Виняток із принципу незворотності: від зародження до темпоральної дії

«Lex retro agit in mitius» — саме таку назву в сучасній юриспруденції має виняток з принципу незворотності дії закону в часі, який дозволяє більш м'якому чи сприятливому закону мати зворотну дію.

лише у XX столітті, в попередні ж віки він існував лише на рівні ідеї, та доволі часто «несвідомо» застосовувався у тогочасних правових реформах та буденному суспільному житті.

В епоху Античності, як відомо, був вперше сформований на конституційному рівні принцип незворотності дії закону «lex ad praetorian non valet» [61, с. 60], тоді як виняток з нього існував лише в ідейному вигляді, та й то зустрічався надзвичайно рідко, наприклад, його можна простежити в реформі «сісахфія» афінського політика Солона, в межах якої, всі борги, які існували в людей на момент проведення реформи, оголошувалися анульованими, а на перспективу заборонялися боргові зобов'язання, заставою яких була власна свобода боржника. Всі люди, які знаходилися у рабстві своїх кредиторів, одержали свободу, а продані за межі держави, були викуплені із рабства, та повернулися на батьківщину. Сучасною юридичною мовою «сісахфію» можна охарактеризувати наступним чином: для скасування боргового рабства афінський Архонт Солон надав законам зворотної сили, в результаті чого, люди одержали свободу. Його тодішня законодавча реформа в нинішньому світі співзвучна з винятком із принципу незворотності закону, відповідно до якого, законам може надаватися зворотна сила у випадку пом'якшення (скасування) відповідальності особи чи, в цілому, покращення її правового становища.

В Середньовічні часи принцип незворотності дії закону в часі та його виняток, так само, як і в Античні часи, існували незалежно один від одного. Якщо «lex ad praetorian non valet», зважаючи на звичаєвий характер тодішнього права, практично взагалі не розвивався, то виняток з нього

нерідко простежується в правових документах тієї доби.

В епоху Нового часу спостерігається новий виток в розвитку «Lex retro agit in mitius». Якщо в попередні віки виняток із «lex ad praetorian non valet» простежувався переважно в правових документах, виходячи із їхнього змісту та мети, то в Новий час, мабуть чи не вперше з'являється формулювання, наближене до його сучасного вигляду. В Кримінальному кодексі Франції 1810 р. в статті 65 зазначається: «Ніякий злочин чи проступок не можуть бути прощені, а покарання пом'якшено, за винятком випадків, коли новий закон скасовує кримінальну відповідальність за конкретне діяння чи дозволяє застосувати до нього більш м'яке покарання» [89, с. 143].

Також варто зупинитися на питанні синхронності розвитку «lex ad praetorian non valet» та його винятку «lex retro agit in mitius». Тенденція відокремленості та незалежності в еволюції останніх, зберігалася протягом багатьох віків. Як відомо, в епоху Нового часу, насичену демократичними перетвореннями в світі, принцип незворотності дії закону в часі був особливо актуальним та поширеним. Його закріплювали Декларація прав і свобод штату Делавер 1776 р., Конституція США 1787 р., Французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р., всі конституції, прийняті в результаті Великої французької революції, натомість, виняток з принципу незворотності практично не зустрічався.

В XX столітті ситуація з еволюцією «lex retro agit in mitius» була взагалі нічим не схожа на попередні століття.

Відома теорія німецького вченого Франца Ліста, який стверджував, що зворотна дія більш м'якого закону, встановленого законодавцем, пояснюється лише його милосердям, і не може мати юридичного обґрунтування [111, с. 560]. Зазначена теорія не мала успіху, оскільки в цей час в Європі принцип незворотності дії закону та виняток з нього почали з'являтися у текстах міжнародних актів та відповідно набували юридичної регламентації.

