Аналіз категорії «доктринального тлумачення» в контексті джерел права

Без глибокого розуміння змісту норм права неможлива їх ефективна реалізація, систематизація, формування правової культури та правосвідомості, розроблення та прийняття нових норм.

Крім того, значущість проблеми тлумачення норм права за сучасних умов підвищується додатковими підставами зовнішнього і внутрішнього характеру. Невеликою видається кількість у системі сучасного законодавства систематизованих нормативно-правових актів. Це свідчить про суттєву невпорядкованість та неузгодженість законодавства України. Недотримання вимог законодавчої техніки, недостатня розмежованість функцій і повноважень органів державної влади, зумовлюють прийняття і дію надмірної кількості підзаконних нормативних актів, які часто вносять у правове регулювання зайві суперечності, ускладнення, неясності тощо. З’ясування та реалізація норм права ускладнюється також низьким рівнем правової культури суспільства.

О. Ф. Черданцев, П. О. Недбайло та інші автори визначають ознаки й особливості норм права, які викликають потребу в тлумаченні [185, с. 13].

Об’єктивна необхідність дослідження неофіційного тлумачення правових норм зумовлюється тим, що вони формулюються, виражаються за допомогою загальних, абстрактних понять, а також багатозначних слів, спеціальних юридичних

термінів, технічних (неюридичних) термінів, які за певних умов різні суб’єкти можуть розуміти неоднозначно.

Тлумачення текстів нормативно-правових актів дає відповіді на питання, що виникають зі змісту норм права. Оскільки кожна норма права регулює певний вид суспільних відносин, виражений в ній в загальних рисах, а конкретні відносини є різноманітними та численними, то постає необхідність у тлумаченні.

Нормативно-правові акти приймаються на тривалий час. У період їх дії виникають нові ситуації, які підпадають під регулювання певних норм права в силу їх загального характеру і також викликають потребу тлумачення.

Термін «тлумачення» має латинське походження (interpretatio). В юридичній літературі відсутній єдиний підхід до його визначення. Деякі вчені, наприклад, О.Ф. Черданцев, використовують словосполучення «тлумачення права» [185, с. 323]. Інші (А.С. Піголкін, Н.Л. Гранат) не погоджуються з таким терміном, вважаючи, що тлумаченню підлягають не право чи система норм, а відповідний нормативно- правовий акт, і тому більш вдалим є термін «тлумачення закону» чи «тлумачення нормативного акта» [186, с. 9; 29, с. 4]. Але більшість авторів (В.В. Копєйчиков, В.М. Хропанюк та ін.) застосовують термін «тлумачення норм права», вважаючи, що важливішим у цьому разі є не формулювання терміна, а його зміст [51, с. 182; 180, с. 276].

Поняття «тлумачення норм права» за своїм змістом не є однозначним. Панівною є думка про те, що дане поняття втілює в собі з’ясування змісту норм права та отримання результату з’ясування, а також роз’яснення цього результату [105, с. 214; 110, с. 358].

В українській науковій літературі пропонується таке визначення тлумачення норм права, зокрема, під ним розуміють інтелектуально-вольову діяльність суб’єктів, яка має об’єктивний і суб’єктивний характер, спрямована на з’ясування та

роз’яснення волі законодавця, матеріалізований у нормі права, а також результати цієї діяльності [27, с.

Правова природа доктринального тлумачення, характеристика актів тлумачення права як джерела нормотворення, обґрунтування значущості доктринального тлумачення та виокремлення його ознак є важливим напрямком теоретико-правового дослідження.

Існують різні погляди на визначення змісту доктринального тлумачення норм права. Так, М. С. Строгович визначає його як роз’яснення, що ґрунтується на науковому дослідженні чинного права [158, с. 425]. А. І. Денисов розуміє під таким тлумаченням норм права їх наукове тлумачення [41, с. 476]. Ці думки є раціональними, але призводять до протиставлення доктринального тлумачення іншим видам роз’яснення норм права.

