2. Тенденції розвитку правової доктрини як джерела (форми) права

Останнім часом у вітчизняній юридичній науці активно дискутується проблема визнання правової доктрини як регулятора суспільних відносин у контексті розширення системи джерел (форм) права.

Саме з цих позицій, а також опираючись на світову практику, уявляється необхідним здійснити спробу викласти широке бачення правової доктрини як фундаментальної складової системи джерел (форм) права.

Одна з головних тенденцій розвитку правової доктрини сьогодні є набуття нею якості визначальної ланки правової системи України, що обумовлено багатьма причинами, серед яких, перш за все, слід виділити еволюцію суспільних відносин та домінування широкого праворозуміння у підходах до права. Щодо поширення в Україні доктринального права, то тут слід виходити з конституційного визнання природного права основою української правової системи ( ст.ст. 3, 21 Конституції України).

Розвиток правової доктрини в Україні на сучасному етапі відбувається за декількома напрямами:

- активізація процесу наукового дослідження правової доктрини в історичному та теоретичному контекстах;

- включення правової доктрии в систему джерел (форм) права України на законодавчому рівні;

- поширення правової доктрини в правотворчій діяльності, зокрема втілення доктринальних положень в акти державної влади;

- проникнення доктринальних засад в правозастосовчу діяльність;

- оновлення правової доктрини у зв’язку з зміною пріоритетів в сучасній правовій політиці держави;

- прийняття доктринальних документів за активної участі вчених- юристів, кваліфікованих спеціалістів-практиків, незалежних експертів шляхом обговорення проблемних питань на наукових конференціях, симпозіумах, круглих столах тощо.

Як вже зазначалось у даному дослідженні, виникнення юридичної науки як особливої галузі знань пов’язано з появою юристів, знавців права (професійних суддів, консультантів з юридичних питань, творців текстів законів та їх виконавців), необхідністю їх підготовки, навчання, оцінки, формулювання та передачі накопиченого в юридичній практиці досвіду, його вдосконалення. Опрацювання цього матеріалу здійснюється аналітичним шляхом на основі текстів законів чи інших нормативних документів, судових рішень, юридичних справ (казусів), інших реальних фактів правового життя. Наукові узагальнення юридичних феноменів у відповідності з потребами практики виражаються в понятійному констатуванні юридичних реалій, тлумаченні норм та фіксації спільних для них видових, родових особливостей, знаходженні закладених в них юридичних конструкцій, принципів. Отже, в результаті діяльності науковців отримуємо визначення, порівняльні характеристики, класифікації, а також пропозиції щодо вдосконалення норм та інститутів.

Наслідком аналітичного опрацювання догми права розкривається деталізована картина тієї чи іншої ділянки, фрагменту законодавства, судової практики, їх юридичний зміст, виявляються найбільш доцільні прийоми та форми юридичних дій, висуваються пропозиції вдосконалення відповідних правових норм та інститутів.

Світові досягнення юридичної культури, що базуються на неперевершених зразках та методах римського права, збагачені інтелектуальними досягненнями наступних віків, набувають великого значення та займають гідне місце в сучасному правознавстві різних правових систем.

Отже, значення доктрини розкривається через її завдання та зв'язок з практикою державно-правового життя. Зокрема, через розробку проблем системи законодавства забезпечується постійне вдосконалення законодавства. Тому правова доктрина України поряд з участю у вирішенні теоретичних питань системності законодавства, перевірки і розвитку вироблених правових конструкцій, покликана підготувати конкретні рекомендації щодо побудови галузевих систем законодавства.

Застарілість та неповнота сучасного законодавства, його недостатня відповідність міжнародним стандартам та конституційним приписам обумовлює активну законопроектну діяльність та накопичення у правовій доктрині низки пропозицій по вдосконаленню чинного законодавства. Активні дії щодо зменшення обсягу протиріч у правовій реальності та підвищення ефективності дії права сприяють прямому залученню доктринальних положень в якості регулятора суспільних відносин.

Слід неодмінно пам’ятати, що суттєвою ознакою права є легітимованість його норм. Мається на увазі визнання правових норм суспільством як таких, що є необхідними та визначають спосіб життєдіяльності суспільства. Ознака легітимації права, на думку А. П. Заєць, має бути включена насамперед до поняття правотворчості, і тому правотворчість повинна не завершуватись прийняттям державного припису, а бути заключним етапом визначення таких приписів з боку суспільства. Тому і громадяни, і правоохоронні органи, і суд, і суспільство в цілому, беруть участь в процесі правотворення [53, с. 50]. В свою чергу, загальноприйнятні правові ідеї безпосередньо входять до системи правового регулювання. Не потребуючи формального закріплення в силу своєї загальновизнаності, доктринальні положення заповнюють прогалини писаного права та гнучко реагують на зміни суспільних відносин.

