НАШІ ПРОПОЗИЦІЇ Й ЗАУВАЖЕННЯ ДО ПРОЕКТУ ОСНОВ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА СОЮЗУ PCP І СОЮЗНИХ РЕСПУБЛІК
Наші пропозиції й зауваження до проекту Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік //Рад. право. - 1989. - № 3. - С. 3-6.
Кафедра кримінального права Харківського юридичного інституту ім.
Ф. Е. Дзер- жинського на розширеному засіданні обговорила проект Основ кримінального законодавства Союзу PCP та союзних республік (далі - проект). Відкриваючи засідання, завідуючий кафедрою Заслужений працівник вищої школи УРСР, професор В. В. Ста- шис зазначив, що вперше в законотворчій практиці кримінальний закон винесено на всенародне обговорення. Це закономірний результат перебудови, що відбувається в країні, важлива віха у формуванні соціалістичної правової держави, свідчення широкої гласності й демократизму. Головне, що відрізняє проект, - це гуманізація та демократизація всіх інститутів кримінального законодавства, приведення кримінально- правових норм у відповідність з вимогами сьогодення, чітке формулювання вихідних положень кримінального права. Обговорення проекту Основ, підкреслив В. В. Сташис, передбачає широкий обмін думками, в ході якого цілком допустимим є плюралізм суджень, і вироблення досконалого тексту цього закону.У дискусії взяли участь чотири професори, п’ятнадцять доцентів, три кандидати наук, аспіранти, стажисти та інші працівники.
Увагу було звернуто на ч. 1 ст. 3, де вказано, що кримінальне законодавство ґрунтується на принципах законності, демократизму, невідворотності відповідальності, рівності громадян перед законом, особистої й винної відповідальності, справедливості й гуманізму. Виступаючі не торкалися того, чи всі принципи тут сформульовані, - це питання лишається дискусійним. Але як узгодити дану статтю з положеннями самого проекту? В абз. 3 преамбули сказано про принципи соціальної справедливості, дійового контролю за мірою праці і мірою споживання, відповідальності громадян за свої вчинки.
В абз. 5 з усіх принципів, вказаних у ч. 1 ст. 3, названо лише принципи демократизму й гуманізму. Якщо далі звернутися до ст. 42, то там говориться про принцип справедливості, хоч очевидно, що при призначенні покарання знаходять своє вираження і законність, і рівність громадян перед законом, і демократизм, і інші принципи. За одностайною думкою, про принципи кримінального законодавства слід було б чітко й однозначно сказати в одному місці закону, а саме в преамбулі, перенісши туди текстч. 1 ст. 3 і узгодивши його з названими у ній принципами. Що ж стосується ч. 2 ст. 3, то вона відтворює текст ст. 160 Конституції СРСР і може бути вміщена у ст. 4, де визначено підставу кримінальної відповідальності.
Проект різко звужує застосування смертної кари. Більшість членів кафедри є принциповими противниками цієї міри покарання. Проте всі вони розуміють, що рівень правосвідомості більшості населення, уявлення, що побутує серед нього, про відповідність такої міри потребам боротьби з найтяжчими злочинами та інші причини сьогодні ще не дозволяють відмовитися від неї повністю. Багато хто з членів кафедри все ж вважає, що коло злочинів, за які в силу ст. 41 проекту можливе (проте зовсім не обов’язкове) застосування смертної кари, могло б бути ще вужчим. Разом з тим є на кафедрі й прихильники більш широкого застосування смертної кари.
Увага зверталася і на введення покарань у вигляді обмеження волі, арешту, обмеження по службі, які призначатимуться замість позбавлення волі, і на зниження її строків, що свідчить про пом’якшення системи покарань у цілому. Щоправда, було висловлено думку, що для неповнолітніх максимальний строк позбавлення волі слід залишити 10 років (а не сім, як передбачається ст. 63 проекту).
Обговорювалось і наведене в ч. 1 ст. 28 поняття покарання. Це визначення на відміну, наприклад, від визначення поняття злочину (ст. 8 проекту) не має будь-якого практичного значення, є формально-логічним і не відображає соціальної сутності розглядуваного явища.
