Причиновий зв’язок та кваліфікація злочинів з матеріальним складом

Кваліфікація злочинів розглядається у кримінально-правовій доктрині як «встановлення і юридичне закріплення тотожності між ознаками скоєного особою діяння і ознаками складу злочину» [168, с.

На думку В.М. Кудрявцева кваліфікувати злочин - значить дати йому юридичну оцінку, вказати відповідну кримінально-правову норму, що містить ознаки цього злочину [105, с. 185].

У цій характеристиці, на наш погляд, концентровано виражена сутність кваліфікації злочину.

Кваліфікація злочинів розглядається у кримінальному праві у двох аспектах, як процес і як результат:

1) як процес встановлення тотожності (відповідності) діяння та формалізованих ознак діяння, закріплених кримінально-правовою нормою;

2) як результат зазначеного процесу, закріплений актом державного органу (вироком суду).

Питання встановлення причинового зв’язку виникають не лише у процесі кваліфікації злочинів, але й при розмежуванні суміжних складів злочинів. У науковій літературі зазначається, що, якщо кваліфікація злочинів - це вибір кримінально-правової норми, що передбачає дане суспільно небезпечне діяння та закріплення цього вибору в юридичному акті (вироку, ухвалі, постанові), то розмежування полягає у відшуканні ознак, які індивідуалізують склад того чи іншого злочину, що дозволяє відрізнити його від суміжних (схожих) складів злочину [54, с. 152-153].

Однією з важливих умов кваліфікації злочинів з матеріальним складом є встановлення у процесі кваліфікації причинового зв’язку діяння та суспільно небезпечних наслідків. При цьому аналізуються зв’язки різних видів, що переважно характеризують той або інший злочин з матеріальним складом.

У теорії кримінального права, виходячи з особливостей розвитку причинового зв’язку в процесі вчинення злочину, зв’язки поділяються на такі:

1) прямий (безпосередній) причиновий зв’язок;

2) опосередкований причиновий зв’язок, коли у настання злочинного результату втручаються поведінка третіх осіб або дія зовнішніх сил;

3) багатоступінчатий причиновий зв'язок;

4) причиновий зв'язок у злочинах, що вчиняються через необережність [163, с.

Необхідно зазначити, що у науковій літературі окремо виділяють ще такий різновид опосередкованого причинового зв’язку як зв'язок у злочинах з похідними наслідками, коли злочинне діяння спричиняє проміжний наслідок, який з свою чергу тягне похідний наслідок (приклад - ч.2 ст. 121 КК України).

У різних злочинах з матеріальним складом злочинне спричинення має своє особливості, що необхідно враховувати в процесі кримінально-правової кваліфікації. Так, при аналізі особливостей спричинення в умисних вбивствах можна розглянути наступні ситуації:

1) пряме (безпосереднє) спричинення смерті (як правило, свідчить про об’єктивну сторону складу ч. 1 ст. 115 КК України);

2) спричинення кількох наслідків (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України) (багатозначний причиновий зв'язок);

3) спричинення у співучасті (п. п. 11, 12, ч. 2 ст. 115);

4) опосередковане спричинення смерті при наявності суттєвого впливу привхідних обставин (дія механізмів, природних факторів, дій третіх осіб, тощо).

На особливу увагу у процесі кваліфікації заслуговує, на наш погляд, спричинення смерті при наявності привхідних обставин, оскільки важливо встановити зв'язок діяння й привхідних обставин при породженні суспільно- небезпечного наслідку. По суті, питання зводиться до встановлення складної причини наслідку у вигляді біологічної смерті потерпілого.

Важливо звернути увагу на те, що незважаючи на той факт, що у переважній більшості випадків вбивств причиновий зв'язок є безпосереднім, дану характеристику (безпосередність) необхідно витлумачувати, особливо у випадку, коли між діянням особи і наслідком пройшов значний період часу. Відповідно до п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 07.02.2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи», якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має; у той же час, у судовій практиці часто робиться помилка в оцінці умислу і характеру зв'язку, що призводить до помилкової кваліфікації за ч.

Особливої уваги, на наш погляд, потребують ситуації, коли кваліфікація супроводжується встановленням багатоступінчатих причинових зв’язків.

Як правило, у таких ситуаціях існує наступна схематика розвитку причинового зв'язку: «діяння винуватого - дія інших факторів (третіх осіб, механізмів, природних чинників) - тяжкі наслідки». Зокрема, для прикладу можна навести спричинення, що відображене у ст. 197 КК України «Порушення обов'язків щодо охорони майна». Стаття передбачає кримінальну відповідальність за «невиконання або неналежне виконання особою, якій доручено зберігання чи охорона чужого майна, своїх обов’язків, якщо це спричинило тяжкі наслідки для власника майна...» [164, с.86]. Очевидно, що особа, яка порушує свої обов'язки щодо охорони чужого майна створює реальну можливість для дії перерахованих вище факторів, що призводить до настання тяжких наслідків. На початку, (у процесі кримінально-правової кваліфікації) встановлюється зв'язок вищенаведеного порушення з дією факторів, а потім безпосередній причиновий зв’язок між ними та тяжкими наслідками.

Окремою, важливою проблемою, на якій акцентують свою увагу такі науковці як С.Р. Багіров, В.О. Навроцький та інші, є проблема причинового зв'язку у злочинах, що вчиняються через необережність. Зокрема, С.Р. Багіров визначає наступні критерії встановлення причинового зв’язку в необережних злочинах: 1) чи було діяння особи у вигляді порушення правила безпеки необхідною умовою створення аварійної ситуації; 2) чи належать шкідливі наслідки, що настали в об'єкті кримінально-правової охорони до тієї категорії наслідків, на запобігання яким розраховане відповідне правило безпеки, порушене суб'єктом; 3) чи відповідає об'єктивний механізм заподіяння шкоди послідовності настання наслідків, на запобігання яким розраховане відповідне правило безпеки [165, с. 15]. У випадку необережного спричинення ознака «причиновий зв'язок» набуває особливого значення в процесі кваліфікації злочинів у порівнянні з «умисним» варіантом.

Хоч питання з’ясування того, що собою являють суміжні склади злочинів не є спеціальним предметом аналізу даного наукового дослідження, ми вважаємо за необхідне висловити свою точку зору з даного питання.

З погляду В.М. Кудрявцева, до суміжних складів злочинів відносяться ті, що мають всі загальні ознаки, крім однієї. При цьому як правило розмежовуються „два-три суміжних склади, рідше злочини, що входять в одну главу Кримінального кодексу”.

Як зазначає Є.В. Фесенко, з даним твердженням важко погодитись. Зокрема, хуліганство не має зі злочином проти особи жодної загальної ознаки крім ознаки суб’єкта. Навіть вина у вчиненні цих злочинів відрізняється за змістом. Проте, зазначені злочини, безсумнівно, є суміжними .

Суміжними, на погляд Є.В Фесенка, є склади злочинів, які мають схожі ознаки у різних комбінаціях. При цьому роль критеріїв розмежування відіграють відмінні ознаки. На наш погляд, для проведення розмежування злочинів достатньо наявності співпадаючих об’єкта або суб’єкта злочину. Якщо злочини є однаковими за елементом «об’єкт» (входять в одну однорідну групу), то це вже є підставою для розмежування їх складів. Прикладом можуть бути різновидові викрадання (об’єкт - правовідносини власності) або злочини проти безпеки руху (однойменний об’єкт), тощо. Аналогічна ситуація виникає, коли злочини відносяться до певної однорідної групи за елементом «суб’єкт злочину» (злочини у сфері службової діяльності, військові злочини).

Отже, для того, щоб склади злочинів були суміжними (такими, що підля - гають розмежувальній процедурі), необхідна очевидно, наявність співпадаючого

елементу складів (об’єкта та суб’єкта злочину).