Роль правової доктрини як джерела та фактора подальшого розвитку особливостей права полягає у побудові логічної правової системи, зокрема, у перетворенні за відповідних умов позитивного права тієї чи іншої країни в логічно розвинене, чітке, послідовно структуроване, завершене нормативне утворення.

Та й взагалі, виникнення та розвиток системи джерел права у формально- юридичному розумінні стає можливим внаслідок надбанням юридичної науки. І дійсно слушно зазначали давньоримські юристи, що істина - це дочка часу ( лат. - Temporis filia veritas). Знання орієнтирів, що дозволяють визначити тривалий строк моделі правового розвитку, допоможе ухваленню правових рішень.

Правові проблеми сучасності вимагають від науки конкретних відповідей. Правознавець повинен володіти не лише правовими нормами, судовими рішеннями та принципами, які закладені в основу їх прийняття, але в тій же мірі і обставинами та умовами, соціальними та економічними, в яких ці принципи мають застосовуватись. Важливим чинником виступає середовище, в якому вони будуть практично реалізовуватись. Такого погляду дотримувались представники соціологічної школи юриспруденції Холмс, Паунд, Н. Люеллін, Джером Н. Франк. «Юридичні монахи», які проводять своє життя в атмосфері чистого права, позбавленого живого людського слова, не можуть сформулювати практичні принципи, які застосовуються у мінливому світі. Найбільш логічні та блискуче обґрунтовані норми можуть знищити право при практичному застосуванні, оскільки непристосовані до середовища, в якій вони мають реалізовуватись [201, р. 511].

Теоретики права, здійснюючи потрібний аналіз правового матеріалу, разом з тим фактично забігають вперед, прориваються у майбутнє - закладають базис найбільш суттєвих знань та перспективи юриспруденції.

Розроблення та ухвалення нового законодавства, яке б було адекватним сучасним реаліям незалежної України, є принципово важливим напрямком розбудови правової держави. Сучасна теорія права допоможе врахувати особливості України. І дійсно, позитивний результат буде досягнуто лише тоді, коли нововведення будуть застосовуватись на власному ґрунті з урахуванням соціально- культурних традицій життєдіяльності та менталітету народу України. Слід нагадати, що право виконує в суспільстві не просто нормативну, інструментальну функцію, а є також складовою людської культури.

Як доводить світовий та вітчизняний досвід суспільного розвитку жодні соціальні перетворення неможливі за відсутності сучасного теоретичного

обґрунтування. У сучасних умовах наука розробляє конкретні наукові пропозиції та рекомендації стосовно усіх без виключення сфер суспільного життя, а юридична наука надає їх державно-правовій практиці.

У процесі сучасного державного регулювання значно підсилюється роль планування та прогнозування, які є важливими складовими всього правотворчого процесу. Прогнозування полягає у передбаченні на основі наявних даних напрямку, характеру та особливостей розвитку тих чи інших явищ і процесів. Як вважає А. П. Заєць, принципове значення для підвищення якості проектів нормативно- правових актів має глибокий аналіз ситуації і підстав, що породжують необхідність їх підготовки та врахування досягнень науки, забезпечення активної участі у правотворенні широких верств населення, врахування громадської думки, пропозицій науковців і фахівців-практиків [52, с. 28].

Прогнозування і планування розвитку законодавства має здійснюватися на базі глибоких наукових досліджень, які, в свою чергу, повинні стати обов’язковим елементом підготовки законопроектів. Таким чином, визначається науковий характер прогнозування у сфері правотворення. Прогнози у правотворенні повинні мати своїм підґрунтям проблемні дослідження наукових, науково-дослідних, науково-педагогічних колективів і окремих науковців. Саме юридична наука визначає загальні тенденції розвитку національного законодавства та особливості його дії в окремих галузях, діючи на замовлення юридичної практики.

На кожному етапі розвитку державності наука прогнозує, а практика втілює в життя відповідні правові пріоритети. На сучасному етапі створення правового національного простору активізувались розробки в сфері урізноманітнення форм (джерел) права, з’явились тенденції зменшення формалізованості права, відбулась новелізація права. За прогностичними дослідженнями, пропозиціями юридичної науки та участі науковців у правотворчій діяльності сформувались та отримали своє

закріплення у Конституції та чинному законодавстві такі інституції як «правова держава», «верховенство права», «місцеве самоврядування» тощо.

