Нормативне закріплення незворотності дії закону в часі та його еволюція

З попереднього підрозділу вбачається, що ідея незворотності дії закону в стародавні часи формувалася поступово, подібна ситуація спостерігається і з нормативним закріпленням незворотності.

В пам'ятці Стародавнього Вавілону — Кодексі Хаммурапі (1780 р. до н.е.) цар Хаммурапі заповідав, щоб майбутні царі, які правитимуть країною після його смерті, берегли ті справедливі слова, які накреслені ним на стовпі; не змінювали уже встановлені закони та рішення країни. «І якщо майбутній правитель матиме розум, і зможе справедливо керувати країною, то нехай змінює закони для покращення становища своїх людей» [89, с. 131]. Тобто основний акцент робиться на незмінюваності закону, його стабільності. Як відомо, одним із покликань принципу незворотності дії закону в часі є забезпечення стабільності в суспільстві. Зміна закону, на думку Хаммурапі, можлива лише за умови покращення становища людини, по-іншому і бути не може. Тобто, фактично за тих умов, які закріплені в кодексі Хаммурапі зворотна дія закону, що посягає на права і свободи людей, є неможливою.

Всі давньогрецькі племена вороже відносились до будь-яких законодавчих змін. Вони свято берегли традиції та звичаї своїх предків, і вважали зміни, в тому числі і законодавчі, підривом культурних та інтелектуальних надбань їхніх прадідів. В Афінській державі демократичний реформатор Клісфен провів реформи, в яких опосередковано простежується принцип незворотності. Як зазначає Арістотель про реформи Клісфена: «.в результаті цих змін державний лад став більш демократичний; видаючи нові закони, Клісфен мав на увазі інтереси народу» [66, с. 130]. При Клісфені у Раді п'ятсот (законодавчому органі стародавньої Греції) були представлені майже всі верстви населення.

нового року можна було вносити пропозиції щодо нових законів та зміні існуючих. Збори відкритим голосуванням вирішували питання про доцільність внесення змін в існуючі закони. Якщо законодавча пропозиція отримувала належну кількість голосів, громадянин, який її вніс, отримував право представити в Раду п'ятсот відповідний законопроект. Законодавчий орган давав своє заключення по проекту, після чого законопроект із заключенням Ради надходив на розгляд третіх народних зборів того ж року. Одночасно з передачею законопроекта Раді п'ятсот, він виставлявся на всенародне ознайомлення на одній із площ Афін. Як бачимо, процес прийняття нових законодавчих актів в стародавніх Афінах був досить-таки складним й основна роль в цьому процесі відводилася народу. Про прийняття будь-яких законодавчих змін люди були завчасно повідомлені, мали час для того аби відхилити останні у випадку будь-якої несправедливості по відношенню до їхнього правового становища. Тому можна припустити, що зазначена законодавча процедура виключала прийняття законів із зворотною дією, направлених проти громадянина, його прав і свобод.

Вчені, які протягом останніх століть займалися дослідженням Афінської демократії, ввели в обіг поняття «ізономія», яке, на їхню думку, могло повністю охарактеризувати устрій тогочасної Афінської держави. «Ізономія» (в перекладі з грецького isos — рівний, nomos — використання права) тобто однакового застосування закону до всіх людей. Згодом, Могенс Герман Хансен — провідний датський філолог, у своїх дослідженнях дійшов висновку, що зазначене поняття включало також й впевненість в управлінні наперед відомим законом. Висунута ним теза цілком підтверджується й зазначеною вище законотворчою процедурою стародавніх Афін. У контексті викладеного напрошується проміжний висновок про те, що законодавчі реформи та, власне, й саме законодавство стародавніх Афін містили механізми запобігання прийняттю ретроактивних законів, такі як: стабільність законодавства (небажаність законодавчих змін), всенародне ознайомлення, багаторівнева система прийняття закону тощо.

про те, що закони зі зворотною силою були небажані та засуджувалися тодішнім суспільством.