Окремою проблемою кримінального права, пов’язаною з розмежуванням складів злочинів, є проблема того, які ознаки (або комплекси ознак) можна використовувати для розмежування названих складів.

На думку В.О. Навроцького, роль розмежувальних ознак можуть відігравати лише такі, які в різних злочинах відрізняються. До них належать насамперед предмет злочину, злочинне діяння та його наслідки, спосіб вчинення злочину, ознаки спеціального суб’єкта. У той же час, ряд ознак злочину, з погляду В.О. Навроцького, не може використовуватися при розмежуванні злочинів. Зокрема, неможливо провести розмежування за такими ознаками складу злочину, як загальний об’єкт, причинний зв’язок, осудність [166, с. 704].

Як ми бачимо, у переліку ознак, які неможливо застосувати для розмежування злочинів (які не є відмінними у різних складах злочинів), називається і причиновий зв’язок. Отже, якщо підтримати точку зору В.О. Навроцького, то неможливо, наприклад, розмежувати за особливостями причинового зв’язку такі склади як умисне вбивство і доведення до самогубства, умисне вбивство і тяжке тілесне ушкодження, що потягло за собою смерть потерпілого, різновидні розкрадання, тощо.

Точку зору В.О. Навроцького на проблематику розмежувальних ознак не можна вважати визначальною. На наш погляд, оптимальним є науковий підхід В.М.Кудрявцева, який вважає, що існує тенденція надання ознаці «причиновий зв’язок» самостійного значення, а не просто як похідної від ознак «діяння» і «суспільно-небезпечні наслідки», у тому числі при розмежуванні злочинів. Зокрема, наприклад, при «умисному вбивстві проміжні ланки причинового зв’язку «розташовані» між дією винного і смертю потерпілого, можуть бути утворені функціонуванням механічних, хімічних та інших засобів, а при зловживанні владою вони можуть складатися з вчинків інших людей... Отже, є можливим за особливостями спричинення, різним характером «ланок» спричинення розглядати розмежування принаймні основного складу «вбивства» та інших спеціальних або кваліфікованих складів.

На наш погляд, можна причиновий зв’язок як розмежовуючи ознаку використати при розмежуванні складів передбачених ст.ст. 115, 135, 136 КК України. У цьому розмежуванні на наш погляд, можна використати критерій «особливий зміст причинового зв’язку».

Даний критерій відображає той факт, що у складах злочину, що підлягають розмежуванню, є різним зміст процесу спричинення. Така правова ситуація виникає, зокрема, при порівнянні ч. 1 ст. 115 КК України («Умисне вбивство») та ч. 3 ст. 135 КК України («Залишення в небезпеці»), ч. 3 ст. 136 КК України («Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані»).

У ч. 1 ст. 115 , як вже зазначалося, у переважній більшості випадків фіксується прямий (безпосередній) причиновий зв'язок діяння (дії або злочинної бездіяльності) та смерті потерпілого, при цьому і у випадку наявності проміжних чинників заподіяння цього наслідку даний факт не має нормативного відображення, тобто особливий зміст процесу спричинення не відображається. На противагу цьому, зокрема у ч. 3 ст. 135 КК, завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через перелічені у законі обставини, призводить до смерті або інших тяжких наслідків у випадку, якщо діяння поєднується з такими змістовними елементами спричинення:

1) поставлення потерпілого в небезпечний для життя стан;

2) перебування потерпілого у небезпечному для життя стані.

Очевидно, що об’єктивна сторона складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України, не містить такого специфічного комплексу чинників, що призводять до смерті особи у порівнянні з об’єктивною стороною складу передбаченого ч. 3 ст. 135 КК України.

Тому, на наш погляд, причиновий зв’язок у наведеному випадку виконує роль розмежувальної ознаки.

Аналогічно, виходячи з особливого змісту спричинення розмежовуються склади злочинів, передбачених ч. 1 ст. 115 та ч. 3 ст. 136 КК України.

У той же час, на наш погляд, причиновий зв'язок як розмежувальна ознака може застосовуватися і у випадку, якщо розмежовуються склади, закріплені у ч. ч. 1, 2 ст. 286 КК України та склад злочину, передбачений ст. 128 КК України («Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження»), оскільки є очевидним, що діяння, передбачені ч. ч. 1, 2 ст. 286 КК України, у ситуації необережного заподіяння відповідних наслідків поєднується з такими специфічними елементами спричинення як «аварійна ситуація», «технічна несправність транспортного засобу», на противагу ст. 128 КК України.

Резюмуючи, необхідно зазначити, що встановлення особливостей причинового зв’язку для розмежування складів є важливим моментом кваліфікації, її «логічної програми» [167, с.209].

Узагальнюючи розгляд питання впливу причинового зв’язку на вирішення питань кваліфікації та розмежування окремих злочинів з матеріальним складом, необхідно зауважити:

1) встановлення причинового зв’язку є необхідним моментом кваліфікації злочинів з матеріальним складом;

2) складність встановлення причинового зв’язку в окремих злочинах з матеріальним складом залежить від особливостей розвитку зв’язку; як наслідок, складність виникає при встановленні таких, зокрема, зв’язків, коли у настання злочинного результату втручаються поведінка третіх осіб або дія зовнішніх сил або у випадку багатозначних зв’язків;

3) використання ознаки «причиновий зв'язок» як розмежовуючої для окремих злочинів з матеріальним складом є спеціальним питанням кримінального права, оскільки необхідно з’ясовувати окремі випадки, коли розмежування можливе;

4) уточнено, використання причинового зв’язку для розмежування, означає з’ясування особливого змісту причинового зв’язку в окремих злочинах з матеріальним складом (ч. 1 ст. 115 та ч. 3 ст.ст. 135, 136 КК України; ч.ч. 1, 2 ст. 286 та ст. 128 КК України).

Важливо зазначити, що втручання привхідних сил (обставин) у розвиток причинового зв’язку не перериває його (точка зору О.Л. Тимчука), але є, на наш погляд, обставиною, що не скасовує кримінально-правової оцінки і значення зв’язку як складової юридичної підстави (склад злочину) кримінальної відповідальності.

Певні особливості має встановленні причинового зв’язку при застосуванні кримінально-правових норм по окремим категоріям кримінальних справ. Так, на особливу увагу у цьому сенсі заслуговують питання кваліфікації діянь, передбачених статтями 286 КК України, оскільки, як правило, встановлення причинового зв’язку при вчиненні таких діянь, є ускладненим.

«П. визнано винним у тому, що він 19 серпня 2006 р., приблизно о 18-й годині, керуючи автомобілем ВАЗ-2101 і перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, рухаючись на закругленій ділянці автодороги, не вибрав безпечну швидкість, не впорався з керуванням автомобілем й зіштовхнувся з придорожнім деревом, в наслідок чого пасажири С.В. і Т.В. отримали ТТУ, що спричинили їх смерть, К. отримав тяжкі тілесні ушкодження, а С.О. та Г.І. ушкодження середньої тяжкості. [169].

Роз’яснення по справах категорії ст. 286 КК України (раніше ст.215) дав Пленум Верховного Суду України постановою «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» [170, 285-287].

Проблематика кваліфікації злочинів, що посягають на безпеку дорожнього руху, є до кінця не вирішеною в теорії кримінального права і при правозастосуванні.

Аналіз складу злочину передбаченого різними частинами ст. 286 КК України дозволяє зробити попередні висновки про те, що:

1) при встановленні причинового зв’язку у межах даного складу виникає проблема ступеня заподіяння винним суспільно-небезпечних наслідків, враховуючи велику кількість чинників заподіяння;

2) відповідно, виникає проблема правової оцінки причинового зв’язку між діянням та наслідками, передбаченими ст. 286 КК України.