У ньому, як вважають члени кафедри, не розкрито сутність покарання як кари за учинене. Але ж вона є головною ознакою покарання і в багатьох його видах, наприклад у позбавленні волі, арешті, штрафі та ін., виявляється досить явно. Тому слід або виробити інше визначення, або, ще краще, взагалі від нього відмовитись. Зазначалося, що треба узгодити описання цілей покарання у ч. 2 ст. 28 з описанням якихось, очевидно специфічних, цілей позбавлення волі у ч. 2 ст. 42.Кафедра схвально поставилася до положень ст. 57, 58 і ч. 1 ст. 70 проекту, в яких передбачено можливість звільнення особи, яка вчинила злочин, що не являє великої суспільної небезпеки, від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів громадського впливу (передача матеріалів до товариського суду, комісії у справах неповнолітніх, особи на поруки трудовому колективу), а також в результаті втрати особою суспільної небезпечності або у зв’язку з тим, що вона запобігла настанню шкідливих наслідків вчиненого злочину. Проте надання прокурору, слідчому та органові дізнання права звільняти від кримінальної відповідальності з цих нереабілітуючих підстав, за одностайною думкою членів кафедри, суперечить ст. 160 Конституції СРСР, згідно з якою «ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону». Тому дане положення слід виключити з проекту. На користь цього наводився й такий аргумент: по суті, питання про те, який орган і в якому порядку має приймати відповідне рішення, є процедурним і має вирішуватись не в Основах кримінального законодавства, а в Основах кримінального судочинства, проект яких нині розробляється.
Позитивним, як вважають усі члени кафедри, є розширення кола обставин, що виключають злочинність діяння. До них проект відносить необхідну оборону, крайню необхідність, затримання особи, яка вчинила злочин, професійний і господарський ризик, виконання наказу чи розпорядження. За наявності зазначених у ст.
23-27 умов дії, вчинені за названих обставин, не вважаються злочинними, а, напроти, визнаються правомірними й допустимими. Разом з тим, наприклад, у ст. 25 при описанні умов правомірності затримання особи, яка вчинила злочин, чомусь не вказується на мету таких дій. Але ж затримання, як зазначили виступаючі, є правомірним і допустимим лише тоді, коли здійснюється з метою доставлення затриманого до відповідних органів влади.Далі. У проекті правомірність затримання обумовлюється лише характером того опору, який вчиняв затримуваний. Проте вона визначається насамперед небезпечністю вчиненого злочину і всією обстановкою затримання, яка, до речі, включає в себе характер вчинюваного опору. Увага зверталася на те, що саме ці положення прямо закріплено в чинних кримінальних кодексах УРСР і УзРСР, усталилися вони у судовій практиці та апробовані Пленумом Верховного Суду СРСР в його постанові з питань необхідної оборони. Тому був запропонований такий текст ст. 25: «Не є злочином дія, яка хоч і підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинена при затриманні особи, котра вчинила злочин, з метою доставлення її до органів влади, якщо ця дія була необхідною для затримання і відповідала небезпечності посягання й обстановці затримання». Крім того, кафедра вважає необхідним доповнити ст. 25 частиною другою, наприклад, такого змісту: «Заподіяння затримуваній особі шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання, тягне відповідальність лише у випадках, передбачених законом. Заподіяння такої шкоди з необережності кримінальної відповідальності не тягне». Така редакція кореспондуватиме ч. 3 ст. 24, яка регулює параметри перевищення меж необхідної оборони, не говорячи вже про те, що будуть чітко визначені межі відповідальності за шкоду, заподіяну при затриманні.
Серйозну критику викликала ст. 13 проекту. Вона встановлює загальний вік, з якого може настати кримінальна відповідальність (16 років), і містить вичерпний перелік злочинів, за вчинення яких може відповідати підліток, котрий досяг 14 років.
