Битва на річці Недао 454 р. та наслідки гуно-римського протистояння
Протягом весни та літа 453 р. в гунському союзі племен відбувались події, які активізували й прискорили внутрішньодержавні дестабілізуючі процеси: ними виявились чвари, боротьба за владу, початок поділу “батьківської спадщини” між “офіційними” синами Аттіли.
Історію “гунської імперії” та “задунайських варварів” після смерті Батога Божого, за даними джерел, можна реконструювати лише в загальному плані. Сини Аттіли “галасливо вимагали, за характеристикою Захарія Ритора, щоб прибутки (данина, яку батькові сплачували підкорені германські племена - Я.Я.) були поділені між ними в рівних частинах і щоб войовничі королі з їхнім населенням були розподілені між ними як родинне помістя (“instar familiae” - Я.Я.)” [204, Fr. 8, Col. 1175]. Коаліція германських племен-васалів, очолювана Ардаріком (454-460), королем гепідів та колишнім головним військовим радником Батога Божого, у відповідь підняла повстання, підтримане Заходом та імператором Маркіаном. Отже, після смерті батька, “офіційні” сини Аттіли (тобто ті, що були проголошені ним “правителями”, і народжені лише тими дружинами, які удостоїлись титулу “королеви”) - Еллак (король Східної Гунії; останні три роки життя - номінальний імператор каспійських гунів), Узиндур (422-460) та Денгізих (424-468), Гейсм (445-512) (“віце-король” гепідів), Емнедзар (446-528) та Ернак (449534) не знайшли між собою порозуміння, як підкреслювалось вище, й почали “воєнізований” поділ обширних гунських володінь у Європі. Це значно прискорило розпад і знищення держави Батога Божого наприкінці того ж року. Лише Мунд (490-560), син Гейсма й онук Аттіли, зробив вдалу військову кар’єру і став, як акцентує Дж. Річчі, відомим полководцем на службі візантійського імператора Юстиніана І (527-565) [604, с. 109].Необхідно також відзначити, що протягом осені 453 р. легати Валентиніана ІІІ відвідали з дипломатичними місіями двори впливових варварських королів з числа союзників покійного Верховного вождя гунів, і намовили в першу чергу гепідів (частина їх, тим не менш, залишилась на боці гунів) й остготів, крім них - герулів, свевів, скирів, ругів, дурмундурів, маркоманів, виступити проти ослаблих у внутрішній ворожнечі його нащадків, тим більше, що вони ще й зухвало погрожували германцям.
За свідченням Йордана, “битва племен”, або битва на річці Недао (притока Сави [579, с. 61]), відбулась у Паннонії навесні 454 р. [147, Get. 260-261]. Повсталих очолював Ардаріх.Сини Аттіли попри усобиці, в даному масштабному боєзіткненні виступили єдиним фронтом. Однак надто багато племен об’єдналося проти них. Йордан повідомляє: “Гадаю, що там було видовище, варте подиву: можна було бачити і гота, який бився списами, і гепіда, шаленіючого мечем, і руга, котрий переломлює дротики в його [гепіда] рані, і свава, відважно діючого дрючком, а гуна - стрілою, і алана, шикуючого лави з важкою, а герула - з легкою зброєю” [147, Get. 261]. Після “численних і важких сутичок” гуни та їхні прибічники зазнали поразки, втративши вбитими майже 30 тис воїнів [307, с. 210]. У битві при Недао загинув найстарший син Аттіли Еллак. “Знищивши багато ворогів, фіксує Йордан, [Еллак] загинув, як відомо, настільки мужньо, що такої славної кончини забажав би і отець, як би був він живий. Решту братів, коли цей був убитий, погнали аж до берега Понтійського (Чорного - Я.Я.) моря, де (...) сиділи раніше готи” [147, Get. 263]. Розповідь про битву Йордан резюмує наступним чином: “Так відступили гуни, перед якими, здавалось, відступав Всесвіт (...) Справа Ардаріха, короля гепідів, принесла щастя різним племенам, які проти своєї волі підкорялись володарюванню гунів, і піднесла їхні душі, - що давно перебували у глибокому смутку, - на радість бажаному визволенню” [147, Get. 263].
