1.1. Історичний аспект проблеми кримінально-правового захисту здоров’я населення в Україні
Вивчення історії того чи того суспільного явища, зокрема й правового, надзвичайно важливе. М.М. Карамзін писав, що правителі, законодавці діють за вказівками історії та дивляться на її листи, як мореплавці на креслення морів.
Вибір етапів розвитку суспільства як предмета такого вивчення та його обсяг залежать від об’єкта, характеру і мети дослідження. Історичні пам’ятки свідчать про боротьбу людства з небезпечною для його здоров’я поведінкою з давніх часів, але правова її регламентація була аж ніяк не повною, іноді навіть примітивною, вкрай залежною від пануючих у ту чи ту епоху релігійних, політичних та ідеологічних поглядів. Наприклад, народних лікарів у період середньовіччя засуджували до страти за чаклунство. Тому, під кутом зору наукової та практичної цінності сучасного дослідження цієї проблеми з метою порівняння права минулих часів із сьогоднішнім, більш доцільним є аналіз тих правових джерел, у яких вже існувала розгалужена система норм, що регламентували цю сферу суспільного життя, тобто кодифікованих нормативно-правових актів.
Така система норм, зокрема, містилися в главі 1 розділу 8 Уложення про покарання кримінальні та виправні Зводу законів кримінальних Російської імперії, до складу якої входила й Україна. Цими нормами було передбачено відповідальність за злочини та проступки проти постанов, що захищають народне здоров’я.
У подальшому джерелами права України в галузі кримінально-правового захисту здоров’я населення було законодавство радянського періоду.
Відділення 1 цієї глави Уложення (статті 831–853) регламентувало питання відповідальності за порушення карантинних статутів. На сьогодні ці норми Уложення є правовим архаїзмом. Водночас слід відмітити як позитивне ретельність і всебічність виписування у проаналізованих статтях Уложення складів правопорушень, що вчинялись у ситуаціях спалаху чуми.
У сучасному кримінальному праві України немає потреби в запозиченні згаданих норм, тим паче, що в КК України передбачено загальну норму, яка встановила кримінальну відповідальність за порушення протиепідемічних правил.
Поряд із цим за порушення таких правил передбачено і адміністративну відповідальність, але чіткі критерії відмежування зазначених злочинів від проступків у законі відсутні. Крім того, є підстави для постановки питання щодо прийняття в законодавстві спеціальних норм про відповідальність за порушення карантинних правил, оскільки такі норми мають специфіку, яку загальна норма не відображає.У відділенні другому Уложення йшлося про порушення постанов проти поширення повальних або прилипучих хвороб. У цих нормах, незважаючи на очевидні неприйнятні для сучасного кримінального права архаїчні положення (неповідомлення начальству про злочин тощо), були й позитивні моменти, зокрема прагнення законодавця взяти під особливий захист здоров’я дітей. Заслуговує на увагу і вказівка щодо застосування покарання після вилікування винної особи (ст. 855).
З метою недопущення розповсюдження інфекцій внаслідок розтління померлих людей або загиблих тварин, відділення третє і четверте Уложення містили норми про відповідальність за порушення правил щодо поховання мертвих і правил, установлених на випадок падежу худоби (статті 859–862).
У відділенні п’ятому Уложення було передбачено відповідальність за порушення правил охорони чистоти повітря і нешкідливості води (на сьогодні такі норми цілком слушно віднесені до злочинів проти довкілля). Крім того, що цікаво у науковому аспекті, у ньому містилася норма про відповідальність за порушення правил нешкідливості їстівних припасів.
Важливі положення містило шосте відділення «Про порушення правил, установлених для продажу, зберігання та вживання речовин отруйних і сильнодіючих».
Детально регламентувалися статтями сьомого відділення питання відповідальності за порушення лікарських статутів. Схожі з переліченими статтями містить і сучасне законодавство – ненадання допомоги хворому медичним працівником, неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (статті 139, 140 КК України). Цікавою з наукового і соціального поглядів була ст.
876. Згідно з цією статтею лікар, акушер або повивальна бабка, які одержували зарплату від уряду, але вимагали платні за свою працю від незаможних хворих, що перебували під їхнім наглядом у доручених частинах міста, повіту або відомства, або вимагали понад визначену законом плату з інших хворих, підлягали за це першого разу суворій догані, а вдруге – позбавленню своїх місць.Ґрунтовно були виписані в Уложенні статті щодо порушень у сфері діяльності аптек. Так, у підрозділі третьому мова йшла про відповідальність за порушення правил про заснування аптек тощо.