В наукових колах також існували дискусії відносно процедури застосування винятку із принципу незворотності дії закону в межах

кримінального права. Одні вчені вважали, що більш м'які закони повинні застосовуватися до всіх осіб, які відбувають покарання, а контроль за цим процесом повинен здійснюватися адміністративною владою (Абегг, Німеччина), інші — що законодавець повинен видати загальне положення про порядок застосування більш м'якого кримінального закону до осіб, які відбувають покарання (Зегер, Німеччина) [111, с.

У другій половині ХХ століття виняток із «lex ad praetorian non valet» уже закріплювали конституції більшості країн світу, у тому числі, постсоціалістичних. Спочатку він стосувався виключно кримінального права (Вірменія, Молдова, Бразилія), наслідуючи формулу міжнародних актів, а згодом законодавці постали перед питанням розширення сфери його дії, поширивши останній на всі види юридичної відповідальності (Україна,

Росія). Однак, політичні події останніх десятиліть потребували якісно іншого формулювання винятку із принципу незворотності дії закону, який би автоматично надавав зворотної дії не лише «м'якшим» законам з питань юридичної відповідальності чи кримінальної, зокрема, але й іншим нормативним актам, які будь-яким чином покращували б правове становище особи, як приклад такої конструкції винятку можна спостерігати у конституціях Словенії, Республіки Азербайджан, Македонії.

Підсумовуючи викладене, слід визнати поступову прогресивність в еволюції винятку із принципу незворотності: ідейний рівень в епоху Античності, виражена змістовність в Середні віки, текстуальна сформованість в Новий час, юридична регламентативність та процес текстуального вдосконалення в Новітні часи. Якщо проводити паралелі з розвитком принципу незворотності, то можна простежити певні відмінності, а саме, еволюція останнього мала хвилеподібну форму: текстуальна сформованість в Античність, занепад в епоху Середньовіччя, підйом та юридичне оформлення в Новий час, підняття на наднаціональний рівень в Новітні часи. Відтак, не бачимо синхронності в розвитку принципу та його винятку, проте вбачаємо міцний союз останніх в міжнародних актах та основних внутрішньодержавних документах ХХ століття.

Переходячи до дослідження темпоральної дії винятку із принципу незворотності, слід відмітити, що держава, в особі законодавчого органу, змінюючи чинне законодавство, постійно балансує між необхідністю відповідних змін та збереженням стабільності в суспільстві (в інтересах своїх громадян). Це досягається, як правило, здійснюється через надання акту негайної дії, зворотної чи переживаючої.

Зважаючи на те, що в даній роботі досліджується принцип незворотності дії закону в часі, то відповідно і розгляд видів темпоральної дії (дії у часі) норм права здійснюватиметься у взаємозв'язку з останнім.

За загальним правилом, яке, як свідчить історія, формувалося протягом більше ніж двадцяти століть — закон зворотної дії в часі не має, проте ще в епоху Античності юристами тієї доби були розроблені винятки з нього, які успішно застосовуються законодавчими та судовими органами до цього часу. Так, винятком із принципу незворотності є зворотна дія правових норм в часі, можлива лише у законодавчо визначених випадках, і яка й становить один із видів темпоральної дії правових норм.

юрисдикції, які більш глибокому аналізу піддаватимуться у розділі, присвяченому вітчизняній судовій практиці, проте дотичної характеристики вимагають зараз. Йдеться про випадки, коли суд першої інстанції приймав рішення на користь юридичної особи, шляхом надання автоматичної дії окремих положень відповідних законодавчих актів про юридичну відповідальність, які згодом скасовувалося судом апеляційної інстанції на підставі рішення КСУ №1-рп/99 від 09.02.1999 р.

