Принцип незворотності дії закону в часі в рішеннях Конституційного Суду України

В попередніх розділах частково вже йшла мова про категоричність формулювання принципу незворотності дії закону в часі, закріпленого статтею 58 Конституції України, проте, увага акцентувалася, переважно, на наслідках такої категоричності для законодавства України.

Окремо варто зупинитися на наслідках такої категоричності й для судової практики, зокрема, Конституційного Суду України, який присвятив тлумаченню статті 58 Конституції України безпосередньо чи опосередковано вісім своїх рішень. Дослідження останніх дасть змогу окреслити недосконалості формулювання принципу в Основному Законі, та запропонувати юридично можливі шляхи вирішення такої проблеми.

Розпочнемо з аналізу правової позиції Конституційного Суду щодо тлумачення самого поняття незворотності дії в часі нормативно-правових актів. Вперше офіційне тлумачення статті 58 Конституції України Конституційний Суд надав у своєму Рішенні №1-зп/97 від 13 травня 1997 року у справі щодо несумісності депутатського мандата, в якому зазначив, що незворотність дії законів та інших нормативно-правових актів в часі означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності» [38, с. 118]. Дещо по-іншому, а саме, виходячи із визначення дії нормативно­правового акта в часі, тлумачення неретроактивності закону було викладене в Рішенні №1-рп/99 від 9 лютого 1999 р. у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів: «Дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце» [39, с. 255]. В Рішенні №6-рп/2000 від 19 квітня 2000 р. у справі про зворотну дію кримінального закону в часі

зазначено: «Суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності, за умови, якщо вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи» [40, с.

послався на своє попереднє Рішення № 1-рп/99 від 9 лютого 1999 р. (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) [44, с.

Як бачимо із викладеного вище, універсального визначення поняття «незворотності дії закону в часі» Конституційний Суд не надав. На практиці зазначені формулювання (окрім визначення, що міститься в Рішенні №3- рп/2001 від 5 квітня 2001 року у справі про податки) можна вважати допустимими лише тоді, коли мова йде про правовідносини, які є нетривалими в часі. Якщо ж застосувати зазначені тлумачення до тривалих правовідносин, то це означатиме, що зворотною дією вважатиметься поширення нового нормативно-правового акта і на правовідносини, які завершилися до моменту набрання ним чинності, і на ті, що тривають на цей момент. Таку точку зору не можна вважати правильною, тому що вона призводить до заперечення негайної дії нормативно-правового акта. Якщо погодитися з думкою Конституційного Суду, новому акту відводиться лише перспективна дія, тобто дія на правовідносини, які виникнуть після набрання чинності останнім. Взявши за основу таке тлумачення, необхідно, наприклад, було б визнати неконституційним пункт 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу, в якому зазначено, що положення цього кодексу застосовуються також і до тих прав та обов'язків, які продовжують існувати після набрання ним чинності. У розумінні Конституційного Суду така дія нормативних приписів охоплюється поняттям «зворотна дія», а тому суперечить ст.58 Конституції України [105, с. 107].

В практиці трапляється безліч ситуацій, випадків з триваючими правовідносинами, які потребують універсального визначення поняття «незворотності дії закону в часі». Останнє можна спостерігати у Рішенні №3- рп/2001 від 5 квітня 2001 р., в якому Конституційний Суд зазначив, що під принципом незворотності дії в часі нормативно-правових актів мається на увазі, що їхня дія не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання ним чинності. З цього випливає, що нормативно-

правові акти можуть регулювати правові відносини, які хоча і почалися в минулому, але тривали на момент прийняття відповідних актів.

