Філософські аспекти вчення про причиновий зв’язок

Причиновість - важлива філософська категорія. У філософії причиновість узагальнено розглядається у двох аспектах - онтологічному і гносеологічному. Онтологічно причиновість виступає в якості об’єктивної, фундаментальної закономірності світу, оскільки термін «онтологія» вживають при витлумаченні явищ об’єктивної дійсності, що існують незалежно від свідомості [1, с.

Конкретизованішим є дослідження причиновості як зв’язку між причиною і наслідком. Даний рівень вивчення причиновості можна назвати функціональним: він характеризується дослідженням та встановленням функцій взаємних причини і наслідку. Саме дослідження причиновості через визначення даних функцій створює можливість для переходу від філософського дослідження причинового зв’язку до його дослідження у сфері кримінального права.

Філософське дослідження причини та наслідку, їх взаємних функцій і зв’язку неможливе без дослідження інших видів зв’язків, що утворюють єдиний, універсальний зв’язок явищ. Поряд з причиновим існують, наприклад, функціональний, кореляційний, просторовий та інші зв’язки. Однак, саме причиновий є основним проявом універсального зв’язку, що знаходить своє вираження як у природі, так і у суспільстві.

Проблема причинового зв’язку розглядалася ще давньогрецькими мислителями. Аристотель у своїй відомій праці «Метафізика» зазначив, що для пізнання явищ необхідно набути знання про першопричини [2, с. 70].

Змістовна характеристика причиновості у філософії традиційно ґрунтується на аналізові понять «взаємозв’язок», «взаємодія», «відношення». Взаємозв’язок може розглядатися як інтегруючий фактор, за допомогою якого відбувається об’єднання частин у певний тип цілісності [3, 157].

У філософії, науці про загальні закономірності розвитку природи та суспільства, виводиться поняття всезагального (універсального) зв’язку явищ, предметів, процесів світу.

Важливе значення для дослідження особливості причиновості й причинового зв’язку має філософське поняття «взаємодія». Воно відображає процеси впливу речей одна на одну [4, с. 44]. Виникає питання: чи характеризує взаємодія усі види зв’язків, що утворюють універсальний? Очевидно, на дане питання треба дати негативну відповідь. Не усі види зв’язків, що утворюють логічний об’єм поняття “всезагальний (універсальний) зв’язок”, можуть бути охарактеризовані через уявлення про взаємодію явищ. Зокрема, зв’язки станів, просторовий та деякі інші не є такими, в яких визначальну роль відіграє саме взаємодія.

Особливе значення для дослідження проблемних питань причиновості (зокрема, і у межах кримінального права) має поняття “відношення”. Це поняття характеризує певний вид зв’язку речей та їх властивостей [5, с. 454]. У філософії, як в інших науках, дане часто використовується для характеристики причинового зв’язку (причинової залежності). Наприклад, в одній філософській праці з матеріалістичної діалектики причиновий зв’язок визначається як відношення між об’єктами, за якого один чи декілька з них є підставою для виникнення інших [6, с. 101].

Аспекти взаємозв’язку явищ і предметів світу узагальнюються в межах такого філософського (методологічного) підходу як детермінізм. Етимологія поняття «детермінізм» вказує, що воно означає визначеність, обумовленість одним явищем іншого (від лат. детермінаре - визначати).

Похідним від зазначеного поняття є поняття «детермінація», що відображає обумовлення одних явищ, процесів, станів іншими явищами, процесами, станами [7, с. 402].

Причиновість розглядається у науці як один з видів детермінації, який означає генетичний, такий, що породжує, зв’язок [8, с.