Доктринальне тлумачення українськими науковцями визначається як різновид неофіційного тлумачення, що є роз’ясненням змісту правових приписів та здійснюється широким колом юристів: прокурорськими працівниками, суддями, адвокатами, іншими працівниками юридичних установ та організацій; науковцями, викладачами безпосередньо в результаті теоретичного аналізу права [193, с. 276]. Ю. Л. Власов доктринальне тлумачення визначає як неофіційне роз’яснення дійсного змісту норм права, яке надають суб’єкти науки держави і права [27, с. 106]. Російська ж юридична енциклопедія, на відміну від української, визначає доктринальне тлумачення як роз’яснення правових норм, що виходять лише від юристів-теоретиків [192, с. 149].

Разом із доктринальним тлумаченням в науці загальноприйнято виокремлювати професійне неофіційне тлумачення норм права. Його визначають як роз’яснення, яке надають адвокати, юрисконсульти, юристи-практики, тобто ті суб’єкти, які мають юридичну освіту [73, с. 186]. Ю. Л. Власов уточнює це визначення тим, що професійне неофіційне тлумачення можуть надавати суб’єкти, для яких видання, реалізація та застосування норм права є професійним обов’язком. Тому пропонується під професійним тлумаченням розуміти неофіційне роз’яснення

дійсного змісту норм права, яке надають професійні суб’єкти держави і права [27, с.106].

Під доктринальним тлумаченням розуміється наукове роз’яснення правових актів, змісту та цілей правових норм, яке дається в результаті теоретичних пошуків, наукового аналізу права. В основі самого поняття «доктринальне тлумачення» лежить термін «доктрина». Отже, ми маємо справу з науковими розробками у сфері юриспруденції. Однак їх авторитет у різні часи і в різних країнах був неоднаковий.

На стан доктринального тлумачення негативно впливають деякі соціальні фактори. Про це наголошує в своїх наукових дослідженнях Є. Євграфова, зокрема, вона заначає: «... досить часто доктринальне тлумачення сприймають як таке, що само собою розуміється (вважається, хто має юридичну освіту, то як наслідок володіє достатніми науковими знаннями). Насправді ж, у даному разі скоріше йдеться про імітацію науковості, а не її реальну присутність у процесі реалізації норм права (законів). Свого часу розглядаючи право як інструмент впровадження політики, ідеологічне явище, створене державною владою та їй підпорядкованого, окремі вчені поділ тлумачення норм права на легальне і доктринальне вважали неправильним, оскільки цим поділом, на їх погляд, здійснення повноважень державними органами протиставляється науковій діяльності...» [ 45, с. 42].

Доктринальне тлумачення (як і будь-яке інше тлумачення права) допомагає практичним працівникам правильно розуміти та застосовувати норми діючого законодавства, що, безумовно, сприяє зміцненню всього режиму законності. Воно зазвичай проявляється у неофіційних працях: монографіях, коментарях, наукових статтях, висновках тощо. Важко знайти юриста - практичного працівника, який би не користувався коментарями до кодексів. У складних, сумнівних по кваліфікації та оцінці доказів справ судові, прокурорські та слідчі органи досить часто звертаються за консультацією на відповідні кафедри юридичних вузів та до окремих вчених- юристів.

Отже, доктринальне тлумачення впливає на правотворчу та правозастосовчу діяльність. Звичайно прийняті офіційні рішення повинні мати наукове обґрунтування, однак на практиці це відбувається не завжди.

офіційне тлумачення базується на висновках учених, тобто за змістом є доктринальним, а за формою вираження - офіційним.

Доктринальне тлумачення зовсім не означає того, що його результати, думки вчених стають обов’язковою до виконання нормою. “Нормативність” його полягає в неодноразовості використання або можливості такого використання широким колом практичних працівників в процесі застосування правових норм. Однак існують винятки, коли науковим висновкам надається офіційний статус. Зокрема, у ст. 1 Цивільного уложення Швейцарської Конфедерації встановлено: «Закон застосовується до всіх тих правових питань, які знаходять своє визначення в букві й тлумаченні».

