Зародження ідеї незворотності та її концептуальне оформлення

Ідея незворотності дії закону своїм корінням сягає стародавніх часів. ЇЇ пращурами, очевидно, були справедливість, перемога добра над злом, рівність людей, правда, любов, мир, людська безпека, адже саме вони сформували фундаментальну основу природного права, в якому людині, її правам, свободам та безпеці відводиться найпочесніше місце.

Чи не найперше згадка про справедливість, правду, мир та правосуддя з'являється в уявленнях наших предків. Так, в давньогрецькій міфології Феміда — богиня справедливості і правосуддя, перша законна дружина Зевса, слідкувала на Олімпі за правопорядком та справедливістю. Всі свої рішення Зевс оголошував на Олімпі лише у присутності Феміди. Це ілюструє уривок із поеми «Одіссея»: «Бійтеся богів, щоб їхнім гнівом не обернулися для вас ваші справи беззаконні. Заклинаю вас Зевсом — владикою Олімпу й Фемідою, яка збирає зібрання, пізніше їх же розпускає...» [74, с.104]. Феміда є уособленням миру. Саме вона здійснила важливий внесок в розв'язання довголітньої Троянської війни. В гомерівській «Іліаді» зустрічаємо тому підтвердження: «Зевс же з вершини Олімпу для розв'язання війни вести збори Феміді звелів. Обійшовши всюди богів, поскликала усіх вона в Зевсову оселю, мир запропонувала всім...» [75, с.123 ].

Нині Феміда зображується з пов'язкою на очах, як символ неупередженості та терезами в руках, які символізують процес зважування

вчинків добра і зла людей при їхньому житті, в руці в неї меч — це символ покарвння. Подібними Феміді функціями були наділені її доньки (ори): Астрея, Діке та Ейрена.

Не зупиняючись окремо на міфології, як на віруванні язичників, зазначу лише, що в кожного народу були свої боги, які в уявленнях наших предків, забезпечували мир, правопорядок і справедливість, для милості яких вчиняли жертвоприношення, ними присягались і на них рівнялись. Міфологія суттєво вплинула на формування моральних законів, навколо яких будувалися держави, творилося право. Проте витоки ідеї незворотності закону сягають не тільки міфології, високими людськими ідеалами насичені також інтелектуальна та духовна спадщини світу.

Спільною основою давньокитайських філософських шкіл було вчення про побудову суспільства на справедливих засадах. Центральним етичним поняттям школи конфуціанства, засновником якої був Конфуцій (551-479 рр. до н.е.) було вчення про людинолюбство. Головним у стосунках з ближніми є принцип: «не роби іншим того, чого не бажаєш для себе». Основою всіх справ є справедливість. Якщо людина бажає посісти бажане для себе місце,

де б то не було — в сім'ї, суспільстві, на державній службі, вона повинна бути достойною його.

Про стабільність писав й відомий китайський реформатор Шан Ян, засновник легізму, філософського вчення, яке на відміну від благочинних конфуціанських начал, зводилося, передовсім, до примусу, сили та страху, як

дієвих методів управління. У його трактаті «Книга правителя області Шан», в

розділі 1 під назвою «Зміна законів» зазначено: «...у того, хто досягає хорошого управління, дотримуючись встановлених законів, не змінюючи їх, чиновники — досвідчені, а народ перебуває в спокої» [92, с. 69]. Незважаючи на певну жорсткість ідей, Шан Ян дослідив прямий взаємозв'язок між незмінюваністю законів та стабільністю суспільства. Як відомо, ретроактивний закон посягає на стабільність народу, а незмінюваність законодавства є одним із запобіжників небажаних законів, в тому числі й ретроактивних. З огляду на це, робимо висновок про те, що окремі складові

ідеї незворотності притаманні не тільки ліберальним, але й радикальним філософським течіям.

Переходячи до дослідження ідеї незворотності закону на європейському континенті, слід відмітити, що, насамперед, вона зустрічається на Батьківщині світової демократії, у філософських вченнях античних мислителів. Давньогрецький філософ Платон вважав справедливість основою будь-якої держави, і стверджував, що саме з неї