Основою, ядром причиновості, є зв’язок причини і наслідку, який, як уже зазначалося, є конкретно-видовим проявом всезагального взаємозв’язку явищ та процесів світу [11, с. 11]. За твердженням Ф. Енгельса, “причина і наслідок суть уявлення, які мають значення як такі тільки при застосуванні до даного конкретного випадку; але як тільки ми будемо розглядати цей окремий випадок у його загальному зв’язку з усім світовим цілим, ці уявлення сходяться й переплітаються в уявленні універсальної взаємодії [12,с 22]. Водночас, тільки виходячи з цієї універсальної взаємодії, ми приходимо до дійсного каузального (причинового) відношення [13, с. 199].

У наведеному твердженні Ф. Енгельса акцентується увага на важливій особливості причинового зв’язку - його конкретності: цей зв’язок виникає там і тоді, коли всезагальний зв’язок, у межах якого відбувається універсальна взаємодія явищ і процесів, розглядається на рівні конкретного випадку, конкретної ситуації. У такому випадку все багатство і різноманітність всезагального зв’язку не відображається у поняттях причини та наслідку, беруться до уваги лише окремі його сторони, частини, що характеризують конкретний випадок як прояв причинно-наслідкового зв’язку.

Наведене положення Ф. Енгельса має важливе значення також для розуміння причинового зв’язку як такого, що має прикладне значення: він є зв’язком, який дозволяє вирішувати не тільки загальнопізнавальні завдання, але й з’ясовувати специфіку конкретного випадку, зрозуміти особливості конкретної ситуації, її розвитку.

Теоретична характеристика причинового зв’язку проводиться на основі використання понять «симетрія» та «асиметрія», які, взяті в їх діалектичній єдності, відображають практично всі парні категорії філософії спрощуючи та уніфікуючи їх зміст [14, с.

Дослідження причинового зв’язку своїм початковим моментом має констатацію нетотожності причини і наслідку, передусім, їх нетотожності у часових вимірах їх існування. Зазначена часова нетотожність розглядається як часовий прояв асиметричності причинового зв’язку. Відповідно, для пояснення специфіки причинового зв’язку та з'ясування його відмінності від інших зв’язків використовується поняття часової асиметрії [15, с. 32].

Часова асиметрія причинового зв’язку означає наступне:

1) причина у часі завжди передує наслідку;

2) наслідок існує у часі після причини;

3) обернене часове співвідношення причини і наслідку неможливе.

Для інших видів зв’язків, зокрема для функціонального та кореляційного, характерною є часова симетричність, одночасність існування факторів, що зумовлюють згадані зв’язки.

Поряд з часовою асиметрією, причиновий зв’язок характеризується також генетичною асиметрією, що відображає процес породження причиною наслідку і ту особливість причинового зв’язку, за якою саме причиною породжується наслідок, а не навпаки.

У філософії причина розглядається як явище безпосередньо обумовлююче, породжуюче інше явище, наслідок [16, с. 82]. На противагу активній (обумовлюючій, породжуючій) причині, наслідок є таким, що пасивно формується, змінюється в результаті її дії.

Встановлення факту генетичної асиметрії причини і наслідку призводить до висновку, що процес спричинення відрізняється від інших своєю жорсткою визначеністю. Причинове відношення, за висновками окремих науковців, незворотне. Відтак, процес породження причиною наслідку є векторним і жорстко спрямованим в одному напрямку - від причини до наслідку. Обернена ситуація, коли напрямок розвитку каузального процесу визначається наслідком, виключається.

Хоча жорстка спрямованість розвитку причинового процесу та його незворотність пов’язані, на наш погляд, їх необхідно розрізняти. Так, жорстка спрямованість причинового процесу від причини до наслідку являє собою сутнісну властивість даного породжуючого зв’язку.

Необхідно зауважити, що окремі філософи не абсолютизують генетичну та часову асиметрію причини та наслідку і звертають увагу на обернений вплив наслідку на причину. Їх взаємодія розглядається наступним чином: 1) причина у часі випереджає наслідок; 2) причина за певних умов, обов’язково породжує наслідок; 3) причина і наслідок взаємодіють між собою. У цій взаємодії активна не тільки причина, але і наслідок. Він здійснює зворотний вплив на причину [17, с. 193].

