Невиконання судового рішення (ст. 1764)

Цей злочин полягає в невиконанні рішення, вироку, ухвали чи постанови суду (судді) у цивільних, кримінальних, адміністративних справах або в перешкодженні виконанню цих рішень (наприклад, керівник закладу допускає до роботи особу, позбавлену права займати цю посаду за вироком суду).

Злочин карається штрафом від двохсот до чотирьохсот мінімальних розмірів заробітної плати.

Утаювання майна, що підлягає конфіскації, або утаювання чи розтрата майна, на яке накладено арешт або яке описано (ст. 182). З об’єктивної сторони утаювання майна, що підлягає конфіскації (ч. 1 ст. 182), - це приховування такого майна. Для складу злочину не має значення, вчинено приховування всього чи частини майна або навіть окремого предмету, речі, які підлягають конфіскації. Утаювання може вчинятися щодо майна, яке лише підлягає конфіскації і яке конфісковано за вироком суду. Місце зна- ходження майна значення не має. Воно може бути, наприклад, у володінні інших осіб, схованим де-небудь в тайнику тощо. Даний злочин зчиняється умисно при усвідомленні винним, що ним утаюється майно, яке підлягає конфіскації; він може бути вчинений не лише для утримання майна, але й для його наступної розтрати чи привласнення.

Суб’єкт злочину - власник майна чи будь-яка інша особа.

Злочин карається виправними роботами на строк до одного року або штрафом від тридцяти до вісімдесяти мінімальних розмірів заробітної плати.

Майно, піддане арешту чи опису, передається на збереження представникам підприємств, закладів, організацій (наприклад представникам домоуправління) чи іншим особам (сусідам або родичу). Причому ці особи попереджуються під розписку про кримінальну відповідальність за його розтрату або приховування (ст. 126 КПК). Вказане попередження є необхідною умовою притягнення осіб до кримінальної відповідальності за ч.

Даний злочин може виявитись у розтраті або утаюванні майна, підданого арешту чи опису. Під розтратою розуміють будь-які форми використання винним незаконного майна (наприклад його викрадення) або його відчуження (наприклад продаж, дарування тощо). Утаювання майна - це дія, яка полягає в його приховуванні від органів, що наклали арешт чи провели опис з тим, щоб виключити можливість вилучити чи реалізувати це майно. Підміна одного предмета, на яке накладено арешт, іншим, але менш цінним, також розглядається як утаювання майна.

Цей злочин вчиняється умисно, причому його мотиви значення для кваліфікації не мають.

Злочин може бути вчинений лише спеціально конкретним суб’єктом - особою, якій ввірене для зберігання майно, на яке накладено арешт або яке описано.

Злочин карається позбавленням волі на строк до одного року, або виправними роботами на той же строк, або штрафом від ста до двохсот мінімальних розмірів заробітної плати.

Втеча з місць позбавлення волі або з-під варти (ст. 183) - один з найбільш небезпечних злочинів, які посягають на відносини, що забезпечують виконання вироку і призначення покарання. Закон встановлює відповідальність за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти, вчинену особою, яка відбуває покарання чи знаходиться в по передньому ув’язненні.

Відповідно до цього під втечею слід розуміти незаконне залишення місця, де особа відбуває покарання у вигляді позбавлення волі, або місця, де особа перебуває в попередньому ув’язненні, або, нарешті, місця розташування конвою.

Незаконним вважається самочинне залишення особою місця відбування покарання або утримання під вартою, а також залишення вказаних місць на підставі дозволу, одержаного незаконним шляхом (наприклад підкуп конвою).

Втеча з місць позбавлення волі передбачає незаконне залишення засудженим будь- якої ВТУ: виправно-трудової колонії будь-якого виду, в тому числі ВТК - поселення, виховно-трудової колонії, а також тюрми або лікарні місця позбавлення волі.

Втеча з-під варти включає: а) втечу з місця попереднього ув’язнення, коли утримання під вартою обране як запобіжний захід на підставі ст. 115 КПК; б) втечу з-під конвою (наприклад, під час етапування з залу суду чи при іншому конвоюванні).

При описуванні простого складу втечі ст. 183 не вказує її способів, і тому втеча може бути вчинена будь-яким із них, наприклад: шляхом підкопу, зламу запорів, подолання інших перешкод, обману, підкупу посадових осіб, використання підроблених документів, транспортних засобів тощо.

Втеча вважається закінченим злочином з моменту залишення винним місця відбування покарання, попереднього ув’язнення чи розташування конвою. Хоча цей злочин є формальним, можливо не лише приготування до нього, але й замах на нього.