витікають всі інші державні механізми. «Держава, якщо тільки вона

правильно побудована, ... буде мудра, мужня, розсудлива і справедлива» [63, с.31]. «Справедливість дає всім іншим властивостям можливість народитися з неї, а коли вона з'являється, вона забезпечує їм подальше буття доти, доки сама існуватиме» [63, c.44]. Звідси можна зробити висновок про те, що незворотність, як один із механізмів захисту прав людини, бере свій початок із справедливості. Адже, коли в державі немає справедливості, в ній перестають працювати будь-які механізми, в тому числі механізм незворотності закону. Розвиваючи ідею незворотності, Платон говорив про те, що всім законам повинно передувати завчасне попередження [160, с.91]. Завчасне попередження фактично є однією із умов недопущення прийняття несприятливого закону в цілому та ретроактивного, зокрема, оскільки воно, як правило, супроводжувалося народним обговоренням. Для прикладу практика завчасного ознайомлення народу із законом була поширена в Римській республіці при Цезарі, таким чином, практично повністю знеможливлювалася спроба прийняття якого-небудь протиправного закону. Відома витівка римського імператора Калігули, який для уникнення народного опору, розпорядився, щоб ретроактивні закони, написані маленькими літерами, для всенародного обговорення вивішувалися високо над стовпами [170, c.11]. Ці приклади свідчать, що завчасне попередження щодо прийняття закону в Давній Греції та Римській республіці було своєрідним запобіжником від ретроактивних законів. Платон говорив про недопустимість підвладності закону: «Я бачу близьку погибель тієї держави,

де закон не має сили і знаходиться під будь-чиєю владою» [160, с.137 ], себто, якщо закон не володіє необхідним об'ємом юридичної сили, і підпадає під розсуд правителя, який може зробити з ним що завгодно, в тому числі надати зворотної сили, це, безумовно, призведе до краху держави.

В Античній Греції люди взагалі вороже відносилися до будь-яких змін в закони, оскільки вважали останніх руйнацією надбань їхніх предків. І як зазначив давньогрецький оратор Демосфен, племена Локріансів (древні грецькі племена, які в VII ст. до н.е. заселяли центральну та південну частини сучасної Греції), наслідували традицію своїх предків, яка заключалась в тому, що особа, яка має намір запропонувати новий закон, повинна видати його «з поводом навколо шиї» [133, c. 463]. Це означало, що ініціатор законодавчих змін, які згодом негативно відобразилися на становищі людей, мав загинути. Звичайно, сучасники таку традицію охрестили б жорсткою та протиправною, проте вона виконувала, насамперед, виховну функцію, а саме привчала ініціаторів законодавчих змін нести повну відповідальність за свої

дії перед народом. Встановлені правові порядки Локріансів згодом знайшли

своє відображення у вченнях Платона та Арістотеля: «...закон в державі — союзник усіх громадян» [63, с.83]. «Той, хто шукає справедливості, звертається до чогось середнього, а це середнє і є закон.» [63, c.104]. Отже, закон, в уявленнях греків, був чимось священним та недоторканим. Передбачені законодавчі зміни мали бути чіткими, прозорими і зрозумілими народу, і можливими лише у випадку покращення становища людей. За таких умов ретроактивні закони виключалися.

Під впливом правових досягнень давньої Греції опинилися й сусідні держави, зокрема Римська республіка, а згодом імперія. Ідея незворотності закону прямо відображена в одній із промов Цицерона, де він зухвало критикує закони, які були видані ще до моменту їхнього складання. На думку Цицерона, основою права є любов до людей [116, с.392]. Звідси випливає, що ретроактивні закони є по своїй суті протиправними, оскільки внаслідок їх прийняття порушуються права людей.

Стрімкому розвитку ідеї незворотності в Римській імперії сприяла й загальна атмосфера цього періоду. В 1 столітті нашої ери в східній частині Римської імперії (територія сучасної Палестини) зароджується християнство, основоположником якої був Ісус Христос.

Як бачимо, абсолютна любов, як основа християнства, повністю виключає можливість заподіяння шкоди ближньому. За цих умов є немислимим посягання на природу, безпеку чи недоторканість іншої людини, в тому числі й в правовому полі — прийняття норм, які могли б зашкодити їй. З огляду на це, можна із впевненістю сказати, що ідеали християнства суттєво зміцнили фундаментальну основу природного права, збудовану ще античними мислителями. В Новому Завіті закладені основи братолюбства, а отже, і великої шани до прав і свобод людини. Крім того в цій Священні книзі знаходимо безпосереднє посилання на ідею незворотності закону. В главі 4 Послання до Римлян Апостол Павло зазначив: «.там де немає закону, немає й переступу» [97, с. 377]. Очевидно, апостол Павло мав на увазі духовний зміст цих слів, а саме, що поки не було Мойсеєвого закону, люди відповідали за порушення Природного права, яке написане в їхніх

серцях та совісті, і тільки після появи Господніх заповідей, вони несли відповідальність за їх невиконання. Тут простежується прямий зв'язок з принципом «nulla crimen sine lega», розробленого римськими юристами, згідно з яким закону надавалася негайна та перспективна дія, і заперечувалася зворотна, більш детальніше про це мова йтиметься далі.