Підрозділ четвертий містив статті щодо порушення правил про внутрішній устрій та управління аптеками. Цікаво, що російський законодавець тих часів приділяв особливу увагу регламентації цієї діяльності, проявляючи максимальну турботу про здоров’я людей. Впадає в око спрямованість цих норм на забезпечення неухильного дотримання представниками фармацевтичних установ установленого порядку, прагнення не допустити реалізації неякісних ліків тощо і в результаті упередити шкідливі наслідки для людського здоров’я.
Цікавою як ілюстрація підвищених вимог законодавця до керуючих аптеками та їхніх утримувачів була ст. 890, згідно з якою ці особи, якщо вони викривались у нетверезому житті й несумлінності до посади і після зроблених їм зауважень не виправилися, позбавлялися назавжди права управління аптеками, а якщо вони самі були утримувачами, то й права їх утримувати.
Хоча значна кількість правопорушень, зазначених у цьому підрозділі, за характером небезпеки ближче до адміністративно-правових або дисциплінарних деліктів, є підстави для врахування багатьох положень цих норм у сучасному законодавстві.
За деякі з цих порушень передбачалися своєрідні покарання Так, якщо в результаті упущень, перелічених вище, наставала смерть, винні християни, крім кримінального покарання, підлягали церковному каяттю.
Якщо виявлялося, що за відпущені ліки було взято плату більше лікарської такси, то з винного керуючого аптекою стягувалася сума у подвійному розмірі взятого лишку (статті 899–900).
Настільки ж докладно регламентувалися питання відповідальності за правопорушення у сфері охорони здоров’я Статутом про покарання, що накладалися мировими суддями, видання 1885 р.. Зокрема, у цьому документі, як і в Уложенні про покарання кримінальні та виправні, була глава дев’ята «Про проступки проти народного здоров’я», яка, власне, захищала аналогічні об’єкти правової охорони. Різниця полягала в тому, що проступки були менш небезпечними і тому за їх вчинення встановлювалися м’якші покарання: грошове стягнення, арешт тощо.
Нормами Статуту докладно регламентувались і питання відповідальності за діяння, що полягали у порушенні правил продажу їстівних продуктів.
У зазначених правових актах були відсутні норми щодо відповідальності за незаконне поводження з наркотичними засобами. Але, по-перше, такі діяння частково охоплювались ознаками злочинів, предметом яких були сильнодіючі речовини. По-друге, у ті часи в Росії, до якої входила й Україна, проблема наркотизму не була настільки гострою, як у наступні роки і особливо сучасні.
Проте наркоманія у світовому масштабі набирала ходу, в зв’язку з чим виникла потреба в колективних зусиллях держав у боротьбі з цим явищем. Це зумовило укладення першої Конвенції з опію (Гаага, 1912 р.) і подальших міжнародно-правових актів.
Розвивалось у цьому напрямі й національне законодавство. Зокрема, російське Уложення про покарання кримінальні та виправні було доповнено статтею 8692, якою було встановлено відповідальність за незаконне виготовлення, придбання, зберігання з метою збуту опію, а так само люльок та інших пристосувань для його паління.
В аспекті цього дослідження період дії розглянутих вище статей Уложення можна визнати першим етапом розвитку кодифікованого законодавства щодо боротьби зі злочинами проти здоров’я населення.
Деякі норми цього законодавства виглядають на сьогодні архаїчними, крім того, в їхній системі не було чіткої різниці між злочином і проступком. Але вони притягують сучасного дослідника й безперечно позитивними рисами.
Перше, що впадає в око, – максимальна турбота держави про людське здоров’я та відповідна увага законодавця до цієї проблеми. Про це свідчить і значний обсяг, і широкий спектр норм, що регулювали ці питання, і та ретельність, докладність, з якою вони були виписані в законі. По-друге, заслуговують на вивчення окремі оригінальні, цікаві з наукової точки зору положення цього законодавства – наявність спеціальних норм про відповідальність за вимагання від незаможних хворих підвищеної плати, порушення правил продажу їстівних продуктів, застосування покарання після вилікування винної особи, якщо вона хвора, стягування з винного керуючого аптекою суми у подвійному розмірі взятого лишку, якщо виявлялося, що за відпущені ліки було взято плату більше лікарської такси, вимога до християн, що вчинили злочин, крім покарання, церковного каяття тощо. По-третє, становить науковий інтерес перелік тих конкретних цінностей сфери охорони здоров’я населення, які бралися під захист закону та були пріоритетними. Зокрема, нормами кримінального законодавства того часу захищалися: а) система заходів, спрямованих на недопущення розповсюдження чуми; б) система заходів, спрямованих на недопущення розповсюдження повальних хвороб або прокази; в) система заходів, спрямованих на недопущення розповсюдження інфекцій внаслідок розтління померлих людей або загиблих тварин; г) система заходів, спрямованих на забезпечення чистоти повітря і нешкідливості води; ґ) система заходів, спрямованих на забезпечення нешкідливості їстівних припасів під час їх виробництва або реалізації; д) система заходів, спрямованих на недопущення шкідливої дії отруйних і сильнодіючих речовин; е) порядок, установлений з метою забезпечення законних інтересів хворих під час надання їм лікарської допомоги, а також жінкам у зв’язку з вагітністю і пологами; є) порядок, установлений з метою забезпечення законних інтересів особи у сфері виготовлення та реалізації населенню ліків. До особливостей цих норм слід віднести й посилений захист здоров’я дітей, а також підвищену відповідальність посадових осіб різних установ і власників окремих закладів (наприклад, фармацевтичних).Другим етапом розвитку кримінально-правових норм у сфері охорони здоров’я населення були 1922–1961 р.р.– час дії перших Кримінальних кодексів України. Цей етап охоплював період руйнування інституцій, властивих, як тоді вважалося, державам із капіталістичним, експлуататорським способом управління та соціального життя. Тому законотворчий процес у країні починався практично «з нуля». Це зумовило недостатню повноту і змістовну глибину законодавства, зокрема й норм кримінального права, про відповідальність за злочини проти здоров’я населення, заважало правильному визначенню їх системи.