На думку А.П. Козлова, універсальний характер спричинення полягає не тільки у тому, що причина передає свої параметри і структури, а отже і відповідну інформацію наслідку, але й наслідок здійснює серйозний вплив на причину, хоч цей вплив є вторинним, не генетичним. Не заперечуючи у принципі таку взаємодію причини і наслідку, потрібно наголосити, що їх сутність залишається незмінною, незмінними залишаються також природа та властивості причинового зв’язку у цілому. Разом з тим, використання поняття взаємодії при поясненні зазначеного зв’язку породжує ряд проблем, зокрема, розмежування причинового зв’язку та інших зв’язків «непричинової» детермінації, з’ясування характеру впливу наслідку на причину, проблему використання поняття взаємодії у межах причиново-наслідкового відношення у позитивній науці, у науці кримінального права зокрема. Не випадково фахівці з кримінального права зазначають, що “реальне значення для кримінального права мають лише положення про те, що причина у часі передує наслідку та є його необхідною умовою (аспект породження)” [18, с. 8].

При аналізові особливостей причинового зв’язку важливо закцентувати увагу на терміні «породження».

Аналогами терміну «породження» (що використовується для підкреслення генетичного, особливого характеру причинового зв’язку) є терміни «вироблення», «викликання», «обумовлення». На наш погляд, названі терміни не зовсім точно відображають генетичний характер причинового зв’язку. Термін «обумовлення», зокрема, характеризуючись через інший термін “умова”, вказує не на породження причиною наслідку, але на існування умов такого породження. Ще більше питань виникає, коли причиновий зв’язок характеризується як виробляючий (рос. «производящий») [19, с. 123]. На наш погляд, генетичність зв’язку підкреслює глибинний, внутрішній характер відношення “причина-наслідок”, в той же час термін “вироблення” відображає поверховий, зовнішній бік зв’язку речей, явищ світу.

Окремими фахівцями з проблем каузальності пропонується для пояснення суті спричинення застосовувати термін “походження”. Зокрема, зазначається, що “причинно-наслідковий зв’язок виражає походження того чи іншого предмета...” [19, с. 230].

У науковій літературі висловлена точка зору, відповідно до якої спричинення ефективно пояснюється лише через термін (і онтологічну ознаку) породження. Такої точки зору притримується Н.М. Ярмиш. Зокрема, вона зазначає, що даному етапі дослідження сумнівів у тому, що єдиною онтологічною ознакою причинового зв’язку є ознака породження у нас немає. Усі інші ознаки спричинення (необхідність, часова асиметрія) є гносеологічними, ознаками від нас, суб’єктивно обумовленими [20, с. 300]. Водночас сама Н.М. Ярмиш у праці «Теоретические проблемы причинно-следственной связи в уголовном праве (философско-правовой анализ)» не обмежує характеристику сутності процесу спричинення використанням лише терміну «породження». Сутність процесу спричинення, за її ж визначенням, полягає у перетворюючому, виробляючому, викликаючому, породжуючому характерові причини.

Для з’ясування специфіки причинового зв’язку важливе значення має аналіз інших подібних до нього видів зв’язку, що виводяться у філософській науці.

Близьким за формою свого опису до причинового зв’язку є зв’язок станів. Відповідно до новітніх філософських уявлень, зв’язок станів характеризується таким чином, що “початковий стан системи однозначно визначає наступний стан” [21, с. 72]. Часто зв’язок станів ілюструють на прикладі падіння певного тіла з певної висоти. Зокрема, наприклад, знаходження тіла на висоті 50 метрів над поверхнею Землі, визначає його наступне знаходження на висоті 30 метрів над поверхнею і т.п. Таким чином, більш висока потенційна енергія (енергетичний стан) визначає меншу потенційну енергію (енергетичний стан) тіла. Пізнання зв’язку станів, на думку науковців (зокрема Г.А. Свєчнікова), дає можливість описати результат руху; пізнання ж причини відповідає на питання про джерело руху, зміну речей.

