Дислокація, чисельність та етносоціальний склад армії Аеція

Питання дислокації армії римського Заходу напередодні вторгнення Аттіли, в історіографії не знайшло належного відображення. Однак існуючі джерела, і в першу чергу - “Notitia Dignitatum in partibus Ocidentis” (“Список військових частин у західних провінціях”), дозволяють локалізувати більшість військових підрозділів, що надалі були задіяні Аецієм у війні з гунським союзом племен.

Зводячи інформацію, яка міститься, крім “Notitia Dignitatum”, у Проспера Тірона [180, Chron. ІІ, 449.8], Марцелліна Коміта [160, An. 450, 3.3], Захарія Ритора [204, Fr. 6, Col. 1061-1062], в “Консульських фастах Італії” [124, An. 450, 9], у Менандра Протектора [163, Fr. 2, p. 197], Віктора Тоннонського [196, An. 447, 5.2], Прокопія Кесарійського [176, ІУ (УШ), 5.24-25], Ісидора Севільського [148, p. 12-13] та Іоанна Єпіфанійського [143, Fr. 185, p. 603] до єдиного знаменника, можна відзначити: головні військові контингенти, прямо чи опосередковано підлеглі Аецію, мали табірний або міський (бурговий) осідок у Мезії Верхній, Мезії Нижній, Епірі Старому, Європі, Фригії І Спасительній, Фригії ІІ Мирній, Германії І, Піцені Зовнішньому. Той самий Віктор Тоннонський перераховує ще декілька провінцій, де розквартирувались військові частини західноримської Імперії; зокрема, це Венетія-Істрія, Емілія, Етрурія-Умбрія, Самній, Апулія Калабрійська, Лігурія, Максима Секванська, Луканія-Бруттій, Лукдунська Сенонська [196, An. 449]. “Консульські фасти Італії” додатково повідомляють про західноримські контингенти в Германії ІІ, Фламмінії Піцен, Аквітанії І, Аквітанії ІІ, Нарбонській І, Нарбонській ІІ, Бельгійській Галлії ІІ, Лукдунській ІІ, Лукдунській ІІІ [124, An. 450, 9].

Загальну чисельність військ головнокомандувача Заходу різні джерела, зрозуміло, називають різну. На це справедливо вказує В. Холмогоров, акцентуючи, що важливою особливістю тогочасних історичних творів та хронік залишається “крайня плутаність, незрозумілість і часом навіть протирічність військової термінології” [462, с. 85]. Тому, резюмує вчений, не враховуючи цю особливість, можна легко стати на шлях “абсолютно довільних узагальнень” [462, с. 85]. Тим не менш, дані демографії й статистичні підрахунки дослідників стосовно оптимальних кількісних показників населення Імперії та Барбарікуму в епоху Великого переселення народів дозволяють навести допустимі (коректні) цифри, пов’язані з цією проблемою. Для початку необхідно виокремити суто “римську” складову. Набір та поповнення армії при Валентиніані ІІІ відбувались в першу чергу за рахунок населення Північної Г аллії та центральних районів Італії - Етрурії, Умбрії, Кампанії, Апулії й Калабрії [277, с. 581]. Ветеранські підрозділи вербувалися теж звідти. Однак на середину V ст. склад регулярних військових сил у цілому скоротився більш ніж у 4,5 раза [520, с. 155]. Легіон, наприклад, нараховував у середньому лише 500-800, максимум - 1000 воїнів [277, с. 583], і це при тому, що їх залишилось 20% від колишньої кількості.

Демографічна криза ІІІ ст., її поглиблення та війни з германськими племенами у ІѴ ст. далися взнаки. При щорічній потребі у 25000 рекрутів за Феодосія Великого, армія Заходу у 40-х рр. V ст. не була спроможна набирати з галльських й італійських провінцій навіть 10-12 тис новобранців кожного року [536, с. 152]. А. Банніков виділяє 4 ключові причини, які, зрештою, спровокували кризу всієї пізньоримської військової системи: 1. припинення широкомасштабної імміграції варварів до Імперії; 2. спустошення провінцій, які давали (були традиційними постачальниками) основну масу рекрутів; 3. великі втрати, які зазнала армія в громадянській та у зовнішніх війнах; 4.

Слушні міркування відносно західноримської армії висловив П. Хізер. “Серед іншої інформації, зазначає він, “Notitia” містить два списки з’єднань польової армії (“comitatenses”) Західної імперії. У першому перераховані з’єднання (“numeri”) із вказівкою їхніх верховних командирів, що керували піхотою й кіннотою; в другому (“distributio numerorum”) наводять свідчення про їхній територіальний розподіл (Not. Dig. Occ. 5 та 6; 7) (...) Ретельний розгляд цих списків (...) дозволяє виявити багато цікавого. По-перше, зрозуміло (й не дивно), що західна армія зазнала у війнах початку V ст. важких втрат (. ). На 420 р. західна армія нараховувала 181 “полк”, але значна їхня частина - 97 - була створена після 395 р., і лише 84 існувало з попередніх часів. Отже, якщо західна армія (. ) нараховувала на 395 р.