Однак справжня історія принципу незворотності почалася з римського права. В Римській Імперії чітко відрізняли ретроактивний закон від іншого нового закону. Ще в Римській республіці юристи запропонували на обговорення два принципи «nullum crimen sine lege» (ніякого покарання без закону), «nulla poena sine lege» (ніякого злочину без закону), як механізм протидії необмеженій волі консулату та сенату. Згодом вони були об'єднані, розширені і охоплювали чотири складові:

1) «Nullum crimen, nulla poena sine lege scripta» — заборона застосовувати покарання за відсутності злочину. Застосування покарання можливе лише на основі писаного закону.

2) «Nullum crimen, nulla poena sine lege stricta» — заборона використання аналогії кримінальних законів для засудження винної особи. Проте, дозволялося використання аналогії закону для виправдання винної особи.

3) «Nullum crimen, nulla poena sine lege praevia» — заборона ретроактивних кримінальних законів. Караність і покарання мають бути легалізованими до моменту вчинення злочину.

4) «Nullum crimen, nulla poena sine lege certa» — заборона будь-якої невизначеності в строках покарань для уникнення ретроактивності [157, c. 42].

Поступово застосування принципу «Nullum crimen sine lege, nulla poena sine lege» в Римській імперії звелося до його складової «Nullum crimen, nulla poena sine lege praevia» — заборони ретроактивних кримінальних законів. Згодом виникла необхідність в розширенні меж заборони ретроактивності закону, в результаті чого був введений в обіг окремий принцип незворотності дії закону в часі «lex ad praeterian non valet» («ex post facto law»), який на відміну від свого двійника «Nullum crimen, nulla poena sine lege praevia», поширював свою дію на всі закони.

В Римській імперії на законодавчому рівні заборону ретроактивних законів містили: Конституція імператора Константина (306-337 рр.), Конституція останнього імператора єдиної Римської імперії Феодосія I (379- 395рр.), Кодекс імператора східної Римської імперії Феодосія II (408-450 рр.), Конституція імператора Візантії Анастасія I (491-518 рр.), Кодекс Візантійського імператора Юстиніана (527-565 рр.), кодифікація Юстиніана “Corpus iuris Civillis” та інші [89, с.

В цьому контексті вартий уваги й сам процес творення нормативних актів. В цілому Римляни позитивно відносились до нових законів, і першими серед європейців почали займатися кодифікацією, тим самим показавши приклад для більш пізніх держав. Процес кодифікації супроводжувався завчасним письмовим повідомленням населення про створення нового кодексу. Впродовж довгого часу в Римській імперії була тенденція масової кодифікації законів (і відповідно більше акценту на завчасне повідомлення про видання нового акту).

Законам в основному відводилася перспективна дія. Для прикладу можна навести декілька цитат з Кодексу Юстиніана: «Поклоніться перед новими законами, і дотримуйтеся їх, залишивши в спокої всі попередні. Нехай ніхто з вас не насмілюється порівнювати їх з попередніми або шукати відмінності між ними; все, що тут встановлено, ми визнаємо в якості єдиного для дотримання в майбутньому. Ні в суді, ні в іншій установі ніхто не повинен посилатися на інші книги, окрім як на складені та оприлюднені Дигести і Конституції» [89, с. 227]. З наступної цитати видно, що поряд з наданням закону перспективної дії, йому відводилася й зворотна у випадку пом'якшення чи скасування відповідальності особи: «Коли новий закон прощає якесь протиправне діяння, вчинене в минулому, він забороняє його

на майбутнє». В сучасній юриспруденції зазначене положення Кодексу Юстиніана становить виняток з принципу незворотності дії закону в часі, відповідно до якого, закону надається зворотна дія у випадку пом'якшення (скасування) юридичної відповідальності особи чи покращення її правового становища.

У підсумку необхідно зазначити, що не дивлячись на опосередковані посилання у Вавілонській та Грецьких державах, справжня історія принципу незворотності дії закону починає свій відлік з римського права.

Епоха Античності, яка ознаменувалася суттєвим розвитком не лише ідеї, але й принципу незворотності закону, скінчилася, залишивши колосальні здобутки для пізніх часів. Здавалося б, все є для подальшого вдосконалення напрацювань античних юристів. Проте в епоху Середньовіччя, порівняно з Античними часами, спостерігається суттєвий спад в еволюції принципу незворотності дії закону в часі. Причиною, очевидно, було звичаєве право, яке по своїй суті виключало принципи «писаного права». В добу раннього Середньовіччя (V-VI ст.н.е) на території колишньої Римської імперії, яку заселяли варварські племена, були поширені, так звані, варварські правди — записи звичаєвого права, для прикладу, запис звичаєвого права вестготів (Судебник короля Евріка), бургундів (Бургундська правда), салічних франків (Салічна Правда).