У кримінальному праві можна розглядати наступні види необхідних причинових зв’язків, особливості яких треба враховувати при кваліфікації, встановленні згаданих зв’язків:

1) причиновий зв’язок при безпосередньому заподіянні або коли кількість «ланок» при спричиненні обмежується нормативно (наприклад, ч.2 ст.121 КК України);

2) опосередкований необхідний причиновий зв’язок, коли суб’єкт для заподіяння суспільно-небезпечних наслідків застосовує різні механізми, пристосування, використовує поведінку інших осіб;

3) необхідний причиновий зв’язок при наявності «особливих умов на боці потерпілого» та ін.

Очевидно, що у розглянутій ситуації діяння, при кваліфікації встановлюється зв’язок другого типу, однак даний зв’язок характеризує не злочин, але адміністративне правопорушення і є таким, що розмежовує злочин і адміністративне правопорушення.

Точна кваліфікація злочинів з матеріальним складом своєю обов’язковою характеристикою має встановлення зв’язку діяння та наслідків злочину, що дозволяє підвищити точність кримінально-правової кваліфікації, убезпечити від вчинення помилок. Наприклад, при кваліфікації діянь за ст. 286 КК України (ст. 215 КК України 1960 року) головною проблемою є встановлення того, чи знаходилося діяння особи у необхідному (закономірному) причиновому зв’язку із суспільно небезпечними наслідками, передбаченими диспозицією статті.

Встановлення й аналіз зв’язку складових причинового зв’язку злочину дозволяє точно встановити необхідний чи випадковий характер обумовлення суспільно небезпечних наслідків.

Для ілюстрації розглянемо ситуацію із судової практики. «С. визнано винним в порушенні вимог пунктів 1.4, 12.3 підпункту «а» п.22.3, підпункту «з» п.30.3 «Правил дорожнього руху...» вчиненому за таких обставин. 7 травня 2001р. він, керуючи належним ПТУ трактором МТЗ-80 із навісною сівалкою, яка виступала за межі корпусу трактора і не мала освітлювальних ліхтарів, на дорозі між селами зіткнувся з автомобілем ЗАЗ-40, який рухався у зустрічному напрямку і водій якого Б. Не мав можливості своєчасно побачити неосвітлену сівалку. Внаслідок зіткнення останньому були заподіяні середньої тяжкості тілесні ушкодження» [171, с.301].

Суд кваліфікував дії С. за частиною першою ст. 286 КК України.

Аналіз наведеної ситуації дозволяє зробити висновок про кримінально- правовий характер спричинення. Водночас, при прискіпливому аналізі ситуації можна звернути увагу на збіг таких факторів як темний час доби, співвідношення швидкостей і напрямків руху транспортних засобів, тощо. У наведеній ситуації ми констатуємо причиновий зв’язок при безпосередньому заподіянні, однак складність виникає при визначенні співвідношення необхідних і випадкових елементів у спричиненні, що впливає на правову оцінку.

У ситуаціях, аналогічних наведеній, суди часто не враховують ті ситуаційні особливості, які прямо не пов’язані з ознаками й елементами складу злочину «порушення безпеки руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами».

Встановлення причинового зв’язку у ситуаціях, аналогічних наведеній, вимагає встановлення (для з’ясування необхідного чи випадкового спричинення) і зв’язків обумовлення. Зокрема, у наведеній ситуації обов’язкове встановлення зв’язку обумовлення «діяння - обстановка діяння», який охоплює собою «інтенсивність руху, метеорологічні умови тощо». Встановлення цих зв’язків (їх складових) має не тільки кримінально-правовий, але й процесуальний характер.

З’ясування при ситуаційному аналізі не тільки причинових зв’язків, але й зв’язків обумовлення дає більш аргументовану оцінку спричинення, в тому, що стосується його необхідності чи випадковості, а, отже, відсутності чи наявності у кримінально-правовому розумінні.

«Д., керуючи автомобілем «Москвич 2140», 31 грудня 2002 року біля 22 години, рухаючись по вул. Князів Коріатовичів м. Кам’янець-Подільського, проявив безпечність та неуважність, не виконав вимог п. 12.2, 12.3 Правил дорожнього руху, скоїв наїзд на пішохода - потерпілого, який переходив проїжджу частину дороги зліва направо, внаслідок чого той отримав тілесні пошкодження, які за ступенем тяжкості відносяться до тяжких тілесних ушкоджень, від яких він помер» [172]. Д. було засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України («порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, якщо вони спричинили смерть потерпілого або заподіяння тяжкого тілесного пошкодження»).

Наведена ситуація з судової практики містить кваліфікаційну проблему. Як видно з подальшого аналізу матеріалів справи потерпілий Ч. помер не одразу після наїзду, але у результаті тяжких тілесних ушкоджень (закриті переломи кісток тазу, розрив сечового міхура, забій правої легені та ін.) через деякий час після наїзду. Тому виникає питання точності інкримінування особі злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, з т. з. теорії.

Якщо йдеться про певний «розрив» у часі між тяжкими тілесними ушкодженнями та смертю особи, то чи не логічне використання для кваліфікаційної оцінки поведінки винуватого ч.2 ст.121 КК України («умисне тяжке тілесне ушкодження, що потягло смерть потерпілого»)?

На наш погляд, при встановленні причинового зв’язку у наведеній ситуації, виникає своєрідна конкуренція між законодавчою причиновою конкуренцією виду «діяння-тяжкі тілесні ушкодження - смерть потерпілого» (характерними для ч. 2 ст. 121 КК України і відповідному наведеній ситуації) і „заподіянням спеціальним засобом (автомобіль), з необережності тяжкого тілесного ушкодження» (ч. 2 ст.286 КК України). При цьому наявність причинного «ланцюга» у ч.2 ст.286 на противагу ч.2 ст.121 не знаходить нормативного відображення.

Необхідно підкреслити, що правова оцінка наведеної ситуації з точки зору рекомендацій судової практики не викликає сумніву. Однак, виходячи з попереднього аналізу причинового зв’язку як нормативно визначеного розмежувального елементу, необхідно зробити висновок про те, що встановлення причинового зв’язку у наведеній ситуації й аналогічній їй повинна відбуватися на основі точного уявлення про законодавчу (нормативну) характеристику зв’язку.

Узагальнення судової практики по автотранспортним злочинам часто супроводжуються констатацією, що «однією з причин вчинення

автотранспортних злочинів є керування водіями транспортними засобами у стані алкогольного сп’яніння» [173]. Виникає проблема характеристики стану алкогольного сп’яніння (як певного виду криміногенних детермінант). На наш погляд, стан алкогольного сп’яніння при автотранспортному злочині - така ж умова вчинення діяння, як і обстановка діяння, час доби, аварійна ситуація, тощо. Необхідно додатково акцентувати увагу на тому, що при автотранспортному злочині важливим є встановлення як причинових зв’язків («діяння - суспільно- небезпечні наслідки (середньої тяжкості тілесні ушкодження, тяжкі, смерть особи)»), так і зв’язків непричинової детермінації («діяння - обстановка діяння», «стан алкогольного сп’яніння - діяння», тощо), що дозволяє визначити об’єктивний і необхідний характер спричинення, а також його юридично значущий характер.

Необхідно зазначити, що в деяких державах (Естонія, Латвія) встановлена кримінальна відповідальність за використання в стані алкогольного сп’яніння джерел підвищеної небезпеки[174, с. 103]. У названих країнах кримінально- правове значення, таким чином, має зв’язок непричинової детермінації виду „стан алкогольного сп’яніння - керування транспортним засобом”. Даний зв’язок є необхідним і достатнім для того, щоб особа понесла кримінальну відповідальність. У даному випадку, коли особа знаходячись у стані алкогольного сп’яніння керує транспортним засобом, встановлення причинового зв’язку як умови кримінальної відповідальності є необов’язковим, достатньо встановити зазначений зв’язок непричинової детермінації.