Доктринальні доробки - важливе джерело нормотворчого прогнозування. В свою чергу, низький рівень досконалості правових норм є наслідком слабкого наукового забезпечення законопроектів. На думку П. М. Рабиновича, дійти обґрунтованих висновків щодо належного техніко-юридичного рівня законодавства неможливо, не з’ясувавши тенденції та проблеми його розвитку [135, с. 18].

Місце правової доктрини в житті українського суспільства визначає прагнення забезпечити суворий правовий порядок, зберегти та зміцнити фундаментальні юридичні цінності, максимально використати надбання юридичної культури, гарантії, юридичні механізми та конструкції, що забезпечують реалізацію правових ідеалів та цінностей.

Науковому простору юридичного знання необхідна систематизація (яка здобула офіційне визнання) правових ідей і поглядів на виникнення, функціонування і розвиток сучасних правових і державно-владних відносин у країні. Слід пам’ятати про те, що мова йде не лише про подальший поступовий розвиток старих доктрин, а й про становлення радикально нових правових ідей, інститутів та наукових систем. З огляду на те, що за радянської влади юридична наука традиційно обмежувалась лише роз’ясненням, тлумаченням радянського законодавства, важливо створити умови, за яких реалізовуватимуться нові потенційні можливості правової доктрини. Зокрема, такі як розробка правових положень для заповнення прогалин у діючому законодавстві, встановлення методів, за допомогою яких відкривають право і тлумачать закони, здатність сприяти раціоналізації вольового прояву державної влади, а також безпосередньо бути підставою вироблення норм звичаєвого або позитивного права.

Істинні соціальні цінності народу втілюються в правову систему, закріплюються в ній і стають разом з тим цінністю права. Правова система і, зокрема, правова доктрина, виступає як сукупність філософських, правових ідей концептуального рівня, які втілені в законодавчі акти, що визначають спрямованість розвитку держави і суспільства [166, с. 43]. Правовій доктрині надається ціннісний характер,

особливо якщо брати до уваги державне управління суспільними процесами і явищами. На те, що право є не тільки формальною системою законів, а й соціально- ціннісним фактором суспільного життя, звертали увагу дослідники різних епох та наукових напрямків. Німецький юрист Рудольф фон Ієринг, торкаючись питання про визначення поняття права, категорично відмовлявся виводити право тільки із волі або свавілля, оскільки не воля, а інтерес є суттєвим елементом права.

За своїми стратегічними цілями доктрина права стає все більш соціально орієнтованою, а ціннісне обґрунтування права має загальнолюдське значення. Воно в тому або іншому вигляді є характерним для всіх історичних епох і країн, для всіх ідеологічних та світоглядних систем.

Погоджуємось з думкою А. Луць про те, що право успадковує і вдосконалює все розумне та раціональне, що досягло людство в сфері правової форми, правової техніки, термінології, техніко-правових рішень. До цього надбання також слід віднести соціально-правові цінності як з точки правотворчості (законодавча техніка, систематизація законодавства тощо), так і при застосуванні права (тлумачення права, форми функціонування процесуальних інститутів тощо). У праві виявляються духовні (ідеї, принципи, переконання) і матеріальні (зовнішньо об’єктивовані правові форми, правові пам’ятки тощо) елементи. Правова доктрина та соціальні цінності - два самостійні, самобутні, унікальні інститути соціального регулювання. Ступінь розвитку цивілізованого суспільства, його правова культура визначаються мірою досконалості правових норм і юридичних інститутів, а також відповідністю їх підвалинам держави. Приклад нашого українського суспільства засвідчує, як непросто, часто трагічно, з великими втратами й перекосами ідеї право законності утверджуються у житті [85, с. 51].

Необхідними діями для становлення національної ідеї є подолання усталених стереотипів, ідеологічних постулатів, а також досягнення в суспільному розвитку такої стадії, коли кожна людина відкриє для себе право як свою власну гуманістичну цінність і коли право стає основою її віри в безпеку, особисте благополуччя та щастя [2, с. 281].

Нормативне забезпечення формування та реалізації державної політики в різних сферах на концептуальному рівні полягає у виданні документів програмного характеру - концепцій, стратегій, доктрин тощо, які приймаються Президентом України та Кабінетом Міністрів України. Проте в діючому законодавстві не закріплене положення про те, яке втілення повинні мати такі документи, в якому порядку їх слід приймати, яка їх юридична сила. По суті такі документи є доктринальними джерелами, на підставі яких повинні розроблятися нормативно- правові акти.

На превеликий жаль, доктринальні документи необов’язкові для виконання. Багато з них не публікуються, офіційно не оприлюднюються та є документами внутрішнього, службового користування.