Останній заслуговує особливої уваги, оскільки досить чітко відображає державний та суспільний устрій тогочасної франкської держави, майнове та соціальне розшарування її суспільства. Салічна Правда не являє собою систематизованого зводу законів або кодексу (охоплюючого всі сфери суспільного життя), її положення не носять характеру загальних юридичних норм, а є фіксованим переліком правових звичаїв і відповідних покарань. Здебільшого її статті присвячені злочинам проти особи і майна. Такі правові порядки тогочасної держави свідчать про відсутність будь-якого натяку на «цивілізовану» процедуру прийняття законів.

Схожа ситуація склалася й в Середньовічній Англії. Правові пам'ятки Середньовічної доби, такі як Правда короля Етельберта, Правда Іне, Закони Етельстана, Закони Кнута, Саксонське дзеркало були лишень збірками звичаїв, яким зовсім непритаманні особливості «писаного права». Поряд з цим, варто відзначити Велику хартію вольностей 1215 р. («Magna Carta») (першу «неписану Конституцію Англії»), яка, з точки зору природного права, була прогресом середньовічного англійського права. В статті 39 якої, знаходимо опосередковане посилання на заборону ретроактивних кримінальних законів: «Жодну вільну людину не може бути схоплено, ув'язнено, позбавлено власності чи вольностей, оголошено злочинцем, піддано вигнанню чи в будь-який інший спосіб позбавлено юридичних прав, а також жодне рішення не буде винесено стосовно неї, ні жодне стосовно засудження її, інакше, ніж на підставі правомірного судового рішення рівних їй перів або на підставі закону, що діє в країні» [89, с. 409]. І хоча на офіційному рівні принцип «ex post facto law» знайшов своє закріплення, на практиці воля правителя не знала обмежень.

На відміну від Англії, у Французькій державі принцип «lex ad praetorian non valet» юридично не закріплювався, а в практичному обігу взагалі були

поширені акти із зворотною силою внаслідок їхнього роз'яснювального характеру, останні називалися деклараціями. Тобто достатньо було назвати акт декларацією, щоб поширити його дію на минулі правовідносини.

В Епоху Нового часу, насичену демократичними революціями в світі, відношення до принципу незворотності дії закону в часі було неоднозначним. Наслідуючи правові порядки Середньовіччя, англійські суди презумпцію заборони ретроактивного закону не вважали підставою для визнання актів недійсними. Англійський Біль про права 1689 р. не містив заборони на закони із зворотною силою. Причиною могла бути відсутність особливого зловживання з боку короля, а також небажання Парламенту обмежувати свою владу. Ця теза підтверджується й тим, що у XVII-XVIII ст. в Англії набули популярності акти парламентського осуду (bills of attainder), які використовувалися парламентом без судового процесу для осудження певної групи осіб з конфіскацією майна та позбавленні громадянських і майнових прав. Акти парламентського осуду за своєю суттю були зі зворотною силою, оскільки визнавали протиправні діяння злочинними після їх вчинення, крім того, вони видавалися парламентом на власний розсуд. Відомий Акт парламентського осуду 1689 року, який проголосив декілька тисяч осіб винними у вчиненні «злочину» — проявленні нелояльності до англійського Короля Джеймса II [126, с. 46]. Незважаючи на відсутнісь прямої заборони на видання ретроактивних актів у Біллі про права 1689 року, все ж про незворотність закону, хоча й опосередковано, мова йшла в інших нормативних актах тієї доби. Для прикладу розглянемо Народну угоду від 28 жовтня 1647 року, в статті 4 якої зазначено: «подібно до того, як закони повинні бути однакові для всіх, так само вони не повинні зазіхати на безпеку та загальне благополуччя особи». Як відомо, саме на правову безпеку особи спрямована дія принципу незворотності дії закону в часі. Правова безпека являє собою впевненість особи у стабільності свого правового становища та непогіршення останнього в майбутньому. Звідси, можна зробити висновок про те, що окремі аспекти принципу незворотності дії закону в часі, хоча й

опосередковано, все ж були представлені в нормативно-правових актах тогочасної Англії.