Заборонивши автоматичне застосування винятку із принципу незворотності до юридичних осіб на рівні з фізичними, розглядуване рішення КСУ дозволило зворотну дію норм права по відношенню до юридичних осіб в усіх випадках за окремою вказівкою, що з правової точки зору можна розцінити, як надання можливості законодавцю шляхом спеціальної вказівки надавати зворотну дію будь-яким нормативно-правовим актам, не лише про юридичну відповідальність у випадку її пом'якшення чи скасування, що, звичайно є неприпустимо. Однак, з юридичної практики сьогодення прикладів відвертого ігнорування принципу незворотності відшукати не просто, а то й взагалі не можливо, що загалом свідчить лише про теоретичну можливість законодавчого розсуду з питань зворотної дії закону стосовно юридичних осіб.

Відтак, повертаючись до українського законодавства, зворотна дія правових норм можлива у наступних випадках:

— при скасуванні чи пом'якшенні юридичної відповідальності

фізичних осіб (стаття 58 Конституції України);

— шляхом надання законодавцем спеціальної вказівки у питаннях з юридичними особами (Рішення Конституційного Суду України №1-рп/99 від

9 лютого 1999 р.).

Тому в контексті викладеного доцільно простежити співвідношення темпоральної дії винятку із принципу незворотності (зворотної дії правових норм) з іншими видами дії норм права у часі.

У правовій доктрині існує різноманітність поглядів відносно меж зворотної дії правових норм. Так, С.С. Алексеев зворотною дією визначає поширення дії нового акта на факти і породжені ними правові наслідки, які виникли до введення в дію нових норм [62, с. 126]. М.Н. Марченко під зворотною дією розуміє можливість застосування правового акта до подій і дій, які мали місце до офіційного набрання чинності ним [94, с. 252]. На думку О.Ф. Скакун: «зворотна дія — це поширення закону на випадки, що відбувалися раніш, у минулому, до введення закону в дію» [109, с. 330]. Як видно з наведених прикладів, в літературі наявні різні підходи щодо визначення меж зворотної дії. Визначення Алексеева відрізняється від двох наступних тим, що включає у минулі правовідносини, на які поширюється ретроактивна дія нормативно-правового акта, не лише дії чи події, але й наслідки, як обов'язкову умову для ідентифікації зворотності.

Для того аби визначитися, яке з перерахованих вище визначень найточніше відтворює зворотну дію, слід виділити межу, яка становитиме відлік негайної дії правових норм. Так, одні вчені під негайною дією розуміють поширення норм новоприйнятого акта лише на ті юридичні факти та їх наслідки, які виникнуть після набрання ним чинності ( Коммисаров К.И., Брагінський М.І. та ін.) [86, с. 167; 70, с. 682], інші — поширення новоприйнятого акта не тільки на правовідносини після його прийняття, але й на наслідки тих правовідносин, юридичний факт виникнення яких мав місце в минулому, при дії старого акту. В даному випадку мова йде про застосування новоприйнятого акту до триваючих правовідносин, які існували на момент прийняття відповідного акту (Тилле А.О., Алексеев А.С. та ін) [62, с. 242]. Звідси випливає, що при визначенні негайної дії нормативно­правового акта за Коммисаровим К.И. та Брагінським М.І, тобто, дії лише на перспективу, відповідно, зворотною буде поширення останнього на триваючі правовідносини, що насправді є проявом його негайної дії відповідно до визначення, запропонованого Тилле А.О. та Алексеевим А.С.