Стратегічний вектор правової політики проявляється в основному в правотворчій та доктринальній формах; тактика пов’язана з послідовним розвитком загально стратегічних правових орієнтирів, висуванні та вирішенні конкретних управлінських завдань за допомогою правових засобів. В якості необхідних заходів слід визначити статус політико-правових актів, а також підвищити відповідальність органів виконавчої влади за їх розробку, погодження та реалізацію. Крім цього слід закріпити статус концептуальних та доктринальних документів для визнання їх в якості форми права, надання їм більшої юридичної сили.

Правова доктрина повинна розроблятися у всіх найбільш важливих сферах суспільних відносин та слугувати основою для формування державної політики в кожній галузі. Більше того, прийняття доктринальних документів повинно здійснюватись за активної участі вчених-юристів, найбільш кваліфікованих спеціалістів-практиків, незалежних експертів. Розробники мають нести відповідальність за стан та розвиток системи права. На жаль, у сучасних умовах розроблення норм права відстає від реалій життя, що в свою чергу дає можливість політикам лобіювати власні інтереси в правовому регулюванні та приймати свавільні рішення.

Доктрина забезпечує достатнє аналітичне опрацювання правового матеріалу, що охоплюється догмою права. Від ступеня розвитку аналітичної юриспруденції

багато в чому залежать стан законодавства, рівень його досконалості, стан та характер іншого підґрунтя вирішення життєвих ситуацій, юридичних справ, якість та ефективність юридичної діяльності, рівень професійної підготовки спеціалістів в області юридичних знань та практики, а також стан правосвідомості та правової культури.

Вироблені в результаті аналітичної діяльності наукові узагальнення, визначення, порівняльні характеристики, класифікації досить часто сприймаються законодавцем, втілюються в закони, особливо кодекси, інші систематизовані акти, сприймаються судовою практикою, стають нормативними узагальненнями.

Особлива група доктринальних норм - це дефінітивні норми, що встановлюють правила поведінки, які не отримали достатньо чіткого виразу. Як правило, такі норми визначають цілі, принципи, поняття, категорії, терміни, визнані в теорії права. Доктринальні норми характеризуються інформаційною наповненістю, універсальністю, здатністю впливати на інтереси суб’єктів правових відносин. Доктринальні норми встановлюють певну модель поведінки, в рамках якої можливим є вибір стратегії дій, що дозволяють досягнути поставлених цілей.

Ми звикли до того, що майже кожен юрист, який «просуває науку вперед», вважає своїм обов’язком викласти в науковій статті чи монографії такими вказівками як: « норму таку доповнити..», « норму таку викласти в наступній редакції» тощо. Інакше і науки буцімто немає [55]. У Франції, наприклад, так не заведено. Французька правова доктрина ніколи не дозволяє собі спрощених напутніх рішень (роби так і так). У свій час відомий соціолог П. Сорокін, критикуючи так звані «дитячі науки», маючи на увазі, перш за все деякі гуманітарні науки, зазначав, що справжня наука «не наказує та не забороняє, не каже: « ти зобов’язаний» або «ти повинен», а лише «зображає» функціональний зв'язок явищ, що сформульовані у вигляді суджень: «при наявності таких умов відбувається те» [155, с. 43]. Завданнями має бути дослідження «функціональних зв’язків», пробудження думки, уникнення «штампів», які досить часто бувають помилковими і на які так багата вітчизняна правова наука. Доктрина повинна готувати базу для нових кодексів.

Доктринальні акти мають бути джерелами (формами) права та основними засобами реалізації правової політики. Правова доктрина повинна слугувати базисом для наступних розробок та пропозицій щодо вдосконалення законодавства. При зростаючому ускладненні суспільних відносин правова доктрина все більше привертає увагу юристів, які є представниками і виразниками професійної правосвідомості і формулюють її відповідно до своїх переконань, заснованої на аналізі суспільної думки, вимог практики, досвіду правозастосування.

Практика законотворення останнього часу свідчить про те, що неможливо створити закон чи галузь права, яка б відповідала сучасним вимогам справедливості, без ґрунтовної наукової розробки її концепції. Законодавство має формуватися на підставі ретельно виважених та апробованих національною і світовою практикою наукових висновків, а не відповідно до уявлень та прагнень окремих осіб чи угруповань. А так зване «мертве право», що породжується некомпетентністю законодавця, знижує ефективність правового регулювання та сприяє розвитку правового нігілізму. Крім того, як слушно зазначає Т. В. Гурова, така діяльність не сприяє формуванню якісного законодавства, тобто формальних джерел права, які потрапляючи до соціального середовища, досить часто не відповідають його реальним запитам та тенденціям розвитку [37, с. 123].