У зв’язку з цим розглянемо наступну ситуацію з судової практики.

Г. 30.03.2006 р., близько 22 год., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, керував мотоциклом марки МТ-10-36 р/№ НОМЕР-1 в с. Вороняки, порушив п.п. 1, 5; 2, 1а; 2,9; в Правил Дорожнього руху України, не справився з керуванням в результаті чого мотоцикл перекинувся, а пасажир внаслідок дорожньо-транспортної пригоди отримав легкі тілесні ушкодження

Щ. та Ч., який знаходився в якості пасажира в автомобілі, керованому Г., отримали легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я» Суд кваліфікував дії Г. за ч. 1 ст. 215 КК України 1960 року [175].

Як вже зазначалося, ч. 1 ст. 286 чинного КК України не розглядається причинова конструкція виду «діяння - легкі тілесні ушкодження».

У розглянутій ситуації з судової практики стан алкогольного сп’яніння водія Г. поєднується з спричинення ним легких тілесних ушкоджень потерпілому. Незважаючи на це, дії Г. кваліфікуються відповідно до кодексу про адміністративні правопорушення.

На наш погляд, у зазначеному спеціальному випадку (особа, керуючи транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння, необережно заподіює легке тілесне ушкодження) можна було б передбачити встановлення кримінально значущого причинового зв’язку, що передбачає попередню процедуру криміналізації даного спеціального випадку вчинення ДТП. На нашу думку, дана необхідна криміналізація вимагала б встановлення кримінально-правового зв’язку виду «діяння - наслідки у вигляді легких тілесних ушкоджень». Посилює дану проблему заподіяння легких тілесних ушкоджень кільком потерпілим при знаходженні винуватого у стані алкогольного сп’яніння.

Чинним КК України, таким чином, не передбачається в однорідних наведеній ситуаціях врахування наступних моментів:

1) кількості потерпілих від автотранспортного діяння, які характеризуються легким тілесним ушкодженням;

2) стану алкогольного сп’яніння при вчиненні автотранспортного діяння, передбаченого КК України не пов’язується з правовим наслідком у вигляді кримінальної відповідальності особи.

На наш погляд, не передбачення у ч. 1 ст. 286 КК України від 05.04.2001 р. в якості суспільно-небезпечних наслідків діяння легких тілесних ушкоджень є недоліком чинного КК України. Даний недолік посилюється неврахуванням при даному спричиненні стану, у якому знаходився винуватий.

Необхідно зауважити, що у справах категорії ст. 286 КК України застосовується (для характеристики дій осіб, винних у ДТП) формулювання «не справився з керуванням автомобілем» [176]. Для даних справ також характерне те, що в процесі ДТП реалізується один з двох варіантів і рідко - їх поєднання:

1) зіткнення з іншим автотранспортним засобом;

2) наїзд «на пішохода» [177].

Формулювання «не справився з керуванням автомобілем» характеризує концентровану сукупність факторів, що обумовили винну, суспільно небезпечну, протиправну поведінку учасника автомобільного руху. В той же час, на наш погляд, в межах судового вироку доцільно застосовувати формулювання закону. Наприклад, «П. вчинив дії, що виразилися в порушенні правил безпеки дорожнього руху».

Досить часто при аналізі автотранспортного діяння, що призвело до смерті потерпілого (ч. 2 ст. 286 КК України) у мотивувальній частині вироку (незважаючи на малий проміжок часу між наїздом на потерпілого та його смертю) суди використовують формулювання „унаслідок чого потерпілий отримав тяжкі тілесні ушкодження, від яких помер” [178]. Як результат, виникає питання: що встановлюється судом? Причиновий «ланцюг» «діяння - тяжкі тілесні ушкодження - наслідок у вигляді смерті потерпілого». Як вже зазначалося, у першому випадку, на наш погляд, мова йде не про злочин передбачений ч. 2 ст. 286, а про злочин передбачений ч. 2 ст. 121 КК України (умисне тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого).

Аналіз судової практики по кримінально караним автотранспортним діянням, дозволяє зробити висновок про важливість проведення у певних випадках ДТП авто технічної експертизи. Авто технічна експертиза дозволяє зробити висновок про наявність або відсутність причинового зв’язку між діями особи, що керує автотранспортним засобом, та передбаченим законом суспільно- небезпечним діянням.

Так, наприклад, «дії водія Р. Суд кваліфікував по ч. 2 ст. 286 КК України, оскільки він, керуючи транспортним засобом - автомобілем, порушив правила безпеки дорожнього руху, а саме п. п. 10.1, 10.4 ПДР України, які діють з 01.01.2002р. внаслідок чого гр-н К. (пасажир іншого автомобіля) від заподіяних тілесних ушкоджень помер на місці ДТП, тобто скоїв злочин, передбачений ст. 286 ч. 2 КК України» [179].

За висновком авто технічної експертизи дії Р. Знаходяться в прямому причинному зв’язку з виникненням даного зіткнення. Отже, можна зробити висновок про наявність причинового зв’язку між діями Р. та наслідком у вигляді смерті К.

На основі наведеного аналізу судових справ категорії ст. 286 КК України можна зробити наступні висновки:

1) в межах названих справ встановлення причинового зв’язку з необхідністю доповнюється встановлення зв’язків непричинового характеру (кондиціональних зв’язків);

2) існує проблема необхідності встановлення кримінально-правового, юридично значущого причинового зв’язку виду «діяння - легкі тілесні ушкодження”, коли водій спричинює, знаходячись у стані алкогольного сп’яніння, нанесення легких тілесних ушкоджень потерпілому;

3) важливим елементом встановлення причинового зв’язку в межах кримінально караних ДТП є аналіз криміналістичних характеристик спричинення;

4) існує проблема точної характеристики причинового зв’язку у мотивувальній частині обвинувального вироку; інколи суди причиновий зв’язок, характерний для діяння передбаченого ст. 286 КК України, («діяння - суспільно- небезпечний наслідок») у мотивувальній частині вироку описують у вигляді «діяння - тяжке тілесне ушкодження - смерть потерпілого».

«У листопаді 1995р. К., під погрозою повідомлення відомостей про те, що побиття Ц. було вчинено за пропозицією С., почав вимагати від нього (С.) і його брата Кущенка гроші.

Отримавши у перших числах грудня того ж року гроші для передачі К., Кущенко з тим, щоб уникнути матеріальних затрат, вирішив вбити К. З цією метою ранком 4 грудня 1995 р. Кущенко зустрівся у м. Сімферополі з К.

Користуючись тим, що К. знаходився у стані сильного сп’яніння Кущенко з метою вбивства привіз його на пустир в районі Ялтинського вантажного порту і коли К. вийшов з автомобіля, наніс йому 5 ударів тупим твердим предметом по голові, спричинивши переломи в тім’яно-скроневих областях, після чого з табельної зброї вистрілив К. в потилицю, спричинивши вогнепальне кульове поранення, від яких той помер на місці» [180].

Додаткові епізоди: наступні розчленування трупа і вчинення діяння передбаченого ст. 221 КК України 1960 року.

Остаточна кваліфікація дана судом: п. а. ст. 93 і ч. 1 ст. 222 КК України 1960 року (п. 6 ч. 2 ст. 115 та ч. 1 ст. 263).

При кваліфікаційному аналізі наведеної ситуації виникають проблеми застосування пп. «ж», «е» ст. 93 КК України 1960 року.