Ураховуючи рівень застосування судовою практикою доктрин, відомих світовій юридичній науці та практиці, з невеликою часткою умовності їх поділяють на три групи [156, с. 16]:

- загально використовувані, або універсальні, як приклади наводять такі: а) доктрина державної політики, сутність якої полягає в тому, що суд, виходячи з власної оцінки існуючих в суспільстві соціальних потреб або вимог справедливості, висловлює своє бачення цілей і завдань державної політики; б) доктрина моралі та публічного порядку; в) доктрина кваліфікації авторитетних учень; г) доктрина, яка виходить з того, що суддя не створює нову норму права, а є інструментом пізнання правової норми, яку він «відкриває», та своє «відкриття» оголошує або декларує в судовому рішенні, що являє собою авторитетне свідчення об’єктивного існування тієї чи іншої норми.;

- секторні - залежно від вироблення та застосування у тій чи іншій правовій сім’ї. Передусім мова йде про англо-американські доктрини: а) «правило прецеденту» і, зокрема, такий його прояв в американському праві, як погляд на право не просто як на щось, встановлене зверху, а як на те, що обов’язковість викликана тим, що для нього має бути властивою ще й істотна переконливість; б) «резервна доктрина» використовується для того, щоб не застосовувати правило прецеденту.

судовому рішенні могли бути не враховані положення закону або іншого прецеденту, внаслідок чого судове рішення було хибним або прийнято через неуважність;

- цільові, що розроблені з конкретної проблеми, але застосовувані в схожих ситуаціях: а) доктрина «alter ego» («друге я»). Ця доктрина останнім часом була застосована при тлумаченні суддею канадського суду співвідношення держави Україна як суб’єкта права і органу держави (справа про визнання права власності). Перевірка на «alter ego» пов’язана зі з’ясуванням того, чи виконує цей суб’єкт функції, асоційовані з урядовою владою. При цьому не надається великого значення тому, чи володіє даний суб’єкт окремим статусом юридичної особи. Суддя вирішує це питання з урахуванням законодавства, відповідно до якого цей суб’єкт створювався і управлявся; б) доктрина «зняття корпоративної вуалі» - для вирішення питання відповідальності засновників за боргами юридичної особи.

На думку I. В. Спасибо-Фатєєвої, вироблення доктрини має відбуватися спільною діяльністю науковців та суддів. Оскільки формування доктрин має витоки в науці, яка повинна опрацьовувати проблемні аспекти застосування законодавства (у тому числі внаслідок узагальнення практики) та надавати відповідні рекомендації, то практичні юристи (судді), враховуючи авторитет наукових пропозицій та шкіл, будуть їх не відкидати, а використовувати. Напрацювання доктрин і слідування ним дозволить говорити про доктринальне тлумачення, яке є вторинним стосовно доктрин [156, с. 15].

У літературі зазначається, що діяльність науковців і суддів у цій сфері може здійснюватися в таких напрямках:

1. роз’яснення теоретичних засад законодавства, його принципів та новел;

2. підготовка та перепідготовка судових кадрів;

3. участь науковців у розробці проектів постанов пленумів Верховного Суду України та актів Вищого господарського суду України;

4. індивідуальні консультації, експертні висновки науковців на запити по конкретних проблемних питаннях застосування права юрисдикційними органами, в тому числі для розгляду справ у суді.

О. В. Лазарев розглядає доктринальне тлумачення як незакріплену законом категорію, що не наділена юридичною силою, і в той же час має певне юридичне значення [77, с. 10]. Воно є результатом творчих пошуків, наукового аналізу правової проблеми, містить розгорнуту аргументацію висновку щодо витлумаченої правової норми.

Проаналізувавши категорію «доктринального тлумачення», слід зазначити, що не завжди є потреба чи необхідність в ньому. Однак ця обставина жодним чином не нівелює цей процес. Коли мова йде про такі категорії як верховенство права, соціальна, правова держава, дія законів у часі, вето президента ., що вживаються у Конституції і в законах України, є необхідним визначення їх змісту з використанням наукових даних чи спеціальних наукових роз’яснень.

Значення доктринального тлумачення велике для суспільства та держави, проте воно не повинно обслуговувати потреби держави та зміни в її політичних та економічних пріоритетах. Зміна доктрини тягне за собою суттєві наслідки для тлумачення. Зокрема, виникає потреба у «перетлумаченні» [155, с. 250], якщо зберігається старе законодавство, тобто коли останнє стикається з новими законами, концепціями або принципами.