Отже, як бачимо, ідея незворотності в Античні часи активно розвивалася. Вона простежується чи не в усіх сферах життя суспільства? У віровченнях та священних Книгах, філософських поглядах античних мислителів, рішеннях імператорів та просто в буденному житті людей. І хоча юридичне закріплення незворотності закону досліджуватиметься трохи згодом, все ж зазначу, що юристи Римської держави ввели в обіг принципи кримінального права: «nulla poena sine crimen» і «nulla crimen sine lega», з яких поступово був виведений і принцип незворотності дії закону в часі «lex ad praeterian non valet» («ex post facto law»), який нині, щоправда з певними винятками, міститься в конституціях більшості країн світу. З огляду на це, слід визнати синхронний розвиток ідеї та принципу незворотності в епоху Античності, що, очевидно, суттєво вплинуло і на їхню еволюцію в пізні часи.

Як відомо, у 7 столітті н.е. виникла світова релігія — іслам. В Священній Книзі мусульман — Корані знаходимо фразу, що Аллах не карав людей, допоки не послав Пророка Мухамеда, який приніс письмові священні писання. Це означає, що священні писання діяли негайно та на майбутнє, і не поширювалися на відносини минулого. В даному випадку мова йде про класичний варіант незворотності закону. У 8 сурі Корану знаходимо й виняток із принципу незворотності: «Скажи невірним: якщо від нещастя вони себе втримають, минуле проститься їм». Звичайно, ідейний вигляд винятку незворотності закону в наведеному положенні Корану значно відрізняється від його сучасного варіанту, проте, в ньому чітко простежується можливість прийняття рішень відносно минулого у випадку настання певних сприятливих обставин для людини.

Ідея незворотності опосередковано простежується й у працях видатних арабських вчених та мислителів. Відомий правознавець Абу Юсуф у своїй праці «Кітаб аль-харадж» зазначає: «.не можна застосовувати покарання до того, хто його не заслужив» [92, с. 134]. «Заслуженим», в першу чергу, можна вважати покарання, яке передбачене законом, чинним на момент вчинення переступу (злочину), оскільки за таких умов особа може свідомо оцінити наслідки своїх дій. Зворотній закон по своїй суті карає особу несправедливо, оскільки був їй невідомий на момент вчинення діяння. Розглянуті приклади ідеї незворотності важко назвати самостійним доробком арабського народу, оскільки в цей час на Аравійському півострові активно досліджуються сюжети європейських античних мислителів, запозичуються ідеали, які могли б послугувати упорядковуючим фактором тогочасних общинних суспільних відносин.

В Європі кінець епохи Античності ознаменувався значним ослаблення Римської імперії внаслідок поділу на західну та східну у 395 році. Це, безумовно, суттєво відобразилося на всіх сферах життя суспільства, включаючи й інтелектуальну. Здобутки Античних часів відійшли у минуле. Як відомо, в епоху Середньовіччя церкві були підпорядковані чи не всі сфери життя суспільства? Політика, мораль, наука, освіта, мистецтво — це далеко не всі складові. За цих умов ідею незворотності в її чистому вигляді неможливо відстежити, оскільки остання наскрізно була покрита церковними законами та звичаями. Хіба лишень глибокий аналіз праць визначних теологів та мислителів тієї доби дозволить відшукати посилання на незворотність.

На думку відомого теолога Томи Аквінського, основна ціль держави полягає в сприянні суспільному благу, піклуванні про збереження миру та справедливості. Він розробив особливу теорію закону. Піраміду законів очолює вічний закон, який заключається в Бозі. Ним творений — природний закон, а конкретизацією останнього слугують позитивні закони. Право повинно бути сферою правди і справедливості. «Правління, направлене не на

загальне благо більшості, а на особисте благо керівника є несправедливим.» [92, с.101]. Звідси випливає, що забезпечення суспільного блага та справедливості є немислимим при застосуванні ретроактивних законів, дія яких, як правило, обслуговує інтереси, якщо не однієї особи, то групи осіб. Крім того, за Аквінським вічний закон та його творіння (природний закон) є уособленням тих вічних ідеалів, які лягли в основу всіх релігій та духовних систем світу. Основними проявами яких є любов, мир, добро, правда, істина, справедливість тощо. Тому, відповідно до міркувань Аквінського, позитивні закони, які обслуговують вічний та природний, повинні також служити цим ідеалам. В такому випадку прийняття ретроактивних законів повністю виключається, тому що останні є несправедливими по своїй суті, за виключенням ретроактивних законів, які становлять виняток із принципу незворотності, та направлені на покращення правового становища особи.

