Битва на Каталаунських полях: проблеми локалізації і реконструкції
Як і у багатьох інших випадках, пов’язаних з історією західних гунів у Європі, проблема Каталаунської битви складається з більшої кількості питань, ніж відповідей. Скепсис, висловлений з даного приводу ще О.
Менхен-Хелфеном, має для цього всі підстави. Однак сам факт першої “битви народів” та її наслідки, що значною мірою змінили у подальшому міграційний простір і цивілізаційний контекст взаємин західної Імперії та Барбарікуму, не можуть залишатись поза дослідницькою увагою через своє стратегічне значення й геополітичну роль на тлі Великого переселення народів. Каталауни стали кульмінацією не лише третього етапу гуно- римських тактичних маневрів (без прямих бойових зіткнень), а й усієї Г алльської кампанії.Єдиним джерелом (крім згадки Ідація [142, An. 451, 8], сучасника тих подій й повідомлення Павла Диякона [168, XIV, 5]), де послідовно описується битва, і на сьогоднішній день залишається Йордан [147, Get. 192218]. Проте в його свідченнях міститься багато протирічних моментів, неточностей і лакун. Відсутність конкретизації низки подій створила в історіографії широке дискусійне поле, на якому вчені тривалий час з’ясовували декілька принципових аспектів: день битви, локалізацію гуно- римського боєзіткнення, його реконструкцію, співвідношення кінноти й піхоти у римлян і гунів, кількість учасників і втрат з обох боків, результат битви. Йордан сам визнавав, що вона є заплутаною й не до кінця зрозумілою [147, Get. 194]. Найавторитетнішим експертом по битві залишається Дж.
Б’юрі [528], хоча його твердження та висновки теж далеко не завжди виглядають переконливо, і були неодноразово піддані критиці.
Звичайно, Аттіла не збирався залишати терени Галлії. Він перейшов на правий берег Сени поблизу міста Аугустобона Трікасса (землі племені трікассів) і став табором на місцині під назвою “locus Mauriacus” (“табір Моріака”) (сучас. Мері-на-Марні), про що Аецію розповіли його розвідники- багауди [168, ХІУ, 11].
Неподалік, біля містечка Арциак (сучас. Арсі-на-Обі), на Аттілу чекав король Ардаріх з гепідами. Інші союзні племена, зокрема - остготи, під керівництвом трьох братів - Валамира, Теодемира і Видемира, з королівського роду Амалів [147, Get. 199], розташувались в Шалоні (сучас. Шалон-сюр-Мар) [528, с. 210]. Десь у прилеглих до окресленого трикутника - Моріак-Арциак-Шалон - обширах (а це величезна територія 200 км х 160 км, від Арденських гір до Аргонни й Отського лісу, від Ени до Сени, що є центральною частиною провінції Шампань і в ту епоху носила назву “Каталаунські поля”, оскільки там жили племена каталаунів), битва й відбулась, увійшовши в історію як Каталаунська, або Шалонська чи Моріакська [528, с. 210]. Деякі фахівці (наприклад І. Хугнес [567, с. с. 211212]; Б. Бахрах [513, р. 63]) звузили площину локалізації “битви народів” до 70 км навколо Шалону. Аттіла отаборився на рівнині на південь від Шалону, на сході від міста зупинився Валамир з остготами; Ардаріх з гепі дами чекав на заході, ще західніше зайняли свої позиції акацири й гелони Берика [235, с. 213]. Гунське військо вичікувало римлян і готувалось до боєзіткнення; армія Аеція не забарилась.Головна особливість битви - вона розгорнулась у рівнинній місцевості, в центральній частині якої знаходились підвищення - достатньо великий пагорб. Саме вершину цього пагорба для тактичного і ландшафтного домінування й намагались зайняти протиборчі сторони. Ще одна специфіка Каталаунів - і гуни, і римляни підійшли до місця зіткнення практично одночасно - під вечір, й відразу ж, без попереднього розгортання та підготовки, здійснили спробу захопити пануючу висоту; це і стало причиною та зав’язкою битви. Отже, перше зіткнення відбулось за добу до самої битви між союзниками обох супротивників - франками й гепідами. Не бажаючи чекати свого часу для участі у загальному двобої, ці “нетерплячі” федерати зійшлися в окремому бою.
