другий твір, де міститься набагато більше свідчень про гунів першої половини V ст., про правління Аттіли, його політику та дипломатію, належить перу знаменитого фракійця Пріска, римського чиновника високого рангу й державного діяча за врядування Феодосія II Молодшого. У 448 р. він, у складі офіційної делегації, очолюваної легатом Максиміном, відвідав двір гунського керманича і залишив про цю подію власні враження та спостереження у вигляді своєрідних історичних нотаток. Пріск Панійський яскраво змальовує гунську столицю, аудієнцію у Аттіли, перемовини з ним відносно мирних та союзницьких договорів (Верховний вождь гунів до того часу підписав 4 такі договори з римлянами), розповідає про урочистий бенкет, організований гунами на честь посланців. Необхідно відзначити, що “Сказання” Пріска складаються з 35 уривків, які охоплюють історичні події з 433 по 468 рр.

Третє фундаментальне джерело, де є багато свідчень з історії західних гунів - “Гетика” Йордана, завершена автором у 551 р. Дід історика був нотарієм у Малій Скіфії та Нижній Мезії за врядування намісника Кандака; останній, як відомо, отримав ці області в управління у часи загального переселення варварських племен і нового розподілу центральноєвропейських земель протягом 453-454 рр., після смерті Аттіли. За твердженням більшості дослідників, Йордан народився найвірогідніше саме в цих краях, тут провів молоді роки і служив попервах нотарієм у Гунтигіса. Таким чином, його звернення до історії готських племен не було випадковим. Свідчення про набіги та війни гунів у першій половині V ст., їхнє військо, епоху Аттіли, його взаємини із Західною Римською імперією, Візантією, різними племенами і народами Центральної Європи розкидані по всьому тексту “Г етики”. Центральне місце займає опис Йорданом битви на Каталаунських полях 451 р. та її наслідки для гунів і римлян, визначені автором як руйнівні. Крім того, в роботі Йордан наводить багато фактів, пов’язаних з родоводом, біографією, воєнними кампаніями, перемогами, полководницьким талантом Аттіли - найстрашнішого ворога готів. З іншого боку, історик повністю

розділяє кінцевий тріумф готських племен (після смерті Аттіли) над переможеними гунами.

Зіткнення гунських орд з греко-римською цивілізацією у 70-х - 80-х рр. IV ст. і опис ареалів їхнього міграційного осідання відображено в ряді різнотипних джерел того часу - “Александрійській хроніці” [119], складеній на початку V ст., Панегірику II Максиміану Августу зі збірки кінця IV ст.

Наступним відомим автором, в історичних творах котрого фігурують об’єктивні дані про гунів у Європі, про їхні воєнні, політичні та дипломатичні “справи” із Заходом, є візантійський письменник, історик та державний діяч епохи правління імператора Юстиніана I, еллінізований сирієць Прокопій Кесарійський (500-563). Зокрема, він про них неодноразово згадує у “Війні з вандалами” [69, 175] (описує воєнне протистояння між Аецієм та Аттілою) та “Війні з персами” [68, 174] (в цьому опусі гуни фігурують під назвою массагетів - залишків остаточно розгромленого на початок VI ст. гунського союзу племен). Проте найбільше даних про західних гунів Прокопій наводить у “Війні з готами” [71, 72, 176], де вони описані як гуни-савіри. Свідчення про гунів зберігаються і в інших його працях [70, 73, 177, 178]. Гунську воєнно-політичну домінанту середини V ст. згадує не менш авторитетний і талановитий візантійський історик тієї доби - Агафій Міринейський (536-582), в праці “Про царювання Юстиніана” [5, 100]. Однак, його міркування відносно історичного минулого гунської номади мають переважно інтерпретаційний характер.

Порівняно менш відомою залишається “Історія” (у 22 книгах) [59, 165] Олімпіодора Фіванського (кінець IV - перша половина V ст.), де він зображує переважно воєнно-політичні події 407-425 рр., що відбувалися в західній Імперії у роки правління імператора Гонорія, молодшого сина Феодосія І Великого. Олімпіодор описує складну епоху масових вторгнень варварських племен у світ старої античної цивілізації, крах еллінізму й народження нового, ранньосередньовічного соціуму. Уродженець єгипетських Фів послідовно розповідає про видатних історичних діячів тієї епохи - візантійського полководця з вандалів Стіліхона, вестготського короля Аларіха І, римського намісника провінції Африка Боніфація, Галлу Плацидію та Аттілу. З точки зору хронології, Олімпіодор виступив продовжувачем Євнапія, який описав події на території Імперії з 270 по 404 рр. Разом з тим, “Історія” Олімпіодора стала джерелом “Нової історії” Зосими та “Церковної історії” Ермія Созомена (ці два автори довели висвітлення подій у греко-римському світі до 30-х рр. V ст.). Необхідно підкреслити, що у своєму опусі Олімпіодор розповів про маловідомі гунські інвазії у дунайському регіоні на початку V ст. (нашестя 402-419 рр.). Крім того, він описав набіги гунів у 422 р. на землі Фракії та початок воєнної й дипломатичної кар’єри Аттіли.