Доктринальне тлумачення, безперечно, відображає такі категорії як моральні принципи і норми, що склалися в суспільстві. Наукова доктрина відображає найбільш суттєві, глибинні зв’язки предметів та явищ. Вона дає правильне уявлення про підсумки та перспективи розвитку суспільних відносин і в зв’язку з цим більш тісно пояснює зміст діючих норм, їх цілі, їх дію в умовах даного місця та часу тощо. Вона не ізольована від правових емоцій, почуттів та настроїв; вона - підсумок і разом з тим база суспільної правової психології та ідеології.

Там, де правозастосувач керується результатами доктринального тлумачення в якості додаткового засобу поряд з основними ( нормативним актом або актами офіційного тлумачення), можна говорити про опосередковане значення

доктринального тлумачення для правозастосовчої практики. Проте воно може мати і безпосереднє юридичне значення. Мова йде про випадки звернення до аналогії права та аналогії закону. У випадках аналогії закону не завжди на практиці можна визначити схожість чи відмінність нормативних актів і фактичних відносин, до яких вони застосовуються. Не виключається звернення до спеціальних наукових досліджень та думок окремих вчених. Завданням науковців є полегшення розуміння та застосування права шляхом роз’яснення волі законодавця.

Ще більшу значимість набуває доктринальне тлумачення у вирішенні справ по аналогії права. Основні начала та принципи права інколи прямо або опосередковано закріплені діючими нормативними актами. Проте їх правильне застосування в конкретних життєвих ситуаціях вимагає глибокого наукового підходу, що інколи під силу лише кваліфікованим фахівцям, які спеціалізуються в даній галузі права. Результати наукових досліджень та консультації компетентних вчених відіграють тут першочергову роль.

Недоліком є те, що у нас фактично відсутня теоретична розробка питань практичного використання висновків юридичної науки у правозастосовчому процесі. Проекти законів та інших нормативно-правових актів мають бути науково обґрунтовані, а самі вони - виражати об’єктивні закономірності в розвитку суспільних відносин. Проте мало прийняти закон, який би відповідав суспільним потребам. Є необхідним досягнення того, щоб його правильно розуміли та застосовували на практиці. Саме тому з прийняттям закону місія науки не закінчується. На жаль не всі цінні рекомендації вчених знаходять своє відображення у практиці.

Аналізуючи конкретну справу, особа, яка тлумачить, пояснює вид та міру можливої та необхідної поведінки конкретних осіб, які призвані керуватися актом, що тлумачиться. Типовість ситуацій, що передбачені кожним нормативним актом, дозволяє та допускає використання результатів такого тлумачення під час вирішення аналогічних справ, забезпечуючи тим самим єдність судової практики. Те, що судовий прецедент не визнаний офіційно у вітчизняній юридичній практиці, не заперечує того, що рішення судів (особливо вищестоящих) по конкретним

справам не можуть бути використані в наступній практиці розгляду подібних справ, вони виступають лише в якості додаткової аргументації. Інша справа, що вони не мають обов’язкового значення, оскільки під час розгляду цивільних та кримінальних справ суди керуються виключно нормативними актами.

Так, рішення Конституційного Суду не можна розуміти як щось відособлене, самостійне, незважаючи на те, що воно видається з тією ж метою, що й інші правозастосовчі акти. Цю точку зору поділяють багато юристів. Існує думка, що рішення Конституційного Суду є актами застосування права, які є обов’язковими насамперед для самого Суду. Інший правозастосовчий орган може лише використати тлумачення Конституційного Суду України для власної оцінки норм того чи іншого закону, але відправним залишається сам закон. Рішення є немов би відображенням акту, який тлумачиться, і воно існуватиме доти, доки існує сама норма чи акт [188].

Ю. М. Тодика визнає право конституційних суддів на доктринальне тлумачення у формі наукових статей (коментарів з певними застереженнями і обмеженнями) та під час навчального процесу. Але при цьому вважає окрему думку суддів Конституційного Суду України - «тлумаченням, близьким до доктринального тому, що це, передусім, є компетентним (професійним) тлумаченням, тісно переплетеним з доктринальною інтерпретацією проаналізованих норм і положень Конституції» [167, с. 201].