приблизно 160 з’єднань, то в цьому випадку не менше 76 з них (тобто 47,5 %) було знищено за 25 років, які минули між сходженням Г онорія на престол і 420 р. Це означало серйозне ослаблення армії: йому відповідає цифра втрат від 30 тис людей. Найтяжчий удар обрушився на римську армію на Рейні. У 420 р. вона нараховувала 58 з’єднань, однак тих, що вже існували на 395 р., було усього 21, тоді як решта 37 (64%) з’явилась в роки правління Гонорія. Це дозволяє зробити конкретні висновки. Галльська армія прийняла головний удар, коли варвари вперше перетнули Рейн (...). Не дивно, що від неї вціліли лише жалюгідні рештки; лави багатьох з її старих з’єднань порідшали, й ті були розпущені” [459, с. 381].

Далі П. Хізер аналізує процес поповнення військового контингенту: “Також виключний інтерес складають свідчення з “Notitia” про те, як “латались дірки” після завданих втрат. На 420 р. західні війська комітатенсів значно поповнились завдяки 97 новим з’єднанням, створеним з 395 р. (...) Особовий склад західної польової армії навіть збільшився приблизно на 20 з’єднань (12,5 %). З 97 воїнських частин, проте, 62-64% - старі з’єднання з прикордонних областей, перерозподілені, щоб поповнити польову армію (.

Свою резюмуючи оцінку науковець подає в аналітичному ключі: “Якщо судити поверхово, західна армія стала більшою, ніж 25 років тому. Збільшення чисельності, однак, маскувало декілька важливих проблем. Так (...) половина старих з’єднань виявилась пошарпаною внаслідок розпочатих бойових дій. Тому, хоча польова армія стала більшою, у цілому особовий склад скоротився, оскільки немає підстав припускати, що на місце перерозподілених гарнізонних військ поблизу кордонів були направлені нові загони (...) Чисельність “справжніх” комітатенсів скоротилась на 25% у період з 395 по 420 р. (зі 160 з’єднань залишилось тільки 120). І тут фінансові втрати, які зазнала Імперія в ці роки, почали відчуватись найнеблагоприємнішим чином” [459, с. 383].

Окреслені тенденції повною мірою розвинулись за Валентиніана ІІІ. Аецій, звісно, не міг розраховувати на галло-італійські легіони імператора (той сам ними командував), і почав формувати власне військо ще на початку 30-х рр., зробивши ставку на гунів. На 450 р., як вже згадувалось, він мав строкату, неоднорідну, дещо розпорошену, але достатньо потужну армію, утворену з допоміжних військових загонів (ауксилій), особистої гвардії (букелларіїв), експедиційних підрозділів (кінних вексцилляцій), найманих варварських контингентів, а також т.зв. територіальної міліції (тобто самоствореного міського “народного ополчення”) [536, с.

Разом з тим, на увагу заслуговує катастрофічний стан бюджету Західної Римської імперії через втрату нею Північної Африки. Припинення податкових виплат з Нумідії й Ситифенської Мавританії призвело до відчутного скорочення армії. Цифри, наведені в законі 445 р., дозволяють зробити висновок: щорічно бюджет недоотримував 106200 солідів [459, с. 459]. Піхотинець-комітатенс, який постійно перебував на службі, за підрахунками того ж таки П. Хізера, одержував приблизно 6 солідів на рік, а кавалерист - 10,5 (кіннота на той час в тактичному плані вважалась вже пріоритетнішою) [459, с. 459]. Це означає, що скорочення податків, які надходили з означених двох провінцій, стало причиною зменшення армії на 18000 піхотинців, або на 10000 кавалеристів. Припинення фінансових надходжень ще з двох економічно розвинутіших провінцій - Проконсульської Африки й Бізацени, завершилися зменшенням армії Заходу на 40 тис піхотинців, або 20 тис кавалеристів [459, с. 459].

Інформація про етнічний склад армії Аеція теж зберігається в джерелах. Марцеллін Коміт, наприклад, згадує у своєму опусі галлів, самнітів, фракійців, греків, бриттів, салічних франків, багаудів (арморікан), белгів, аланів, галльських сарматів (жили в цій провінції на правах римських поселенців), саксонів (саксів), абрінкатуїв (плем’я з Лукдунської Галлії), бруттіїв, луканів [160, An. 449, 3.4]. Захарій Ритор згадує в лавах імперської армії Заходу представників таких племен як кантабри, літиціани, ріпаріоли, бріони, маркомани, бігерріони, аттекотти, умбрії, бризігави [204, Fr.