Окремий корпус джерел, де так само можна знайти дані про гунів на терені європейського континенту протягом останньої чверті IV-V ст., складають праці церковних істориків означеної доби. Серед них необхідно виділити твори Сократа Схоластика, Євагрія Схоластика, Феодорита, єпископа Кирського, та Павла Орозія. Найбільш цінні відомості з мілітарної історії західних гунів залишили Євагрій та Орозій. “Церковна історія” (в 6 книгах) [20, 134] Євагрія Схоластика (536-597), складена ним у 594 р., є прямим продовженням “Церковної історії” Євсевія Памфіла. В цій роботі візантійський автор розглядає важливі для Східної Церкви та ромейської держави події з 431 по 594 рр.; окрему увагу Євагрій приділяє війнам гунів, у тому числі - гуно-римській. Так само на увагу заслуговує “Історія проти язичників” (у 7 книгах) [62, 169] не менш відомого римського церковного письменника Павла Орозія (385-420). В ній Орозій неодноразово звертається до висвітлення та аналізу подій, пов’язаних з воєнно-політичною історією гунів на території Західної Європи в епоху Великого переселення народів. Поява даного опусу стало своєрідним відгуком автора на захоплення та пограбування варварами Риму 410 р. З іншого боку, цим твором Орозій сформував новий літературний жанр - жанр світової християнської хроніки (розповідь починається з подій грецької історії VI ст. до н.е. і завершується описом подій та викладом фактів з римської історії 410-419 рр. н.е.). Саме цей жанр став на Заході провідним у період Раннього Середньовіччя. В “Історії” Орозій уперше вмістив основні історичні знання християнина V ст., які у подальшому з успіхом розвинули Проспер Аквітанський, Ідацій Лемік, Павло Диякон, Беда Досточтимий і Оттон Фрейзінгенський. Павло Орозій, як і більшість його сучасників, характеризує початок гунського нашестя на Центральну та Західну Європу у 375 р. як надзвичайно небезпечний чинник загальної варварської інвазії проти греко-римського світу. Він також констатує підвищення ролі та впливу гунів - як союзників та найманців - у воєнних кампаніях римлян у перші десятиліття V ст.

Уродженець Константинополя, юрист за професією, адвокат Сократ Схоластик (380-440) склав 7 книг “Церковної історії” [80, 189], де охоплено події 306-409 рр. На тлі розгляду церковно-релігійних суперечок Сократ приділяє увагу й аналізу боротьби двох протиборчих таборів у вестготів - прибічників і противників Імперії, та розповідає про напади гунів на бургундів, а також про перемогу бургундів над гунами після смерті їхнього вождя Октара. Сучасник Сократа, Ермій (Гермій) Созомен (387-450), родом із селища Віфелія поблизу Г ази, столичний адвокат, написав у 444 р. 9 книг “Церковної історії” [99, 190], де висвітлив події 324-423 рр. У роботі Созомен приділив увагу воєнним і політичним відносинам Імперії з алеманами й готами, гунами та ісаврами. Розглядаючи “гунське питання”, він висвітлив походи гунів на придунайські землі, описав їхні тактичні прийоми ведення війни. Декілька характеристик, пов’язаних з гунською інвазією на європейських теренах і гуно-римською війною подає в “Церковній історії”(у 5 книгах) [91] вже згадуваний антіохієць, єпископ Кирри Феодорит (393 - 466). Каталаунська битва та її наслідки активно обговорювались учасниками IV Вселенського Собору [85, 86], що проходив восени 451 р. у Халкидоні.

