Завідомо незаконний арешт, затримання або привід (ст. 173)

Відповідно до ст. 52 Конституції громадянам гарантується недоторканність особи. Ніхто не може бути арештований інакше як на підставі судового рішення або з санкції прокурора. В ст.

Підставою для заключення особи під варту є наявність достатніх даних, які свідчать про те, що обвинувачений, перебуваючи на волі, сховається від слідства чи суду або буде займатися злочинною діяльністю чи перешкоджати встановленню істини, а так само забезпеченню виконання вироку.

Утримання під вартою може бути застосоване як виняток і до підозрюваного до пред’явлення йому обвинувачення, яке в цих випадках повинне бути пред’явлене не пізніше десяти діб з моменту прийняття запобіжного заходу. Непред’явлення обвинувачення в цей строк тягне за собою обов’язкову відміну арешту.

Утримання під вартою може бути застосоване за тяжкі злочини, вичерпно вказані у ст. 155 КПК, тільки з мотивів їх небезпеки; затримання особи провадиться в порядку і з підстав, указаних у ст. 106 і 115 КПК України.

Недотримання зазначених умов застосування запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою або затримання й утворює злочин, передбачений ст. 173. Так, даний злочин буде мати місце, коли арешт або затримання застосовуються при відсутності до цього фактичних підстав чи за злочини, які не караються позбавленням волі, або коли арешт чи затримання продовжуються понад встановлені у КПК строки або здійснені без санкції прокурора чи судового рішення.

Незаконність приводу, за який встановлена відповідальність у ст. 173, має місце, коли привід здійснений без достатніх підстав або застосований до особи, яка не підлягає такому приводу, або ж вчинений без наявності відповідної постанови судових чи слідчо- прокурор ських органів.

З суб’єктивної сторони незаконні арешт, затримання або привід вчиняються з прямим умислом, коли особа усвідомлює, що діє незаконно і бажає цього. Закон спеціально говорить про завідомо незаконні арешт, затримання або привід, виключаючи тим самим кримінальну відповідальність за ст. 173 за помилку чи за необережність при вчиненні вказаних слідчих дій.

Мотиви незаконних арешту, затримання або приводу для кваліфікації значення не мають. Це може бути помста, кар’єризм, хибно тлумачені інтереси боротьби зі злочинністю та ін.

Суб’єктами злочину, передбаченого ст. 173, можуть бути лише працівники органів дізнання, слідчі, прокурори та судді. Якщо суддя виніс постанову про арешт з корисливих мотивів чи іншої особистої заінтересованості, він несе відповідальність за ст. 176. Якщо завідомо незаконний арешт чи затримання є одним з засобів притягнення до кримінальної відповідальності завідомо невинного, то за наявністю всіх інших ознак складу відповідальність настає за ст. 174.

Завідомо незаконний арешт карається позбавленням волі на строк до одного року, а завідомо незаконне затримання або незаконний привід - виправними роботами на той же строк.

Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 174).

Ст. 158 Конституції встановлює, що ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону. Звідси випливає, що й органи, які провадять дізнання та попереднє слідство, а також прокурор зобов’язані притягувати до відповідальності лише осіб, які винні у вчиненні злочинів і підлягають у зв’язку з цим кримінальній відповідальності. Притягнення ж невинного до кримінальної відповідальності грубо порушує принципи законності і є проявом зловживання тими владними повноваженнями, які надані вказаним посадовим особам у сфері правосуддя.

Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності може виразитися в пред’явленні обвинувачення особі при відсутності події злочину чи складу злочину в її діях або ж тоді, коли не доведена участь особи у вчиненні злочину. В усіх таких випадках до відповідальності притягається особа, яка не є винною у вчиненні злочину.

Питання про те, коли даний злочин вважається закінченим, не знайшло однозначного вирішення. Одні цей злочин вважають закінченим, коли відповідно до ст. 131 КПК виноситься постанова про притягнення як обвинуваченого. За думкою інших, злочин слід вважати закінченим, коли ця постанова буде пред’явлена обвинуваченому в порядку ст. 133 та ст. 140 КПК. І ця точка зору здається більш прийнятною. Акт притягнення особи як обвинуваченого складається з двох об’єднаних внутрішньою єдністю дій: винесення постанови про притягнення як обвинуваченого і пред’явлення обвинуваченому цієї постанови, в якій сформульовано обвинувачення у злочині, що вчинено. Тому злочин слід вважати закінченим саме тоді, коли будуть вчинені обидві ці процесуальні дії.

Для закінченого складу злочину не мають значення можливі наслідки притягнення невинного до кримінальної відповідальності, наприклад, закриття справи прокурором, виправдання особи судом або навіть засудження невинного. Ці наслідки можуть враховуватися при призначенні покарання.

З суб’єктивної сторони даний злочин передбачає лише прямий умисел - завідоме знання суб’єктом, що ним притягається до відповідальності невинний, і бажання вчинити такі дії. Обов’язковою ознакою складу даного злочину є його мотиви. Ними, відповідно до ст. 174, вважаються корисливі мотиви чи інша особиста заінтересованість. Корисливі мотиви означають прагнення винного одержати матеріальні вигоди в результаті притягнення до відповідальності завідомо невинного (наприклад, зайняти його житлову площу, одержати хабара). Під іншою особистою заінтересованістю розуміють кар’єристські прагнення, помсту, бажання показати успіхи в боротьбі зі злочинністю тощо.