Зразу можна відзначити, що оскільки у межах кримінального права нас повинна цікавити залежність між протиправною поведінкою особи і злочинним результатом, як умовою її кримінальної відповідальності, то застосування вказаного виду зв’язку є сумнівним. На наш погляд, не можна характеризувати вчинення злочинного діяння через процес переходу системи (виникає питання - якої?) з одного стану до іншого. Загалом даний зв’язок призначений більше для опису природних станів, носить (виходячи з особливостей опису) безсторонній і безособовий характер (необумовлений поведінкою людини).

Прикладом зв’язку непричинової детермінації є також функціональний зв’язок. Функціональний зв’язок описується в науковій літературі по-різному. Зокрема, М.Н. Руткевич характеризує його таким чином: «якщо х -незалежна, у - залежна змінна, то у запису y = f (x) ми фіксуємо, що зміни в першому факторі виступають як причина змін у другому» [22, с. 404]. У науковій літературі існує і інше розуміння функціонального зв’язку. Зокрема, функціональний зв’язок розглядається як залежність між явищами, що не породжують одне інше, але є такими, що мають загальну причину (наприклад, наркоманія і алкоголізм) [23, с5].

На думку А. Г. Спіркіна, функціональний зв’язок - це така залежність явищ, за якої зміна одного явища супроводжується зміною іншого. Ним акцентується увага на тому, що такий зв’язок може мати складну форму і характеризуватися значною кількістю чинників. Як приклад наводиться функціональний зв’язок накопичення і споживання із рівнем національного доходу. Рівень споживання залежить від рівня накопичення матеріальних благ у суспільстві (проміжний чинник, їх розподіл); в той же час, національний доход формується під впливом обох чинників, в свою чергу впливаючи на споживання і накопичення у майбутньому [24, с. 284].

З наведеного можна зробити такі висновки: 1) для функціонального зв’язку не існує чіткої диференціації явищ на такі, що породжують і такі, що породжуються; таким чином, 2) не можна стверджувати, що хоча б одне з явищ у межах функціонального зв’язку не існувало до появи іншого (породжуючого) або з’явилося тільки з появою іншого; 3) принцип будови функціонального зв’язку - це симетрія (часова і генетична), що існує між факторами, які входять у нього [25, с. 141-146].

Причиновий зв’язок, на противагу функціональному, чітко диференційований: є те, що породжує (причина) і те, що породжується (наслідок). З іншого боку, функціональний зв’язок (на противагу причиновому) характеризується властивістю зворотності, можливістю перестановки місцями незалежних змінних та залежних від них функцій. Отже, функціональний зв’язок відмінний за своїми властивостями від причинового, якого характеризує незворотність, визначене функціональне значення причини і наслідку.

Окремим видом зв’язку є статистичний. Даний вид залежності характеризується як багатофакторна детермінація у масовидних системах, при якій зміни в одному ряду факторів у бік збільшення чи зменшення викликають відповідні зміни в іншому ряду факторів. Такі зміни, проте, відображають не лише причинові, але й інші залежності. Правда, у науковій літературі висловлена точка зору, за якою статистична залежність є формою причинового зв’язку, за якою даний стан системи визначає її наступний стан, хоч і з певною вірогідністю [26, с. 426]. На наш погляд, така точка зору потребує додаткової аргументації, оскільки є очевидними відмінність залежності, що формується у масі чинників та взаємодією обмеженої кількості чинників.

Кореляційний зв’язок (кореляційна залежність) - це зв’язок відповідності, більш чи менш повної синхронної взаємозалежності кількох і більше явищ. Кореляційний зв’язок має математичну форму і описується наступним чином: якщо з’ясовується, що розподіл одного явища прямо пропорційний розподілу іншого, кореляція носить позитивний характер, якщо обернено пропорційний - від’ємний. Кореляція ілюструється зокрема, на прикладі залежності злочинності від її детермінант (часу, щільності населення, тощо). Загальні закономірності у межах кореляційної залежності - це тенденції і закони великих чисел.