В англійській юридичній доктрині, на відміну від офіційної юриспруденції, принципу «lex ad praetorian non valet» приділялося достатньо уваги. Про це, наприклад, свідчить праця одного із засновників англійської юриспруденції, професора Оксфордського університету Вільяма Блекстона «Коментарі до англійських законів», в якій він зазначив: «закони зі зворотною силою — неправильні; немає більш нерозумного підходу, ніж той, який визнає через деякий час завершене діяння злочинним, і піддає суб'єкта покаранню» [126, с.79]. Крім того Блекстон вважав, що нові закони, перш ніж вступлять в силу, повинні бути належним чином доведені до відома населення.

Представники американської юриспруденції, які боролися за незалежність, були також під впливом вчень Блекстона. Вони прагнули обмежити законодавчий розсуд федерального та колоніального органів принципом незворотності дії закону в часі. Під законодавчий розсуд підпадали й ретроактивні акти парламентського осуду, які спочатку були поширеними в Англії, а згодом почали застосовуватися й у Британських колоніях. Одним із мотивів американської Революції був людський гнів, викликаний несправедливістю позбавлення громадянських та майнових прав при винесенні актів парламентського осуду. Американська невдоволеність ретроактивними актами, які позбавляли особу громадянських та майнових прав, зумовила в подальшому заборону останніх на конституційному рівні.

Офіційна заборона ретроактивних законів вперше на американському континенті з'явилася в Декларації прав і свобод штату Делавер (1776 р.), в статті 11 якої закріплено: «закони зі зворотною силою передбачають покарання за злочини, вчинені до набрання ними чинності, є репресивними та несправедливими, і тому не повинні діяти».

Згодом заборона на прийняття та застосування ретроактивних кримінальних законів, а також актів парламентського осуду з'явилася в ряді

статтей Конституції Сполучених Штатів Америки 1787 р. та в конституціях її штатів. Для прикладу в статті 3 розділу 9 зазначено: «Не можуть прийматися ніякі акти про покарання без суду і ніякі кримінальні закони ex post facto». Стаття 1 розділу 10 передбачає: «Ні один Штат не може вступати в який- небудь договір, союз чи конфедерацію; видавати каперські свідоцтва; чеканити монети; випускати кредитні білети; сплачувати борги будь-чим, окрім золотої та срібної монет; приймати будь-який білль про покарання без суду, кримінальні закон ex post facto чи закони, які порушують зобов'язання по контрактах, чи надавати дворянські титули”. В статті 1 Конституції штату Вісконсін закріплено: «Ніякий акт парламентського осуду, закон зі зворотною силою, ніякий інший закон, який якимось чином погіршує чи збільшує зобов'язання по договору, не може бути прийнятий взагалі або закон, який конфісковує набуте законним шляхом майно». Стаття 1 Конституції штату Техас під назвою — Акти парламентського осуду закріплює: «ніякі акти парламентського осуду, закони ex post facto, які збільшують зобов'язання по договору, не можуть прийматися в штаті» [139, с. 776]. Як бачимо, принцип незворотності дії закону в часі у кінці 18 на поч. 19 ст. в Сполучених Штатах Америки не лише визнавася, але й офіційно закріплювався в більшості актів вищої юридичної сили. Цікаво також відміти й особисте відношення до останнього перших осіб держави. Третій Президент Сполучених Штатів Америки — Томас Джефферсон (1801-1809 рр.) підтримував заборону на прийняття ретроактивних кримінальних законів. Його наступник Джеймс Медісон (1809-1817 рр.) висловив необхідність в розширенні меж дії принципу «ex post facto law», поширивши останній на всі закони [126, с.75]. Проте його ініціатива не була підтримана, оскільки представники американської юриспруденції, досліджуючи правову ініціативу свого Президента, співставляючи останню з вченням Вільяма Блекстона, прийшли до висновку, що ця дефініція стосувалася лише злочинних діянь.