Ідея незворотності простежується й в праці італійського мислителя Марсілія Падуанського. В своєму трактаті «Захисник миру» він заклав ідеї, які випереджали час на кілька століть. На думку Падуанського прийняття законів повинно супроводжуватися наступною процедурою: «Після оприлюднення майбутніх законів на всезагальних зборах і після заслуховування громадяни, які мали намір висловитися про ці правила, обирається декілька осіб, які від імені співтовариства громадян, як його представники, повинні затвердити чи відхилити запропоновані правила. Після цього затвердження, але не раніше, зазначені правила стають законом і заслуговують такого звання. І тільки після оприлюднення ці правила встановлюють вину осіб, які порушують їх» [92, с.114]. Запропонована Падуанським, процедура прийняття нових законів містить одразу два механізми захисту від ретроактивних законів. По-перше, можливість обговорення законопроекту на всезагальних зборах (право кожного висловитись по його положеннях). За таких умов повністю унеможливлюється прийняття «несправедливих» положень з дією на минуле. По-друге, чітке визначення моменту набрання чинності закону, а саме після

його оприлюднення, тобто виключається набрання чинності закону «заднім числом», що фактично також є проявом зворотної дії закону. Наведена схема прийняття закону, частково нагадує, запропоновану античними юристами, проте, є більш досконалою.

Слід зауважити, що в епоху Середньовіччя розглянуті праці носили суто теоретичний характер, на практиці ж юриспруденція була прикована до церкви, і визначалася церковними канонами та звичаями. В той же час варто відмітити неабияке значення цих робіт для майбутніх поколінь. Для прикладу Марсілія Падуанського вважають предвісником правової держави, Тому Аквінського, вченим, який зумів збудувати місток між юриспруденцією та теологією, окремі положення його вчення лягли в основу доктрини природного права.

Дослідження ідеї незворотності в різні епохи показало цілком закономірну картину її еволюції, яка, в цілому, відповідала й розвитку самої доби. Зародження — в стародавні часи, піднесення — в епоху Античності, застій — в Середні віки стали своєрідним плацдармом для наступного циклу в еволюції незворотності, який, по-суті, і носить назву цього періоду.

Чому саме Відродження має назву цей період? Тому що відбувається відродження інтересу до надбань Античності. З'являються спроби компромісного поєднання здобутків античності з християнською ідеологією католицизму, що ґрунтувалися на ідеалах гуманізму. На цій канві з'являються роботи Нікколо Макіавеллі, Томаса Мора, Жана Бодена та інших. У відомому політичному трактаті «Державець» італійський мислитель Нікколо Макіавеллі розмірковує над тим, як привести народ до створення «нової держави». На думку Макіавеллі перехід до «нової держави» повинен бути поступовим, при цьому він закликає до стабільності в суспільстві: «Немає справи, влаштування якої було б складніше, ведення небезпечніше, а успіх більш сумнівним, ніж заміна старих порядків новими. Хоча нові порядки і змінюють свідомість людей, потрібно намагатися, щоб в цих змінах збереглося якомога більше від старого» [90, с. 79]. Наведені цитати з

трактату свідчать про пріоритет ідеї незмінюваності закону (порядку), що, в свою чергу, тісно пов'язано зі стабільністю в суспільстві, при переході до «нової держави». Як відомо, за умови незмінюваності порядків (законів) унеможливлюється й прийняття ретроактивних законів, спрямованих на підрив стабільності в суспільстві. Тому «незмінюваність порядків» за Макіавеллі можна вважати своєрідним запобіжним механізмом від ретроактивності.

До збереження старих порядків апелював й англійський філософ Томас Мор, вважаючи, що при спільності звичаїв та збереженні старих порядків, ні від чого іншого не можна чекати тривоги в його «утопічній державі».

Опосередковано теми незворотності у своїй роботі «Шість книг про республіку» торкається французький політичний мислитель Жан Боден, зазначаючи, що покарання та помилування повинні застосовуватися у відповідності з діючими, на момент вчинення протиправного діяння, правовими нормами [124, с. 111]. За таких умов, фактично виключається можливість застосування ретроактивного закону, оскільки «порочність» останнього полягає в його непередбачуваності, адже приймається він, як правило, пізніше, але з дією на минулі відносини.

Безцінним внеском в розвиток теорії незворотності були роботи відомих мислителів: Томаса Гобса, Джона Лока, Ж.Руссо, Шарля Монтеск'є, Чезаре Беккарії та інших.

