Проблема методів встановлення причинового зв’язку у кримінальному праві

Окрему проблему у межах досліджуваної теми становить проблема методів встановлення причинового зв’язку. Потрібно звернути увагу на те, що дотепер методика встановлення причинового зв’язку у кримінальному праві (як певна сукупність методів, що можуть застосовуватися) ще не була предметом спеціального дослідження.

У кримінальному праві для встановлення зазначеного зв’язку можуть використовуватися різноманітні методи, у тому числі і ті, що розроблені у інших галузях науки. Окремі з них відображені у представлених вище теоріях причинового зв’язку, як філософських, так і кримінально-правових.

Компоненти причинового зв’язку (причина, наслідок) піддаються передусім логічному аналізу, який за виразом відомого філософа і логіка Л. Вітгенштейна досліджує сутність речей [84, с. 31]. З іншого боку, причиновий зв’язок у філософії визначається як відношення речей [85, с. 223]. Дане відношення речей (причинове відношення; причиновий зв’язок) для проведення досліджується за допомогою формально-логічної операції «імплікація» (слідування).

В імплікації, яка має вигляд «а^-в», змінна «а» є підставою (російською «основаним») у формальній логіці вона називається антецедентом. Змінна “в” в межах формально-логічної операції “імплікація” розглядається як логічний наслідок і має назву “консеквент” (те, що слідує з «а»). Операція імплікації (слідування) нагадує причинове відношення, оскільки для того, щоб можна було розглядати логічний наслідок “в” (те, що слідує), необхідна наявність антецедента “а” (логічної причини, з якої слідує «в»). Але, як зазначають фахівці з проблем філософії та формальної логіки (зокрема, А.Д. Гетманова), не можна повністю і в усіх випадках ототожнювати формально-логічну операцію “імплікація” та причинове відношення (причиновий зв’язок). Формально-логічна операція імплікації не завжди об’єктивно відображає генетичний (породжуючий) зв’язок явищ, підміняючи його суто умовивідним.

Формально-логічний підхід до вирішення питання встановлення відповідності (адекватності) причини наслідку простежується і у позиції відомого англійського філософа і логіка Джона Стюарта Мілля. Оскільки концепція встановлення причинового зв’язку Д.С. Мілля має не тільки логічний, але й філософський характер, вона займає особливе місце серед концепцій, в яких ключовим питанням є питання критеріїв причинового зв’язку.

Д.С. Мілль надав своїй концепції причиновості формально-логічну форму, в якій причина і наслідок ототожнюються з логічними елементами операції імплікації (слідування). Причина (породжуюче) розглядається як антецедент, наслідок (породжене) - як консеквент. При цьому наслідок (результат, консеквент) викликається не одним антецедентом, але певною, достатньо великою кількісно, їх (антецедентів) сукупністю. Причиною у філософському розумінні Д.С. Мілль вважає такий збіг попередніх антецедентів, за яким дане явище постійно і безумовно слідує [40, с. 807].

Основною рисою причиновості, з погляду Д.С. Мілля, є постійно спостережуване нами на досвіді незмінне і безумовне слідування одного явища за іншим. Отже, справжньою причиною явища, на думку науковця, необхідно вважати лише те, що безумовно і незмінно йому передує. На практиці з - поміж великої кількості логічних причин (антецедентів) методом гіпотетичного елімінування обираються справжні, відповідні даній дії (спричиненій зміні).

Англійські філософи Д. Тейчман та К. Еванс, вважають, що позитивним у концепції Д. С. Мілля є те, що він формулює правила, що дозволяють відрізнити справжню причину і дію від співпадання та інших послідовностей, що не являють собою причинових регулярностей [86, с. 209]. Такі правила зводяться до наступного. По-перше, експериментатор повинен подумки усунути слідування дії, що припускається (російською “предполагается”) за причиною, що припускається; це допоможе з’ясувати, чи може причина, що припускається, мати місце без слідування такої, що припускається, дії.