Аналіз наведених вище зв’язків дозволяє встановити їх спільну рису: негенетичний (не породжуючий) характер даних зв’язків. Наявність функціонального, зв’язку станів, статистичного зв’язку, кореляційного зв’язку у системі наукового знання обумовлена необхідністю відображення не факту породження одним явищем іншого, але факту залежності та взаємозалежності чинників, що утворюють зв’язки.

Визначальним чинником у межах причинового зв’язку є причина.

З’ясування сутності причини і діалектики спричинення, - питання, яке досліджував видатний німецький філософ Г.В.Ф. Гегель. Гегель досліджує проблематику причини й спричинення через встановлення діалектичного співвідношення категорій «причина» і «дія». Філософське дослідження мислителя починається з фіксації різного положення причини дії в межах спричинення; далі розглядаються діалектичні переходи даних категорій. Причина є попередньою по відношенню до дії; дія виконує стосовно причини функцію вираження існування причини. Результатом з’ясування діалектичних переходів причини і дії є судження, відповідно до якого у самій причині як такій закладена її дія, а у самій дії - причина. Гегель підкреслює нерозривність причини і дії, а також їх певну ізоморфність (тотожність). Зокрема, мислитель стверджує, що причина і дія “нероздільні і внаслідок цього тотожні, тому, що причина є причина в дії і дія є дія в причині” [27, с. 334]. При аналізі гегелівських положень, необхідно, на наш погляд, акцентувати увагу на наступних висновках: 1) Гегель підкреслює активний характер причини, її вираженість у дії; 2) підкреслюючи тотожність причини і дії, мислитель здійснює їх логічне та діалектичне дослідження як окремих категорій; 3) очевидно, не можна вести мову про те, що причина існує, не будучи вираженою у дії, і навпаки, оскільки у ній (дії) причина зникла, вже є не дія, а безвідносна дійсність [28, с.210].

Очевидний зв’язок причини і дії у гегелівській діалектиці а також їх розмежування дозволило зробити окремим філософам важливі висновки. М.А. Парнюк притримується тези, що певне явище не можна назвати причиною події, поки ця подія не здійснилась (не відбувся наслідок явища). У контексті наведеної тези М.А. Парнюк наводить приклад, згідно до якого: «до тих пір, поки жінка не народила дитину, її не можна назвати матір’ю; слово “батько” передбачає наявність потомства» [29, с. 20].

Інакше кажучи, причина існує тоді і тільки тоді, коли існує наслідок. У цьому полягає відносний характер причини.

М.А. Парнюк інтерпретує співвідношення категорій «причина» і «дія» в гегелівській філософії як співвідношення причини й наслідку; дія, яка виражає наслідок, є нічим іншим, як зміною, викликаною причиною, в якій причина знаходить своє відображення; постільки причина і дія тотожні.

Концентровано думку М.А. Парнюка та окремих інших філософів (А.І. Уємова, С.В. Остапенко та ін.) інтерпретував Л.О. Сморж. На його думку, явище причиною у власному розумінні цього слова стає в момент виникнення наслідку. Саме у такому - логічному смислі - причина і наслідок одночасні. Але в онтологічному плані явище, вплив якого призводить до виникнення наслідку, йому передує [30, с. 179].

Отже, можна зробити наступні висновки стосовно такого каузального фактору як причина:

1) причина - це такий каузальний чинник, який тісно пов’язаний і відображається у певній зміні або наслідку (за Гегелем - дії);

2) причина не існує, не будучи вираженою в обумовленій нею зміні.

На думку окремих філософів “причина представляє собою взаємодію між явищами або сторонами одного і того ж явища, що обумовлює відповідні зміни” [30, с. 179]. В якості причини (тут акцент робиться на спричинюючій властивості причини) розглядається також таке явище, дія якого викликає, визначає, змінює, виробляє або тягне за собою інше явище.

