Батіг Божий і папа Лев І: досягнення компромісу
Чутки про те, що Аттіла має намір наступати на Рим, швидко дійшли й до імператора Валентиніана. В столиці почалась паніка, яка паралізувала роботу сенату. Контролюючи гунський тил уздовж узбережжя ріки По, Аецій прийти на допомогу римлянам при потребі не встигав.
Стратегічна ініціатива повністю перейшла під контроль Батога Божого. Дана ситуація продовжувала загострюватись через масову втечу городян. Е. Дешодт, наприклад, відзначає: “Сто міст - Алтінум (сучас. Альтіно), Патавій (сучас. Падуя), Віченца, Местре, Акелум (сучас. Арколе), Атесте (сучас. Есте), Ровіго, Феррара (...) були залишені своїми жителями, які переховувались серед лагун. Інші відкривали ворота й просили пощади. Ніякого помилування. Смерть всім. Гуни розтеклися Ломбардією, П’ємонтом та Лігурією, методично сіючи руйнування. Мантуя, Верона, Кастільоне, Кремона, Бріксія (сучас. Брешіа), Бергамо, Лоді, Павія, Медіоланум, Беллунум, Комо, Новара, Плацентія (сучас. П’яченца), Верцилланум (сучас. Верчеллі), Опітергіум, Чільяно, Тергесте, Мортара, Маджента, Каррара, Масса, Віджевано були пограбовані” [284, с. 181].Залишаючись в Мантуї, Аттіла сконцентрував війська на південь від міста, біля злиття По й Мінчіо, на дорозі, що вела до Рима через Апенніни [435, с. 119]. Онегезу нарешті вдалося прорвати заслон Аеція й форсувати По між Кремоною та П’яченцею. Подальші тактичні дії володаря гунів полягали у наступному: поки Аецій сновигатиме по берегах ріки у пошуках загонів Аттіли, Онегез нападе на римлянина з тилу і знищить його ар’єргард; наступний маневр Онегеза - швидкий марш на Пізу, звідки, уздовж узбережжя, в Рим веде Авреліанів шлях. Аецій поквапиться перекрити гунам шлях до столиці й ще більше розтягне та ослабить свою лінію оборони. І тоді Батіг Божий перейде По, дійде до Мантуї та Флоренції і звідти, рухаючись Кассієвою дорогою, дістанеться Рима [235, с. 253]. Полководницький талант Онегеза дозволив вирішити основні завдання з врахуванням реальних тактичних умов і забезпечив гунам стратегічну перевагу.
Аецій дійсно почав марне переслідування невловимого Онегеза в обширному басейні По, давши себе втягнути у своєрідну партизанську війну [235, с. 253]. Тактика римлян виявилась бездієвою. Гунський полководець сконцентрував сили і вирушив на Каррару, Массу, Пістою й Пізу. Аецій змушений був передислокувати більшу частину “імператорських” легіонів у Етрурію. Онегез розпустив свої кінні підрозділи, і знов зібрав їх на шляху до Флоренції, імітуючи грабунок населення. У підсумку, західноримський головнокомандувач значно розтягнув, ослабив і розпорошив власний військовий контингент [556, с. 79]. Практично, можливий наступ на Рим, завдяки діям Онегеза, перетворився на реальність, легку для виконання; однак велике, готове до бою військо Аттіли, з невідомих причин так і не виступило з Мантуї.Залишилось відкритим ще одне принципове питання: чому Батіг Божий передумав йти на Рим, коли в столиці Максим Петроній вже вмовив розгубленого Валентиніана ІІІ капітулювати? Єдина подія, що згадується в джерелах (якщо не брати до уваги другу, після випадку з Гонорією, романтизовану синтементальну розповідь про “знакове побачення” у передмісті Мантуї Аттіли з “прекрасною римлянкою-християнкою Єленою”, любов та обіцянку, дану їй, відмовитись від наступу на “Вічне місто” - т.зв. дар Єлені) і має конкретну прив’язку до незрозумілої поведінки Аттіли й тієї критичної ситуації, - його зустріч з Римським понтифіком. Можливо, ідея цієї зустрічі дійсно обговорювалась в сенаті, можливо, імператор наполіг на ній одноосібно, зрештою, провести перемовини міг зголоситись і сам Папа Лев І (440-461). Легендизованість даної зустрічі обумовлена традиційною інформаційною “завуальованістю” пізньоантичних джерел. Згадки, які містяться в деяких тогочасних історичних опусах, на рівні подієвої реконструкції дозволяють констатувати наступне. Для проведення успішних перемовин, Римський первосвященик відрядив до Аттіли посланця-єпископа з двома дияконами. Батіг Божий виявив бажання зустрітись із Левом Великим на початку липня біля Мантуї [570, с.