Але, незважаючи на наявність універсального, з точки зору застосування, визначення поняття незворотності дії закону в часі у вищезазначеному рішенні, в ньому містяться положення, які достатньо критично оцінені науковцями. Мова йде про п.2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України, у відповідності з яким, визнана такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), стаття 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 23 березня 1999 р. №539-XIV, згідно з якою «дія положень підпункту «е» і другої частини підпункту «з» пункту 1 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. №13-92 «Про прибутковий податок з громадян» (в редакції цього Закону) поширюється на правовідносини, які виникли з дня набрання чинності зазначеним Декретом Кабінету Міністрів України. Основний аргумент на користь такої позиції Конституційний Суд України вбачає в невідповідності статті 2 розділу II «Прикінцеві положення» зазначеного Закону вимогам частини першої статті 58 Конституції України, за якою «закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи”.

Як свідчать матеріали справи, статтею 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» надано зворотну силу положенням підпункту «е» і частини другої підпункту «з» пункту 1 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року «Про прибутковий податок з громадян» (в редакції цього Закону), якими до сукупного оподатковуваного доходу не включаються:

— суми, одержувані в результаті відчуження майна, що належить громадянам на правах власності, за нотаріальне посвідчення або за операції з відчуження якого сплачується державне мито чи плата за вчинення нотаріальних дій, крім доходів, одержуваних від реалізації продукції та іншого майна в результаті здійснення ними підприємницької діяльності (підпункт «е»);

— доходи, одержані від відчуження громадянами акцій та інших корпоративних прав, які були набуті такими громадянами в процесі приватизації в обмін на їх приватизаційні або компенсаційні сертифікати, а також в межах їх пільгового придбання за власні кошти працівниками підприємств, що приватизуються, та особами, визначеними статтею 25 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» (частина друга підпункту «з»).

Надавши зазначеним положенням Закону зворотної сили, парламент не тільки звільнив від оподаткування названі доходи громадян, а й фактично скасував відповідальність фізичних осіб за несплату прибуткового податку, нарахованого податковими органами на доход, отриманий від відчуження майна, набутого в процесі приватизації за приватизаційні або компенсаційні сертифікати, а також у межах пільгової приватизації до моменту набрання чинності цим Законом. З викладеного випливає, що надання зворотної сили підпункту «е» і частині другій підпункту «з» пункту 1 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» (в редакції оспорюваного Закону) спрямоване не на погіршення, а на поліпшення правового становища громадян, а тому не суперечить меті та соціальному призначенню принципу незворотності дії у часі законів та інших нормативно-правових актів. Тому статтю 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» Конституційний Суд України мав би визнати конституційною [59, с. 19]. Це цілком відповідало б і духові Конституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека

визнаються найвищою цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Повністю відповідала б така позиція Конституційного Суду України і, закріпленому в Конституції України, принципу верховенства права. Проте, саме через категоричність формулювання винятку із принципу незворотності у ст. 58 Конституції України, відповідно до якого, зворотна дія закону можлива лише у випадку пом'якшення чи скасування відповідальності особи, Суд дійшов висновку, що зворотна дія закону у випадку покращення правового становища особи є неможливою.

В контексті викладеного, доцільно навести правову позицію Конституційного Суду Російської Федерації у справі про податки. Визнавши неконституційними положення про надання деяким податковим правовим нормам зворотної дії в часі, Конституційний Суд Російської Федерації зазначив, що «Конституція Російської Федерації не перешкоджає наданню зворотної сили законам, якщо вони поліпшують становище платників податків. Сприятливий характер такого закону для суб'єктів оподаткування повинен бути зрозумілим як платникам податків, так і державним органам, що стягують податки» [71, с.