Зважаючи на відсутність у чинному законодавстві України легального визначення негайної дії правових норм та наявності різноманіття відповідних доктринальних інтерпретацій, слід визначитися з найбільш універсальним. Звернемось до чинного законодавства. Так, згідно з п.5 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України 2003 року правила Книги 6 «Спадкове право» застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким зі спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом. Як бачимо, юридичний факт виник, але правові наслідки по ньому ще не настали, а тому до нього негайно застосовуються норми вже нового ЦК. Це підтверджується й іншими приписами прикінцевих та перехідних положень Кодексу, наприклад, у п.4 зазначається, що положення кодексу застосовуються до тих прав та обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Зазначена норма є загальною і стосується всіх випадків, коли права й обов'язки продовжують існувати, тобто не реалізовані остаточно після набрання чинності новим кодексом. У всіх цих ситуаціях приписи ЦК поширюються на ті з наслідків попередніх юридичних фактів, які настануть після моменту набрання ними чинності [105, с. 107]. І хоча наведені приклади щодо особливостей негайної дії правових норм стосуються цивільного права, проте, вони повністю відповідають, запропонованому Тилле А.О. та Алексеевим А.С., визначенню негайної дії правових норм, відповідно до якого, остання можлива не лише з моменту набрання актом чинності та на перспективу, але й на наслідки юридичних фактів, які виникли у минулому та тривають на момент прийняття відповідного правового акта. Логічність міркувань відносно меж негайної дії правових норм підтверджується й відповідною зарубіжною судовою практикою. Так, в одному із своїх рішень Конституційний Суд Королівства Бельгії зазначив: «Під негайною дією юридичної норми розуміється, що остання є однаково застосована як до правових фактів та відповідних наслідків, які виникнуть після її дати вступу в дію, так і до

наслідків, які відносяться до правових фактів, що мали місце до дати її

введення в дію» [33, 34].

Визначившись з межами негайної дії правових норм, яка, до речі, є звичайним видом чинності усіх нормативно-правових актів, слід повернутися до зворотної дії, яка становить виняток з неї, та застосовується в конкретних, законодавчо визначених, випадках на підставі ст.58 Конституції України та зазначеного вище рішення Конституційного Суду України. Із запропонованого Алеексеевим А.С. та Тилле А.О. визначення негайної дії правових норм можна легко вивести зворотну, а саме, як уже згадувалося, одним із напрямів дії першої є її поширення на незавершені правовідносини, то відповідно зворотною дією вважатиметься поширення правових приписів на завершені правовідносини, себто на юридичні факти та породжені ними наслідки, що настали до моменту набрання новоприйнятим актом чинності. Така думка підтверджується й Рішенням Конституційного Суду України №3- рп/2001 від 5 квітня 2001 року у справі про податки, у якому Суд незворотність дії закону протлумачив наступним чином: «дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом» [34]. Роблячи висновок від протилежного, цілком зрозумілою звідси постає дефініція зворотності правових норм, а саме поширення приписів новоприйнятого акта на правовідносини, які виникли та закінчилися до набрання ним чинності. На цій позиції стоїть й вищезгаданий Конституційний Суд Королівства Бельгії, який в одному із своїх рішень зазначив: «Правова норма ідентифікується ретроактивною, коли вона застосована до юридичних відносин, які повністю завершилися до дати вступу її в силу [41, c. 36]. Зазначена позиція Конституційного Суду знайшла своє відображення у бельгійській правовій доктрині [122, с. 193; 163, с. 144].

З огляду на викладене, запропоноване визначення ретроактивної дії правових норм Алексеева А.С., а саме поширення дії нового акта на факти і

породжені ними правові наслідки, які виникли до введення в дію нових норм, загалом видається правильнішим, оскільки однаково допустиме як при триваючих, так і нетриваючих правовідносинах (одноразових), чого не можна сказати про визначення, запропоновані Марченко М.Н. та Скакун О.Ф., які при триваючих правовідносинах ототожнюють негайну та зворотну дію правових норм.