До того ж, і на початку цього етапу, і в другій його фазі – періоді становлення законодавства соціалістичного типу перебільшувалося значення класової боротьби, класових інтересів та відповідних їм ідеологічних положень, що не було на користь ані державно-правовим інститутам, ані суспільству в цілому.
Однак, під кутом зору захисту соціальних цінностей, зокрема здоров’я населення, КК 1922 р. та 1927 р., а також окремі нормативно-правові акти того періоду відіграли позитивну роль. Досить оперативно було поставлено правовий бар’єр розповсюдженню наркотичних, інших одурманюючих та сильнодіючих отруйних речовин, установлено покарання за здійснення посіву опійного маку та індійської коноплі без відповідного дозволу.
До пріоритетних об’єктів кримінально-правової охорони було віднесено й встановлений порядок заняття лікарюванням, хоча в окремих положеннях ця норма була небездоганною.
1961–2001 р.р. (до 1 вересня) – це етап дії Кримінального кодексу України 1960 р. Він, своєю чергою, поділявся на періоди, специфічні прийняттям і дією окремих нормативних актів, що суттєво доповнювали або змінювали законодавство у сфері захисту здоров’я населення, а саме:
а) 1961–1974 р.р., коли практично діяли статті КК 1960 р. у початковій редакції;
б) 1974–1987 р.р., коли було внесено перші суттєві зміни до групи статей, що передбачали відповідальність за вказані злочини, на підставі Указу Президії Верховної Ради УРСР від 17 червня 1974 р.;
в) 1987–1995 р.р.– час, протягом якого приймався та діяв Указ Президії Верховної Ради УРСР від 21 серпня 1987 р.;
г) 1995–2001 р.р. (до 1 вересня) – період прийняття і дії низки нових статей КК на підставі законів від 15 лютого 1995 р. та деяких інших законодавчих актів.
Для законодавства цих періодів було характерним таке.
а) У першій період (1961–1974 рр.) найбільш суттєвим і важливим було те, що норми про відповідальність за злочини проти здоров’я населення містилися в новому кодифікованому акті, який вигідно відрізнявся від попереднього. Досконалішими були норми Загальної частини цього кодексу, в ньому було закріплено правило nullum crimen, nulle poena sine lege та інші принципи, що сприяло дотриманню законності за його застосування. Більш розгалуженою була система норм Особливої частини. Проте норми, що безпосередньо регулювали питання про відповідальність за злочини у сфері охорони здоров’я населення, практично увібрали положення статей попереднього кодексу, хоч і з деякими уточненнями. Новелою було встановлення кримінальної відповідальності за забруднення водойм. Це було виправданим, хоч і не зовсім правильно вказаний злочин проти довкілля було долучено до системи злочинних діянь проти народного здоров’я.
б) У другому періоді (1974–1987 рр.), насамперед, було диференційовано та посилено відповідальність за різні види злочинів, пов’язаних із наркотизмом. Зокрема, передбачено спеціальні норми щодо відповідальності за розкрадання наркотичних речовин, за посів або вирощування заборонених до вирощування культур, що містять наркотичні речовини, за організацію або держання домів для вживання наркотичних речовин, за схиляння до вживання наркотичних речовин тощо. Було доповнено і перелік ознак кваліфікованих та особливо кваліфікованих видів складів цих злочинів.
Крім того, прагнучі заповнити правові прогалини, законодавець передбачив статтю щодо кримінальної відповідальності за забруднення моря, яку також було долучено до гл. Х КК, а до злочинів проти особи додав ухилення від лікування венеричної хвороби.