В процесі дослідження вищезгаданих рішень Конституційного Суду, не можна лишитися осторонь питання — суб'єктного складу застосування принципу «закон зворотної дії в часі не має». У своєму рішенні №1-рп/99 від 9 лютого 1999 р. Конституційний Суд дійшов висновку, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб, але це не означає, що зазначений конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб, проте, надання зворотної дії в часі таким нормативно- правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в

законі або іншому нормативно-правовому акті. Основним аргументом такого розмежування було розміщення принципу неретроактивності норм права у Розділі 2 Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». З тлумачення Конституційного Суду випливає, що нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність, мають зворотну дію в часі відносно фізичних осіб на підставі загальної вказівки норм Конституції, тоді, як для юридичних осіб зворотна дія — можлива, до того ж не тільки у випадку скасування чи пом'якшення юридичної відповідальності, а й в усіх інших випадках, але на підставі відповідної вказівки. В контексті викладеного, варто звернутися до конституційного досвіду інших держав. Наприклад, в Конституції того ж Азербайджану принцип про незворотність дії закону в часі міститься в спеціальному розділі «право і закон», в конституціях Словенії та СРЮ в розділі «конституційність і законність», в основних законах деяких інших держав (ФРН, Естонії, Швейцарії тощо) він фіксується в розділах, присвяченим захисту прав і свобод людини, але в цьому ж розділі наявне застереження з приводу того, що закріплені в ньому права, свободи і обов'язки поширюються і на юридичних осіб, якщо вони можуть бути до них застосовані. В Конституції України, на жаль, такого застереження немає.

Вказане рішення Конституційного Суду справді дуже обмежило застосування принципу неретроактивності, оскільки до моменту прийняття цього рішення, застосування ст.58 Конституції України здійснювалося на рівних умовах до всіх суб'єктів права в Україні. І, як зазначив в окремій думці до Рішення Конституційного Суду України №-рп/99 від 9 лютого 1999 р. суддя Конституційного Суду України М.І Козюбра, обґрунтовуючи свою правову позицію про різне застосування принципу неретроактивності закону щодо фізичних і юридичних осіб, Конституційний Суд не взяв до уваги принцип рівності всіх суб'єктів права перед законом ( статті 13, 129 Конституції України), який означає пред'явлення до всіх них однакових вимог та відсутність у будь-кого з них привілеїв. Офіційне тлумачення

Конституційним Судом України частини першої статті 58 Конституції України не узгоджується з цим принципом, оскільки ставить фізичних осіб — суб'єктів права у привілейоване становище порівняно з юридичними особами [58, с. 25].

Окремої уваги потребує Рішення Конституційного Суду України №22- рп/2003 від 25 грудня 2003 року (справа щодо строків перебування на посту Президента України). Відповідно до якого, керуючись ст.58 Конституції України, Суд вирішив, що положення ст.103 Конституції України про обмеження щодо можливості однієї і тієї особи перебувати на посту Президента України більше, ніж два строки підряд поширюється лише на правовідносини, які виникли після набрання чинності Конституцією України, тим самим, дозволивши тодішньому Президенту висувати свою кандидатуру втретє. Визначення перебігу строку перебування на посту Президента України після набуття чинності Конституцією України 1996 року було б правильним, якби в Україні до того моменту Президент не обирався взагалі та не було законодавчої регламентації цього процесу. Як відомо, стаття 114-2 Конституції УРСР 1978 року містила положення про те, що одна й та ж особа не може бути Президентом України більше двох строків підряд. Аналогічне положення було закріплене і в статті 21 Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України, який втратив чинність зі вступом в дію Конституції України. З викладеного випливає, що Суд не надав нормам ст. 103 негайної дії, відповідно до якої новоприйнятий акт поширює свою дію також на правовідносини, що тривають в момент набрання ним чинності, надавши останньому лише перспективної дії. Основним аргументом єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні було посилання на принцип «закон зворотної дії не має», незважаючи на те, що в своєму Рішенні №1-зп/97 від 13 травня 1997 року (справа щодо несумісності депутатського мандата), Суд свою правову позицію щодо застосування принципу незворотності дії закону в часі, виклав зовсім по- іншому, а саме поширив положення частин другої і третьої статті 78 та

частини четвертої статті 81 Конституції України ( положення про несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності) на народних депутатів України, обраних до набрання чинності Конституцією, а саме з 8 червня 1995 року (з моменту вступу в дію Конституційного договору). Це говорить про те, що в даному випадку новоприйнятому акту (Конституції України) Суд надав негайної дії, застосувавши положення статтей 78 та 81 до тих правовідносин, що тривали на момент набрання нею чинності.