Підвищення ролі правової доктрини сприятиме правильному вибору напрямків у правовому регулюванні суспільних відносин. У законодавчому процесі саме вона має забезпечувати правовий характер законів при їх підготовці, експертній оцінці, виявленні, усуненні колізій у праві та запобігання ним. До доктрини звертаються члени законодавчих органів при підготовці та обговоренні проектів законів.

Доктрина нерідко знаходиться в розпорядженні судових інстанцій при вирішенні спірних питань, при формуванні загальної норми суддівського права. В основі своїх рішень судам необхідно закладати положення правової доктрини у випадку відсутності чіткої законодавчої регламентації. Завдяки втіленню в акти судової практики правова доктрина слугує безпосередньою правовою основою вирішення юридичних суперечок. Таким чином, можна стверджувати, що

правотворчість суду обмежена доктринальними основами: суддя не вільно створює в процесі правозастосування, а скоріше за все знаходить оптимальну для даного казусу правову ідею, якій надає формально-визначений вигляд.

Конституційні Суди мають можливість виводити правові принципи зі змісту конституційних положень. При цьому велике значення має правосвідомість суддів Конституційного Суду. Юридична природа рішень Конституційного Суду як джерела права безпосередньо пов’язана з правовими позиціями, що їх віддзеркалюють. Саме ці правові позиції і надають рішенням доктринального забарвлення. Така ознака як юридична обов’язковість свідчить про їх нормативність.

Справді, неупереджений аналіз більшості рішень Конституційного Суду України свідчить про те, що в них містяться повноцінні нові норми права. Факт того, що ці норми викладені в межах положень, що тлумачаться, не дає підстав заперечувати їх правотворчий характер.

Визнаючи нормотворчий характер актів вищих судових інстанцій, доходимо висновку про те, що положення правової доктрини набувають юридичної сили і тим самим забезпечують обов’язковість їх реалізації. В цьому випадку правова доктрина є джерелом права і основним засобом реалізації правової політики.

Таким чином, в результаті проведеного наукового аналізу доведено те, що:

- правова доктрина в Україні - багатоаспектне явище і не може бути зведена лише до ідей правознавців щодо тих чи інших явищ правового життя;

- завдяки впливу доктринальних положень на українське суспільство реалізується соціальне призначення правової доктрини і тому вона тісно з ним взаємопов’язана;

- шляхом доктринального регулювання триває процес надання українському праву рис науковості, а теоретико-правові напрацювання, що отримали офіційну та суспільну підтримку, стають концепцією правової реформи та впливають на правовий розвиток у відповідному напрямку;

- вітчизняна правова доктрина займає провідне місце в системі джерел (форм) права, підтвердженням цього є слідування напрямком демократичних правових перетворень нашою державою. Сучасна правова система України є

неможливою за відсутності правової доктрини, що втілює в собі загальновизнані праці вчених-правознавців.

Підсумовуючи викладене в цьому розділі, можна дійти наступних висновків:

- останнім часом у вітчизняній юридичній науці активно дискутуються проблеми розвитку джерел системи права, у зв’язку із суттєвими змінами, що відбуваються в сфері регулювання суспільних відносин. Саме з цих позицій, а також опираючись на світову практику, уявляється необхідним вивчення проблематики та здійснити спробу викласти широке бачення правової доктрини як джерела (форми) права;

- існуюча в державі система правового регулювання, її нормативна база потребують істотного вдосконалення. Необхідність звернення до здобутків сучасної юридичної науки, зумовленої передусім потребами практики супроводження конкретних заходів здійснення державної та правової реформи в країні, є безперечною;

- факт існування правової доктрини як джерела (форми) права в Україні є безсумнівним. Як і в багатьох державах, вона офіційно не визнається джерелом (формою) права, але наукові праці юристів використовуються для формування моделі правового регулювання. Необхідності застосування доктринальних положень свідчить і те, що норми вітчизняного права спрямовані на встановлення і підтримання принципу законності в суспільстві, нині за своєю суттю і змістом не в повній мірі відповідають сучасним потребам формування української системи права, побудові правової, соціальної держави, втілення в життя принципу верховенства права тощо.

Розкриваючи питання значення правової доктрини в правовій системі джерел (форм) права України, наголошуємо на її ролі як фундаментального джерела права. Доктрина включає в себе погляди, ідей, концепцій науковців з одного боку, з іншого - виступає джерелом, що визначає критерії формування правил та прийомів тлумачення.