Слідом за програною битвою гунські керманичі почали доволі швидко втрачати свої “законні” володіння у Паннонії та суміжних територіях. Г епіди заселили Внутрішню Дакію, остготи осіли в західних регіонах Альфьольда, скири, садагари й герули одержали частину Нижньої Мезії [147, Get. 266]. Сини Аттіли поділили між собою залишки гунських племен, які брали участь у битві, і розселились по різних місцях. Ернак обрав віддалені землі Малої Скіфії (басейн Данапра (Дніпра; у гунів ріка мала назву Вар) й Карпатський регіон); Емнедзар та Узиндур вподобали для поселення Прибережну Дакію (район Втусу, Алмусу та Оескусу); Денгізих став вождем декількох племен- номадів, а саме - “ултзінзурів, ангіскирів, біттугурів, бардорів” [147, Get.
272], і кочував з ними у степах на південь від Данувію (під Гернаком у Добруджі); досить багато гунів вирушило до фракійських провінцій та Романії (Візантії), де їхні нащадки в джерелах УІІ-УШ ст. згадувались під назвами сакромонтізіїв та фоссатізіїв [307, с. 211]. Проте більша частина гунської номади все ж залишилась на території Паннонії. На практиці битва при Недао мала набагато вагоміше значення з точки зору геополітичних наслідків, ніж битва на Каталаунах. Руйнація гунської верховної влади в межах строкатого племінного союзу була неминуча, оскільки сам суспільний устрій гунів та їхні соціальні пріоритети пручались державотворчій концентрації й організації, позбавляючи “примарну імперію” шансу на практиці сформувати внутрішньо органічну інституційну стійкість і стабільність. Не менш важливим було те, що катастрофа настала саме в середині V ст.: це виявилось симптоматичним і для германських племен, і для західної Імперії.У вересні 454 р. сталася ще одна доленосна подія: після заручин своєї доньки з сином Аеція, підбурюваний Максимом Петронієм й Гераклієм (придворним євнухом), Валентиніан ІІІ разом з Гераклієм, у власній вітальні зарізав полководця; наступного року, 16 березня, його самого на Марсовому полі вбив Петроній за зґвалтування дружини, намовивши для цієї “акції помсти” двох відданих покійному головнокомандувачу букелларіїв [558, с. 420]. Самопроголошений фаворит перебував на троні лише два місяці. Удова Валентиніана Евдоксія, розлючена залицяннями вбивці її чоловіка й примусовим шлюбом із ним, прикликала для помсти узурпатору короля вандалів Гейзеріха. В червні 455 р. Рим було сплюндровано, а перед тим збуджений натовп пошматував Петронія разом із сином-співправителем Палладієм [558, с. 422]. Новообраний, за підтримки вестготів, імператор Епархій Авіт наприкінці вересня, тим не менш, відновив активні дії проти гунів на теренах Паннонії. Гуно-римська війна вступила у свою останню фазу. Сутички та боєзіткнення з гунськими кінними загонами тривали півтора місяці.
Про ці події, що завершилися відвоюванням і повернення обох Панноній - Першої й Другої, до складу Імперії, згадує у великому панегірику (понад 600 рядків), присвяченому Авітові, Аполлінарій Сидоній [552, с. 258]. Восени, зазначає поет, імператор “повернув втрачену Паннонію після багатьох поколінь” [187, Carm. VII, 341]. У паннонській “столиці” - місті Сабарія - була відновлена римська адміністрація. Від гунів також звільнились міста й містечка - Віндоміна (Віндобона), Сирмій, Невіодун, Мурса, Сопіана, Таурун, Корнак та Сингідун [547, с. 213-214]. Про переможний осінній похід Авіта на гунів, крім Сидонія, згадують - Кассіодор [115, Col. 1243], Віктор Тоннонський [196, An. 455, 4.3], “Галльська хроніка 511 року” [118, ХХѴ.133], Йордан [147, Rom. 142]. Спроба повернення Альфьольду Узиндуром і Денгізихом у листопаді 455 р. зазнала невдачі [540, с. 519].