Як відомо, Томас Гоббс у своїх роботах «возвеличує» необмежену державну владу, продуктом якої, як правило, є і ретроактивні закони, однак в його «Левіафані» знаходимо пряме посилання на незворотність закону: «.суверен має наступні права: право приписувати підданим правила, з допомогою яких кожен добре знає, що саме є його власністю, і ніхто інший, не порушуючи справедливості, не зможе відібрати її в нього, право нагороджувати багатством і нагородами, а також накладати тілесні і грошові покарання на будь-якого підданого у відповідності з виданим сувереном раніше законом» [92, с. 154]. Як бачимо з першої цитати, Томас Гоббс цілком

справедливо зазначає, що відібрати те, що вже набуте, без порушення справедливості — неможливо, тобто «несправедливістю» за таких умов є надання певним нормам зворотної сили, поширивши їх на відносини, що вже відбулися, результатом яких було отримане право власності. З другої цитати бачимо, що правовим нормам відводиться негайна та перспективна дія, і виключається зворотна.

Правові погляди Джона Лока відносно незворотності в деяких аспектах були співзвучними Гобсу. Наприклад, він вважав, що: «свобода людей в умовах існування системи правління заключається в тому, щоб жити у відповідності з постійним законом, однаковим для кожного в суспільстві і встановленим законодавчою владою, і не бути залежним від непостійної та невизначеної самовладної волі іншої людини...» [92, с. 191.]. Тобто мова йде про постійність та незмінність законодавства, як головний запобіжник ретроактивності і незалежність від непостійності та невизначеності суверена, як гарантія обмеження його розсуду. Локк також вважав, що закони не можуть прийматися для інших цілей, окрім як для блага народу. Зважаючи на викладене, можна із впевненістю припустити, що правові погляди Т. Гобса та Дж. Лока сформували основу теорії незворотності.

Суттєвим внеском в розвиток теорії незворотності були й ідеї Шарля Монтеск'є відносно позитивних законів та свободи особи. Він вважав, що основою для створених людиною «позитивних законів» є принципи справедливості (про взаємозв'язок позитивних законів та незворотності мова йшла раніше). Крім того, на думку Монтеск'є свобода особи можлива при наявності механізмів стримуваного правління. Концепція «стримуваного правління» — це, по суті, те саме, що й концепція «обмеженої влади», бо обидві спрямовані на одне — забезпечення свободи людини і захист її від свавільної влади. Досліджуючи правові ідеї Монтеск'є, приходимо до висновку, що до запропонованої концепції «стримуваного правління» відноситься й незворотність, оскільки остання ставить суверена в певні

рамки, юридично забороняє приймати «владно вигідні» норми, які, як правило, порушують права людей чи погіршують їхнє становище.

Опосередковано теми незворотності у своїй праці «Про злочини і покарання» (1764) торкнувся італійський просвітник, юрист — Чезаре Беккаріа. Будучи прихильником доктрини природного права, він стверджував, що закони можуть змінюватися лише по загальній волі людей, і не можуть служити інтересам окремих індивідів. На його думку будь-яка неясність в законі, в тому числі відносно моменту введення його в дію, може спричинити несправедливість в суспільстві [120, с. 14]. Запропонована мислителем, незмінність законодавства слугує своєрідною запорукою від прийняття ретроактивних законів. А неясність закону стосовно введення в дію є широким плацдармом для поширення останнього чи його окремих положень на відносини, що вже відбулися.

Не можна не відмітити й наслідки Американської та Французької революцій 18 ст. — з погляду їх історичного внеску в становлення незворотності, як теорії. В правових документах, прийнятих, в результаті цих демократичних подій, з'являється чітко сформований принцип незворотності дії закону в часі. Для прикладу вперше на американському континенті принцип незворотності з'явився у 1776 році в декларації прав і свобод штату Делавер, згодом увійшов і до Конституції США 1787 року. Його містила й французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. Не зупиняючись окремо на аналізі нормативного закріплення принципу в зазначених документах, який проводитиметься трохи згодом, зазначу лише, що здобутки демократичних революцій 18 ст. у вигляді окремо сформованого принципу незворотності суттєво підсилили основу для розвитку теорії незворотності в цю добу.

Вагомий внесок в розвиток теорії незворотності у XIX ст. зробив відомий німецький юрист — Фрідріх-Карл фон Савіньї, який у своїй праці «Система сучасного Римського Права» досліджував принцип незворотності закону. Він розділив закони на дві групи: 1) закони, які слугують в набутті

прав; 2) які регулюють існування прав. Надавши своїй формулі категоричності, Савіньї створив можливість класифікації законів. Будь-який новий закон, що належить до першої групи, міг мати зворотну силу; і навпаки, будь-який новий закон, який належить до другої групи, зворотної сили не мав. Своєю класифікацією Савіньї не вдалося вирішити проблему, яка стояла перед ним. Його класифікація опиралася на абстрактні критерії розсуду, і не давала можливості для чіткого розмежування зазначених категорій. Запропоновані Савіньї ідеї, в силу їхньої недосконалості, в практиці призводили до плутанини, в той же час варто відмітити, що саме Савіньї вперше визначив, що в основі принципу незворотності дії закону в часі лежить безпека індивіда і його довіра до закону [111, с. 17].