Метод встановлення причинового зв’язку, запропонований Д.С. Міллєм, отримав у науці назву методу гіпотетичного елімінування (виключення по думки). У науці кримінального праві даний метод був взятий на озброєння, при цьому він відповідним чином модифікувався і пристосовувався до вирішення завдань кримінального права. Аналіз запропонованого Міллєм методу був предметом дослідження таких відомих фахівців з проблем причиновості й причинового зв’язку у кримінальному праві як М. Бурі, Д. Сергієвський, Т.В. Церетелі та інших. Серед сучасних фахівців з проблем причинового зв’язку, що приділяли увагу дослідженню формально-логічного методу Д. С. Мілля, необхідно виділити В.Б. Малініна та О.Л. Тимчука.

Розглядуваний метод за процедурою застосування подібний до логічного методу супутніх змін. Останній також може бути застосований для вирішення завдання встановлення причинового зв’язку у кримінальному праві. Суть у наступному: необхідно перевірити, чи при зміні (або зникненні) однієї з обставин (у кримінально-правовому сенсі це діяння суб’єкта), що передає виникнення досліджуваного явища, змінюється і саме явище (виникає суспільно-небезпечний наслідок) .

Застосування методу гіпотетичного елімінування (уявного виключення) має на меті встановлення умови, без якої не настане результат, безвідносно до характеру зв’язку. Водночас сучасні дослідники проблематики причинового зв’язку З.Б. Соктоєв та В.Б. Малінін вважають, що обов’язковим моментом встановлення причинового зв’язку є констатація наявності необхідної передуючої умови наслідку [65, с. 362]. Практично мова йде про conditio sine qua non результату. Про таку умову йдеться у ряді теорій.

В рамках теорії необхідного спричинення застосування методики визначення наявності зв’язку (методів встановлення) призначене для встановлення характеру зв’язку, сутності відношення причини і наслідку (закономірне чи випадкове), наслідком чого є висновок про існування такої об’єктивної умови кримінальної відповідальності як причиновий зв’язок.

У науковій літературі для встановлення причинового зв’язку пропонується також застосування методу штучного ізолювання явищ. Про такий метод фактично веде мову Ф. Енгельс, коли при поясненні суті причинового зв’язку вказує на потребу виділення із всього різноманіття явищ та процесів тих, що пов’язані між собою генетичним зв’язком - причину та наслідок. Тут по суті йдеться про окрему операцію, що є необхідною при проведенні будь-якого дослідження причинового зв’язку, як передбачає позначення вказаних складових причинового зв’язку, виокремлення їх із універсальної взаємодії явищ та процесів.

У межах практичного застосування даного методу при встановленні кримінально значущого причинового зв’язку передбачається передусім штучне ізолювання поведінки підозрюваного (обвинуваченого, підсудного), та злочинного результату, що настав. При цьому до уваги приймаються достовірно встановлені дії і наслідки, а не такі, щодо яких відсутні достовірні та повні знання. Далі (особливо, у випадку наявності причинового ланцюга) рекомендується при дослідженні зв’язку між ними йти від наслідку до діяння. Це обумовлено не стільки тим, що у практиці розслідування злочинів, якими заподіяно певний злочинний результат, все починається з факту встановлення такого результату, але перш за все тим, що причиновий зв’язок досліджується послідовним переходом від однієї ланки до іншої [65, с. 364].

Вказаний метод може мати різні сфери застосування і, відповідно, різні модифікації.

У той же час застосування ізолювання причини і наслідку, порядку дослідження зв’язку від наслідку до причини, не дає остаточного уявлення про сутність зв’язку (необхідний він чи випадковий), оскільки для цього необхідний аналіз всього комплексу умов спричинення. Ізолювання і порядок дослідження причинно-наслідкового зв’язку в основному дає відповідь на питання: чи існує зв’язок між певними явищами, при цьому характер і сутність цих явищ залишається нез’ясованим. Наприклад, заподіяння тяжких наслідків (якщо застосувати зазначені прийоми встановлення причинового зв’язку) може мати своєю причиною як необхідний, так і випадковий чинник (умисна поведінка особи або подібна поведінка, коли поєднання певних обставин - дія природних сил, провокативна поведінка інших осіб, дія механізмів, тощо - зумовлює випадкові заподіяння особою тяжких наслідків). Зазначене зумовлює необхідність доповнення принципу ізолювання явищ й порядку дослідження зв’язку від наслідку до причини аналізом умов каузального зв’язку в їх співвідношенні з причиною.