В Європі в період Великої Французької Революції (1789-1799 рр.) було прийнято чотири конституції: 1791 р., 1793 р., 1795 р., 1799 р. Усім конституціям, окрім останньої, передували декларації прав людини і громадянина. Саме в деклараціях був закріплений принцип «lex ad praetorian non valet», щоправда, в різних текстуальних формулюваннях.

Початок революції ознаменувався прийняттям 26 серпня 1789 року Декларації прав людини і громадянина, в статті 8 якої зазначено: «Закон може встановлювати покарання, лише ті, які є необхідними. Ніхто не може бути покараний по-іншому, аніж у відповідності до закону, належним чином застосованого, виданого та оприлюдненого до моменту вчинення злочину». Після приєднання Декларації до Французької Конституції 1791 р., зазначене положення також увійшло до її основного тексту.

В Декларації прав людини і громадянина, яка лягла в основу Французької Конституції 1793 р., параграф 14 містив наступне

формулювання «ex post facto law»: «Ніхто не може бути засуджений і

покараний по-іншому, аніж ... відповідно до закону, опублікованого до моменту вчинення проступку. Закон, який передбачає покарання за проступки, вчинені до його видання, є тиранічним законом; надання закону зворотної сили є злочином».

Особливо увагу варто звернути на формулювання принципу незворотності дії закону в часі в Декларації прав людини і громадянина, що увійшла до Конституції 1795 року, прийнятої в результаті Термідоріанського перевороту. Проаналізуємо зміст статтей 13 і 14: «Будь-яка дія, спрямована на посилення покарання, визначеного на основі закону, є злочином», і відповідно «ніякий закон, незалежно від того, відноситься він до сфери кримінального чи цивільного права, не може мати зворотну силу» [89, с. 205]. Як бачимо, всі декларації прав людини і громадянина, прийняті під час революції, містили заборону ретроактивних кримінальних законів, проте в останній, на відміну від попередніх, принцип «ex post facto law» поширювався і на цивільні акти. Конституція Франції 1799 року, прийнята в

результаті державного перевороту, та приходу до влади Наполеона Бонопарта, не містила заборони на видання та застосування ретроактивних законів.

Відтак, правова ситуація у французькій державі відносно застосування принципу незворотності закону на початку XIX століття була неоднозначною. Натомість французька доктрина досить-таки різко критикувала ретроактивні закони. Як зазначає Анрі-Бенжамен Констан французький політичний діяч, публіцист часів Французької революції: «зворотна дія закону зазіхає на право, і являється порушенням соціального договору; закон, що має зворотну дію не є законом» [179, с. 617]. Його подальші ідеї зводилися до того аби принцип незворотності дії закону підняти до рівня Природного права, на який ніякий законодавець не мав би права посягати у формі яких-небудь обмежень.

Ситуація з еволюцією принципе «lex ad praetorian non valet» в сусідніх державах істотно не відрізнялася, про це свідчать правові джерела тієї доби. В Пруському офіційному віснику від 5 лютого 1794 р., опублікованому як доповнення до Пруського загального земського права, містилося посилання на принцип незворотності, як на такий, що не потребує санкції законодавця, та входить в сферу природних прав людини. Перший правитель габсбурзьких земель (австрійські володіння) Джозеф II в межах правової реформи, проведеної у 1787 року, вніс принцип незворотності дії закону в часі в основний закон.

На початку XIX ст. на території сучасної Німеччини в правовий обіг вводиться аналог принципу «Nullum crimen sine lege, nulla poena sine lege», під назвою «nullum crimen, nulla poena sine praevia poenali» (немає злочину, не повинно бути й покарання, якщо в той час не існувало відповідного кримінального закону) [89, с. 30]. Його засновником був німецький правник Паул Джонан Ансельм Феєрбах, який у 1813 році включив цей принцип в Баварський кримінальний кодекс, над яким працював в той час. Згодом цей принцип з'явився в кримінальних кодексах багатьох європейських держав. З

того часу склалася традиція, що «Nullum crimen sine lege, nulla poena sine lege» («nullum crimen, nulla poena sine praevia poenali») представлений переважно в кримінальних кодексах, і відповідно застосовується при розгляді кримінальних справ, а його розширений аналог «lex ad praetorian non valet» міститься в конституціях та використовується в судочинстві.