Наступне десятиліття (456-465 рр.) гуно-римські мілітарні контакти (стан війни залишався актуалізованим) перетворились на локальне протистояння з епізодичною ескалацією бойових дій на прикордонних землях. Означена тенденція найбільш гостро проявилась під час Другої гото - гунської війни 463-466 рр. Ключові події відбулися у 465 р. Протягом саме того року гуно-римський конфлікт, який своїми витоками сягав ще 449 р., нарешті знайшов воєнне, політичне та юридичне завершення в межах правового поля і формалізованих статусних зобов’язань. Мова йде про збройний інцендент, що стався на початку осені між Денгізихом та командувачем іллірійської польової армії Заходу Марцелліном. По-перше, через напад гунських кінних підрозділів у жовтні на декілька придунайських населених пунктів, розташованих уздовж кордону, відбулись розгорнуті боєзіткнення; проте гуни у Далмацію не прорвалися [540, с. 520]. На початку листопада західноримський полководець уклав із сином Аттіли мир [540, с. 520]. Його легітимність, звісно, не викликає заперечень, але державницькі атрибутивні засади даного миру мали умовний характер. По-друге, тимчасовий “регент” і фактичний правитель (на 465 р.) Західної Римської імперії, учень Аеція, варвар Ріцимер (405-472), теж у листопаді видав наказ про введення санкцій на всьому терені римських володінь, які забороняли продаж варварам, у першу чергу гунам, зброї - луків, стріл, списів та матеріалу для їхнього виготовлення [540, с.
522]. По-третє, грудень року ознаменувався кінцевим розподілом залишків гунської номадичної держави: угода була укладена між Денгізихом, Емнедзаром, Узиндуром та Ернаком [551, с. 70].На думку французького варваролога Г. Мансуеллі, зародження на кордонах західної Імперії володарювання гунів загострило перебіг подій у V ст. “Натиск на Захід, акцентує вчений, цього дикого, відсталого народу, очолюваного вождями наскільки заповзятливими, настільки ж й жорстокими, призвів до підкорення осілих і кочових груп та племен Східної й Центральної Європи. Гуни створили справжню територіальну імперію і безперервно грабували римські землі, вимагаючи виплати важкої данини золотом та перешкоджаючи набору найманців з варварів. Вперше, хоча це становище було хитким, варварський світ став компактним, сильним й грізним противником. Занепад гунського панування не вирішив проблеми; навпаки, цей занепад відповідав кризі, котра протиставила, практично розділивши внутрішні території Європи на дві частини, прибічників і противників інтеграції варварів, яка здавалась єдиною альтернативою асиміляції. Воєначальник Аецій, котрий відтіснив Аттілу на Захід, насправді був одним із захисників варварів; військові були затятими прибічниками політики інтеграції (...) тим більше, що самі керманичі племен, які спиралися на свої армії, були необхідні Імперії і ось-ось повинні були почати відігравати першу роль в її політичних та воєнних справах” [366, с. 310].
Зрештою, втрата Паннонії внаслідок війни із західною Імперією для гунського союзу племен, або “степової імперії” гунів означала остаточну (часткова сталася після Недао) ліквідацію її існування як напівдержавного номадичного утворення. Відсутність територіального “ядра”, руйнація соціальної та інституційної складових обумовили низку об’єктивних дезінтеграційних процесів і призвели до незворотних цивілізаційних наслідків. “Імперська” ідея Батога Божого у державотворчому вимірі виявилась нежиттєздатною.
Природно, держава гунів не була слабкоорганізованою ордою номадів, які постійно кочували зі своїм переносним житлом і переганяли худобу на свіжі пасовища. Більша частина варварських етносів, що входили в “гунську імперію”, на середину V ст. стала осілою. Двір Аттіли перетворився на осереддя європейської дипломатії; гунська знать розважалась не лише слухаючи жарти блазнів і музику, а й ведучи бесіди з філософами та риторами. Проте невдала війна із Заходом і раптова смерть Батога Божого виявили приховані чинники деструктивного характеру, які стали причиною швидкого розпаду гунської племінної конфедерації. Мілітарно-номадичне об’єднання, створене волею Аттіли, продемонструвало свою неконкурентоспроможність на міжнародній арені: воно не витримало ні геополітичного, ні економічного, ні воєнного, ні соціумного, ні загальноцивілізаційного протистояння із пізньоантичною Західноримською імперією, хоча останній до власного падіння залишалось усього лише декілька років.