Пункт «ж» ст. 93 КК України 1960 року не застосовувався при кваліфікації даної ситуації, оскільки суд врахував два взаємопов’язаних моменти:

1) К. не організовував побиття Ц.;

2) суд вирішив, що з врахуванням цієї обставини і інших обставин справи суб’єктивна сторона діяння вчиненого К. не характеризується умислом на вчинення вбивства для приховання іншого злочину.

Пункт «е» ст. 93 КК України 1960 року не застосовувався судом за наступними моментами:

1) рішення визначене в ухвалі військової колегії Верховного Суду України не розглядає вбивство вчинене з нанесенням багатьох ударів, при непритомності особи, як вчинене з особливою жорстокістю;

2) у діях К. було відсутнє глумління над трупом.

Важливим моментом кваліфікації діяння, передбаченого п. 6 ст. 93 КК України (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України від 05.04.2001 р.), є встановлення причинового зв’язку між діянням та смертю потерпілого. Виникає питання: чи можна при такій загальній характеристиці причинового зв’язку розмежувати, зокрема, основний і кваліфікований вид умисного вбивства?

Характеристика причинового зв’язку, який встановлюється в межах діяння, передбаченого п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України (на відміну від характеристики зв’язку в межах діяння за ч. 1 ст. 115 КК України) повинна, на наш погляд, враховувати обстановку діяння, що сприяє протиправному оберненню чужого майна на свою користь через заподіяння смерті особи, а також корисливу мотивацію винного у скоєнні злочину.

Розглянемо дещо відмінну ситуацію з судової практики.

«Громадянин О. з метою заволодіння майном С. у особливо великих розмірах (219970 грн.) та її вбивства з корисливих мотивів, проник у кв. 134 по вул. Російській 82А у м. Києві, де мешкала потерпіла та застосовуючи насильство небезпечне для життя та здоров’я, зв’язав руки і ноги С. мотузками після чого доводячи до кінця свій злочинний намір на позбавлення життя, наніс їй кухонним ножем проникаючі поранення в області шиї, від яких С. померла» [181].

Кваліфікація злочинної поведінки О.: ч. 4 ст. 187; п. 6 ч. 2 ст.115 КК України. Поєднання в аналізованій поведінці особливо кваліфікованого розбою та вбивства з корисливих мотивів попереджує проблему встановлення такого причинового зв’язку, який би враховував особливості даних діянь.

Розглядаючи відмінність особливо кваліфікованого розбою від вбивства з корисливих мотивів, М.Д. Шаргородський зазначав, що «при розбої перехід майна відбувається при скоєнні вбивства і поєднується з ним часом і місцем. Навпаки, при корисливому вбивстві перехід права на майно відбувається не в момент скоєння злочину, а слідує за ним, будучи пов’язаний зі смертю потерпілого причиновим зв’язком» [182, с. 167]. Однак, ні у Постанові ПВСУ № 2 від 07.02.2003 р. «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» ні у Постанові ПВСУ № 10 від 06.11.2009 р. «Про судову практику у справах про злочини проти власності» дана наукова позиція не підтримується.

Таким чином, встановлення причинового зв’язку у наведеній ситуації повинно бути пов’язане з розмежуванням діянь, що розглядаються. Особливістю встановлення причинового зв’язку в межах особливо кваліфікованого розбою й вбивства з корисливих мотивів є врахування часового чинника. В межах юридичної характеристики особливо кваліфікованого розбою, що призвів до смерті потерпілого (ч. 4 ст. 187 КК України) встановлюється зв’язок виду: «діяння - тяжкий наслідок». При цьому зв’язок виду «смерть потерпілого-протиправне оволодіння чужим майном» не встановлюється. Оскільки між актом смерті і актом заволодіння майном відсутній часовий проміжок. У протилежність наведеному, юридична характеристика вбивства з корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України) передбачає встановлення зв’язку виду діяння-смерть потерпілого-протиправне заволодіння майном».

Даний причиновий “ланцюг” утворюється внаслідок існування проміжку часу між смертю потерпілого та актом заволодіння чужим майном.

На наш погляд, констатація у науковій літературі таких чинників, що характеризують вбивство з корисливих мотивів як “діяння”, “смерть потерпілого”, “протиправне заволодіння чужим майном” є не зовсім точною. Біологічна смерть заподіяна потерпілому не є безпосередньо тим, що спричинило акт протиправного заволодіння чужим майном. Ми вважаємо, що смерть потерпілого не викликає безпосередньо протиправне заволодіння чужим майном, але створює реальну можливість такого заволодіння.

Отже, уточнена характеристика спричинення при вбивстві з корисливих мотивів має наступний вид: «діяння - біологічна смерть особи - реальна можливість протиправного заволодіння чужим майном».

При встановленні причинового зв’язку при вбивстві з корисливих мотивів, суд повинен враховувати часовий чинник і аналізувати ситуацію, до якої призвела смерть потерпілого.

Розглянемо наступну ситуацію з судової практики:

06.09.2006 року близько 24 години в другій половині дня, Г., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, в ході сварки наніс два удари кухонним ножем в область шиї та грудної клітки, заподіявши їй тяжкі тілесні ушкодження у вигляді проникаючого колото-різаного поранення грудної клітки справа з пошкодженням підключичної вени та артерії, верхівки правої легені, колото-різаного поранення шиї зліва з пошкодженням внутрішньої яремної вени, різані рани лівого передпліччя та правого променево-зап’ястного суглоба по тильній поверхні, крововилив у праву плевральну порожнину, крововиливи під ендокард, що супроводжувалось гострою крововтратою, від чого вона померла на місці злочину.

Разом з П. розпивав спиртні напої. Г. посварився з П., який почав наступати з ножем на Г. Г. викруткою вдарив П. у бік, що потягло за собою нанесення тяжких тілесних ушкоджень, в результаті яких настала смерть потерпілого П.» [183].

Суд кваліфікував дії Г. за ст. 97 КК України 1960 року, як вбивство при перевищенні меж необхідної оборони. Аналіз наведеної ситуації з судової практики з використанням норм КК України від 05.04.2001р. своїм наслідком має застосування норми, передбаченої ст. 118 КК України (ст. 97 КК України 1960 року).

Очевидно, що якщо у першому випадку (при розгляді вбивства з корисливих мотивів) необхідно характеризувати спричинення в якості зумовленого корисливим мотивом винного, то у другому випадку, причиновий зв’язок між діянням (дією чи бездіяльністю) та наслідком у вигляді смерті потерпілого обумовлюється знаходженням потерпілого у певному стані. Даний стан не можна охарактеризувати в якості стану необхідної оборони тому, що у цьому випадку, кримінальна відповідальність особи, що вчинила суспільно- небезпечне діяння, виключається (у випадку конкретної ситуації, виключається кримінальна відповідальність громадянина Г.) Стан, що обумовлює причиновий зв’язок, характерний для привілейованого складу злочину, передбаченого нормою ст. 118 чинного КК України, виникає як результат поєднання наступних моментів:

1) стану необхідної оборони; 2) обставин, що обумовлюють вихід за межі даного правомірного стану.

Причиновий зв’язок зазначеного привілейованого складу вбивства обумовлюється станом «перевищення меж необхідної оборони». Причиновий зв’язок є також елементом зазначеного стану, що характеризує юридично поведінку особи. Вищенаведена ситуація з судової практики характеризується не

тільки перевищенням Г. меж необхідної оборони, але й перебуванням Г. у стані фізіологічного афекту. У цьому зв’язку виникає питання: чи доцільно розглядати конкуренцію привілейованих видів вбивств і у новому КК України від 05.04.2001 р. Дана проблема однозначно вирішується у чинному КК України на користь даного виду конкуренції. Встановлення причинового зв’язку в межах діяння, що розглядається, повинно врахувати стан.

