ПОНЯТТЯ ТА СИСТЕМА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ
Конституція України закріплює основні принципи організації і діяльності суду та прокуратури. Так, у ст. 149 вказано, що правосуддя здійснюється лише судом; у ст. 150-153 встановлюються принципи незалежності суддів і підкорення їх лише закону, колегіальності розгляду справ та виборності суддів, засідателів; у ст.
154-157 закріплюється здійснення правосуддя на основі рівності громадян перед законом та судом, гласності розгляду справ, забезпечення обвинуваченому права на захист, принципу національної мови судочинства. Істотне значення для правильного відправлення правосуддя має ст. 158, згідно з якою ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону. В розд. 19 Конституції закріплюються принципи організації та діяльності прокуратури.У зв’язку з важливим значенням суспільних відносин, що виникають під час здійснення правосуддя, особливо неприпустимими є злочини, які вчинюються в цій сфері службовими особами органів правосуддя.
Необхідно визначити, що кримінальне законодавство України завжди приділяло серйозну увагу охороні відносин у вказаній сфері. При порівнянні кримінальних кодексів 1922, 1927 та 1960 років спостерігається очевидна тенденція підвищення ефективності кримінально-правової охорони цих відносин та більш ретельної кримінально-правової регламентації відповідальності за названі злочини (див. про це детально: Бажанов М. И. Уголовно-правовая охрана правосудия: Учеб. пособие. - X., 1986).
Поняття злочинів проти правосуддя визначається залежно від їх родового об’єкта. Тут існують дві точки зору. Згідно з однією з них, виходячи з буквального розуміння правосуддя, воно розглядається лише як діяльність по здійсненню судових функцій. За цими підставами злочини, пов’язані з охороною відносин по виконанню призначених вироком суду покарань, повинні належати не до злочинів проти правосуддя, а до злочинів проти порядку управління.
Аргументується така позиція тим, що правосуддя здійснюється лише судом і при визначенні функцій правосуддя законодавець вказує, що воно здійснюється шляхом розгляду цивільних та кримінальних справ. Розуміючи, що в такому випадку довелося б віднести до цих злочинів лише посягання, які завдають шкоду судовій діяльності, а делікти, що вчиняються працівниками органів дізнання, слідства та прокуратури, винести за межі злочинів проти правосуддя, прихильники цієї позиції змушені ототожнювати правосуддя з усім судочинством і на цій підставі включати до числа злочинів проти правосуддя і посягання на діяльність органів дізнання, слідства та прокуратури. Виходить, що діяльність органів дізнання, слідства та прокуратури, яка не є правосуддям, а лише спрямована на сприяння його здійсненню, належить до правосуддя, а діяльність установ, покликаних забезпечувати виконання вироку чи рішення суду, виключається з цієї сфери.Саме це протиріччя містить точка зору, що критикується. Крім того, вона не може бути визнана вірною і за своєю суттю. Законодавець, поєднуючи в розд. УК Особливої частини КК певну групу злочинів за їхнім родовим об’єктом, зовсім не ставив за мету в найменуванні розділу «Злочини проти правосуддя» дати точне визначення включених до неї злочинів. Дана обставина лише свідчить про прагнення законодавця показати, що під цією назвою ним об’єднані всі злочини, які посягають на діяльність самого суду під час здійснення ним правосуддя, всіх органів, які сприяють шляхом судочинства здійсненню судом його функцій, а також органів, які забезпечують виконання рішення, вироку та призначеного ним покарання. Саме таке розуміння родового об’єкту злочинів, указаних у розд. УК Особливої частини КК, є панівним у науці і з ним необхідно погодитися.
Такий підхід дає можливість вказати, що родовим об’єктом злочинів проти правосуддя є відносини, які забезпечують: 1) нормальну діяльність органів дізнання, слідства та прокуратури в сфері кримінального судочинства; 2) нормальну діяльність суду по здійсненню правосуддя; 3) нормальну діяльність органів, які здійснюють виконання рішень та вироків і призначених ними покарань.
Безпосередні об’єкти окремих злочинів проти правосуддя дають можливість їх систематизувати і визначити саме ті суспільні відносини, на які кожний з них посягає. В цьому зв’язку в літературі заперечується думка, що додатковим безпосереднім об’єктом деяких злочинів (наприклад, неправдивого доносу, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності та ін.) є інтереси особи. Вважають, що охорона особи - це важливе завдання самого правосуддя, необхідний елемент діяльності по здійсненню правосуддя; тому немає ніяких підстав виділяти інтереси особи як додатковий об’єкт окремих злочинів проти правосуддя. Уявляється, проте, що згідно з приписами Конституції інтереси особи слід вважати додатковим об’єктом деяких злочинів проти правосуддя. Саме шляхом грубого зневаження прав людини і здійснюється посягання на основний безпосередній об’єкт цих злочинів (наприклад, при незаконному арешті або примушуванні до дачі показань тощо). За своїми об’єктивними ознаками злочини проти правосуддя являють собою суспільно небезпечні та протиправні діяння - дію чи бездіяльність. Більшість з них вчиняється шляхом активних дій, наприклад: притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, винесення суддями неправосудного вироку, неправдивий донос, приховування злочинів та ін. Шляхом бездіяльності вчиняються, наприклад, недонесення про злочин, злісне ухилення від явки свідка, експерта чи перекладача або відмова їх від дачі показань, ухилення від відбуття покарання у вигляді позбавлення волі та ін.