Також необґрунтованим видається, порівняно нещодавнє, Рішення Конституційного Суду України №6-рп/2012 від 13.03.2012 р. (у справі щодо відповідності Конституції України п.2 ч.1 ст.7, п.2 розділу 8 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції»), яким було визнано неконституційним положення Закону, відповідно до якого Президент України, народні та місцеві депутати, судді, міністри, прокурори, державні службовці та посадові службовці органів місцевого самоврядування зобов'язані надати у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру за 2011 рік відомості про витрати з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 1 липня 2011 року. З огляду на викладене, виникає питання, яким же положенням Конституції України можуть суперечити ці заходи, спрямовані на запобігання та протидію корупції, які було нарешті встановлено цьому антикорупційному законі? Конституційний Суд України, підтримавши позицію народних депутатів України — суб'єкта звернення з конституційним поданням, прийшов до висновку, що ці положення Закону суперечать частині першій статті 58 Конституції України, яка встановлює вимогу щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів. Такий підхід видається дивним, оскільки положення пункту 2 розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» вищезазначеного закону про те, що «у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру за 2011 рік відомості про витрати надаються з дня набрання чинності цим Законом» [45, с. 15]

спрямовані саме на виконання принципу незворотності дії законів в часі. Саме тому, спеціально у перехідних положеннях Закону зазначено, що у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру за 2011 рік відомості про витрати надаються не за весь 2011 рік, а з моменту набрання чинності законом, оскільки до цього (за попереднім законодавством) особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, не були зобов'язані декларувати свої витрати.

Конституційний Суд України в мотивувальній частині Рішення послався на свої попередні правові позиції, які пояснюють принцип незворотності дії законів в часі: «закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом» (рішення від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 5 квітня 2001 року № 3-рп/2001) [45, с. 16].

Посилання ж Конституційного Суду України на те, що положення пункту 2 розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону знаходяться у системному зв'язку зі статтею 12 Закону є незрозумілим. По- перше, стаття 12 Закону знаходиться у системному зв'язку з пунктом 1 розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону, який і встановлює, що вона набирає чинності з 1 січня 2012 року. По-друге, стаття 12 встановлює не обов'язок декларування своїх витрат, а обов'язок «щорічно до 1 квітня подавати за місцем роботи (служби) декларацію про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру за минулий рік за формою, що

додається до цього Закону». Саме тому законодавець встановив, що вона набирає чинності з 1 січня 2012 року, тим самим підкресливши, що обов'язок подати декларацію нової форми за 2011 рік виникає цілком логічно з 1 січня наступного року, тобто з 1 січня 2012 року.

Отже, з правового погляду незрозуміло, чому обов'язок осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, декларувати свої видатки з дня набрання чинності зазначеним законом суперечить принципу незворотності дії в часі законів.

Проведений аналіз судової практики Конституційного Суду України щодо тлумачення статті 58 Конституції України, свідчить про необхідність вдосконалення формулювання принципу незворотності та винятку з нього у таких напрямах:

чітке визначення суб'єктного складу дії принципу, тобто однакове застосування останнього, як до фізичних, так і до юридичних осіб;

розширення меж дії винятку із принципу незворотності, поширивши останній не лише на нормативно-правові акти, які пом'якшують чи скасовують відповідальність особи, але й на інші, які будь-яким чином поліпшують правове становище особи.

Окремо слід також визнати й необхідність в остаточному коригуванні підходу Конституційного Суду України щодо тлумачення самого поняття незворотності дії в часі нормативно-правових актів. І, як уже зазначалось раніше, найуніверсальніше, з точки зору практичного застосування визначення поняття незворотності міститься в Рішенні Конституційного Суду №3-рп/2001 від 5 квітня 2001 р.

3.3.