Однак ні гепідам, ні франкам не вдалося добитись рішучої переваги, і все завершилося нещадним взаємознищенням більшості учасників цієї “прелюдії” генеральної битви, яка практично не вплинула на її хід.
З обох боків загинуло 15 тис воїнів [147, Get. 217]. Відносно місця боєзіткнення Йордан говорить лише, що “місцина ця була розлогою; вона мовби вспучувалась, виростала вершиною пагорба” [147, Get. 197]. Пагорб, безсумнівно, надавав тактичну перевагу тому, хто володів ним, і Йордан вказує на те, що обидва полководці шукали можливості зайняти перед битвою вигідну для себе позицію на підвищенні. Гуни рухалися справа, римляни - зліва [147, Get. 197].Битва почалася о 3-й годині дня, скоріш за все в останніх числах червня [147, Get. 196]. Аецій розташував власні війська на лівому крилі, а вестготів - на правому. В центрі він розмістив аланів, як повідомляє Йордан, з метою “воєнної перестороги, щоб оточити Сангібана, в чиїй лояльності до себе сумнівався, військом відданих людей” [147, Get. 197]. Більшість сучасних істориків погоджуються з твердженням Йордана, однак той, будучи готом, явно демонстрував упереджену позицію стосовно аланів. Крім того, розміщення слабшої частини між двома сильними слугувало загальноприйнятою практикою у далекоглядних та обережних полководців ще з часів Марафона і Канн [513, с. 61].
Аттіла вишикував армію інакше: він розмістив власні війська в центрі, а слабкіших союзників висунув на фланги; при цьому остготи опинились перед вестготами, а гепіди - перед римлянами. Армія Аеція першою підійшла до гребеня пагорба, відкинувши війська Аттіли, котрі теж претендували на висоту [513, с. 63]. Гуни відкотилися зі схилів у безладі, й тоді Аттіла звернувся до них із закликом повернутись. Надихнуті палкою промовою Аттіли, гуни знов кинулися в бій і, як дозволяють припустити джерела, протягом декількох годин (тобто до самої ночі) на полі кипів жорстокий рукопашний двобій.
Йордан відзначає це, називаючи битву “затятою, жахливою, заплутаною, нещадною - битвою, про котрі й чувано ніколи не було до того” [147, Get. 207]. Ідацій констатує, що потічок, який протікав через поле, вийшов з берегів, наповнившись кров’ю з ран воїнів [142, An. 451, 3].
Загинув навіть старий король вестготів Теодоріх, який бився попереду свого загону. Згідно з Йорданом, короля під ноги власних вояків скинув його кінь, або (готський історик подає й другу версію) він упав від списа остгота на ім’я Андаг [147, Get. 209]. Однак замість того, щоб налякати вестготів, смерть їхнього короля викликала такий вибух люті в серцях воїнів, що вони відкинули гунів у табір останніх [147, Get. 210]. За повідомленням “Галльської хроніки 511 року”, загинув і родич Аттіли Лаударіх [118, ХХІѴ, 132]. Настання повної темряви припинило битву.Аецій вірогідно гадав, що вранці битва продовжиться, проте гуни нападу не відновили. Аттіла зібрав війська, нібито збираючись особисто очолити штурм позицій противника. Він крокував перед своїми воїнами “туди й сюди”, - як висловився Йордан [147, Get. 212]. “Як лев, гонимий звідусіль мисливцями, зазначив далі історик, великим стрибком прямує у своє лігво, не насмілюючись кинутися вперед, і своїм риканням наводить жах на навколишні місця, так гордий Аттіла, король гунів, серед своїх кибиток, наводив жах на своїх переможців” [147, Get. 212]. Проте лев так і не стрибнув - нова гунська атака не відбулася. Деякі дослідники (Б. Бахрах [513, с. 65-66]; П. Едкамп [540, с. 507-510]; А. Феррілл [543, с. 145-146]) припускаються думки, що Аттіла, можливо, мав на меті приспати пильність римлян і примусити їх зійти з пагорба, хоча жодне джерело про таку тактичну “хитрість” не повідомляє, при цьому не піддаючи сумніву хоробрість гунського керманича.