Уривки з “Хроніки” [143] Іоанна Антіохійського (кінець VI - перша половина VII ст.), яку можна назвати всесвітньою, висвітлюють події від іудейського царя Давида до 610 р. Про автора відомо лише те, що він був родом з Антіохії. За своїм змістом ці уривки чітко поділяються на дві частини. Перша частина, яка описує події до повстання Віталіана 515 р., містить інформацію про протистояння Аттіли з Аецієм; у другій розглядаються події кінця VI й початку VII ст. Найбільш оригінальні уривки (зі 194 по 214) з маловідомою інформацією датуються 408-488 рр. Оскільки їх зберегли візантійські компілятори, природно, що зміст цих уривків значною мірою стосується осіб та подій саме західноримської й візантійської історії. Завоювання Африки вандалами хроніст пов’язує з міжусобною боротьбою Боніфація та Аеція. Він стверджує, що Аецій домігся великого мілітарного впливу в державі й сконцентрував у своїх руках значну політичну владу. Завдяки його зв’язкам з варварами, зокрема з гунами, він контролював не лише дії сенату та імператора Західної Римської імперії, а й сусідні германські племена.

Автор акцентує, що Аецій майстерно використовував гунські допоміжні війська для реалізації власних амбіцій. Зміцнення позицій Максима Петронія, який став імператором після вбивства Валентиніана III, пов’язується хроністом з підтримкою нового правителя Риму вестготськими вождями. Похід Аттіли у Г аллію 451 р. пояснюється Іоанном Антіохійським інтригами сестри імператора, Гонорії, котра відрядила до керманича гунів євнуха Гіацинта з проханням про допомогу та заручини. Вірогідно, не знаючи істинних причин гунського походу на Захід, хроніст надав надмірного значення факту, що датується Марцелліном Комітом під 434 р. Ще один симптоматичний висновок, зроблений автором, полягає у наступному: наприкінці 20-х - протягом 30-х рр. V ст. равенський уряд тримав Галлію у покорі, придушуючи за допомогою саме гунів масовий релігійний рух багаудів і прагнення вестготів, салічних франків та бургундів незалежності; така політика у підсумку призвела до посилення ролі гунів і піднесення Аттіли. Хроніка візантійського історика Іоанна Малали (491-578) займає особливе місце серед подібних до неї робіт, оскільки вона є найбільш типовою. Його опус, котрий отримав назву “Хронографія” [36, 151], складається з 18 книг і охоплює події від найдавнішої історії єгиптян до останніх років правління Юстиніана. Малала зберіг значну кількість фактів з європейської історії V ст., почерпнутих у попередників або з усної традиції. Цей фактологічний матеріал, зокрема - розповідь про гуно-римську війну, він вмістив у 15 і частково 16 книгах. За своїм змістом “Хронографія” Малали являє собою вульгарну переробку “Хроніки” Іоанна Антіохійського і у більшості випадків передає свідчення, вже висвітлені там, досить часто їх спотворюючи. Тим не менш, праця Іоанна Малали залишається одним з важливих джерел, де збереглися дані про воєнні кампанії західних гунів у середині V ст.

Інший візантійський церковний письменник - Філосторгій Каппадокійський (364-426), склав “Церковну історію” [95, 171] у 12 книгах. Вона написана в аріанському дусі й хронологічно доведена до 425 р. Опозиційність Філосторгія офіційній Церкві збільшує значення даного опусу, котрий зберігся у конспективному викладі патріарха Фотія (820-891). Константинопольський предстоятель назвав її “похвальним словом єретикам”. Проте, 4 книги своєї праці Філосторгій повністю присвячує висвітленню й аналізу боротьби між східним та західним дворами Римської імперії, дещо тенденційно пояснюючи її причини суперництвом різних політичних угрупувань нобілів та сенаторів, які у боротьбі за зверхність використовували найманців-варварів. Для підтвердження своєї точки зору автор докладно описує змову Прокопія, проголошення імператором Аттала (414 р.), заколот Олімпія, захоплення імператорської влади нотарієм Іоанном і звернення ворогуючих таборів по допомогу до варварів: Прокопія й Аттала - до вестготів, Г онорія - до остготів, Іоанна та Аеція - до гунів. Філосторгій у подробицях розповідає про дружні стосунки й таємні дипломатичні перемовини римського полководця Аеція з вождями гунів ще до початку правління Аттіли. Крім того, лише Філосторгій згадує той факт, що у повстанні Требігальда і Г айни на боці останніх взяли участь гуни.