Приготування може полягати у виготовленні знарядь зламу чи інших пристроїв, в підшукуванні співучасників та інших подібних діях. Замах на втечу полягає, наприклад, в самій спробі здолати стіни тюрми, зламати запори чи двері місць утримання під вартою, в негайному пійманні під час спроби залишити місце відбування покарання тощо.

У літературі активно дискутується питання про те, чи є втеча триваючим злочином. Переважна більшість спеціалістів відповідає на це позитивно, виходячи з того, що ухилення від покарання, яке неминуче настає за вчиненням втечі, є необхідним і логічним наслідком і що втеча триває на стадії закінченого злочину аж до затримання винного або його явки з повинною. Інші юристи заперечують цю думку, вважаючи, що втечу не можна ототожнювати з триваючим станом, яким є ухилення винного від покарання. Якщо втеча - це злочин, то ухилення від відбування покарання у вигляді позбавлення волі не є таким злочином.

Ця суперечка має практичне значення, бо впливає на вирішення питання про початок спливу строку давності за втечу. Якщо визнати, що втеча - це тривалий злочин, то протягом всього строку втечі давність не спливає, а починається лише з моменту затримання особи чи явки її з повинною.

Не менш спірне й питання про суб’єктивну сторону втечі. Якщо загальновизнаним вважається, що втеча вчиняється з прямим умислом,’ при якому особа усвідомлює, що залишає місце відбування покарання у вигляді позбавлення волі або місце її знаходження під вартою і бажає цього, то щодо того, чи входить до складу суб’єктивної сторони злочину мета дій винного, єдина думка відсутня. У ряді джерел прямо стверджується, що під час втечі особа має за мету ухилитися від відбування покарання у вигляді позбавлення волі чи від утримання під вартою. В інших роботах зазначається, що така мета для складу втечі не потрібна. Практика щодо цього питання суперечлива.

Як уявляється, за чинним законодавством із самого змісту поняття втечі випливає, що ця дія вчиняється з метою постійного або тимчасового залишення місця позбавлення волі чи місця утримання під вартою. В літературі ставиться питання про введення поряд із втечею відповідальності за самочинну тимчасову відсутність в місцях позбавлення волі. В цих випадках була б можливість відмежувати втечу від самочинної тимчасової відсутності, яка являє собою менш небезпечне діяння, аніж втеча.

Щодо мотивів втечі, то вони можуть бути найрізноманітніші і на кваліфікацію злочину не впливають.

Суб’єктом втечі можуть бути: 1) особи, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі; 2) особи, які підозрюються чи обвинувачені і взяті під варту як запобіжний захід.

Втеча, передбачена ч. 1 ст. 183, карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

Частина 2 ст. 183 КК встановлює такі кваліфікуючі обставини: повторність втечі, втеча за попереднім зговором групою осіб або поєднана із заволодінням зброєю чи її використанням або з насильством, чи вчинена способом, небезпечним для життя або здоров’я інших осіб.

Для застосування ч. 2 ст. 183 КК достатньо однієї з вказаних ознак, хоча можливий також і їхній збіг.

Повторність втечі має місце незалежно від того, чи була особа засудженою за раніше вчинену втечу. Повторність виключається, якщо за раніше вчинену втечу погашена чи знята судимість. Повторність має місце незалежно від того, чи була раніше вчинена втеча закінченим злочином або являла собою готування до втечі чи замах на неї. Не має також значення, що у втечі, яка була вчинена раніше, особа брала участь, наприклад, як посібник, а не виконавець. Не виключається повторність втечі і в ситуаціях протилежного характеру. Тут дії кваліфікуються як готування до повторної втечі чи замах на повторну втечу, тобто за ст. 17 та ч. 2 ст. 183, або як співучасть у повторній втечі, тобто за ст. 19 та ч. 2 ст. 183.

Втеча за попереднім зговором групою осіб буде тоді, коли у ній безпосередньо братимуть участь дві чи більше особи, які заздалегідь домовились про спільну втечу. Створення групи для вчинення втечі розглядається як готування до злочину, передбаченого ч. 2 ст. 183 КК, має місце, коли винний заволодів зброєю (наприклад, обеззброїв охорону, конвой) і використав її в подальшому для вчинення втечі (наприклад, погрожував зброєю особі, яка намагалася перешкодити втечі). Можлива наявність цієї кваліфікуючої ознаки і при використанні зброї, що була виготовлена винним чи іншими особами. У названих випадках вчинене підлягає кваліфікації за відповідними частинами ст. 223 або 222 КК.

Втеча, поєднана з насильством, передбачає застосування психічного чи фізичного насильства як засобу подолання дій щодо відвернення втечі.