Розглянувши співвідношення зворотної та негайної темпоральної дії норм права, варто зупинитися на дослідженні взаємозв'язку ретроактивності з іншими суміжними поняттями, а саме з перспективною та ультраактивною дією правових норм. В правовій доктрині поняття перспективної дії нормативно-правового акта досліджувалося Бахрахом Д.М., і запропоноване для можливості ідентифікації ситуацій, коли новому акту надано негайної дії з одночасним переживанням дії старого акта, тобто поширення його дії на правовідносини, на які мав би поширюватися новоприйнятий акт, який в свою чергу застосовуватиметься згодом, у перспективі (звідси й назва перспективна дія правових норм). З огляду на викладене, видається недоцільним розглядати ці два поняття окремо, оскільки переживання дії старого нормативного акта має місце поряд з перспективною дією нового акта на ті ж відносини, тому згадані поняття перебувають у тісному взаємозв'язку між собою. Під ультраактивністю традиційно розуміється дія нормативного акта після втрати ним чинності. Надання нормативному акту переживаючої дії є винятковим способом переходу до нових правил регулювання суспільних відносин, який здійснюється за вказівкою нормотворця. При цьому такий перехід відбувається «найдовшим шляхом», найбільш поступовим та безболісним [111, с. 40, 100].

Варто відмітити, що такі види темпоральної дії правових норм, як переживаюча (ультраактивна) не досліджені належним чином в європейській правовій доктрині, натомість, наявні поодинокі посилання на ультраактивність в конституціях деяких держав. Для прикладу, в Конституції Молдови є згадка про можливість ультраактивної дії окремих норм старого

кримінального закону з обов'язковим передбаченням такої можливості у відповідному новому кримінальному акті. Перспективна дія приписів у її вітчизняному традиційному розумінні, в європейській правовій доктрині не досліджена, натомість виділяється «відстрочена дія правових норм» (deferred effect), яка навпаки не притаманна для вітчизняного законодавства, та відповідно не є дослідженою у нашій правовій доктрині. Під відстроченою дією правових норм розуміється поширення їх дії на майбутні наслідки правових фактів, що мали місце до дати вступу в силу нових норм [162, c. 32]. Частково європейська дефініція «deferred effect» відтворює вітчизняну негайну, проте повністю не співзвучна з нею. Зважаючи на викладене, вбачається доцільним дослідження видів темпоральної дії правових норм надалі здійснювати в межах вітчизняних законодавчих та доктринальних особливостей.

Повертаючись до дослідження переживаючої дії нормативно-правового акта, слід зазначити, що у вітчизняній юридичній літературі виділяється два способи надання акту ультрактивної дії:

— перший спосіб полягає в тому, що в певному акті може прямо вказуватися на переживання норм старого акта, тоді маємо непряме встановлення перспективної дії нового акта;

— відповідно до другого способу, навпаки, прямо може бути зазначено про перспективну дію наступного акта, що в свою чергу зумовлює ультраактивність попереднього [105, с. 123].

Як приклад першого виду можна розглянути п.4 Перехідних положень Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 року, відповідно до якого розгляд заяв про видачу свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, поданих у встановленому порядку до набрання чинності цим Законом, здійснюється у порядку, що діяв до набрання ним чинності [6]. У зазначеному положенні законодавець надав переживаючої сили нормам старого закону стосовно процедурних питань отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, тим

самим, непрямим чином встановивши перспективну дію аналогічних норм нового закону.

Прикладом другого виду можна навести положення п.1.Прикінцевих та перехідних положень Кодексу цивільного захисту України від 02.10.2012, в якому зазначається, що цей Кодекс набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 1 липня 2013 року [5]. В наведеному вбачається чітке надання приписам новоприйнятого акта перспективної дії, що в свою чергу зумовлює ультраактивність дії попередніх.

Аналізуючи чинне законодавство України, можна простежити приклади переживаючої дії правових норм, але у спосіб, який не підпадає під жоден із вищенаведених, йдеться про закріплення плаваючого строку переходу від норм попереднього акта до відповідних приписів новоприйнятого. Наприклад, п. 9. Перехідних положень Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлює вимогу для адвокатських об'єднань, зареєстрованих до набрання чинності цим Законом, привести протягом року свою діяльність та установчі документи у відповідність із новоприйнятим Законом. Як бачимо, законодавець, встановивши плаваючий строк адвокатським об'єднанням для впорядкування власної документації, фактично одночасно та непрямим чином надав переживаючої дії нормам попереднього акта та перспективної — новоприйнятому. Або, як приклад, п.3. Прикінцевих та перехідних положень Кодексу цивільного захисту України, в якому зазначено, що суб'єкти господарювання, які діють на підставі дозволів на початок роботи новостворених підприємств, введення в експлуатацію нових і реконструйованих виробничих об'єктів та об'єктів іншого призначення, впровадження нових технологій, передачу для виробництва зразків нових пожежонебезпечних машин, механізмів, устаткування та продукції, виданих відповідно до Закону України «Про пожежну безпеку», зобов'язані подати до 1 січня 2014 року декларацію відповідності матеріально-технічної бази