В науковій літературі, на наш погляд, визначені наступні випадки спричинення, аналіз яких дозволяє розглянути проблематику співвідношення причин і умов, а так само зробити висновок про необхідний або випадковий характер спричинення:

1) ситуації, коли дії особи, що впливає на каузальний процес, об’єктивно (незалежно від волі особи) поєднуються з іншими суттєвими чинниками (зокрема, особливими властивостями потерпілого);

2) ситуації, коли особа свідомо використовує такі, що приєдналися до каузального “ланцюга”, чинники, коли вона свідомо використовує і комбінує їх власними діями [88, с.

У першому випадку, на наш погляд, мова йде про ступінь опосередкування зумовлення суспільно небезпечного наслідку, коли проміжний чинник (зокрема, “особливі властивості потерпілого”) може вважатися основним, породжуючим наслідок. Тоді поведінка особи, яка “бере участь” в каузальному процесі, є несуттєвою, вторинною для настання суспільно-небезпечного наслідку і висновок про необхідний, юридично значущий причиновий зв’язок робити не можна.

Класичний приклад для аналізованої ситуації, коли заподіяння однією особою іншій умисного легкого тілесного ушкодження поєдналося з патологією артеріальних судин потерпілого й супутніми утвореннями (все це особливі властивості потерпілого), що призвели до смерті потерпілого. У цьому випадку очевидно не має необхідного причинового зв’язку між діями винуватого й смертю потерпілого.

Необхідний причиновий зв’язок навпаки є, коли особливі властивості потерпілого несуттєво опосередковували заподіяння наслідку винуватим. Якщо в аналогічній наведеній ситуації винуватий наносить потерпілому досить сильний удар по голові так, що наслідок у вигляді смерті практично не залежить від особливих властивостей потерпілого або залежить у незначній мірі.

Отже, у ситуації, коли існують об’єктивні, незалежні від волі особи фактори спричинення (які нею не використовуються) ключовим є ступінь опосередкування спричинення. Він встановлюється судом у кожному конкретному випадку з урахуванням усіх обставин справи. Саме таким повинен бути підхід до встановлення характеру причинового зв’язку, на наш погляд, у наведених вище ситуаціях.

Якщо особа використовує такі, що склалися об’єктивно, каузальні фактори для досягнення злочинної цілі, поєднуючи їх дію з власною поведінкою, то висновок, на наш погляд, є однозначним: існує необхідне спричинення, що має юридичне значення в аспекті кримінальної відповідальності. Прикладом є використання особою небезпечного для життя стану потерпілого для спричинення певних суспільно-небезпечних наслідків потерпілому (майнові втрати, позбавлення, тощо).

Названі вище випадки спричинення у поєднанні з безпосереднім, прямим спричиненням, на наш погляд, утворюють комплекс спричинення, яке можна вважати необхідним. При цьому має значення також і застосування принципів ізолювання причини і наслідку й порядку дослідження зв’язку від наслідку до причини, особливо у випадку довгих причинових “ланцюгів”. Умови заподіяння наслідку у наведених прикладах утворює поведінка особи, яка є несуттєвою для настання суспільно-небезпечних наслідків і, таким чином, не спричинює наслідок, але сприяє його настанню. Зокрема, нанесення умисного легкого тілесного ушкодження створило умови для прояву патології судин у вигляді крововиливу у мозок.

Причини заподіяння тяжкого наслідку - особливі властивості потерпілого, що реалізувалися внаслідок утворення такої умови як заподіяння умисних легких тілесних ушкодження. Загальний висновок в межах теорії необхідного спричинення: заподіяння смерті мало випадковий характер. Як зазначалося вище, коли особа (винуватий) завдає сильний удар у голову потерпілому й особливі властивості потерпілого є несуттєвими, такими, що не визначають настання тяжких наслідків, то можна зробити висновок про необхідне, юридично значуще спричинення. Якщо винуватий свідомо використовує об’єктивні чинники для заподіяння заборонених кримінальним законом наслідків, то це однозначно свідчить про необхідне спричинення. У цьому випадку єдиною причиною наслідків є поведінка винуватого, а використовувані ним чинники (в межах прикладу, небезпечний стан потерпілого) - умови, що сприяють спричиненню.