Причина може породжувати наслідок енергетично, інформаційно, фізично тощо. Причина - основний, активний чинник у причиновому зв’язку. Якщо в логічному відношенні причина стає причиною постільки, оскільки виникає наслідок, то в аспекті онтологічному (буттєвому) причина представляє собою взаємодію між явищами чи сторонами одного і того ж явища, що обумовлює відповідні зміни [31, с. 278].

Аналіз вищенаведених наукових підходів, на наш погляд, свідчить про те, що дослідження такого визначального чинника причинового зв’язку як причина, неможливий без аналізу наслідку, а також без з’ясування сутності і характеру процесу спричинення. У контексті з’ясування останнього важливе значення має дослідження чинника, що позначається у науці терміном «умова».

На противагу причині, умова не спричинює, а лише сприяє спричиненню іншими, породжуючими факторами (конкретно - причинами). У цьому зв’язку важливим є положення, за яким одна і та ж причина за різних умов викликає неоднакові наслідки. Вірним є і протилежне: за одних і тих же умов одні і ті ж причини викликають тотожні (однакові) наслідки. У наведених положеннях по суті з’ясовується значення умови для спричинення.

Філософи мають спільну точку зору на відмінність причин і умов у каузальному процесі. На відміну від причини, умова розглядається як фактор непричинової детермінації. При цьому її значення для процесу спричинення не обмежується лише сприянням. Зокрема, Л. О. Сморж акцентує увагу на тому, що “причину слід відрізняти від умов, які визначають спосіб і інтенсивність дії”. Очевидно, мова йде про те, що умови не тільки сприяють породженню, але й визначають, наскільки інтенсивно (енергетично, швидко) причина породжує наслідок, а також впливають на спосіб дії причини під час породження.

Необхідно зазначити, що умові як фактору непричинової детермінації у філософії здавна приділяється значна увага. Свого часу на основі логіко- філософських уявлень Дж. Стюарта Мілля сформувався науковий підхід, який отримав назву “кондиціоналізм” (від латинського “со^іїіо” - умова). Конди- ціоналізм характеризується зведенням причиновості до сукупності усіх умов без дослідження їх важливості і по суті ототожненням причин та умов. Для сучасної ж науки, у тому числі і для науки кримінального права, визначальне значення має розрізнення вказаних чинників. Водночас треба відзначити, що кондиціоналізм як підхід не втратив своєї актуальності. У теорії кримінального права, зокрема, він знайшов свій вияв в теорії еквівалентності.

Є й інші тлумачення поняття умови Так, Н. Ф. Бучило та А. Н. Чумаков ототожнюють умову з середовищем, обстановкою. На їх погляд, “умови представляють собою сукупність внутрішніх зв’язків та зовнішніх відносин, що складають середовище існування речей” [32, с. 83].

У філософській літературі виділяють також супутні, необхідні й достатні умови. Супутні умови утворюють загальний фон подій і явищ, на якому вони існують. Цей поділ умов становить певний інтерес для наук, що досліджують явище злочину. Зокрема, для кримінологічної науки певне значення - при поясненні події злочину - має поділ умов на необхідні та достатні. В аспекті спричинення необхідні умови розглядаються як такі, що «сприяють досягненню злочинного результату» [23, с. 101]. Коли існують усі необхідні для настання злочинного результату умови, тоді виникає достатня умова. Наявність достатніх умов означає, що «злочин може бути скоєний в будь-який момент» [23, с. 105].