вимогам законодавства з питань пожежної безпеки відповідно до цього Кодексу, хоча Кодекс, як уже зазначалося вище, вводиться в дію з 1 липня 2013 року. Таким чином, відповідним суб'єктам господарювання законодавець встановив плаваючий строк 6 місяців для подання декларації відповідності матеріально-технічної бази відповідно до вимог новоприйнятого Кодексу.

Зважаючи на викладене, вбачається доцільним виділити третій можливий спосіб надання акту переживаючої дії шляхом закріплення плаваючого строку переходу від норм старого акту до приписів новоприйнятого.

Дослідивши сутність та види переживаючої дії правових норм у взаємозв'язку із перспективною дією, варто перейти до питання співвідношення останніх із ретроактивністю (зворотною дією правових норм). Зворотна дія норм права, як уже зазначалося, — це дія завжди назад, на минулі правовідносини, факти і наслідки по яких виникли до набрання чинності приписів новоприйнятого акту. Переживаюча дія нормативного акта — це дія завжди вперед, себто продовження регулювання старим актом певних правовідносин після втрати ним чинності на рівні з перспективною дією новоприйнятого акту. В наведеному вбачається повна протилежність напрямів цих видів дії правових норм, вони не є дотичними, та діють у часовій протилежності. Отже, саме напрям — майбутнє чи минуле є ключовою особливістю розмежування ретроактивної та перспективної у взаємозв'язку із переживаючою дією правових норм.

Підсумовуючи викладене, необхідно зробити наступні висновки:

Зворотна дія закону становить виняток із принципу незворотності дії закону в часі, та застосовується на підставі статті 58 Конституції України у випадку пом'якшення чи скасування юридичної відповідальності фізичної особи .

Звичайним видом дії норм права у часі є негайна дія. Зворотна є її виключенням. Відсутність легального визначення негайної дії правових норм

та наявність різноманітних доктринальних підходів щодо визначення часового відліку останньої нерідко призводить до її ототожнення з ретроактивною. Йдеться про незавершені правовідносини, які, хоча і виникли при дії попереднього акта, проте юридичні наслідки настали після набрання чинності новоприйнятого. Останній на такі юридичні наслідки поширюється негайно. Хоча, як уже зазначалося раніше, у правовій доктрині наявні думки, що новоприйнятий акт, поширюючи свою дію на незавершені правовідносини, діє, так би мовити, зворотно, хоча це не відповідає дійсності, та підтверджується відповідними вітчизняними законодавчими нормами та міжнародною судовою практикою.

У питанні співвідношення ультраактивної та ретроактивної дії правових норм слід визнати протилежність напрямів дії останніх, оскільки, як відомо, ультраактивна та пов'язана з нею перспективна діють вперед, тоді як ретроактивна — навпаки, лише назад.

Темпоральній дії правових норм у європейській правовій доктрині загалом приділено достатньо уваги, проте, не всі її види досліджені в однаковій мірі. Наприклад, аналізу меж ретроактивної дії правових норм присвячено чимало праць на доктринальному європросторі, зокрема, бельгійськими науковцями. Ультраактивна дія приписів зустрічається трохи рідше, переважно в офіційних джерелах держав. Негайна дія розглядається під кутом звичайної дії нормативно-правового акта, тому на ній закцентовано порівняно менше уваги.