Дослідження особливостей методик, що використовуються для встановлення причинового зв’язку у правозастосовчій практиці, дозволяє, на наш погляд, здійснити поділ методів на загальні та методи, які доцільно застосовувати для встановлення окремих видів причинового зв’язку. Зокрема, до загальних методів належать методи штучного ізолювання зв’язку в межах взаємодії явищ, гіпотетичного елімінування (уявного виключення); до методів, що застосовуються при встановленні окремих різновидів причинового зв’язку - метод послідовного дослідження «ланок» причинового «ланцюга», емпіричний, заснований на узагальненні типових прикладів слідчої та судової практики, а також метод експертних оцінок, насамперед при встановленні специфічних причинових зв’язків по окремих видах злочинів (автотранспортних діянь, злочинів проти народного здоров’я та ін.).

На особливу увагу у цьому відношенні заслуговує встановлення причинового зв’язку у злочинах проти життя, з використанням емпіричного підходу а також експертних оцінок. Необхідно звернути увагу на те, що сенс узагальнення методики встановлення причинового зв’язку у кримінальному праві полягає у визначенні послідовності застосування згаданих методів.

Висновки до розділу 1

Проведене дослідження дозволяє дійти низки висновків.

1. Філософське дослідження причинового зв’язку, обґрунтовує необхідність, при його конкретизації на рівні науки кримінального права, обмеження «ланок» зв’язку, його «протяжності».

2. Універсальний характер спричинення полягає не тільки у тому, що причина передає свої параметри і структури, а отже і відповідну інформацію наслідку, але й наслідок здійснює серйозний вплив на причину, хоч цей вплив є вторинним, не генетичним. Не заперечуючи у принципі таку взаємодію причини і наслідку, потрібно наголосити, що їх сутність залишається незмінною, незмінними залишаються також природа та властивості причинового зв’язку у цілому. Разом з тим, використання поняття взаємодії при поясненні зазначеного зв’язку породжує ряд проблем, зокрема, розмежування причинового зв’язку та інших зв’язків «непричинової» детермінації (дана проблема має своє значення та її необхідно вирішити також, як це буде показано далі і у межах правової науки та, зокрема кримінального права), з’ясування характеру впливу наслідку на причину, проблему використання поняття взаємодії у межах причиново- наслідкового відношення у позитивній науці, у науці кримінального права зокрема.

2. Перехідним моментом від філософського дослідження причинового зв’язку до його вивчення у правовому сенсі є логічне уявлення про зв’язок, основа якого була закладена у теоретичних положеннях сформульованих Д.С. Міллєм.

3. Кожна з розглянутих вище теорій зв’язку та методів, що представлені у межах теорій є результатом або фундаментального логіко - філософського дослідження проблеми, або відображає практичні (судово-практичні) узагальнення. Як наслідок, ефективність застосування положень теорій для встановлення причинового зв’язку та його юридичного значення є різною.

4. Для обґрунтування юридичного (кримінально-правового) значення причинового зв’язку найбільш ефективним є використання філософських (методологічних) підходів, уявлень про необхідність (закономірність) або випадковість

даного зв’язку.

5. Концептуально необхідно узагальнити методику встановлення причинового зв’язку у кримінальному праві з метою визначення послідовності застосування розроблених у правовій науці та філософії методів.

6. Методи встановлення причинового зв’язку у кримінальному праві є загальними (виробленими у межах теорій) та спеціальними (експертними, спеціально-науковими). До загальних відноситься conditio sine qua non, методи, що використовують уявлення про категорії діалектики; до спеціальних - вироблені експертами методи встановлення причинового зв’язку, а також метод дослідження зв’язку від наслідку до причини.

7. Найбільш розробленим з точки зору обґрунтування юридичного значення зв’язку є підхід вироблений у межах теорії необхідного спричинення.

8. Безумовно перспективним є використання уявлення про інформацію при встановленні причинового зв’язку у межах кримінального права, для вирішення кримінально-правових завдань.

9. Загальним висновком по філософському дослідженню причинового зв’язку є такий, що причиновий зв’язок - фундаментальна філософська категорія, яка активно використовується у різних галузях наукових знань та має особливе значення для юридичної науки.