За своїми об’єктивними ознаками склади злочинів проти правосуддя сконструйовані законодавцем за типом злочинів з формальним складом. Інакше кажучи, диспозиції статей містять, а отже і включають в об’єктивну сторону вказаних злочинів лише вчинення суспільно небезпечного і протиправного діяння (дії чи бездіяльності). Тільки ч. 2 ст. 178 вводить до опису об’єктивної сторони настання злочинних наслідків і тим самим вимагає їх встановлення для наявності даного складу.
Конструкція злочинів проти правосуддя як формальних пояснюється тим, що шкода, яка ними завдається, не може бути конкретно встановлена.
Крім того, такий опис складу цих злочинів свідчить про прагнення законодавця з максимальною мірою поставити під охорону кримінального закону сферу правосуддя. Отже, злочини проти правосуддя вважаються закінченими з моменту вчинення самого діяння, описаного у відповідній статті закону.У ряді складів злочинів необхідною ознакою, переважно кваліфікуючою, є спосіб їхнього вчинення. Крім застосування фізичного або психічного насильства як способу примушення до дачі показань чи відмови від них, а також втечі з місця позбавлення волі або з-під варти (ч. 2 ст. 175 і ч. 2 ст. 183) формулюється, наприклад, такий специфічний спосіб вчинення, як штучне створення доказів обвинувачення (ч. 2 ст. 174, ч. 2 ст. 177).
Об’єктивна сторона ряду злочинів включає вказівку на місце вчинення діяння. Це, наприклад, втеча з місць позбавлення волі або злісна непокора адміністрації ВТУ та ін.
За своїми об’єктивними ознаками деякі склади злочинів проти правосуддя містять пряму вказівку на їхню протиправність - незаконність їх вчинення. Так, ст. 173 встановлює відповідальність за незаконний арешт, затримання чи привід, ст. 176 - за винесення суддями неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови. Але навіть у тих статтях, в яких немає безпосередньої вказівки на незаконність дій, протиправність вчиненого визначається не лише тим, що ці діяння прямо передбачені кримінальним законом, але й тим, що вони завжди виявляються в порушенні приписів процесуальних законів або законів, які регулюють умови чи порядок виконання покарань. Лише протиправність таких злочинів, як приховування та недонесення, цілком визначається нормами кримінального законодавства. Тому переважна більшість злочинів проти правосуддя може бути віднесена до деліктів так званої «змішаної протиправності».
З суб’єктивної сторони всі злочини проти правосуддя можуть бути вчинені лише умисно. Зміст такого умислу визначається тим, що особа усвідомлює суспільно небезпечний та протиправний характер своєї дії чи бездіяльності і бажає її вчинення.
Виняток складає лише ч. 2 ст. 176, у якій передбачається відповідальність за винесення суддями неправосудного вироку, рішення, постанови чи ухвали, якщо цим спричинено тяжкі наслідки. Тут має місце так звана «подвійна» вина: щодо діяння - прямий умисел, щодо наслідків - будь-яка форма вини, в тому числі навіть необережність.У ряді складів злочинів проти правосуддя міститься пряма вказівка на завідомість дій, які вчиняються винним (наприклад, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, завідомо неправдивий донос тощо). Вказівка на завідомість розкриває зміст інтелектуального моменту умислу, вимагаючи від особи вірогідної поінформованості про певні факти, що утворюють ті чи інші ознаки об’єктивної сторони складу. Це, наприклад, вірогідні знання про те, що до відповідальності притягається невинний, або про те, що факти, які повідомляються про вчинення ким-небудь злочину, є неправдивими.
Мотив, як правило, не включається законодавцем до суб’єктивної сторони злочинів проти правосуддя. Проте встановлення таких мотивів має значення для індивідуалізації покарання. Лише склади притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності та винесення неправосудного рішення, вироку, ухвали або постанови передбачають обов’язкову констатацію корисливих мотивів або іншої особистої заінтересованості (ч. 1 ст. 174, ст. 176).
