Принцип незворотності дії закону в часі в судовій практиці Федерального Конституційного суду ФРН
Принцип незворотності дії закону в часі закріплений ч.2 ст. 103 Конституції Федеративної Республіки Німеччини, відповідно до якої: «Діяння підлягає покаранню, якщо караність була встановлена законом до моменту вчинення відповідного діяння» [99, с.
602]. Як видно, незворотність, як правовий механізм в зазначеній статті розглянута лише в площині кримінального права, втім, це не завадило Федеральному Конституційному суду ФРН (ФКС) різноаспектно дослідити її у своїй діяльності, передусім, через принципи правової держави та громадянського суспільства []. Йдеться, зокрема, про принципи правової безпеки та захисту довіри, які хоч і не відображені в Основному законі ФРН, проте, достатньо розвинуті німецькою правовою наукою та судовою практикою. Сутність принципів правової безпеки та захисту довіри полягає в тому, що громадянин повинен мати змогу передбачити можливі втручання держави у його правове становище, і, відштовхуючись від цього, визначати свою поведінку. Крім того, він повинен мати певність, що його поведінка, яка відповідає чинному законодавству, згодом не визнаватиметься протиправною, шляхом надання зворотної дії новоприйнятим законодавчим актам. Звідси випливає, що реалізація зазначених принципів забезпечується правовим механізмом незворотності дії закону в часі.Слід відмітити різноманітність наукових підходів німецької правової думки відносно співіснування вищенаведених принципів. Так, деякі вчені, віддаючи перевагу принципу захисту довіри, уникають поняття правової безпеки (Оссенбюль), інші — розглядають його лише як підпункт при розгляді гарантії послідовності та захисту довіри в діяльності держави (Ізензее, Кірхгоф). Однак, судова практика у розгляді питань про зворотну дію правових норм часто використовує обидва поняття в їх тісному взаємозв'язку. Наприклад, в одному із своїх рішень ФКС наступним чином
сформував свою правову позицію відносно зазначених принципів: «Для громадянина правова безпека, передусім, означає захист довіри.
Цей захист довіри гарантується, зокрема, основоположними правами, в яких особливо наочно проявляється принцип правової держави» [106, с. 94]. Наведене положення із рішення ФКС ілюструє тісний взаємозв'язок зазначених принципів, тому, детально не зупиняючись на питанні їхнього співвідношення, яке до того ж є досить-таки дискусійним, варто перейти до незворотності, яка фактично наповнює та забезпечує реалізацію зазначених принципів.Чимало уваги у судовій практиці ФКС приділено питанню незворотності дії податкових законів, і це цілком, очевидно, адже останні є досить «вразливими» у питанні сталості правового становища особи чи принаймні його непогіршення. Так, в одному із своїх рішень ФКС зазначив: «...податкові закони принципово можуть охоплювати тільки такі фактичні обставини, які виникають або остаточно закінчуються лише після їх опублікування. Тому з принципу правової держави можна вивести ту конституційну вимогу, що обтяжуючі податкові закони принципово не можуть поширювати свою дію на вже завершені фактичні обставини» [106, с. 95]. Наведене положення, по-перше, визначає межі негайної дії нормативного акту, як видно, останній може в однаковій мірі бути застосований як до перспективних правовідносин, так і до існуючих на момент його прийняття, що підтверджує раніше зроблені висновки відносно темпоральної дії винятку із принципу незворотності (див. підрозділ 1.3. Темпоральна дія винятку із принципу незворотності дії закону в часі); по-друге, встановлює часовий поріг відліку зворотної дії нормативного акта, яким по-суті є моментом повного завершення правовідносин; по-третє, вказує на неприпустимість зворотної дії обтяжуючого податкового закону, що в свою чергу не виключає можливість дії постфактум податкового закону, що покращує правове становище особи.
Окрему увагу Федеральний Конституційний суд Німеччини акцентує на співвідношенні довіри, як правового принципу із зворотною дією правових норм. Так, в одному із своїх рішень ФКС зазначив: «З конституційно-правової точки зору довіра переважно спирається тільки на припущення, що правова позиція громадянина не може бути погіршеною постфактум.
Громадянин повинен сподіватись на те, що законодавець постфактум не приєднає до завершених фактичних обставин жодних неприйнятних наслідків замість тих, які існували на час повного завершення фактичних обставин (справжня зворотність). Крім того, за певних обставин довіра громадянина може спиратися на те, що правова позиція не буде постфактум знецінена нормами, які діють лише щодо сучасних, ще не завершених обставин справи в напрямку на майбутнє (несправжня зворотність). Зі справжньою зворотністю ситуація цілком зрозуміла, її дія спрямована на підрив довіри особи до органів державної влади через непередбачуваність. Питання несправжньої зворотності — дещо складніше, передусім, через ототожнення її у даній інтерпретації з фактичною дією правових норм. Застосування нових правових приписів до триваючих правовідносин не можна вважати порушенням очікуваності, як складової принципу захисту довіри, адже, процедура прийняття нормативно-правового акту — досить не проста, займає певний час, і супроводжується, як правило, відповідним інформаційним супроводом, тому передбачуваність прийняття такого документу є цілком очевидною. Таким чином, саме справжню зворотність слід ідентифікувати «посяганням» на принцип захисту довіри.Розглянувши різні аспекти принципу незворотності дії закону в часі в практиці ФКС Німеччини, поступово наблизились й до кримінальних справ, в яких зазначений принцип зіграв не менш важливу роль. Принцип «lex ad praetorian non valet» закріплює параграф перший Кримінального кодексу Німеччини, який фактично дублює відповідне положення Основного закону. В параграфі другому наводяться детальніші правила дії кримінального закону в часі, а саме ч.1 у загальному вигляді встановлює, що покарання і
його додаткові наслідки визначаються законом, чинним на час вчинення діяння. Далі ч. 2-4 містять деталі відносно дії кримінального закону в часі. Так, відповідно до ч.2 якщо покарання змінено під час вчинення діяння, то застосовується закон, який діяв на момент завершення діяння.