Війна Візантійської імперії з гунами у 446-447 рр., перші роки врядування Аттіли з братом Бледою і його контакти із Заходом фігурують у збірці (налічує 4 опуси й 10 Післань) богословських трактатів “Ареопагітикум” [77] що приписуються Псевдо-Діонісію Ареопагіту (друга половина V - початок VI ст.). У трактаті “Про церковну ієрархію” анонім (за останніми даними текстологів і джерелознавців, автором збірки може бути грузинський мислитель-теолог V ст. Петро Івер) констатує, що під час гунського нашестя ромеї втратили міста Фанагорію та Кепи на Таманському півострові. Руйнування зазнала й Тіритака на Керченському півострові. Гуно - візантійське протистояння і гуно-римську війну згадує в “Церковній історії” [205] Захарія Ритор (480-560), монофізит, єпископ Метілени. Його твір хронологічно охоплює про події 436-491 рр. Свідчення про гунів та Аттілу Захарія також подає у своїй “Хроніці” [25, 204]. Гуно-римський конфлікт описує в “Церковній історії” (у 4 книгах) [194] й візантійський історик Феодор Лектор (483-550); його праця розглядає події з 439 по 527 рр.

Виключно важливе значення для висвітлення та аналізу подій європейської воєнно-політичної історії кінця IV - початку V ст. має праця

Зосими. З підзаголовку опусу витікає, що Зосима був комітом і адвокатом фіска. На думку Євагрія Схоластика, Зосима жив у роки правління імператорів Аркадія та Гонорія. Свій твір, названий “Нова історія” (у 6 книгах) [27, 28, 206], у котрому охоплено події римської історії від правління Октавіана Августа (30 р. до н.е.) до 410 р., він написав вже будучи у відставці. Це дало йому можливість відтворити достатньо повну, об’єктивну і достовірну картину внутрішнього та зовнішньополітичного життя Римської держави, розглянути її контакти з Барбарікумом, висвітлити появу гунів на європейській політичній арені. Цінний фактологічний матеріал міститься в 4 та 5 книгах, де відтворюються події 364-410 рр. Зосима констатував глибоку всеохоплюючу кризу греко-римського соціуму і пов’язані з цим інвазії прикордонних варварських племен на римський лімес. Одночасно він змалював складні відносини західної Імперії із задунайськими та зарейнськими племенами. Ці стосунки набували в різні роки різні форми. Поряд з воєнними експедиціями та кампаніями проти алеманів, вестготів, остготів, Римом велися й мирні перемовини з вестготами, квадами, гунами. Імперія залучала варварські племена до найманої воєнної служби у своїх легіонах і платила данину деяким з них, зокрема - тим самим гунам. Робота Зосими зберегла й ряд інших свідчень - про дипломатичні та воєнно- політичні зв’язки римлян із гунами.

Християнський письменник Св. Єроним Стридонський (340-420), уродженець Далмації, мешкаючи у великих містах Імперії - Римі, Трирі, Аквілеї, Віфлеємі й Константинополі, листувався з багатьма державними й церковними діячами, своїми сучасниками. Збереглися його епістоли до Іліодора, Океана, Агерухії, Принципії, Гауденція та Деметріади [33, 129], де богослов без упереджень описує вторгнення готів, сарматів, квадів, аланів і гунів. Найбільше згадок про гунів, про їхні воєнні кампанії та гунську безмежну жорстокість фігурує в листі Єронима до Іліодора, складеному в 375 р., авторській “Хроніці” [32], ще у декількох богословських творах [29, 30, 31, 128, 130, 131]. Успіх наступу гунів він пояснює зайнятістю імператорських військ у міжусобній війні на Заході; причину бідувань населення Імперії святий бачить у масовому вторгненні гунів, аланів, свевів та вандалів. “Хроніку” Св. Єронима інтерпретаційно виклав і продовжив Проспер Тірон (400-463), родом з Аквітанії, секретар папи Лева І Великого. В роки вторгнення гунів у Г аллію і вандальського розгрому Рима він перебував у столиці, де склав коротку “Хроніку” [74, 180], яка доведена до 455 р. Матеріал про події 379-425 рр. Проспер черпав з Равенських фаст, частково - у Св. Августина Аврелія (354-430), єпископа Гіппонського, й Орозія; події 425-455 рр. він висвітлив як сучасник. Найбільшу увагу в праці Тірон приділяє подіям, які стосуються взаємовідносин Західної Римської імперії з вестготами, бургундами, вандалами та гунами. Численні факти, наведені в “Хроніці”, дозволяють зробити висновок, що Равенський двір протягом 425439 рр. панував на території Г аллії значною мірою за допомогою гунського війська, в результаті чого надалі виникла гунська небезпека як для самої Галлії, так і для всієї Італії. Висвітлення автором “гунського питання” зводиться до наступного “ланцюга подій”. Вперше привів гунські допоміжні війська в Равенну Аецій. За їхньої допомоги він здобув собі високе становище і владу, після чого активно використовував гунських “союзників” у Г аллії. В 425 р. він відігнав вестготів від Арелату; 428 р. силами дружніх гунів відвоював у салічних франків найближчу до Рейну частину Г аллії, а в 432 р. гуни допомогли Аецію повернути втрачені ним владні позиції при Равенському дворі.