Суб’єктами даного злочину є лише слідчий та прокурори. Вказівка в ст. 174 КК на осіб, які провадять дізнання, устаріла, тому що відповідно до нової редакції ст. 104 КПК органи дізнання позбавлені права притягнення особи у справі як обвинуваченого (Закон від 30 червня 1993 р.). Судді за подібні діяння відповідають за ст. 176. Злочин карається позбавленням волі на строк до п’яти років. У ч. 2 ст. 174 вказані кваліфікуючі обставини: вчинення цього діяння, якщо воно поєднане з обвинуваченням в особливо небезпечному злочині проти держави чи в іншому тяжкому злочині, за який за законом може бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі строком на вісім років і більше чи смертної кари, або поєднане з штучним створенням доказів обвинувачення.

Під штучним створенням доказів обвинувачення слід розуміти фальсифікацію доказів, використання підроблених документів, знищення або вилучення зі справи доказів, які виправдовують особу, примушення свідків до дачі неправдивих показань та інші подібні дії.

Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, передбачене ч. 2 ст. 174, карається позбавленням волі на строк до восьми років.

Винесення суддями неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (ст. 176). Конституція (ст. 153) встановлює, що судді та народні засідателі незалежні і підкоряються лише законові. Порушування суддями закону неприпустимі. Особливо неприпустимі злочинні зловживання суддів, одним з яких і є злочин, що розглядається. Він виражається у винесенні суддями завідомо неправосудного судового рішення, тобто вироку, рішення у цивільних справах, ухвали або постанови у кримінальних, цивільних та адміністративних справах. Для складу злочину немає значення, чи винесено неправосудне рішення колегіальним органом, тобто судом, або суддею, який діє одноособово. Не має значення й те, якою судовою інстанцією винесене рішення (першою, касаційною чи наглядовою).

Неправосудним вважається рішення, якщо воно не відповідає вимогам законності та обґрунтованості. Особливо небезпечні випадки винесення обвинувального вироку невинному або виправдання винного, застосування м’якого покарання до особи, яка вчинила тяжкий злочин, та, навпаки, суворого до особи, яка вчинила злочин, що не являє собою великої суспільної небезпеки. Злочин слід вважати закінченим з моменту підписання та оголошення судового вироку незалежно від того, чи був він потім виконаний.

Даний злочин вчиняється лише умисно, тобто при усвідомленні винним, що він виносить завідомо неправосудне рішення і бажає вчинення цих дій. При цьому ст. 176 для наявності складу злочину вимагає і встановлення певних мотивів - корисливих мотивів або іншої особистої заінтересованості. Винесення неправосудного вироку помилково, а також при відсутності зазначених мотивів виключає застосування ст. 176.

Якщо винесення неправосудного вироку супроводжується вчиненням іншого злочину (наприклад одержання хабара), все вчинене кваліфікується за правилами сукупності злочинів.

Суб’єктом злочину є судді будь-яких інстанцій і засідателі, які брали участь в розгляді справи.

Злочин карається позбавленням волі на строк до п’яти років.

Частина 2 ст. 176 передбачає відповідальність за те ж діяння, якщо воно спричинило настання тяжких наслідків (наприклад, призначення тривалих строків позбавлення волі, засудження до смертної кари, тяжку хворобу засудженого в результаті незаконного засудження тощо).

Злочин карається позбавленням волі на строк до восьми років.

Втручання у вирішення судових справ (ст. 1761). Даний злочин полягає в впливі у будь-якій формі на суддів або народних засідателів з метою перешкодити всебічному, повному і об’єктивному розглядові конкретної справи або добитися винесення незаконного судового рішення.

Посягаючи на конституційний принцип незалежності суддів, підкорення їх лише закону, вказаний вплив може мати місце під час розгляду та вирішення як кримінальних, цивільних, так і адміністративних справ.

Форми та способи впливу на суддів для кваліфікації значення не мають. Це можуть бути вмовлення, дача вказівок, розпоряджень, замітки у пресі, виступи по радіо і телебаченню тощо. Якщо цей вплив супроводжується погрозами, насильством або знищенням майна чи образою суддів або народних засідателів, кваліфікація дій винного визначається за сукупністю злочинів: за ст. 1861 та відповідно за ст.: 1762, 1894, 1895 або 1763.

Суб’єктивна сторона передбачає наявність прямого умислу і спеціальної мети - перешкодити нормальному, повному та об’єктивному розглядові конкретної справи або добитися винесення незаконного вироку, рішення, ухвали чи постанови.

Суб’єкт злочину за ч. 1 ст. 1761 - це будь-яка особа, за ч. 2 - посадова особа. Злочин, передбачений ч. 1 цієї статті, карається виправними роботами на строк до одного року або штрафом від двохсот до чотирьохсот мінімальних розмірів заробітної плати за

ч.              2 - позбавленням волі на строк до трьох років або виправними роботами на строк від одного до двох років.