Серед них «умисне вбивство (крім умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони або у стані сильного душевного хвилювання), умисне тяжке або менш тяжке тілесне ушкодження (крім умисного тяжкого або менш тяжкого тілесного ушкодження при перевищенні меж необхідної оборони або у стані сильного душевного хвилювання).». Проте така редакція ч. 2 ст. 13 не враховує, що в кримінальних кодексах десяти союзних республік до умисних вбивств за пом’якшуючих обставин віднесено також вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів або незабаром після них. Крім того, слід мати на увазі, що після того, як проект стане законом, згідно з його ст. 25 до кримінальних кодексів союзних республік буде внесено статті про відповідальність за умисне вбивство при порушенні умов правомірності затримання особи, яка вчинила злочин. Усі ці види умисних вбивств здавна як у теорії, так і на практиці охоплюються поняттям вбивств за пом’якшуючих обставин. Тому замість даного тепер переліку, причому неповного, у ст. 13 кафедра пропонує вказати: «... за винятком умисних вбивств за пом’якшуючих обставин.»Далі. При вказівці на умисні тяжкі і менш тяжкі тілесні ушкодження ст. 13 проекту виходить з їх найменування і меж відповідальності, встановлених у чинному КК РРФСР. Але в інших союзних республіках менш тяжкі тілесні ушкодження іменуються інакше, наприклад в КК УРСР - тілесні ушкодження середньої тяжкості. Причому відповідальність за заподіяння їх при перевищенні меж необхідної оборони взагалі виключається. За нашим кодексом при ексцесі оборони караним є лише умисне тяжке тілесне ушкодження. Не враховує проект і того, що на майбутнє не обійтися без встановлення відповідальності за умисне заподіяння тяжкого ( а в деяких республіках і менш тяжкого) тілесного ушкодження при перевищенні меж, достатніх для затримання. Тому в ч. 2 ст. 13 проекту слід вказати: «за умисне тілесне ушкодження, за винятком умисних тілесних ушкоджень за пом’якшуючих обставин і умисних легких тілесних ушкоджень».
На думку кафедри, ці уточнення є вельми важливими, адже, встановлюючи знижений вік кримінальної відповідальності, ч. 2 ст. 13 є тим самим винятковою нормою і має бути гранично точною. Крім того, безумовно необхідним є врахування законодавчого і практичного досвіду всіх союзних республік.Ґрунтовному аналізу було піддано положення проекту, що стосуються співучасті і відповідальності співучасників. Зверталася увага на те, що ні ст. 16, ні ст. 17 не регулюють прямо питання про добровільну відмову співучасників, і пропонувалося доповнити проект спеціальною вказівкою на цю відмову, а також на те, що вона виключає відповідальність за співучасть, якщо співучасники своїми діями сприятимуть запобіганню злочинам, які мав вчинити виконавець.
Зазначалося, що ст. 51 містить правильне положення про те, що обставини, які стосуються особи співучасника, не можуть бути враховані при призначенні покарання. Проте неясно, як бути в тому разі, коли вони впливають на кваліфікацію дій виконавця або іншого співучасника (наприклад, пом’якшують її або, навпаки, обтяжують). Останнім часом це питання однозначно вирішується як теорією, так і практикою - обставини, що характеризують особу співучасника і впливають на кваліфікацію його дій, іншим співучасникам ставитися за провину не можуть, тобто на кваліфікацію їх дій не впливають. Цим положенням і треба, як вважає багато членів кафедри, доповнити ст. 17. Воно повністю кореспондуватиме ч. 2 ст. 51 проекту.
Було визнано, що в ч. 3 ст. 17 проекту поняття «виконавець» визначено гірше, ніж у чинному законодавстві; що ж стосується так званої посередньої винності, то вона в цій же частині ст. 17 визначена редакційно невдало. Нарешті, пропонувалося з урахуванням наявності організованої злочинності доповнити перелік обтяжуючих відповідальність обставин у ст. 44 вказівкою на участь у злочині особи як організатора або як лідера злочинної групи.
Цікаві зауваження було висловлено щодо статей проекту, які регулюють правила призначення покарання. Зокрема, у ч. 1 ст. 42, де йдеться про загальні начала призначення покарання, пропонувалося вказати й на те, що суд враховує і спосіб вчинення злочину.