Окремо варто зупинитися на праці «Система набутих прав» німецького юриста та політичного діяча — Фердинанда Лассаля. На думку Лассаля суспільство зобов'язане надати індивіду волю, яка у сфері права складається з можливості вибору дії і передбачення наслідків. Лассаль класифікував закони на дві групи: 1) закони, які стосуються особи лише в результаті здійснення її особистої волі (для прикладу закони, які регулюють договірні відносини найму); 2) закони, які стосуються особи без реалізації її особистої волі, вони не стосуються особи прямо, а лише шляхом зміни суспільства (закони про правоздатність тощо). Відповідно, закони першої групи не можуть мати зворотної сили, закони другої групи — навпаки. Лассаль писав: «зворотна дії закону є ні чим іншим, як явищем вторгнення волі законодавця в сферу особистої волі й відповідальності особи. Саме тому зворотна дія закону є неприпустима. У суспільстві людина є й повинна бути вільною; навіть злочинець, який відбуває покарання, розглядається як незалежна й внутрішньо вільна істота, тому що він знав, яке покарання може йому загрожувати за вчинення злочину, і якщо він все ж таки вчинив його, то тим самим, внаслідок вільного внутрішнього вибору, підкорився передбачуваним наслідкам» [111, с. 27]. І хоча сама теорія «набутих прав» Ф.Лассаля,

виражена в класифікаціях законів, зазнала критики, в цілому праця «Система набутих прав» є важливим внеском в розвиток теорії незворотності в 19 ст.

Підсумовуючи викладене, варто відмітити суттєвий прогрес в розвитку теорії незворотності в епоху Нового часу. Безумовно, ті перші кроки, зроблені на цьому шляху Макіавеллі, Мором, Боденом заклали лиш основи фундаменту, згодом продовженого їхніми наступниками — Гобсом, Локом, Монтеск'є, Савіньї та іншими.

Суттєвою складовою розвитку теорії незворотності в цю добу стали правові надбання демократичних революцій, хвиля яких пронеслася світом у XVII-XVIII століттях, їхнім наслідком стало сформування принципу незворотності та закріплення останнього в основних державних документах: деклараціях, конституціях, кодексах. Були доктринальні спроби підняти принцип незворотності до рівня природного права, над яким воля законодавця вже не мала б влади. Зважаючи на викладене, можна із певністю сказати, що саме в Нові часи теорія незворотності зазнала свого апогею.

Досліджуючи надалі процес переростання теорії незворотності у принцип, слід зупинитися на загалььному огляді подій XX століття, адже багато що в історії цього століття суттєво відрізняє його від попередніх віків. З небаченою силою проявилася закономірність прискорення історичного процесу. Перестають відігравати попередню роль простори і відстані, а протягом життя лише одного покоління відбуваються зміни такої глибини і значущості, які змінюють і образ світу, і спосіб мислення. Новітній час, хоча, порівняно і нетривалий, сповна насичений різноманітними подіями та досягненнями. Дві світові війни, Нюрнберзький процес, це далеко не вичерпний перелік подій, які змінили русло, бачення та сприйняття життя. Серед масштабних подій XX століття, які суттєво актуалізували тему незворотності в цілому, слід назвати нацистські злочини проти людства і людяності. Детально на них зупинимося в розділі міжнародної судової практики щодо застосування принципу «lex ad praetorian non valet».

В ХХ столітті принцип незворотності був остаточно сформований та дістав своє відображення в міжнародних документах та конституціях більшості країн світу. На цей процес суттєвий вплив мали праці багатьох теоретиків тієї доби. Засновник психологічної теорії права — Л.І.Петражицький у своїй роботі «Теорія держави і права у зв'язку з теорією моральності» встановив, що державна влада не має «волі» робити що завгодно, опираючись на силу, а є системою велінь чи іншого впливу на підвладних для виконання обов'язку турботи про загальне благо [92, с. 654]. Засуджуючи державний розсуд, який, по суті, і призводить до прийняття «несправедливих» законів, Петражицький в своїх дослідженнях приходить до висновку, що закон, як «владне творіння» повинен бути спрямований на загальне благо. Провівши паралелі між дослідженням Петражицького та ретроактивним законом, бачимо, що його правова формула виключає прийняття закону «post facto» взагалі, як небажаного для суспільства. Крім того, на думку Петражицького не можна готувати і видавати закони, не вивчивши рівень правової свідомості в суспільстві, так само як і не можна застосовувати закони, не враховуючи психологічні особливості людей. Враховуючи те, що закони зі зворотною силою є несприятливими для людей, і сприймаються свідомістю індивідів негативно, то відповідно і доцільність прийняття та застосування такого закону повинна бути заздалегідь оцінена владою.