У 435 р. Аецій, спираючись на їхню кінноту, завдав поразки бургундському королю Гундіхару, а через два роки виступив спільно з гунами проти тих самих вестготів. 439 р. гуни, за підтримки честолюбного римлянина, знов здійснили напад на володіння вестготів. Тірон резюмує, що саме гунські допоміжні війська були основною ударною силою Равенського двору на землях Галлії у його війнах проти франків, бургундів та вестготів. Записи 451, 452 та 453 рр. цілком присвячені гунам. Хроніст, зокрема, розповів про вторгнення гунів у Італію, відзначивши при цьому, що Аецій не скористався укріпленнями в Юлійських Альпах, за допомогою котрих він міг затримати їх. Під 453 р. Проспер Тірон здійснив записи про смерть Аттіли, про міжусобну боротьбу його синів за владу відразу ж після поховання батька, і про те, що держава гунів невдовзі зазнала спустошення та швидко занепала. Гунська мілітарна історія відображена ще у двох його трактатах [179, 181]. Цікаві роздуми відносно гуно-римського протистояння й оцінки тих епохальних подій залишив у своєму листуванні [156] сам Римський понтифік Лев І Великий.

В Іспанії “Хроніку” Св. Єронима Стридонського продовжив Ідацій (Гідацій) Лемік (427-510), єпископ Галісії, згодом - архієпископ Астуріки, запеклий антиаріанин. Історичний опус Ідація [142] послідовно змальовує події 379-468 рр., котрі автор описав на підставі усної традиції і як сучасник. У тексті “Хроніки” є повідомлення про спільну воєнну кампанію Аеція з гунами проти вестготів 438 р. Збереглась також друга частина “Хроніки” [196], автором якої є уродженець Північної Африки Віктор Тоннонський (501-569), єпископ міста Тоннони. Його твір описує історичні події 444-567 рр. В розповіді про вторгнення гунів у Італію 452 р. та події у Північній Галлії Віктор зазначає, що західну Імперію охопило таке нещастя через необачний “дружній союз” із цими дикунами Равенського двору. Ряд важливих свідчень про гунський етнос і гунську навалу на Галлію за правління Аттіли залишив Св. Григорій Турський (540-594) в “Історії франків“ (у 10 книгах) [15, 139]. В 2-й книзі опусу єпископ Турський окрему 5-у главу присвятив взаємовідносинам єпископа Аравіція та гунів перед Каталаунською битвою, а інші дві глави (7-у та 8-у) - біографічним даним, які стосуються західноримського полководця Аєція і його зв’язків з Аттілою. Дані про гунський союз племен так само містяться в листах та панегіриках [84, 187] Аполлінарія Сидонія (430-482), єпископа Оверні (Клермона), галло- римського письменника, поета та політичного діяча при імператорі Авіті. В його епістолярній спадщині й поезіях є багато згадок про жорстокі набіги гунів на галльські землі, про битви останніх з остготами, про Каталауни і Аттілу тощо.