Середньовічний спад в еволюції принципу незворотності дії закону в часі став лише своєрідним плацдармом для розвитку останнього в епоху Нового часу. Неабияку роль в цьому процесі відіграли демократичні революції, хвиля яких пронеслась світом у XVII-XVIII століттях. Революційно-демократичні настрої народу суттєво вплинули й на погляди представників юридичної доктрини, які і без цього більшість своїх праць присвячували дослідженню природного права. Тому, під кутом прав людини принципу незворотності дії закону в часі, як з офіційно-юридичної, так і доктринальної сторони в цю епоху було присвячено чимало уваги.

В XX ст. принцип незворотності дії закону в часі містили конституції більшості країн світу, щоправда в різних інтерпретаціях. Для порівняльного аналізу наведемо декілька прикладів. В історично відомій Веймарській Конституції 1919 року стаття 116 передбачає покарання за протиправне діяння лише в тому випадку, якщо його караність встановлюється законом, діючим на момент вчинення порушення. Стаття 20 Конституції Індійської Республіки (1949 р.) регламентує захист від засудження за протиправне діяння, яке не визнавалося злочином в момент його вчинення і від штрафу, розмір якого є більшим від того, який встановлений актом, діючим на момент скоєння злочину. Відповідно до статті 39 Конституції Японії (1946 р.): «ніхто

не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за діяння, яке

було законним в момент його вчинення...». Стаття 35 Білля про права Конституції Південно-Африканської Республіки (1996 р.) регламентує право кожної особи на захист від звинувачення за дію чи бездіяльність, які не

визнавалися правопорушеннями на момент їх вчинення відповідно до національного чи міжнародного права, і на мінімально встановлене

покарання за злочин, якщо обсяг останнього змінювався в період між моментами вчинення протиправного діяння і до винесення вироку.». Відповідно до ст.18 Конституції Аргентини (1853 р.) забороняється карати особу без судового процесу, покарання застосовується на основі закону, діючого на момент вчинення протиправного діяння. В статті 4 Конституції Королівства Марокко (1962 р.) коротко зазначено, що закони не можуть мати зворотної сили. Звичайно, наведений перелік не є вичерпним, проте, він показує, що на різних континентах конституції абсолютно різних, з точки зору форм правління та державного устрою, держав, містили зазначений принцип.

Поступово принцип «lex ad praetorian non valet» з внутрішньодержавного рівня перемістився на міжнародний, не останню роль в цьому процесі зіграв, згаданий раніше Нюрнберзький процес (детальніше розглядатиметься у розділі про міжнародну судову практику відносно застосування принципу незворотності). Його досвід був врахований в багатьох міжнародно-правових актах, зокрема, Загальній декларації прав людини 1948 р., розглянемо ст. 11: «Ніхто не може бути засуджений за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння або за бездіяльність, які під час їх вчинення не становили злочину за національними законами або за міжнародним правом. Не може також накладатись покарання тяжче від того, яке могло бути застосоване на час вчинення злочину». Схожі формулювання містяться й в Конвенції про захист прав і основоположних свобод та Міжнародному пакті про громадянські і політичні права. В статті 15 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. зазначено: «ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні будь-якого кримінального злочину внаслідок якоїсь дії чи упущення, які, згідно діючого, на момент його вчинення, внутрішньодержавного законодавства чи міжнародного права, не були кримінальним злочином. Так само не може бути призначене тяжче покарання, ніж те, яке підлягало застосуванню на момент вчинення кримінального злочину. Якщо після вчинення злочину законом

встановлюється легше покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця» [9]. В статті 7 Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950р. зазначено: «Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь- якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення. Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями» [8]. Отже, досвід Нюрнбергського процесу, який ліг в основу, вищезазначених конвенцій, встановив пріоритет загальних принципів права, визнаних світовою спільнотою, над принципами правосуддя.

З'ясувавши спільні для більшості країн та міжнародні юридичні позиції принципу незворотності дії закону в часі у ХХ ст., слід розглянути особливості існування, обходу, а іноді й відвертого ігнорування останнього в країнах з тоталітарними режимами.