433].Секретар Папи, Проспер Тірон, так описує ситуацію, що склалась: “В усіх висловлюваннях [і пропозиціях] імператора, сенату й римського народу не було знайдено нічого кращого, ніж відрядити посольство до жахливого правителя і просити миру. Покладаючись на допомогу Бога, Який, він знав, ніколи не помилявся у добродійних вчинках, найбільш благословенний Папа Лев узяв на себе перемовини разом з екс-консулом [Геннадієм] Авієнусом і екс-префектом [Рима] Тригеціусом. Жоден не чинив інакше, ніж чекала віра. Володар [гунів] прийняв усю делегацію ввічливо і він був настільки потішений присутністю найвищого [за християнською ієрархією] священика, що наказав своїм людям зупинити ворожі дії і, пообіцявши мир, повернувся за Данувій” [180, Chron. ІІ, 452.21]. Отже, яким чином потрібно інтерпретувати цей уривок? Тим більше, що не всі джерела згадують факт зустрічі й перемовин Римського понтифіка з Аттілою. Наприклад, Ідацій, вірний син Церкви, нічого не знав про легатів і посольство. Як відомо, в середині V ст. “римський народ” не мав права будь-що вирішувати в державі; таким чином, видається сумнівним, нібито Батіг Божий настільки був обеззброєний святістю Папи або “головного шамана римлян” (як він особисто називав первосвященика), що покірливо уклав мир [198, Col. 615].
Про знаменну зустріч розповідає і Йордан: “Коли виник у Аттіли намір йти на Рим, то наближені до нього, як передає [нам] історик Пріск, відволікли його від цього, однак не тому, що турбувались про місто, котрого були ворогами, а тому, що мали перед очима приклад Аларіха, колишнього короля везеготів, і боялися за долю свого керманича, оскільки той після взяття Рима жив недовго і незабаром відійшов від справ людських. І ось, поки дух Аттіли вагався відносно цієї небезпечної справи - рушити чи не рушити - і, розмірковуючи сам із собою, барився, приспіло до нього посольство з Рима із мирними пропозиціями. Прибув до нього сам Папа Лев на Амбулейське поле в провінції Венетій, там, де ріка Мінций перетинається натовпами мандрівників” [147, Get.