Необхідно зазначити, що у випадках перевищення меж необхідної оборони мова може йти про «оціночне усвідомлення», «оціночне передбачення» і бажання заподіяння суспільно небезпечного наслідку як наслідок деформованої оцінки суспільної небезпечності посягання [184].

Аналіз особливостей встановлення причинового зв’язку в межах окремих, розглянутих вище видів вбивств призводить, на наш погляд, до загального висновку про необхідність врахування «супутніх» чинників спричинення смерті.

До таких «супутніх» чинників відносяться:

1) обстановка діяння у поєднанні з мотивацією (зокрема, для вбивства з корисливих мотивів);

2) проміжок часу (у випадку з’ясування відмінностей спричинення тяжких тілесних наслідків розбоєм та вбивством з корисливих мотивів);

3) стан винуватого, що опосередковує спричинення ( у випадку вбивства при перевищенні меж необхідної оборони, вбивства у стані афекту).

Розглянемо наступну ситуацію з судової практики. «Вироком Шевченківського райсуду м. Запоріжжя засуджено директора-власника МП «Надія» Л., який у 1994 р. придбав, а протягом 1995р. реалізував 15457 кг чаю, не вказавши в податковій адміністрації про цю операцію, і умисно ухилився від сплати податку на прибуток і на додану вартість на загальну суму 3 257 грн.» [185].

Справи категорії ст. 148-2 КК України 1960 року (ст. 212 КК України від 05.04.2001) пов’язані з ухиленням посадової (службової) особи підприємства, установи, організації (незалежно від форм власності) або фізичної особи від «сплати обов’язкових платежів». Дане діяння скоюється зокрема, шляхом

«приховання об’єкту оподаткування» [186].

Діяння пов’язані з справами категорії ст.212 КК України від 05.04.2001 характеризується причиновим зв’язком між дією (бездіяльністю), передбаченою кримінально-правовою нормою та суспільно-небезпечним наслідком у вигляді «ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних, великих чи особливо великих розмірах» [187, с. 181].

Часто при розгляді справ зазначеної категорії виникають проблеми пов’язані з встановленням способу “ухилення від встановлених законом обов’язкових платежів” [188]. Тому виникає проблема визначення логічного об’єму поняття “спосіб” для даної категорії справ.

Спосіб, у протилежність причиновому зв’язку, не є обов’язковою ознакою складу злочину, передбаченого ст. 212 КК України, саме тому, що до кінця не з’ясований логічний об’єм поняття “спосіб” для діяння, що розглядається і, таким чином, нормативно не визначені хоча б основні способи діяння. В той же час, спосіб ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів є обставиною, що обов’язково повинна встановлюватись по справі.

Очевидно, що якщо спосіб характеризує діяння, передбачене Кримінальним законом (незважаючи на різноманітність способів), то він також іманентний дії (бездіяльності), якою спричинюється суспільно-небезпечний наслідок (у випадку діяння, передбаченого ст. 212 КК України, наприклад, “особливо великий розмір коштів”).

Отже, існує зв’язок між причиновим зв’язком і способом (способами) зазначеного діяння, але він має характер зв’язку між обов’язковою ознакою складу злочину та кримінально-процесуальною обставиною (у даному випадку способом).

Тоді виникає питання: наскільки коректно, в процесі кваліфікації діяння, передбаченого ст. 212 КК України від 05.04.2001р., використовувати поєднання кримінально-правової і кримінально-процесуальної характеристик? Дане питання частина більш фундаментального питання: чи є кваліфікація діянь передбачених КК України суто кримінально-правовою процедурою?

На думку дисертанта, причиновий зв’язок набуває особливого значення для кваліфікації діяння, передбаченого ст. 212 КК України, коли розглядається така його стадія як замах.

При скоєнні замаху на діяння, передбачене статтею, не розглядається значення причинового зв’язку для кваліфікації змінюється, оскільки, на наш погляд, виникає інший за характером причиновий зв’язок: причиновий зв’язок між діянням та реальною можливістю спричинення шкоди, передбаченої нормою ст. 212 КК України. У цьому випадку, особливе значення для кваліфікації має та шкода, яка може виникнути в результаті скоєння злочину.

Оскільки діяння, передбачене ст. 212 КК України від 05.04.2001 р., характеризується причиновим зв’язком, то можна розглянути кваліфікаційне значення і застосування даного зв’язку на стадії замаху.

Якщо у випадку закінченого злочину, кваліфікаційне значення причинового зв’язку є неявним, акцент при кваліфікації робиться на діянні і наслідках діяння, то у випадку замаху, домінуюче кваліфікаційне значення має особливий за своїм характером зв’язок: причиновий зв’язок між діянням та реальною можливістю ненадходження до бюджету і фондів коштів значного розміру. При цьому зазначений специфічний причиновий зв’язок має фактичний вид зв’язку між діянням та ненадходженням у бюджет менших за передбачені у примітці до ст. 212 КК України.

«Г отуючись до нападів на громадян, Р. і Ф. виготовили собі маски, а також вірьовку для проникнення у житла громадян. Організувавшись у стійку озброєну групу-банду з метою нападу на громадян і заволодіння їх індивідуальним майном, володіючи вогнепальною зброєю, боєприпасами до неї, а також іншим знаряддям, Р. і Ф. вчинили ряд злочинів у м. Києві» [189].

За чинним КК України кримінальна відповідальність за закінчений бандитизм (ст. 257 КК України) настає незалежно від наслідків діяння.

Формальний за своїм видом склад злочину, передбачений ст. 257 КК України на перший погляд виключає необхідність встановлення причинового зв’язку. Але, на наш погляд, аналіз окремих форм бандитизму призводить до протилежного висновку.

Об’єктивна сторона бандитизму характеризується наступними альтернативними діями (формами):

1) організацією банди;

2) участю в банді;

3) участю у нападі, вчинюваному бандою.

Очевидно, що встановлення причинового зв’язку (хоча б теоретично) для кваліфікації діяння, передбаченого ст. 257 КК України, у випадку форм «участь у банді», «участь у нападі, вчинюваному бандою» не видається можливим. Протилежна ситуація виникає коли розглядається форма «організація банди».

Аналітика дослідження форми бандитизму «організація банди» передбачає наступні варіанти її (форми «організація банди») розуміння:

1) організація банди як початкові організаційні дії;

2) організація банди як процес;

3) організація банди як наслідок (результат) процесу організації.

Очевидно, що оскільки бандитизм розглядається як формальний склад

злочину, то під організацією банди розуміються дії, пов’язані з організацією банди.

У випадку розгляду організації банди в якості процесу її організації, обов’язковим було б визначення наслідку такого процесу (утворення, організації банди). При наявності вищезазначеного змінюється юридична характеристика бандитизму (форма «організація банди»): бандитизм можна розглядати (поки що, теоретично) в якості матеріального складу злочину.

Можна також вести мову про диференційовану юридичну характеристику бандитизму: в залежності від того яка форма (альтернативна дія) бандитизму розглядається, і, у цьому зв’язку, що вважати моментом виникнення закінченого бандитизму.

У випадку розгляду бандитизму як матеріального складу, можливе встановлення причинового зв’язку наступного виду: «організація (діяння) - організація (результат процесу організації банди)».

Доцільність юридичної характеристики бандитизму через форму (альтернативну дію) “організація” в якості матеріального складу злочину полягає в тому, що в протилежному випадку (коли “організація” розглядається як початкові дії по організації банди) виникає проблема достатньої обґрунтованості притягнення особи до кримінальної відповідальності за організацію банди.