Крім етнічного, показовим є і соціальний компонент, присутній в армії Аеція. Зокрема, соціальний зріз репрезентували ветерани, які служили на контрактних умовах [571, с. 615]. Їх у різних польових підрозділах нараховувалось до 35% [571, с. 615]. Наступну категорію складали сини ветеранів. Згідно з римським законодавством (в межах військової реформи 319 р., проведеної Константином Великим), вони були

військовозобов’язаними [223, с.11]. Далі джерела виділяють дітей вільних селян (другий син в родині мав бути призваний), колонів, міських ремісників, вільновідпущеників та напіврабів (Зосима [206, IV, 16], Проспер Тірон [181, An. 448, 4], Кассіодор [115, Col. 1215]). В руслі процесу варваризації західноримської армії, до її лав, на підставі колонатного права, вступали представники рейнських “варварів-поселенців”; це були колишні полонені, що фігурують у джерелах під назвами “лети” й “гентили” [571, с. 620]. Збереглися згадки про головні групи летів, які в гуно-римській війні билися на боці Аеція: тевтони з Шартра, батави і свеви з Байє та Кутанса, свеви з Манса й Клермона, франки з Ренна, сармати з Отена, сармати і тайфали (вихідці з Шварцвальду) з Пуатьє, сакси з області між гирлами Сени та Луари [235, с. 159].

Комплексний аналіз армії Равенського двору не може вважатися повним без висвітлення питання ручного озброєння та обладунків. Археологічні знахідки, зображення на поховальних стелах і тріумфальних арках свідчать про появу у пізньоримський період нових форм шоломів, панцира, щита, а також нових видів наступальної зброї [223, с. 64]. Протягом першої третини V ст. поширення зазнали композитні шоломи [540, с. 504], панцири мускульного типу й лускоподібні; домінуючим обладунком для піхоти стає кольчуга [540, с. 506]. Урізноманітнюються також форми щитів: крім традиційного важкого чотирикутного напівциліндричного (“scutum”), з’являються гексагональні, круглі та овальні (“clypei”) [195, І, 12].

З наступальної ручної зброї у неширокому застосуванні залишився пілум (“pilum”) - спеціальний метальний спис довжиною 60-95 см. Разом з тим, з’явились і нові види озброєння, описані ще Вегецієм Ренатом: “модифіковані” метальні списи - спікулуми (видовжені пілуми), діболії (списи з наконечниками на обох кінцях древка), бебри (довжина - 165-172 см), берити (“berita”), плюмбати (“plumbata”), або маттіобарбули (”mattiobarbula”) й верутуми (“verutum”) - ручні метальні дротики, фустібали (“fustibalus”) - метальні шести довжиною 110-120 см [195, І, 20; II, 15]. У своєму трактаті Вегецій також згадує наступні види зброї: “гунський” лук, праща, бойова секира - одностороння (“secures”) та двостороння (“bipennis”), довгий вузький меч (“spatha”), короткий меч півспата (“semispathae”), кинджал (“pugio”), торакс, маніка, соленарій, бойова палиця, манубалліста (“manuballista”) - ручна баліста, аркубаліста (“arcuballista”) - тобто арбалет, військовий черес (“cingulum”) [195, І, 16; ІІІ, 3, 14, 18, 22, 24; IV, 22-29]. Прискорена варваризація західноримської армії у 20-х - 30-х рр. V ст. сприяла тому, що між римлянами та варварами остаточно зникла будь-яка принципова відмінність у озброєнні. Вивчення фахівцями могильників на північному сході Франції, які датуються другою половиною IV-V ст., наочно продемонструвало повну ідентичність озброєння тих та інших [543, с. 155].

Отже, можна констатувати, що рівень мілітарного потенціалу Західної Римської імперії, порівняно з епохою Феодосія І Великого, на середину V ст. в цілому знизився. Крім того: армія перебувала в стані хронічного недофінансування; на тлі активної її варваризації остаточно була ліквідована система державного рекрутування; майже на 30% скоротилася чисельність самої польової армії; дислокація контингентів значною мірою продовжувала концентруватись лише у Північній Галлії, центральних областях Італії та прирейнських землях; в етнічному складі домінував галло-фракійський і гото-аланський елемент; соціальний зріз демонстрував значне “розбавлення” професійних військових кадрів та елітного командного складу плебсом, федератами і напіврабами; у сфері озброєння відбулись трансформації, орієнтовані на його варваризацію; всі колишні уніфіковані стандарти щодо виготовлення й комплектації зброї більше не діяли. Армія Аеція за виділеними ознаками і тенденціями вже мало чим відрізнялась від війська Аттіли.