Слід мати на увазі, що вказівка закону на завідомість чи на мотиви як обов’язкові елементи суб’єктивної сторони має й інше значення. Їх відсутність виключає кримінальну відповідальність і може тягти за собою відповідальність за дисциплінарний проступок, якщо мова йде про посадових осіб органів правосуддя, які вчинили таке правопорушення. Для суб’єктивної сторони ряду злочинів необхідна певна мета (наприклад, у ч. 2 ст. 177 для кваліфікованого неправдивого доносу потрібна корислива мета, в ст. 180 - мета примусити свідка, потерпілого або експерта шляхом погроз до дачі неправдивих показань чи висновків).
Суб’єкт злочину в переважній більшості злочинів проти правосуддя є спеціальним.
Причому ці злочини вчиняються не просто спеціальними, а конкретними або спеціально- конкретними суб’єктами злочинів. У таких випадках закон має на увазі лише осіб, які вчиняють злочини в зв’язку з порушенням більш конкретно визначених спеціальних обов’язків. У злочинах проти правосуддя є три групи таких спеціально-конкретних суб’єктів: а) посадові особи органів правосуддя, які здійснюють функції розслідування, розгляду та вирішення кримінальних і цивільних справ; б) особи, які зобов’язані сприяти розслідуванню, розгляду та вирішенню кримінальних справ шляхом дачі показань або висновку; в) особи, зобов’язані виконувати веління, що містяться у вироках та рішеннях суду, та особи, які взяті під варту або зобов’язані відбути призначене вироком покарання. До першої групи належать працівники відповідних органів, що провадять дізнання, слідство, здійснюють прокурорський нагляд чи виконують суддівські обов’язки. Вони як суб’єкти злочину вказані в ст. 173-176. До другої групи належать свідки, експерти, перекладачі, названі як суб’єкти в ст. 178, 179. Нарешті, третю групу суб’єктів складають особи, яким ввірено під охорону арештоване або описане майно, а так само засуджені чи взяті під варту (ч. 2 ст. 182, 1833—184).Система злочинів проти правосуддя будується виходячи з їхніх безпосередніх об’єктів.
Конструюючи таку систему, слід насамперед спиратися на Конституцію України. В цьому плані є всі підстави включити до першої групи злочини проти правосуддя, які посягають на відносини, що забезпечують реалізацію конституційних принципів діяльності органів розслідування, прокуратури та суду. До них слід віднести: завідомо незаконний арешт, затримання чи привід; притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності і винесення суддями завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали, постанови. Втручання у вирішення судових справ, незаконний арешт, затримання чи привід знаходяться в різкому протиріччі з положенням ст. 52 Конституції, де закріплено принцип недоторканності особи. Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності суперечить реалізації приписів, що містяться в ст. 158 Конституції, а винесення суддями неправосудного вироку, рішення, ухвали чи постанови - ст. 153 Конституції, яка вимагає підкорення суддів лише закону. Принципу незалежності суддів суперечить втручання у вирішення ними судових справ. Саме відносини, які покликані сприяти найповнішій реалізації зазначених принципів у сфері правосуддя, і є безпосереднім об’єктом вказаних злочинів.
До другої групи злочинів проти правосуддя слід віднести злочини, що посягають на відносини, які забезпечують особисту безпеку, честь та гідність суддів або засідателів. Це і загроза щодо суддів чи засідателів, і образа судді або засідателя.
Третя група злочинів проти правосуддя посягає на відносини, які забезпечують одержання вірогідних доказів та правдивих висновків у справі. Посягання на цю сферу правосуддя позбавляють останнє можливості досягнення завдань, сформульованих у ст. 2 КПК України. До цієї групи слід віднести: примушення до дачі показань; відмову свідка від дачі показань; відмову експерта, перекладача від виконання покладених на них обов’язків; примушення шляхом погроз свідка, потерпілого чи експерта до відмови від дачі показань чи висновків, до дачі неправдивих показань або висновків; підкуп цих осіб або погроза з помсти за раніше дані показання чи висновок.
Четверту групу злочинів проти правосуддя складають злочини, які посягають на відносини, що забезпечують своєчасне присікання та розкриття злочинів. Важливість охорони цих відносин визначається тим, що своєчасне припинення та розкриття злочинів - один з важливих засобів їх попередження. До цієї групи слід віднести розголошення даних попереднього слідства чи дізнання, приховування та недонесення про злочин.
Нарешті, п’яту групу злочинів проти правосуддя являють собою ті, що посягають на відносини, які забезпечують виконання вироку (рішення) та призначеного до відбування покарання. До них належать: невиконання судового рішення; утаювання майна, що підлягає конфіскації, або утаювання чи розтрата майна, на яке накладено арешт або яке описано; втеча з місць позбавлення волі або з-під варти; ухилення від відбування покарання у вигляді позбавлення волі; невиконання вироку суду про позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю; злісна непокора вимогам адміністрації виправно-трудової установи; незаконна передача заборонених предметів особам, яких тримають у виправно-трудових установах, слідчих ізоляторах, лікувально-трудових і лікувально-виховних профілакторіях; втеча зі спеціалізованого лікувального закладу.