Початкові дії по організації банди, на наш погляд, не повністю характеризують форму (альтернативну дію) організації банди.

Логіка дослідження кримінально-правової норми, якою передбачається кримінальна відповідальність за бандитизм, передбачає певну часову

послідовність альтернативних дій, що утворюють об’єктивну сторону бандитизму.

Очевидно, для того, щоб відбулися альтернативні участь у банді, участь у нападах, вчинюваних бандою, необхідне її утворення (результативна організація банди).

Ще однією проблемою, пов’язаною з дослідженням складу злочину, передбаченого ст. 257 КК України, є те, що, оскільки бандитизм є злочином підвищеної суспільної небезпечності, великою є вірогідність спричинення особливо тяжких наслідків, зокрема смерті [190].

Виникає питання: чи необхідно обмежувати юридичну (законодавчу) характеристику бандитизму шляхом передбачення лише однієї частини ст. 257 КК України?

Можливо, доцільно було б передбачити у диспозиції ст. 257 КК України кваліфіковані види бандитизму, які характеризуються особливо тяжким наслідками, що тягне за собою встановлення відповідного причинового зв’язку. Резюмуючи аналіз форм бандитизму, необхідно зауважити, що у Російській федерації під нападом «слід розуміти дії, спрямовані на досягнення злочинного результату шляхом застосування насильства» [191, с.484]. Таким чином, кваліфікація нападу у складі банди передбачає встановлення причинового зв’язку.

Розглянемо наступні ситуації з судової практики.

«Ш. зґвалтував Г., а потім пограбував, вилучивши у Г. золоту обручку

вартістю 5 млн. крб., чим завдав значної шкоди потерпілій» [192].

«П. 30 травня 1994р., будучи у стані алкогольного сп’яніння, зустрів потерпілу П. (неповнолітню), зґвалтував її, потім, бажаючи приховати факт зґвалтування..., наніс П. 13 ножових поранень в область грудної клітини і живота, спричинивши смерть потерпілої» [193].

Встановлення причинового зв’язку для юридичної характеристики наведених видів зґвалтування (ч. 1,3 ст. 152 КК України від 05.04.2001 р.) не є можливим. Інтерес, у контексті застосування причинового зв’язку, становить ч. 4 статті 152 КК України. Частина 4 статті передбачає настання в результаті зґвалтування особливо тяжких наслідків (смерті, самогубства (доведення до самогубства), тощо). Тлумачення, запропоноване в науково-практичних коментарях до КК України від 05.04.2001 р., що відноситься, зокрема, до ч. 4 ст. 152, акцентує увагу при юридичному аналізі даного кваліфікованого зґвалтування на наступних моментах:1) діянні; 2) особливо тяжких наслідках діяння.

Таким чином, є можливість розглянути і встановити причиновий зв’язок між діянням (діями по зґвалтуванню) та особливо тяжкими наслідками.

Встановлення причинового зв’язку для особливо кваліфікованого виду зґвалтування, дає можливість ефективно розмежувати його з іншими законодавчими проявами зґвалтування.

Розглянемо кваліфікаційне застосування причинового зв’язку при наявності багатоепізодних заподіянь. Розглянемо відповідну ситуацію з судової практики.

«С., будучи раніше судимим на шлях виправлення не став і знову скоїв ряд злочинів. В серпні 1995р. С. у невстановленої особи в м. Одесі. за 400 доларів США незаконно придбав. пістолет «ТТ». та 20 штук бойових патронів до нього. 4 грудня 1997 р. близько 18 години. С., будучи в стані алкогольного сп’яніння, в громадському місці, на привокзальній площі в присутності громадян, безпричинно, із хуліганських спонукань, висловлюючись в грубій формі, з особливою зухвалістю приставав до громадянина Я., наставивши пістолет «ТТ», який знаходився у С. на потерпілого, примусив його вийти з автомобіля, наніс рукояткою пістолета удар в лице Я...., заподіявши потерпілому легкі тілесні ушкодження. Побачивши працівників міліції С., з місця пригоди втік [194].

Наступний епізод: опір С. працівникам міліції при затриманні поєднаний з заподіянням одному з працівників міліції вогнепального поранення, середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

Аналіз наведеної ситуації з судової практики вказує на зв’язок діяння передбаченого ст. 263 КК України від 05.04.2001р. “Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами”, з іншими кримінально-караними діяннями (хуліганством, умисним середньої тяжкості тілесним ушкодженням, опором працівникові правоохоронного органу).

Однак даний зв’язок має кримінологічний характер і не враховується при кваліфікації діянь (у даному випадку, сукупності діянь).

Аналогічно, коли поєднуються “розкрадання у формі розбою, та “вбивство з корисливих мотивів” [195].

Аналіз ситуацій з судової практики дозволяє встановити наявність інших, (не каузальних) зв’язків різнорідних чи однорідних діянь.

Наприклад, вбивство “з корисливих мотивів, з особливою жорстокістю”[196].

Інший варіант: вбивство з корисливих мотивів поєднане з вбивством, вчиненим у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку, наприклад, “вбивство охоронця офісу” [197].

Нами попередньо розглядалися ситуації поєднання діянь передбачених ч. 3 ст. 142 і п. а. ст. 93 КК України 1960 р. (ч.4 ст. 187 і п.6 ч. 2. ст.115 КК України від 05.04.2001р.) [198].

Наприклад, “Г.(С. В.) і Г.(Н. В.). у стані алкогольного сп’яніння здійснили з корисливих спонукань умисне вбивство Г. при розбійному нападі” [199].

Тут виникає питання часу і послідовності спричинення при розбої та вбивстві з корисливих мотивів, що є передумовами їх розмежування та точної правової оцінки.

Розглядаючи проблему встановлення причинового зв’язку при кваліфікації злочинів, необхідно акцентувати увагу на наступних положеннях:

1) встановлення причинового зв’язку при кваліфікації діянь здійснюється з врахуванням видового поділу даного зв’язку на прямий і безпосередній, опосередкований, необхідний причиновий зв’язок при наявності “особливих умов на боці потерпілого”, оскільки такі зв’язки мають специфічну змістову характеристику й часто зустрічаються у судовій практиці;

2) причиновий зв’язок для деяких діянь, передбачених Кримінальним законом, необхідно встановлювати у поєднанні з встановленням зв’язків обумовлення (для автотранспортних діянь, зокрема), що часто виникають внаслідок появи об’єктивних привхідних обставин, які зумовлюють необхідність звернення уваги при правовій оцінці ситуації на суб’єктивні характеристики винного;

3) даний специфічний підхід при встановленні причинового зв’язку не завжди застосовується при кваліфікації зазначених діянь, оскільки залежить від ситуацій спричинення;

4) причиновий зв’язок повинен встановлюватися при кваліфікації діянь з матеріальним складом, незважаючи на особливості його конструювання у нормі закону (зокрема, наприклад, у статтях, що характеризують тілесні ушкодження);

У доповнення до визначених вище позицій, що стосуються питання встановлення причинового зв’язку у судовій практиці, можна визначити наступне:

1) існує проблема встановлення причинового зв’язку з врахуванням тонких відмінностей основного і кваліфікованого складів;

2) для злочинів, що можуть (чи мають) мати віддалені негативні наслідки для суспільства, необхідно розглядати можливість встановлення причинового зв’язку.

Розглянемо ситуації відповідно до п.1.

“Ч. 28.06.2005 р., будучи в стані алкогольного сп’яніння, перебуваючи в кв. 78 по вул. Якубовського, 7, в м. Києві, з корисливих спонукань, з метою відкритого викрадення майна С., підійшла до останньої та відкрито викрала у

С. золотий ланцюжок вартістю 916 грн., аудіо магнітофон вартістю 850 грн., чим

спричинила останній матеріальну шкоду на загальну суму 1766 грн.” [200].