Як відомо, в ХХ столітті найбільш виражено тоталітарні режими панували у Фашистській Італії, Нацистській Німеччині та Радянській державі. В Італії, на чолі з Беніто Муссоліні, акти зі зворотною силою були звичайним явищем. Закон «Про право виконавчої влади видавати юридичні норми» від 1926 року, надавав право главі уряду на власний розсуд видавати постанови, які за своєю суттю були зі зворотною дією, оскільки «з новою силою» роз'яснювали дію ранішеприйнятих законів. У 1928 році був виданий Кодекс поліції безпеки, який кваліфікував будь-яку опозиційну діяльність партій, включаючи й ту, яка мала місце до прийняття цього акту, протиправною. В Нацистській Німеччині ретроактивні закони рідкістю також не назвеш. У липні 1933 року був виданий Декрет «Проти утворення нових

партій». Незважаючи на те, що назва декрету відтворює перспективну дію цього акту, все ж, в результаті його прийняття в державі було розпущено шість основних партій. Це говорить про те, що поряд з перспективною дією, акту була надана й зворотна. Закон «Про відновлення професійного чиновництва» від 7 квітня 1933 р., містив вимогу звільнити всіх осіб, прийнятих на службу після 9 листопада 1918 р., і які не відповідають необхідним закону умовам («арійське походження», «благонадійність» тощо). В РСФСР на початку ХХ століття приділялося мало уваги дослідженню дії норм права в часі в цілому, і принципу незворотності дії закону, зокрема. Це викликано, насамперед, негативним відношенням керівництва держави до «західних надбань». Відомий російський юрист та політичний діяч кінця ХІХ початку ХХ століть Габріель Феліксович Шершеневич у своїй праці «Загальна теорія права» зазначив: «воля законодавця стоїть над правом, і тому він може, якщо захоче, надати новому закону зворотної сили» [117, с. 403]. І справді, як свідчить історія акти зі зворотною силою були в радянській державі скоріше правилом, а ніж виключенням з нього. Для прикладу декрет «Про боротьбу зі спекуляцією» від 15 листопада 1917 року передбачав покарання у вигляді арешту та поміщення до в'язниці для всіх винних осіб у саботажі, спекуляції, затриманні вантажів тощо. При цьому, покаранню піддавалися особи за протиправну діяльність, яка передувала виданню цього акта. В декреті від 24 листопада 1917 року «Про заборону продажу та застави російських торгових суден іноземним фізичним та юридичним особам» оголошувалися недійсними договори, укладені з 19 липня 1914 року [111, с. 19]. Постанова про введення в дію Кримінального кодексу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки містила положення про те, що даний кодекс поширює свою дію на всі злочинні діяння, які не розглянуті в судовому порядку до моменту введення його в дію. Відтак, виходить, що Кримінальний кодекс РРФСР був введений в дію із зворотною силою.

В процесі дослідження ретроактивного законодавства різних тоталітарних держав можна виокремити наступні способи надання закону зворотної сили:

1. Вказівка законодавця, виражена в різних формах (був особливо поширений в Радянській державі):

— Пряме розпорядження про надання конкретному закону зворотної сили. Прикладом такого розпорядження є Декрет Уряду від 08.05.1918р. «Про хабарництво», в п.6 якого зазначено: «Даному декрету надається зворотна сила з метою звільнення від переслідування за дачу хабара, якщо останнє мало місце до прийняття цього декрету, тих осіб, які протягом трьох місяців з моменту вступу в дію декрету, добровільно повідомлять органи судової влади про давання ними хабара.

— Відсутність прямої вказівки в розпорядженні про надання закону зворотної сили. Для прикладу можна навести пункт 4 ввідного закону до Цивільного кодексу РРФСР (1922 р.), в якому зазначено, що у зв'язку з неповним законодавчим регулюванням правових відносин, які існували до набрання Цивільним кодексом законної сили, до них застосовуються положення останнього. Це розпорядження означало, що норми Цивільного кодексу частково (у випадку наявності прогалин в попередньому законодавстві) мали зворотну силу.

