Висновки до розділу 2

Результати порівняльно-правового дослідження, викладені у цьому розділі, у поєднанні із теоретичними узагальненнями, сформульованими в розділі 1, дозволяють зробити наступні висновки.

1. Аналіз Основних законів держав різних правових сімей показав цікаву закономірність — найчастіше принцип незворотності дії закону в часі зустрічається в конституціях країн континентального права. Це, насамперед, зумовлено історичним корінням принципу, яке, як відомо, сягає римського права, що становить фундаментальну основу законодавчих систем представниць романо-германської правової сім'ї. Найбільш варіативні форми принципу незворотності також притаманні законодавствам держав романо- германської правової сім'ї:

— незворотність з прив'язкою до кримінального права в самостійній формі (Греція, Ісландія, Франція, Мальта, Монако, Нідерланди, Фінляндія, Сан-Маріно);

— принцип «lex ad praetorian non valet» зі сферою дії на всі закони, що передбачають юридичну відповідальність (Італія, Андорра);

— принцип незворотності дії закону в часі та його виняток в площині кримінального права (Албанія, Вірменія, Молдова та ін.);

— принцип незворотності та його виняток зі сферою дії на закони чи їх окремі положення про юридичну відповідальність (Україна, Росія, Киргизька Республіка);

— принцип незворотності зі сферою дії — на всі законодавчі акти та його виняток з дією на закони, які будь-яким чином покращують правове становище особи — найбільш довершена форма (Словенія, Македонія, Азербайджан, Югославія).

2. В конституціях держав англо-саксонської правової сім'ї незворотність також має місце, однак в дещо простіших формах, у порівнянні із законодавством держав континентального права. Це, наприклад,

проявляється у вузькогалузевій сфері дії (Англія) та в більшості випадків — відсутності винятку (у всіх країнах, за виключенням Канади).

3. Принцип незворотності в основних законах держав релігійної правової сім'ї має свої особливості: зустрічається виключно з прив'язкою до кримінального права та без винятку, а змінюються лише межі його текстуальної вираженості: менш виражений (Ізраїль), більш виражений (Малайзія, Ірак).

4. У міжнародній судовій практиці принцип незворотності займає не менш вагоме місце, ніж у внутрішньодержавному законодавстві країн різних правових систем. Відлік розвитку його міжнародних позиції розпочався з Нюрнберзького процесу, відомого не лише в історичному аспекті, але і в якійсь мірі й правотворчому, адже в ньому були порушені питання, які сформували нові підходи до праворозуміння та правореалізації, зокрема, й принципу незворотності дії закону в часі.

Позиція Трибуналу щодо пріоритету загальних принципів права над принципами правосуддя, яка опонентами судового процесу була охрещена «обходом «Lex ad praetorian non valet», насправді лише підкреслила соціальну спрямованість правила про незворотність дії закону в часі, та, врешті-решт, поставила остаточну крапку в спекуляціях навколо незворотності в цілому. Правові надбання Нюрнберзького процесу були імплементовані в Загальну декларацію прав людини, Конвенцію про захист прав і основоположних свобод та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Передбачення у міжнародно-правових актах аспекту незворотності в частині розширення правової регламентації злочинного діяння (з внутрішньодержавного рівня до міжнародного) дозволило уникнути в майбутньому аналогічних маніпуляцій, пов'язаних з буквальним тлумаченням принципу «Lex ad praetorian non valet», як це мало місце серед опонентів Нюрнберзького процесу.

5. Судова практика Європейського Суду з прав людини істотно розвинула правові здобутки Нюрнберзького процесу щодо праворозуміння

принципу незворотності. Відправною точкою цьому послужили справи, предмет яких становили злочини проти людяності та людства (справа «Стрелец, Кесслер та Кренц проти Німеччини), в яких Суд сформував чіткі межі праворозуміння незворотності, окресливши їх верховенством права.

Не дивлячись на відсутність формального закріплення винятку із «lex ad praetorian non valet» у ст.7 Конвенції, Суд тлумачачи її положення відмітив, що остання гарантує не лише принцип неретроспективності більш суворих кримінальних законів, але й також беззастережно закріплює принцип ретроспективності більш м'якого кримінального закону (справа Скоппола проти Італії), що, вочевидь, свідчить про те, що Суд вийшов далеко за межі буквального тлумачення приписів статті, застосувавши історичний та системний методи.

Суд також допустив прецеденти розгляду справ відносно порушення принципу незворотності, виходячи за площину кримінального права (передбачену ст.7) на основі ст.6 Конвенції — «право на справедливий суд», що говорить про необхідність текстуального розширення меж незворотності у статті 7 Конвенції.

6. У підрозділі, присвяченому міжнародній судовій практиці, проаналізовано також правозастосовну діяльність найбільш авторитетного серед судів конституційної юрисдикції — Федерального Конституційного Суду ФРН щодо принципу незворотності дії закону в часі. Дослідження показало, що незворотність у німецькому законодавстві, судовій практиці та правовій доктрині займає вагоме місце, і зумовлено це, насамперед, судовою практика ФКС, яка розвинула та дослідила чи не всі можливі аспекти цього принципу:

— як складову верховенства права;

— як основу забезпечення реалізації принципів правової безпеки та захисту довіри;

— виокремила виняток з нього;

— окреслила можливі відступи від нього виключно в інтересах людей для забезпечення їхніх громадянських прав тощо.

Істотну роль в цьому процесі відіграла знову ж таки, згадувана раніше резонансна справа Кренца, в якій правова позиція ФКС, згодом підтримана ЄСПЛ, суттєво розширила межі дії та сприйняття принципу незворотності у європейському правовому просторі, що в свою чергу суттєво вплинуло на зміцнення правових позицій останнього та, витікаючи з нього, складових.

Таким чином слід відмітити важливий внесок ФКС ФРН у розвиток та юридичну значимість принципу незворотності дії закону в часі в світовому юридичному просторі.

Окремі положення цього розділу відображені в науковій праці «Генезис принципу «Закон зворотної дії в часі не має» як складової верховенства права»[62].