У кримінальному праві, на наш погляд, сенс виділення умов пов’язаний саме з їх властивістю сприяти розвитку причинового зв’язку. Треба мати на увазі, що аналіз причинового зв’язку і, відповідно, чинників, що впливають на його розвиток, у кримінальному праві переслідує цілком конкретну мету - не лише пояснити подію злочину, але передусім обґрунтувати характер зв’язку між діянням особи та суспільно небезпечним наслідком, що може ставитися їй у провину. Звідси, для науки кримінального права становлять інтерес лише ті тлумачення терміну «умова», які пов’язані із з’ясуванням розвитку причинового зв’язку при вчиненні злочину.

Специфічним елементом у механізмі спричинення є привід. Привід використовується фахівцями з проблем причиновості для пояснення так званої «пускової причиновості», ситуацій спричинення, коли в межах системи існує відносно незначний за своєю енергетикою фактор, здатний порушити рівновагу [33, с. 129-132]. В якості результату дії приводу розглядають лавинні й ланцюгові процеси (падіння лавини, “ланцюгова” ядерна реакція, інфікування рани лікарем, що потягло за собою смерть потерпілого, тощо).

Але, на думку Н.М. Ярмиш, застосування поняття «привід» має певні обмеження. На погляд науковця, є підстави вважати, що слово “привід” придатне лише для тих випадків, що пов’язані з усвідомленою поведінкою людини, і то не завжди. Для пояснення відносно незначного фактору Н.М. Ярмиш пропонує використовувати слово “поштовх”.

Дещо іншою в тому, що стосується розуміння “пускового механізму” (поштовху, приводу) є наукова позиція Г.Є. Векуа, що розглядає поштовх або привід в якості “компонента причини”. На його думку, “пусковий механізм є зовнішнім компонентом причини, який порушує рівновагу системи, яка в силу своєї нестійкості знаходиться на порозі нової якості” [34, с. 20-21].

На наш погляд, привід є окремим, самостійним елементом механізму спричинення, виходячи з його енергетичного співвідношення з результатом спричинення. Фактор невеликої енергетичності викликає значні енергетичні зміни об’єкта, системи. Тому можна погодитись з характеристикою приводу як поштовху. У межах кримінального права такий елемент спричинення як привід практично не застосовується в силу труднощів, що виникають з його нормативним відображенням, виходячи з особливостей його теоретичної характеристики.

Виходячи з предмету наукового дослідження, нас повинна цікавити дія названих факторів у межах соціуму. Причина, умова, привід можуть розглядатися як певні “соціальні факти, які у сукупності складають (певну) соціальну реальність” [35 с. 44]. Також, важливим моментом у цьому сенсі є те, що причиновий зв’язок повинен бути обмежений з точки зору його протяжності, кількості ланок при правовому його дослідженні, оскільки конкретно-науковий рівень аналізу зв’язку передбачає вирішення певних наукових завдань.

Резюмуючи філософське дослідження причинового зв’язку, можна зробити наступні висновки:

1) наукове дослідження причинового зв’язку будується на основі аналізу філософських понять (категорій) “детермінізм” та “причиновість”;

2) розкриття сутності причинового зв’язку передбачає його виділення із чисельної множини різноманітних зв’язків - проявів єдиного універсального зв’язку явищ та процесів, що мають місце у природі та суспільстві, та відмежування від інших видів зв’язків;

3) причиновий зв'язок, на противагу іншим зв’язкам непричинової детермінації (зв’язку станів, функціональному, статистичному тощо), у комплексі характеризується : а) часовою асиметрією - неодночасністю, різночасністю існування причини і наслідку, при цьому причина передує наслідку, а не навпаки, та б) генетичною асиметрією, що вказує на породження причиною наслідку (а не навпаки);

4) спричинення певного наслідку має зв'язок з дією не лише причини (що його породжує, без якої від не настане), але й певних умов (факторів, що сприяють дії причини), а в окремих випадків - і приводу (незначного за силою чинника, «частина причини», що порушує рівновагу нестійкої системи, «розв’язує» дію причини);

5) названі фактори утворюють механізм спричинення; в межах якого (на відміну від інших видів зв’язків) існує функціональна відмінність його складових (причина, наслідок, привід).

1.2.