— Надання закону зворотної сили шляхом зазначення більш раннього строку введення в дію порівняно зі строком прийняття. Наприклад, Закон «Про сільськогосподарський податок» від 8 серпня 1953 року, введений в дію з 1 липня 1953 року, Указ Президії Верховної Ради СССР від 30 квітня 1943 року «Про прибутковий податок з населення», введений в дію з 1 січня 1943 року. З наведеного випливає, що вказівка про надання закону чи його окремим положенням зворотної сили могла міститися як в самому законі, так і в окремому спеціальному акті про введення даного закону в дію.

2. Мовчазне надання закону зворотної сили (зазначений спосіб найчастіше зустрічається в ретроактивному законодавстві тоталітарних

країн). В даному випадку мова йде про закони, які хоча й не містять прямої вказівки, але по змісту мають зворотну силу. Кримінальному кодексу РРФСР 1926 року зворотна сила прямо не надавалася, проте стаття 58 цього кодексу встановлювала покарання за дії проти робочого класу, які особа вчинила, обіймаючи відповідальну чи таємну посаду у контрреволюційному уряді чи царських рядах в період громадянської війни. Очевидним є те, що норма передбачала караність діяння, які, виходячи з існуючих в царській Росії законів, не вважалися злочинними. Прикладами є також, охарактеризовані раніше, Італійський кодекс поліції безпеки 1928 року та Закон Нацистської Німеччини «Про відновлення професійного чиновництва» від 7 квітня 1933 року.

3. Зворотна сила роз'яснювальних законів. Як відомо роз'яснювальні закони по своїй сутності є ретроактивними, оскільки вони вступають в дію «заднім числом», тобто з моменту вступу в дію закону, положення якого вони тлумачать. Для прикладу можна розглянути Указ Верховної Ради СССР від 7 липня 1941 року щодо роз'яснення Постанови СНК СССР від 7 квітня 1935 року «Про міри боротьби зі злочинністю серед неповнолітніх». В Постанові мова йшла про особливості притягнення до кримінальної відповідальності неповнолітніх за умисні злочини, тоді як роз'яснювальний Указ містив незалежну норму про кримінальну відповідальність неповнолітніх за злочини з необережності. Як приклад, Закон Італійської республіки «Про право виконавчої влади видавати юридичні норми» від 1926 року, про який мова йшла раніше.

4. Надання закону зворотної сили через колізійну норму. Законодавець створює колізійну темпоральну норму загального характеру, яка зобов'язує застосовувати зі зворотною силою певні закони чи їх положення. Прикладом такої колізійної норми була ст.2 УПК РРФСР 1923 року, яка надавала зворотної сили тим законам, які пом'якшують покарання чи звільняють від кримінальної відповідальності особу. Такий спосіб надання закону зворотної сили широко застосовується в наш час. Він становить виняток із принципу

незворотності дії закону в часі, дія якого спрямована на пом'якшення чи скасування відповідальності особи чи покращення в цілому її правового становища.

Підсумовуючи досягнення XX століття в еволюції принципу незворотності дії закону в часі, варто відмітити по-перше, його конституційне закріплення в переважній більшості країн світу, й відповідно застосування у внутрішньодержавній судовій практиці, що, безперечно, послужило додатковою гарантією захисту прав і свобод людини і громадянина, по-друге, його переміщення з внутрішньодержавного на міжнародний рівень (закріплення останнього в міжнародних документах), по- третє, активне застосування «lex ad praetorian non valet» в судовій практиці міжнародних судів, що в свою чергу призвело до набуття останнім наднаціонального статусу. Тому можна із впевненістю припустити, що саме еволюційні досягнення принципу в XX столітті підняли останній до рівня Природного права, саме про це ще у 18 столітті розмірковував у своїх роботах французький політичний діяч Анрі Бенжамен Констант. В той же час, не можна сказати, що еволюційний шлях «lex ad praetorian non valet» протягом XX століття був не тернистий, особливо що стосується його існування в країнах з тоталітарними режимами, де ретроактивні закони були звичайним явищем, лише одним із проявів «безмежної волі та розсуду законодавця». Все ж, переживши антидемократичні режими, на сьогодні принцип незворотності міститься у конституціях відповідних держав.

1.3.