У відповідності із ч.3 — якщо закон, що діяв на момент закінчення діяння, змінений до моменту прийняття судового рішення, то застосовується більш м'який закон [174, с. 299]. Таким чином, окрім класичного варіанту принципу незворотності дії закону в часі зі сферою дії в межах кримінального права (Ruckwirkungsverbot), параграф другий частини третьої допускає застосування зі зворотною силою більш м'якого закону (Ausnahmen vom Ruckwirkungsverbot), хоча Конституція ФРН прямо не передбачає виняток із «Lex ad praetorian non valet». Очевидно, відповідні формулювання статей нормативно-правових актів стали наслідком судової практики та доктринальних досліджень останніх десятиліть.Як бачимо, принцип незворотності дії закону в часі дістав належне правове оформлення в законодавстві ФРН і, здавалося б, на перший погляд носить абсолютний характер у застосуванні, однак, виявляється це не так, та й підтвердження цьому знаходимо у формулі Радбруха, за якою правова безпека (яка фактично забезпечується принципом незворотності дії закону в часі — від авт.) обмежується законом, що суперечить справедливості [174, с. 3]. Варто зазначити, що Верховний Суд ФРН у своїй діяльності спочатку не застосовував формулу Радбруха, чого не можна сказати про Федеральний Конституційний Суд ФРН, який чимало разів користувався нею у своїй діяльності. Так, в одному із своїх рішень Суд відмітив, що не може бути застосована заборона на застосування кримінального закону зі зворотною силою у відповідності із ст.103 Конституції ФРН, якщо носії державної влади підтримували протиправну діяльність, сприяли їй, жорстко порушуючи загальновизнані права людини, і шляхом посилання на відповідне конституційне положення, звільнялись від кримінальної відповідальності [138, с. 657].
Така позиція ФКС ФРН чітко простежується й у згаданій раніше справі Стрелец, Кесслер і Кренц проти Німеччини, розглянутої ЄСПЛ, в якій ФКС, як внутрішньодержавний суд, дійшов висновку, що довіра громадянина завойовується тим фактом, що ст.103 Основного закону дає йому впевненість в тому, що держава каратиме лише за дії, які на час їх вчинення визначалися парламентом злочинними, і за які передбачалося конкретне покарання.
Разом з тим Суд зазначає, що абсолютний захист довіри, відображений в гарантії, наданої ст.103 Основного закону ФРН, повинен відійти на другий план, коли мова йде про захист прав людини (вчинення злочинів проти людства та людяності), оскільки в протилежному випадку здійснення правосуддя по кримінальним справам у ФРН не відповідало б нормам верховенства права. У всіх інших відносинах принцип захисту довіри продовжує застосовуватись, і кожному громадянину гарантується у випадку його осудження, застосування закону, діючого на момент вчинення відповідного протиправного діяння [36].Доречно прокоментувала таку позицію ФКС ФРН Профессор В. Хассемер: «...Як жорстка кримінально-правова заборона (абз. 2 ст. 103 Основного Закон1; § 1 КК), так і загальне та основне начало довіри, яке виводиться із державно-правового принципу (абз.1, абз.3 ст.1 Основного Закону), повинні жорстко охоронятися. Цей фрагмент висновку спирається, зокрема, на п.1 тези до рішення Другого Сенату Конституційного Суду ФРН від 24.10.1996 р., в якому зазначається: «Заборона зворотної дії ст.103 Основного закону — абсолютна і виконує свою державно-правову і пов'язану з основними правами функцію, шляхом жорсткої формалізації». Далі тут же зазначаються випадки відступу від довіри у відношенні з представниками влади, якщо вони порушують права людини. Іншими словами, заборона на застосування зворотної сили кримінального закону, зорієнтованого на погіршення правового становища особи, зберігається, але можливе певне обмеження, зумовлене іншими правовими цінностями» [76, с. 560].
Таким чином, підсумовуючи викладене, слід зазначити наступне:
Принцип незворотності дії закону в часі у німецькому законодавстві, судовій практиці та правовій доктрині займає чільне місце, зумовлено це, насамперед, його надприродним рівнем на міжнародній арені, однак не менш важливою причиною його високих позицій є судова практика ФКС ФРН, яка розвинула та дослідила чи не всі можливі аспекти цього принципу:
— як складову верховенства права;
— як основу забезпечення реалізації принципів правової безпеки та захисту довіри;
— виокремила виняток з нього;
— окреслила можливі відступи від нього виключно в інтересах людей для забезпечення їхніх громадянських прав тощо.
Зважаючи на проведений аналіз, можна з певністю припустити, що мабуть жоден судовий орган конституційної юрисдикції європейських держав стільки не приділив уваги зазначеному принципу, як ФКС ФРН, що очевидно спричинено багаторазовою зміною в державі за відносно нетривалий проміжок часу правових та політичних режимів, які супроводжувалися зміною законодавства та, безперечно, постановкою питання про ретроактивну дію правових норм.
Правова позиція Федерального Конституційного Суду ФРН по справі Кренца, згодом підтримана ЄСПЛ, суттєво розширила межі дії та сприйняття принципу незворотності у європейському правовому просторі, що відіграло важливу роль у зміцненні позицій останнього та, витікаючи з нього, складових.
Тому, з огляду на викладене, слід відмітити важливий внесок ФКС ФРН у розвиток та юридичну значимість принципу незворотності дії закону в часі у світовому правовому просторі.