Чи не єдиним писемним джерелом, яке найбільш послідовно розглядає події середини V - початку VI ст., залишається латинська “Хроніка” [50, 160] колишнього секретаря візантійського імператора Юстиніана Марцелліна Коміта (кінець V - перша половина VI ст.). Фактологічний матеріал в ній стосується 379-534 рр., з окремими додатками для 534-548 рр., які, скоріш за все, належать іншому автору. В роботі Марцеллін детально описує відносини Візантії та Риму з варварськими королівствами і воєнно-племінними союзами гунів, булгар та слов’ян. Запис про заняття римлянами в 427 р. Паннонії дає підставу датувати встановлення там гунського панування 406-409 рр. Значна частина записів хроніста і його продовжувача присвячена гунським набігам на Дакію та Фракію, котрі у 40-х рр. V ст. стали систематичними. Запис 434 р. повідомляє, що Гонорія, сестра імператора Валентиніана III, вигнана з Равенни у Константинополь через свою розпусну поведінку й вагітність, закликала Аттілу (в листуванні з останнім) виступити проти Західної Римської імперії. Однак свій похід на Захід гунський керманич, як відомо, почав лише через сімнадцять років. У 441 р., згідно з розповіддю хроніста, гуни вторглися в ромейський клірик, піддали розоренню Вімінацій, Сингідун, Ратіари, Сирмій та інші міста. Упродовж 442-443 рр. Аттіла “разом із Бледою” (це твердження хроніста залишається спірним), на чолі об’єднаного війська, до складу якого входило багато воїнів з підкорених гунами племен, знов спустошив Ьллірик та Фракію, знищив місто Наїсс. В 447 р., фіксує Марцеллін, Аттіла дійшов до Фермопіл. Цінним джерелом є “Галльська хроніка 452 року” [12, 118], написана в Лерінському монастирі невідомим автором у середині V ст. Її зміст охоплює події від біблійного Адама до 452 р.; частину “Хроніки” анонім присвятив гунам. Зокрема, він двічі описує поразку гунів у Галлії, до того ж ім’я Аттіли хроніст згадує з ненавистю, додаючи до нього епітет “фуріатос” (тобто біснуватий). Одночасно автор не схвалює союзу Равенського двору з гунами і з прикрістю повідомляє, що 447 р. ці дикуни спустошили 70 міст на Сході (терени Фессалії), а Захід не надав допомоги потерпілим. Доповнюючий матеріал про гуно-римську війну міститься в “Галльській хроніці 511 року” [13].

Гунська інвазія на Західну Європу у середині V ст., гострий конфлікт Аттіли з Равенським двором, гуно-римське протистояння так само згадуються в джерелах другої половини V-V[ ст., що здебільшого мають характер компілятивності або екзерпцій. Прикладом можуть слугувати повідомлення, вміщені у таких працях, як: “Космографія“ [152] Юлія Гонорія (V ст.); “Про владу Господа” (у 8 книгах) [79, 185] уродженця Кельна Сальвіана (400-480), сина галльського магната, християнського проповідника та письменника; “Панегірик [імператору] Анастасію” [75, 172] Присціана (друга половина V - початок VI ст.), римського граматика з Мавританії; “Історія” [51, 163] (збереглася у фрагментах) візантійського дипломата Менандра Протектора (VI ст.), продовжувача Агафія Міринейського; “Луг духовний” [37, 153] візантійського ченця Іоанна Мосха (550-619). Оцінка гуно-римських стосунків міститься у Проповідях [158] арелатського церковного діяча та письменника Магна Фелікса Еннодія (473-521). Початкові стосунки Аттіли із Західною Римською імперією зафіксовані в листах [170] Пауліна (353-431), єпископа Ноланського, поезіях [162] Флавія Меробада (V ст.), “Консульських фастах Італії” [124] (VI ст.) та ін. [106, 107, 136, 144, 145, 167, 183, 184].

Власне осмислення наслідків тісних контактів греко-римського світу з варварами - готами, гунами, свевами, вандалами, залишив у своїх працях авторитетний римський політичний діяч і християнський письменник, виходець із сенатської аристократії, радник остготського короля Теодоріха, Флавій Магн Аврелій Кассіодор (487-578). Роль гунів у падінні Імперії на Заході він розглядає у трьох опусах - “Хроніці” [115] (охоплює історичні події від найдавніших часів до 519 р.), “Церковній історії” (у 12 книгах) [116], “Варіях” [117]. Гуно-римську війну досить повно описав уродженець Картахени, грек за походженням, Св. Ісидор (560-636), єпископ Севільський, в ряді історичних праць - “Історії готів, вандалів та свевів” [39, 148], “Хроніці” [40, 149] й “Етимології” (у 20 книгах) [150].

Джерела ѴІІ-ХІ ст. гунський мілітарний аспект, правління Аттіли й гуно-римську війну середини V ст. висвітлюють, з одного боку, більш лаконічно, з іншого - ґрунтуючись на свідченнях письменників попередньої епохи. Першим в ряду авторів VII ст. звертає увагу варварський історик Фредегар. Йому приписується анонімна “Хроніка” [121, 137, 138, 141], яка є збіркою чотирьох інших хронік. Три з них - конспективні перекази хронік Єронима й Ідація, а також з 2 по 6 книги “Історії франків” Св. Григорія Турського, де Фредегар розповідає (іноді з явною гіперболізацією) про війну гунів з Римом; четверта - стисла оригінальна хроніка, де описуються історичні події 584-642 рр. Згадка про гунську інвазію на Рим фігурує й у порівняно маловідомій “Хроніці” [38, 146] єпископа Жирони, вестгота Іоанна Бікларського (540-621).