Відомий австрійський економіст, політичний філософ — Фрідріх Август фон Хайек у своїй праці «Право, законодавство і свобода», досліджуючи дефініцію правозаконності, зазначив: «Це, перш за все, абсолютний авторитет і верховенство діючого законодавства, протиставлене довільним розпорядженням влади, і яке виключає не лише свавілля з боку влади, але і саму можливість діяти в будь-яких ситуаціях на власний розсуд» [143, с. 32.]. Не випадково над дефініцією правозаконності Хайек працював саме у XX столітті, відомого розквітом тоталітарних режимів та, відповідно, низьким рівнем правової культури в суспільстві. При цьому, в будь-якій

тоталітарній державі, будь-то фашистській Італії чи Нацистській Німеччині під зовнішнім фасадом правозаконності часто приймалися рішення чи закони з дією на минуле, тому його дослідження цілком відповідали запитам тієї епохи. Ототожнюючи правозаконність з абсолютним авторитетом законодавства, він протиставив останніх розсуду та свавіллю законодавця. Про взаємозв'язок розсуду законодавця та ретроактивності мова йшла раніше, як відомо, останнє є наслідком першого.

На радянському просторі у XIX ст. з темою незворотності працював А.Градовський, який у своїй праці «Про дію законів в часі» детально описав важливість та безумовність принципу незворотності. І хоча його ідеї в радянській державі не отримало належного сприйняття та підтримки, все ж мали істотне значення для розвитку теорії незворотності. Хоч і під кутом кримінального права незворотність досліджується й у роботі М. Чубинського «Зворотна дія кримінального закону». В якій окрема увага приділяється винятку із принципу незворотності, умовам його застосування. Про недопустимість зворотної дії кримінального закону пише в одній із своїх робіт А.Б.Сахаров: «.абсолютно недопустимо призначати покарання більш тяжке, ніж те, що встановлене законом, який діяв в момент вчинення злочину» [111, с. 73].

Суттєвим внеском в розвиток теорії незворотності були праці А.А.Тилле «Время, пространство, закон» та М.І.Блум «Обратная сила закона», щоправда, їхні дослідження стосувалися виключно кримінального права, і містили політичну складову з нейтральною, а іноді й позитивною оцінкою неправомірних дій радянської влади щодо надання закону зворотної сили. Детально не зупинятимемось на аналізі цих робіт зараз, тому що їхні окремі фрагменти наводяться в інших підрозділах роботи.

В Україні в кінці ХХ — на початку ХХІ століть незворотності у своїх працях, хоча й опосередковано — в межах темпоральної дії правових норм, торкаються О.В.Пушняк «Право і час», Р.О.Гаврилюк «Дія норм податкового

права в часі, просторі та за колом осіб», Ю.А.Понамаренко «Зворотна дія кримінального закону в часі» та ін.

Так, в монографії «Право і час» О.В.Пушняка окремого розділу, присвяченого, незворотній дії закону в часі, немає, проте, автор в розділі 2 §2 «Фактична дія в часі правових норм» приділив достатньо уваги цьому питанню, окресливши вразливі сторони формулювання принципу незворотності в ст.58 Конституції України, та, виявивши суттєві розбіжності в правових позиціях Конституційного Суду України щодо тлумачення статті 58 Конституції України. Окрему увагу автор приділив питанню необхідності розширення меж дії винятку із принципу незворотності, закріпленого статтею 58 Конституції України, відмітивши необхідність у поширенні останнього не лише на відповідальність, але й на правове становище особи, за умови його поліпшення (надання зворотної сили нормам права, які є більш сприятливими для суб'єктів права чи встановлюють більш пільговий режим). Разом з тим автор звертає увагу й на питання оціночності категорії «більш сприятлива норма права», і вказує на необхідність визначеності відповідних критеріїв. Оскільки сама робота присвячена дії норм права в часі, то в ній також наведене співвідношення зворотної дії з іншими видами темпоральної дії правових норм.