Сучасними дослідниками з’ясовано історичний шлях інституту окремої думки в судах, починаючи з «Учреждения для управления губерний» (1775 р.) і до сьогоднішнього часу. При цьому звертається увага на стабільність протягом тривалого часу головних ознак цього індивідуального суддівського акта і незмінність трьох основних принципів: небажаність і ненормальність самого факту наявності окремої думки, збереження окремої думки в таємниці від сторін (учасників судового процесу), користь окремої думки для перегляду рішень судами вищого рівня [25, с. 165].

Інститут окремої думки в конституційному судочинстві передбачений, зокрема, законодавством Азербайджанської Республіки, Республіки Албанія,

Республіки Білорусь, Грузії, Естонської Республіки, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Республіки Молдова, Російської Федерації, Латвійської Республіки, Федеративної Республіки Німеччина, Республіки Польща, Словацької Республіки, Республіки Словенія та ін.

Проте у цих державах жодна з норм законодавчих актів про конституційне судочинство не містить визначення «статусу» окремої думки судді. У більшості з них підкреслюється, що у разі незгоди з рішенням Суду суддя має право письмово викласти свою думку.

Більшість самих конституційних суддів сходяться в тому, що окрема думка судді віддзеркалює особисте ставлення судді до конституційно-правової проблеми, яка була предметом розгляду органом конституційної юрисдикції, її наявність свідчить про незбіг думки судді з позицією більшості як стосовно суті прийнятого рішення, так і його обґрунтування; публікація окремої думки не надає їй ні офіційності, ні обов’язковості [150, с. 427].

На думку російських конституціоналістів під час викладення окремої думки суддя конституційного суду дистанціюється від рішення суду в конкретній справі, що надає його (особистому) тлумаченню конституційних та інших правових норм якості доктринального, авторитет якого у порівнянні з тлумаченням, що дається іншими вченими-правознавцями, підвищується опублікуванням разом з рішенням конституційного суду [86, с. 541].

Як слушно зазначається в літературі, за своєю правовою природою окремі думки суддів Конституційного Суду є симбіозом компетентного (професійного) і доктринального (наукового) тлумачення, що має фундаментальну основу у сфері наукового світогляду. На думку судді Конституційного Суду України В. Бринцева наявність інституту окремої думки сприяє пошуку істини і формуванню всебічних підходів щодо практики офіційного тлумачення; створює передумови для глибокого виявлення проблеми, для формування наукових доктрин [17, с. 86]. Автор вважає окрему думку судді органу конституційної юрисдикції самостійним різновидом доктринального тлумачення норм права, поєднаного з компетентним (професійним) тлумаченням, у якому відображається альтернативна точка зору щодо предмета

конституційного контролю, яка не збігається з актом конституційного Суду повністю або в його частині та містить обґрунтування власної (особистої) позиції судді.

Офіційне тлумачення Конституції і законів є обов’язковим для усіх суб’єктів конституційно-правових відносин. Це є підтвердженням того, що «акти тлумачення мають нормативно-регулююче значення, і в цьому значенні вони також є вищими, за своєю юридичною силою, правовими нормами, які поширюються на невизначене коло випадків і суб’єктів конституційних відносин» [194, с. 5].

На думку російських науковців, хоч з формальної точки зору Конституційний Суд не належить до правотворчих органів, акти якого можуть претендувати на провідне місце серед актів законодавчої влади, по суті вони такими є [129, с. 229].

Нормативність та доктринальність - це взаємозалежні характеристики рішень Конституційного Суду. Вони існують в єдності, що, на думку судді конституційного Суду Російської Федерації М. С. Бондаря, дозволяє говорити про нову інтегральну якість даного виду актів - їх нормативно-доктринальну природу. Дане твердження пояснюється тим, що нормативні засади рішень Конституційного Суду, втілюючи в собі злиття концептуальних науково-теоретичних підходів та реальної практики сучасного конституціоналізму, багато в чому набувають ознак конституційної доктрини. А закладені в рішеннях аксіологічні підходи, ідеї та принципи, сформульовані на основі положень Конституції, надають доктринальним засадам якості їх загальнообов’язковості, нормативної доктринальності [12, с. 78]. Юридична природа рішень Конституційного Суду як джерела права безпосередньо пов’язана з правовими позиціями, що їх віддзеркалюють. Саме ці правові позиції і надають рішенням доктринального забарвлення. Така ознака як юридична обов’язковість свідчить про їх нормативність. Загальний характер правових позицій конституційного Суду полягає в тому, що втілена в рішенні Суду правова позиція поширюється на всіх суб’єктів права на всій території відповідної держави та має відношення не лише до конкретного випадку, з якого була прийнята, а на всі аналогічні випадки, що мають місце в правовій практиці.