Про воєнні походи гунів на Заході згадує в “Церковній історії народу англів” [8, 112] Беда Досточтимий (672-735) - один з найвидатніших англосаксонських вчених ранньосередньовічної Європи. Інтерпретація Бедою ролі та значення “гунського чинника” в історії Західної Римської імперії стала своєрідним еталоном для багатьох західноєвропейських анналістів доби Середньовіччя, зокрема, Відукінда Корвейського (925-980), автора “Діянь саксів” [10], і Саксона Граматика (1140-1208), який написав відомі “Діяння данів” [186]. Їхній погляд на гуно-римську війну є відображенням оцінок саме Беди Досточтимого. Не менш цінним історичним твором, у котрому збереглися свідчення першоджерел, є його ”Хроніка” (друга назва - “Про шість віків”) [113]. Опус змальовує події від найдавніших часів до 729 р., і є першою офіційною “всесвітньою” історією, складеною після падіння Західної Римської імперії. В ній Беда на широкому історичному тлі образно й конкретизовано розглянув перебіг подій, пов’язаний з гуно-римським протистоянням. На відміну від Орозія, Сальвіана та Св. Ісидора Севільського, котрі ідеалізували варварів як союзників провінційної знаті, Беда, будучи простим ченцем, об’єктивніше підійшов до опису варварських вторгнень та їхніх наслідків, акцентуючи увагу на страшних реаліях, пов’язаних з гунським пануванням у Європі в середині V ст.

Окремо варто виділити “Пасхальну хроніку” [65] анонімного автора VII ст. Це джерело створене досвідченим візантійським пасхалістом, який для підтвердження свого Великого Індиктіону склав всесвітню хроніку від Адама до 20-го року правління імператора Іраклія (тобто до 630 р.). Анонім використав попередні хроніки Св. Іполита Римського, Юлія Африкана, Євсевія Памфіла та Іоанна Малали. У розділі “Епітома часів. Розселення народів” він розповідає про появу гунських племен на західноєвропейських теренах у IV ст. та їхнє подальше поширення на цій території, про захоплення Паннонії, про війни гунів з обома Імперіями; гуни фігурують і у “Повному описі Всесвіту та народів” [7] (ѴІ ст.).

Гунське нашестя у Європі й гуно-римська війна як доленосні події, природно, згадуються у тому чи іншому контексті в багатьох ранньосередньовічних творах, зокрема, в “Римській історії” (у 16 книгах) [63, 168] та “Діяннях Мецьких єпископів” [64] уродженця Фріуля, лангобардського історика Павла Диякона (720-779), в “Бревіарії” [56] Никифора (758-828), патріарха Константинопольського, “Хронографії” [92] й “Літописі від Діоклетіана до царів Михаїла і сина його Феофілакта” [93] візантійського ченця та літописця Феофана Сповідника (Сигріанського) (760818), “Витягах” [135] з архієрейської книги церкви Аньєллі у Равенні (середина ІХ ст.), “Суді” [191] - візантійському енциклопедичному словнику (друга половина Х ст.), “Хроніці” [16] Гуго з Флавіньї (Х ст.), “Хроніці”[81, 188] Сигеберта з Жамблу (ХІ ст.), в “Мелькських анналах” [52, 104] (друга половина ХІ - початок ХІІ ст.), “Анналах” (у 18 книгах) [207] Іоанна Зонари (ХІІ ст.) та ін. [120, 155, 157].

Відомості стосовно римської армії пізньоантичної епохи, її структурно - організаційних засад, специфіки бойових підрозділів, тактичних прийомів і мистецтва стратегії містяться у тогочасних воєнних трактатах - “Стислому викладі воєнної справи” (у 4 книгах) [97, 195] римського історика й теоретика Публія Флавія Вегеція Рената (кінець ІУ - перша чверть V ст.), “Про стратегію” [60] аноніма VI ст., “Стратегіконі Маврикія” [87, 159] (кінець VI - початок VII ст.). Свідчення та згадки про гунське нашестя на Європу й гуно-римську війну зберігаються в ряді латинських Житій V-VI ст. - “Історії Грода Гунського” [41], “Житії Св. Северина з Норіка” [199], складеному 511 р. абатом Евгіппієм (468-533), “Житії Св. Аніана” [201], “Житії Св. Женев’єви” [20], “Житії Св. Лупа” [202] та ін. [198, 200].