Схожі акценти розставлені й у роботі Р.О.Гаврилюк «Дія норм податкового права в часі, просторі та за колом осіб», тільки в межах податкового права України. У своїй праці авторка наголошує на необхідності розширення сфери дії винятку із принципу незворотності, й наводить перелік випадків ретроактивної дії норм податкового права в окремому підрозділі, присвяченому цьому питанню. На її думку, зворотна дія норм податкового права можлива, якщо останні скасовують певні види податків, зборів та інших обов'язкових платежів, звужують податкову базу (об'єкт оподаткування) та коло платників (суб'єктів оподаткування), зменшують розміри податкових ставок, встановлюють нові пільги щодо оподаткування, усувають караність діяння або пом'якшують податково-правову

відповідальність суб'єктів оподаткування. При цьому, гранична межа ретроактивності норм податкового права не може перевищувати чотирьох

років [71, с. 111] .

В праці Г.Рижкова «Принцип правової держави в Основному Законі ФРН і судова практика Федерального Конституційного Суду ФРН» досліджуються складові принципу правової держави, сформовані практикою Федерального Конституційного Суду ФРН. Поряд з іншими розглядається й така складова принципу правової держави, як правова безпека і захист довіри, яка забезпечується, в тому числі, вимогою незворотності дії закону. В роботі розглянутий взаємозв'язок принципу «Lex ad praetorian non valet» з принципами правової держави на основі судової практики Федерального Конституційного Суду ФРН. Беззаперечна цінність цієї роботи полягає в тому, що принцип незворотності розглядається в ній не в традиційному вигляді, себто під кутом дії норма права в часі, а через призму принципів правової держави, тим самим ілюструючи міцний взаємозв'язок між ними.

Принцип незворотності дії закону в часі досліджував у своїх наукових працях М.І.Козюбра. Послідовно відстоюючи в українському конституційному правосудді позицію соціальної спрямованості зазначеного принципу, автор визначив його основну мету: «поставити заслін ущемленню прав і свобод людини з боку влади. Така його спрямованість робить названий принцип важливою гарантією безпеки людини, її довіри до держави» [58, с. 25]. Таким чином, основна мета зазначеного принципу підносить його в ряд найважливіших складових верховенства права, що в свою чергу підтверджується й міжнародною судовою практикою.

Помітною, з точки зору новизни та актуальності є наукова стаття С.А.Ільченко «Принцип незворотності дії законів в часі в практиці Європейського Суду з прав людини», в якій авторка, досліджуючи різні аспекти застосування принципу Судом, дійшла висновку, що останній, окрім, застосування в межах ст.7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, часто застосовується Судом в контексті ст.6

Конвенції, яка передбачає принцип передбачуваності, який фактично становить центральну ідею доктрини незворотності [80, с. 65]. Загалом вся робота автора пронизана тісним взаємозв'язком незворотності з верховенством права, що випливає з аналізу рішень ЄСПЛ.

Незворотність та виняток з неї досліджується у дисертаційній роботі Ю.А.Понамаренка, щоправда, виключно в площині кримінального права. Увага автора акцентується переважно на підставах зворотної дії кримінального закону, які фактично становлять виняток із принципу незворотності дії кримінального закону, зокрема, наводяться матеріальні та формальні підстави. До першої категорії відносяться: декриміналізація, пом'якшення кримінальної відповідальності та розширення підстав звільнення від кримінальної відповідальності. До другої — колізійний припис, спеціальна вказівка законодавця при сприятливому кримінальному законі [104, с. 167]. Таким чином, наведені підстави конкретизують виняток із «Lex ad praetorian non valet» для кримінальних законів, що, безумовно, актуально для правової доктрини та політично-правової ситуації нашої держави в останні десятиліття.

З огляду на викладене, можна дійти висновку, що саме ХХ століття стало заключним періодом для остаточного сформування принципу незворотності та його юридичного закріплення. Він з'являється в переважній більшості конституцій, прийнятих у ХХ столітті та міжнародних актах цієї доби. Ще більшої актуальності він набуває після міжнародних судових процесів: Нюрнберзького процесу та судових справ щодо нацистських злочинів проти людства та людяності, про які мова йтиметься в розділі, присвяченому міжнародній судовій практиці щодо застосування «lex ad praetorian non valet».

Юридичній сформованості принципу, безумовно, посприяв розвиток теорії незворотності, остання фактично перетворилася у перший. Крім того, на правову легалізацію принципу, очевидно, вплинули також війни з революціями, тоталітарні режими, що були притаманні багатьом країнам у

XX ст., які примусили соціум більш серйозно віднестись до механізмів захисту прав і свобод людей, в наслідок чого, принцип незворотності, хоча і не був піднятий до рівня природного права, проте суттєво зміцнив свої юридичні позиції.

1.1.