Провідні юристи та політичні діячі виробляють доктринальне тлумачення і в цілому формують доктрину як джерело державного права. Під доктринальними джерелами права розуміються теоретичні положення, які забезпечені високою інтелектуальною, моральною та практичною репутацією їх авторів. Учасники державно-правових відносин керуються доктриною як джерелом права.

Щодо тлумачення норм та законів доктрина встановлює принцип, згідно якого процес тлумачення є відносно автономним по відношенню до нормотворчого (парламентського) процесу. З цього випливає, що суб’єкт тлумачення не зобов’язаний виходити з наміру законодавця. Доктрина лише вимагає під час тлумачення встановлювати логічний зміст закону та співставляти його з реальними умовами правозастосування. В результаті закон, запропонований парламентом, «народжується» вдруге. У випадку якщо законодавець дещо не врахує істотні фактори правозастосування, суб’єкт тлумачення досить успішно це виправить.

Істотними відхиленнями від загальновизнаного методу тлумачення наділений цілий ряд правових систем. Німецька правова доктрина вимагає під час тлумачення встановлення крім логічного ще й граматичного змісту закону. До того ж наміри законодавця обов’язково мають вплив на суб’єктів тлумачення. Французька правова доктрина орієнтує на вивчення постатейних матеріалів лише практиків, створюючи коментарі в основному для них. Для вчених та студентів пропонуються підручники та монографії. Доктрина в англосаксонських системах пропагує принцип, згідно якого основним засобом, що заповнює прогалини у праві є розум. Змістом цієї доктрини є ідея справедливості, яка, з одного боку, знаходить своє відображення у працях теоретиків, а з іншого - отримує досить широке використання на практиці.

Обговорюючи питання доктринального тлумачення, необхідно з’ясувати можливість віднесення будь-якого наукового дослідження до категорії доктринального тлумачення. При цьому враховують спеціальну мету пояснення змісту нормативно-правового акту. На думку провідних вчених, не будь-яка наукова стаття чи монографія може розглядатись як праця, що містить доктринальне тлумачення, яке правильно розглядає суть і зміст норм права, а решту праць вчених слід відносити до професійного тлумачення [167, с. 200; 159, с. 254]. Цей погляд

викликає певні заперечення, оскільки відсутній однозначний критерій правильності або помилковості тієї чи іншої наукової інтерпретації нормативного припису. До того ж розв’язати наукові суперечки може лише законодавець або суб’єкт офіційного тлумачення. Поки не висловлено офіційну позицію компетентного суб’єкта, жоден з наукових підходів не може вважатися невірним.

Отже, тлумачення права є одним із центральних етапів у процесі аналізу юридичних норм, правової кваліфікації та прийняття рішення. Важливим воно також є на стадії законодавчої ініціативи чи під час прийняття закону. Підтримуємо думку Ю. М. Тодики в тому, що суб’єктивний аспект тлумачення зумовлює його творчий характер, оскільки в процесі тлумачення досягаються нові знання, які відображають зміст правової норми. Якщо б тлумачення не давало нових знань, то воно було б непотрібним ні з практичної, ні з теоретичної точок зору [167, с. 24].

Доктринальне тлумачення норм права займає важливе місце в системі права. І це не випадково, оскільки дозволяє вирішити складні питання реалізації правових норм, особливо в процесі застосування останніх відповідними суб’єктами правовідносин. Вплив доктринального тлумачення в умовах ускладнення систем національного і міжнародного права, їх взаємодії в регулюванні суспільних відносин неухильно зростає.