Кваліфікація ситуації очевидна: ч. 1 ст. 186 (“Грабіж”).

Однак, не такою очевидною є ситуація відкритого викрадення чужого майна, коли винуватий “з корисливих мотивів та з метою заволодіння чужим майном вдарив потерпілу у плече (з нанесенням синців) відкрито відбираючи чуже майно” [201].

Кваліфікація першої і другої ситуації передбачає встановлення причинового зв’язку між діянням винуватого та матеріальними втратами потерпілого.

Однак, кваліфікація за ч. 2 ст. 186 передбачає врахування такої фактичної обставини, як зумисне нанесення удару (що свідчить про насильство, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого). Встановлення причинового зв’язку у даній ситуації передбачає врахування навіть зовні незначних деталей поведінки винуватого у заподіянні суспільно-небезпечних наслідків, що є основою розмежування ч.ч. 1, 2 ст. 186 КК України.

Аналіз окремих юридичних складів, на наш погляд, вимагає встановлення причинового зв’язку між діянням та віддаленими негативними наслідками.

До таких складів належать, наприклад, склади передбачені ст. 309 КК України (“Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту” та ст. 263 (“Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами”).

У цьому зв’язку, вироком одного з районних судів м. Києва був засуджений за неодноразове “придбання канабісу” [202] за ч. 2 ст. 309 КК України. У контексті поставленої проблеми можна розглядати і іншу ситуацію з судової практики, коли “С. визнав себе винним у скоєнні злочину передбаченому ч. 1 ст. 269 КК України”[203].

Одним з недоліків чинного КК України є неточна характеристика окремих складів як формальних, коли не враховуються можливі віддалені наслідки діянь.

Очевидно, придбання наркотиків як і незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами передбачає наявність таких наслідків і отже при оцінці

даних діянь необхідно було б встановлювати специфічні причинові зв’язки.

Розглядаючи судову практику (в аспекті особливостей встановлення причинового зв’язку) можна зробити наступні висновки :

1) існують судові справи, правова оцінка у межах яких, передбачає встановлення очевидного, безпосереднього причинового зв’язку: зокрема, наприклад, „Р. і П. з метою викрадення чужого майна нанесли удари ногами та бризнули з газового балончика в обличчя Л., обернувши її майно на свою користь” [204]. Або „ С., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, в ході сварки з потерпілим 3. з мотивів помсти умисно наніс 3 удари ножем в шию людини” [205];

2) по деяким кримінальним справам, встановлення причинового зв’язку свідчить про перебування особи у стані необхідної оборони (особлива юридична природа зв’язку): зокрема, наприклад, «Л. безпричинно почав наносити по голові Будз Н.Ф. (яка була дочкою його мачухи Будз О.П) удари кришкою від скороварки, а потім Будз О.П. ударила ножицями, що спричинило смерть» [206];

3) існують категорії справ, по яким встановлення причинового зв’язку є неочевидним: зокрема, наприклад, «підсудний Т., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння з корисливих мотивів з метою незаконного заволодіння чужим майном, разом з С. напав на Б. і почав душити потерпілого руками за горло» [207];

4) нарешті існують категорії справ по яких встановлення причинового зв’язку не вимагається: „М. вчинив злочин, передбачений ч.2 ст. 309 КК” [208] і зокрема у аналогічних випадках розмежування ст.ст. 307, 309 КК України [209]; [210]; [211]; [212].

Особлива ситуація пов’язана з встановленням причинового зв’язку виникає, коли досліджуються випадки необережного заподіяння. Зокрема, наприклад, «Т. наніс З. удар в обличчя, внаслідок чого З. впав вдарившись скронею об тротуарну плитку, отримавши тяжкі тілесні ушкодження, що викликали смерть» [213]. У цьому випадку, суд повинен враховувати ступінь впливу випадкових чинників на спричинення.

Також цікавою є ситуація коли дії, передбачені ст. 187 КК України мають очевидний логіко-нормативний зв'язок з діями особи, передбаченими ст. 286 КК України (в аспекті «порушення правил експлуатації транспорту»). При аналізі фактичних обставин, що, як правило, характеризують зазначені злочинні діяння, необхідно обов’язково звертати увагу на зв’язки дій особи, що випустила в експлуатацію технічно несправні транспортні засоби, з діями особи, що безпосередньо вчинила порушення експлуатації транспорту. Поєднання дій вказаних осіб утворює структуру причини, яка з високим ступенем вірогідності викликає наслідки, передбачені ст. 286 КК України (середньої тяжкості тілесні ушкодження, смерть потерпілого та ін.), що є основою для точної кваліфікації поведінки осіб, що прямо чи опосередковано порушують Правила дорожнього руху [214, с. 523-525].

Підсумовуючи дослідження судової практики, в межах якої розглядаються справи категорій, в яких важливим є встановлення причинового зв’язку, можна акцентувати увагу на тому, що все-таки, найбільш проблемним є встановлення зв’язку у злочинах, що посягають на безпеку дорожнього руху; незалежно від того чи заподіюються середньої тяжкості тілесні ушкодження і при наявності безпосереднього причинового зв’язку, зокрема справи [215]; [216]; [217]; [218]; [219]; [220]; [221]; [222]; [223]; [224]; [225]; [226], так і у випадку, коли існує ускладнене спричинення автотранспортним засобом з заподіянням потерпілим тяжких тілесних ушкоджень або смерті, зокрема справи [226]; [227]; [228]; [229]; [230].

Висновки до розділу 3

В результаті дослідження питань розмежування злочинів та ситуацій судової практики, можна зробити ряд висновків.

1. Питання встановлення причинового зв’язку виникають не лише у процесі кваліфікації злочинів але й у спеціальних випадках розмежування суміжних складів злочинів.

2. У різних злочинах з матеріальним складом злочинне спричинення має свої особливості, що необхідно враховувати при правовій оцінці діянь.

3. Існують наступні типові ситуації спричинення аналіз яких є передумовою для точної кваліфікації: безпосереднє спричинення, опосередковане, спричинення кількох наслідків, спричинення у співучасті.

4. Необхідно підтримати можливість розмежування складів злочинів за ознакою «причиновий зв’язок», враховуючи його різний характер, вид і структуру у різних діяннях. Концентровано, у якості критерію розмежування розглядається особливий зміст спричинення для різних злочинів з матеріальним складом.

5. Тенденції в оцінці правових ситуацій у судовій практиці, незмінні: головний критерій оцінки - характеристика суб’єктивної сторони (форма і вид вини, що характеризує поведінку особи); причиновий зв’язок та інші об’єктивні характеристики мають додатковий характер, що на наш погляд обмежує можливості судових органів у тому, що стосується точної й об’єктивної оцінки правових ситуацій.

6. В оцінці правових ситуацій присутня типовість вироблена, опрацьована і узагальнена вищими судовими органами і у тому, що стосується характеристики причинових зв’язків конкретних злочинів. Водночас такий підхід часто не враховує можливість виникнення зв’язків непричинової детермінації, що можуть мати правове значення.

7. Зокрема, зв’язки непричинової детермінації часто виникають при скоєнні автотранспортних злочинів.

8. Новизна правової оцінки типових ситуацій з судової практики виникає тоді, коли наявні «нетрадиційні» чинники у фабулі справи (суб’єктивні стани винного й потерпілого, особлива послідовність розвитку подій у часі, наявність привхідних обставин).

9. При наявності об’єктивних привхідних обставин, що впливають на ступінь й характер заподіяння необхідно, на наш погляд, акцентувати увагу на характеристиках умислу (необережності), щоб дати адекватну правову оцінку поведінці винуватого у скоєнні злочину.