Хоча ці законодавчі новели певною мірою сприяли боротьбі зі злочинністю цієї категорії, Указ 1974 р. виявився недостатньо гнучким та ефективним, оскільки в цьому акті перебільшувалася роль репресивних заходів.
в) Особливістю третього періоду (1987–1995 рр.) було прагнення законодавця виправити зазначену вище хибу встановленням диференційованої відповідальності з урахуванням характеру та ступеня суспільної небезпечності діянь, пов’язаних із наркотизмом. КК було доповнено новою статтею про відповідальність за незаконне придбання або зберігання наркотичних засобів у невеликих розмірах чи вживання наркотичних засобів без призначення лікаря, спеціальною нормою було встановлено відповідальність за незаконний посів та вирощування олійного маку і конопель тощо. Було прийнято також заохочувальну норму, яка надавала можливості звільнення від кримінальної відповідальності особи у зв’язку з добровільною здачею нарко- тичних засобів або зверненням за медичною допомогою. З іншого боку, гл. Х КК поповнилася і статтями, що встановили зовсім нові склади зло- чинів проти здоров’я населення – втягнення неповнолітніх у немедичне вжи- вання лікарських та інших засобів, що викликають одурманювання, та ін.
Ці новели не можна оцінити однозначно позитивно. Практика їх застосування показала недоцільність притягнення до кримінальної відповідальності осіб за вживання наркотичних засобів без дозволу лікаря, сумнівною була й криміналізація таких діянь, як незаконне придбання та інші дії з наркотичними засобами без мети їх збуту в невеликому розмірі. Не повністю враховувало законодавство того часу й рекомендації міжнародно-правових актів щодо протидії наркоманії.
На той же період припало прийняття Верховною Радою України 16 липня Декларації про державний суверенітет України та схвалення 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України. З прийняттям цих історично важливих документів почався етап суцільного реформування законодавства нової Української держави, чому сприяла демократизація соціального життя, втілення принципів гласності, прозорості у діяльності органів державної влади тощо. У зв’язку з цим уже на початку 1990 років було прийнято й окремі закони про доповнення кримінального законодавства та встановлення кримінальної відповідальності за утаювання або перекручення відомостей про стан екологічної ситуації чи захворюваності населення, а також за заготівлю, переробку або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування чи іншої продукції. Цим законодавець визнавав одним із напрямків розвитку законодавства нівелювання наслідків чорнобильської катастрофи та упередження подібного лиха.
г) Для четвертого періоду (1995–2001 рр., до 1 вересня) було характерним прагнення законодавця до комплексного вирішення проблем протидії злочинам та іншим правопорушенням у сфері охорони здоров’я населення. Саме на той період припало прийняття законів України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними», «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів», імплементації міжнародно-правових документів, зокрема Конвенції ООН 1988 р. З цією ж метою було прийнято низку нових зазначених вище статей та підновлено переважну більшість існуючих. Приймаючи нові норми, законодавець переслідував мету перекриття каналів транснаціонального розповсюдження наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, недопущення легалізації коштів, здобутих завдяки наркобізнесу, недопущення захворювань населення внаслідок шкідливої дії токсичних відходів тощо.
Прийняттям зазначених і низки інших законів завершився етап реформування норм Кримінального кодексу 1960 р. Численні зміни та доповнення цього кодексу зумовлювались необхідністю врахувати суть і динаміку тих політичних, економічних та інших соціальних процесів, що відбувалися у суспільстві, особливо в період їх активізації у зв’язку з перебудовою державного та суспільного життя в колишньому СРСР та проголошення незалежності України і подальшого становлення української державності. Основною метою законодавця було прагнення максимально захистити особисті та загальні соціальні цінності від злочинних посягань.
Загальною тенденцією розвитку законодавства України у сфері охорони здоров’я населення в період дії Кримінального кодексу України 1960 р. було розширення переліку та видів небезпечної для людського здоров’я поведінки, що визнавалася злочинною, обставин, за яких обтяжувалася відповідальність за їх вчинення, посилення покарання за ці злочини і, поряд з цим, спроби відшукати правові засоби для стимулювання осіб, винних у таких діяннях, до дійового каяття і добровільного лікування наркоманів. Характерною рисою було також поступове розширення об’єктів кримінально-правового захисту.
У результаті змін і доповнень до КК 1960 р. його норми щодо відповідальності за посягання проти захисту здоров’я населення захищали ці людські цінності всебічно і достатньо повно. Але для здійснення правової реформи в Україні в цілому фрагментарних змін до законодавства недостатньо. Тому нагальним завданням постала необхідність системного його реформування, тобто нової кодифікації.
Четвертий етап розвитку законодавства з питань боротьби зі злочинами проти здоров’я населення почався 1 вересня 2001 р., тобто від моменту введення у дію нового Кримінального кодексу України.