Підводячи підсумок, слід зазначити, що:

- у період становлення і розвитку правової держави доктринальне тлумачення посідає належне місце серед видів тлумачення норм права і є науковою діяльністю, що спрямована на з’ясування та роз’яснення волі законодавця, яка втілена у нормі права, з метою її однозначного та правильного розуміння;

- доктринальне тлумачення здійснюється вченими-юристами з використанням досягнень науки у статтях, монографіях, коментарях, експертних висновках, рекомендаціях наукових установ;

- правова природа окремої думки суддів Конституційного Суду має своєю складовою доктринальне тлумачення, яке сприяє пошуку істини та справедливому правозастосуванню;

- авторитет доктринального тлумачення значно підвищиться, якщо буде створено правовий механізм реалізації наукових пропозицій;

- в процесі застосування права доктринальні джерела можуть використовуватись як безпосередньо, так і опосередковано.

Підсумовуючи викладене в цьому розділі, можна дійти таких висновків:

1. Правова доктрина є джерелом права, що здатне врахувати швидкий розвиток суспільних відносин. Основною її властивістю є здатність випереджати на крок розвиток суспільних відносин та повністю їх врегульовувати.

2. Джерела права, які охоплюються поняттям доктрини, фактично існують у декількох формах - теоретично-наукові дослідження вчених-правників, коментарі до нормативно-правових актів та окремі думки суддів.

3. Правова доктрина - це особливе джерело (форма) права, що містить систему основоположних поглядів правознавців на державно-правові явища, характеризується наявністю специфічних ознак, науково обґрунтовує соціально значущі проблеми з метою більш ефективного їх вирішення та визначає стратегічні перспективи правового розвитку держави.

4. Правова доктрина («дух права» та зміст законодавства) є центральною ланкою, свого роду стрижнем системи джерел права. Правові ідеї, теорії, концепції складають глибоку основу правової матерії. Значення правової доктрини як джерела (форми) права в умовах багато численних правових прогалин постійно зростає. Правові ідеї спрямовують нормотворчий процес та опосередковують його результати.

5. Під доктринальним тлумаченням розуміється наукове роз’яснення правових актів, змісту та цілей правових норм, яке дається в результаті теоретичних пошуків, наукового аналізу права. Доктринальне тлумачення є одним із проявів теоретичних напрацювань у сфері правознавства. Його значення підтверджується необхідністю самого процесу тлумачення, бо якщо все є зрозумілим, чітким та логічним ця необхідність і не виникає.

6. Правова доктрина справляє великий вплив на правові системи тих держав, де наявний незадовільний стан законодавства та нерозробленість звичаєвого права. Одночасно правова доктрина виникає і як результат інтелектуальної діяльності суб’єктів із усвідомлення та з’ясування змісту правових норм з метою їх уніфікованого розуміння. Це зумовлюється наступними чинниками:

- абстрактність норм права, їх узагальнений характер, що викликає неадекватне їх застосування до конкретних фактів та ситуацій;

- недосконале використання юридичної техніки, відсутність однозначності у формулюванні текстів норм;

- норми права мають специфічну мову, зокрема, використовується особлива термінологія, а сама норма викладається стисло.

Правова доктрина здійснює наукове обґрунтування соціально значущих проблем та є системою правових ідей, принципів концептуального рівня.

7. Обов’язковість норм доктринального права забезпечується авторитетом доктринально-правової традиції, конституційним або іншим законодавчим закріпленням, суддівським посиланням. Дане джерело (форма) права добровільно вибирається правозастосувачем в якості регулятора суспільних відносин, бо вимога примусового посилання відсутня.

8. Завданням правової доктрини є приведення права у наукову систему. Така система робить весь матеріал існуючих норм легко оглядовим та таким, що легко засвоюється, допомагає розкривати недоліки та проблеми діючого права.

9. Тлумачення юристів мають провідне значення для практики. Дотримання однієї точки зору в тлумаченні тієї чи іншої норми із плином часу може призвести до формування загальнообов’язкового звичаю.

10. Правова доктрина істотно впливає на подальший розвиток права, бо поповнює його новими нормами і навіть змінює старі, здійснюючи тенденціозні тлумачення, що набувають сили звичаю. Вона також створює умови для зручного використання інших джерел (форм) права, що в подальшому сприяє уникненню колізій та прогалин у праві.