Інформація про мілітарну історію та інвазії західних гунів за врядування Аттіли наявна ще у двох корпусах історичних джерел - сирійському і вірменському. До складу сирійських пам’яток входять наступні: антигунські мімри [1] Абсанью Едеського (V ст.) й поетичні твори [45] Кириллони (V ст.); історичні екзерпти антіохійця Несторія (381-451) [55], архієпископа Константинопольського, та Захарія (465-536) [26], єпископа Мітіленського; “Хроніка” [34] Ієшу Стиліта (VI ст.) і “Едеська хроніка” [98] (середина VI ст.). Серед вірменських ранньосередньовічних істориків та письменників зовнішньополітичну боротьбу західної !мперії з варварським світом у середині V ст., війни Аттіли на Заході та його дипломатію у Персії, Прикаспії й на Кавказі висвітлювали Фавстос Бузанд (кінець IV-V ст.) в ‘Тцторп Вірменії” [90], його продовжувач Лазар Парпеци (441-510) в “кторп Вірменії” [48], Егіттте (Еліше) Вардапет (кінець V - перша половина VI ст.) в “!сторії” [24] й “Війні вірменській” [23], католікос Ованес Драсханакертци (845-929) в ‘“[сторп Вірменії” [61], низка інших авторів [46, 53, 54, 89].

Останній пласт писемних джерел, де є повідомлення про кампанії Батога Божого проти “pax Romana”, складається з героїчних германських епосів, зокрема, “Пісні про Нібелунгів” [66], скандинавських пам’яток - “Старшої Едди” [88] і “Саги про Вьольсунгів” [78], взірців давньоанглійської поезії [11], деяких історико-літературних творів, наприклад - поеми “Шахнаме” (“Книга царів”) [96] перського вченого й поета Фірдоусі (935- 1020). Доречно підкреслити, що західноєвропейські середньовічні епоси, легенди, усні перекази та передання правителя Аттілу і гунів традиційно змальовують напівмістичними фарбами, приписуючи останнім надзвичайні подвиги, криваву славу й несамовиту хоробрість у битвах.

Важливу реконструкційно-уточнюючу роль в роботі відіграють археологічні джерела, оброблені, проаналізовані й опубліковані вченими - археологами. Матеріали, які стосуються поховань воїнів та вождів, атрибутації знайдених протягом ХХ ст. предметів побуту і прикрас, кінського спорядження, озброєння, обладунків, локалізації полів битв західних гунів, зібрані й опрацьовані відомими дослідниками-номадологами. Своїми фаховими оцінками, реконструкціями і узагальненнями відносно виявлених у Європі гунських артефактів, на увагу заслуговують публікації таких авторитетних спеціалістів-варварологів і археологів, як О. Амброз [211, 212], І. Ковриг [331], Дж. Харматта [553, 554, 555], О. Радюш [409], С. Плєтньова [403], Г. Ласло [578], М. Ерді [542], І. Драгомір [539], Г. Нудельман [391], І. Ерделі [479], Ю. Худяков [463, 464], Є. Редіна й О. Росохацький [410], М. Горелік [267], Л. Мацулевич [370] та ін. [213, 220, 224, 230, 275, 289, 333, 355, 399, 407, 416, 447, 579]. Ґрунтовний аналіз гунських археологічних пам’яток притаманний працям В. Ніконорова [390], І. Засецької [299, 301, 303], М. Казанського [311-315, 317], Л. Кизласова [352, 353], М. Мерперта [372], С. Яригіна [504], Л. Бирзу [518], А. Хазанова [453], А. Шаломона і Л. Баркоци [469], Б. Михайлова [378, 379], І. Гаврітухіна [258], Е. Іштвановича й В. Кульчара [309, 310, 351].

В межах узагальнення необхідно констатувати: всі існуючі на сьогоднішній день писемні джерела й археологічні пам’ятки, тим не меш, не дають можливості вченим до кінця розібратися в протирічній “гунській проблемі”, яка зводиться до кількох принципових питань - етногенез західних гунів, звідки вони з’явились на європейському континенті, кінцева мета зовнішньої політики Аттіли, якою була гунська “степова імперія” в організаційній основі, де розташовувалась столиця і де поховано Аттілу, зрештою, з якими племенами вони асимілювались, починаючи з VI ст. Однак, ті самі писемні джерела містять унікальну інформацію щодо воєнної історії гунського союзу племен у першій половині V ст., дипломатії Аттіли, його рис характеру, якостей як полководця та державного діяча, зовнішньої й внутрішньої політики Батога Божого, подій, пов’язаних із нашестям гунів на Західну Європу і війною з Равенським двором.

1.3.