Висловлювалося судження про необхідність виключити з п. «з» ч. 1 ст. 43 вказівку на необхідну оборону і затримання особи, яка вчинила злочин, як на обставину, що пом’якшує відповідальність. Злочини, вчинені при ексцесі оборони і перевищенні меж, достатніх для затримання, будуть в силу ст. 23 і 25 Основ передбачені у кримінальних кодексах союзних республік як привілейовані склади. Тому ці обставини, справивши вплив на кваліфікацію, вже не зможуть (внаслідок прямої заборони, що міститься в ч. 4 ст. 43 проекту) враховуватись як пом’якшуючі відповідальність при призначенні покарання.
У ч. 2 ст. 46 говориться про приєднання до основного покарання, призначуваного за сукупністю злочинів, будь-якого з додаткових покарань, передбачених законом за злочини, що входять до цієї сукупності. Але така редакція викличе неясності у випадках, коли додаткове покарання не було призначено судом за окремий злочин, що входить до сукупності. Тому зазначену норму треба доповнити словами: «.і призначені судом».
Незрозумілою є вимога, що міститься в ч. 2 ст. 47, про те, що остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим, ніж покарання, призначене за новий злочин. Як можна виконати цю вимогу, якщо суд призначить за цей злочин покарання, що дорівнює максимуму даного виду покарання? Очевидно, це слід було б зауважити в законі. Прогалиною ст. 47 є те, що вона не передбачає можливості поглинення не відбутої частини покарання новим призначеним покаранням, якщо воно є рівним максимальному строку, встановленому для даного виду покарання. Як показав багаторічний практичний досвід, така норма є необхідною.
Із схваленням зазначалося, що у проект внесено важливу норму про співвідношення окремих видів покарання при призначенні їх за злочини, що становлять сукупність, - ст. 49. Проте в ній не вирішено питання, які співвідносять між собою обмеження свободи і виправні роботи. У ч. 2 цієї статті замість слів «при складанні їх з позбавленням волі» правильніше сказати «при призначенні їх поряд з позбавленням волі», оскільки скласти позбавлення права займати певні посади з позбавленням волі неможливо.
Обговорюючи питання звільнення від покарання, учасники дискусії в цілому схвально поставились до відповідних норм проекту. Проте було висловлено ряд критичних суджень, що заслуговують на увагу. Активне обговорення норм про давність завершилося висновком про те, що в ч. 4 ст. 55 слід вказати, що при перериванні давності перерваний давнісний строк і строк давності за новий вчинений злочин протікають самостійно. Тлумачення ч. 1 ст. 55, ч. 5 ст. 60, ч. 1 ст. 71 і ч. 3 ст. 72, в яких йдеться про можливість звільнення особи від додаткового покарання, дає підстави твердити, що при умовно-достроковому звільненні від додаткового покарання мова йде лише про строкові додаткові покарання. Про це і слід сказати у відповідних нормах.
Значний інтерес викликала норма, що регулює питання судимості (ст. 63). Учасники обговорення дійшли висновку про необхідність доповнити цю статтю приписом про те, що строки погашення судимості при додаткових покараннях не можуть перевищувати строків відстрочки виконання вироків та іспитового строку при умовному засудженні. Відмічалося, що з ч. 6 цієї статті незрозуміло, з якого з фактично відбутих особою покарань слід виходити при обчисленні строку погашення судимості у разі заміни покарання. У зв’язку з питаннями, що стосуються судимості, увагу було звернуто на прогалину в ч. 2 ст. 22, яка описує підстави визнання особи особливо небезпечним рецидивістом, - в ній упущено поєднання судимостей, коли засуджувана за тяжкий злочин особа вже має судимості за тяжкий і особливо тяжкий злочини. Для її усунення в п. «б» ч. 2 ст. 22 перед словами «особливо тяжкі злочини» досить сказати «у будь-якій послідовності за».
Вказувалося також на необхідність додержувати єдиної термінології. Наприклад, у ч. 2 ст. 15 і ч. 1 ст. 51 при описанні замаху вжито різні терміни - «обставини» і «причини». У преамбулі говориться про менш тяжкі злочини, хоч у ст. 9 такий вид злочинів не названо.