Втеча, яка скоєна способом, небезпечним для життя або здоров’я інших осіб, має місце, коли винний усвідомлює, що він застосовує при вчиненні втечі такий спосіб дій, який є небезпечний для життя або здоров’я не тільки однієї людини (це, наприклад, використання під час втечі безладної стрілянини, вибухів для зруйнування перешкод тощо).

Втечу, вчинену за обставин, що утворюють ознаки злочину, передбаченого ст. 691 КК, слід кваліфікувати також і за ч. 2 ст. 183 КК.

Втеча, передбачена ч. 2 ст. 183 КК, карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

Ухилення від відбування покарання у вигляді позбавлення волі (ст. 1831). Відповідно до ст. 391 ВТК (Випр.-труд. кодекс) України засудженим може бути дозволений короткостроковий виїзд за межі місць позбавлення волі з огляду на виняткові особисті обставини: смерть або тяжка хвороба близького родича, яка загрожує життю хворого; стихійне лихо, що завдало значної матеріальної шкоди засудженому чи його сім’ї. Такий виїзд може бути наданий лише тим засудженим, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі у виправно-трудових колоніях загального режиму, колоніях- поселеннях та виховно-трудових колоніях. Виїзд допускається на строк не більше семи діб без урахування часу, необхідного для проїзду в обидва кінці (не більше п’яти діб). Неповернення з короткострокового виїзду в належний строк до місця позбавлення волі утворює за всіх інших ознак складу злочин, передбачений ст. 1831.

Злочин, який розглядається, є триваючим. Він починається з того часу, коли винному слід явитися до місця відбування покарання, і закінчується в момент його повернення або затримання.

Ухилення від відбування покарання вчиняється лише з прямим умислом. Причому у особи є мета хоча б на деякий час ухилитися від відбування покарання у вигляді позбавлення волі.

Суб’єктом цього злочину може бути лише засуджений, який одержав дозвіл на короткостроковий виїзд із колонії та ухиляється від відбування покарання. Злочин карається позбавленням волі на строк до одного року.

Невиконання вироку суду про позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю (ст. 1832). Цей злочин полягає в невиконанні особою, щодо якої винесено вирок, заборони займати певні посади чи займатися певною діяльністю.

Злочин карається штрафом від тридцяти до вісімдесяти мінімальних розмірів заробітної плати.

Злісна непокора вимогам адміністрації виправно-трудового закладу (ст. 1833)

полягає в невиконанні законних вимог адміністрації ВТУ або в іншій протидії здійсненню її функцій. Злочинною вважається непокора за умови, що за порушення режиму ВТУ винний піддавався протягом року стягненню у вигляді переводу в приміщення камерного типу або переводився до тюрми.

Суб’єктом цього злочину є особа, що відбуває в ВТУ покарання у вигляді позбавлення волі. Злочин, передбачений в ч. 1 ст. 1833, карається позбавленням волі на строк до трьох років.

Кваліфікованим видом даного злочину (ч. 2 ст. 1833) закон вважає його вчинення особливо небезпечним рецидивістом або особою, засудженою за тяжкий злочин.

Зазначений злочин карається позбавленням волі на строк від одного до п’яти років.

Незаконна передача заборонених предметів особам, які утримуються в виправно- трудових установах, слідчих ізоляторах, лікувально-трудових профілакторіях (ст. 1834).

Злочин полягає в приховуванні від огляду передачі особам, які утримуються у вказаних закладах, а також у незаконному передаванні цим особам заборонених предметів. До них, вказує закон, належать алкогольні напої, лікарські та інші засоби, що викликають одурманювання, наприклад наркотики, та інші заборонені предмети (наприклад ножі, напилки, карти та ін.). Обов’язковою умовою притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 1834 є адміністративна преюдиція. Злочин вчиняється з прямим умислом. Без адміністративної преюдиції настає відповідальність за вчинення цього злочину систематично (хоча б тричі), або у великих розмірах.

Суб’єктом є будь-яка особа.

Злочин карається позбавленням волі на строк до двох років, або виправними роботами на той же строк, або штрафом від п’ятдесяти до ста двадцяти мінімальних розмірів заробітної плати.

Втеча із спеціалізованого лікувального закладу (ст. 184). Злочин полягає у втечі із спеціалізованого лікувального закладу, а так само по дорозі до нього. Цей злочин вчиняється з прямим умислом і з метою уникнути лікування в спеціальному закладі. Суб’єктом є особа, яка направлена до спеціалізованого лікувального закладу, злочин карається позбавленням волі на строк до одного року.