223]. Дискусійною, тим не менш, залишається справжня мотивація зустрічі й кінцева мета папської місії. Сам понтифік ніколи не згадував про неї ні в офіційних записах та нотатках, ні в листах чи церковних службах. Єдиний натяк на гунське вторгнення у Північну Італію міститься в одному з папських листів від 15 березня 453 р. [156, Epist. ХХІХ, Col. 1109-1112]. Полемічним, по відношенню до інших джерел, є твердження Пріска, що Аттілу відмовили від походу на Рим його радники та полководці, оскільки у нього на початок літа різко погіршився стан здоров’я [173, Fr. 39, р. 109]. Про початок епідемії чуми в гунському війську, шлункові розлади, болотну лихоманку, виснаження воїнів й успішні контрнаступи ромейських підрозділів Аеція пише Ідацій [142, An. 452, 9]. Цінним джерелом залишається лист, надісланий східними єпископами папі Сіммаху (498-514) у 513 р. З нього можна дізнатись, що Лев І вів також перемовини з Аттілою з приводу звільнення полонених, які перебували у гунів, і не лише християн, а й євреїв та язичників. В результаті Аттіла таки звільнив найбільш поважних та багатих полонених, природно, за великий викуп; інші полонені, за яких ніхто не хотів платити, у тому числі й Папа, були відправлені до “Гунії” [601, с. 102].Агіографічна традиція й ранньосередньовічні західні легенди часто прикрашали вигаданими “подробицями” доленосну зустріч Папи із гунським володарем, який, за визначенням Ісидора Севільського, зіграв роль “кари Божої”. Святитель Ісидор здобув у християнському світі пошану за те, що першим “актуалізовано” переклав Псалом Ісайї 14:5, де прослідковується прозорий авторський натяк на інвазію гунів та аварів на Західну Європу. У довільному, осучасненому для тієї епохи перекладі, здійсненому Отцем Церкви між 624 і 636 рр., він, зокрема, вмістив власні алюзії щодо вторгнення гунів у 452 р. [148, р. 27]. Як акцентує О. Менхен-Хелфен, Павло Диякон, у свою чергу, знав старого уславленого “мужа”, який стояв поруч із Левом і загрожував Аттілі оголеним мечем. Цим героєм є християнська копія Ахілла і афінського Промакоса, який, за легендою, записаною ще Зосимою, захистив Афіни від Аларіха.
“Звитяжний воїн” Павла Диякона виглядає як комбінація Бога Марса і Св. Петра, котрий “у надзвичайних випадках був близький” до Римського понтифіка, про що можна довідатись з тексту 84 служби Лева Великого, здійсненої ним 455 р. [587, с. 138]. Однак, безперспективно шукати в цих повідомленнях їхній історичний зміст. Порівняльний аналіз усіх наявних джерел дає можливість в загальних рисах відтворити найголовніші умови досягнення компромісу між Батогом Божим та Левом І під час їхніх перемовин 5-6 липня 452 р.: 1. Через два дні Аттіла починає безперешкодний відхід з теренів Італії шляхом, який обере собі сам; 2. Валентиніан ІІІ протягом п’яти наступних років сплачуватиме необтяжливу данину; 3. Аттіла наперед відмовляється від усіх спроб вторгнення у Галлію та Італію за умови, що на нього не нападатимуть в інших місцях й Рим утримається від будь-яких підбурювань проти нього на міжнародній арені; 4. Валентиніан ІІІ має примусити Маркіана сплачувати гунам данину, обіцяну його попередником на троні; 5. Аттіла ніколи не буде більше руйнувати і грабувати християнські храми; 6. Обидва “греко-римські” імператори не мають права “турбувати” кордони гунських володінь; 7. Аттіла відпустить полонених, за яких дадуть викуп; 8. Валентиніан ІІІ ще раз мусить розглянути можливість шлюбу Батога Божого з Гонорією. Обидві сторони добре розуміли, що це не мир, а лише хитке перемир’я для відпочинку й накопичення нових сил.Разом з тим, ключовими причинами вимушеного відступу гунського керманича були: епідемія чуми та мор у лавах його війська; чергові масові повстання войовничих племен на землях “білих” гунів із загрозою виходу зі складу “степової імперії”; успішний наступ візантійської армії на Паннонію (для ведення бойових дій на два фронти Аттіла не мав ресурсів і резервів); відчутне погіршення самопочуття володаря гунів. Італійська кампанія Батога Божого проти Рима виявилась гіршою, ніж просто невдача. Він не спромігся змусити римлян укласти з ним офіційний, юридично зафіксований, мир; йому також не повернули звання magister militum. Здобич гунів, хоча й була значною, однак ціна за неї виявилась надто високою, - багато гунської кінноти залишилось у полях, під фортечними мурами і на вулицях італійських міст.
5.3.