Протягом декількох наступних днів гуни стояли табором і нікуди не рухалися [147, Get. 213]. Можна припустити, що вони перебували в облозі, беручи до уваги неможливість отримання ними постачання. Однак їхня позиція від цього не ставала слабкішою. У підсумку вестготам почала набридати бездіяльність та невизначеність. Якщо вірити Йордану [147, Get. 215-216] і Прокопію Кесарійському [176, ІУ (ѴШ), 26.13], вони звернулися до Аеція за дозволом напасти на табір гунів, але римський воєначальник заборонив їм цю “акцію”.
Аецій побоювався, що перемога вестготів над гунами дасть германцям надто багато переваг.Натомість римлянин порадив новому королю вестготів - Торисмунду повернутися у Південну Галлію, що вони, як пише Йордан, і зробили, вирушивши до власної столиці - Толози [147, Get. 216; 218]. У частини науковців цей факт, описаний в джерелах, зокрема у того ж Йордана і Проспера Тірона [179, Col. 1353], викликає сумнів, оскільки, добровільно відсилаючи готів, Аецій послабив би власне становище. Тим не менш, якими б не були справжні причини відходу або втечі готів, це дозволило Аттілі (скоріш за все - на п’ятий день після основної битви) відвести військо з поля бою без подальших втрат [147, Get. 219]. Із собою гуни забрали навантажені здобиччю вози. Римляни, підкреслює Павло Диякон, противника не переслідували [168, ХІУ. 11].
З приводу оцінки перемоги та визначення переможця у цій битві, мабуть, найбільш вдало висловився Л. Гумільов: “У 451 р. на Каталаунській рівнині гуни прийняли бій з військами Аеція, котрі туди підійшли. Битва була кривавою, проте перемога не далася нікому. Аттіла відступив, Аецій його не переслідував” [271, с. 647]. Стосовно чисельності задіяних сил супротивників, найбільш виважені підрахунки подає той самий Дж. Б’юрі. Він зазначає: римляни, разом з вестготами, салічними франками, “галльськими” аланами, багаудами, іншими сателітами, як і гуни із союзними остготами, гепідами, герулами, ріпуарськими франками, іншою (степовою) частиною аланів, нараховували приблизно від 75 тис до 95 тис воїнів [528, с.
212]. Отже, військові контингенти з обох боків були майже рівні (дещо більше підрозділів під своєю рукою можливо мав Аецій), хоча Йордан переконує, що загальні втрати римлян і гунів склали 165 тис загиблих [147, Get. 217], не беручи до уваги 15 тис гепідів й франків, які загинули напередодні. Ідацій наполягає на 300 тис вбитих [142, An. 451, 9].
Результат битви виявився настільки неоднозначним, що його не взялися прокоментувати “по гарячих слідах” навіть пізньоантичні автори.
Поле битви залишилось за Аецієм як за формальним переможцем, але вірогідно правителя гунів не було розгромлено до кінця. Мабуть, цього не захотів (або не наважився) сам західноримський головнокомандувач, маючи реальний шанс добити Батога Божого в оточеному таборі (він відпустив того разом з усім обозом, переповненим награбованим майном та коштовностями, і не переслідував його). Можливо, Аттіла дійсно зберігав ще достатньо великі сили для нової битви чи контрнаступу, і Аецій не бажав йти на ризик. Можливо, римлянин збирався й надалі використовувати “гунський чинник” як суттєвий важіль у своїх стосунках з Валентиніаном ІІІ.В історіографії (від Ам. Тьєрі до С. МакДауелла) зафіксовано 28 місць локалізації битви, але аргументація, яку наводять дослідники, залишається недостатньо переконливою, а отже - дискусійною. З точки зору військового мистецтва, на Каталаунах (при Шалоні) були застосовані тактичні прийоми, невластиві більшості подібних битв доби Пізньої Античності. Серед цих прийомів виділяються зустрічний бій за пануючу висоту, початок битви під кінець дня (на заході сонця), нічні сутички достатньо великих сил протиборчих сторін та використання на полі бою табору, укріпленого виставленими в коло возами.
Одночасно Каталауни є класичним прикладом тактики бою перехідного періоду, з використанням цілої низки різнорідних воїнських контингентів, озброєних за “інтернаціональним” взірцем і забезпечених лише “рамочним” керівництвом офіційних командувачів. З іншого боку, Шалонська битва безперечно стала знаковою подією європейської військової історії V ст., зрівнятися з якою за кількістю задіяних сил та значущістю результатів може лише битва при Адріанополі 378 р.
4.4.